Великоберезнянський район

Площа – 810 кв. кілометрів.
Населення (станом на 01.01.1999) – 29883 чол., у тому числі 22513 чол. – у сільській місцевості.

У національному складі велику перевагу становлять українці - 93 відсотки. Компактно проживають також словаки - біля 1% та роми - 3% загальної кількості жителів району. Окрім того, проживають на Великоберезнянщині росіяни, угорці, євреї, молдавани та представники інших національностей.

Великоберезнянський район знаходиться у північно-східній частині області, за 30 кілометрів від обласного центру. Межує з Перечинським і Воловецьким районами Закарпатської та Турківським Львівської областей України. Західна межа є кордоном з двома зарубіжними державами - Словаччиною та Польщею.

До складу району входять селище міського типу Великий Березний та 32 сільські населені пункти.

Майже увесь район - мальовнича гірська місцевість, лісові масиви якої помережані долинами навколо річок та потоків. Найвища точка над рівнем моря (1463 м) знаходиться на полонині Рівній. Трохи нижчими є полонина Гостра та гори Мала Равка, Кремінець. Ці та інші вершини є складовими гірських масивів Українських Карпат.

Селище міського типу Великий Березний та найбільші села розташовані у долинах по обох берегах ріки Уж, яка бере свій початок у крайньому населеному пункті району (області теж, оскільки межує з Львівською областю) - селі Ужок.

Місцевість району багата передусім на лісові (в тому числі і цінних порід) ресурси, мінеральні джерела, різні корисні копалини. Проте промислова розробка здійснюється лише деревини, двох мінеральних джерел та щебеню.

Історична інформація

Територія Великоберезнянського району була заселена ще у 1-ому тисячолітті до н.е., про що засвідчують дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про район (Великий Березний) датуються 1409 роком. У державному податковому списку за 1427 рік йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбарію 1691 року теперішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у 4-ий дисткрит Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів.
Такими ж давніми як Великий Березний (згідно письмових згадок) можна вважати села Люту, Малий Березний, Волосянку, Ставне, Стужицю, Чорноголову. Про інші населені пункти перші письмові згадки датуються останніми століттями, коли вже налагодилося централізоване управлінське економічно-соціальне життя краю.
Перекази і легенди зберегли пам’ять про опришків 17-18 ст. Івана Варгу, Миколу Васильчака та Івана Бецу, які керували загонами, що нападали на панські маєтки, мстили за нестатки і убозтво селян. Під проводом Івана Беци ці месники у 1704 році оволоділи Ужгогродським замком, а пізніше влилися у куруцьке військо Ференца ІІ Ракоци.

З минулих століть передані сучасниками традиції лісорубської і деревообробної майстерності. У районному центрі ще в 17 столітті започаткувалася розгалужена і жвава торгівля. Судячи з густоти мережі сучасних торговельних закладів, ця ознака збереглася протягом віків.

На розвиток ремесел у районі, зокрема гончарства і куховаріння, великий вплив мали переселені у 1788 році словаки, які заснували у окружному центрі своє поселення. З того часу на розвиток культурних традицій краю мала вплив культура сусідніх словаків.

Дуже важливою подією для економічного і культурного життя району стало у 1894 році прокладання його територією залізниці, яка зв’язувала більші населені пункти не лише з обласним центром, а й Львовом.

У різні історичні епохи район, як і більшість території Закарпаття, входив до складу різних держав - Австроугорщини, Угорщини, Чехословаччини. Мінялися режими, насаджувалися різні мовні і культурні засади, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків.

