Як народжуються легенди або один день в горах

Замість вступу

Чукча запитує у шамана:
— Зима буде холодна чи тепла?
"Скажи їм тепла, — думає про себе шаман, — не запасуть хмизу. А якщо на ділі буде холодна, то відразу ж проженуть! Краще хай думають, що будуть сильні морози".
— Морозна буде зима, готуйте багато хмизу! — виголосив шаман, а сам вирішив узнати у метеорологів, який у них прогноз на цю зиму.
— Звичайно, що буде холодна! — відповіли йому на метеостанції.
— А як ви взнали?
— Та що тут узнавати? Йди сюди і дивись у вікно: бачиш, чукчі як багато цього року хмизу збирають!

Долина Глюків — запорізька версія

„Кінчались вакації, в програмі значилось тільки добратись до Борисполя і вилетіти в Нью-Йорк. За проведені 10 днів у Карпатах було пів сонячних дня, решта — дощ, сніг, туман і хмари. “Добрі“ люди, яким довірив підібрати відповідні лижі до зимових Карпат, поставились до прохання абияк, через що серйозні вершини довелось скасувати, обмежившись одноденними вилазками. Крім того, відновитись від передноворічного авралу на роботі і 7-ми годинної різниці в часі так і не зміг. Настрій був ніякий. Забився в поїзді на верхню полицю, старався забутись і заснути.
Та тут в купе ввійшло троє веселеньких парубків, як виявилось пізніше, — лікарів із Запоріжжя, які досить ориґінально провели свої відпустки — бродили зимовими Карпатами без якого-небудь маршруту, плану, без лиж-снігоступів, зате по пояс у снігу і жодної карти. Де застане їх ніч — там і ночують. Причому проводили вони так зимові вакації вже не перший рік.
Відчувши близькі душі, я спустився додолу, розговорились.
Виявилось, місило їх сніг п’ятеро. Одного з днів, коли хлопці планували вийти на Анталовецьку Поляну (971м) і спуститись в Тур’янську долину, через відсутність карти звалили не туди і попрямували мало не 120 град. від того напрямку, що хотіли.
Стемніло, розставили намет, позасинали.
На ранок виявилось, що всім п’ятьом снився один і той самий сон. А саме — довкола їхнього намету ходить сила-силенна людей, стоїть гамір як на базарі, всі голосно розмовляють, але не кричать. Розібрати, що саме кажуть — практично неможливо, тільки обривки фраз. Один з них, прокинувшись, певний час надалі чув голоси, інший — навіть вийшов з палатки перевірити, хто ж там є. Ясна річ, не було нікого. Всіх їх вразив також і реалізм побаченого-почутого сну.
Розпитавши хлопців, я зміг відтворити їхній маршрут та місце, де вони спали, з точністю до 50-100 метрів.
Було те в перших числах січня 2003 року. На жаль, з того часу в Україні не був. Якщо хтось хоче там переночувати і перевірити факт містичного сновидіння, можу вказати на карті, де то було, плюс декотрі деталі.“

Такий комент я залишив на цьому сайті майже 3 роки тому — 03.02.2005 01:50.

Спочатку самому дуже кортіло побувати в “Долині Глюків“ (саме так називали у розмові між собою мої співбесідники місце своїх незвичайних сновидінь), але з часом почало виглядати, що не скоро я там зможу бути, то ж повідомив товариство сайту про цю історію. Відгукнулось двоє. В одного, правда, мейл не працював, в другого, як і в мене, — “душа б у рай летіла, та гріхи не пускали“ — своїх клопотів було по вуха.
Відновити маршрут лікарів можна було двома способами: або в напрямку в якому вони йшли, або в протилежному. З їхньої розмови виходило, що вони дійшли до кінця танкової дороги вище андезитової чаші (джерела “Масарика“), далі ще трошки потоптали сніг в напрямку Анталовецької Поляни і в сутінках, не бачачи кращого варіанту, звалили в долину (напівпрозорі сині крапки на карті 1). Поставили там намет на практично єдиній рівній площадці безпосередньо під схилом, з якого спускались. Натопили снігу, зварили їсти, і, всівшись на солідній колоді безпосередньо біля намету, повечеряли. Після чого полягали спати, і дружно-хором наслухалися глюків.
Наступного ранку компанія полізла строго вертикально догори (а схил там між 30 і 35 град.!), дісталась до хребта, пішла по ньому на захід і через 150-200 метрів натрапила, згідно їхніх слів, на стіни замку.
“Стіни широкі і досить довгі, одна з них навіть має вікно-бійницю. Видно як камені на розчин ставили, а над вікном залишки перекриття виділяються“, — ділилися своїми архітектурними спостереженнями дипломовані лікарі.
Ага, ось де ви гуляли!— зрадів я, локалізувавши у своїй уяві місце їхніх пригод, бо якщо йти по ходу їхнього маршруту, то знайти місце нічлігу було проблематично — десь біля струмка в межах 1 км. Але якщо йти зворотнім шляхом — від стін “замку“, то визначити “глючне“ місце можна значно точніше — похибка плюс-мінус 100 метрів.

