ОСМОЛОДА - ВОЛОВЕЦЬ

с.Осмолода - ст.Піскава - Вододільний хребет - с.Слобода - Синевірське озеро - г.Озерна - г.Кам'янка - с.Стригальня - смт.Міжгір'я - с.Лозянський - пер.Прислоп - Полонина Боржава - вдсп.Шипіт - с.Пилипець - смт.Воловець

Кілометраж: 120 км,
чистий час ходу - 3 дні,
учасники - я (Назар) і Карась. Інші дійові особи - статисти (їх участь була пасивна).
сезон - липень 1998.

Передмова.
Починалося все досить смішно. Уся наша компанія збиралася їхати відпочивати на водоспад Шипіт, на якому в той час мав відбуватися так званий "фестиваль хіпі". Народ підзбирався різномастий, і було вирішено, що відпочинок буде "матрасний". Але я тоді бажав пройтися, почав підбивати решту, але спроби мої були марні. Під мою ідею підписався тільки Карась. Ми довго думали-гадали, як бути, але все таки вирішили пройтися вдвох, і придумали собі маршрут до Шипоту з Осмолоди через Синевирське озеро і Боржаву. Ми планували виїхати зі Львова у вівторок і добратися до Шипоту у суботу. Дехто пробував з цього сміятися, і скінчилося все тим, що ми побилися об заклад на літр "вогняної води", що будемо на Шипоті в суботу ввечері.

День нульовий (вівторок). Десь так кілометрів з 10 (пішки).
Зі Львова ми виїхали електричкою на Моршин, а звідти на Калуш. В Калуші сіли чекати автобуса на Осмолоду. Поки чекали, я згадав блаженні часи дитинства, коли зі Львова їздив автобус Львів-Осмолода. Отож, пожовуючи нездале морозиво, куплене у Калуші, ми повантажилися в автобус. Спочатку було все класно, поки у Рожнятові не завалилася у автобус купа людей, причому багато хто був добряче п'яний. У автобусі і так було добряче тепло, а тут стало зовсім нестерпно - духота, алкогольні випари, аромати кількох циган поруч - незабутні враження. Тут я подумав собі, як це добре, що ми не пробували ловити той автобус у Рожнятові (бо була така думка). Той хто їхав хоч раз тим автобусом, той зрозуміє. Об'їхавши всі навколишні села, ми врешті-решт прибули в Осмолоду аж десь по п'ятій дня (2,5 години з Калуша). На ніч ставати було ще рано, та ще й біля села, отож ми закинули рюкзаки на плечі і поперли по дорозі на Мшану. Взагалі-то, краще було б, якби ми пішли колією, але...
Перший перехід дався нам досить легко, правда на ст.Мшаній ми ледь не повернули на іншу гілку колії, правда добрі люди нас вчасно завернули. Тут почало смеркати. З місцем на ночівлю нам пощастило, бо, як правило, сухе і рівне місце біля колії - то проблема.
Просушили вологе взуття, поспівали пісень (як це дивно не виглядає, ми взяли зі собою гітару), порізали частину керіматки на додаткові устілки, поїли і лягли спати.