Велику роль у культурному житті району зіграло товариство “Просвіта”, яке, починаючи з 20-х років, діяло дуже активно. Проводилися мітинги, політичні акції. Іван Шелепець організував театральний гурток, який об’їздив з виставами усі села району. У 1939-1949 рр. чимало членів товариства “Просвіта” поповнило ряди карпатських січових стрільців. А Іван Рогач був секретарем уряду Августина Волошина, за що був страчений 1941 року у Бабиному Яру. Така ж доля спіткала і його сестру Ганну – члена уряду Карпатської України. Емігрували за кордон діячі волошинського уряду і активні учасники політичних патріотичних рухів Василь Івановчик, Михайло Кирлик та інші.
У роки другої світової війни район був окупований хортистськими військами Угорщини, яка була союзницею гітлерівської Німеччини. Молодь Великоберезнянщини воювала по різних боках фронту, адже частина була призвана в угорське військо, а частина поповнила ряди армії генерала Свободи, який виступав на боці Радянської армії. Тому з поля битви одні повернулися переможцями, відтак отримали статус ветеранів війни, а другі - безславними “союзниками ворога”.
У ті роки по восьму світу розбрелося багато вихідців з Великоберезнянського району. Деякі з них стали у чужих країнах вченими, видатними діячами. Приміром, Іван Фізер з Мирчі став доктором філологічних наук, професором Гарвардського університету США, Степан Лютянський з Волосянки став письменником у Чехії, Іван Каваль - поетом української діаспори в Німеччині та інші.
Після возз’єднання у червні 1945 року Закарпаття з Радянською Україною у Великоберезнянському районі проходили ті ж соціально-економічні та культурно-освітні процеси, що і у всій області: відкривалися промислові підприємства, освітні і культурні заклади, організовувалися колгоспи.
У радянський період у селах району були відкриті школи та дитсадки. У кожному населеному пункті діяли клуб і бібліотека. Медичну допомогу населення отримувало у центральній районній лікарні (сучасне приміщення її здане в експлуатацію у 1975 році), кілька сільських дільничних лікарень (Люта, Чорноголова, Волосянка, Жорнава) та фельдшерсько-акушерські пункти.
Пропагувалася у районі самодіяльна художня творчість. На обласних та республіканських фестивалях і конкурсах лауреатами неодноразово були ансамбль пісні і танцю меблевого комбінату “Ужанська долина” (керівник Ілля Лявинець), ансамбль “Пролісок” заводу “Ерстед” (худ. керівник Петро Рак), троїсті музики з села Ставне, сопілкарі з Лютої.

Економіка

Після відомих політичних і соціальних подій початку 90-х років економічна криза не обминула промислові та сільськогосподарські колективи району. Майже на всіх підприємствах, окрім консервного заводу, держлісгоспу пройшли приватизаційні процеси і вони перетворилися у акціонерні фірми чи товариства. Нині в районі діє 317 підприємств різних форм власності. З них 3 - державної, 200 - колективної, акціонерної, 46 - приватної форм власності.

Найпотужніше промислове підприємство - завод “Ерстед” (заснований у 1968 році), яке займалося випуском електронної продукції, втративши економічні зв’язки з республіками колишнього Радянського Союзу, майже припинило свою діяльність. З понад 2-тисячного колективу нині тут залишилося на робочих місцях кілька десятків чоловік, що виробляють дрібні комплектуючі частини для електронної промисловості. Тотожна ситуація у закритому акціонерному товаристві “Жорнавський лісокомбінат”, яке з потужного лісозаготівельного і деревообробного перетворилося у дрібне лісозаготівельне. Доглядом і вирощуванням лісів у районі займається відокремлене у 1955 році від лісокомбінату підприємство - Великоберезнянський держлісгосп, куди ввійшли 5 лісництв.

Колишній меблевий комбінат (створений на базі артілі “Червоний шлях”), який єдиний в області випускав набори кухонних меблів, ставши акціонерною фірмою “Яворник” у 1997 році відновив діяльність при підтримці зарубіжного інвестора - корпорації “КАІ” (США). Тепер тут випускаються меблеві заготовки, шпон, фанера, крісла-гойдалки і ін.