Дірявий Камінь

Про те, що мова йде не про середньовічний замок, а про цікавий, але все ж природний об’єкт, — Дірявий Камінь, я здогадався відразу, але переконувати своїх попутчиків не став — для чого псувати веселе застілля в такий пізній час?
Для місцевих, наприклад, якщо таких можна назвати ворочівчан (від “замку“ до села — добрі 8 км відстані і 600 метрів до набору), Дірявий Камінь, як випливає з назви, є витвором природи, об’єктом нерукотворним. Вони то знають, що ні вони, ні їхні предки ні замку, ні будинку там не будували. По крайній мірі народної легенди про це я не чув. Що цікаво також, що всі струмки поблизу Ворочева, навіть відносно малі, за винятком того, котрий тече через “Долину Глюків“ мають назву.

Минуло чотири з половиною років...

З Ужгороду до табору УжНУ “Скалка“ (фото 02) доїхав за 2 гривні і 20 хвилин.

Місцевий сторож про “Долину Глюків“ ніколи нічого не чув, але попередив, котра з собак на території табору є найбільш небезпечною. Добре, що хоч самому біля псів не треба було йти: поруч чимчикувало декілька дачників, котрі поспішали з дорогоцінними розсадами до своїх ділянок. Садити була найвища пора — вже початок травня минув, і ось минулої ночі, нарешті, пройшовся перший після 40-ка денної посухи дощ (фото 3).

Нічній зливі були раді не тільки дачники. Неабияку активність проявили і чорно-жовті саламандри — за півгодини надибав їх щось зо дві дюжини і рухались вони не звично — повільно-ліниво. а цілком прудко — мало не як ящірки.

Не дивлячись на те, що місце містичних сновидінь лежало безпосередньо на дні долини, з викладених вище міркувань, замість того, щоб просто дійти до нього вздовж струмка, я спочатку мав піднятись від нього на хребет (мій маршрут на карті 1 позначений червоно-білою лінією), а потім, дійшовши до древньої “замкової“ стіни, знову спуститись в ту ж саму долину. Бо як інакше точно знайти те саме “глючне“ місце?

На виході на хребет треба було продиратись через вирубку ще медведчуківського періоду — з кущами вище мого зросту, а вже на хребті натрапив ще на дві — цілком ще свіжі — згрібали там буки цього або найпізніше минулого року.
Через годину ходьби від дач дістався до Балкону — відкритої горизонтальної площадки недалеко від гребеня хребта — з її південної сторони (фото 5).

Тут, хоч води в межах 20 хвилин ходьби немає, досить часто ставлять намети любителі екзотики. Краєвид з Балкону простий і захоплюючий одночасно: прямо під площадкою — провалля глибиною в метрів 150-200, далі — рівний і потужний вулканічний хребет з стрімкими боками, що зліва, під небесами, впирається в могутній масив Анталовецької Поляни. Ніякого ні ближнього плану, ні далеких горизонтів. Все дуже об’ємно і лаконічно. Передати на фотографії такі панорами практично неможливо (фото 6), тут просто треба бути. Особливо на початку жовтня, коли одноманітні схили загоряються строкатими осінніми барвами. Судячи із залишків вогнища, останній раз тут десь тоді і ночували.

А ще через 20 хвилин я вже досліджував “стіни замку“ (фото 7). Форма Дірявого Камня і справді незвична: дві стіни вишикувались рівно по гребені вузького і крутого хребта (див. карту 8).

За структурою порода цих каменів (фото 9 і 10) дуже нагадує туфовий стовп в підніжжі Замкової гори в Кам’яниці, хібащо більш пориста, особливо по центру.

