Туристичне змагання 1999 року.

(Шості відкриті змагання з туризму серед учнів та студентів Львівщини, присвячені дням Козацької СлавиJ )

Дійові особи(J): Я (Карась), Назар (той шо Шаман), Роман (далі просто Гамі), Юрка та інші хлопаки та дівчата з Української Академії Друкарства (далі Поліграф).

3.05.1999 – 8.05.1999рр.

Маршрут: смт. Яремча – г.Синячка – перевал Сізіфа – перевал (на хребтику Прелука) – перевал Ведмежий – перевал (між Кам’янкою і Озерною) – г.Магура – Торунський перевал.
Довжина траси: 130 км.
Складність: І пішохідна категорія.

Ну, значить так…
В ті роки, коли відбувався цей похід, всі ми – я і мої друзі – мріяли пройти одиничку і отримати відповідний папірець. А тут всім відомий пан Дьячек свої щорічні змагання вирішив замутити. Отож думали ми не довго.

Вийшло так, що перед змаганнями довелося з нашої банди формувати кістяки для двох вузівських команд – ЛДАУ і Поліграфу. Ситуація вийшла неприємна, коли почали ділитися, і так ся стало, що нас з Назаром перекинули в команду Поліграфу для підсилення бойового духу їхньої команди. Ми поматюгалися, але в кінці кінців яка різниця – головне йти…

Старт відбувався зранку, з бази “Гуцульщина” (Яремча), 3-го травня. Ми ж, щоб був час “адаптуватися”, приїхали 1-го, всіма любимим рахівським поїздом. На другий день тим же поїздом приїхала дружня команда з ЛДАУ, яких ми зустріли на вокзалі, привели на місце, і почали адаптовуватись до складних гірських умов, активно використовуючи допоміжні засоби, котрі привезли в скляній тарі (вжили всю наявну дозу допінгів, так що далі похід відбувався традиційно – ні краплі оковитої – комент. Назар).

Зранку, прийшовши на старт, ми зрозуміли, що нас не 10, а 9, а команда, згідно правил, повинна складатись з десятьох – 7 хлопців і 3 дівчини. Не вистачало дівчини…Ну, але для таких козаків як ми, дівчину знайти – не проблема (виторгували в команди ЛДАУ – в них була зайва – комент. Назар), отож через дві хвилини ми були повністю укомплектовані, зареєстровані і вийшли на маршрут одні з перших.

Отож, день перший (3.05)

Витягнули карту і побігли по селі, шукаючи стежку вгору. Ноги, почувши волю, швидко винесли нас на невідомо який на хребет, ми повитягували компаси і почали шукати Синячку. Ми всі – люди грамотні, карту читаєм як книжку (якшо хтось вверх ногами не переверне – такий прикрий трафунок був на попередіх змаганняхJ - комент. Назар). Але якби не трапився нам лісник – думаю, ми б орієнтувалися там довго. Але все добре, йдемо на вершину. Чим вище – тим холодніше. Ліс покритий інеєм, на камінні сніг (внизу – жара). Підходим серпантином до вершини, вийшли на фінішну пряму, а тут назустріч біжуть “Варяги” (славна така команда), без рюкзаків. “Правильно, хлопці, йдете”,- кажуть. “А ви куда?”- питаєм. Побігли…
Через 100 метрів – вершина, на якій було перше КП. Краєвид – чудовий. Але милуватися часу нема, зимно, вітер і в потилицю дихають суперники, треба втікати. Збігаєм вниз і зустрічаєм команду ЛДАУ, тобто вже за Синячкою. На КП вони ше не були. Добре, думаю, якби всі так як вони орієнтувалисяJ .
Далі падаєм в село. Спуск затяжний і стрімкий, всім вже починає набридати цей похід, я ледве йду, дико хочу їсти і крутиться голова. Стаєм край села.

День другий (4.05)

