Видавництво "Макулатура" представляє:

КВАСИ — МИСЛІВКА

15 липня — 26 липня 2000 р.

Екстремальні види туристичного спорту з пригодами

Хроніка походу

в головних ролях:
Славко, Остап,
Марічка Т. (в тексті Марічка-1)
та Марічка М. (в тексті Марічка-2)

місце подій: Карпати

присвячується
радісній події Остапового 21-ліття
тримайся дядьку! ще недовго! ;)
а також
світлій пам'яті натівських шкарів Марічки-1

started Четвер, 27.7.2000

Пролог

ДЕНЬ 0

Наступного ранку я встав о 10:00, нормально похавав, допакував усе, що лишалось, і вирушив до Кривдиків десь на першу. Остап сидів вдома у гордій самотності і хавав. Я згадав, що нам ще потрібно купити батарейки, і пішов в місто. Потім повернувся, де спакував ще деякі причандали, що мені дав Остап. Тим часом по одній прибули обидві Марічки. Остап трохи затримався і тому послав нас першими на вокзал купити квитки.

Все було нормально, ми вийшли і попрямували на вокзал. Ми дочекалися трамваю, спакувалися всередину, кондукторша обізвала нас "парашутистами". Коло вокзалу контролери стабільно всіх шмонали, добре, що я не поскупився на 90 копійок на нас трьох. На вокзалі ми купили квитки і стали чекати Остапа. Дочекавшись, ми вже всі разом підземними вокзальними лабіринтами дісталися нашого вагону.

Подорож поїздом тривала цілий день. Нам пощастило легально зайняти один цілісний відсік вагону, і, в принципі, ми не нудьгували. Роздивлялися і коментували краєвиди, поволі доїдали абсолютно пластмасовий польський паштет, трохи куняли, трохи дуріли. Місцями поїзд розганявся до великої швидкості, після чого коло якогось стовпа йому доводилося по півгодини віддихуватися, але в більшості швидкість цього поїзда не відповідала рамкам навіть української залізниці.

Під вечір поїзд в'їхав в гори і почав петляти мальовничими видолинками, дуже гарними мостами і численними тунелями. Вагон цілком опустів, лишилися лише ми четверо. Ми собі посідали коло вікон і розмовляли на різні нічні теми.

Пізно вночі поїзд почав під'їжджати до станції. Сонна і дещо п'яна провідниця на Остапове переконливе прохання скинула нам підніжку, і нас викинуло на перон.

Стали ми думати, що далі робити. Вирішили перекусити на станції, а ночувати в наметі десь в радіусі кількох сотень метрів під ялинкою. Так ми і зробили. Ми з Остапом лишили дівчат синтезувати канапки, а самі пішли вперше в житті розставляти під ліхтариком Лісовиковий намет. В восьмидесяти метрах від станції височіли симпатичні копички; в одну я втикнув свій ліхтарик, щоб він освітлював нам наш плацдарм, під іншою ми розстелили намет і почали в ньому розбиратися. Система Лісовикового намету суттєво відрізняється від того шедевру радянського інженерного генія, з яким нам доводилося мати справу до того часу. Втім, невдовзі ми з Остапом радісно ручкалися: намет був розставлений і виглядав дуже круто.

Я побіг на станцію, вияснив з дівчатами певні гастрономічні проблеми, Остап лишився коло намету стерегти наші речі. Потім я повернувся назад і сказав, щоб Остап ішов їсти першим, а я лишуся з дівчатами, би їх ніхто не покрав. Коли Остап докінчить їсти, я його зміню. Саме в цей момент розпочалася серія наших абсолютно вар'ятських пригод, які тривали всі Карпати, траплялися часто і періодично і через які я наважився розпочати цей опис. Трошки раніше за Остапа на станцію (де нікого не було, окрім наших канапок з рибою) зайшов якийсь місцевий пацан невисокого ступіню тверезості. Я вирішив, що Остапові, як і нашим канапкам, потрібна підмога більше, ніж дівчатам, тому побіг на станцію. Де побачив, як місцевий пацан мило допомагає голодному Остапові справитися з тими двома канапками, які виділила йому того вечора доля. Остап ніби не мав нічого проти. Трохи пізніше виявилося, що Остап не мав нічого проти вже після того, як місцевий пацан надкусив одну з найбільших і найсоковитіших наших канапок, відповідно, місцевому пацану було люб'язно надано можливість довести справу до кінця. Поглинувши одну канапку, місцевий пацан, що являв собою чисту есенцію п'яної сільської дружелюбності, щиро подивувався, чому це ми не берем наших дівчат і не йдем на дискотеку, і потягнувся до наступної канапки. Наші з Остапом шлунки, що страждали цілий день від пластмасового паштету і відсутності нормального обіду, сумно скрикнули. Ми синхронно видали досить жалібний стогін і вмовили місцевого пацана взяти лише половину канапки. Місцевий пацан взяв лише половину канапки, після чого закусив ще чимось з нашого нехитрого столу. Ми кинулися активніше обороняти наші калорії, після чого мєстний пацан нарешті встав, тепло і дружньо потиснув нам обом руку і десь собі поплив. Ми з Остапом сумно доїли рештки канапок і пішли спати. Негативний досвід примусив нас чотирьох спати в двомісному наметі в обнімку з нашими рюкзаками, бо лишати їх надворі було би по меншій мірі наївно. Остап казав, що ми розташували свій намет на такому собі Квасівському "проспекті Шевченка", близько до якого пролягала основна магістраль усієї місцевої молоді на дискотеку, тому ніч, наповнена вигуками й співами п'яної слав'янської молоді, була веселою і незабутньою.

ДЕНЬ 1

Ранок був досить вологим. Вночі падав дощик, але оскільки пантовий Лісовиковий тент був би надто легкою здобиччю для місцевих злодіїв, то пантовий Лісовиковий тент ми взяли всередину, а накрили намет Остаповим "перелесником". Він свою функцію виконав прекрасно. Наші випари, а саме волога, яку ми цілу ніч натхненно видихали, а також волога, яка просто містилася того ранку в повітрі, сконденсувалася на стінках намету і гарними краплями котилася вниз, на наші спальники. Для того, щоб ефектно розбудити дівчат, я легенько похитав задньою стінкою намету... далі очевидно.

Збиралися весело і по черзі. Я збирався останнім і довго (особливості рюкзака). Зібрали з Марічкою-2 намет, допаковували його на вокзалі. Тим часом Остап з Марічкою-1 знайшли в селі, де зварити сніданок, казали, світ не без добрих людей. Простукавши без особливого досвіду декілька хат, вони натрапили на якусь гостинну бабцю, яка не тільки дозволила зварити їсти, а й, фактично, зробила це сама, додавши в гречку з тушонкою ще купу своїх спецій. Коли хавчик був готовий, ми з апетитом його схавали на станції.

Дощ падав далі. Після сніданку ми з Остапом помили казанки в сусідньому потічку, повернулись, порозмовляли з якимись ненавмисними співрозмовниками і поцигикали далі дорогою. Мали іти того дня на Близницю, звідки і повинен був починатись наш Свидовець, але вирішили, що мусимо внести певні корективи згідно погоди: переночувати краще на турбазі, а там дощ, може, припиниться. Проте дощ і не думав припинятися. Протьопали ми деякий час по шосе, а потім нас за допомогою одної жіночки підібрав Ікарус і довіз до самої Ясині, звідки ми почали підноситися на турбазу. Трохи ми блукали, зробили пару привалів по дорозі. На т.зв. Свидовецьку турбазу нас не пустили. Видно, то була якась дуже пантова база, на яку бідних студентів не пускали. Тим не менше, ми зробили там п'ятнадцятихвилинний привал і провели досить приємну світоглядову бесіду з місцевим сторожем. Він спершу страшно дивувався, якого дідька нас носить по тих горах в дощі й тумани. "Сидів би я собі в барі, пив пиво і свистав на ті гори." Мене, в свою чергу, здивувало, невже він не бачить, які його гори гарні, але після того ми не раз ще стикалися з подібною точкою зору, і я змирився. Пізніше ми почули його роздуми про стан українського суспільства та української економіки, а потім нас став піджимати час, і ми пішли догори.

Нашою кінцевою метою був Драгобратський гуртожиток. Підйом був досить потужним, я вирішив провірити свою фізуху і рвонув трохи вперед. Домовився з місцевим начальником про ночівлю; потім надійшли наші, і за гривню з носа за ніч нас поселили в конюшні. Я швидко дізнався, що це їдальня, але насправді це була дуже комфортабельна і електрифіковнана конюшня. Нам відкрили, надали лампочку і запустили всередину. Ми порозкладалися, я з Марічкою-2 приніс води (там був кран, що стирчав з землі). Дрова носили з сусідньої купи різного дерев'яного сміття — в ліс ходити було далеко, мокро і ліньки.

Скоро наші дівчата забодяжили нам потужну вечерю, що являла собою геркулес із згущонкою. Після вечері ми сиділи з повними шлунками, а Остап веселив нас своєю мімікою та історіями про "der Ball ist Kaput".

