Один...

В принципі, до написання цього (навіть не знаю, як то назвати, бо не знаю, шо з того вийде) хм... скажімо - тексту мене наштовхнуло золотовепрівське пиво і декілька слів, якими ми перекинулись з Юрком Гудимою...

Що заставляє ніби здорового і повносправного чоловіка взяти плєцак і йти по горах самому? Не дуже вірю, що тільки бажання якось випробувати себе... Є, мабуть щось інше, воно не описується словами. Скажімо, раптом ні з того, ні з сього приходить момент, коли ти просто хочеш спробувати подивитись на світ ЛИШЕ власними очима, не чути сторонніх коментарів, навіть якщо це - думки кращого друга, твої ж думки, просто - з інших уст, не залежати від чужих бажань. Романтика певна, звісно, у тому присутня, але не настільки, щоб бути визначальною при прийнятті рішення - йти одному...

(Ці нотатки ОДНОЗНАЧНО написані НЕ ДЛЯ ТОГО, щоб підштовхнути когось йти тим же шляхом. Хоча... Ми помиляємось, коли вважаємо, що це МИ вибираємо дорогу. Частіше: вона - нас. Чуєш себе, ти, бовване, НАС, а не тебе, одного...Але якщо вирішив - удачі тобі...)

Серпень 198... року. Ми поматрасили на Морському Оці і Кам"янському водопаді, додому - ще ранувато, а сидіти на одному місці - набридло. Я від водопаду дорогою вийшов на вододіл, хотів пройти до Магури, але стежка мені щось не підійшла, й рушився з місця пізненько, тому - повернувся до компанії, переночував з ними а зранку під"їхав в Тухлю і пішов дорогою на Магуру. Маршрут мені Дімич намалював: дорога - колиба-восьмигранка - наліво - до ЛЕП - направо дорогою просто на Магуру. Йду, йду... Нема колиби... Може згоріла? Чи розібрали? Повернув наліво, поверся вверх, на дикі гори... Дорога закінчилась на вирубці, повалив навпростець. Десь за годину чи трохи більше виліз на верх - хм... то явно не Магура, он, внизу ж ЛЕП, а вона мала бути зліва... Спустився потоком просто... до колиби-восьмигранки. (Ох, яка класна то була колиба: посередині - кострище, купа люду на настилі могло ночувати навколо нього, шкода, нар не було...) Пів ночі чекав, поки в колибу прийдуть ще якісь туристи ночувати, казали ж бо, що то либохорський караван-сарай. Не було нікого.

Зранесенька на Магуру заліз за півтора години. Ніц цікавого, один ліс навколо, краєвид - як в тайзі. Спускаюсь до ЛЕП, а там, коло смітника, де будка обхідника-електрика, собацюра здоровенний в смітті бабрається. Я - ближче. Собацюра, тлустий такий, рудо-сірий, підніс голову... Ведмідь... Я ЗНАВ ТВЕРДО: бігти - ні в якому разі не можна... Стояти, як стовп, як скала, як... Одним словом, яка різниця, ЯК треба було стояти? Я ж зупинився знову тільки на передвершині Магури... Вниз пішов навпростець, до лісорозробки коло потоку... (А колиба-восьмигранка згодом таки згоріла... Її спалили якісь... восьмиграні, мабуть...). Внизу зустрів білоруса, він не міг йти, з ногою щось, а його товариші не могли чекати, на роботу спішили... Він ось помаленьку йде, говорить, що "сябри ужо навєрно во Львовє", тепло так про них відзивається, нічого, мовляв, страшного, тут що, вовки, чи що... Змінився на лиці тільки після розповіді про зустріч з міськом. До Тухлі йшли довго... Зате мені потім відкритка прийшла, подякував керівник тої туриської групи(??), за те, "што помог іхнєму таваріщю"... Так то...

(Так що перший раз я ночував сам тільки тому, що не знайшов потрібну дорогу і втратив час... А білорусу, мабуть, повезло... І мені... І навіть - ведмедю... Але, подумав я після отого всього, - щось в тому є - САМ...)

