Чорногора в липні. Чекання доброї погоди.

Про Чорногору ми думали довго. Власне – про весь хребет, від Попа Івана і до Петроса, і, власне, так, а не навпаки.... Я на Чорногору їздив з 1987 року – і окремо на Говерлу, на Піп, на Петрос, а у 1988 році – в лютому – пройшов її з Шешула до Попа. Але пройшло троха часу, я заразив Карпатами кумів, і ми разом почали думати про Чорногору....

Про збори можна було б писати окремо – то “Польоти во снє і наяву...”, але ситуація досягла піку в момент, коли вирішували, чим їхати. Основною ідеєю було добирання на машині до Усть-Говерли, далі лишаєм машину в селі в конкретного діда, проходим си, що намітили, заходим на Менчил, знімаєм звідти панорамку хребта, злазим до Усть-Говерли, в машину – і до Львова... Але колись давно в мене залишилась добра пам”ять про рахівський поїзд – ностальгія і все таке – і я наполіг на своєму варіанті...

Але ж забув, шо то таке – білєти в загальний вагон рахівського .... Там були вказані місця, і ми прийшли, як пурєдні мени за п”єть мінут до відправки.... Останній пасажир нашого вагону – єдиного вагону, до якого була черга на пероні, виглідав тилом з тамбуру. Плєнцаки ми пхали поперед себе, допресовуючи пасенджерів.... Купе (купе в загальному вагоні?) в нас по білетах було перше, а білети ми брали в касі попереднього продажу (тута має бути сміх – білети до Рахова – в касі попереднього продажу J , але це свідчить про серйозність нашої підготовки) і, включивши на повні обороти вроджену і набуту з роками наглість, ми... освободили для себе “наше” купе, височайше дозволивши займати два вільних місця...

Нас четверо: Костя (взагалі-то, його звати Іваном, але не думаю, що про це здогадуються люди, які потрапляють в нашу кумпанію) – людина, яка, переважно мовчки вислуховує всі наші захцянки і криє їх, а заодно – і нас матом тіко, коли вже то несила витерпіти, мій кум, правда, тоді ше не був моїм кумом, Зарік (його Ігором звати) – аналітик і за складом ума, і, щонайдивніше, за професією – рідке поєднання внутрішнього світу і професійної самореалізації, також мій кум, який ше тоді не був кумом, Стецуняша (Андрій), невиправний романтик, любитель екстремалізму і комфорту одночасно, кум Заріка і тоді, а зараз вони перехресно перекумувались, і, власне, я, Шома (мене звати Олегом) – нагнітатєль ідей і ломатєль їх реалізації... Ми разом знаємось з 1988 року, разом вчились на хімфаку, закінчили його в 1992 році...

У Франківську вийшли майже всі, і залізли стіки ж.... А в нас сі скінчила перша дорожня фляшка з прозорою.... Взагалі, с єтім дєлом в нас строго J – на дорогу шнапсус сі тримає в шкляних пляшках, а похідний – в пластикових, але півлітрових – жиби при хотьбі не булькав, а півлітрову штири хлопи нищат завше наніц.

За Яремчою в вагоні ми залишились самі... В Рахів поїзд приїхав пів одинадцятої, а автобус Рахів-Луги, який їде далі – до Усть-Говерли, поїхав хвилин сорок тому (дай, Боже, такої ж удачі тому, хто змінює розклади – в 1990 році ми зі ще одним моїм кумом спокійно на той автобус встигли). Оскільки ночувати в Рахові не хочеться, бігаєм по вокзалу у пошуках приватника. Він знаходить нас сам, і ще хвилин двадцять сидимо в якомусь бусику, поки транспорт допаковується....

В Усть-Говерлі вже справжня нічка, трохи моросить дощик. Тут, на роздоріжжі – лісництво, потикаємось туди, там все відкрито, але страшенні протяги, некомфортно. Поряд дороги якась халабуденція, в якій я з подивом впізнаю місцевий універсам. Отаборяємось там, палимо грубу, яка, якимось подивом збереглася.

(До речі, просто на роздоріжжі - то для тих, кому доведеться там ночувати, а, може, чи склепу нема, чи запрацював знову ж таки - біля річки зупинятись не варто, краще пройти пару хвилин по дорозі, до шлагбауму, й таборитись там). Ну, для гумору дусим ше їдну флєшичку (якщо правдиво, то, звичайно, дві, хай підеться помаліше, а плєнцак на пів-кіля легший J )...