Ми посиділи трошки, потім розставили посеред конюшні, поближче до п'єца, намет, щоб він просох з ранку, потім постелились і зібрались спати. Це нам не вдалось. Остап взявся протягувати російську і українську попсу, причому так, що ми з Марічкою-1 катулялися по підлозі і плакали крокодилячими сльозами. Це був унікальний концерт. Марічка-2, щоправда, не була в захопленні від цього бурлеску, і спершу нас декілька разів тихо попросила, а потім зірвалася, схопила спальник і одну з каріматок, з гуркотом поскидала усе на підлогу і вляглася там. Це трохи мене вкусило за совість, але ми ще десь годину слухали Остапові співи. (Ми з Остапом дійшли висновку, що треба більше слухати російської попси, бо далася взнаки обмеженість репертуару, який ми могли попротягувати).

Заснули десь, певне, перед третьою.

ДЕНЬ 2

Таким чином починався наш другий день походу, який запам'ятається нам, напевне, на всю оставшуюся жизнь.

Стали ми потроху вибиратися з нашої конюшні. Знизу на "Уралі" під'їхали якісь хлопці з Івано-Франківська, теж студенти, теж туристи і теж вар'яти. Було досить приємно з ними поспілкуватись, але ми допакувались, вийшли і повалили дорогою вгору. Погода була досить паскудною, щось цяпотіло періодично і дув досить сильний вітер. Через ще одну якусь, ще пантовішу турбазу, шлях наш проліг до лижного підйомника і підйомником вгору. Все вкривав туман. Роблячи періодичні привали, ми підносилися вгору. Чим далі ми підносилися, тим веселішою ставала погода: вітер дедалі посилювався, а дощ ставав дедалі мокрішим.

Десь уже нагорі, під самою вершиною, ми впали на привал. Дощик уже серйозно розкочегарився, задувало, гнало хребтом кавалки туману і тріпало "перелесниками". Але весь прікол був попереду. Вибралися ми на одну з вершин хребта (на Драгобрат), і почався кінець світу. Я ще-м такого, браття, не видів, хоч скільки по горах уже лазю. В метрах на секунду я, на жаль, розбираюсь зле, але вітер здував з ніг. Вітер був штормовий. Вітер видирав перелесники і тріпав ними так, що закладало вуха; докричатися одне до одного, навіть стоячи навпроти, було годі. Вітер дув не поривами, а стабільно й потужно, наче в аеродинамічній трубі, дощові краплі, підхоплені ним, летіли горизонтально і впивалися в ліву частину обличчя, неначе кулі, писок дуже швидко задубів і перестав реагувати на команди мозку типу "кліпнути оком" чи "матюкнутися". Це був повний пипоть. Гуркіт вітру, дикий танець перелесників, видимість 50 метрів, клапті туману, що галопом летять кудись донизу... На мене найшла ейфорія. Запасів внутрішнього тепла було достатньо, і в той час, як вітер здував усе з поверхні землі, я сміявся, кричав і щосили веселився. "Дядьку, це повна ж**а, — кричав, зриваючи голос, Остап мені в обличчя, — в мене ще такого не було." Але ми йшли далі. Був один момент, який я й досі згадую з мурашками по тілі; це був момент, коли вітер мене, з моїм тридцятикілограмовим лантухом, скориставшись тим, що я десь спіткнувся, підняв над землею, кинув на неї і покотив донизу. Я якось загальмував, зробив кілька спроб піднятись, але вітер знов кидав мене на землю. Я спробував докричатися до Остапа з Марічками, що йшли вже 20 метрів попереду, але мене ніхто не чув. Мені лишалося тільки спостерігати, як три постаті зникають у тумані в невідомому керунку. Але мій янгол-хоронитель якось поставив мене на ноги, і я скоро догнав наших.

Нас вистачило на 20 хвилин такої от масакри, а потім ми з Остапом вирішили падати, куди очі бачать, на Франківський бік. Стали ми падати, падали потоками, полонинками, ми вже то дого часу достатньо закоцюбли і вимучилися, так що це було досить мрачно. Скоро вийшли на таку-сяку дорогу. Чафарили нею трохи, поки не побачили на нашому шляху кошару.

Розказувати про цю кошару можна довго. Це були чотири будиночки різної конструкції, оточені воринням, що буквально потопали в овечих відходах. Це був ще один ґрандіозний спільний витвір людини і природи, я до того часу не міг собі уявити, що в одному місці може в природі існувати стільки лайна. Нога втопала в ньому по щиколотку, а по ширині воно простягалося на півсотні метрів у всіх напрямках. (Я охарактеризував: "Удобства во дворе", а хлопці з Франківська, з якими ми потім ще зустрілися і які пізніше теж тим місцем проходили, охрестили дане місце "Гамнолендом"). З цього тотального лайна стирчали чотири будиночки, вориння і якась дивної еклектичної форми будка, з якої ішов дим. Нікого не було видно, ми заплюнулися в верхню хату, завалилися в якусь кімнату, почала вже поволі наступати альпійська стійка (стан напівзігнутих рук та негнучких ніг). Знизу визирнуло якихось пару хлопців, ми до них спустилися погрітися, в них там в буді вогонь горів. В буді було на два градуси тепліше, але, оскільки буду продувало з усіх боків, ефекту це давало небагато. Трохи потусувалися ми там, наша мова все більше проймалася звуками типу "в-в-в-в-в" і "з-з-з-з-з", ми намагалися не триматися за стіни, бо амплітуда коливань, що передавалася будці, ризикувала співпасти з резонансною частотою і лишилися би хлопці без будки. Відтак ми перетнули знову озеро лайна, вбрали свої броцаки, засунули до рота по льодяниковій, поділились одне з одним ще парочкою доброзичливих "в-в-в-в-в" і "з-з-з-з-з" і пішли вниз дорогою. Особисто для мене це був найтяжчий момент. Стан крайнього замерзання, вітер, дощ і три години (за словами хлопців) дороги попереду — це вимагало значної сили волі.

Але нічого. Бадьорим кроком ми ішли донизу, де нас чекав подальший пипоть. Щоб веселіше було йти, співали пісень, потім затихли, ішли вже на автопілоті. За годину десь, може, більше, спустилися ми в долину місцевого потока. (Як виявилось пізніше, це була територія Карпатського біосферного заповідника.) Тут почався наступний екстрім. Як виразвися Остап, перефразовуючи свою попередню репліку, "в тракториста, що робив дану дорогу, був один улюблений графік", натякаючи явно на синусоїду. Дорога йшла поряд з річкою, але за півтори години нашого ходу вона умудрилася 24 (двадцять чотири) рази перетнути свій потік, який, зважаючи на цілковиту відсутність мостів, кладок, каменів і т.п., нам доводилось перебрідати вбрід. Втім, мокрішими та зимнішими нас ця річка зробити вже не могла, тому це було навіть весело. Перші п'ять разів це була ексклюзія, така собі героїчна необхідність. Ми з Остапом поділили Марічок і переводили їх за руку; вода нерідко сягала пояса, а течія порєдно збивала з ніг. З п'ятого по десь так десятий раз кожен перетин дороги з річкою сприймався істеричним сміхом. Десь до п'ятнадцятого разу ці переходи вбрід стали вже сприйматися як рутинна неминучість, приблизно, як дощ і туман. Перед вісімнадцятим переходом Остап не витримав і вигукнув: "Дайте мені сюди того філософа, який сказав, що не можна ввійти в одну й ту саму річку двічі!!". Далі вже процес переходу річки був доведений до автоматизму; Остап переводив Марічку-1 елеґансько, немов до танцю; я ж інстинктивно намацував і хапав долоньку Марічки-2 і тримав міцно, і невідомо, хто кого насправді вів...

Дев'ятнадцятий перехід ознаменувався подальшим привалом і солодким перекусом. Більш екстремальні умови придумати було важко, тому ми вирішили, що заслужили кожен по вісім печивок "Марія" і по чотири (дівчата по п'ять) кавалки львівської чоколяди з лісковими горішками. Поглинувши даний запас білків, жирів та вуглеводів, ми стали та пішли далі. Дорога й далі перетинала потоки й потічки, хоч уже й не так інтенсивно, а останнім акордом був селевий потік, що спускався до нашої річки і знищив 50 метрів дороги. Сель являв собою гомогенну масу болота, дрібних камінців та патичків, що блискавично засмоктував по пояс і відмовлявся відпускати. Там я пробабрався хвилин п'ять, і це було страшно. Як казав Остап, "the extremest extreme ever" (не перекладається).

Мене всю дорогу гріла мрія про несподівану хатку, що вигулькне з-за закруту, з димаря якої йтиме дим і яка нас гостинно заночує. Я не сильно вірив в цю мрію, але є Бог на світі. Вона справдилась. Радіти сил вже не було. Це було лісництво, дві меншенькі хатки і одна більшенька, щоправда, вже без "озер". Місцевий старший вже хлопець, Вася, що, як потім виявилося, був за тимчасового ґазду в лісництві, згодився нас заночувати. Ми спершу завалилися в нижню кімнатку, занедбану і неопалювану, пішли до річки, змили з себе все болото, перебралися в залишки сухого одягу, а Вася закликав нас нагору до себе сушитися. В нього була там на горішньому поверсі кімнатка, де палилася грубка і де було тепло й сухо.

