Горгани, 1994.
Підліски – Осмолода: обходи, сон і комарі.

Дійові особи:

• мій кум Саша (він же – Бик);
• мій кум Костя (він же – Костя);
• я (він же – Шома); shostak@email.lviv.ua, ICQ 130726234;
• четверо полонинців з Німецької полонини під Ілемським Горганом;
• двадцять чотири хлопчики і дівчинки і троє дорослих невизначеної статі, бо були замотані в купу одягу з метою конспірації;
• мільйони і мільйони комарів, гнусу і мошви

Передмова-каяття.

Шановні Грін Піс, Ліга захисту прав тварин, Найсвятіша Архідієцезія Львівсько-Волинської єпархії, Верховний рабин України і Обласна станція переливання крові!

Ми каємось... Ми пролили кров, ріки невинної крові... Нас не може виправдати навіть той факт, що це - наша кров, яку без нашої згоди в нас брали, напевно, з благородною метою... Від наших рук з 20-го по 26-те липня 1994 року загинуло 314 комарів (жіночої статі, бо чоловіча – гине самостійно, не спробувавши смаку людської крівці) та 417 гнусо-мошок обох статей (чи гермафродитів – ну, не сильний я в зоології, але ті жерли особливо злісно), кращих синів і дочок карпатської фауни. Вічна їм пам’ять (особисто мою вічну пам’ять – гарантую)... Але, панове туристи, не сподівайтесь: загинули не всі, гірші сини й дочки дуже скоро розмножуються, на ваші лиця, руки і всі, без винятків, інші частини тіл їх не бракне... А жаль... А так – ми каємось...

Сидимо в Долині на залізнично-автобусному вокзалі… Якийсь дурень придумав залізні поручні між тими й так вкрай невигідними кріслами.... Сидіти - ще сяк-так, але полежати до сьомої ранку, до хустського автобусу – ніяк. Автобус до Мисливки ми пропустили, заскочили в приміський – Долина-Підліски.... То трохи не так, як ми хотіли, але по плану ночувати маємо десь під Горганом Ілемським, на Німецьких полонинах, доберемось... В Підлісках нас зустрічає дрібненький дощик, вибігаємо з автобусу, вибігаємо зі села, вибігаємо на найближчий залісений горб, вибігаємо на полянку, вибі....

- Так, без сніданку я видів ваші гори в телевізорі, - хто б подумав, що Костя настільки не переносить голод... Поки їмо – нікуди не йдемо, ми ж що – лосі, на ходу жуючі?

... йдем по класній стежці, по справжній туристській стежці, яка пружинить під ногами й сама тебе несе, та ще й у потрібному напрямку. І вже ось дві з половиною години J ! Стоп!!! Які дві години? По карті ми мали траверснути Нягрин вже годину тому.... І стежка десь уже веде правіше... І вже десь дівається, і ми на якійсь полонині....О, а тут, біля струмка ми точно вже були, десь зо дві години тому, бо от там, за смеречинами ми снідали.... То торба – ми пів дня йшли і знову на старті... А може – ні? Фу-у.... точно, то не то місце... Може... Клятий Нягрин... А, може, то ще й не Нягрин....

- Так, далі так не можна, - я скидаю рюкзак, який на старті був значно легшим. Певно, ті два зволочі мені на ходу накидали в нього каміння.

- Ну, і де ми? – Бик дивиться на верхні полонини, але в мене таке враження, що він читає мою думку: “Заблукали...”

- Я думаю – тут, - хвацько тицяю пальцем в карту масштабом два в одному, кілометрів в сантиметрі... Цікаво, Бик вже розуміє, що я не розумію, де ми?

Бик мружиться, чи то як кіт, чи то - як партизан, що вийшов з лісу на сонечко... Він все розуміє... Добре, що поснідали, голодний Бик не такий добрий...

Покрутивши головами і покрутивши карту, ми вирішуємо, що оті всі блукання – від недосипання, вирішуємо годинку... поспати. Ви коли-небудь спали в полонинських травах на сонечку? Ні? Спробуйте, і тоді зрозумієте, що таке теорія відносності: дзиґар каже, що пройшла година, а організм: не вір, ти ж щойно заснув!