Напевно, саме завдяки цьому, центральна частина верхньої (східної) стіни провалилась, утворивши “вікно“. Причому порода над ним (фото 11) здалеку схожа на бетонне перекриття, в той час як з протилежної сторони стіни, зліва наверху на діркою (фото 12) проглядається, начебто, фраґмент арки.

Що заставило туфовий стовп набрати такої плоскої, орієнтованої строго по гребню, форми (фото 13, карта 8)? Допускаю, що колись тут були не стіноподібні камені, а одна скеля довільної форми. Виглядає, що вирішальну роль у формуванні теперішнього вигляду Дірявого Каменя мало те, що його верхній шар твердіший за решту частину каменя і, наче дах, прикриває її (див. фото 10, 11, 13).

Та частина каменю, яка не була прикритою, вивітрювалась дуже швидко, і скеля приймала форми, які їм “дозволяла“ горизонтальна проекція “даху“, а часто, внаслідок своєї крихкості і нещільності, й дещо меншу — “грибоподібну“. Після цього вже та частина “даху“, яка висіла в повітрі, внаслідок відсутності опори, поступово відламувалась. Після цього цикл повторювався: розсипались нижні шари, поки їм дозволяли верхні і т. д.
Цей процес відбувався по всьому периметру скелі, але в тих її частинах, що знаходилися на гребені хребта він проходив повільніше в порівнянні з тими, що знаходились на схилі, бо зі сторони схилу висота стіни була більшою, а отже і тиск на її нижні частини був більшим, що приводило до їхнього швидшого обламування; по-друге “грибоподібність“ скелі зі сторони схилу була більшою від тієї, що знаходилась на гребені хребта, бо “дах“ в меншій мірі захищав більш віддалені від неї нижні частини; по-третє, частини скелі, що безпосередньо торкались ґрунту, на схилі були значно зволоженішими від аналогічних частин на гребені, що так само прискорювало процес їхнього вивітрювання; і нарешті, на гребені уламки скелі не обов’язково скочувались з хребта і, перебуваючи поруч з стіною, захищали її від пришвидшеного руйнування.
Таким чином, з часом залишилась тільки та частина скелі, що стояла безпосередньо на гребені, але при цьому її висота в процесі руйнування не зменшилась — “дах“ продовжував бути там, де і раніше. Тобто утворилась стіна. Ймовірно (див. карту 8), в процесі осипання древньої скелі зруйнувалась і ділянка посередині, внаслідок чого стіна розділилась на дві частини. А наявність “вікна“ у верхній скелі пов’язана з вищезгаданою “грибоподібною“ схемою руйнування.

Долина Глюків — мої версії

Нафоткавши Дірявий Камінь з усіх можливих сторін і промірявши його вздовж, впоперек і по вертикалі, звернув я з хребта вправо вниз — в Долину Глюків. Пам’ятаючи, що запорізька компанія, піднявшись на хребет, тільки через 150-200 метрів дійшла до “замкової стіни“, я звалив в долину безпосередньо від Дірявого Каменя, бо в такому разі, вийшовши на дно долини, не проскочив би потрібну точку, бо пошуки почну однозначно нижче від неї. В орієнтуванні такий прийом називають “вихід на лінійний орієнтир з випередженням“ (карта 1).
Спуск був крутим і не надто приємним, час від часу з’їжджав разом з ґрунтом і сипухою на метр-півтора. Скільки часу тут хлопці піднімались та ще в снігу — невідомо.
Спустившись до струмка, пішов вздовж нього вліво вверх. Через 150 метрів — так і є — безпосередньо справа від потічка — рівнесенька площадка, а поруч з нею — груба (сантиметрів 70 в діаметрі) колода, яку з того часу вже встигли розпиляти на чотири частини, але вони продовжували лежати там, де колись були ще одним стовбуром. Рівність цієї площадки мало просте пояснення: на ділі це була не проста ділянка лісу, а невеличке болото, тому й рівне. В його південно-східному кутку, з-під схилу, витікала вода з невеличкого джерела. Власне вода цього джерела і створювало болото. Джерело було не надто сильним, болотце — не глибоким. Гадаю, в середині січня, що одне, що друге, міцно позамерзали.
А долина в цьому місці вузька. Часом сюди заїжджають лісовози. Місця для дороги вздовж струмка немає, то ж їдуть прямо по потічку, через каменюки. Останні, від такого до них ставлення, тріскаються і роздрібнюються на гострі каменючки розміром по 20-30см (фото 14). Вода струмка між тими гострими каменючками шумить по-особливому, не по-карпатськи. Прислухаюсь — так і є — шумить, ніби гамір на базарі.

