стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Кваси-Мислівка :::

Видавництво "Макулатура" представляє:

КВАСИ — МИСЛІВКА

15 липня — 26 липня 2000 р.

Екстремальні види туристичного спорту з пригодами

Хроніка походу

в головних ролях:
Славко, Остап,
Марічка Т. (в тексті Марічка-1)
та Марічка М. (в тексті Марічка-2)

місце подій: Карпати

присвячується
радісній події Остапового 21-ліття
тримайся дядьку! ще недовго! ;)
а також
світлій пам'яті натівських шкарів Марічки-1

started Четвер, 27.7.2000


Пролог

Четвер, 6.7.2000

...З Ґорґанською поїздкою там не все ще ясно, далеко не все. Я ще, напевне, й не писав за неї. Набудували ми планів поїхати в Ґорґани: я, Остап, дві Марічки і пізніше ще й Ендрю доєднався. За тиждень по Купала й хотіли вирватися по тому гігантському Остаповому маршруту Дземброня — Чорногора — Ґорґани — Бескиди — Либохора. Цей транскарпатський похід займе нам мінімум тижні три. Але виникли проблеми. В мене в заначці в шафі ледве набереться гривень п'ятдесят, чого максимум вистачить мені на військові шкари, які мені абсолютно необхідно купити в гори, бо не маю в чім іти. Це — мінімум, що мені треба купити на ці гори, про решту я й думати поки що не смію. Ну, і основні витрати — це сама поїздка. Як вичислив Остап, бакс — день. Три тижні — двадцять баксів плюс дорога. В мене наразі немає таких грошей. Хоча, це, в принципі, можна вирішити. Шефа попросити авансом мені гривень сто — сто п'ятдесят до Нового Року башлянути. Я би поїхав літом в Ґорґани — мені би більше ніц не хтілось до самого Нового Року. J Так що це не зовсім проблема. Проблема ось в чому: взяв і захворів Ендрю. Хворіють щось останнім часом всі, причому тим самим, що було ото недавно в мене. А Ендрю був важливою ланкою в нашій поїздці. Схема яка: ми з Ендрю і з Марічками доходим Чорногорою до Квасів, там Ендрю спригує і їде на практику, а Остап долучається з практики. Далі йдемо з Остапом. А тут Ендрю візьми й захворій. Я в Чорногорі, може б, і зорієнтувався, але одному з двома дівчатами — це буде складно. Це буде, ймовірно, навіть складніше, ніж було б цілком самому йти. Так що я не знаю, як це все буде.

 

П'ятниця, 7.7.2000

...Поїздка в Карпати набирає потроху якихось реальних рис. Вчора я сидів з Остапом і розбирав маршрут; Остап по карті мені розповів, куди і звідки, і в мене з'явилася впевненість, що я зможу ним пройти навіть із нашими двома кобітами, допоки в Квасах до нас не приєднається Остап. (Ендрю відпав, фактично, повністю.L ) Сьогодні треба буде ще раз зібратися і подумати про це все. Вчора ж ми більш-менш накидали мінімальний план дій. [ ...]

Понеділок, 10.7.2000

Завтра в мене цілий день біганини. Треба буде зробити шефові замовлення, побігати по магазинах і зробити попередні закупки до гір. Сьогодні на шосту в Кривдиків "консиліум" тих, хто їде в гори; будемо вирішувати, що ж нам з тими горами робити і як ми в них їдемо. Робота почалася ще в п'ятницю. Ми зібралися усі — я, дві Марічки й Остап, — на передмандрівкові збори, вирішити усі питання. Найбільшу кількість роботи зробив Остап, — він утворив повний і точний план хавчику, з цінами й вагою, ми лише йому допомагали, а також Остап нам розповів і показав на карті маршрут, по якому ми мали йти. [ ...]

Четвер, 13.7.2000

...Орґанізація Ґорґан іде повним темпом і виходить на завершальну стадію. [ ...] Ми, значить, ці всі питання повиясняли, Остап лишив бабки, обидва прейскуранти, і завтра ми ідемо на закупи по гуртівнях та базарах. На одинадцяту збираємся в Марічки-1 на хаті. Вона саме приїде з Глинян, і ми йдем купляти хавчик. В обід я ті всі речі скину Остапові, в шостій речі порозділяються по конкретних людях, і звідти всі підуть пакуватися.
Я ще сьогодні ходив по магазинах. Здуріти можна, яке воно всьо дороге... мені навіть не хочеться згадувати, скільки я сьогодні спустив...

П'ятниця, 14.7.2000

Коли на десктопчик мого комп'ютера вискочила фотка з Гичої, яку я спеціально відсканував і дав на комп'ютер, я злапав себе на думці: зовсім скоро я там буду. Поїздка, яка в таких муках народжувалась і яка багатьма людьми, в тому числі, в певний період часу, і мною, ставилася узагалі під сумнів, розпочинається завтра. Сьогодні ми ходили на закупки на базар. Я о пів на дванадцяту, як і було домовлено, прибув до Марічки-1, там уже сиділа Марічка-2 і чекала. Чекала не тільки мене, а й Марічку-1, яка мала от-от прибути з Глинян. Автобус її десь застряг, вона на годину запізнилася. То нічо, ми з Марічкою-2 собі класно провели час, язиками потеліпали, подуріли трохи, Ганнусьці вчитися заваджали. Коли Марічка-1 віддихалася, ми пішли на Краківський. В нас було в планах почистити якусь дешеву гуртівню на Зеленій, яку знала Марічка-2, але плани ті відпали, оскільки в нас не було часу і особливого бажання, і загалом ми всім могли закупитися, як ми то завжди робили, на базарі. Пішли ми з двома дівчатами на базар, і то був екстрім. Почався конкретно львівський дощ, який не носить драматичного характеру зливи, але інтенсивність якого абсолютно достатня, щоб принести купу неприємностей і незручностей. Мене врятував капюшон моєї куртки, яку я завбачливо взяв, але тим не менше, на листочку нічого нормально не можна було записати, бо він інтенсивно закапувався дощем, і якби я писав не олівцем, листочок швидко б перетворився на рівномірно зафарбований чорнилом кавалок паперу.

Прийшли ми до Кривдиків, розвантажились, там був Остап, ми з його участю розкинули весь хавчик по конкретним людям. Дівчата потім купили аптечку й спригнули, я купив плівку й також спригнув. Завтра в обід, десь година перша, я маю бути в Остапа, щоб, не поспішаючи, встигнути на пів-третю в Львів — Рахів. Звідтамти й почнеться наша героїчна подорож. Синоптики, щоправда, не порадували, — будемо мокнути як мінімум дні три, але то гори, погода типу жіночий характер, може, розвидниться швидше, було б незле.


ДЕНЬ 0

Субота+, 14+.7.2000, 02:15

Done. Процес пакування рюкзака був сповнений драматизму, коли я починав уже побоюватися, що воно мені не влізе, але я вмістив усе, що мав, навіть з невеличким запасом. Якщо вірити вазі, стартова (злітна, так би мовити) вага рівняється 33 кг. Це не 40, як ми того боялися, але речей я брав по мінімуму, техніки також (як я переживу ці Карпати без Пета Метіні — я не знаю J ), так що економія дала свої плюси. Слід також не забувати, що вага з кожним днем неухильно зменшуватиметься, ми несемо з Остапом харчів на себе на 2 тижні + імовірно, доведеться трохи розвантажити дівчат. Але це будуть ГОРИ. Не дочекаюся...

Завтра рано не вставати, бо поїзд о 14:38, але спати все одно треба.

Наступного ранку я встав о 10:00, нормально похавав, допакував усе, що лишалось, і вирушив до Кривдиків десь на першу. Остап сидів вдома у гордій самотності і хавав. Я згадав, що нам ще потрібно купити батарейки, і пішов в місто. Потім повернувся, де спакував ще деякі причандали, що мені дав Остап. Тим часом по одній прибули обидві Марічки. Остап трохи затримався і тому послав нас першими на вокзал купити квитки.

Все було нормально, ми вийшли і попрямували на вокзал. Ми дочекалися трамваю, спакувалися всередину, кондукторша обізвала нас "парашутистами". Коло вокзалу контролери стабільно всіх шмонали, добре, що я не поскупився на 90 копійок на нас трьох. На вокзалі ми купили квитки і стали чекати Остапа. Дочекавшись, ми вже всі разом підземними вокзальними лабіринтами дісталися нашого вагону.

Неділя, 15.7.2000, 14:30

Location: поїзд Львів — Рахів, 5 вагон, "купе" 25-26-27-28. Наразі стоїмо, поїзд відходить о 14:38. Квитки коштували 13-55. Настрій класний, бойовий, рюкзак 33 кг, але його практично не відчувається — "є ще порох в порохівницях!" J Остап береться за хроніку. The end.

Подорож поїздом тривала цілий день. Нам пощастило легально зайняти один цілісний відсік вагону, і, в принципі, ми не нудьгували. Роздивлялися і коментували краєвиди, поволі доїдали абсолютно пластмасовий польський паштет, трохи куняли, трохи дуріли. Місцями поїзд розганявся до великої швидкості, після чого коло якогось стовпа йому доводилося по півгодини віддихуватися, але в більшості швидкість цього поїзда не відповідала рамкам навіть української залізниці.

Афоризми в поїзді

Одружився, придивився і злякався. — Марічка-2

Тепер я старий і дурний. Єдине, що мене радує, це що я ще можу це усвідомити. — Остап, 20:18

В цього водія явно є одна улюблена педаль. — Остап, поїзд їде зі швидкістю 20 км/год.

Під вечір поїзд в'їхав в гори і почав петляти мальовничими видолинками, дуже гарними мостами і численними тунелями. Вагон цілком опустів, лишилися лише ми четверо. Ми собі посідали коло вікон і розмовляли на різні нічні теми.

Пізно вночі поїзд почав під'їжджати до станції. Сонна і дещо п'яна провідниця на Остапове переконливе прохання скинула нам підніжку, і нас викинуло на перон.

Location: ст. Кваси, 00:40.

Стали ми думати, що далі робити. Вирішили перекусити на станції, а ночувати в наметі десь в радіусі кількох сотень метрів під ялинкою. Так ми і зробили. Ми з Остапом лишили дівчат синтезувати канапки, а самі пішли вперше в житті розставляти під ліхтариком Лісовиковий намет. В восьмидесяти метрах від станції височіли симпатичні копички; в одну я втикнув свій ліхтарик, щоб він освітлював нам наш плацдарм, під іншою ми розстелили намет і почали в ньому розбиратися. Система Лісовикового намету суттєво відрізняється від того шедевру радянського інженерного генія, з яким нам доводилося мати справу до того часу. Втім, невдовзі ми з Остапом радісно ручкалися: намет був розставлений і виглядав дуже круто.

Я побіг на станцію, вияснив з дівчатами певні гастрономічні проблеми, Остап лишився коло намету стерегти наші речі. Потім я повернувся назад і сказав, щоб Остап ішов їсти першим, а я лишуся з дівчатами, би їх ніхто не покрав. Коли Остап докінчить їсти, я його зміню. Саме в цей момент розпочалася серія наших абсолютно вар'ятських пригод, які тривали всі Карпати, траплялися часто і періодично і через які я наважився розпочати цей опис. Трошки раніше за Остапа на станцію (де нікого не було, окрім наших канапок з рибою) зайшов якийсь місцевий пацан невисокого ступіню тверезості. Я вирішив, що Остапові, як і нашим канапкам, потрібна підмога більше, ніж дівчатам, тому побіг на станцію. Де побачив, як місцевий пацан мило допомагає голодному Остапові справитися з тими двома канапками, які виділила йому того вечора доля. Остап ніби не мав нічого проти. Трохи пізніше виявилося, що Остап не мав нічого проти вже після того, як місцевий пацан надкусив одну з найбільших і найсоковитіших наших канапок, відповідно, місцевому пацану було люб'язно надано можливість довести справу до кінця. Поглинувши одну канапку, місцевий пацан, що являв собою чисту есенцію п'яної сільської дружелюбності, щиро подивувався, чому це ми не берем наших дівчат і не йдем на дискотеку, і потягнувся до наступної канапки. Наші з Остапом шлунки, що страждали цілий день від пластмасового паштету і відсутності нормального обіду, сумно скрикнули. Ми синхронно видали досить жалібний стогін і вмовили місцевого пацана взяти лише половину канапки. Місцевий пацан взяв лише половину канапки, після чого закусив ще чимось з нашого нехитрого столу. Ми кинулися активніше обороняти наші калорії, після чого мєстний пацан нарешті встав, тепло і дружньо потиснув нам обом руку і десь собі поплив. Ми з Остапом сумно доїли рештки канапок і пішли спати. Негативний досвід примусив нас чотирьох спати в двомісному наметі в обнімку з нашими рюкзаками, бо лишати їх надворі було би по меншій мірі наївно. Остап казав, що ми розташували свій намет на такому собі Квасівському "проспекті Шевченка", близько до якого пролягала основна магістраль усієї місцевої молоді на дискотеку, тому ніч, наповнена вигуками й співами п'яної слав'янської молоді, була веселою і незабутньою.

... 01:33. Хаваєм. Нам помагає якийсь мєстний. L L L Абû дно, ну нічо. 01:40. Мєстний пішов. Казав Остап, що ми ще добре відбулися.