Липень, на другий рік... Мені - поступати у вуз, батькам сказав: розвіюсь у Карпатах пару деньочків. Нікітіну - йду на Говерлу з Заросляка. (То моє правило: навіть якщо йдеш один, скажи комусь - куди, кудою і коли повернешся, повернувся - дайся чути, що все в нормі). Значить, рахівським - до Ворохти, там - попутка до Арджелюзи, ще година під наплечником - ось я і перед входом в заповідник. (Найважчим на цьому відтинку шляху виявилось постійно відповідати на питання: а чого це ти один мандруєш? Відповідь: наша група - з різних міст, збираємось в Завоєлі)... Вечір... Нині на Говерлу не лізу, ночуватиму тут, в лісочку, коло струмка. Щоб перестати накінець відповідати на питання, чого це я один, намагаюсь заглибитись в ліс, сховатись від стороннього ока.

В вечірньому лісі на Завоєлі влітку - дуже шумно. Струмок, вітер, дерева, тріск гілок у вогнищі, шурхіт трави під ногами... Намет не ставлю, хоч він у мене є (і як його ставити - самому?), вирішую спати під смерекою: під її нижні розлогі гілки закидую намет, згортаю розкидані в радіусі десяти метрів причандали під смеречину, стоячи, влажу у спальник, закочуюсь під гілки на карімат. Ніби - все ОК... З-під гілок спостерігаю, як дотліває ватра. І тільки тоді, коли жодного її промінчика уже не проглядається, накінець починаю вірити: я - один... Дві години - сон не приходить... Намагаюсь лежати тихо-тихо, ніби від того залежить, чи перебуду я ту ніч... Ловлю себе на думці: ПЕРЕБУДУ, а не висплюсь... На годинниковому циферблаті люмінесціюють стрілки і цифри - намагаюсь не дивитись, щоб зі сторони хтось не помітив того яскравого, як місяць вповні, світіння... Заснув, скоріше - задрімав... Снився поїзд, і я - біжу кудись... Ага: дуже гудуть ноги, набігався уві сні...

Сіріє, година п"ята... Я готую зупу, потім - чай. Голова - важка. Десь за півтори години я збираю манатки і уже на зібраному рюкзаку сиджу, курю. Кроки від ріки - підходить якийсь блондин-чолов"яга, явно не місцевий - в шортах, на мене не дивиться, оглядає все навколо мене і я вже просто БАЧУ слова, які зараз почую...
- А гдє остальниє? Ти што, адін? - він керівник групи школярів з Молдавії, група мала йти по Чорногорі, через Шпиці- й на Костричу, але їх не пропустили лісники: заповідник. Вони ночують тут, недалеко, в лісі. Він почув мої шурготіння, подумав: місцеві йдуть красти їхні продукти, вийшов назустріч - обороняти речі і дітисок. В руках - сокирчина, набагато гірша, ніж моя... Йду чогось за ним, як щур на звуки дудки, у їх табір. Дітиска прокидаються якось всі разом і зі страшенним вереском. Дивимось спочатку його карту - то атлас "Украінскіє Карпати", керуючись ним дааалеко зайдеш... Я дістаю свою польську кілометровку. Молдаванин довго її розглядає...
- Ти проводнік?
І чого я кивнув головою?

Він вирішує: - радіалка на Говерлу, рюки, звичайно лишаться тут, "ну, развє што нємного покушать с сабой вазьмьом наверх", далі - на Костричу і в Верховину. На Говерлу їх поведу... я... Себто - ПРОВОДНІК.
До турбази - без проблем. Стою на скруті дороги і кажу: далі - стежкою... Йду я також вперше, але карті вірю свято. Молдавани не реагують, валять просто дорогою... Я - за ними, на ходу пробую збити керівника з мислі про те, що "харошую дарогу пастроїлі, пряма к вєршинє вєдьот"...

До турбази ми повернули лише тоді, коли по праву руку був вже не Брескул, а Пожежевська... Дітиска лізуть на Говерлині Плечі помало, але вперто, от тільки їхні "нємножко покушать" я несу... Назустріч - люди, люди, люди, навіть негр один, виявилось - кубинець, і всі - вниз, тільки ми - догори... Кожного зустрічного школярі питають, чи далеко до вершини... Коли чують: "Потерпіть, ще десь годину" - не вірять, регочуть: вони - "опитниє турісти, билі на висшей точкє Малдавії - 411 с палавінай мєтрав". Власне, оте "с палавінай" наповнює мої груди якоюсь незрозумілою гордістю: які ж все-таки високі НАШІ гори!..