Ми продерлись спочатку по річечці, потім крізь зарості і хащі до вузькоколійки і, накінець, зорієнтувались: ми - на десятому кілометрі вузькоколійки. Ви коли-небудь ходили полотном вузькоколійки з рюкзаком кілограмів під двадцять за спиною більше двадцяти хвилин? Спробуйте, і ви назавжди полюбите навіть найпаскудніші стежки і проклянете вимощувачів вузько- і ширококолійок за їх патологічне прагнення класти шпали як попало... До кінця колії добираємось години за півтори, потроху смеркає... Знаходим “наше” місце – то таке місце, щоб чисто, вода поряд, дрова поряд і багато, місце для намету, де трава не прим’ята. Намет ставим швидко, вогонь палим швидко – Костя споруджує мангальчик з каменюків, маленькими цурпалочками швидко зготовуєм і зупу, і кашу, і чай, чай, чай... Поки їмо, чуємо, що й нас їдять....

- Може, закурим їх вусмерть?

- Давай, - я і Костя – куряки, Бик – абсолютний нікотиноненавидець.

Куримо – не жеруть. Але й як на зло: не комарі – мошкогнуси... Знов жеруть – бо не куримо... Бик сховався в наметі, десь човпся так хвилин зо двадцять, виліз назад на вулицю, одягнутий-защіпнутий-ізольований...

- Ідіть в палатку куріть, бо всім вночі буде єнто самоє – жизнь юзом... Куримо в палатці, Бик кашляє, давиться димом, випрошує сигарету, затягується, знов кашляє, як по Шевченку: караюсь, мучусь, але не каюсь...

- Да, заблизько від джерела поставили палатку...

Зранку швидко збираємось, валимо далі по дорозі, вузькоколійка скінчилась, з лісу виходимо на лісорозробку – широченна долина, все покорчовано, купа покинутої техніки, розлите мастило і над тим всім – пів-Аршиці, від Нередива до Горгану Ілемського. На лісорозробці – сонечко, а на боковому хребтику, яким ми, повільно набираючи висоту, ліземо на Німецькі полонини – прохолодно… І як ті кровосмокти умудряються за нами встигати?

На Німецьких полонинах пасуться вівці, в хаті – троє не надто привітних вівчарів і одна вівчарка (хм... а як сказати: жінка-вівчар?)... Рюкзаки поскладані біля кошари, ми тудим-сюдим бігаємо до джерела…Втікаєм від тих кровопивців... Бик пробує вговорити нас на обідній сон: раз не робимо гарячого хавчику, - каже Бик, - то давай поспимо годинку, он, вчора поспали, - й дорогу знайшли...

- Поспимо? – вчорашній досвід полуденного відпочинку щільненько засів в Биковій, і не тільки його, голові…- то Костя дався чути... Поспали...

Далі – вже підйом на саму Аршицю. Стежка лізе на самий Горган, проходимо коло пам’ятника загиблим льотчикам – колись, у п’ятдесятих роках – розказував мій учитель географії – тут проходили випробовування нової льотної техніки. На Горгані, не зважаючи на добру видимість, довго не затримуємося, відзнимковуємо панораму в сторону Яйка Ілемського і валимо на спуск в його сторону…

Здавалось, ну як можна блуданути між двома верхами, з’єднаними однією перемичкою? А запросто! От, ми, наприклад: біжимо вниз, ніби стежка, як маркування – на гілках дерев понав’язувані червоні бантики, слава КПСС, стежка поступово стає пологішою, ну, ось, певно й перевал, тільки… і де, до біса, вона, ця стежка далі? Ну, в принципі, щоб мізки не перетруджувались, можна, поки шукаємо стежку, поїсти ягід. О, а нижче тих ягід – справжні розсипи! О, а ще нижче…

- Ну, що, піднімаємось на перевал? – Костін голос глушиться досить таки могутнім гуркотом потічка. Да, скинули ми добряче… Вирішуємо обійти масив Яйка і зайти на нього з південного заходу. Ідея моя, я хочу подивитись, що таке високогірне болото Лисак, яке, якщо ми так підемо, нам доведеться проходити. Про це я говорю. Мовчу про інше – про відрізок чалапання вузькоколійкою від Правицького кордону до міндунку Бескид. Навіщо розстроювати колег… Тим більше - надвечір, вони нині тільки снідали, голодні звірі, порвуть же на німецький хрест… На ночівлю стаємо коло Правичу, в петлі потоку, поряд – руїни якоїсь хати, повно дощок. Костя робить мангал, а Бик окультурює джерело – чекайте, естети-екологісти, я вам про завтрашню вузькоколійку скажу після вечері… Вечеря починається раніше, ніж готова каша – вечеряють нами, тепер – комарі… Куримо…Допомагає: як мертвому припарки...