... 02:07. Намет. Місця немає. Речі всі унутрє (щоб не вкрали). Їсти хочеться. Весело.


ДЕНЬ 1

Неділя, 16.7.2000, 10:09

Це справді — повний пипоть. Ранкова побудка під душем. "Єдина радість — це що пластикові банки не замокнуть" — Остап. Намет капає з усіх боків. Зате весело.

Остап пакує спальник. Скоро наша черга.

Ранок був досить вологим. Вночі падав дощик, але оскільки пантовий Лісовиковий тент був би надто легкою здобиччю для місцевих злодіїв, то пантовий Лісовиковий тент ми взяли всередину, а накрили намет Остаповим "перелесником". Він свою функцію виконав прекрасно. Наші випари, а саме волога, яку ми цілу ніч натхненно видихали, а також волога, яка просто містилася того ранку в повітрі, сконденсувалася на стінках намету і гарними краплями котилася вниз, на наші спальники. Для того, щоб ефектно розбудити дівчат, я легенько похитав задньою стінкою намету... далі очевидно.

Збиралися весело і по черзі. Я збирався останнім і довго (особливості рюкзака). Зібрали з Марічкою-2 намет, допаковували його на вокзалі. Тим часом Остап з Марічкою-1 знайшли в селі, де зварити сніданок, казали, світ не без добрих людей. Простукавши без особливого досвіду декілька хат, вони натрапили на якусь гостинну бабцю, яка не тільки дозволила зварити їсти, а й, фактично, зробила це сама, додавши в гречку з тушонкою ще купу своїх спецій. Коли хавчик був готовий, ми з апетитом його схавали на станції.

...13:36. Location – ст. Кваси. Пакуємся до виходу. Ходили мити казанки, руки жирні і слизькі.

Маршрут трохи помінявся. Деталі пізніше.

Дощ падав далі. Після сніданку ми з Остапом помили казанки в сусідньому потічку, повернулись, порозмовляли з якимись ненавмисними співрозмовниками і поцигикали далі дорогою. Мали іти того дня на Близницю, звідки і повинен був починатись наш Свидовець, але вирішили, що мусимо внести певні корективи згідно погоди: переночувати краще на турбазі, а там дощ, може, припиниться. Проте дощ і не думав припинятися. Протьопали ми деякий час по шосе, а потім нас за допомогою одної жіночки підібрав Ікарус і довіз до самої Ясині, звідки ми почали підноситися на турбазу. Трохи ми блукали, зробили пару привалів по дорозі. На т.зв. Свидовецьку турбазу нас не пустили. Видно, то була якась дуже пантова база, на яку бідних студентів не пускали. Тим не менше, ми зробили там п'ятнадцятихвилинний привал і провели досить приємну світоглядову бесіду з місцевим сторожем. Він спершу страшно дивувався, якого дідька нас носить по тих горах в дощі й тумани. "Сидів би я собі в барі, пив пиво і свистав на ті гори." Мене, в свою чергу, здивувало, невже він не бачить, які його гори гарні, але після того ми не раз ще стикалися з подібною точкою зору, і я змирився. Пізніше ми почули його роздуми про стан українського суспільства та української економіки, а потім нас став піджимати час, і ми пішли догори.

Нашою кінцевою метою був Драгобратський гуртожиток. Підйом був досить потужним, я вирішив провірити свою фізуху і рвонув трохи вперед. Домовився з місцевим начальником про ночівлю; потім надійшли наші, і за гривню з носа за ніч нас поселили в конюшні. Я швидко дізнався, що це їдальня, але насправді це була дуже комфортабельна і електрифіковнана конюшня. Нам відкрили, надали лампочку і запустили всередину. Ми порозкладалися, я з Марічкою-2 приніс води (там був кран, що стирчав з землі). Дрова носили з сусідньої купи різного дерев'яного сміття — в ліс ходити було далеко, мокро і ліньки.

... 21:16. Location: Драгобрат, "конюшня".

21:37. Ватра в пічці розкочегарена, закипіло. Весело це було. Дрова брали в сусідній купі, заплатили 4 грн за всіх.

Афоризми сьогоднішнього дня

"Закусивши зуби" — Остап

"Ручна циркулярка" — Остап

"У нас всі баночки випорожнилися" — Марічка-1

... і ще один забутий Остаповий пришпил сьогодні вранці в наметі.

Дівчата золоті. Я в шоці. Вони в горах (цитую) преобразились. Мені буде дуже шкода саджати їх в Осмолоді в автобус.

22:01. Геркулес зварено. В конюшні тепло. Чиста есенція кайфу.

Ми наразі не можемо ще відірватися повністю від цивілізації, але не длі, як за кілька днів ми будемо в найдикішому місці України (одному з). Так що все клас.

Скоро наші дівчата забодяжили нам потужну вечерю, що являла собою геркулес із згущонкою. Після вечері ми сиділи з повними шлунками, а Остап веселив нас своєю мімікою та історіями про "der Ball ist Kaput".

... 23:06. Лягаємо (точніше, ще не лягаємо). Розкладаємо намет в конюшні. Сьогоднішній день опишу завтра зранку.

... 00:01. Надворі армаґеддон, дощ + ураганний вітер. В наметі, м'яко кажучи, нам би було ве-есело. Остап дописує хроніку.

Ми посиділи трошки, потім розставили посеред конюшні, поближче до п'єца, намет, щоб він просох з ранку, потім постелились і зібрались спати. Це нам не вдалось. Остап взявся протягувати російську і українську попсу, причому так, що ми з Марічкою-1 катулялися по підлозі і плакали крокодилячими сльозами. Це був унікальний концерт. Марічка-2, щоправда, не була в захопленні від цього бурлеску, і спершу нас декілька разів тихо попросила, а потім зірвалася, схопила спальник і одну з каріматок, з гуркотом поскидала усе на підлогу і вляглася там. Це трохи мене вкусило за совість, але ми ще десь годину слухали Остапові співи. (Ми з Остапом дійшли висновку, що треба більше слухати російської попси, бо далася взнаки обмеженість репертуару, який ми могли попротягувати).

Заснули десь, певне, перед третьою.


ДЕНЬ 2

Понеділок, 17.7.2000, 9:24

Ранкова псевдопобудка відбулася вже давно. Десь ще аж о сьомій дівчата зірвалися і розтопили у печі. Я пробував ще заснути, але було з-з-зимно, і мусів вставати. Вишурував казанок; дівчата куховарять ранкову зупку.

Погода — МБ. Цілу ніч була буря, дощ вирішив змити все впритул до кам'яного ядра Землі, але зараз, хоч на землі і вогко, небо тотально захмарене, а по землі стелеться туман, все ж це не дощ, видимість зі 100 метрів піднялася до 200 метрів. Сподіваюся, сьогодні випогодиться, бо може статися, що піде наступний дощ. Лиш би не пішов.

Поки туди-сюди, потроху збиратиму плєцак. 9:43.

... 11:35. Збори підходять до завершення. Марічка-2 вже не злиться. Погода ніби виправляється (подекуди світить сонце). Всі зміни на краще.

Таким чином починався наш другий день походу, який запам'ятається нам, напевне, на всю оставшуюся жизнь.

Стали ми потроху вибиратися з нашої конюшні. Знизу на "Уралі" під'їхали якісь хлопці з Івано-Франківська, теж студенти, теж туристи і теж вар'яти. Було досить приємно з ними поспілкуватись, але ми допакувались, вийшли і повалили дорогою вгору. Погода була досить паскудною, щось цяпотіло періодично і дув досить сильний вітер. Через ще одну якусь, ще пантовішу турбазу, шлях наш проліг до лижного підйомника і підйомником вгору. Все вкривав туман. Роблячи періодичні привали, ми підносилися вгору. Чим далі ми підносилися, тим веселішою ставала погода: вітер дедалі посилювався, а дощ ставав дедалі мокрішим.

Десь уже нагорі, під самою вершиною, ми впали на привал. Дощик уже серйозно розкочегарився, задувало, гнало хребтом кавалки туману і тріпало "перелесниками". Але весь прікол був попереду. Вибралися ми на одну з вершин хребта (на Драгобрат), і почався кінець світу. Я ще-м такого, браття, не видів, хоч скільки по горах уже лазю. В метрах на секунду я, на жаль, розбираюсь зле, але вітер здував з ніг. Вітер був штормовий. Вітер видирав перелесники і тріпав ними так, що закладало вуха; докричатися одне до одного, навіть стоячи навпроти, було годі. Вітер дув не поривами, а стабільно й потужно, наче в аеродинамічній трубі, дощові краплі, підхоплені ним, летіли горизонтально і впивалися в ліву частину обличчя, неначе кулі, писок дуже швидко задубів і перестав реагувати на команди мозку типу "кліпнути оком" чи "матюкнутися". Це був повний пипоть. Гуркіт вітру, дикий танець перелесників, видимість 50 метрів, клапті туману, що галопом летять кудись донизу... На мене найшла ейфорія. Запасів внутрішнього тепла було достатньо, і в той час, як вітер здував усе з поверхні землі, я сміявся, кричав і щосили веселився. "Дядьку, це повна ж**а, — кричав, зриваючи голос, Остап мені в обличчя, — в мене ще такого не було." Але ми йшли далі. Був один момент, який я й досі згадую з мурашками по тілі; це був момент, коли вітер мене, з моїм тридцятикілограмовим лантухом, скориставшись тим, що я десь спіткнувся, підняв над землею, кинув на неї і покотив донизу. Я якось загальмував, зробив кілька спроб піднятись, але вітер знов кидав мене на землю. Я спробував докричатися до Остапа з Марічками, що йшли вже 20 метрів попереду, але мене ніхто не чув. Мені лишалося тільки спостерігати, як три постаті зникають у тумані в невідомому керунку. Але мій янгол-хоронитель якось поставив мене на ноги, і я скоро догнав наших.

Нас вистачило на 20 хвилин такої от масакри, а потім ми з Остапом вирішили падати, куди очі бачать, на Франківський бік. Стали ми падати, падали потоками, полонинками, ми вже то дого часу достатньо закоцюбли і вимучилися, так що це було досить мрачно. Скоро вийшли на таку-сяку дорогу. Чафарили нею трохи, поки не побачили на нашому шляху кошару.

Розказувати про цю кошару можна довго. Це були чотири будиночки різної конструкції, оточені воринням, що буквально потопали в овечих відходах. Це був ще один ґрандіозний спільний витвір людини і природи, я до того часу не міг собі уявити, що в одному місці може в природі існувати стільки лайна. Нога втопала в ньому по щиколотку, а по ширині воно простягалося на півсотні метрів у всіх напрямках. (Я охарактеризував: "Удобства во дворе", а хлопці з Франківська, з якими ми потім ще зустрілися і які пізніше теж тим місцем проходили, охрестили дане місце "Гамнолендом"). З цього тотального лайна стирчали чотири будиночки, вориння і якась дивної еклектичної форми будка, з якої ішов дим. Нікого не було видно, ми заплюнулися в верхню хату, завалилися в якусь кімнату, почала вже поволі наступати альпійська стійка (стан напівзігнутих рук та негнучких ніг). Знизу визирнуло якихось пару хлопців, ми до них спустилися погрітися, в них там в буді вогонь горів. В буді було на два градуси тепліше, але, оскільки буду продувало з усіх боків, ефекту це давало небагато. Трохи потусувалися ми там, наша мова все більше проймалася звуками типу "в-в-в-в-в" і "з-з-з-з-з", ми намагалися не триматися за стіни, бо амплітуда коливань, що передавалася будці, ризикувала співпасти з резонансною частотою і лишилися би хлопці без будки. Відтак ми перетнули знову озеро лайна, вбрали свої броцаки, засунули до рота по льодяниковій, поділились одне з одним ще парочкою доброзичливих "в-в-в-в-в" і "з-з-з-з-з" і пішли вниз дорогою. Особисто для мене це був найтяжчий момент. Стан крайнього замерзання, вітер, дощ і три години (за словами хлопців) дороги попереду — це вимагало значної сили волі.

Але нічого. Бадьорим кроком ми ішли донизу, де нас чекав подальший пипоть. Щоб веселіше було йти, співали пісень, потім затихли, ішли вже на автопілоті. За годину десь, може, більше, спустилися ми в долину місцевого потока. (Як виявилось пізніше, це була територія Карпатського біосферного заповідника.) Тут почався наступний екстрім. Як виразвися Остап, перефразовуючи свою попередню репліку, "в тракториста, що робив дану дорогу, був один улюблений графік", натякаючи явно на синусоїду. Дорога йшла поряд з річкою, але за півтори години нашого ходу вона умудрилася 24 (двадцять чотири) рази перетнути свій потік, який, зважаючи на цілковиту відсутність мостів, кладок, каменів і т.п., нам доводилось перебрідати вбрід. Втім, мокрішими та зимнішими нас ця річка зробити вже не могла, тому це було навіть весело. Перші п'ять разів це була ексклюзія, така собі героїчна необхідність. Ми з Остапом поділили Марічок і переводили їх за руку; вода нерідко сягала пояса, а течія порєдно збивала з ніг. З п'ятого по десь так десятий раз кожен перетин дороги з річкою сприймався істеричним сміхом. Десь до п'ятнадцятого разу ці переходи вбрід стали вже сприйматися як рутинна неминучість, приблизно, як дощ і туман. Перед вісімнадцятим переходом Остап не витримав і вигукнув: "Дайте мені сюди того філософа, який сказав, що не можна ввійти в одну й ту саму річку двічі!!". Далі вже процес переходу річки був доведений до автоматизму; Остап переводив Марічку-1 елеґансько, немов до танцю; я ж інстинктивно намацував і хапав долоньку Марічки-2 і тримав міцно, і невідомо, хто кого насправді вів...