То ж його і чула запорізька п’ятірка? Але ж люди вони дорослі і відразу ж здогадались би що воно є.
Стою, стараюсь відтворити події чотирьохрічної давності. Зима. Січень. Ніч. Мороз. Струмок, заметений півметровим снігом. Парубки навіть не підозрюють про його існування, бо воду топлять зі снігу.
Але вода тим часом собі тече внизу під снігом, а можливо ще й під шаром льоду. Її не чути. Поки ходиш. А як всі замовкли, полягали спати і ПРИТУЛИЛИ голову до чогось, що торкається землі, наприклад, спальника — і ось він, Глюк. Починаєш чути звуки, що передаються тільки в твердому середовищі. А підняв голову — відірвав від джерела звуку — знов тиша.
Це пояснює походження шумів в положенні “голова на спальнику“, але не наявність відповідних снів. Проте ця версія може мати і модифікацію. В кого не було такого випадку: спиш і сниться тобі музика, виразна, чітка, голосна. Прокидаєшся, і чуєш ту саму музику наяву, але десь здалеку, тиху і невиразну. Тобто реальна наявність певного слабкого звуку (сильний розбудить) може індукувати відповідний сон. А прокинувся — голова на спальнику — подразник все ще присутній, щось віддалено, невиразно, але ще чуєш. Підняв голову — все зникло. Поставив голову назад, заснув — все повторюється по новій.

Карпатська гроза

Щоб переконатись, що був на потрібному місці, я ще додатково пройшовся вверх-вниз вздовж струмка метрів 200-300 і, не знайшовши нічого кращого, що підходить під опис “Долини Глюків“, вернувся на попереднє місце.
Хоч загадку містерії, здається, я щойно розгадав і мав би відчути полегшення, стало навпаки, трошки моторошно. На годиннику була ще тільки 12-та дня, але в лісі настала мало не нічна темрява. Хмари зібрались дуже серйозні. Ось-ось мало полити як з відра.
По плану в мене було вертатись вверх на хребет, до Дірявого Каменя, а далі, пройшовшись долиною Ворочівки і переваливши ще через один хребет — попасти до Синіх (Ворочівських) озер. Але куди йти? Блискавки проносились щоп’ять секунд, деякі з них вдарялись зовсім поруч. Йти на хребет в такий час — безглуздя, тому, відійшовши подалі від великих дерев, вирішив перечекати непогоду в долині.
Безперервно гриміло може хвилин з двадцять, а дощик, трошки покапавши, перестав. Ну що ж, не йде дощ, іду я.
Не встиг я перевалити через перший хребет, як почалась друга серія вистави “Блискавки над Дірявим Каменем“. Цього разу не обійшлося виключно тільки звуковими ефектами — переді мною постала стіна води. Зупинився, знову вибравши місце подалі від великих дерев, накрився сам, накрив рюкзак, який поставив подалі від себе (там було трохи заліза). За 5 хвилин ліс побілів — град покрив все навкруги. Ні лити, ні гриміти не переставало. Довелось хвилин на 40 розслабитись. Коли все стихло, а дощ перейшов у рівномірноморосячу стадію, продовжив спуск. Добре, що трекінґову палку взяв — її напевно для таких мокрих кам’янистих ожинових схилів і придумали.
Вздовж потоку Ворочівка надибав ще на дві новесенькі вирубки — по 15 гектарів кожна. Добре хлопці попрацювали — ці вирубки ні з головної дороги (Ужгород-Перечин), ні з села, ні з вершини не помітиш, хіба з повітря, чи особисто тут побувавши.
Перейшов вирубки — скінчилась дорога. Знов мокрим лісом йти. Але тут дощ, який весь час знов намагався перетворитись у зливу, так само скінчився. Навіть сонце виглянуло (фото 15), і весь схил почав “диміти“ інтенсивними випарами. З спецефектами дряпатися на наступний хребет стало значно веселіше. Відразу за хребтом, ще перед Синіми озерами, — от чого не сподівався — знайшов залишки старої лісообхідної стежки, зробленої ще за чеських часів, десь в 1930-их роках (див. карту 16), і якою, наскільки мені відомо, вже з кінця 60-их ніхто і не намагався ходити.