Гостинність ґаздів не мала меж. Ми швиденько позаставляли кімнатку рюкзаками, позавішували мокрими лахами, що капали, сиділи й розмовляли, було тепло й сухо, що після восьмигодинного континуального зузману вводило в мікронірвану. Гостинність справді була безмежною. Нам поставили кисляку, нам надали посуд, нам, здається, навіть трохи помогли з харчами. Це був вишак, ця гостинність, ми щоразу переглядались і в шоці хитали головами. Остап потім умудрився розбити гасову лямпу, і коли прийшли ґазди, вони стали переживати, чи не попала соляра й скло нам в їжу, чи не бризнуло на одежу... Це був досить неприємний момент — от і віддячили за гостинність, — але наступного ранку Остап виставив ґаздам карту Закарпаття, яка їх цікавила і яка стала, очевидно, їм у великій пригоді. Можна вважати, що лямпу скомпенсовано.

Виявилося потім, крім того, що, якби лісництва там того не було, нас би ще чекало або 30 кілометрів до найближчого села, або ночівля під дощем у лісі в болоті. Зважаючи на наш стан, і той, і той варіант наганяв повну зневіру і дум.

Сумним наслідком нашого екстремального дня можна вважати те, що у Марічки-1 порозклеювалися обидва шкари, і наступного ранку нам доводилося з дівчатами попрощатися.

Десь о дванадцятій ми повкладались на ніч. У безконечній своїй гостинності ґазди влаштували нас у тій самій кімнатці з розпаленою грубкою, забезпечили дровами і лишили нас на самих себе. Було 3 ліжка, дівчатам по одному і нам з Остапом одне.

Ніч пройшла без пригод, спали класно.

ДЕНЬ 3

Третій день подорожі був не дуже складним. Ми зібралися, слізно попрощалися з дівчатами і вийшли з лісництва. Хвилин десять того ранку знову посвітило сонечко, і ми понадіялися, що буде добра погода. Але за півгодини воно знову затягнуло і зацяпало. Ми піднялися метрів п'ятсот вгору, і один з місцевих лісників (там в процесі поналазило до нас трохи старших дядьків), що відпроваджував нас, намалював нам приблизну карту і, побажавши нам щасливої дороги, повернув назад. Ми пішли догори. Погода мінятися і не думала. Йшли ОК, перше дорогою, впали на малини, потім звернули на якусь дуже лісову стежку і видряпалися на відріг хребта. Там нас чепився легкий блуд. Ми ще трохи піднялися на полонинку, де під дощем сумно паслися корови, звідтамти вправо ішла якась дорога. Азимут був нібито правильний. Але десь через кілометр дорога пішла круто в низ, к дідьку. Ніяких бокових відрогів дороги Остап не знайшов, а вгору напролом через ожинники ломатися було нереально. Нам довелося вернутися. Впали ми під деревом, і на цей раз в розвідку пішов я. Далеко я заходити не наважувався, бо видимість і надалі рівнялася 50-ти метрам, та все ж доля мене винесла на сусідній, лівий каскад полонинок, паралельний до того, на якому сиділи ми, і ткнула носом в дорогу, що піднімалась круто вгору, очевидно, на хребет. Вона повністю узгоджувалась з псевдокартою, що накреслив нам лісник. Я повернувся до Остапа, ми вдавили рибну консерву, вбрали рюкзаки й подерлись вгору, на хребет.

Вилізли на нього досить швидко, йти було приємно. Остап подав ідею, що, зважаючи на погоду, 20 кілометрів до Усть-Чорної та тотальний хребет попереду, місця на ночівлю не передбачається і що вартує заночувати у вівчарів на кошарі. Я підтримав. До кошари зайшли за 15 хвилин, попросилися на ніч, нас без проблем пустили. Ми зробили дуже добре, бо надворі почалася повна лажа, видимість впала метрів до 40-а і пішов дощ, колючий і неприємний. Місцеві називали таку погоду "ведмежа сльота". В кошарі ж було тепло і народ гостинний.

Про кошару, її мешканців та те, що там всередині весь час робилося, можна написати цілу книгу. За ту ніч, що ми пробули в тих людей, ми з Остапом доторкнулися до справжньої, автентичної Гуцулії, до того життя, яке провадили гуцули ще й сотні літ назад. Гуцули наші були дуже приємними й привітними людьми. Тусуються вони ціле літо на полонинах, випасають маржину своїх односельчан і тим заробляють гривень по сто за місяць. Кошара являла собою курну споруду з дощок, з ґонтами попід дахом, нарами з ліжниками, ватрою в глибині, цілою купою різного начиння і невеличким стадом різноманітних дєтішечок. Навколо кошари теж існував свій гамноленд, змішаний з абсолютним і тотальним болотом, де шкари безнадійно з сумним звуком тонули. Ми розкладалися з Остапом, сушилися, знімали мокрі лахи і спілкувалися з гуцулами; в той же час в кошарі ішов перманентний і континуальний конвейєр виробництва молокопродуктів. Надворі доїли овець, і в один і той же час ішли паралельні процеси виготовлення десятка різних видів молочної продукції, квасу, бринзи, вурді, і так далі до нескінченості, люди заходили, виливали щось в казан, інший помішував, додавав туди щось, знімалося то все з вогню, кидалося в одну бочку, потім виймалося звідтам щось якісно нове, паралельно хтось щось товк, калатав, мішав, інші парили мороко на ватрі, все рухалося, мов віками налагоджуваний механізм, навколо стояли десятки різних ємностей із неймовірною кількістю різних речовин, і це все постійно ішло в хід. Відходи будь-якого одного процесу являли собою заготовку іншого, з одного об'єму молока послідовно виходило з півдесятка різного ступеня сирів, з результуючої сироватки — ще щось, і в мене таке враження, що за сотню літ жодного літра жодної речовини не було вилято на землю. Нас нагодували деякими результатами даних процесів; я мушу особливо відзначити гуцульський квас, що не зовсім схожий на хлібний квас у місті, а більше на божественного смаку кисляк.

А мова гуцульська... не був би я програмістом, я би став етнографом. J Найбільше мене дивує глобальне гуцульське "йо", що, як виявилось, означає "так", звідки це "йо" взялося, може, з угорської якоїсь чи словацької... Коли хтось до нас говорив, ми все розуміли, але була там одна бабця, яка говорила з карколомною швидкістю, і розбірливість була відсотків 30. Сиділи ми з Остапом, сушилися, відігрівалися і вникали в цю автентику, в цей світ наших дідів та прадідів.

Того вечора їсти ми не варили. Нас нагодували макаронами з місцевою тушонкою плюс дивовижний салат — взагалі розкіш як на висоту 1300.

Скоро наступила ніч, і перед тим, як заснути, ми ще півгодинки порозмовляли з вуйком Дмитром, одним з найважливіших особистостей в мікросоціумі кошари. Багато чого він нам порозказував. Як їм живеться тут, під хмарами, про вовків та ведмедів, що достатньо проблем створюють для пастухів, що в них в селі робиться, як там люди бідують. Цікаво нам дуже було так говорити, але мали наступного дня рано вставати, тому невдовзі поснули.

ДЕНЬ 4

Того дня ми знову надіятися потрапити в Усть-Чорну, але знову нам не вийшло. Вдячно ми попрощалися з гуцулами, вуйко Петро нас провів трохи по хребту і розказав дорогу до Усть-Чорної не по хребту, а долинами й потоками. Так на годину довше, але Остап побоювався, що на хребті творитиметься те саме, що другого дня нашої подорожі, тому ми вибрали саме цей варіант.

Далі все вкривав туман, ми з Остапом шарили собі дорогою, аж поки дорога не збігла з хребта, не пірнула вниз і наліво, поставивши нас із Остапом перед вибором. Згідно вказівок вуйка Петра, нам, щоб не лізти туди аж вгору, на хребет, можна було тою дорогою якось кудись траверсувати, вниз-вгору пару разів скочити і бути в Усть-Чорній. Але трошки розвиднілось, і нас спокусила перспектива таки добратися до Усть-Чорної верхами. Трохи ми посиділи на привалі, "пораскинули мозгами" і вирішили: ну її к дідьку, ту долину, йдемо верхом. Так і зробили. Перші кілька горбочків пішли з кайфом, але як тільки ми впали на черговий чорничний привал десь на якійсь вершинці, все знизу знову затягло туманом і почало цяпотіти. До таких речей вже було настільки звиклося, що ми навіть не сказали нічого, витягли перелесники і пішли далі. Йшли досить довго; було божевільно гарно, знизу ми побачили спершу ту найпершу кошару, де нас четверо зузманило, потім пішла льодовикова долинка, порізана потічками та скелями, бачили згори кілька синіх озерець. Остап казав, що Чорногора виглядає приблизно так само, тільки тут гарніше.