Дев'ятнадцятий перехід ознаменувався подальшим привалом і солодким перекусом. Більш екстремальні умови придумати було важко, тому ми вирішили, що заслужили кожен по вісім печивок "Марія" і по чотири (дівчата по п'ять) кавалки львівської чоколяди з лісковими горішками. Поглинувши даний запас білків, жирів та вуглеводів, ми стали та пішли далі. Дорога й далі перетинала потоки й потічки, хоч уже й не так інтенсивно, а останнім акордом був селевий потік, що спускався до нашої річки і знищив 50 метрів дороги. Сель являв собою гомогенну масу болота, дрібних камінців та патичків, що блискавично засмоктував по пояс і відмовлявся відпускати. Там я пробабрався хвилин п'ять, і це було страшно. Як казав Остап, "the extremest extreme ever" (не перекладається).

Мене всю дорогу гріла мрія про несподівану хатку, що вигулькне з-за закруту, з димаря якої йтиме дим і яка нас гостинно заночує. Я не сильно вірив в цю мрію, але є Бог на світі. Вона справдилась. Радіти сил вже не було. Це було лісництво, дві меншенькі хатки і одна більшенька, щоправда, вже без "озер". Місцевий старший вже хлопець, Вася, що, як потім виявилося, був за тимчасового ґазду в лісництві, згодився нас заночувати. Ми спершу завалилися в нижню кімнатку, занедбану і неопалювану, пішли до річки, змили з себе все болото, перебралися в залишки сухого одягу, а Вася закликав нас нагору до себе сушитися. В нього була там на горішньому поверсі кімнатка, де палилася грубка і де було тепло й сухо.

» 20:00. (великими буквами на півсторінки)

ТЕПЕР
Я ЗНАЮ,
ЩО ТАКЕ
ПОВНИЙ
ПИПОТЬ.

Гостинність ґаздів не мала меж. Ми швиденько позаставляли кімнатку рюкзаками, позавішували мокрими лахами, що капали, сиділи й розмовляли, було тепло й сухо, що після восьмигодинного континуального зузману вводило в мікронірвану. Гостинність справді була безмежною. Нам поставили кисляку, нам надали посуд, нам, здається, навіть трохи помогли з харчами. Це був вишак, ця гостинність, ми щоразу переглядались і в шоці хитали головами. Остап потім умудрився розбити гасову лямпу, і коли прийшли ґазди, вони стали переживати, чи не попала соляра й скло нам в їжу, чи не бризнуло на одежу... Це був досить неприємний момент — от і віддячили за гостинність, — але наступного ранку Остап виставив ґаздам карту Закарпаття, яка їх цікавила і яка стала, очевидно, їм у великій пригоді. Можна вважати, що лямпу скомпенсовано.

Виявилося потім, крім того, що, якби лісництва там того не було, нас би ще чекало або 30 кілометрів до найближчого села, або ночівля під дощем у лісі в болоті. Зважаючи на наш стан, і той, і той варіант наганяв повну зневіру і дум.

Сумним наслідком нашого екстремального дня можна вважати те, що у Марічки-1 порозклеювалися обидва шкари, і наступного ранку нам доводилося з дівчатами попрощатися.

... » північ. Далі дощить. Ми збили лямпу нашим ультрагостинним господарям. Гостинність справді була вбивчою, ми тільки сиділи й переглядались. А тут так ніхорошо... Деталі, може, вдома...

Остап закінчує переглядати книжку, ми влягаємося.

Десь о дванадцятій ми повкладались на ніч. У безконечній своїй гостинності ґазди влаштували нас у тій самій кімнатці з розпаленою грубкою, забезпечили дровами і лишили нас на самих себе. Було 3 ліжка, дівчатам по одному і нам з Остапом одне.

Ніч пройшла без пригод, спали класно.


ДЕНЬ 3

Вівторок, 18.7.2000 » 10:00

Ми вже встали. Остап переробив маршрут і проводить інвентаризацію хавчику, дівчата займаються сніданком (востаннє нам така халява). Матимемо сьогодні ще один день, може, не менш веселий, ніж вчорашній. Далі падає дощ і ніяких ознак прояснення. Вчорашні три хвилини несміливого сонечка крізь хмари виявилось нічим іншим, ніж наглою провокацією.

Абû дно через ту погоду. Протягнули дівчат через ТАКЕ пекло, яке самі — за ВСЮ історію нашого ходіння по горах проходимо вперше — і не змогли показати їм Гичку, цей земний рай, хатку під Яйком, зрештою, які класні гори в добру погоду... В мене таке враження, що дівчата сьогодні скажуть одна одній: "Нє, хватає з нас таких Карпат", і більше ніколи ніде з нами не підуть. В них сьогодні теж день — гей. 24 кілометри дорогою до найближчого поїзда. Ми ж маємо пройти Свидовець і впасти в Усть-Чорну.

» 12:19. Починаєм пакуватись; харчі вже розподілені.

О дев'ятій нас копнули ґазди (ми їх попросили), натопили нам знов у грубці, і ми стали, поснідавши, потроху збиратись у дальню дорогу. Хто куди. Ми — далі в гори, дівчата — до Львова.

Третій день подорожі був не дуже складним. Ми зібралися, слізно попрощалися з дівчатами і вийшли з лісництва. Хвилин десять того ранку знову посвітило сонечко, і ми понадіялися, що буде добра погода. Але за півгодини воно знову затягнуло і зацяпало. Ми піднялися метрів п'ятсот вгору, і один з місцевих лісників (там в процесі поналазило до нас трохи старших дядьків), що відпроваджував нас, намалював нам приблизну карту і, побажавши нам щасливої дороги, повернув назад. Ми пішли догори. Погода мінятися і не думала. Йшли ОК, перше дорогою, впали на малини, потім звернули на якусь дуже лісову стежку і видряпалися на відріг хребта. Там нас чепився легкий блуд. Ми ще трохи піднялися на полонинку, де під дощем сумно паслися корови, звідтамти вправо ішла якась дорога. Азимут був нібито правильний. Але десь через кілометр дорога пішла круто в низ, к дідьку. Ніяких бокових відрогів дороги Остап не знайшов, а вгору напролом через ожинники ломатися було нереально. Нам довелося вернутися. Впали ми під деревом, і на цей раз в розвідку пішов я. Далеко я заходити не наважувався, бо видимість і надалі рівнялася 50-ти метрам, та все ж доля мене винесла на сусідній, лівий каскад полонинок, паралельний до того, на якому сиділи ми, і ткнула носом в дорогу, що піднімалась круто вгору, очевидно, на хребет. Вона повністю узгоджувалась з псевдокартою, що накреслив нам лісник. Я повернувся до Остапа, ми вдавили рибну консерву, вбрали рюкзаки й подерлись вгору, на хребет.

Вилізли на нього досить швидко, йти було приємно. Остап подав ідею, що, зважаючи на погоду, 20 кілометрів до Усть-Чорної та тотальний хребет попереду, місця на ночівлю не передбачається і що вартує заночувати у вівчарів на кошарі. Я підтримав. До кошари зайшли за 15 хвилин, попросилися на ніч, нас без проблем пустили. Ми зробили дуже добре, бо надворі почалася повна лажа, видимість впала метрів до 40-а і пішов дощ, колючий і неприємний. Місцеві називали таку погоду "ведмежа сльота". В кошарі ж було тепло і народ гостинний.

Про кошару, її мешканців та те, що там всередині весь час робилося, можна написати цілу книгу. За ту ніч, що ми пробули в тих людей, ми з Остапом доторкнулися до справжньої, автентичної Гуцулії, до того життя, яке провадили гуцули ще й сотні літ назад. Гуцули наші були дуже приємними й привітними людьми. Тусуються вони ціле літо на полонинах, випасають маржину своїх односельчан і тим заробляють гривень по сто за місяць. Кошара являла собою курну споруду з дощок, з ґонтами попід дахом, нарами з ліжниками, ватрою в глибині, цілою купою різного начиння і невеличким стадом різноманітних дєтішечок. Навколо кошари теж існував свій гамноленд, змішаний з абсолютним і тотальним болотом, де шкари безнадійно з сумним звуком тонули. Ми розкладалися з Остапом, сушилися, знімали мокрі лахи і спілкувалися з гуцулами; в той же час в кошарі ішов перманентний і континуальний конвейєр виробництва молокопродуктів. Надворі доїли овець, і в один і той же час ішли паралельні процеси виготовлення десятка різних видів молочної продукції, квасу, бринзи, вурді, і так далі до нескінченості, люди заходили, виливали щось в казан, інший помішував, додавав туди щось, знімалося то все з вогню, кидалося в одну бочку, потім виймалося звідтам щось якісно нове, паралельно хтось щось товк, калатав, мішав, інші парили мороко на ватрі, все рухалося, мов віками налагоджуваний механізм, навколо стояли десятки різних ємностей із неймовірною кількістю різних речовин, і це все постійно ішло в хід. Відходи будь-якого одного процесу являли собою заготовку іншого, з одного об'єму молока послідовно виходило з півдесятка різного ступеня сирів, з результуючої сироватки — ще щось, і в мене таке враження, що за сотню літ жодного літра жодної речовини не було вилято на землю. Нас нагодували деякими результатами даних процесів; я мушу особливо відзначити гуцульський квас, що не зовсім схожий на хлібний квас у місті, а більше на божественного смаку кисляк.

А мова гуцульська... не був би я програмістом, я би став етнографом. J Найбільше мене дивує глобальне гуцульське "йо", що, як виявилось, означає "так", звідки це "йо" взялося, може, з угорської якоїсь чи словацької... Коли хтось до нас говорив, ми все розуміли, але була там одна бабця, яка говорила з карколомною швидкістю, і розбірливість була відсотків 30. Сиділи ми з Остапом, сушилися, відігрівалися і вникали в цю автентику, в цей світ наших дідів та прадідів.

Того вечора їсти ми не варили. Нас нагодували макаронами з місцевою тушонкою плюс дивовижний салат — взагалі розкіш як на висоту 1300.

... 18:25. Location: кошара під Свидовцем (на відрозі). Знову, вже втретє, милістю місцевого ультрагостинного населення, незважаючи на перманентний цілком дощ (сонце бачили хвилин 10 в сумі за весь похід), ночуємо в теплі та сухості. Шкарпетки сушаться, Остап досушує светер, скоро черга штанів. Похідний день тривав години три, вирішили ми, що по такій погоді 24 км до Усть-Чорної ми не зробим, а ще блукали і стратили трохи часу, то впали тут.

... Все, вистарчить строчити. Нас тут файно нагодували, надворі дощ, таск і в душі ідилія.

Скоро наступила ніч, і перед тим, як заснути, ми ще півгодинки порозмовляли з вуйком Дмитром, одним з найважливіших особистостей в мікросоціумі кошари. Багато чого він нам порозказував. Як їм живеться тут, під хмарами, про вовків та ведмедів, що достатньо проблем створюють для пастухів, що в них в селі робиться, як там люди бідують. Цікаво нам дуже було так говорити, але мали наступного дня рано вставати, тому невдовзі поснули.


ДЕНЬ 4

Середа, 19.7.2000, 10:23

Рекордні для нас з Остапом строки вставання й виходу. Сьогодні встали-сьмо в 9-ій, бо не мож було спати, ґазди ще годинки з семої стали працювати, розмовляти голосно. Докуняв я до 9-ої і Остапа копнув... йому ще збиратись довгенько, тож маю трохи вільного часу.

Того дня ми знову надіятися потрапити в Усть-Чорну, але знову нам не вийшло. Вдячно ми попрощалися з гуцулами, вуйко Петро нас провів трохи по хребту і розказав дорогу до Усть-Чорної не по хребту, а долинами й потоками. Так на годину довше, але Остап побоювався, що на хребті творитиметься те саме, що другого дня нашої подорожі, тому ми вибрали саме цей варіант.

Далі все вкривав туман, ми з Остапом шарили собі дорогою, аж поки дорога не збігла з хребта, не пірнула вниз і наліво, поставивши нас із Остапом перед вибором. Згідно вказівок вуйка Петра, нам, щоб не лізти туди аж вгору, на хребет, можна було тою дорогою якось кудись траверсувати, вниз-вгору пару разів скочити і бути в Усть-Чорній. Але трошки розвиднілось, і нас спокусила перспектива таки добратися до Усть-Чорної верхами. Трохи ми посиділи на привалі, "пораскинули мозгами" і вирішили: ну її к дідьку, ту долину, йдемо верхом. Так і зробили. Перші кілька горбочків пішли з кайфом, але як тільки ми впали на черговий чорничний привал десь на якійсь вершинці, все знизу знову затягло туманом і почало цяпотіти. До таких речей вже було настільки звиклося, що ми навіть не сказали нічого, витягли перелесники і пішли далі. Йшли досить довго; було божевільно гарно, знизу ми побачили спершу ту найпершу кошару, де нас четверо зузманило, потім пішла льодовикова долинка, порізана потічками та скелями, бачили згори кілька синіх озерець. Остап казав, що Чорногора виглядає приблизно так само, тільки тут гарніше.