Ворочівські озера

Давно-давно — наприкінці 70-их — видавництво “Карпати“ випустило невеличку книжку “По вулканическим Карпатам“ (автор Е. Лазаренко). З огляду на брак краєзнавчої і туристської літератури в епоху розвинутого соціалізму, це видання стало одкровенням, віддушиною, настільною книгою багатьох любителів мандрівок, альтернативною інформацією, точніше, якою небудь взагалі туристською інформацією про відносно великий, але при цьому не надто популярний серед туристів район Карпат — Вулканічний масив.
Видання було доповнене низкою чорно-білих фотографій небачених мною раніше і водночас близьких скель, кам’яних відрогів і вулканічних скульптур, які я з відкритим ротом та захопленням переглядав перед тим як особисто пірнути в той захоплюючий і мальовничий світ.
В тій книжці я вперше побачив які дивні форми можуть мати скелі Зачарованої Долини, як ранкове сонце окреслює профіль Сокольця, і що найхимерніші берези ростуть на хребті Синаторія. Там же я вперше довідався, що найкраще збережений в Карпатах кратер вулкану знаходиться всього в 20 кілометрах на північний-схід від моєї хати, і що неподалік від нього існують загадкові, заховані серед букових пралісів, Ворочівські (Сині) озера.
В книжці згадувалось, що існування озер в тому місці — серед міцних вулканічних пород на довгому, крутому і монотонному схилі древнього вулкану — дивина, щось зовсім нелогічне. Тому і виникнення цих озер-близнюків, — каже автор, — багато-хто старався пояснити якимось екзотичним явищем, наприклад, ударом крупного метеориту.
Привів він цю версію з певною метою — щоб на тому фоні його гіпотеза звучала значно правоподібніше: мовляв, ніякий метеорит, чи астероїд сюди не залітав, Ворочево — не Сіхоте-Алінь, а котловани озер — це всього-навсього бокові кратери вулкану Анталовецька Поляна.
Ну що ж, логічно. Прочитав — повірив. І не тільки я, а практично всі, хто читав ту книжку чи бував на озерах. Навіть на сайті Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Закарпатській області офіційно повідомляється, що “озеро 'Ворочівське', яке є гідрологічною пам'яткою природи місцевого значення, площею 0,3 га, знаходиться в Перечинському районі, в кварталі 15/3 поблизу с. Ворочево, в підпорядкуванні Ужгородського військового лісництва“, і охороняється тут “кратер згаслого вулкану, заповнений водою, який має наукове значення“.
Беззастережно довірятись, правда, останньому джерелу, ну хоч би через таку подачу і низку дрібніших, не дуже хочеться.

Інформація Географічної енциклопедії України, приведена на цьому сайті, вже більш обережна у висновках: “Озеро вулканічного походження у Перечинському р-ні Закарпатської обл., біля с. Ворочеве, лежить у западині на висоті 700 м над р.м. Складається з двох водойм загальною площею 0.4 га (кожна з них круглої форми діаметром до 50 м). Вода дуже прозора. Живиться підземними водами. Оточене лісом. Важкодоступне“. Хоча і тут — згадування “дуже прозорої води“ наштовхує на думку, що автори цієї інформації на об’єкт не дуже виїжджали. Та й висота озера над рівнем моря не цілком точна — за моїми вимірами виходить, що дно озер знаходиться дещо вище — на висоті приблизно 725 м над р. м., а поверхня води, якщо вона там є, і вище.
У свою чергу студенти-практиканти Львівського університету питання походження озер обходять десятою дорогою:
“За 30 хвилин ходьби від вершини (Анталовецька Поляна — С.С.) на західному схилі лежать загадкові Ворочевські озера (700 м над р. м.). Виникли вони в двох глибоких вирвах, які розділені вузькою перемичкою. По периметру озера мають до 50 метрів. Наповнення озер водою залежить від опадів і може досягати 2,5 метра глибини“.
Тобто, згадуються вже тільки “вирви“ і “загадковість“ озер. Правда, деза і тут проскакує: студенти посилають нас шукати озера не туди, де вони є, — на північний-схід від вершини, а на захід. Добре, що хоч попередили, що мовляв, довше 30 хвилин не шукайте.