Погода була не найкращою, та все ж особливого дощу не було. Щоб викликати дощ, нам з Остапом треба було всього лиш сісти під Доґяскою на сухий перекус. Дощ не забарився і вперіщив з абсолютно достатньою силою, щоб, незважаючи на мій гігантський перелесник, в який ми куталися, мов малі діти, замочити і нас, і рюкзаки під нами. Ми хавали і тому були в найбезпомічнішому стані, тож опиратися цьому дощу було тяжко. Як тільки пластмасовий пащтет, доза цукерок і пара ковтків води була всередині, дощ перестав, і ззаду нас навіть трохи розвиднілось. Ми з криками і матюками привели себе до ходибельної форми і пішли далі.

Вилізши на саму Доґяску, ми побачили озеро Марічейку, яку Остапів тато ніяк не міг знайти.

Дорога далі ішла прямо і ніби вірно. Невдовзі ми почули голоси, і метрів 50 від нас в тумані виринули 3 постаті. Це були ті самі хлопці з Франківська. Йшли вони туди ж, що й ми, тому було дивно, що ми йшли назустріч одне одному. Після радісних криків та привітань хлопці нам сказали, що ми звалили не на ту дорогу. Видимість лишалася на рівні 40-а метрів, тому це було закономірно. Хлопці хотіли ще збігати на Доґяску, по якій ми були 10 хвилин, але ми вирішили їх зачекати, щоб далі йти разом.

Дочекалися ми хлопців і пішли шукати дорогу. Це був довгий і веселий процес. Ми лазили туди-сюди вздовж хребта, шукали мітки на каменях, звірялися з картою, брали якісь азимути і товклися навколо кругами. Потім хтось подав ідею впасти з хребта вниз на якогось дідька, ми втратили 50 метрів висоти, після чого я піддав сумніву доцільність того падання вниз. Всі також її піддали сумніву. І ми полізли вгору траверсом. Траверс цей вивів нас на дорогу. Я й досі не знаю, що це була за дорога, і чи це була та сама дорога, з якої ми впали, але вивела вона нас ґлянц під Унгаряску.

Попід Унгаряскою знову роздмухало туман, йшли швидко й бадьоро, травили з хлопаками анекдоти й перекидалися пришпилами. Хлопці взяли темп, мені з моїми довгими ногами було якраз, проте Остап мусів ледь не бігти.

Унгаряску ми не брали, бо дорога її обходила зліва, була погана погода, і ми би згори ніц не побачили. Тому ми пішли далі. Через деякий час ми опинились на березі велетенського льодовикового цирку. Це було щось фантастичного. Цирк був схожий на кратер згаслого вулкана, в якому весь цей час вирувало ніким не знане і не нищене життя. На глибині метрів сто — сто п'ятдесят крутими схилами вниз до центру цирку стікалися потічки, що єдналися в один і текли ще кудись нижче, зникаючи за скелями. На дні цирку маленькими цяточками хаотично пересувалися вівці, чути було дзеленькання їх дзвіночків. Довший час ми дивилися на цю красу, аж тут хтось із хлопців зауважив чабана і загалайкав до нього. Це, в принципі, було не потрібно, але чабан почув і почав до нас підноситись. Ми з Остапом, відповідно, пішли на дипломатичний контакт. Спотикаючись і падаючи, ми з Остапом наблизилися до гуцула. Зайшла мова за ночівлю. Ми, зрозуміло, були мокрі, замерзлі, і тому перспектива ночувати в хатці, яку нам запропонував наш гуцул, видалася нам прекрасною.

Ми з Остапом піднеслися нагору, взяли рюкзаки, хлопців і пішли вниз. Спустившись на самісіньке дно цирку, ми в просвіті між скелями, куди тік потічок, побачили ще один цирк, глибший і зеленіший, трохи далі виднівся дах нашої хатки. Ви собі не уявляєте, яка це була казка, спускатися вниз цими фантастичними, чудернацькими і дуже гарними й затишними ландшафтними утвореннями. Коли ми спустились вниз, до самої хатки, то побачили те, що я саме і боявся побачити. Хатка являла собою напіврозвалену, як сказав Остап, "каракатіцу", в стінах зяяли щілини, долівка була завалена сміттям і взагалі вся будова відлякувала вже здалеку. Отож, ночівля всередині відпадала одразу.

Тоді ми з хлопцями вирішили кидати намет ззовні. Я надибав трохи нижче класне місце під намет, і врешті табір був розбитий. Принеслося трохи дрів, Остап хотів розпалювати, як завжди, хмизом, але нас виручила таблетка сухого спирту наших колєґ(дрова були мокрі). Ще трохи — і була готова гречка з тушонкою, стемніло, я сушив свої шкари, а франківці, що виявилися дуже потужно ходячими людьми, оповідали нам свої туристичні історії.

ДЕНЬ 5

Завітна Усть-Чорна залишалася недосяжною і того дня також.

Зранку ми встали досить пізно. Зупокаша вже була зварена, ми вилізли, похавали. Хлопці далі вирішили іти на Усть-Чорну через Турбат, по долині дорогою, ми ж хотіли іти далі верхами. Ми з Остапом, наприклад, жодного разу не пошкодували, що ішли Свидовцем хребтом, а не долиною, хоч кліматичні умови на хребті не повністю відповідали усім фізіолоґічним нормам. Тому ми попрощалися з хлопцями, провели обмін координатами, зібралися в дорогу. Того дня природа дала трохи (але тільки трохи) доброї погоди; як сказав Остап, споглядаючи синю діру в небі, "стільки синього неба я не бачив уже давно". Відвиклий від доброї погоди і синього неба я, зібравши броцак, розлігся на траві горілиць і хвилин 10 так розслаблявся. Я того ранку був на якомусь особливому кy марі, і це суттєво додало мені сил.

Ми вдягли броцаки і пішли вгору, але лафа тривала недовго. Хвилин десять ми ішли нашим потічком догори, яе моментально насунула хмара і включилася злива, зовсім несхожа на той легкий "цюнь", до доймав нас ен попередніх днів. В 30 секунд вийнялися перелесники, зціпилося зуби і полізлося вгору.

Таким от чином ми протьопали два переходи. Я постійно воював зі своїм перелесником, який був вдвічі довшим, ніж я, і, відповідно, заплутувався і замотувався за все, що тільки до цього надавалося, а "капуза" наїжджала спереду на писок і закривала увесь горизонт. І раптом дощ скінчився. Ми якраз впали на привал. В небі в хмарах утворилась дірка, що невдовзі осяяла нас сонячним промінням. Це було таке класне відчуття...

Далі погода решту дня була хорошою. Ми пішли далі Свидовцем, траверснули Темпу і під Темпою з там того боку впали на сухперекус.

Через годину встали і пішли далі хребтом. Соціологічне опитування місцевих чабанів дало нам зрозуміти, що довіряти їхнім показам стосовно часу і шляхів добирання до Усть-Чорної є нераціонально. Ми йшли досить довго і балділи від класної погоди. Горбик ішов за горбиком, кошара за кошарою, а Усть-Чорна не показувалася. Нарешті ми вилізли на фінальний горбок, з якого вже виднілися хати, і стали прикидати, де б то заночувати. Падати ночувати в село не хотів ні я, ні Остап. Вниз ішла стежка до села, і ми вирішили знайти місце під ночівлю десь коло тої стежки. Стали ми падати вниз. Шуміли за деревами якісь потічки, але шкарб був досить крутий, рівного місця шукати було вже пізно, тому ми все падали й падали, доки не добігли до якоїсь чергової кошари.

Це була стандартна карпатська кошара з "удобствами во дворе", дзеленьканням сотень дзвіночків і гуцулом, що доїв вівцю. На підході до кошари у нас з Остапом виникла суперечка. Місцеве населення, гуцульський стиль життя і взагалі карпатський соціальний колорит — це все дуже класно, але я втік зі Львова від людей, і п'ята підряд ночівля десь у когось, по кошарах і турбазах в мене викликала спротив. Мені хотілось впасти десь у лісі, коло потічка, кинути намет, розпалити ватру і забалдіти собі на фоні природи. Але Остап побоювався, що нам надто далеко падати до потічка і ми би не знайшли там рівного місця під намет... Словом, Остап набрався дипломатичного вигляду, включив бойківську вимову J і підійшов до гуцула домовлятись за ночівлю. Ми перевалили через горбик і спустилися трохи нижче, бо спати знову в кошарі ну зовсім не хотілось. Нижче містилась унікальна для Карпат плантація кропиви, що могла б дати фору будь-якому закинутому львівському дворику. Посеред схилу ми знайшли місце, яке пізно вночі і з дуже великої втоми можна було назвати рівним, і стали розбивати табір.