Погода була не найкращою, та все ж особливого дощу не було. Щоб викликати дощ, нам з Остапом треба було всього лиш сісти під Доґяскою на сухий перекус. Дощ не забарився і вперіщив з абсолютно достатньою силою, щоб, незважаючи на мій гігантський перелесник, в який ми куталися, мов малі діти, замочити і нас, і рюкзаки під нами. Ми хавали і тому були в найбезпомічнішому стані, тож опиратися цьому дощу було тяжко. Як тільки пластмасовий пащтет, доза цукерок і пара ковтків води була всередині, дощ перестав, і ззаду нас навіть трохи розвиднілось. Ми з криками і матюками привели себе до ходибельної форми і пішли далі.

Вилізши на саму Доґяску, ми побачили озеро Марічейку, яку Остапів тато ніяк не міг знайти.

Дорога далі ішла прямо і ніби вірно. Невдовзі ми почули голоси, і метрів 50 від нас в тумані виринули 3 постаті. Це були ті самі хлопці з Франківська. Йшли вони туди ж, що й ми, тому було дивно, що ми йшли назустріч одне одному. Після радісних криків та привітань хлопці нам сказали, що ми звалили не на ту дорогу. Видимість лишалася на рівні 40-а метрів, тому це було закономірно. Хлопці хотіли ще збігати на Доґяску, по якій ми були 10 хвилин, але ми вирішили їх зачекати, щоб далі йти разом.

... 16:22. Location: г. Доґяска, 1700 метрів висоти. Тільки що роздуло туман і видно Говерлю. Погода не міняється, іде повільний процес замерзання. По дорозі зустріли тих самих фацетів з Франківська (Петро, Денис, Михайло), йдем з ними далі. Казали, що до Усть-Чорної ми не дійдем, падаєм під Темпою ночувати. Нас замотує з усіх боків туманом і вітер +8 (» ). Хлопці пішли на Доґяску, звідки оце саме і ми. Замерзаю, ничкую хроніку і гріюся. Хлопці вертаються.

Дочекалися ми хлопців і пішли шукати дорогу. Це був довгий і веселий процес. Ми лазили туди-сюди вздовж хребта, шукали мітки на каменях, звірялися з картою, брали якісь азимути і товклися навколо кругами. Потім хтось подав ідею впасти з хребта вниз на якогось дідька, ми втратили 50 метрів висоти, після чого я піддав сумніву доцільність того падання вниз. Всі також її піддали сумніву. І ми полізли вгору траверсом. Траверс цей вивів нас на дорогу. Я й досі не знаю, що це була за дорога, і чи це була та сама дорога, з якої ми впали, але вивела вона нас ґлянц під Унгаряску.

Попід Унгаряскою знову роздмухало туман, йшли швидко й бадьоро, травили з хлопаками анекдоти й перекидалися пришпилами. Хлопці взяли темп, мені з моїми довгими ногами було якраз, проте Остап мусів ледь не бігти.

Унгаряску ми не брали, бо дорога її обходила зліва, була погана погода, і ми би згори ніц не побачили. Тому ми пішли далі. Через деякий час ми опинились на березі велетенського льодовикового цирку. Це було щось фантастичного. Цирк був схожий на кратер згаслого вулкана, в якому весь цей час вирувало ніким не знане і не нищене життя. На глибині метрів сто — сто п'ятдесят крутими схилами вниз до центру цирку стікалися потічки, що єдналися в один і текли ще кудись нижче, зникаючи за скелями. На дні цирку маленькими цяточками хаотично пересувалися вівці, чути було дзеленькання їх дзвіночків. Довший час ми дивилися на цю красу, аж тут хтось із хлопців зауважив чабана і загалайкав до нього. Це, в принципі, було не потрібно, але чабан почув і почав до нас підноситись. Ми з Остапом, відповідно, пішли на дипломатичний контакт. Спотикаючись і падаючи, ми з Остапом наблизилися до гуцула. Зайшла мова за ночівлю. Ми, зрозуміло, були мокрі, замерзлі, і тому перспектива ночувати в хатці, яку нам запропонував наш гуцул, видалася нам прекрасною.

Ми з Остапом піднеслися нагору, взяли рюкзаки, хлопців і пішли вниз. Спустившись на самісіньке дно цирку, ми в просвіті між скелями, куди тік потічок, побачили ще один цирк, глибший і зеленіший, трохи далі виднівся дах нашої хатки. Ви собі не уявляєте, яка це була казка, спускатися вниз цими фантастичними, чудернацькими і дуже гарними й затишними ландшафтними утвореннями. Коли ми спустились вниз, до самої хатки, то побачили те, що я саме і боявся побачити. Хатка являла собою напіврозвалену, як сказав Остап, "каракатіцу", в стінах зяяли щілини, долівка була завалена сміттям і взагалі вся будова відлякувала вже здалеку. Отож, ночівля всередині відпадала одразу.

Тоді ми з хлопцями вирішили кидати намет ззовні. Я надибав трохи нижче класне місце під намет, і врешті табір був розбитий. Принеслося трохи дрів, Остап хотів розпалювати, як завжди, хмизом, але нас виручила таблетка сухого спирту наших колєґ(дрова були мокрі). Ще трохи — і була готова гречка з тушонкою, стемніло, я сушив свої шкари, а франківці, що виявилися дуже потужно ходячими людьми, оповідали нам свої туристичні історії.

... 01:04. Location: цирк під Турбатом, намет, пишу при ліхтарику. День був веселим, хоч і не таким, як позавчора. Остап вкладається. Більше писати не можу. Добраніч


ДЕНЬ 5

Четвер, 20.7.2000, 9:52

Творчий модуль взяв гору над сонним. Поки є хоч трохи часу, поки хлопці варять, а Остап тут поруч пише свою хроніку, спробую ще щось написати...

Завітна Усть-Чорна залишалася недосяжною і того дня також.

Зранку ми встали досить пізно. Зупокаша вже була зварена, ми вилізли, похавали. Хлопці далі вирішили іти на Усть-Чорну через Турбат, по долині дорогою, ми ж хотіли іти далі верхами. Ми з Остапом, наприклад, жодного разу не пошкодували, що ішли Свидовцем хребтом, а не долиною, хоч кліматичні умови на хребті не повністю відповідали усім фізіолоґічним нормам. Тому ми попрощалися з хлопцями, провели обмін координатами, зібралися в дорогу. Того дня природа дала трохи (але тільки трохи) доброї погоди; як сказав Остап, споглядаючи синю діру в небі, "стільки синього неба я не бачив уже давно". Відвиклий від доброї погоди і синього неба я, зібравши броцак, розлігся на траві горілиць і хвилин 10 так розслаблявся. Я того ранку був на якомусь особливому кy марі, і це суттєво додало мені сил.

Ми вдягли броцаки і пішли вгору, але лафа тривала недовго. Хвилин десять ми ішли нашим потічком догори, яе моментально насунула хмара і включилася злива, зовсім несхожа на той легкий "цюнь", до доймав нас ен попередніх днів. В 30 секунд вийнялися перелесники, зціпилося зуби і полізлося вгору.

Таким от чином ми протьопали два переходи. Я постійно воював зі своїм перелесником, який був вдвічі довшим, ніж я, і, відповідно, заплутувався і замотувався за все, що тільки до цього надавалося, а "капуза" наїжджала спереду на писок і закривала увесь горизонт. І раптом дощ скінчився. Ми якраз впали на привал. В небі в хмарах утворилась дірка, що невдовзі осяяла нас сонячним промінням. Це було таке класне відчуття...

Далі погода решту дня була хорошою. Ми пішли далі Свидовцем, траверснули Темпу і під Темпою з там того боку впали на сухперекус.

... » 17:00. Location: горбик вже за горою Темпа (1630), остання формальна вершинка Свидовця. Йдемо в Усть-Чорну. Погода вирішила нам на ювілейний 5-й день походу зробити маленький подаруночок. Дощу нема, туман розсіявся, і якби не "захареність" неба навкруги, погоду можна було б назвати ідеальною.

...Лафа скінчилася. Нас закутує з усіх боків туманом. Додавлюємо сухперекус і йдем.

Через годину встали і пішли далі хребтом. Соціологічне опитування місцевих чабанів дало нам зрозуміти, що довіряти їхнім показам стосовно часу і шляхів добирання до Усть-Чорної є нераціонально. Ми йшли досить довго і балділи від класної погоди. Горбик ішов за горбиком, кошара за кошарою, а Усть-Чорна не показувалася. Нарешті ми вилізли на фінальний горбок, з якого вже виднілися хати, і стали прикидати, де б то заночувати. Падати ночувати в село не хотів ні я, ні Остап. Вниз ішла стежка до села, і ми вирішили знайти місце під ночівлю десь коло тої стежки. Стали ми падати вниз. Шуміли за деревами якісь потічки, але шкарб був досить крутий, рівного місця шукати було вже пізно, тому ми все падали й падали, доки не добігли до якоїсь чергової кошари.

Це була стандартна карпатська кошара з "удобствами во дворе", дзеленьканням сотень дзвіночків і гуцулом, що доїв вівцю. На підході до кошари у нас з Остапом виникла суперечка. Місцеве населення, гуцульський стиль життя і взагалі карпатський соціальний колорит — це все дуже класно, але я втік зі Львова від людей, і п'ята підряд ночівля десь у когось, по кошарах і турбазах в мене викликала спротив. Мені хотілось впасти десь у лісі, коло потічка, кинути намет, розпалити ватру і забалдіти собі на фоні природи. Але Остап побоювався, що нам надто далеко падати до потічка і ми би не знайшли там рівного місця під намет... Словом, Остап набрався дипломатичного вигляду, включив бойківську вимову J і підійшов до гуцула домовлятись за ночівлю. Ми перевалили через горбик і спустилися трохи нижче, бо спати знову в кошарі ну зовсім не хотілось. Нижче містилась унікальна для Карпат плантація кропиви, що могла б дати фору будь-якому закинутому львівському дворику. Посеред схилу ми знайшли місце, яке пізно вночі і з дуже великої втоми можна було назвати рівним, і стали розбивати табір.

Вже добряче темніло. Остап пішов домовлятись за молоко і за воду, я лишився збирати дрова. Останні дровеняки тягались уже при ліхтарику. З кошари до нас спустився помогти місцевий Вася. Як нам пізніше, в Комсомольську, жалілася одна дуже мила й симпатична жіночка, пані Аня (за яку ще піде мова), в Карпатах на імена дещо бракує фантазії: існує всього чотири варіанти — Вася, Володя, Іван і Михайло, які в різних сім'ях комбінуються на всі лади. Отож, не дивно було зустріти другого Васю за весь похід. Натомість цей Вася був дуже цікавою особистістю. Пацаня років дев'яти-десяти, носій яскраво вираженого гуцульського діалекту, являло собою вершину привітності, дружелюбності та готовності допомогти. Будь-яке прохання типу "покажи, де вода" чи "постережи ватру" зустрічалося незмінним "йо!". Остап вже піднімався з водою, а я доцигикував рогачі коло величенької групи дрів. Мене там все, чесно кажучи, харило; не менш як півгодини, поки я займався дровами, мене на всі лади безупинно і терпляче обгавкував місцевий пес, зриваючись при якомусь більш загрозливому моєму русі на істеричний п'ятисекундний неперервний фальцет, якому серйозно позаздрила б Монсеррат Кабальє. Лиш коли прийшов Остап і наповнив усе своїми незмінними флюїдами абсолютної впевненості у як завгодно далекому майбутньому, пес вирішив трошки перепочити і вивчити тим часом нову арію.

З розпалюванням ватри в темряві возитись нам не довелося, бо гуцули пожалували нам лопату жару, з якого за безпосередньою участю Васі сми швидко роздмухали вогень. Потім ішов довгий процес варення пшоняної каші зі згущонкою, за час якого ми встигли ближче поспілкуватися з Васьою і його старшим братом, Мішою (підтвердження тези про імена). Трошки нам з Остапом було абû дно, що місцевий народ навідріз відмовлявся співати. Як тут, з Васьою та Мішою, так і в кошарі під Свидовцем, як тільки Остап просив щось заспівати, щоб ми могли записати якусь нову пісню, або просто послухати, народ починав відпиратись, не хотів співати. Я сумніваюсь, що люди тут не знають пісень, в мене є версія, що при чужинцях, якими ми все ж-таки були, там не прийнято було пірнати в такий інтим, як українська пісня. Та сама біда спіткала нас із Васьою та Мішою. Автентичних пісень вони не знали, натомість виявили готовність почастувати нас якимись, як вони виразилися, "дурними" піснями. Ми собі уявили, що то могло бути, і вирішили не користатись з можливості їх послухати. Вразив мене цілком пристойний рівень обізнаності Васі у російських лайках. Воістину, геніальний є російський народ, що зміг придумати настільки поширювані і заразні лайки, що просочилися навіть в найдальше карпатське село, в найзабитішу кошару. Чомусь з урбаністичної культури на периферію проникає тільки найгірше. На запитання, звідки Вася того понабирався, Вася відповів "а х** його знає", але пізніше, віддати йому належне, не зловживав. Певне, зрозумів, що нам це не подобається. Але нам було приємно, що, коли ми з Остапом співали тих пісень, що знали, Вася дуже уважно слухав, дуже жваво реаґував і просив ще.