День перший (середа). Екстремальний день, як на перший - 40 км.
Вночі покрапав дощик, але зранку припинився, хоча погода була трохи мутнувата. Ми попакувалися і рушили далі. Пройшли Менчильське лісництво, ще через годину була станція Піскава, де ми зробили великий перекур, мило поспілкувалися зі сторожем і рушили далі до вододілу. Форсувавши річку через розвалений міст, ми пішли колією, яка виглядала так, якби нею останній раз їздили років так із десять тому. Минувши розвилку, де із вузькоколійки лишилися тільки напівзгнилі шпали, ми вийшли на тракторну "дорогу" (читай - "річку") і нею вийшли на вирубку, де здибали трьох лісників, які вели обміри лісу. Глянувши на нашу екіпіровку і гітару, вони смачно з нас поприколювалися, але показали, куди краще йти. Вилізши вирубкою на вододіл, ми почали шукати тракторну дорогу вниз, яка, за словами лісників, мала там бути. Знайшли, правда, тільки стару кошару, від якої стали падати вниз навпростець по струмку. Десь так через півгодини ми все-таки вийшли на тракторну дорогу, якою дійшли до р.Слободи, а незабаром побачили і саме село Слободу (на радянських і пострадянських картах прописане як "Свобода" ;-) ), розкидане по навколишніх горбах. Село маленьке, але розкидане навколо на великій території. Перед селом ми стали на перекур, познімали мокре взуття, подивилися на свої збиті ноги, пожаліли один одного і пішли далі.
Місцями став накрапати дощик, але не такий, щоб звертати на нього особливу увагу. Дійшли до Ріки і повернули в сторону Синевирської Поляни. Біля входу на озеро заплатити по 60 коп. Поки добрели до озера, погода зовсім помутніла - хмари, легкий туман, так що Синевирське озеро не справило того враження, на яке чекали. Сфотографувавшись, ми почали думати, як бути далі, бо справа вже йшла до вечора. а здоров'я потрохи падало до нуля.
Врешті-решт ми побрели до села. Село довжелезне, а ще й до того вийшли на асфальт - почали бунтуватися збиті ноги. Поки доповзли до кінця села, то були вже зовсім на нулю. Пройшли ще трохи далі, перейшли річку ледь живим містком, відійшли десь на півкілометра від дороги і там стали. Дров було негусто, та й ті мокрі, почало темніти.
Варити їсти у нас вже не було здоров'я, тож ми як-небудь перекусили і почали вкладатися спати, як тут з дороги донеслися звуки мотоцикла. Карась вже заліз у намет, я також збирався, коли знов почув той самий мотоцикл. Він повернувся, встав на дорозі фарою до нас і так стояв деякий час, потім розвернувся і поїхав. Я трохи здивувався, але подумав, що наш вогонь, напевно було видно з дороги, і поліз у намет, коли збоку почулися кроки. Судячи з одягу, то був лісник. Коли цей дядечко підійшов ближче і привітався, стало зрозуміло, що він, до того всього, ще й добряче п'яний. Я привітався, він представився старшим єгерем лісництва і непевним голосом почав читати мені нотацію, що там, де ми стоїмо - заповідник, що тут стояти, а тим більше палити вогонь - не можна, а якщо і можна, то за це треба платити і т.п. Тут я роз'яснив дядькові ситуацію, зайвих грошей у нас не було, я побажав йому добраніч і зібрався спати. Тут прокинувся Карась і почав лізти з намету з дуже злим виразом на обличчі - назрівав конфлікт… Але наш єгер популярно пояснив мені, що раз ми не платимо, то він прийшов до нас у гості і ми повинні його пригостити. Коротше кажучи, я збивав його непомірні бажання до того часу, поки він не вдовольнився кількома цигарками. Врешті він став нашим колєґою, скритикував наш ледь живий вогонь і ласкаво дозволив рубати будь-яку смереку і класти ватру до неба - "так, щоб душа раділа і тепло було", кожні дві хвилини забуваючись і розказуючи одну і ту саму історію про свого армійського друга - токаря Колю зі Львова і просив знайти його і передати привіт. Так ми ледь спровадили його аж біля першої ночі, свято поклявшись провідати його друга, і майже мертві попадали спати.

День другий (четвер). Мокрий день, але також екстремальний. Десь знову біля 40 км.
Зрання стояв туман, встали ми десь в шостій, повзувалися у недосушене взуття і погребли наверх - на Кам'янку. Стежки там такі топтані, що помилитися майже неможливо, а по дорозі нас ще й поправляли - так що ми справно попали, куди треба. Туман розсіявся, але моросив дощик, дув вітер - неприємно нагорі було. Стежкою ми перевалили верх і пішли далі райштоком. Правда без блуду не обійшлося. Ми повернули не на ту стежку і попали в село Стригальню не з того боку. По дорозі майже весь час накрапав дощик, так що були ми трохи мокрі. Далі почалося вже зовсім нецікаве - йти селом аж до Міжгір'я. Небо затяглося, як перед всесвітнім потопом, але перший серйозний дощ застав нас вже у Міжгір'ї. Гриміло страшно, ми рвонули бігом і тільки добігли до автобусної зупинки на дорозі, як посипався град, і то такий неслабенький - найменший з горох, а найбільший - як вишні. По залізному даху градом так гриміло, що ми ледь не понадривали горла, коли перегукувалися.
Наступний дощ ми перечікували під залізобетонним мостом при повороті на село Лозянське. Там під мостом і перекусили згущеним молоком з хлібом. Тільки дощ скінчився, ми майже бігом рвонули через село. Дощ крапів не перестаючи, але ми вже майже не зупинялися - та й що лишалося, як не йти - стояти мокрому холодно і нема дуже де. Поки ми пройшли половину села, то на власні очі переконалися, як швидко піднімаються карпатські річки - за годину річка вздовж якої ми йшли селом, піднялася більше ніж на метр і вже перехлюпувалася через берег. Ледве ми вийшли за село, як знов хлюпнув сильний дощ. На наше щастя, поблизу стояв великий навіс, під яким були поскладані бруси і дошки - на них ми і вилізли.
Промерзли ми там десь із годину, а потім ще й розстроїлися. Поруч проходив дядечко з козами і ми розпитавши його, вияснили, що на перевал Прислоп нам потрібно було повертати у селі біля церкви направо, а та дорога, якою ми пішли, йде на полонину Кук, а звідти до перевалу ще йти огого. Отож ми вернулися назад десь так кілометри на три і пішли правильною дорогою. Час був вже далеко пообідній, тому ми рвали не збавляючи темпу, поки не почався серйозний підйом. Вилізши вище лісу на полонинку, ми попали у такий туман, що не бачили три метри перед собою, не то що Боржаву. Орієнтуватися компасом було нереально, бо ми не знали свого точного місцезнаходження
Так ми проблудили і простояли нагорі десь до шостої вечора, поки нам не пощастило врешті-решт, і туман не розійшовся, але буквально на хвилину-дві. Проте ми встигли засікти правильний напрям. Піднімалися ми на Боржаву при видимості два метри перед носом, добре хоч дорога попалася, яка потім виявилася трасою газопроводу. Вилізли ми наверх, почитали охоронні таблички і у прямому смислі слова побігли дорогою хребтом. До перевалу ми дійшли вже присмерку, ще з півгодини шукали воду, довго варили їсти мокрими буковими дровами і майже до світанку лякали навколишніх ведмедів своїми піснями.