Вже добряче темніло. Остап пішов домовлятись за молоко і за воду, я лишився збирати дрова. Останні дровеняки тягались уже при ліхтарику. З кошари до нас спустився помогти місцевий Вася. Як нам пізніше, в Комсомольську, жалілася одна дуже мила й симпатична жіночка, пані Аня (за яку ще піде мова), в Карпатах на імена дещо бракує фантазії: існує всього чотири варіанти — Вася, Володя, Іван і Михайло, які в різних сім'ях комбінуються на всі лади. Отож, не дивно було зустріти другого Васю за весь похід. Натомість цей Вася був дуже цікавою особистістю. Пацаня років дев'яти-десяти, носій яскраво вираженого гуцульського діалекту, являло собою вершину привітності, дружелюбності та готовності допомогти. Будь-яке прохання типу "покажи, де вода" чи "постережи ватру" зустрічалося незмінним "йо!". Остап вже піднімався з водою, а я доцигикував рогачі коло величенької групи дрів. Мене там все, чесно кажучи, харило; не менш як півгодини, поки я займався дровами, мене на всі лади безупинно і терпляче обгавкував місцевий пес, зриваючись при якомусь більш загрозливому моєму русі на істеричний п'ятисекундний неперервний фальцет, якому серйозно позаздрила б Монсеррат Кабальє. Лиш коли прийшов Остап і наповнив усе своїми незмінними флюїдами абсолютної впевненості у як завгодно далекому майбутньому, пес вирішив трошки перепочити і вивчити тим часом нову арію.

З розпалюванням ватри в темряві возитись нам не довелося, бо гуцули пожалували нам лопату жару, з якого за безпосередньою участю Васі сми швидко роздмухали вогень. Потім ішов довгий процес варення пшоняної каші зі згущонкою, за час якого ми встигли ближче поспілкуватися з Васьою і його старшим братом, Мішою (підтвердження тези про імена). Трошки нам з Остапом було абû дно, що місцевий народ навідріз відмовлявся співати. Як тут, з Васьою та Мішою, так і в кошарі під Свидовцем, як тільки Остап просив щось заспівати, щоб ми могли записати якусь нову пісню, або просто послухати, народ починав відпиратись, не хотів співати. Я сумніваюсь, що люди тут не знають пісень, в мене є версія, що при чужинцях, якими ми все ж-таки були, там не прийнято було пірнати в такий інтим, як українська пісня. Та сама біда спіткала нас із Васьою та Мішою. Автентичних пісень вони не знали, натомість виявили готовність почастувати нас якимись, як вони виразилися, "дурними" піснями. Ми собі уявили, що то могло бути, і вирішили не користатись з можливості їх послухати. Вразив мене цілком пристойний рівень обізнаності Васі у російських лайках. Воістину, геніальний є російський народ, що зміг придумати настільки поширювані і заразні лайки, що просочилися навіть в найдальше карпатське село, в найзабитішу кошару. Чомусь з урбаністичної культури на периферію проникає тільки найгірше. На запитання, звідки Вася того понабирався, Вася відповів "а х** його знає", але пізніше, віддати йому належне, не зловживав. Певне, зрозумів, що нам це не подобається. Але нам було приємно, що, коли ми з Остапом співали тих пісень, що знали, Вася дуже уважно слухав, дуже жваво реаґував і просив ще.

Пшонка зі згущонкою ознаменувала собою кінець нашого п'ятого похідного дня.

ДЕНЬ 6

Встали того ранку пізно. Все, що планувалось на шостий день зробити, це впасти в Усть-Чорну і добратися якимись правдами чи неправдами до Комсомольська. Минулого дня природа подарувала нам півдня погоди, і ми наївно понадіялися, що це надовго. Проте вранішнє небо нічого конкретного обіцяти не могло. З самого ранку ще було нічого, — це дозволило нам нормально поснідати й зібратися. Але коли ми допаковувалися, насунуло і почало цяпотіти. Знову. Ми з Остапом якраз тоді перебував в дуже вразливому стані, — він запихав намет, а я йому допомагав в цій нелегкій справі. Якраз в цей момент дощ набрав тих оборотів, яких притримувався наступних півдня. Потім звичним рухом накинулося перелесники і повалилося вниз, в Усть-Чорну.

Два сантиметри на карті виявилися двома годинами нескінченного, мокрого і слизького спуску до села. В селі ми спиталися якихось лісорубів в вагончику, як би то до Комсомольська добратися, і нам сказали, що має відходити туди десь за годину автобус. Мєстний малий навіть провів нас до зупинки. Ми поставали під проливним дощем, вкрилися своїми перелесниками і стал потроху мерзнути, чекаючи автобуса. Нам дещо пощастило: трошки пізніше визирнуло сонечко і трохи нас посушило.

Коли стало ясно, що ніякого автобуса не буде, ми вирішили лапати, що є. Першою нашою жертвою стала фіра, що їхала собі поволі дорогоб вгору. Я й досі вважаю, що фіра ця була підіслана нам якимись злими силами. На жаль, на наш умовний інтернаціональний знак фіра зупинилась. Чи докинете до Комсомольська? — Докинем, сідайте.

За "підкидання", ще й фірою, місцеві, як правило, грошей не беруть. Проте, для форми, ми спиталися, що з нас. Мужик обернувся, подивився, оцінив собі щось в умє і виніс вердикт: п'ять гривень. Коли шок пройшов, Остап став витягати свій рюкзак, кинувши репліку про бідне українське студентство і відсутність таких грошей.

Та нагодився на фіру ще один мєстний, що виліз на неї і з певним трудом нам пояснив, що на території даної фіри буде не те, що кажуть вони, а те, що каже він, і що грошей з нас, як ми зрозуміли, з нас не візьмуть. Цьвохнули коняку, коняка покотила нас вперед. Я почав захоплюватися універсальністю і потужністю нашого транспортного засобу, і тут фіра зупинилася.

Пілот повернувся до нас і без тіні зайвої скромності спитався:

— Стакан є?

Ми з Остапом переглянулись. Спершу було не зовсім очевидно, про який стакан ідеться: пустий чи повний. Через хвилину виявилось, що про пустий. Остап рєзко дістав з бокової кишені рюкзака своє древнє коричневе горня і подав його наперед. Моментально з'явився кавалок хліба і матеріалізувалась порєдна флєшка.

Далі ішов п'ятихвилинний процес вмовляння нас випити за компанію. Ми вперлись рогом і не далися. Та попойка тривала й без нас. Це було щось із чимось. Фіра собі стояла посеред дороги, коняка собі відпочивала, народ на фірі квасив, без особливого успіху придумуючи тости, а один із мужиків намагався нам щось розповісти.

Моє навчання на факультеті, що можна назвати математичним, натренувало мене розбиратися в непрохідних джунглях будь-якої мови, хитросплетеннях формул та алгоритмів. Але мій інтелект був безсилий проти тих обривків інформації, якими нас намагався нагодувати наш ненавмисний співрозмовник. Іншими словами, про що нам 15 хвилин намагався розповісти цей вуйко, я й досі не маю найменшої гадки. Чувак старався, з усіх сил старався нам щось сказати, викасти якусь свою думку, але його мова складалася в основному зі сполучників, займенників, вигуків і татаро-монгольських ідіом. Остап мужньо слухав і місцями кивав, а я хвилині на п'ятій його підло зрадив. Я дивився собі вгору, думав, які чудові наші Карпати, і невидимо зганяв злість на дерев'яній дошці, за яку тримався.

Мєстні, значить, собі файно посеред дороги квасили, і той факт, що ми всі вже мали бути на півдорозі в Комсомольськ, нікого, окрім нас, особливо не хвилював. І тут прийшло спасіння. Вгору по дорозі їхав КАМАЗ. Остап зірвався з місця і жестом утопаючого став цьому КАМАЗу голосувати; КАМАЗ зупинився і провів невеличкий діалог з власниками фіри. Треба їм в даному випадку віддати належне, бо саме вони вмовили водія КАМАЗу взяти нас на борт. Швиденько ми повантажилися в кабіну, закрили двері й поїхали в Комсомольськ, а піпли на фірі ніде не спішили: вони залишилися собі квасити Остаповим древнім коричневим горням.

КАМАЗ довіз нас до Комсомольська, на якому великими буквами писало "DEUTCH MOKRA", розвернувся і поїхав собі кудись. Ми лишилися перед питанням, що ж його далі робити. Напевне, вартує посушитися і зварити їсти в когось з ґаздів, а впасти в наметі десь у полі. Так вирішили і пішли селом. Так якось класно було тим селом іти. Зайшли в місцевий магазин, купили на десятку дві світочські чоколядки по 50 копійок, чафарили собі по селі й роздивлялися. Брати нас сушитися, на жаль, не хотів ніхто, лиш один місцевий нам порадив дойти до кінця села, де коло шлагбаума є будка, куди ніхто нас не має права не пустити.