Пшонка зі згущонкою ознаменувала собою кінець нашого п'ятого похідного дня.


ДЕНЬ 6

П'ятниця, 21.7.2000, 11:54

Буквально щойно встали. Повисипа-а-алися... Ж***, в якій ми ночували, виявилася вже не такою й ж***ю, це, звичайно, не дикий ліс, але особливо нас нічого не діставало. Спали, як убиті.

Оскільки то є дуже пізно, то ниряти в хроніку не маю права. Треба робити сніданок, хавати, збиратись і йти. Може, ще сьогодні встигнем на Гичу.

Встали того ранку пізно. Все, що планувалось на шостий день зробити, це впасти в Усть-Чорну і добратися якимись правдами чи неправдами до Комсомольська. Минулого дня природа подарувала нам півдня погоди, і ми наївно понадіялися, що це надовго. Проте вранішнє небо нічого конкретного обіцяти не могло. З самого ранку ще було нічого, — це дозволило нам нормально поснідати й зібратися. Але коли ми допаковувалися, насунуло і почало цяпотіти. Знову. Ми з Остапом якраз тоді перебував в дуже вразливому стані, — він запихав намет, а я йому допомагав в цій нелегкій справі. Якраз в цей момент дощ набрав тих оборотів, яких притримувався наступних півдня. Потім звичним рухом накинулося перелесники і повалилося вниз, в Усть-Чорну.

Два сантиметри на карті виявилися двома годинами нескінченного, мокрого і слизького спуску до села. В селі ми спиталися якихось лісорубів в вагончику, як би то до Комсомольська добратися, і нам сказали, що має відходити туди десь за годину автобус. Мєстний малий навіть провів нас до зупинки. Ми поставали під проливним дощем, вкрилися своїми перелесниками і стал потроху мерзнути, чекаючи автобуса. Нам дещо пощастило: трошки пізніше визирнуло сонечко і трохи нас посушило.

... » 16:35. Location: Усть-Чорна дощ мокро пишу під пластікаткою чекаєм автобус

Коли стало ясно, що ніякого автобуса не буде, ми вирішили лапати, що є. Першою нашою жертвою стала фіра, що їхала собі поволі дорогоб вгору. Я й досі вважаю, що фіра ця була підіслана нам якимись злими силами. На жаль, на наш умовний інтернаціональний знак фіра зупинилась. Чи докинете до Комсомольська? — Докинем, сідайте.

За "підкидання", ще й фірою, місцеві, як правило, грошей не беруть. Проте, для форми, ми спиталися, що з нас. Мужик обернувся, подивився, оцінив собі щось в умє і виніс вердикт: п'ять гривень. Коли шок пройшов, Остап став витягати свій рюкзак, кинувши репліку про бідне українське студентство і відсутність таких грошей.

Та нагодився на фіру ще один мєстний, що виліз на неї і з певним трудом нам пояснив, що на території даної фіри буде не те, що кажуть вони, а те, що каже він, і що грошей з нас, як ми зрозуміли, з нас не візьмуть. Цьвохнули коняку, коняка покотила нас вперед. Я почав захоплюватися універсальністю і потужністю нашого транспортного засобу, і тут фіра зупинилася.

Пілот повернувся до нас і без тіні зайвої скромності спитався:

— Стакан є?

Ми з Остапом переглянулись. Спершу було не зовсім очевидно, про який стакан ідеться: пустий чи повний. Через хвилину виявилось, що про пустий. Остап рєзко дістав з бокової кишені рюкзака своє древнє коричневе горня і подав його наперед. Моментально з'явився кавалок хліба і матеріалізувалась порєдна флєшка.

Далі ішов п'ятихвилинний процес вмовляння нас випити за компанію. Ми вперлись рогом і не далися. Та попойка тривала й без нас. Це було щось із чимось. Фіра собі стояла посеред дороги, коняка собі відпочивала, народ на фірі квасив, без особливого успіху придумуючи тости, а один із мужиків намагався нам щось розповісти.

Моє навчання на факультеті, що можна назвати математичним, натренувало мене розбиратися в непрохідних джунглях будь-якої мови, хитросплетеннях формул та алгоритмів. Але мій інтелект був безсилий проти тих обривків інформації, якими нас намагався нагодувати наш ненавмисний співрозмовник. Іншими словами, про що нам 15 хвилин намагався розповісти цей вуйко, я й досі не маю найменшої гадки. Чувак старався, з усіх сил старався нам щось сказати, викасти якусь свою думку, але його мова складалася в основному зі сполучників, займенників, вигуків і татаро-монгольських ідіом. Остап мужньо слухав і місцями кивав, а я хвилині на п'ятій його підло зрадив. Я дивився собі вгору, думав, які чудові наші Карпати, і невидимо зганяв злість на дерев'яній дошці, за яку тримався.

Мєстні, значить, собі файно посеред дороги квасили, і той факт, що ми всі вже мали бути на півдорозі в Комсомольськ, нікого, окрім нас, особливо не хвилював. І тут прийшло спасіння. Вгору по дорозі їхав КАМАЗ. Остап зірвався з місця і жестом утопаючого став цьому КАМАЗу голосувати; КАМАЗ зупинився і провів невеличкий діалог з власниками фіри. Треба їм в даному випадку віддати належне, бо саме вони вмовили водія КАМАЗу взяти нас на борт. Швиденько ми повантажилися в кабіну, закрили двері й поїхали в Комсомольськ, а піпли на фірі ніде не спішили: вони залишилися собі квасити Остаповим древнім коричневим горням.

КАМАЗ довіз нас до Комсомольська, на якому великими буквами писало "DEUTCH MOKRA", розвернувся і поїхав собі кудись. Ми лишилися перед питанням, що ж його далі робити. Напевне, вартує посушитися і зварити їсти в когось з ґаздів, а впасти в наметі десь у полі. Так вирішили і пішли селом. Так якось класно було тим селом іти. Зайшли в місцевий магазин, купили на десятку дві світочські чоколядки по 50 копійок, чафарили собі по селі й роздивлялися. Брати нас сушитися, на жаль, не хотів ніхто, лиш один місцевий нам порадив дойти до кінця села, де коло шлагбаума є будка, куди ніхто нас не має права не пустити.

Був шлагбаум, і була будка, і був якийсь мужик, що сумно сидів на порозі. "He's drunk" (він п'яний), — застеріг мене Остап на підході. Ми звіталися, спиталися, чи можна буде там посушитися. Мужик, як виявилось, ніякого відношення до будки не мав, він просто там сидів і чекав машину. Тим не менше розпалив нам у грубці, але мусили-сьмо розплатитися за то моїм пантовим складаним ножиком тої самої фірми, що й Лісовиковий намет. Просто в один і той самий момент зник як мужик, так і наш ножик, що лежав на видному місці.

... 21:06. Location: кінець села Комсомольське, нічийна хатка коло шлагбаума. День сьогодні був місцями приємний, місцями неприємний. Сьогодні був день цивілізацією, підсумки: втрата Остапового горнятка і мого American Camper'a — розкладного ножика з цілою купою класних прибабахів. Мєстний вкрав, вартувало лиш відвернутись. Таке падло... Так прикро...

Це було досить прикро, але настрій то не псуло. Коло будки стояла лісопилка, так що з дровами у нас проблем не було. Грубка розкочегарилась, ми поставили воду грітися, але вода, дійшовши до температури градусів 70, далі грітися відмовлялася. Остап тим часом пішов по селу купляти ножик, і в якійсь хаті йому навіть не продали, а подарували досить непоганий цезорек, що вірою і правдою прослужив нам потім усі Ґорґани.

Більш того, ґаздиня тої хати, згадувана вже пані Аня, по-перше, прислала нам до нашої буди дєтішечок, що поприбивали нам дошки до нар, присобачили псевдозамок на двері, поприносили свічок, цвяхів, нагострили ніж і сокирку, а по-друге, прийшла до нас сама і стала запрошувати до себе до хати на ніч. Наша вроджена скромність (а більшою мірою порозкидувані вже лахи по цілій буді) не дозволили нам прийняти цю пропозицію, що нав'язувалась нам у притаманному горянам майже агресивно-гостинному стилі. Остап стояв на катеґ орично самостійницьких позиціях, але я подумав, що принаймні зварити їсти у пані Ані вдома було б зовсім незле. Планувалася того вечора у нас гречка з тушонкою. Остап лишився на господарстві, а я взяв казанки із теплою водою, дєтішечкам вручив крупу й консерву, і пішли ми темним вже селом до пані Ані додому, що жила метрів 150 від нашої будки.

Всередині вдома було в неї досить гарно й затишно, навіть не можна було сказати, що то була сільська хата, настільки комфортно вона була облаштована. В процесі варення гречки й чаю ми розговорилися; розказувала трохи пані Аня про своє життя, про свою роботу в Луганську, на якомусь особливо шкідливому заводі. Багато розповідала про повінь в листопаді, її село було якраз в епіцентрі тих всіх подій. Розповідала, як, ризикуючи власним життям, рятувала якусь чужу корову, як річкою несло цілі дерева з такою швидкістю, що око не встигало слідкувати, і як нанесло дерев, загатило русло і ріка пішла селом, змітаючи все на своєму шляху...

Коли гречка зварилася, я забрав казанки з гречкою та чаєм з яфин, помідори й перець, на які розщедрилася пані Аня, подякував раз п'ятдесят, і вона ще мене провела селом до нашої будки, де ми й попрощались.

Наступного дня нам треба було дуже рано встати, бо мали шанс, що нас підкинуть машиною до тупіка туди, під Попадю. Інакше втратили б цілий день на добирання дорогою. Я спитався в пані Ані, чи буде щось їхати нагору зранку, вона сказала, що не знає, що водій тої машини п'яний і поговорити з ним зараз не можна. Ми вже стикнулися з проблемою алкоголізації сільського суспільства, але й не підозрювали, що вона така тотальна... В кожному разі, ми зрозуміли, що для того, щоб мати шанс під'їхати під Попадю машиною, встати нам треба о шостій.

... ОК, останній абзац я починав о 23:46, тобто то є пізно, треба лягати. Завтра рано ми як встигнем, то нас машиною підкинуть 22 кілометри до Франківських гір.

Bye.


ДЕНЬ 7

Субота, 22.7.2000, 8:44

Location: наше місце ночівлі. Чекаєм машину знизу догори, в тупік. Якщо до дев'ятої не буде, йдемо пішки. Сьогодні рано встали, але, видно, запізно. Навіть не снідали нічого.

Встали зранку десь в шостій під звуки вантажних машин, що проїжджали вгору повз нашу будку. Не снідали вже нічого, вирішили поснідати вже під Попадею.

Нам пощастило. Десь аж о дев'ятій годині нагору їхав якийсь "Урал", який підвіз нас практично під саму Попадю. Поїздка сама по собі залишила незабутні враження.

...9:19. Location: вантажівка, їдемо в тупік, нас підвозять. Pit-stop.

Через годину інтенсивної їзди ми вже були під останнім гуртожитком. Шофер розказав нам наш подальший шлях, намалював приблизну карту в мене в зошиті, і ми пішли далі. Метрів через 500 ми стали на острівці невеликої річки, закиданої сухими деревами, розпалили ватру і поснідали.

...10:29. Location: десь під Попадею, ще, в принципі, цивілізація, недалечко від гуртожитку, коло якого нас виплюнув "Урал". Зараз маємо класти ватру і варити щось поснідати.

...12:40. Збори й вихід.

Поснідавши, ми вирушили далі. Йшли в основному потоками й дорогами. Навколо розкинувся так званий заказник, що являв собою суцільну вирубку.

... 14:20. Location: "Фролестичний заказник Брадульський, кв.2, ур. Товстий." Звідси файно видно Попадю під азимутом 40.

Остап пише в своєму зошиті з блаженним обличчям. Шумить потік. Навколо розкидана купа лісу понад потоком. Небо захмарене, але хмарки не дощові, легкі й приємні. Прямо по курсу естакада. Після купання в річці 50 хвилин назад легко й приємно як в тілі, так і на душі. Гори лікують все. (І хороша погодаJ )

Ще на початку привалу зорієнтувались по карті, точно знаєм, де ми є, йдем потоком прямо до наступного потока, а там уже вгору, до границі.

Done.

... 15:50 +/- 3 хв. Location: границя Закарпатської та Франківської області, стовпчик 5/2. Видно Попадю вже під азимутом 70 (ми її потроху обходимо). Впали на сухий перекус.

Ми в Ґорґанах!!! Ураааа!!!

В Остапа народжується чергова ляполобологія, десь в висоті гуде літак, коло носа кружляє якась вредна мушка. Зліва Попадя, на передньому плані зруб, прямо поперек нас — дорога, позаду ліс. Погоду, зважаючи на те, що ми в Карпатах, можна назвати ідеальною.

"Кришкучість" — характеристика хліба. (Остап)

...17:50. Location: те самісіньке місце, де ми з Улькою та Остапом минулого року робили чорничний привал, що плавно перейшов в сухперекус. На тому місці, де я торік сидів, виросла невелика ялинка.

Спробую реанімувати фотік...?