Ранок ще похмуріший, ніж вечір... З сумом дивлюсь на небо, і мислю, що знимкувати нині ніц не доведеться... (Про знимки: апаратів ми берем кожний, скільки хоче, і плівок – так само, але, коли вдома то всьо підбиваєм до купи, все одно виходить максимум дві експоновані плівки – то, певні, нам шось пороблено J ) Виходимо десь коло одинадцятої, валимо по дорозі. На шлагбаумі нас пробує зупинити якийсь дядьо, то далі, панімаш, чи то заповідник, чи лісництво... Я йому щиро обіцяю не вирубувати і не палити лісу, пригощаю цигаркою... Дядьо начебто добріє і говорить, шо за дві години має на заставу їхати машина. Дивимось по мапі – до розвилки на усті Бальзатула, куди б ми могли під”їхати машиною, кілометрів п”ять-шість, ну, найбільше – дев”ять (перші кілометри завше найкоротші J ), втрачаємо годину (про мапи: ми користуємось репрінтами польських мап 1933-34 року народження). Валим по дорозі з такою непоганою швидкістю, п”ять чи шість кілометрів проходим за годину з невеликим гачком, гачок – то ше година J, (і про наш похідний графік: п”ятдесят хвилин йдемо, десять – перекурюєм, у прямому розумінні цього слова, ми всі курящі, коли набридає або не можеться йти по графіку – плюєм на нього і йдем, поки можемо, або поки йдеться J ). Сидимо на усті Бальзатула, куримо собі, тут якраз проїжджає грузовичка, спльовуєм, і так помалесеньку, з маленьким наборчиком висоти валим вже дорогою вздовж Бальзатулу. Десь за півгодини з”являється якась ферма, а за нею, на правому притоці – альтанка, квартальний стовпчик, на якому фарбою написано “Васкул”. Ага... те, шо нам тре.... Але по мапі, здовж потічка – дорога, ніби й непогана... Йдем по тій дорозі десь ще годинку, до такого нормального тягунчика,

тут дорога раздваяєтся. Вибравши ліву (нормальні ж мужчини J ), яка за п”ять хвилин губиться на полянці, перший (але не останній) раз блудимо. Повернувшись, піднімаємось по правій. Як і положено, тоді, коли ти губиш дорогу, погода губит рештки стриманості, нас кропит вже файненько. За годину стежку губим безповоротно, але набрана висота не дає шукати нижче. Через якісь кущики і травицю виходим на полонинку, де відшукуєм стежку (коли ввечері ми аналізували мапу, визнали в тій стежці якраз ту, що починалась від стовбця з написом “Васкул”. Там трохи роздуває хмари, і ми бачимо кусень Чорногори – Бальзатул і Дзємброню.

На полонині кошара, але оскільки то закарпатська сторона, домовитись чи за бринзю, чи за вурду не вдається (за нашими спостереженнями, з закарпатськими пастухами в нас то ні разу не вийшло – тіко з Франківськими, певні, теж пороблено J ...). Вже доброю стежкою лізем догори і за хвилин двадцять виходимо на стовпчик №11 старого польсько-ческословенского кордону (далі – просто кордон), берем вправо і спускаємось до перевалу між стовпцями №№ 11 і 12. Ставимо палатки скраю галявини, вода недалечко, по закарпуцькій строні. Дощ валит вже капітальний, і туману добряче нагнало...

Ранок – в стилі затоплення субмарини... І ватра горит зле, і речі в плєнцаки не поміщаються... Швидко вертаємось до досягнутого вчора одинадцятого слупа і валимо по кордону, до криволісся доходим за годину, стежка – люкс, видимість – нуль. На Васкул піднімаємся в мжичці, між ним і Попом скид висоти – мінімальний, на сідловині на хвилю туман роздуває, і ми милуємся мальовничими урвищами Васкула з закарпатського боку... але так то було недовго, як фата моргана: знимкувати не встигаємо.... Помічаємо окремі маленькі сніжнички і озеречка, і, з подивом – в дуже мальовничому місці коло одного з них – одиноку акуратну шатровочку, звідти якийсь чи то поляк, чи то чехословак махає нам рукою...Вітер дужчає і розбиває об нас туман, по слизьких цекотах розмірено так залазим на Піп. Скидаєм рюки, куми оглядают обсерваторію....

- Дорогу знаєш?

- А тут заблукати неможливо - по слупиках до самої Говерли, - я, як бувалий гуру, гордо і впевнено показую вниз, в туман....

За пів години починаєм спуск, я, як бивалий воїн, йду по стежці, знаючи, що не завжди вона йде просто по слупиках. Ще за пів години я помічаю, шо шось занадто швидко ми йдемо й, до того ж, скидаєм висоту...

- Е, ти коли останній раз стовпчик бачив?