Був шлагбаум, і була будка, і був якийсь мужик, що сумно сидів на порозі. "He's drunk" (він п'яний), — застеріг мене Остап на підході. Ми звіталися, спиталися, чи можна буде там посушитися. Мужик, як виявилось, ніякого відношення до будки не мав, він просто там сидів і чекав машину. Тим не менше розпалив нам у грубці, але мусили-сьмо розплатитися за то моїм пантовим складаним ножиком тої самої фірми, що й Лісовиковий намет. Просто в один і той самий момент зник як мужик, так і наш ножик, що лежав на видному місці.

Це було досить прикро, але настрій то не псуло. Коло будки стояла лісопилка, так що з дровами у нас проблем не було. Грубка розкочегарилась, ми поставили воду грітися, але вода, дійшовши до температури градусів 70, далі грітися відмовлялася. Остап тим часом пішов по селу купляти ножик, і в якійсь хаті йому навіть не продали, а подарували досить непоганий цезорек, що вірою і правдою прослужив нам потім усі Ґорґани.

Більш того, ґаздиня тої хати, згадувана вже пані Аня, по-перше, прислала нам до нашої буди дєтішечок, що поприбивали нам дошки до нар, присобачили псевдозамок на двері, поприносили свічок, цвяхів, нагострили ніж і сокирку, а по-друге, прийшла до нас сама і стала запрошувати до себе до хати на ніч. Наша вроджена скромність (а більшою мірою порозкидувані вже лахи по цілій буді) не дозволили нам прийняти цю пропозицію, що нав'язувалась нам у притаманному горянам майже агресивно-гостинному стилі. Остап стояв на катеґ орично самостійницьких позиціях, але я подумав, що принаймні зварити їсти у пані Ані вдома було б зовсім незле. Планувалася того вечора у нас гречка з тушонкою. Остап лишився на господарстві, а я взяв казанки із теплою водою, дєтішечкам вручив крупу й консерву, і пішли ми темним вже селом до пані Ані додому, що жила метрів 150 від нашої будки.

Всередині вдома було в неї досить гарно й затишно, навіть не можна було сказати, що то була сільська хата, настільки комфортно вона була облаштована. В процесі варення гречки й чаю ми розговорилися; розказувала трохи пані Аня про своє життя, про свою роботу в Луганську, на якомусь особливо шкідливому заводі. Багато розповідала про повінь в листопаді, її село було якраз в епіцентрі тих всіх подій. Розповідала, як, ризикуючи власним життям, рятувала якусь чужу корову, як річкою несло цілі дерева з такою швидкістю, що око не встигало слідкувати, і як нанесло дерев, загатило русло і ріка пішла селом, змітаючи все на своєму шляху...

Коли гречка зварилася, я забрав казанки з гречкою та чаєм з яфин, помідори й перець, на які розщедрилася пані Аня, подякував раз п'ятдесят, і вона ще мене провела селом до нашої будки, де ми й попрощались.

Наступного дня нам треба було дуже рано встати, бо мали шанс, що нас підкинуть машиною до тупіка туди, під Попадю. Інакше втратили б цілий день на добирання дорогою. Я спитався в пані Ані, чи буде щось їхати нагору зранку, вона сказала, що не знає, що водій тої машини п'яний і поговорити з ним зараз не можна. Ми вже стикнулися з проблемою алкоголізації сільського суспільства, але й не підозрювали, що вона така тотальна... В кожному разі, ми зрозуміли, що для того, щоб мати шанс під'їхати під Попадю машиною, встати нам треба о шостій.

ДЕНЬ 7

Встали зранку десь в шостій під звуки вантажних машин, що проїжджали вгору повз нашу будку. Не снідали вже нічого, вирішили поснідати вже під Попадею.

Нам пощастило. Десь аж о дев'ятій годині нагору їхав якийсь "Урал", який підвіз нас практично під саму Попадю. Поїздка сама по собі залишила незабутні враження.

Через годину інтенсивної їзди ми вже були під останнім гуртожитком. Шофер розказав нам наш подальший шлях, намалював приблизну карту в мене в зошиті, і ми пішли далі. Метрів через 500 ми стали на острівці невеликої річки, закиданої сухими деревами, розпалили ватру і поснідали.

Поснідавши, ми вирушили далі. Йшли в основному потоками й дорогами. Навколо розкинувся так званий заказник, що являв собою суцільну вирубку.

Таким чином, від місця нашого сніданку ми вийшли на границю (Остап поцілював перший стовпчик), пройшли трохи границею, перекусили і пішли границею далі. Ця колись польсько-чеська, а тепер Франківсько-Закарпатська границя являє собою практично неперервне надзвичайно живописне місце. Вона йде полонинками, хребтиками, старими зрубами, ожинниками, лісами, болотистими Ґорґ анськими дорогами і не схожа більше на жоден район Карпат. Я ішов собі границею, і ніяк не міг натішитися, що знову я в своїх улюблених Ґорґанах, ніяк не міг намилуватися тою красою, що мене оточувала.

Непомітно спливав день. Скоро ми були коло стовпчика, з якого минулого року падали на Болотняк. Нашою метою того дня було потрапити на Гичку, на яку можна було потрапити або через Болотняк, впавши на колійку, а потім знову набравши висоту, або якось по границі, яка Гичку огинала буквально в двох кілометрах. Ми вирішили цього разу ризикнути і спробувати знайти дорогу на Гичку по границі.

Зорієнтувались ми по карті, накидали наш маршрут, приблизні орієнтири і, з надією, що вже сьогодні будемо ночувати в хатці, побігли вперед. Нас конкретно підганяла грозова хмара, що йшла на нас спереду, якої ще не було конкретно видно, але яку вже було дуже добре чути. Довго чи ні, а з лісу границя вийшла на хребтик і протарабанила нас по трьох вершинках. "З третьої вершинки, — казав Остап, сумно споглядаючи сіру тяжку масу, що сунула на нас, — по азимуту 45 падаємо на Гичу." Десь перед другою вершинкою на нас нарешті впали перші важкі краплі. "Давно дощу не було", — сумно констатував я. Ми витягли перелесники, ліхтарик (вже добре стемніло) і пішли далі.

Третя вершинка нас зустріла невеликою полонинкою з копицями, вправо йшла якась топтана стезя ніби в нашому напрямі. Та все ж це не було ще те місце, звідки звертається на Гичу, і ми вирішили пройтися ще далі границею. Звідси почалися наші найбільші того дня пригоди. Пройшовши не більше півкілометра далі по границі, ми звернули вправо в ліс. Остап запропонував ламатися напряму по азимуту 45, я казав вернутися на стежку і йти нею: вона хоч куди-небудь, та приведе. На землю вже спали добрячі сутінки, сіявся дощик, хмарилось-туманилось, так що "куди-небудь" нам теж цілком підходило. Відповідно, наші з Остапом погляди на дану ситуацію розділились. Спершу Остап кинув рюкзак і подерся на якийсь бук, щоб роздивитись. Весь наш минулий шлях йому було видно, наче на долоні, зате весь наш майбутній шлях закривав сусідній бук. Я тільки пальці тримав, щоб Остап не послизнувся на слизькому дереві і не звернув собі карк. Коли Остап зліз, знову постало сакраментальне питання "А що ж далі". Остап запропонував мені кинути лантух, взяти компас і йти азимутом 45 градусів на розвідку.

І я пішов. Тримаю компас на 45, іду вперед, в темряву, у невідомість. Обминув ожинник, куди впевнено вів 45-ий азимут, спустився лісом донизу, перетнув якусь галявинку, потічок, мочару, ще одну галявинку... Тут я сказав собі: стоп... Я без ліхтарика, темніє, якщо ми йдемо по азимуту, то немає сенсу іти в розвідку, треба зразу брати рюкзаки і йти разом. Розвернувся я на 180 градусів, вичислив зворотній азимут і іду назад. Суб'єктивно не більше півкілометра я від Остапа відійшов, тому проблем не мало б бути. Іду я назад... а воно все темніше й темніше... і сіється з неба, під ногами мокро, туман... такий дум воно наганяє... всі галявинки і всі потічки такі однакові... І тут ще якась дорога кудись: що в дідька за дорога, я ж ніякої дороги не переходив, коли йшов туди... Став я потроху розуміти, що мене чіпився блуд. Я благально подивився на компас, 315 градусів, ніби все добре. Щосили загалайкав до Остапа. Ніби щось мені відповіло, але хто його знає, Остап це, луна чи чугайстер який-небудь місцевий... І вітер в смереках: шшшш... Отут мені стало справді страшно. Я через дорогу, в ліс, знову: "Агоооов!!!" Чую — Остап відповідає. Ніби зліва. Ломанувся я наліво, по лісі, через сухостій, напролом, ще раз: "Агоооов!!!". Знов Остап відповів, тепер справа. Що за йолки-палки... Я знов на дорогу, так справа чи зліва? Загойкав раз. І тішина. Другий раз. Вітер: шшшшш..... ніхто не відповідає.