Таким чином, від місця нашого сніданку ми вийшли на границю (Остап поцілював перший стовпчик), пройшли трохи границею, перекусили і пішли границею далі. Ця колись польсько-чеська, а тепер Франківсько-Закарпатська границя являє собою практично неперервне надзвичайно живописне місце. Вона йде полонинками, хребтиками, старими зрубами, ожинниками, лісами, болотистими Ґорґ анськими дорогами і не схожа більше на жоден район Карпат. Я ішов собі границею, і ніяк не міг натішитися, що знову я в своїх улюблених Ґорґанах, ніяк не міг намилуватися тою красою, що мене оточувала.

Непомітно спливав день. Скоро ми були коло стовпчика, з якого минулого року падали на Болотняк. Нашою метою того дня було потрапити на Гичку, на яку можна було потрапити або через Болотняк, впавши на колійку, а потім знову набравши висоту, або якось по границі, яка Гичку огинала буквально в двох кілометрах. Ми вирішили цього разу ризикнути і спробувати знайти дорогу на Гичку по границі.

Зорієнтувались ми по карті, накидали наш маршрут, приблизні орієнтири і, з надією, що вже сьогодні будемо ночувати в хатці, побігли вперед. Нас конкретно підганяла грозова хмара, що йшла на нас спереду, якої ще не було конкретно видно, але яку вже було дуже добре чути. Довго чи ні, а з лісу границя вийшла на хребтик і протарабанила нас по трьох вершинках. "З третьої вершинки, — казав Остап, сумно споглядаючи сіру тяжку масу, що сунула на нас, — по азимуту 45 падаємо на Гичу." Десь перед другою вершинкою на нас нарешті впали перші важкі краплі. "Давно дощу не було", — сумно констатував я. Ми витягли перелесники, ліхтарик (вже добре стемніло) і пішли далі.

Третя вершинка нас зустріла невеликою полонинкою з копицями, вправо йшла якась топтана стезя ніби в нашому напрямі. Та все ж це не було ще те місце, звідки звертається на Гичу, і ми вирішили пройтися ще далі границею. Звідси почалися наші найбільші того дня пригоди. Пройшовши не більше півкілометра далі по границі, ми звернули вправо в ліс. Остап запропонував ламатися напряму по азимуту 45, я казав вернутися на стежку і йти нею: вона хоч куди-небудь, та приведе. На землю вже спали добрячі сутінки, сіявся дощик, хмарилось-туманилось, так що "куди-небудь" нам теж цілком підходило. Відповідно, наші з Остапом погляди на дану ситуацію розділились. Спершу Остап кинув рюкзак і подерся на якийсь бук, щоб роздивитись. Весь наш минулий шлях йому було видно, наче на долоні, зате весь наш майбутній шлях закривав сусідній бук. Я тільки пальці тримав, щоб Остап не послизнувся на слизькому дереві і не звернув собі карк. Коли Остап зліз, знову постало сакраментальне питання "А що ж далі". Остап запропонував мені кинути лантух, взяти компас і йти азимутом 45 градусів на розвідку.

І я пішов. Тримаю компас на 45, іду вперед, в темряву, у невідомість. Обминув ожинник, куди впевнено вів 45-ий азимут, спустився лісом донизу, перетнув якусь галявинку, потічок, мочару, ще одну галявинку... Тут я сказав собі: стоп... Я без ліхтарика, темніє, якщо ми йдемо по азимуту, то немає сенсу іти в розвідку, треба зразу брати рюкзаки і йти разом. Розвернувся я на 180 градусів, вичислив зворотній азимут і іду назад. Суб'єктивно не більше півкілометра я від Остапа відійшов, тому проблем не мало б бути. Іду я назад... а воно все темніше й темніше... і сіється з неба, під ногами мокро, туман... такий дум воно наганяє... всі галявинки і всі потічки такі однакові... І тут ще якась дорога кудись: що в дідька за дорога, я ж ніякої дороги не переходив, коли йшов туди... Став я потроху розуміти, що мене чіпився блуд. Я благально подивився на компас, 315 градусів, ніби все добре. Щосили загалайкав до Остапа. Ніби щось мені відповіло, але хто його знає, Остап це, луна чи чугайстер який-небудь місцевий... І вітер в смереках: шшшш... Отут мені стало справді страшно. Я через дорогу, в ліс, знову: "Агоооов!!!" Чую — Остап відповідає. Ніби зліва. Ломанувся я наліво, по лісі, через сухостій, напролом, ще раз: "Агоооов!!!". Знов Остап відповів, тепер справа. Що за йолки-палки... Я знов на дорогу, так справа чи зліва? Загойкав раз. І тішина. Другий раз. Вітер: шшшшш..... ніхто не відповідає.

Я вже встиг добряче перелякатись. З дороги в той самий ліс, вискочив на хребтик, по якому ішла наша границя. Біжу вниз, думаю, задалеко вгору забіг, зараз спущуся, зверну наліво і натраплю на Остапа. Біжу я вниз, ні дороги, ні границі, ні стовпчика, пейзажі ніби й знайомі, але якісь зовсім незнайомі... Вгору — те саме... Ну, думаю, ситуація. Що ж його робити. Мав на собі свій гігантський перелесник, може, ніч би десь на дереві й переночував... Але все одно, біжу й молюся, Боже, кажу, виведи мене звідси, я ніколи не буду більше пари прогулювати... Якось повернувся я на ту саму дорогу, ломанувся кудись зовсім уже в інший бік, гукаю, ричу на весь ліс, як Філіп Кіркоров, і тут чую — Остап зовсім близько відгукується. Підйомчик ніби знайомий. Ще п'ять хвилин — стоїть абсолютно спокійний Остап, каже: "Чого це ти розкричався. Я думав, ти луну класну почув, то вже мовчав, не відгукувався." Я людина спокійна і інтеліґ ентна, але в той момент я загнув один з найкрутіших матюків. (Потім перед Остапом вибачався.)

Посидів я трохи, віддихався, нерви до порядку привів. Беремо ми рюкзаки, вирішуємо йти по 45-му азимуті напрямy . Перший раз взяли орієнтир і ожинник обігнули, але вдруге клятий 45-й азимут завів нас к дідьку, в якісь абсолютно мрачні буреломи. На відкритому місці небо ще сіріло, а в лісі було вже геть темно. Пролізли ми тими буреломами 50 метрів, потім Остап каже: "Візьми азимут, куди ми йдемо". Витягую я компас, дивлюся — 120... Ситуація, звичайно, комічна. Вибралися ми з буреломів, кажу Остапові: годі експериментів, дядьку, вертаємся на там ту стежку і йдемо стежкою. Остап послухав, цього разу ожинника нам обминути не судилося, ми його по діаметру перетнули і вийшли на те саме місце, звідки почали похід на 45-й азимут. А звідти — на границю, вниз і на стежку. Стежка була дуже багатообіцяюча, але в темноті ми її згубили, далі йшли знову напролом, і раптом Остап сказав: "Я вже тут був". Я подивився навколо. Зліва світиться просвіт в деревах — границя, справа — ожинник, прямо по курсу — Остаповий бук...

— Ну, пане Блуд, — закричав раптом Остап, дивлячись чомусь угору, на сусідню смерічку, — дістав ти нас сьогодні. Віддаємо тобі належне. Завів ти нас до дідька. Собака ти.

На цім вирішено було розбивати прямо на тім місці табір. Блукаючи стежкою, Остап засік джерельце, тому побіг по воду, а я мав унікальну в своєму житті практику збирання і рубання дрів в повній темряві. Досвід виручив. Через хвилин п'ятнадцять Остап з першої спроби розпалив ватру, я нарубав достатню кількість дрів, за півгодинки стояв намет, коло ватри висіла виставка моїх шкарпеток, булькав риж і все було в порядку. Випробування блудом, дощем і темрявою ми пройшли на відмінно.

» 00:20. Я вирішив перевірити, чи після сьогоднішнього екстремального (!!! ааа) дня моя хроніка надається до писання. Практично повна темрява. Location: десь на границі за » 2 км від Гичі. ЕКСТРІМ

Йдем спати.

На кожен день цих Карпат припадає стільки екстріму, скільки хіба на цілу одну з минулих подорожей.

Остап вступає в процес роззування. Я подивлюся, чи ми нічого не лишили важливого, і йду спати.

Завтра шукатимемо Гичку.


ДЕНЬ 8

Неділя, 23.7.2000, 11:08

Location: місце ночівлі. Вночі падав жахливий дощ, зараз уже розпогодилось.

Остап рубає патички. Скоро встаю і до нього приєднуюсь.

Хоч вночі погода знову почастувала нас дощем, наш пантовий намет виручив, і на нас не впала жодна крапля, а ранок нас зустрів чудовим погожим днем. Ми швидко загріли собі сніданок, порозкладали на сонечку свої мокрі речі. Збирались довго і повільно. Вирішили зробити собі день відносного розслабону.

Трохи пізніше вдалині показались якісь місцеві чабани; я побіг до них розпитатись, як попасти на Гичу. Мені сказали, що треба йти далі по границі і падати на Гичу з 15-го кілометра. Я подякував, зафіксував інформацію в мозку і вернувся доїдати сніданок.

...15:43. Ми, однако, затримались. Але сьогодні і планувався розвантажуючий день. Ще на Гичці відпочинемо. Я тоді далі в описи нирну.

Остап розповідає грибні історії. Спаковані, виходимо.

Але все виявилось не так-то просто. Не доходячи до п'ятнадцятого кілометра, границя повела себе досить дивно. Стовпчик раптом вказав різко вправо, а дорога пішла різко вліво. Ми подумали, що якісь жартівники перекрутили стовпчик і пішли вниз дорогою. Стовпчики зникли. Трохи нижче, десь може з півкілометра, Остап кинув рюкзак і побіг вниз на розвідку. Жодного стовпчика він там не побачив. Отож, нам довелося підноситися до останнього побаченого нами стовпчика і звертати вправо на стежку, що від нього починалася. Стежка йшла в цілком правильному керунку, і ми навіть ризикнули припустити, що по границі. Дорога ж звертала кудись в найближче село.

Пішли ми далі стежкою. Я теплив надію, що вона виводила нас на Гичку, але вона підозріло падала все нижче і нижче, і з сумом довелося констатувати, що, найімовірніше, вона падає на Болотняк. Так воно невдовзі і виявилось. З'явилися внизу хатки і мертва занедбана колійка.

Мені було дуже абû дно. Мене з усіх сил кликала моя рідна Гичка, і кожна година, яку ми втрачали, мені сильно боліла. Мені хотілось якомога довше там побалдіти, бо я знав, що більше, ніж одну ночівлю на Гичці ми собі дозволити не можемо, бо Остап також хотів завершувати похід в своєму рідному місці, в Либохорі, а далі Остап інтендантом в таборі, йому треба було закупити, як він казав, "півтони харчів" і йому кожен день важив. І я, засліплений покликом рідних місць, вчинив по відношенню до Остапа одну відносну підлість. Я вирішив тимчасово спригнути з нашого розміреного середнього темпу і добігти до Гички на всіх парах і без привалів. Остап не розділяв мого ентузіазму, і, відповідно, ми вирішили до Гички розділитись.

...17:19. Я собі свідомо роблю ще один екстрім. А саме — біжу звідси (колійка від Болотняка, пару км від тупіка) на Гичку кінським темпом і без привалів. Мене ТЯГНЕ це місце, мені важить кожна година на Гичці. Так що я спробую повторити свій минулорічний подвиг. Ноги, щоправда, конкретно чути, але... Гичка кличе...

Вперед.

Я, отже, взяв ноги в руки і дав джазу. Рідні місця надихали мене. По дорозі зустрів якихось туристів "із Кієва", вони ходили на Синевирську поляну, якраз вертались. Передав Остапові привіт через них, а сам почав ґ енеральний підйом на Гичку. Це було не так уже й легко, сорокахвилинний підйом чесанути за двадцять п'ять хвилин, але невдовзі я вилетів нагору, перетнув полонину, сперся на ґанок, сказав, "Привіт, хатко", звалився без сил на ґанок і почав лапати кайф...

Наступний вечір я, напевне, буду згадувати, як найщасливіший вечір за останній рік.

...??:?? (годинник у Остапа). Location: Гича. Стан душі: щастя. Стан тіла: вимаханість.

Ще трохи побалдію і йду по воду, а потім з Остапом по дрова.

...21:55.

Вам знайоме це відчуття, коли від почуття краси навертаються сльози на очі і спирає дихання?

Коли кожна хмарка, що пропливає по чистому ґрадієнтному небу всіх кольорів веселки, кожен порух вітру, що спонукає смереки на загадковий шум, силует кожної смерічки на фоні сонця, що заходить, примушує серце радісно трепетати, святкуючи кожну мить буття?

Це все я зараз переживаю тут, на Гичці. Я сиджу на старому трухлявому ґанку звичайної нічийної карпатської хатки, дослухаюся до незвичайної карпатської тиші, а око відпочиває на верхівках смерек, що розмалювали темно-рожеве небо.

Відчуття справжнього простору і разом з тим неймовірного затишку, ізольованості від людей та інтеґрації з природою, зачудування неземною красою цього місця і тою гамою почуттів, що сповнює мою втомлену минулим душу.

Такого місця немає більше ніде в світі.