Ранок. Взагалі-то, я думав , буде гірше... Пощастило: поряд з вузькоколійкою – дорога... Не пощастило: та дорога обходить болото Лисак, тільки була при дорозі табличка: “Болото Лисак. Пам’ятка природи”. За міндунком Бескид йдемо десь пів години по дорозі прямо, потім повертаємо наліво, а ще за пів години – знову направо, зупиняємось на перекур перед тягуном. Зволочі, вампіри... Згляньтесь на Бика, зіпсує ж чоловік здоров’я, відмахуючись від вас руками, порве сухожилля й порозтягує м’язи...

Ми на відрозі Яйка, розвідали дорогу – ситуйовина невтішна: тре вертатись по верху, щоб підніматись ще по верхішому Довгому Полю... Лади, то буде завтра, а нині ми стоїмо під Укернею, на мальовничій, як Бокшаївська картинка, полянці... Понажиралися, а намет не натягли... А якщо дощ? На небі зірки – густо-густо, близько-близько, так тільки в горах буває... А який струмок з гори валить: просто з гори і товщиною зо три пальці, так ніби трубу там під землею прорвало...

Ви коли-небудь спали в полонинських травах під зорями? Ні? Спробуйте, і тоді зрозумієте, що коли таке небо над тобою – і комарів не помічаєш... Але хай би, паскуди, все-таки повиздихали...Бо на рано дуже морда пухне... А, може, то від голоду? J

Дванадцята, полудень... Ми вилазим на Яйко... В Бика – якась страшна ідея – лишити сліди... гм... своєї життєдіяльності на кожному з карпатських верхів, де він побував... Ми з Костьою залазим на Яйко і вже бачим Бикову голу задницю – зволоч...

Панорама в сторону Грофи з Яйка Ілемського

Йдемо по хребту в сторону Мшани-Молодої, криволісся, спека, хвойний запах такий, що паморочиться голова.... В обід – вже традиційний обідній годинний сон – тепер закомандував я: щось не йдеться... Запах живиці – п’янкий і терпкий... На ночівлю стаємо на перевалі Солотвинці – під самою Молодою, мангалобудівництво (Костя) і струмкоукультурення (Бик), конкретно перебираємо з прозорим релаксантом, так перебираємо, що від намету відлучитись страшнувато, ввижаються усякі жахи-каки... І що за зволочі, ті кровоссучі, жеруть і тверезих, і п’яних, і навіть таких, як ми зараз – ніяких...

Ранок – аж жити хочеться, сонечко, вітерець, стежечка – все просто супер. Правда, вперлися в криволісся Молодої, стежка десь поділась... (Сьогодні, мені так здається, я думаю, що знаю, де її треба було шукати – обходити криволісся ліворуч ,або дертися прямо, але тоді ми перепробували масу варіантів. Ага, згадав: як забирати праворуч, є місце з осипами, можна ще по них, але як то виходить на практиці – трохи згодом...). Одним словом, ми не траверснули, а обійшли Молоду і вийшли до потоку. Вирішили покупатись, розібрались до без трусів, плюскаємось, милимось, речі – десь далеко... І тут з гір спускається ціла купа дітей, переважно – дівчаток-підлітків... А речі – далеченько... Ви ніколи не пробували пірнати у гірській річці? А проти течії? Щиро раджу – й не намагайтесь: то вельми неприємна й замахуюча справа...

Йдемо по річці вниз. Якщо мапа не бреше, мав би бути місток. Від якого – дорога на Грофу. Дорогу – бачимо, а мосту – нема. От в брід ми ще цього разу й не ходили... Пішли... Бик і Костя, глянувши, як я бреду через річку Молоду в вібрамах, визуваються, йдуть босоніж – явно не романтики, ніякого екстріму... Дорога нас привела на лісорозробку, пробіглись по лісочку, вийшли на іншу, потрібну (ми бачили її початок після броду, але чомусь знову пішли направо)... Смеркає.... Але – дійшли до Ставу Грофецького. Став представляв собою сильно заболочену та порослу ряскою плювальницю, правда – чималих розмірів, ніякої романтики та краси. Ще карта говорила, що на перемичці між Конем і Грофою є хата. Шукали – до ночі, плюнули (мимо плювальниці), поставили палатку, поставили мангал, повечеряли....І нами - повечеряли...А, може, ми – донори?.. Завтра – Грофа...