По дорозі назад, в Завоєлю, признаюсь, що я, звичайно, ніякий не провідник. В очах школярів - скепсис ("ти же с самава начяла знал, што ми нє туда ідьом"), в очах керівника - розчарування... Хм... А я, залишивши молдаван і бредучи дорогою в Арджелюзу, думаю: дааа, ось яке воно вийшло, одиночне сходження в групі з десяти чоловік...

Через місяць після описаного...
Одним словом, я відчув СМАК (і коли тільки встиг)... Виходжу з рахівського в Квасах, дев"ята година вечора. Йду на Петрос. В мене в руках - кроки, намальовані Дімичем (ех, ви б бачили ті кроки: поїзд - під міст - направо - дорогою - справа мають гавкати собаки - наліво - підйом 40 градусів 200 метрів - поляни - три копиці сіна - по ліву руку видно зверху Близницю - розтроєння дороги: йти найправішою до хатинки - роздоріжжя: йти правішою - біостаціонар - гору влоб - перевал - Петрос... Ну як тут заблукати?). Собаки загавкали, Близницю бачив, йду лісом. Стає темно. Пів-одинадцятої, зовсім темно... По дорозі уже багато опалого листя, шарудить, я НЕ ЧУЮ лісу, тільки - себе... Ліхтарика в мене нема, зате є нарізаний полосами плексиглас. Запалюю його, йду, ніби з факелом... Данко, блін, драний, і чого мене ночами чужим лісом несе? Повертаю голову: йорш тваю мєдь, дорога позаду мене горить в трьох чи чотирьох місцях - оргскло плавиться, скапує і палає!

Ліс був врятований ціною втрачених пів години. Дурнуватий підпалювач і пожежник продовжує шукати пригод на свою голову і задницю, вже майже біжить нічним лісом до біостаціонару, без підсвітки... Йти - ніззя, то - задовго...
Хоч Дімич й казав, що на біостаціонар проведено світло, тут, мабуть, темніше, ніж у лісі. Вирішую зупинитись у дровітні, позаду будинку. Витягаю сокирку, кладу коло себе, поближче, розпаковуюсь. І відчуваю: ПОЗАДУ ХТОСЬ СТОЇТЬ... Рука тягнеться до сокири...
- Не треба, - голос ніби спокійний. Повертаюсь.
- Ти що, один? - чолов"яга напроти низький, міцний, впевнений, - і де йдеш?
- На Петрос, завтра...
- Студент?
А я тільки но поступив...
- Ага, Львівський універ...
- Чого один?
- Відстав від своїх, завтра наздожену.., - і чого це якась нова версія з"явилась? Напевно, адреналінчику мені в кров таки добряче підкинули і нічна пожежа, і поява Юри Юровича (Андрюха Бєлков попередив, що буде, скоріше всього, він, або - Павук. Але Павук - старший, значить, то - Юра Юрович, місцевий і охоронець, і господар біостаціонару).
- Давай я тобі спальню студентську відчиню, бо ти тут спалиш все к чорту... Але матрасів там ще нема, після твоїх же львів"ян все ніяк господарку до ладу не доведу...

Спав на ліжку без матраца... А навіщо він, в мене ж спальник є...(як виявилось, світло там вмикали лише на дві години ввечері, командували світлом вівчарі, воно їм було потрібно тільки тоді, коли треба було доїти овець...)

Знову на стаціонарі я десь в годині третій пополудні. Вертаючись назад, зіткнувся з групою, яка піднімалась з Рогнески, їх - чоловік з двадцять... Боже, як же їм, напевно, весело... І не страшно навіть вночі лісом йти... (На Петросі лишив записку в турі: я, такий то, заліз на Петрос тоді то... Всім - доброї видимості і жиби вас ноги не боліли... Цю записку мені переслали через два місяці дівчата з Мінська, вони були в тій групі, ще й заодно поздоровили з 27 вересням... чи жовтням? - днем туриста, одним словом... І дописали: "в Вашем ліце ми впєрвиє увідєлі туриста-соліста, думалі, что ето карпатскій єті ідьот навстрєчу, іспугалісь..." Хе... То в мене з обличчя, певні, ше страх від Юри Юровича, котрий виник за спиною в дровітн, дощем не змило... І от що особливо образливо: як ліс горів - дощу не було, як на Петрос брів - лило і навіть десь далеко громи били). Вже в Квасах зустрів свого друга Андрія Бєлкова: він йшов один пройти Чорногору... О! То ідея! Але ж... Як самотньо він виглядає, йдучи наверх по стежці... Може, повернути назад, піти з ним? Хоча... Якби я йому був потрібен, він би ще у Львові сказав... (А Юра Юрович помер декілька років тому...)