Красу Чорногори можна порівняти з красою мужнього середньовічного лицаря, що випромінює силу та стабільність. Бескиди схожі на руїни старого прекрасного замку. Краса Ґорґан, а особливо цього місця, — це краса юної дівчини, серця якої не торкалася ще нічия брудна рука. Краса Ґорґанських полонинок, порослих молодими ялинками, веселих чистих потічків, шум яких заколисує краще, ніж будь-яка пісня, зарослих травою доріг, лелек, що ширяють над самісінькою головою, — ця краса заспокоює, загоює усі рани, примушує пробачати усі образи, присипляє усе зло, що накопичилося в місті. Людина одразу знаходить ту роль, яку вона повинна займати в живій природі, — роль захопленого та зачудованого красою Його світу творіння, . . . якого Остап закликав пити чай.

Не маю сили опиратися цьому поклику природи. J

Я ЩАСЛИВИЙ! ! !

...23:34. Location: каріматка коло ватри. Над нами просто неймовірне зоряне небо. В такі моменти прилучаєшся до Всесвіту.

Я хочу це все колись комусь подарувати.

Треба вже скоро йти спати. Стільки кайфу шкідливо для здоров'я.


ДЕНЬ 9

Понеділок, 24.7.2000, 12:24

Побудка відбулася буквально 20 хвилин тому. Це — повноцінний відпочинковий день. Вчора допізна сиділи коло ватри, базарили, Остап хроніку читав. Було дуже класно. Потім зійшло пів-місяця, і все навколо наповнилося такою містикою...

Остап бодяжить сніданок. Лиш я, свинтус, шлангую.

Наступний ранок пройшов також під знаком повного розслабону, та і день, в принципі, був неважким. Ми з Остапом довший час, ще й перед тим, не могли дійти згоди щодо термінів перебування на Гичці. Я, звичайно, як мінімум дві ночі і півтора дні хотів провести в місці, що символізує моє карпатське дитинство і яке приносить мені щоразу стільки кайфу. Остап же мав своє аналогічне місце, що міститься в Либохорі і до якого Остап вирішив дійти в процесі нашого походу (через Хом). Зранку було трохи погоди, але під обід, ну звичайно ж, затягнуло все і пішов дощ. За цієї обставини, в принципі, мені вдалося вмовити Остапа ще на півдня. Варіант був наступний: десь пізно по обіді виходимо з Гички і ночуємо на Солотвинці, живописній карпатській полонині за півтори-дві години ходу від Гички. Жодному з нас в таку погоду не хотілося іти з теплої, сухої й затишної хатки, тому думали вже лишатися на цілий день, але раптом звідкись взявся бойовий настрій, ми вирішили — ну його в баню, порівняно швидко зібралися, попрощалися з хаткою, накинули перелесники і пішли геть...

Дощик хвилин за двадцять перестав. До Солотвинки добрались без пригод, падали на чорниці, зустріли двох місцевих бабць, порозмовляли. Під Солотвинкою в чудесному високогірному потоці набрали води (на самій Солотвинці води нема) і ще за півгодинки були вже нагорі. Певні суперечки щодо місця ночівлі вилилися ще у десять втрачених хвилин.

Далі Остап пішов розвідувати райшток під Яйківським хребтом, який, як мені пізніше розповідав батя, існує лише перші кілька кілометрів, а мене лишив на табір.

...18:39. Location: Cолотвинки. Остап пішов на розвідку райштока попід Яйківським хребтом, я лишився робити табір, зараз іду по дрова, рогачі й перекладину.

Погода ультрапохмура, щось ледь-ледь цяпотить. Гичівська лафа завершена.

...19:23. Знову екстрім. Остапа нема. Йде дощ (я під ялинкою, на мене капає менше). Трохи нарубаних дрів під пластікаткою. Перечекаю максимум дощу і нарубаю ще дрів.

Нє, певне, не було в мене ще такої екстремальної поїздки в гори.

Ковпачок з ручки десь втік.

Лиш би Остап не зблукав.

... Остап іде, ковпачок знайшовся.

... 20:11. Ватра гайцує, вода гріється. Тої ночі не пропадем. J

... 22:16. Табір вийшов ідеальним як по параметрах швидкості та зручності, так і по екстремальних початкових умовах.

Досвід.

Йдем спати — завтра о 8-ій побудка.


ДЕНЬ 10

Вівторок, 25.7.2000, » 9:00

Location: унікальний потічок під Солотвинкою. Я зголосився піти набрати води (тут перепад висот метрів 100), за це погода в подарунок мені вирішила випогодитись. Побудка проїзошла о 8:20, спали, як каже Остап, "погано, проте недовго". Нагорі, на Солотвинці, Остап орґ анізовує ватру.

Done. Back.

Погода того ранку розвивалася в зворотньому, аніж ми до того звикли, порядку. Коли ми тільки поткнули носи з намету, нас зустріло холодне сіре небо і вогке повітря, що ось-ось не витримає і спустить усю вологу на нас у вигляді дощу. Та раптом усю непогоду почало в прямому розумінні даного слова роздмухувати. Піднявся шалений вітер, що гнав понад нами кавалки туману, і синіх вікон над нами було дедалі більше, аж поки сонечко не засяяло впевнено й стабільно, висушуючи зарошену траву і надихаючи наші серця.

Проте вітер і не думав стихати; нам пізніше це принесло деякі неприємності. Без проблем ми створили собі якийсь сніданок, проте поїсти спокійно нам не вдавалося. Час від часу комусь із нас доводилося зриватися і з криком доганяти який-небудь втікаючий на хвилях вітру кульочок. Втім, кульочками справа не обмежилась. Здивоване обличчя Остапа було гідне пензлика найіменитішого художника, коли наш намет раптом зірвався з якоря і покотився на нас. До ватри він не докотився, цьому завадили наші оперативні дії, та один кілочок так і залишився горизонтально стояти в мосі, того дня ми його не знайшли. (Пізніше замість одного втраченого Лісовикові звернулося чотири готових новеньких кілочки, кустарними методами нами з Остапом виготовлені по приїзді до Львова.)

Location: все ще наше місце ночівлі (» 12:00). Підсумки: загубили 1 (один) кілочок Лісовикового намету (абû дно) і мій кульочок з-під казанків. Причина — вітер, що здуває все.

Мусимо бігти.

Годинки до дванадцятої ми зібралися і пішли вгору. Вирішено було ще напередодні іти тим самим райштоком, який Остап був розвідав. Райшток був шикарним і ніяких опасєній не внушав. Ми йшли трохи лісом, трохи галявинками, трохи грехотами, перетнули одне джерельце, з якого я набрав води.

...13:41. Location: райшток попід Яйківським хребтом. Остапове припущення виявилося-таки слушним, ідеться легко й без сюрпризів. Щоправда, ліва нога починає потрошку глючити, збито на ніц. Але то нічо. То не жереп. Остап чорничить.

Останні свої п'ятдесят метрів райшток являв собою ідеал райштока взагалі — він був чітко вираженим, симетричним, глибоким і встеленим мохом для повного комфорту. Але я сказав "останні п'ятдесят метрів", бо наступна галявинка даний райшток поглинула без сліду.

Ми резонно думали, що по тім боці галявинки (а ми вже траверсували Яйківський хребет) райшток виникне знову, але не так сталося, як гадалося. Ми навіть зробили маленький орієнтаційний привал, де покидали рюкзаки і розбіглися на розвідку. Остап — далі, я — вище. Нічого втішного ми через десять — п'ятнадцять хвилин ми одне одному сказати не змогли, тому пішли далі.

Ландшафт був приблизно таким самим, псевдо-стежки довжиною по двадцять метрів виникали що п'ять хвилин, і ми остаточно зрозуміли, що зі стежки зблудили. (Остап думав, що ми згубили той райшток, але мій тато потім мені повідомив, що той райшток саме так себе й поводив.) Траверс завів нас в якісь абсолютні зарості, що ознаменували собою закінчення приємної дороги полонинками і необхідність приймати рішення.

Остап пропонував іти прямо вгору, через жереп, вилазити нагору, на хребет, де точно є стежка, і йти нею далі, до Яйка. Мені ж дорога бачилася правим напівтраверсом під кутом 45 градусів: там проглядалися якісь галявинки і природні "просіки", якими, в принципі, до жерепу можна було набрати півтори сотні метрів висоти. В той самий час також мій шлях являв собою гіпотенузу, в той час як Остапів — два катети. Після нетривалої, але жорсткої суперечки було обрано все-таки мій варіант.

Далі пішов жереп, і цим все сказано. Це не був поки що класичний жереп, — ми продиралися карликовою вільхою, якимись низьковисотними джунглями, трохи справді жерепом, схил був крутим, швидкість — метрів 500 за годину, і це було весело. Трохи везухи, і нас вивело на сам нижній край тої полонинки, яку я бачив знизу, яка виявилася долиною малесенького потічка, що ледве дзюрчав десь під каменями. Ми піднялися на сам верх полонинки і під самим нижнім кордоном жерепа впали на привал.

...15:18. Location: ? (десь під Яйківським хребтом). Райшток несподьовано скінчився, деремся правим напівтраверсом, догори на хребет. Жерепом і карликовою вільхою. Ве-ес-с-село...

До шостої сподіваємся таки на Яйко вилізти.

Сидимо на мікропотічку, обзервуємо долину Мшани і її праві "береги". Гори мрачно порубані. На Аршиці вже взагалі мало що лишиолось. Це як одна велика рана. Стріляти за таке треба.

Остап підтягує лямки на рюкзаку, а на моїй шиї ззаду трапезують мушки.

Я хвалю Бога за те, що погода суперова. Як би ми тут ішли в дощ і туман, мені навіть уявити страшно... Можливо, це буде другий день за всю поїздку без дощу.

Ми піднялися з привалу, і нам продовжувало щастити. Кілька метрів жерепом — і ми на ще одній полянці, що подарувала нам ще 50 метрів безпроблемного набору висоти, після якого, знову ж-таки, метрів через 50 продирання через незайману косодеревину, ми вийшли на стежку. Далі дорога була навіть приємною. Вітер овівав наші писки, зліва спостерігались чудові краєвиди, і до перемички під Яйком ми добрались швидко й безболісно.

Там ми впали на сухперекус, вдавили сардину, трохи перепочили, взяли полотняні мішочки й пішли збирати ісландський мох. Сивулі за цим параметром Яйко конкуренції не складало, та все ж ми набрали три мішечки моху. Зорієнтувавшись на місцевості, ми змушені були констатувати той веселий факт, що на Мислівку падати нам треба було таки через Яйко. Ми втратили ще десь півгодини на спуск до перемички і взяття Яйка ще раз, на цей раз з рюкзаками.

...18:40. Location: Яйко Ілемське, 1876 м. Прощ, Ґорґ. Йдемо в Мислівку.

В Мислівку з Яйка падалося напролом. Спершу ми пройшлися метрів двісті жерепом вниз, далі Бог послав нам ще якусь стежку, яка вивела нас на довгу полонину на відрозі хребта, на так зване Довге Поле. Тут варіанти знову розділились. "Карта для японських партизан" вказувала на чудовий і приємний відріг, що спускався прямо до Правичського кордону, кінцевої нашої мети того дня. Остап же карті не довіряв і закликав спуститися лісом в Мшану, а далі річкою вийти на Правичський кордон. Так ми точно нікуди не звалимося. Остап підтвердив свої незмінні тенденції іти в лоб і напряму за найменшої можливості, а я піддався своїй старій поганій звичці надто довіряти старій радянській карті. Ми спершу провірили мій варіант, але стежка вела на сусідній горб, порослий жерепом, і явно падала в Лисак, що був по іншу сторону відрога і нас не цікавив. Тому ми падали в лоб вниз, в Мшану.

Спуск був веселий. Варто лиш сказати, що ми втратили близько тисячі метрів висоти тридцятиградусним шкарбом і практично непрохідним лісом, що час від часу переривався ще менш прохідними зрубами й потічками. Під кінець спуску в нас влилася якась дорога, яка невдовзі вивела нас до лісорубів, на останню естакаду на Мшані.

Нам таки того дня цілий час крупно щастило. Саме в той час від'їжджала в село машина. Вона нас підкинула до Мислівки, скоротивши таким чином наш пішохідний шлях болотистими карпатськими дорогами на добрий десяток кілометрів.