День третій (п'ятниця). Знов мокрий і холодний. Решта від загальної відстані плюс наші блуди і обходи навколишніми селами.
Прокинулися пізно - далися взнаки два попередні дні і сидіння до світанку. Мимо нас пройшла здорова отара овець. Поки вирушили, вже було біля обіду. Йти хребтом досить легко, якби не дуже сильний вітер, а потім ще й мжичка з легким туманом - зупинитися навіть на хвилини дві було дуже важко - нас мокрих вітрисько пробивав до кісток - враження малоприємнє. Десь вже біля Магури-Жиде між нами вийшла суперечка, як краще йти - верхом з такою погодою, чи впасти на траверс. Краще було, звичайно, йти верхом, не зважаючи на погоду, але тоді ми повалили вниз.
І дарма, як потім виявилося. Той траверс, який ми побачили зверху, виявився оптичним обманом (або ми його на рівному місці проскочили, що малоймовірно).
Коротше кажучи, звалилися ми вниз аж в районі якогось присілка від села Ізки, клянучи все на світі. Тут я прокляв і себе за дурну ідею злізти з хребта, коли до цілі було вже рукою подати (і потерпіти годинки з півтори-дві J ).
… І потопали ми дорогою на Пилипець… Доречно згадати про наші ноги. Поки не вийшли на асфальт, було ще більш-менш терпимо. Але після перших кілометрів асфальтом почалося таке… Багато хто собі може уявити, що може статися з ногами, коли вони два дні постійно мокрі і проходиться ними щодня по 40 км. Поки йдеш, то ще нічого, а от станеш на п'ять хвилин, то потім треба ще хвилин п'ятнадцять ті ноги розходжувати, що перестали боліти.
Отак добралися ми навколишніми селами до того водоспаду вже в повній темноті десь так пів одинадцятої. І тут нас чекав неприємний сюрприз - нашої компанії не було. Поки я в темноті оббігав всі околиці і опитав народ, чи не було тут поблизу "львівських з великою синьою палаткою", Карась познайомився з п'янючими скінхедами, які, як потім виявилося, вдесятьох наводили терор в тому цілому збіговиську, де за моїми прикидками було не менше трьохсот людей.
Але скінхеди скінхедами. Прибиті неприємністю, ми зовсім розклеїлися, бо останні кілометри ми добрідали тільки на одній думці - що нас зігріють, нагодують свої люди і покладуть спати. Те, що ми прийшли аж на день раніше від терміну і літра виграної оковитої відступили десь на десятий план. У повній прострації ми поставили намета і завалилися спати. Правда посеред ночі нас пару раз будили наші нові "друзі" скінхеди, які шукали свого друга "Сушняка".

схема маршруту (крапочками позначені ночівлі)

Postscriptum.
Зранку я ще раз оббігав всі околиці, промочився наскрізь до пояса, але нашу братву так і не знайшов. Лежали і відсипалися аж до післяобіду, падав дощ. Решта дня пройшла з матюками на адресу деяких особистостей, які нас так підставили.
Попробували варити їсти. До речі з дровами проблема, ліс такий вичищений навколо, що по дрова ходили ледь не за кілометр. Були деякі напруження зі скінхедами, які дуже дивувалися, як може бути така дивина, що у нас немає горілки, пробували її у нас виміняти на ґанджу, потім попробувалися пристроїтися до нас на обід, але я так "старався" з вогнем, що вони не дочекалися, бідні...
Вже десь під вечір наш настрій все таки піднявся - за нами прийшли!!! Виявилося, що вони все таки тут стояли, але знялися і перейшли на інше місце - "зовсім поруч" - так кілометрів за десять, в районі метеостанції J. Справа вже була під вечір, але ми знялися і пішли. Вийшли з лісу вже в повній темряві біля кошари, де нас ледь не позагризали вівчарські пси. На хребті стояв такий туман, що ми підписалися під пропозицію вівчарів заночувати у них в хаті.
Хата була курна, спати ми майже не спали. Зранку туман не поменшав, але ми все таки пішли, бо далі сидіти вже не було змоги. Видимість була так метрів з десять максимум, і виявилося, що той народ, який пішов за нами, майже не орієнтувався в місцевості. Так що проблудили ми ще трохи в тому тумані по мокрих афинах, але в результаті все таки прибилися до "базового табора", і під вечір того ж дня виїхали додому.
Отак скінчився мій найекстремальніший вихід в гори по цей час.

 Матеріал підготував (написав): Назар Барабаш