У районі діє досить широка мережа приватних і спільних підприємств. Найпотужніші з них - приватні підприємства “СІО” і “СІО-К”, які займаються переробкою деревини і експортом столярних виробів у Словаччину та деякі інші зарубіжні країни. Їх організатором став першопроходець приватного підприємництва у районі Василь Симочко. Працюють ще спільні (українсько-словацькі) підприємства “Цебо”, “Текскар”, Лютянський філіал швейної фабрики та ін. Державну форму власності зберіг консервний завод, який займається переробкою овочів і фруктів та виробництвом оцту спиртового.

Після припинення діяльності колективних сільськогосподарських підприємств на їх базі створені товариства з обмеженою відповідальністю “Нива” (с. Чорноголова), “Колос” (с. Малий Березний), “Промінь” (с. Люта), “Бескид” (с. Стужиця), “Перевал” (с. Волосянка), “Карпати” (с. Сіль). Найуспішніше з них діють “Нива” та “Колос”. У районі зареєстровано всього 4 фермерські господарства, а переважна доля сільськогосподарського виробництва припадає на дрібне, приватне.

У останні роки скоротилися масштаби будівництва у районі, зокрема за рахунок державних капіталовкладень. Проте якість (мається на увазі і приватне і колективне) його значно поліпшилася, наближаючись до європейських зразків і стандартів. Про це красномовно свідчить “візитна картка” райцентру – новий залізничний вокзал, зданий в експлуатацію у 1998 році. Приміщення його просторе, світле, затишне, є всі побутові зручності. Таке ж враження справляють зі смаком оформлені нові торговельні заклади, офіси підприємств та організацій, індивідуальні житлові будинки. У будівництві зникла орієнтація на бюрократичний однаковий стиль. Кожна нова споруда – свіжий архітектурний задум і якісне його виконання.

У районі зареєстровано 88 приватних торговельних закладів, 48 з яких обслуговують сільське населення. Реорганізаційні зміни сталися у райспоживспілці, де заклади діють на правах відокремлених господарських одиниць, а інші об’єднані у Лютянське, Волосянківське та Ставненське споживчі товариства.

Освіта

Мережу освіти Великоберезнянського району складають 36 шкіл, з яких вісім – І-ІІІ ступеня, 14- І-ІІ ступеня і 14 – І ступеня. Серед перерахованих – гімназія, відкрита у 1993 році, Великоберезнянська школа-інтернат, Малоберезнянська допоміжна школа-інтернат та міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Працюють у районі 13 дошкільних закладів. Навчання у школах здійснюють 570 вчителів, з яких 160 мають звання і вищі категорії. У гімназії займаються обдаровані діти, оскільки зарахування у цей заклад проводиться на конкурсних засадах. Майже всі випускники гімназії продовжують навчання у вузах, є серед них і аспіранти Ужгородського державного університету.

З 1969 року у районі працює професійно-технічне училище, яке готувало фахівців для сільського господарства, а нині перепрофілювалося на підготовку професій, які мають попит у сучасному виробництві – бухгалтерів, розкрійників, лаборантів хіміко-бактеріологічного аналізу. Навчання і виховання 440 юнаків і дівчат здійснюють тут 20 викладачів, 17 майстрів виробничого навчання, вихователі. У закладі навчався відомий в Україні журналіст і письменник Федір Зубанич.

Усі навчальні заклади району належать до державної системи освіти, жодного приватного поки що не створено.

Охорона здоров’я

Охороною здоров’я населення Великоберезнянщини займаються центральна районна лікарня, 5 амбулаторій (3 – з денним перебуванням хворих), районна поліклініка, 28 фельдшерсько-акушерських пунктів. У Жорнаві з 1954 року діяв обласний дитячий протитуберкульозний санаторій, у 1960 році на базі якого створено диспансерну протитуберкульозну лікарню. За програмою партнерств Американського Союзу охорони здоров’я при районній поліклініці відкрито клініку первинної медико-санітарної допомоги, яка оснащена сучасним імпортним медичним обладнанням і працює за зразками американських клінік сімейної медицини.