Зупиняюсь, мовчу, думаю: якщо зразу скажу, що блуданули, і десь за пів години вже буде нижня шибенська дорога на Смотрицький перевал – закопают, як “Динамо” - бальона...

Одним словом, за годину ми знов на Попі...

Настрій – відповідно погоді, але франківську сторону трохи роздуло, бачимо Смотрич,

витоки Яворника, і навіть Стайки, сама Чорногора – в молоці. Трохи робим знимок і вже по стовпчиках спускаємось два кілометри нижче... Тут дощ вже лупить як з відра...

На стовпчику №18 на хребет з франківського боку виходить дорога зі Смотрицького перевалу (сідло між Смотричем, вірніше, його правою передвершинкою – Вухатим Каменем і головним хребтом Чорногори)...

Сидимо в окопчику (їх тут багато з першої світової), накрились тентом, курим.... Лиє – як матом криє...

- Знацца так, єсть ідея – спуститись в хату під Смотричем, заночувати там в пастухів, заодно, на Смотрич зайдем, - про Смотрич додаю виключно для того, щоб не такою пораженчєскою була думка про ночівлю зовсім не там, де вона планувалась...

На Смотричі, в скалах на самій вершині є печерка, там знову перекурюємо дощ, печерку пастухи навіть троха окомфортили... По стежці з вершини збігаєм вниз, трохи ріжемо і виходим на воєнну дорогу, яка за півтора години приводить нас до колиби....

Людей тут купа, в пастуха Івана щось семеро діток, а внизу в селі згоріла хата, сім”я живе тут... Стецуняша має з собою величезний кульок цукерок, пригощає малих... Найменшій дівчинці – десь рочків зо два, і впевнено вона говорить тіко їдне слово: “Блят...”

Нам продают тут стіко вурди і бринзі, шо я до кінця Чорногори не хтів більше ніц іншого їсти, і ще кожен з нас до Львова привіз щонайменше, по кілю і того, і того....

В колибі сушимся, ранок – сонечко! Одурілі від нежданного щастя збираємся як електровіники. Знизу, з Дзємброні бачимо, як піднімається чоловік з тридцять планових матрасників, - зрєліще жахливе, - йдут покоряти Піп Іван. Пастухова жінка говорить, жи во видит в бінокіль, як там іде старший лісничий Національного парку, а в нас нема білєтів, а без них нас на Чорногору не пустят, але білєти можна купити в неї, за штири гривні для кожного. Ми розумієм її маленьку хитрість, Стецуняша знову пригощає дітей цукерками (він то робить

щедро, цукерки несе він, таке зменшення ваги рюка ми називаєм “робити кар”єру” J ), даєм жіночці десятку і, о диво!, отримуєм чотири квитки з написами, печатками і т.п., ховаєм по рюках те чудо-юдо як сувенір (ще б: пропуск на Піп!), виходимо, і за годину вже на Дзємбронських водоспадах. Там, канєшна, шлангуєм ше з годинку, купаємся і за годину... сидимо під тентом на Смотрицькому перевалі, знову викурюємо дощ... Дежа вю!

Курити набридає швидко... Вилажу – матінко рідна, Попа роздуло, як прищ на задниці, біжимо через Дзємброню і Бальзатул... В Стецуняші очі – як в дикого єтя, видит перед собов тіко стежку. Пробую легенько закинути, що на Мунчель залазити не тре, але де там – тіки б не відстати. На Мунчелі – знову шанці, колючка, гільзи і джерела – то, напевно найвища вода на Чорногорі. Є – але не набереш...

Перед Бребенескулом падаєм коло самого сніжника, але довго там не всидиш – холод, як з незачиненого морозильника.

То Бребенескул, 2037 м	А то сніг в липні

На Довгому Полі – туман, не видно абсолютно нічого, і, оскільки йдем лівіше лінії хребта, стовбців нема. Мені про них нагадують уже другий день... Я пробую зображати з себе гіда: “А ось тут зліва, якби шось видно було – ви могли б зубачити Гутін Томнатек, а під ним – два озера, а справа – Ребра, а з франківського боку – урочище Гаджина, там дуууже мальовничі скелі, а...”, “Ну і де то всьо?”, - Зарік навіт трохи сі вернув, він в нас переважно біжит першим. Перекури даються чути, сіріє вже відчутно. Чомусь вирішили траверсувати Туркул, втратили ще з годину, таки піднялись на чубочок, до Несамовитого спускаємся в темряві. Вирішуєм ставити замість двох наметів – один, патиків то з собою не брали, плануючи ночівлю за Говерлою. Зимно і мокро. Розводимо спірітус фруктовим концентратом – благенька і пекуча ілюзія Кеглєвіча, так як би жиди здуру не пошкодували цукру і спирту.