Починаю розуміти, чому більшість не любить ходити великими командами. Підйом розпочався в восьмій, вийшли п’ятнадцять по десятій…Йдемо селом. На подвірях, біля хат, працюють люди і поглядають на нас як на придурків. Правда, вголос думок виражати не ризикують.
Пройшовши селом кілометра два, ловим “маршрутку” (так ми називаємо машини типу КРаЗ’а чи “Урала” – комент. Назар) і їдем до центру села. Наступне КП – на перевалі між Ігровищем і Сивулею, більшість дороги – селами, по асфальті. Приїжджаєм в центр села. На обочині стоїть порожня вантажівка. Ну, думаєм, треба хапати і їхати далі. Гукаємо нашому фірману ставати, зупиняємось прямо біля неї, встаєм з дна кузова і бачим картину – машина, яку ми вважали порожньою, насправді забита народом – принаймі дві ворожі команди з наплечниками. Думали сховатисьJ . (Але нічого, ми уклали взаємну угоду про нерозголошення даного факту забороненого способу пересування на змаганнях, і підсіли до них, скинувшись по гривні – комент. Назар).
Так ми доїхали до села Максимець, яке знаходиться на схід від Сивулі.
Пообганявши тих, з якими разом їхали, ми, на нашу думку, прорвалися в лідериJ . Але вже на підйомі до перевалу наздоганяєм групу туристів. Правда, конкурентами вони нам не були, бо вирішили зійти з дистанції, та нам від того не легше, бо через хвилину бачимо біжучих з гори "Варягів", без рюкзаків. Рухаються в протилежному до напряму походу напрямі… Правильно, кажуть, йдете, хлопці…
Виходим на перевал і попадаєм в півметровий сніг. Сивуля і Ігровець повністю в снігу. (Бачимо, як по Лопушній гребуть кілька чоловік – виявилося потім, що команда ЛДАУ заїхала підручним транспортом задалеко і завдяки свому інструктору вилізли вони аж під Сивулею з південного боку, ночували при майже десятиградусному морозі, і потім валили верхом снігами і жерепом, і на КП все ж не попали – комент. Назар)
Пробивши талон на КП і залишивши записку для дружнього ЛДАУ, біжимо вниз, з надією все-таки добігти і стати на рівному.
Стежки нема, є річка Лопушна… Ніч застає нас на середині спуску, і після перших напружень в команді вирішуєм ночувати в річці. Погода чудова, тепло. На те, що залишена в казанку вода за ніч переходить в твердий стан, намагаємось не звертати уваги…

День третій (5.05).

Встаєм, як завжди. Поки снідаємо, ворожі команди одна за другогою нас обходять.
Поснідавши, спускаємось таки вниз і йдемо вдовж Бистрика до позначеного на карті мосту через Лімницю. На жаль, ми не врахували фактор природнього впливу на дерев’яні конструкції в умовах експлуатації останніх в середовищі гірської річки, тому були дуже розчаровані, побачивши як над річкою звисають покручені рейки вузькоколійки. Але шо там тої річки – і я відважуюсь на форсування вбрід.
Одягнувши гумові штани від ОЗК і обв’язку, я сміливо рушаю в незвідані води ЛімниціJ . Вище по річці стоїть Гамі і тримає кінець основи, яка другим кінцем прив’язана до мене. То на випадок якщо течія буде сильна. Нижче по річці стоїть Назар і теж мене тримає за допомогою репшнура. То на випадок, якщо течія буде надто слабаJ (або основа не витримаєJ - комент. Назар). Дві треті шляху я пройшов нормально, а потім попав в центр течії. Здається, нічого особливого, глибина по пояс, але на наступний раз я добре подумаю, перш ніж підписуватись під щось подібне. Течія була настільки сильною, шо я не міг зробити жодного кроку, а коли стояв не рухаючись, то ноги їхали по дні, в буквальному розумінні.
Але якось перебрався я на той берег і ми почали наводити переправу. Я закріпив основу за рейку і далі все легко. Тільки почали переправлятися – як з лісу виходить Свят (той шо зі мною і Назаром на Петрос ходив –> читай репортаж про наш героїзм), який йшов за ЛДАУ. Звичайно, ми зраділи цій зустрічі і запропунували скористатися нашою переправою, але де там – вони хлопці горді, їм легше 4 км по цекотах дертися. Отож вони пішли.

На другому березі ще залишалося половина нашої команди, коли до нас підійшов лісник. Його питання – “Хлопці, а дрезина ще не їхала?” – навело в наших рядах страх і паніку. Над річкою людина висить, а основа до рейки прив’язана! Але на щастя обійшлося. Дрезина проїхала через 5 хв після того, як ми відв’язали шнурок.
На станції Дарів догнали наших і разом вирушили до перевалу на хребтику Прелука. По дорозі зустріли двох хлопців і дівчину, які саме блудили. Їхня команда зійшла, і вони йшли самі.
Заночували разом з ЛДАУ під перевалом. Вночі холод не відчувався, просто все тіло від низької температури і високої вологості боліло так, шо важко було заснути. А холоду не відчували.

День четвертий (6.05).

Прокидаємось від шуму і не розумієм, що сталося. Назар встає, а намет ніби хтось пробує повалити – весь хитається. Придивляємось – і бачим картину: Назара волосся за ніч примерзло до стінки намету!!! Ми всередині надихали, пара конденсується на стінках намету і перетворюється в лід, а Назар спав крайній! Ось чому я всім раджу коротко стригтисяJ .