Строго кажучи, і озерами ті впадини на крутому, місцями до 35 градусів, схилі назвати можна тільки умовно: ранньою весною глибина води може сягати трьох і більше метрів — тоді два озера зливаються в одне; в травні-червні південно-західне озеро здебільшого пересихає, а на місці північно-східного (більшого) залишається неглибоке болото (див. фото 18-19). Ну, а влітку не рідко трапляється, що пересихають обидва, і тоді там, серед сухих кам’яних брил, височіє кропива.

Якби там не було, але щоразу, коли я відвідував ці озера, щодалі, тим більше, закрадались сумніви: а чи справді коли-небудь з цих впадин виливалась розпечена магма?

Перше, що посіяло в мені сумніви в гіпотезу “бокового кратеру“, це те, що як безпосередньо саме ложе озер, так і весь горб, який підтримує озера з північного-заходу — зі сторони спуску — вкриті, а якщо уважніше оглянути, то СКЛАДЕНІ з гострих кам’яних брил різної величини — здебільшого 1-2 метрових, які зовсім нещільно прилягають одне до одного. Таке враження, що їх просто хтось накидав сюди пару десятків років тому. І ніяких плавних форм, характерних для місць виливу магми, і, взагалі, для всього Вулканічного масиву, в тому числі й для привершинних залишків вулканів. Той самий горб, що відділяє озера від навколишнього схилу, і котрий, начебто, мав бути бортом кратеру — широчезний, майже в півтора рази більший за саму впадину. Довкола озер — в основному на південь (див. детальну карту району озер 20) — багато нехарактерних дрібних форм рельєфу. В межах 300 метрів, крім цих двох, є ще декілька інших заглиблень по 20-30 метрів в діаметрі (правда, вкритих лісом і не заповнених водою).

Тобто район озер нагадує тіло великого, 200-250м в напрямку схилу на 500-600м повздовж, обвалу, який міг виникнути внаслідок, наприклад, сильного землетрусу, і виглядає, що Ворочівські озера є озерами обвального типу, такими, як наприклад, Синевир, з тієї різницею, що порода, яка обвалилась, не перекрила якусь велику долину чи значний водотік, а уламки залишились лежати нещільно, великими брилами, внаслідок чого та вода, що збирається в чаші озер, швидко витікає, просочуючись крізь породу.
І що цікаво, подібно до випадку з Синевиром, метрів 300 нижче Ворочівських озер з-під землі на поверхню вибивається потужне джерело.

Можливо хтось заперечить, мовляв, ось кратер вулкану — прямо перед нами (пунктирна лінія на карті 23), який з часом, завдяки наповненню продуктами вивітрювання схилу над ним, розділився на дві впадини?

Проте вже дещо більше проблем з тим, щоб визначити, кудою ж витікала лава. З великою натяжкою можна припустити, що це сідловинка А (стрілка на карті 23 вказує можливий напрямок руху лави), хоча з дна озера до сідловини добрі 15 метрів по вертикалі.

Як на мене, перше, що не вписується в цю версію, є відносно велика впадина В (карта 23), яка знаходиться поза межами можливого кратеру. Малоймовірно, що це залишки додаткового жерла кратеру, бо за час, який пройшов від останнього в цих околицях виверження, яке сталось, здається, в кінці третинного періоду, такого розміру впадина (всього 30 метрів в діаметрі) вже давно зрівнялася б з навколишнім схилом.
І головне, ця впадина дуже схожа на нерівності в межах можливого кратеру (див. нерівності всередині пунктирної лінії на карті 23). Це дає підстави вважати, що вони, включно з впадинами-озерами, одного й того ж походження — обвал, зсув і т.п.
Друге. Наявність великої кількості уламків на горбі безпосередньо на ЗАХІД від озер (карта 23), так само не підсилює “кратерну версію“, бо в тому разі більшість уламків мала б бути в протилежному місці — в підошві схилу на СХІД від них.
Третє. Як легко помітити з карти 23, південно-західне озеро є продовженням лощовини С, а північно-східне — лощовини D. У випадку обвалів чи зсувів подібна залежність є тривіальною. У випадку кратеру, вони могли виникнути хібащо в результаті більш швидкого вивітрювання в районі лощовин в порівнянні з оточуючим схилом. Де ж тоді продукти цього вивітрювання, особливо у випадку досить вільного від уламків підніжжя лощовини С? Бо в такому разі продовженням лощовин могли бути маленькі горби (або конуси виносу) і аж ніяк не впадини.
А тепер подивімся на район Ворочівських озер трохи ширше. Тут є ще одна незвична річ — вся верхня половина долини лівого притоку потоку Верхній, у верхів’ях якої і знаходяться озера, неподібна на інші. В той час, як всі долини довкола мають V-подібну форму, верхня половина притоку Верхнього — коритоподібна, з двома струмками по боках (див. карту 1). Ясна річ, мова йде не про льодовикові троги — зледеніння тут не було. На мій погляд, форма долини та існування озер пов’язані між собою: дно долини заповнилося дрібнішими уламками того самого обвалу, в тілі якого утворились озера. Крупні уламки залишились нагорі, а дрібніші з часом вимились і осіли нижче — в межах наступних 2 км, внаслідок чого долина в тих місцях вирівнялась і стала коритоподібною (територія на карті 24, закреслена синіми полосами). У свою чергу, якщо припустити, що Ворочівські озера є залишками кратеру, то нерівності, що заштриховані косими червоними лініями, ніяк не пояснити його активністю, бо знаходиться вище від нього.