Вночі просинаюсь від того, що не маю чим дихати... Вириваюсь з намету, ходжу хвилин з п”ятнадцять берегом озера, добряче змокнувши і змерзнувши, заповзаю в намет. Друзі, називається – тіки вийшов, а вони вже на спини повлягалися, місця нема. Да, в кругу друзєй тим во самим не щолкай...

Ранком напихаєм в рюки все підряд, а то мокротиння вперто з них вивалюється. Найстрашніша процедура – натігнути на себе мокрі і задубілі джинси. Стецуняша йти з Несамовитого не збирається, буде чекав погоду.... Да, пуслєдствія “Кєглєвіча” мало-мало не летальні...

Знову перелазимо Туркул і – сонце! Сонце! Хмари, дощ і туман зачепились за Туркул і далі за нами не йдут, фантастика! Фотографуєм на всі боки, за пів години – вже сухі, жисть рєзко сі наладила! На зустріч поважно і размєрєнно сунут сухі люди, виявилось – німці, які з подивом дивляться на чотирьох небритих і мокрих...

То Туркул, 1932 м	А то – Брескул, 1911 м

Перед Говерлою – посиденьки, поправляєм шкарпетки, пуцуєм мешти: як-не-як, дама J !

За хвилин сорок – На Говерлі, тут, як і положено, вітрюганище, купа сміття і люди...

Отаборяємся в лісочку вище Рогнески... Вечір теплий, зі сміхом згадуєм попередню ночівлю на Несамовитому, вона видається просто нереальною... Йду за водою, виходжу на галявинку і просто ошизіваю від краєвиду:

То Говерла з Брескулом	А то, на задньому плані Марамошські Альпи

В Стецуняші приплив жадності – варить каші стільки, шо ми лежимо покотом. А заодно – і кудлатий пастушеський псисько, який зачув їжу... Певні, завтра здохне...

Зрання під Петрос добігаєм сміючись, ще б пак, побачити ось таке – і не побігти:

За Рогнескою маркування каже лізти просто на Петрос, Стецуняша і Костя лізут вгору, а ми з Заріком вирішуєм обійти Член і піднятись пологішою дорогою якраз по Члені.

Ми на Петросі – за хвилин двадцять після них, хоч вони кажуть, що вже тут годину. Звичайно, побачивши ТАКУ панораму, як в той день, можна згубити й лік часу, ми відзняли дві плівки на вершині:

То – уся Чорногора, видно всі “двотисячники”...	То – панорама усіх Марамошських Альп	А то – в сторону Близниці, а на задньому плані – Чорні Полонини

З Петроса ми спустились через Петросул до стаєнь при Лопушанському плаї, але йшли нижньою дорогою, - на спуску з Петросула на початку лісу справа внизу видно стайні,

скидається висота до них, далі - дорогою ліворуч. Заночувати хотіли під Шешою, але там колиби виявились дуже в поганому стані, ми трохи прибавили і за годину з половиною були на станції в Ясині. А там – нічний Рахів-Львів....

І, на сам кінець, шо я на то всьо скажу: ні разу до цієї вицєчки, ні після неї (ось уже чотири роки пройшло, ми походили троха по Горганах) не було в нас такої бридкої ночівлі, як на Несамовитому (направду – несамовита ночівля) і таких яскравих вражень від побаченого, як в той день на Петросі.... Виключаючи, звичайно, спуск по річці Лопушній на вібрамах і цьогорічну Грофу J ... Але то – зовсім інші історії....

Місця ночівель відмічено рожевими трикутниками.

Нитка маршруту: с.Усть-Говерла – пол.Вихід – пер.Шибенський, 1339 м – г.Васкул, 1734 м – г.Піп Іван Чорногорський, 2022 м –– радіал: г.Смотрич, 1896 м, колиба під Смотричем – г.Дзємброня, 1870 м - г.Бальзатул, 1880 м г.Мунчель, 1999 м – г.Бребенескул, 2037 м – траверс г.Ребра, 2001 м по пол.Довге Поле – оз.Несамовите – г.Туркул, 1932 м – г.Данциж, 1850 м – г.Пожижевська, 1822 м – г.Брескул, 1911 м – г.Говерла, 2058 м – пол.Рогнеска, 1598 м – г.Петрос, 2020 м – г.Петросул, 1855 м – смт. Ясиня, 80 км, максимальний перепад висот – 1415 м (с.Усть-Говерла, 645 м - г.Говерла 2058 м), висоти дані згідно карти Zabie pas 56 slup 39, Wojskowy Instytut Geograficzny, Варшава, 1933 р.

Учасники і автори фотографій:

Олег Шостак, shostak@email.lviv.ua, ICQ 130726234