Тільки-но ЛДАУ рушив, ми остаточно прокинулись. Невдовзі вийшли по мокрих снігах на перевал. Тут я по-справжньому оцінив свої гумові штани, в яких ноги намочуються лише від потуJ .
На перевалі повинно було бути КП, але ніхто його не знайшов. Знайшла одна команда, 3 км на північ, та й то випадково… (як вони потім розказували – хтось пішов набік “подзвонити” і знайшовJ - комент. Назар) Тепер ми називаєм цей перевал “імені Дьячека”.

Вбивши півтори години на пошуки КП, спускаємось по газопроводу на сонячне Закарпаття, до річки Мокрянка. На карті там позначена дорога з Комсомольська аж під Попадю. Знову відчули, що не врахували цілу купу факторівJ . Про дорогу – жодного натяку. Бачимо долину річки, завалену камінням, деревами, та й сама річка явного берега не має. Йти було дуже весело. Час від часу зустрічаєм галявини з покинутими гуртожитками лісорубів, на яких стоїть море покинутої техніки – виїхати неможливо (повінь 1998 року захопила їх зненацька). В верхів’ях рельєф настільки одноманітний, що доводилось кожних 200 метрів дивитися в карту. Добре, хоч орієнтир був добрий – Попадя там помітно виділяється. В результаті вийшли на перевал Медвежий, прямо на КП. На КП знайшли записку від наших. І знову спуск річкою. Круті береги завалені буреломом і засипані снігом. Але спустилися нормально, тільки Назар гепнувся в річку і добряче намок (по доброті душевній я йшов замикаючим. Вся братва пройшла, а піді мною обсунувся кусок берега і я з двох метрів впав в річку. Добре, що на наплечник, а то не було би що витягувати – в річечці дно – суцільна плоска кам’яна плитаJ - комент. Назар). Тепер я розумію, чому він вкрай негативно ставиться до лямок для рук на моєму наплічнику.

Цього разу все ж встигли до темноти добігти до рівного. Вночі – моя черга чергувати біля мокрих черевиків. Сижу біля вогню з чарівною дівчиною Танею з Левандівки, в коліна і лице пече, я зі спини змітаю іній (!).

День п’ятий (7.05)

Прокидались дуже довго. Як завжди, затримує “сімейний” намет. Народ, не беріть в серйозні походи “сімейних”.
Йдемо понад річкою Озерянкою. Далі без проблем виходим до хутора Береги – місцеві помогли. Тут – черговий КП. На КП – записка від наших, вставляють нас на 2 години.

Наступний КП – в районі Синевирської Поляни, на сідловині між Озерною і Камянкою. Минулого літа ми з Назаром в тиз районах ночували, коли йшли з Осмолоди на Шипот (читай репортаж), то ж зразу вивели команду до устя потоку, котрий приводить під сідловину. Це самий оптимальний шлях і судячи з кількості слідів, народу там пройшло дуже небагато. Появилася надія когось обігнати. І справді, на КП ми знайшли записку від Свята, з якої було видно, шо ми скоротили розрив з ними з 2 до 1 години. Були пропозиції доганяти, але в нашому таборі почалися конкретні “непорозуміння” з прекрасними половинами, і тому було вирішено зупинятися на ночівлю.

День шостий (8.05)

Єдиний день, коли в нас спостерігалася дисципліна. В 7 годині ранку – ми на марші. Наступний КП – внизу. Доходимо туди через годину і застаєм там ЛДАУ. Народ тільки прокинувся і починає варити хавку. Треба було бачити їхні обличчя, коли ми з’явились на горизонті! Народ передумав їсти і підірвався в дорогу вслід за нами. І почалась гонка!

Останній КП – гора Магура, що біля Торунського перевалу, фініш – на перевалі. Біжимо туди. Перед селом Лопушне ЛДАУ нас обганяє і кудись пропадає. А ми, минувши село, перший раз зблудили (я просто торчу – то єдині змагання, які обійшлися майже без блудів – комент. Назар). Повернули надто скоро вгору, потратили багато часу на підйом і вийшли на хребет між Вишківським Горганом і Магурою, на вершину 1087. Ну, думаєм, все, наші колєґи вже на фініші. Ми розслабились і поплелись на Магуру. Вже на підході до КП помічаєм на полонині позаду нас якусь команду, на відстані, приблизно, 1 км. Придивляємось – наші! Ми не могли натішитись! Як вони ззаду опинились – загадка. Нас вони таки догнали, але ніяк КП не могли знайти, тому фінішували ми скоріше.

В результаті зайняли 2-ге місце між вузами і вже не пам’ятаю яке в загальному заліку, а також зарахована І категорія і присвоєний ІІІ розряд.

В той же день вдалося впіймати машину на Торунському перевалі, яка (по гривні з носа!!! – комент. Назар) довезла нас до самого вокзалу в Долині, а звідти – Франківський дизель до Моршина, пересадка на Львівську електричку і в дванадцятій вечора ми у Львові.