Я вже встиг добряче перелякатись. З дороги в той самий ліс, вискочив на хребтик, по якому ішла наша границя. Біжу вниз, думаю, задалеко вгору забіг, зараз спущуся, зверну наліво і натраплю на Остапа. Біжу я вниз, ні дороги, ні границі, ні стовпчика, пейзажі ніби й знайомі, але якісь зовсім незнайомі... Вгору — те саме... Ну, думаю, ситуація. Що ж його робити. Мав на собі свій гігантський перелесник, може, ніч би десь на дереві й переночував... Але все одно, біжу й молюся, Боже, кажу, виведи мене звідси, я ніколи не буду більше пари прогулювати... Якось повернувся я на ту саму дорогу, ломанувся кудись зовсім уже в інший бік, гукаю, ричу на весь ліс, як Філіп Кіркоров, і тут чую — Остап зовсім близько відгукується. Підйомчик ніби знайомий. Ще п'ять хвилин — стоїть абсолютно спокійний Остап, каже: "Чого це ти розкричався. Я думав, ти луну класну почув, то вже мовчав, не відгукувався." Я людина спокійна і інтеліґ ентна, але в той момент я загнув один з найкрутіших матюків. (Потім перед Остапом вибачався.)

Посидів я трохи, віддихався, нерви до порядку привів. Беремо ми рюкзаки, вирішуємо йти по 45-му азимуті напрямy . Перший раз взяли орієнтир і ожинник обігнули, але вдруге клятий 45-й азимут завів нас к дідьку, в якісь абсолютно мрачні буреломи. На відкритому місці небо ще сіріло, а в лісі було вже геть темно. Пролізли ми тими буреломами 50 метрів, потім Остап каже: "Візьми азимут, куди ми йдемо". Витягую я компас, дивлюся — 120... Ситуація, звичайно, комічна. Вибралися ми з буреломів, кажу Остапові: годі експериментів, дядьку, вертаємся на там ту стежку і йдемо стежкою. Остап послухав, цього разу ожинника нам обминути не судилося, ми його по діаметру перетнули і вийшли на те саме місце, звідки почали похід на 45-й азимут. А звідти — на границю, вниз і на стежку. Стежка була дуже багатообіцяюча, але в темноті ми її згубили, далі йшли знову напролом, і раптом Остап сказав: "Я вже тут був". Я подивився навколо. Зліва світиться просвіт в деревах — границя, справа — ожинник, прямо по курсу — Остаповий бук...

— Ну, пане Блуд, — закричав раптом Остап, дивлячись чомусь угору, на сусідню смерічку, — дістав ти нас сьогодні. Віддаємо тобі належне. Завів ти нас до дідька. Собака ти.

На цім вирішено було розбивати прямо на тім місці табір. Блукаючи стежкою, Остап засік джерельце, тому побіг по воду, а я мав унікальну в своєму житті практику збирання і рубання дрів в повній темряві. Досвід виручив. Через хвилин п'ятнадцять Остап з першої спроби розпалив ватру, я нарубав достатню кількість дрів, за півгодинки стояв намет, коло ватри висіла виставка моїх шкарпеток, булькав риж і все було в порядку. Випробування блудом, дощем і темрявою ми пройшли на відмінно.

ДЕНЬ 8

Хоч вночі погода знову почастувала нас дощем, наш пантовий намет виручив, і на нас не впала жодна крапля, а ранок нас зустрів чудовим погожим днем. Ми швидко загріли собі сніданок, порозкладали на сонечку свої мокрі речі. Збирались довго і повільно. Вирішили зробити собі день відносного розслабону.

Трохи пізніше вдалині показались якісь місцеві чабани; я побіг до них розпитатись, як попасти на Гичу. Мені сказали, що треба йти далі по границі і падати на Гичу з 15-го кілометра. Я подякував, зафіксував інформацію в мозку і вернувся доїдати сніданок.

Але все виявилось не так-то просто. Не доходячи до п'ятнадцятого кілометра, границя повела себе досить дивно. Стовпчик раптом вказав різко вправо, а дорога пішла різко вліво. Ми подумали, що якісь жартівники перекрутили стовпчик і пішли вниз дорогою. Стовпчики зникли. Трохи нижче, десь може з півкілометра, Остап кинув рюкзак і побіг вниз на розвідку. Жодного стовпчика він там не побачив. Отож, нам довелося підноситися до останнього побаченого нами стовпчика і звертати вправо на стежку, що від нього починалася. Стежка йшла в цілком правильному керунку, і ми навіть ризикнули припустити, що по границі. Дорога ж звертала кудись в найближче село.

Пішли ми далі стежкою. Я теплив надію, що вона виводила нас на Гичку, але вона підозріло падала все нижче і нижче, і з сумом довелося констатувати, що, найімовірніше, вона падає на Болотняк. Так воно невдовзі і виявилось. З'явилися внизу хатки і мертва занедбана колійка.

Мені було дуже абû дно. Мене з усіх сил кликала моя рідна Гичка, і кожна година, яку ми втрачали, мені сильно боліла. Мені хотілось якомога довше там побалдіти, бо я знав, що більше, ніж одну ночівлю на Гичці ми собі дозволити не можемо, бо Остап також хотів завершувати похід в своєму рідному місці, в Либохорі, а далі Остап інтендантом в таборі, йому треба було закупити, як він казав, "півтони харчів" і йому кожен день важив. І я, засліплений покликом рідних місць, вчинив по відношенню до Остапа одну відносну підлість. Я вирішив тимчасово спригнути з нашого розміреного середнього темпу і добігти до Гички на всіх парах і без привалів. Остап не розділяв мого ентузіазму, і, відповідно, ми вирішили до Гички розділитись.

Я, отже, взяв ноги в руки і дав джазу. Рідні місця надихали мене. По дорозі зустрів якихось туристів "із Кієва", вони ходили на Синевирську поляну, якраз вертались. Передав Остапові привіт через них, а сам почав ґ енеральний підйом на Гичку. Це було не так уже й легко, сорокахвилинний підйом чесанути за двадцять п'ять хвилин, але невдовзі я вилетів нагору, перетнув полонину, сперся на ґанок, сказав, "Привіт, хатко", звалився без сил на ґанок і почав лапати кайф...

Наступний вечір я, напевне, буду згадувати, як найщасливіший вечір за останній рік.

ДЕНЬ 9

Наступний ранок пройшов також під знаком повного розслабону, та і день, в принципі, був неважким. Ми з Остапом довший час, ще й перед тим, не могли дійти згоди щодо термінів перебування на Гичці. Я, звичайно, як мінімум дві ночі і півтора дні хотів провести в місці, що символізує моє карпатське дитинство і яке приносить мені щоразу стільки кайфу. Остап же мав своє аналогічне місце, що міститься в Либохорі і до якого Остап вирішив дійти в процесі нашого походу (через Хом). Зранку було трохи погоди, але під обід, ну звичайно ж, затягнуло все і пішов дощ. За цієї обставини, в принципі, мені вдалося вмовити Остапа ще на півдня. Варіант був наступний: десь пізно по обіді виходимо з Гички і ночуємо на Солотвинці, живописній карпатській полонині за півтори-дві години ходу від Гички. Жодному з нас в таку погоду не хотілося іти з теплої, сухої й затишної хатки, тому думали вже лишатися на цілий день, але раптом звідкись взявся бойовий настрій, ми вирішили — ну його в баню, порівняно швидко зібралися, попрощалися з хаткою, накинули перелесники і пішли геть...

Дощик хвилин за двадцять перестав. До Солотвинки добрались без пригод, падали на чорниці, зустріли двох місцевих бабць, порозмовляли. Під Солотвинкою в чудесному високогірному потоці набрали води (на самій Солотвинці води нема) і ще за півгодинки були вже нагорі. Певні суперечки щодо місця ночівлі вилилися ще у десять втрачених хвилин.

Далі Остап пішов розвідувати райшток під Яйківським хребтом, який, як мені пізніше розповідав батя, існує лише перші кілька кілометрів, а мене лишив на табір.

ДЕНЬ 10

Погода того ранку розвивалася в зворотньому, аніж ми до того звикли, порядку. Коли ми тільки поткнули носи з намету, нас зустріло холодне сіре небо і вогке повітря, що ось-ось не витримає і спустить усю вологу на нас у вигляді дощу. Та раптом усю непогоду почало в прямому розумінні даного слова роздмухувати. Піднявся шалений вітер, що гнав понад нами кавалки туману, і синіх вікон над нами було дедалі більше, аж поки сонечко не засяяло впевнено й стабільно, висушуючи зарошену траву і надихаючи наші серця.

Проте вітер і не думав стихати; нам пізніше це принесло деякі неприємності. Без проблем ми створили собі якийсь сніданок, проте поїсти спокійно нам не вдавалося. Час від часу комусь із нас доводилося зриватися і з криком доганяти який-небудь втікаючий на хвилях вітру кульочок. Втім, кульочками справа не обмежилась. Здивоване обличчя Остапа було гідне пензлика найіменитішого художника, коли наш намет раптом зірвався з якоря і покотився на нас. До ватри він не докотився, цьому завадили наші оперативні дії, та один кілочок так і залишився горизонтально стояти в мосі, того дня ми його не знайшли. (Пізніше замість одного втраченого Лісовикові звернулося чотири готових новеньких кілочки, кустарними методами нами з Остапом виготовлені по приїзді до Львова.)