Звичайно, це так само гіпотеза. І потім, не конче то мав бути якийсь один гігантський обвал, могло бути декілька — первинний, який порушив моноліт півночного-сходу вулкану Анталовецька Поляна (можлива лінія відриву позначена на карті 24 червоним пунктиром) і пару наступних.
Все ж допускаю, що в районі озер міг бути боковий кратер вулкану, але на моє переконання, теперішній вигляд він набув внаслідок геологічно зовсім недавнього обвалу.

Світильник

До озер вже хтось встиг намалювати жовту маркіровку, але мені не вдалося дослідити, де вона починаєтся і куди веде, але й не дуже чомусь хотілося, — я йду своєю дорогою: піднімаюсь по схилу, легенько його підрізаючи і виходжу на хребет, прямісінько до верхнього краю Світильника. Точніше в те місце, де той край колись був — виявилось, що ліс на місці колишніх пасовиськ вже мало чим відрізняється від навколишніх лісів.
Світильником називалась досить велика поляна (1 км вздовж хребта на півкілометра впоперек), яка судячи з рівних зовнішніх країв, виникла на місці дуже старої вирубки і розташована на перемичці між основним хребтом Анталовецька Поляна—Маковиця і хребтом Синаторія. Раніше, з котрої сторони до нього було не підійти, світився він за сотні метрів серед суцільних пралісів. То ж назва “Світильник“ довгі століття себе виправдовувала.
На цю поляну, як на полонину, виганяли випасати на літо свою худобу ворочівські селяни. Ймовірно внаслідок цього, а також через те, що знаходиться вона на висоті характерних для навколишніх хребтів (Синаторя, Вільшанський Діл) березових рідколісь, буковий ліс на ній так і не виріс. Після утворення колгоспів випасання на Світильнику не припинилось, але з року в рік зменшувалось. Поляну вже ніхто не косив і не прочищав, і все менше хто витоптував; і вона поступово перетворилась на дивовижну суміш дрібних галявин, прикрашених ялівцем, папоротями і синіми китицями тирличу та низьких затишних ліщиново-березових лісочків з яфиновими кущами.

З часом галявинки як би танули — зменшувались і кількісно, і в розмірах, а острівки беріз, навпаки, розширювались і перетворювались в дедалі більші лісочки. До кінця 80-их практично вся поляна, за винятком північної частини, вже заросла, проте де-не-де між березами ще росла трава. Між іншим, в ті часи спроби назбирати кошик білих грибів ще не були позбавлені сенсу.
Цього разу Світильник був інакшим: піднялась основна порода — бук, витіснивши живописні березові і ліщинові переліски, а колись сонячні галявини біля колишніх загонів увійшли у “чагарникову стадію“. Навіть кимось з любов’ю викладене джерело, з якого починається потік Верхній і біля якого прикрасою стояли папороті, пронизані гострими сизо-зеленими листками відкасника, стало ледь помітним.

Пройде ще 30-40 років, і Світильник остаточно розчиниться серед букових пралісів, залишивши після себе хібащо назву і, можливо, легенду...

© Степан Слуцький, 2007.
ntrybuna@nyct.net

 Матеріал підготував (написав): Stefan Slutsky