Цією ж зимою (в принципі, то був листопад, але снігу вже й внизу було вище колін) я ходив один на Пікуй. Тоді у Львові був туриський клуб при ВО ім.Лєніна, то хлопці, які ходили в походи від того клубу, казали: "Лучше сто раз на...краЮJ , чєм адін - на ПікуЮ". Я був зимою ОДИН на Пікую. Коли в тумані піднімаєшся - то ніц... А от коли вертаєшся назад, туман, а сліди замело... Одним словом, дорога з Біласовиці наверх і назад зайняла в мене десять годин. На нижні поляни вийшов точно лише тому, що якимось чином крізь завивання вітру почув людей: виявилося, то турклуб ВО ім.Лєніна проводить "звьозноє восхождєніє" на найвищу точку Львівської області... Пощастило, а то б блукав, як двоє хлопців-вАгінців (Вагін - то керівник турклубу їхнього був). Я підсів до них в автобус і ми ще три чи чотири години чекали, поки їх шукали... Вони змазали в тумані з вершини і ледь не потрапили на скелі...(Якщо це прочитає Андрій Бєлков десь там, в Росії, хай знає: одним з тих двох, яких шукали, був Шура Горбунов)

Влітку наступного року я пройшов Чорногору, від Шешула до Попа Івана. Ночував перший раз на Рогнесці, в пастухів (мене чекають друзі на Заросляку), другий - в наметі біля маленького озера під Брескулом (ох, як там добре спалось! Я вже вмів тоді сам поставити палатку, наловчився...), а третій (дві ночі) - в колибі під Смотричем. Коли брів через криволісся, розвалились вібрами... Йду босий, в руки взям сокиру (навіщо, питається? В криволіссі з неї помочі - ніякої... Але ж я вперше йду криволіссям напролом, воно там - негусте й невисоке). Назустріч - пастух. Вздрів мене, босого і з сокирую в руках... Втікав швидше, ніж я - від ведмедя на Магуру. В колибі познайомився з двома хлопцями з Франківська, пошкодували, дали ношені кросовки. Один - художник, а другий розказав, що, подорожуючи наодинці пройшов добрий кусень Свидівця і Горган, з Ясині - до Осмолоди, маршрутом, яким ходив зі своїм другом колись, в пам"ять про нього... А ще там цілий день ми на Смотричі збирали афини - чорниці, тобто. І я вкинув собі випадково до плєцака комбайн - то така штукєнція, якою місцеві промисловики збирають ягоди.

Востаннє я ходив один два роки тому. Куми поїхали, а я ще хотів з Плоскої перейти до Сивулі. Простудився, захворів, ночував під Бистрицею. Прокинувся від того, що палатку завалив кінь, обірвав стропи. По дорозі в автобусі було душно, а мене трусило... Поки трусило - дощовик-анорак витягли з-під клапана... Запалення легень лікував три тижні...

Тут би здалось зробити якийсь підсумок, спробую, але навряд чи щось з того путнє вийде. Отже, так: за ті ...надцять років, коли я намагався лишитись з горами наодинці, змінились і гори, і люди в горах. Місцевий люд став наглішим, пити став набагато більше. Наш брат, турист, - хамовитішим і відмороженішим. В 1999 році гуцул Іван на перевалі Столи пробував, п"янота, вальнути в нас з гвинтівки... Але, на мій погляд, основна небезпека полягає не в ходінні по горах - інстинкт самозбереження мусить трохи остуджувати й стримувати - найгірше: дорога туди й назад... Самому - трудно в дорозі. В горах - не надто, якщо підходящий настрій і характер. Але, напевно, все ж таки краще - не самому в горах, всяке ж буває...

Ілюстрації - сканінги слайдів:
- Брескул з дороги на Пожижевську
- Витоки Прута
- Петрос з-під Шешула

10.03.2002.

 Матеріал підготував (написав): Олег