У медичних закладах району трудяться 73 лікарі, 229 працівників середнього медичного персоналу. У центральній районній лікарні діють пологове, хірургічне, дитяче, терапевтичне, інфекційне відділення, діагностичне відділення з лабораторією і пункт швидкої допомоги. Через фінансові нестатки перестав діяти оздоровчий комплекс “Едельвейс” на околиці с. Сіль. У 2000 році на базі Лютянської дільничної лікарні відкрито благодійний оздоровчий заклад для одиноких перестарілих громадян з місячним перебуванням. Аптечна мережа району складається з центральної районної, 4 сільських та 17 аптечних пунктів.

Культура

Культурний відпочинок населення району організовують районний будинок культури, 19 сільських клубів, центральна районна та 8 сільських бібліотек. Не припиняли своєї діяльності фольклорні колективи сіл Ставне, Чорноголова, Люта, які доносять до сучасного слухача народну пісню і танецю. Майстри народних ремесел різьб’яр-інкрустар Петро Куртанич, ткаля Марія Рогач, вишивальниця Марія Завадська, колесар Іван Цифра та інші зберегли до наших часів кращі традиції народних ремесел Ужанської долини. Активно популяризує фольклорне мистецтво серед юні ветеран-освітянин Августин Близнець.

У 1959 році у районному центрі була відкрита дитяча музична школа, яка з 1998 року стала районною школою мистецтв. Окрім музично обдарованих дітей тут вчаться хлопчики і дівчатка малярству і хореографії. Викладачі школи керують ансамблями і хорами, зокрема високою виконавською майстерністю відзначається греко-католицький просвітницький хор, організований Василем Тиболтом, який з Йосипом Сакуличем та іншими ентузіастами внесли значний вклад у музичне життя району. Завдяки їхнім зусиллям ансамблі і хори доносили і доносять до сучасного слухача кращі зразки національної музики. У районі є плеяда музично талановитої молоді, яка успішно виступає на обласній і республіканській сценах. Визнання у публіки здобули вокалісти Руслана Бесараб, Віталій Гелетич, які стали лауреатами кількох престижних музичних конкурсів-фестивалів. Плідно працює у жанрі музичної творчості самодіяльний композитор Ольга Сенько, яка займається і живописом.

Спортивна база району представлена в основному базами гірськолижного спорту, 14 футбольними полями, шкільними спортзалами і майданчиками. Найвищі спортивні досягнення демонструють важкоатлети, гандболісти, легкоатлети. Найпопулярнішими видами масового спорту є футбол і волейбол. Традиційними і видовищними є щорічні міжрегіональні змагання з мотокросу в урочищі Термачув поблизу Великого Березного.

Гордістю району є спринтер член збірної України з легкої атлетики Василь Кевпанич, футболіст, колишній гравець київського “Динамо” Володимир Коман, майстри спорту з важкої атлетики Юрій Джупіна, Василь Перебзяк, Іван Микитич, Іван Тирпак, Олександр Баєв, Михайло Шелепець. За престижну словацьку футбольну команду виступає великоберезнянець Іван Булавчак.

Багатий на традиції народних ремесел і мистецтв край не має районного краєзнавчого музею, хоча такий до 70-х років діяв на громадських засадах. Чимало цікавих експонатів, що могли б заповнити зали справжнього музею, зберігається у школах, у кімнатах чи кутках народознавства. Найбагатший і зі знанням справи оформлений такий міні-музей у Великоберезнянській ЗОШ І-ІІІ ступеня. Тут виставлені зразки народного одягу минулих століть, старовинні знаряддя праці, картини художника Йосипа Бокшая з колишнього іконостаса великоберезнянського греко-католицького храму та інші предмети минувшини.

Туризм і рекреація

Набуває розвитку готельний, кемпінговий та банковий бізнес. Популярними є кемпінги розташовані на мальовничій околиці села Кострини “Дубовий гай”, а також на гірськолижній базі “Красія” та “Щербин”. Гості району можуть зупинитися у новому готелі на залізничному вокзалі райцентру. Виробників, підприємців, ділових людей обслуговують відділення акціонерних агропромбанку “Україна”, Промінвестбанку України та “Аваль”.