Вилізли ми з машини на краю села, стали думу думати, як би то заночувати. Навколо достатньо диких місць для ночівлі не спостерігалось, і ми вирішили якщо вже хаміти, то хаміти до кінця. Кинули ми свої речі коло колійки в тихому місці, схованому від стороннього ока, взяли згущогнку, риж, чай, казанки і свій посуд і пішли в село, проситися зварити їсти. Мусіли вже брати ліхтарик, бо сутінки вже були доволі густі. В першій хаті нам відмовили, зіславшись на те, що потрібно розпалювати пічку, і порадили нам піти в сусідню хату, де є ґаз (воістину: країна рад). В сусідній хаті ґазу не було, проте ґазди нас прийняли. Сцена була, як на мене, досить комічна. Ми стукали в двері, Остап заздалегідь напускав на своє обличчя вираз максимальної покірності. Як тільки нам відкривали, Остап казав "Слава Ісусу Христу" таким тоном, який допускав лише єдине завершення: "Подайте на хліб..." Проте далі йшло: "Ми туристи. Ми спустилися з гір. Чи мож би було у вас їсти зварити." Естафету підхоплював я і вносив деякі роз'яснення: "Всі харчі маємо," — далі ми з Остапом починали навперебій розповідати, які ж то ми харчі маємо і щo з ними треба робити. Ґаздиня на нас дивилася мовчки і вкрай недовірливо ще секунд десять, потім виглянула з хати, чи з нами не стоїть ще якась братва, а там вже все було гладко. Остап побіг в попередню хату, в якій він залишив харчі, я спілкувався з місцевим Сірком, потім ґаздиня з чоловіком нас запросили досередини. Розказували про життя, про те, як "весело" жиється по сусідству з базою відпочинку, виявилися, звичайно, спільні знайомі у Львові, зайшла невимушена бесіда, риж собі поволі забулькав. Ми зварили рижу, загріли води в казанку, подякували і... пішли. Я не можу цей епізод згадувати без істеричного сміху. Пішли два вар'яти кудись к дідьку їсти, — надворі глупа ніч, до наших речей кілометр тьопати, але лишитись і прямо там поїсти якось нам до голови не прийшло. Цікавий феномен, якийсь комплекс у нас виник, алергія на гостинність... Ліхтарик уже сідав, а потім ми лазили колійкою в практично повній темряві і не могли згадати, блін, де ж наші речі... Затим була кулінарна орґія — в траві, в повній темряві, під зоряним небом, лежали два вар'яти, навпомацки відкривали консерву, навпомацки то все розбовтували і їли ледь не руками, не в змозі стримати істеричний сміх від цілої тої ситуації.

Намет теж розбивали весело, — якби Лісовик бачив, як ми його розбили, той намет, він би з нами, певне, надовго перестав розмовляти. Мало того, що половина зачіпок була зачеплена не туди і намет набув критичної скособоченості, так ще й в темряві ми умудрились поставити його прямісінько на якийсь пеньок, що виявилося, звичайно, коли вже ішлося спати і коли переставляти намет було пізно. Це, була, безперечно, найкомічніша ночівля наша за всю поїздку...

...00:02. Location: 1 км вгору від Людвиківки. Намет (скособочений).

Загадка. Темної-темної ночі двоє чудаків ходять по колійці взад-вперед і один каже: "То далі", а інший відповідає: "Нє, треба вернутися."

Питання: що і де вони варили?

J (Спати)


ДЕНЬ 11

Середа, 26.7.2000 9:58

Побудка. Хочу записати Остапові нічні пріколи.

Ніч. Остап: "Я ж сказав. Ніяких оленів ми брати не будемо. Пощо нам олені? Ми не будемо брати ніяких оленів..."

Ранок. Остап: "Мені снилося, що по мені, всередині штурмівки, бігають маленькі білі мишки. Одну з них я зарубав, а потім носив і довго нюхав."

Минулий день був, фактично, останнім похідним днем. На одинадцятий день планувався тотальний розслабон. Декілька разів помінялися плани на ранок; ми зійшлися на тому, що до автобуса можна було би ще повалятися на річці, але до того варто зробити сніданок.

...13:49. Встали були на повному кумарі, "говорити, ходити і думати лінь". Вирішили їхати дл Львова, ну його, той Хом, без карти, води і хавчика за 2 дні — це нереально. "Уяви собі чувака, що сидить під пам'ятником Шевченку і зубами перешнуровує свої шкари" — Остап, зубами перешнуровуючи свої шкари. "Тому, хто дивиться по телевізорі моє життя, не буде нудно" — Остап, вижираючи кришки від чоколяди. Ледве зробили собі сніданок, на повному кумарі, трохи побурчали одне на одного, але потім влаштували "баль", доївши зекономлені рештки солодкого. Хтіли сьогодні поматрацничати на річці (хай хтось посміє нас назвати матрацами після нашого походу!), але воно щось хмариться, дощик цяпає...

Потім я зробив відчайдушну спробу поплавати в Свічі, яка мені блискуче не вдалася, зважаючи на максимальну глибину по пояс в радіусі кількох метрів. Ми з Остапом похлюпалися, потім зібралися і вирушили на автостанцію.

...16:04. Location: с. Мислівка, автостанція. Остап пішов по молоко, поряу розкочегарюється КАМАЗ, створюючи атмосфру приязні та доброзичливості (легені поступово звикають до міського повітря). Автостанція оформлена панно типу "Панове, юзайте Карпати" із зображеннями романтичних тракторів, що тарабанять колись іще чистим потоком останній ліс, і нафтових вишок, що утворюють навколо себе чорні калюжі (хоч тут "хужожник" виявив реалізм". Найбільше панно зображає нео-Адама і нео-Єву в не то українських народних костюмах, не то в маскхалатах часів Другої Світової. Нео-Адам і нео-Єва спокушають одне одного кострубатого вигляду ябличками, причому мозаїчній нео-Єві явно бракує зубів, носа і дещо підборіддя. Стеля автостанції обписана надписами, що несуть від'ємну кількість інформації; така участь постигла і лавку, яка, окрім того, обклеєна наклейками типу "Користуйтесь послугами Мислівського вендиспансеру". Вперше за одинадцять днів ми чуємо братній общепонятний язик, і востаннє за дуже багато часу — шум вітру в смереках і плюскіт карпатських потічків.

Мій драйвер позитивного мислення знайшов-таки плюс спуску в цивілізацію: зі всього можна пошло і нагло напрікалуватися.

Повний пипоть. Ми з Остапом хоч встигли поплюскатися в річці (поплавати, щоправда, не було особливо де), і трошки воно свіжіше. Потім нам хотіли продати кисляку за 80 коп літра. Цей кисляк просто, очевидно, містив в собі підвищену кількість цезію і плутонію, який тепер дуже ціниться на світовому ринку важких металів. Дотеліпалися ми сбди, в цей витвір архітектурного і образотворчого мистецтва, і пішов Остап шукати молоко по гривні (хоча б). Цезій, звичайно, це класно, але мої майбутні діти мене можуть не зрозуміти.

За десять метрів вліво, через дорогу, місцевий дідусь з добрими ленінськими очима не добіг до завітної букви "М" і, позіхаючи, замислився про сенс буття в собі і для себе. Нічого він, видно, не придумав, а відтак подивився сумно собі під ноги і пішов собі геть.

В мене наступає мій стабільний посткарпатський дум.

До автобуса ще півтори години, до Львова — півдня.

Нічо. У Львові нарешті засяду за свій алгоритм компресії звуку. Мушу до вересня його додавити. Тут, в Карпатах, мені прийшло багато файних ідей. Я таки заберу ту кляту фазову інформацію, я вже придумав, як.

Десь Остапа нема і нема.

Я лежу на лавочці, спершись на рюкзак, що вдвічі полегшав, і доїдаю ковпачок від ручки.

...17:21. Сидимо з Остапом і розпиваємо молоко у невідведених для цього місцях. Місцеві ходять навколо і думають: "Ну й самогон же у цих хлопців."

Чоколяда з горішками в мене в рюкзаку в мене розплавилася і стала схожою... вгадайте, на що? ... правильно, на розплавлену чоколяду з горішками.

... 18:46. Location: Долина. Доїхали автобусом по 2 грн. Москальська попса з усіх машин, чіста пацани та всі запахи Франції. Я знов хочу в гори... Заберіть мене звідси...

До дизеля — 1,5 год.

...20:02. Location: дизель "Івано-Франківськ-Моршин". Тільки що рушив. Остап пішов шукати 00. Вже прийшов. Надворі дощ і гроза. Уявляю собі: валимо ми Хомом... без карти... буреломами... туманами... ужас...

...21:03. Location: Моршин. Остап пішов за квитками. Платні туалети — по 30 коп. за літр.

Нашому дизелю в плані прискорення міг би позаздрити будь-який триколісний велосипед: розгін до 100 км/год за 2 год.

...00:40. Location: Львів. Прийшов до хати, попив хлорованої львівської водички, зараз наберу ванну, помиюся і у відключку годинки до 1-ої обіду.

Document: Done.


Тепер я знову ходжу час від часу по місті, вчуся переходити дороги, дихаю автомобільними викидами, спостерігаю повну деградацію суспільства і кожного дня мінімум по кілька разів знову хочу в гори.

Графоманив
Волхов Б. (он же Славко)
закінч. 1 серпня 2000

 Матеріал підготував (написав): Yaroslav Pidstryhach


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Flip [guest] повідомив(-ла) 12.01.2006 00:29
Класно відпочили!!! я теж хочу днів на 10 поїхати....
ssalone повідомив(-ла) 11.10.2005 17:20
Читаю не перший раз. І однак дуже й дуже гарно і приємно читати.
оксана [guest] повідомив(-ла) 26.02.2005 12:06
Розповідь просто супер.Читала не могла відірватись від екрану

C++ (toj, scho odnogrupnyk) [guest] повідомив(-ла) 29.05.2004 10:53
Opovid' duzhe spodobalas'. Nazhal' natrapyv lyshe zaraz. Napysano prosto, kolorytno. Slavik, tobi knyzhky treba pysaty! A bo, prynajmni, opovidannya.
k_oleksiy повідомив(-ла) 13.01.2004 17:10
Хоч і велека оповідь, але читається на одному диханні. Обалдєнно!!!!!
Славко, чи не то гора Гичка, що позначена на кілометрівці Київського видання вершиною 1270м
в 2х кілометрах від кордону із Закарпатською обл. недалеко від тих трьох вершинок? Там ще є невеличка полонина.


ostapkr повідомив(-ла) 07.12.2003 20:29
переглянув і відсік вааажливунеточність. Коли ми з-під Драгобрата падали, то там в обидві сторони Закарпатський бік:) хоча відчуття дійсно було межеве, пограничне.

Щодо того, де Гичка: 20-й стовпчик над селом Слобода (точніше, здається, 20/3) - там, якщо йти з Попаді, кордон повертяє майже під прямим кутом. От і виходить: направо - далі по кордону, наліво - на Гичку (а звідти можна на Молоду, Сиваню, Яйко і Аршицю перескочити). Єдине що, так це далі там перемичка прикра - то так виглядає, що треба знати. бо на пальцях не розповіш.

А місця там казкові... З Гички видно з одного боку Сиваню і Молоду, а з іншого - Грофу, Попадю, Паренки... там ще і Канусяки виглядають... одним словом - рекомендую!
Falcon [guest] повідомив(-ла) 24.01.2003 05:13
Ну-ну!
ostapkr повідомив(-ла) 01.12.2002 18:21
Ех... було колись... перечитав оце, як ми бродили, і захтілося ще. Правда, невідомо, як воно вийде - життя бере своє:(
Юрко [guest] повідомив(-ла) 05.08.2002 11:27
За Флаінґа: та колиба є на київських кілометровках і напевне на польських репрінтах.
Коля повідомив(-ла) 03.08.2002 14:50
Похід просто супер. Описано круто. Проглянув по карті маршрут, але ніяк не вдуплю: де саме твоя обожнювана Гичка? У мене на кілометрівці вона не названа, є лише річка Гича, що впадає в річку Болотняк. Дай хоч висоту чи інший орієнтир.
Іще не зрозумів, на який-то найближчий поїзд ви дівчат відправили (в Ясіню?). Вони хоч повернулися додому живі?
Особливо сподобалось про вітри на хребтах, зокрема на Драгобраті. Я ще зовсім мало находив, але вже відчув той дикий вітер на Парашці, проте бачу у вас там були справжні вафлі.

--------------------------------------------------------------------
-------------- СТАРІ ПОВІДОМЛЕННЯ (до 30.07.2002) ------------------
--------------------------------------------------------------------
flyin повідомив(-ла) 22.06.2002 17:07
Ja na nimcjah i Karpat v mene cjogo lita ne bude :-(( Hoch i buly plany z M-1 po Gorganah pobigaty. Jak zyma bez rizdva.

ale to nic z tym ne porobysh
Юрко повідомив(-ла) 20.05.2002 08:38
Дядьку, ти на якій такій чужині? Давай вертайся, батьківщина сумує, будем Фаунґофера мочити...
flyin повідомив(-ла) 18.05.2002 01:48
Марічки дуже класні. Вони обидві перші :-)))

Алгоритм живий здоровий, працює, Богу дякувати

Roman повідомив(-ла) 08.03.2002 07:15
Ту ще є ряд питань:
1. Нашо тих Марічок перенумерували? Кожна певно файна і неповторна...
2. Чому вони все таки пішли геть? Чи не через (1)? :)))
Roman повідомив(-ла) 07.03.2002 18:19
ну-ну, то шо з тим алґоритмом?
Postman повідомив(-ла) 02.02.2002 19:56
Адуренна оповідка.... Аби не зима був би просто зараз і підірвався туди за вами. Так тримати, дядьки!!!
Romankud повідомив(-ла) 14.01.2002 15:25
Молодці хлопаки! Дуже було цікаво прочитати ваші оповідки. Так, файних фоток би не забракувало....
Мирослав повідомив(-ла) 07.12.2001 23:37
Офігеть!
Опис досить докладний, але ніскілечки не нудний, навпаки - дуже цікавий.
До речі десь на початку липня 2000 р. ми там також були: Кваси-Осмолода. А з Усть-Чорної до Попаді манджали пішечком. Благо з погодою повезло набагато більше
Олег повідомив(-ла) 06.12.2001 21:59
Ну, мени (і, ясна справа, - кубіти). - то вражаюча оповідь... А найбільше чомусь вразив той факт, що ви заповзялись відразу нотувати враження... Ще б трохи знимок, і ваших власних - обов"язково, й схемку маршруту :)


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::