Підйом о восьмій – то просто гайки, то все одно, що в місті встати о першій, вже ніхто нікуди не спішить... За двадцять хвилин після виходу з місця ночівлі ми - на перевалі, вперлись в хату. Як ми її вчора не знайшли? Певні, то нам пороблено... Знову ліземо вгору по стежці, і знову.... при вході в криволісся вона губиться, повертає направо, знову направо. Йдемо, траверсуємо Грофу вже на чверть. Нє, то зацофує конкретно.... Ми звертаємо зі стежки, орієнтуючись на верхівочку Грофи. Криволісся не густе, а головне – невисоке, напрямок тримаємо, виходим на осип, далі випадає лізти круто, але так виглядає – недовго, метрів зі сто-сто п’ятдесят по висоті. А далі – крок вперед робиш, на два з’їжджаєш, як догори по ескалатору, який рухається вниз. Вихід один: бігти.... Побігли. Ви ніколи не бігали вверх по 45-градусному схилі з рюкзаком за спиною? Спробуйте, то майже, як секс – тремтиш, потієш, задихаєшся, а найкраще – то кінецьJ . Пік, вершина! На Грофі – камінний столик на самій вершині, купа написів на каменюках. Видимість – аж за горизонт, певно, бачимо Калуш і навіть окремих калушатJ . Вирішуємо спускатись просто на сідло, де надибали колибу, треба ж знати, де та стежка в криволіссі. Стежка йде круто вниз, і криволісся – високе й чіпке, на підйомі нам просто пощастило. Виходимо з криволісся точно на місце, де стежка повернула праворуч: фокус, виявляється, в тому, що треба було запхати рило за перші кущі криволісся – там два кам’яні тури.

Від колиби йдемо по райштоку в долину Котельця. Райшток класний, виходить на лісорозробку (зате цієї осені, 2001 року, ми піднімаючись з Котельця, той райшток так і не надибали і, замість Грофи, втрафили на Кінь J ). На лісорозробці ми лишаємо райшток, йдемо вниз якоюсь тракторною дорогою, внизу – за годину. Смеркає, а ми, підганяючи один одного, зупиняємось постійно. То просто смерть туриста, та малина.... Знову те саме: уже ніхто нікуди не спішить... Ночуємо при самій Осмолоді, на свинюшнику (хто був – знає, про що я, а хто буде, знайте: як виходите з Осмолоди, проходите шлагбаум, залізний міст через Молоду, і по правий бік від дороги – лісочок, де стаціонарне місце для таборування. Ото й є – свинюшник, самі розумієте, чому J ). КОМАРІ!!!!!!!!!!!!!! А зраненька – автобус до Калуша, а далі – до Львова...

Післямова.

Декілька істин і закономірностей, що відкрились нам у цьому поході:

• По-перше: ти – просто корм, хоч з рюкзаком і на двох ногах....
• По-друге: якщо стежка повертає праворуч, це не значить, що поряд немає стежки наверх і прямо...J На роздоріжжі, між правою і лівою стежками варто вибирати ліву, права веде в ніде J
• По-третє: якщо нема дощів, то не значить, що нема де намокнути, чи, хоча б промочити ноги, можна ж в брід форсувати ріки, в вібрамах... Хай потім мокро, зате – екзотика й екстрім, а головне: каміння не коле ніг J Зате можна гордо всім розповідати: а ми от так пройшли, що просто – аут, гори – в лоб, ріки – в брід... Про траверси розповідати не варто J
• По-четверте: мапа бреше, а видана на російській мові - певні, спеціально...(Якщо вже зовсім відверто, якщо на польській – те самісіньке)J
• По-п’яте: якшо хочеш пройти сто кілометрів, заплануй пройти хоча б сто п’ятдесят... Ми ж хотіли дійти ще до Рафайлової через Сивулю...J
• По-шосте: вершина – то як подарунок, як дитяча цяця: якщо нині заліз, завтра – й не мрій ( у цьому поході ми піднімались на верхи точно через день)...J
• І ще одне, напевно, останнє: ви коли-небудь ходили по наших Карпатах? Спробуйте, хоч раз! І ви обов’язково підсядете конкретно на це діло, кажу вам, як на сповіді J

Схема маршруту:

Місця ночівель відмічено кружечками.

Нитка маршруту: с.Підліски – обхід г.Нягрин, 1185 м, – роз’їзд 14 км – Німецькі полонини – г.Горган Ілемський, 1589 м, - пер.Мшана, 1185 м, - Правицький кордон – міндунок Бескид – пол.Довге Поле – г.Яйко Ілемське, 1685 м, - г.Поганець, 1665 м, – г.Укерня, 1622 м, - г.Сиваня, 1543 м, - пер.Солотвина, 1355 м, - обхід г.Молода, 1723 м, - пот.Молода – Став Грофецький, 1115 м, - траверс г.Грофа, 1750 м – пот.Котелець – с.Осмолода.

Прошу вибачення за якість ілюстрацій – то сканінги зі слайдів, а панорама монтована способом “з’єднай докупи криво різані фотки” J

 Матеріал підготував (написав): Олег