Годинки до дванадцятої ми зібралися і пішли вгору. Вирішено було ще напередодні іти тим самим райштоком, який Остап був розвідав. Райшток був шикарним і ніяких опасєній не внушав. Ми йшли трохи лісом, трохи галявинками, трохи грехотами, перетнули одне джерельце, з якого я набрав води.

Останні свої п'ятдесят метрів райшток являв собою ідеал райштока взагалі — він був чітко вираженим, симетричним, глибоким і встеленим мохом для повного комфорту. Але я сказав "останні п'ятдесят метрів", бо наступна галявинка даний райшток поглинула без сліду.

Ми резонно думали, що по тім боці галявинки (а ми вже траверсували Яйківський хребет) райшток виникне знову, але не так сталося, як гадалося. Ми навіть зробили маленький орієнтаційний привал, де покидали рюкзаки і розбіглися на розвідку. Остап — далі, я — вище. Нічого втішного ми через десять — п'ятнадцять хвилин ми одне одному сказати не змогли, тому пішли далі.

Ландшафт був приблизно таким самим, псевдо-стежки довжиною по двадцять метрів виникали що п'ять хвилин, і ми остаточно зрозуміли, що зі стежки зблудили. (Остап думав, що ми згубили той райшток, але мій тато потім мені повідомив, що той райшток саме так себе й поводив.) Траверс завів нас в якісь абсолютні зарості, що ознаменували собою закінчення приємної дороги полонинками і необхідність приймати рішення.

Остап пропонував іти прямо вгору, через жереп, вилазити нагору, на хребет, де точно є стежка, і йти нею далі, до Яйка. Мені ж дорога бачилася правим напівтраверсом під кутом 45 градусів: там проглядалися якісь галявинки і природні "просіки", якими, в принципі, до жерепу можна було набрати півтори сотні метрів висоти. В той самий час також мій шлях являв собою гіпотенузу, в той час як Остапів — два катети. Після нетривалої, але жорсткої суперечки було обрано все-таки мій варіант.

Далі пішов жереп, і цим все сказано. Це не був поки що класичний жереп, — ми продиралися карликовою вільхою, якимись низьковисотними джунглями, трохи справді жерепом, схил був крутим, швидкість — метрів 500 за годину, і це було весело. Трохи везухи, і нас вивело на сам нижній край тої полонинки, яку я бачив знизу, яка виявилася долиною малесенького потічка, що ледве дзюрчав десь під каменями. Ми піднялися на сам верх полонинки і під самим нижнім кордоном жерепа впали на привал.

Ми піднялися з привалу, і нам продовжувало щастити. Кілька метрів жерепом — і ми на ще одній полянці, що подарувала нам ще 50 метрів безпроблемного набору висоти, після якого, знову ж-таки, метрів через 50 продирання через незайману косодеревину, ми вийшли на стежку. Далі дорога була навіть приємною. Вітер овівав наші писки, зліва спостерігались чудові краєвиди, і до перемички під Яйком ми добрались швидко й безболісно.

Там ми впали на сухперекус, вдавили сардину, трохи перепочили, взяли полотняні мішочки й пішли збирати ісландський мох. Сивулі за цим параметром Яйко конкуренції не складало, та все ж ми набрали три мішечки моху. Зорієнтувавшись на місцевості, ми змушені були констатувати той веселий факт, що на Мислівку падати нам треба було таки через Яйко. Ми втратили ще десь півгодини на спуск до перемички і взяття Яйка ще раз, на цей раз з рюкзаками.

В Мислівку з Яйка падалося напролом. Спершу ми пройшлися метрів двісті жерепом вниз, далі Бог послав нам ще якусь стежку, яка вивела нас на довгу полонину на відрозі хребта, на так зване Довге Поле. Тут варіанти знову розділились. "Карта для японських партизан" вказувала на чудовий і приємний відріг, що спускався прямо до Правичського кордону, кінцевої нашої мети того дня. Остап же карті не довіряв і закликав спуститися лісом в Мшану, а далі річкою вийти на Правичський кордон. Так ми точно нікуди не звалимося. Остап підтвердив свої незмінні тенденції іти в лоб і напряму за найменшої можливості, а я піддався своїй старій поганій звичці надто довіряти старій радянській карті. Ми спершу провірили мій варіант, але стежка вела на сусідній горб, порослий жерепом, і явно падала в Лисак, що був по іншу сторону відрога і нас не цікавив. Тому ми падали в лоб вниз, в Мшану.

Спуск був веселий. Варто лиш сказати, що ми втратили близько тисячі метрів висоти тридцятиградусним шкарбом і практично непрохідним лісом, що час від часу переривався ще менш прохідними зрубами й потічками. Під кінець спуску в нас влилася якась дорога, яка невдовзі вивела нас до лісорубів, на останню естакаду на Мшані.

Нам таки того дня цілий час крупно щастило. Саме в той час від'їжджала в село машина. Вона нас підкинула до Мислівки, скоротивши таким чином наш пішохідний шлях болотистими карпатськими дорогами на добрий десяток кілометрів.

Вилізли ми з машини на краю села, стали думу думати, як би то заночувати. Навколо достатньо диких місць для ночівлі не спостерігалось, і ми вирішили якщо вже хаміти, то хаміти до кінця. Кинули ми свої речі коло колійки в тихому місці, схованому від стороннього ока, взяли згущогнку, риж, чай, казанки і свій посуд і пішли в село, проситися зварити їсти. Мусіли вже брати ліхтарик, бо сутінки вже були доволі густі. В першій хаті нам відмовили, зіславшись на те, що потрібно розпалювати пічку, і порадили нам піти в сусідню хату, де є ґаз (воістину: країна рад). В сусідній хаті ґазу не було, проте ґазди нас прийняли. Сцена була, як на мене, досить комічна. Ми стукали в двері, Остап заздалегідь напускав на своє обличчя вираз максимальної покірності. Як тільки нам відкривали, Остап казав "Слава Ісусу Христу" таким тоном, який допускав лише єдине завершення: "Подайте на хліб..." Проте далі йшло: "Ми туристи. Ми спустилися з гір. Чи мож би було у вас їсти зварити." Естафету підхоплював я і вносив деякі роз'яснення: "Всі харчі маємо," — далі ми з Остапом починали навперебій розповідати, які ж то ми харчі маємо і щo з ними треба робити. Ґаздиня на нас дивилася мовчки і вкрай недовірливо ще секунд десять, потім виглянула з хати, чи з нами не стоїть ще якась братва, а там вже все було гладко. Остап побіг в попередню хату, в якій він залишив харчі, я спілкувався з місцевим Сірком, потім ґаздиня з чоловіком нас запросили досередини. Розказували про життя, про те, як "весело" жиється по сусідству з базою відпочинку, виявилися, звичайно, спільні знайомі у Львові, зайшла невимушена бесіда, риж собі поволі забулькав. Ми зварили рижу, загріли води в казанку, подякували і... пішли. Я не можу цей епізод згадувати без істеричного сміху. Пішли два вар'яти кудись к дідьку їсти, — надворі глупа ніч, до наших речей кілометр тьопати, але лишитись і прямо там поїсти якось нам до голови не прийшло. Цікавий феномен, якийсь комплекс у нас виник, алергія на гостинність... Ліхтарик уже сідав, а потім ми лазили колійкою в практично повній темряві і не могли згадати, блін, де ж наші речі... Затим була кулінарна орґія — в траві, в повній темряві, під зоряним небом, лежали два вар'яти, навпомацки відкривали консерву, навпомацки то все розбовтували і їли ледь не руками, не в змозі стримати істеричний сміх від цілої тої ситуації.

Намет теж розбивали весело, — якби Лісовик бачив, як ми його розбили, той намет, він би з нами, певне, надовго перестав розмовляти. Мало того, що половина зачіпок була зачеплена не туди і намет набув критичної скособоченості, так ще й в темряві ми умудрились поставити його прямісінько на якийсь пеньок, що виявилося, звичайно, коли вже ішлося спати і коли переставляти намет було пізно. Це, була, безперечно, найкомічніша ночівля наша за всю поїздку...

ДЕНЬ 11

Минулий день був, фактично, останнім похідним днем. На одинадцятий день планувався тотальний розслабон. Декілька разів помінялися плани на ранок; ми зійшлися на тому, що до автобуса можна було би ще повалятися на річці, але до того варто зробити сніданок.

Потім я зробив відчайдушну спробу поплавати в Свічі, яка мені блискуче не вдалася, зважаючи на максимальну глибину по пояс в радіусі кількох метрів. Ми з Остапом похлюпалися, потім зібралися і вирушили на автостанцію.

Тепер я знову ходжу час від часу по місті, вчуся переходити дороги, дихаю автомобільними викидами, спостерігаю повну деградацію суспільства і кожного дня мінімум по кілька разів знову хочу в гори.

Графоманив
Волхов Б. (он же Славко)
закінч. 1 серпня 2000