Розвиткові банкового, готельного, кемпінгового бізнесу сприяє відкриття у 1995 році державного митного переходу “Малий Березний” на кордоні з Словаччиною. Пожвавився взаємний обмін товарами, налагодилися спільні виробництва і партнерства.

У 1866 році у центрі Великого Березного було закладено парк площею 2.5 га. Реліктові дерева були висаджені у 1906-1910 рр. при сприянні голови окружкому Івана Блажовського. Понад 250 рідкісних видів дерев ростуть у цьому екзотичному рукотворному пам’ятнику природи. Зокрема тут збереглися такі екзоти, як гінко дволопатне, псевдотсуга Мензіса, тсуга канадська, туя гігантська, черешчатий та скелястий дуби. Деякі дерева знаходяться під загрозою зникнення, а сам парк вимагає благоустрою.

Ще у 1908 році Угорське міністерство землеробства створило неподалік сіл Стужиця і Тихий резервати букових пралісів “Стужиця” (площею 331.8 га) і “Тиха” (площею 14.9 га). На початку 20 ст. у селах району були притулки для туристів, а в Ужку на базі мінеральних джерел діяли два санаторії з 30 купальнями, військова лікарня і 5 вілл на 60 ліжок. Під час першої світової війни усе було зруйноване. Однак і в часи буржуазної Чехословаччини вчені вивчали природу району, проводили тут різні досліди.

Надзвичайно мальовничі краєвиди, унікальні праліси дозволили значну територію навколо села Стужиця оголосити частиною міжнародного (Словаччина, Польща, Україна) біосферного заповідника “Східні Карпати”. Вчені, екологи закладали тут дослідні проби, намагалися захистити від людського втручання букові праліси на горах Кремінець та Яворник. У 1995 році завдяки зусиллям вчених і екологів краю територія біосферного заповідника була оголошена ландшафтним парком “Стужиця”. З 1997 року створено його дирекцію, яку очолив Василь Копач. Тут працювали представники Корпусу Миру США, а проводили семінари вчені-природодослідники багатьох зарубіжних країн. Найбільший науковий інтерес представляють для сучасних біологів збережені у природному середовищі унікальні червоні лишайники, яких дуже мало на планеті і які давно занесені у Червону Книгу.

У вересні 1999 року територію ландшафтного парку було збільшено до 39.125 тис. кв. кілометрів, а Указом Президента України надано статус Національного природоохоронного парку. Тепер Ужанський національний парк справжня лабораторія дослідників Карпатських лісів. Тут проектується розвиток екотуризму, у якому зацікавлені і словацька та польська сторони.

Чудові зони відпочинку знаходяться вздовж річок Уж та Лютянка, хребта гори Яворник та біля гірських потоків.

Релігія та благочинна діяльність

Особливості релігійних і духовних традицій жителів району пов’язані з історичним минулим. У часи Австроугорської імперії повсюдно була запроваджена греко-католицька віра, тому майже всі діючі до сьогодні храми збудовані у готичному стилі. На горі біля села Малий Березний у 1656 році було споруджено чоловічий монастир отців Василіян.

Після переселення наприкінці 19 ст. кількох десятків словаків у районному центрі було споруджено храм римо-католицької віри, у якому було встановлено чудовий орган. Храм діє і нині, його відвідує більшість жителів околиці Липтаки.

Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною греко-католицька віра була оголошена ворожою діючому ладу, а всі храми передано у підпорядкування православної конфесії Московського патріархату. У малоберезнянському чоловічому монастирі отців Василіян відкрили допоміжну школу-інтернат. Лише на початку 90-х років відновили своє релігійне і духовне життя греко-католицькі громади. Вони повернули собі монастирську обитель на Чернечій горі в Малому Березному, храми у Великому Березному та Верховині Бистрій. Інші залишилися у підпорядкуванні Української православної церкви Московського патріархату. За кілька років були споруджені на громадських засадах храми у селах Смерекова, Жорнава, Лубня, Кострина, а також у Великому Березному. Особливо діяльне духовно-просвітницьке життя провадять монахи монастиря отців Василіян. Тут збудовано Хресну Дорогу, діє хор “Діти світла”, проводяться різні релігійні акції, у тому числі і молодіжні. Цілу низку каплиць і Хрестів збудовано у населених пунктах району за останнє десятиріччя.

Водночас активізували свою діяльність і інші християнські течії, зокрема християни віри євангельської, свідки Єгови. Кількість прихильників нових релігійних течій зростає.

У районі діє іноземне (словацьке) представництво Всесвітньої благодійної організації “Caritas”. При його сприянні утворено фонд “Любов і милосердя”. Офіс розміщений у райцентрі, неподалік організовано дитячий сирітський притулок, де виховуються діти, позбавлені батьківської опіки.

Архітектурні пам’ятки

У районі чимало архітектурних пам’ятників. Найбільшу цінність мають дерев’яні церкви і храми – Миколаївський у селі Гусний (1655 р.), Миколаївський у с. Вишка (1700 р.), Покровський у с. Кострина (1761 р.), Предтеченський у с. Сухий (1769 р.), Василівський у с. Сіль(1777 р.), Миколаївський у с. Чорноголова (1794 р.) та Ганни у с. Буківцеве (1791 р.). Усі вони є зразками бойківської школи дерев’яної монументальної архітектури, прикрашені різьбою та орнаментами. Окремо пам’ятниками архітектури оголошено дзвіниці Ужоцького Михайлівського, Гусненського Миколаївського та Чорноголівського Миколаївського храмів.

Найвідомішим археологічним пам’ятником Великоберезнянщини є рештки найбільшого в Європі Княгинянського метеориту, який випав на околицях сіл Княгиня та Сіль у 1866 році. Зразки його знаходяться в обласному краєзнавчому музеї, а також музеях Відня та Москви. Біля села Княгиня є карстові печери, які могли б зацікавити туристів.

Ентузіасти, серед яких голова екоклубу на громадських засадах “Кремінець” лікар Іван Шелепець, розробили проект пам’ятного знака на місці, де випав метеорит. При підтримці спонсорів цей знак буде встановлено найближчим часом.

 

Відомі сини краю

Великоберезнянщина дала світові чимало видатних вчених, митців, письменників. Серед них треба назвати академіків, вихідців з с. Малий Березний медика Михайла Ганича та літературознавця Василя Мегелу. Міністром лісової промисловості УРСР у 70-і роки був виходець з с. Кострина Іван Грунянський. Генералом міліції і публіцистом був виходець з с. Волосянка Олексій Лялько. Відомим чеським журналістом і письменником післявоєнних часів став Степан Лютянський з с. Волосянка, художником у США – Іван Козак з Великого Березного, поетом української діаспори у Німеччині – Юрій Каваль з Костринської Розтоки. Головним диригентом Львівського оперного театру довгий час був великоберезнянець Ігор Лацанич. Членом спілки художників України був Михайло Романишин з Великого Березного. У райцентрі народився і виріс відомий журналіст Федір Зубанич. У республіці і області знають журналіста Іллю Ільницького (с. Люта), лінгвіста і журналіста Івана Раковського (с.Ставне). Заслуженими артистами України стали співачки з Великого Березного. Марія Зубанич та Надія Пудгородська. Нещодавно докторами наук УжДУ стали великоберезнянці Ярослав Базель та Михайло Пітюлич.

Сучасне керівництво району – райдержадміністрація (голова Мирон Крайняй) та районна рада (голова Михайло Шукаль) – намагається розв’язати проблеми зайнятості населення, відкриття нових підприємств і відновлення роботи колишніх, збільшення доходів для вирішення найнагальніших соціально-економічних завдань.