 | Піп-Іван Мармароський (березень 2002) Ой, Вань, гляді, какіє карліки...
(підслухана репліка.
То Зербань говорив
до Піп Івана,
дивлячись на нас...
Акцент - мармароський) Отже, чи, для мене - нарешті: Мармарош...
Коли Юра написав: пройти на вершину можна тільки з кішками, я зрозумів, що мушу йти, інакше той мармароський Піп почне мені снитись... Проблема "коли" вирішилась сама собою - за два тижні... Комплектуємось окремо, виходячи з власного досвіду (відразу скажу, що, як виявилось, наші смаки співпадають, а критерії вибору були такі: моментальна готовність і мінімальні зусилля для віддраювання посуду). Одяг - з розрахунку на глибокий сніг під ногами, вітер і дощ на голову. Обов"язково - намет, примус, кішки і лижні палиці. І, при цьому всьому - максимально можлива мала вага рюкзака. Юра підсідає в раховоз у Франківську, їдем в плацкарті, бо у Львові білетів в загальний вагон мені вже не продали. Розмовляєм, обідаєм (чи вечеряєм?), спимо. Перший сніг - в Надвірній. В Рахові снігу нема, мжичка. Таксист на "москвичі" з непрацюючим спідометром, без дзеркал заднього виду і габаритів доставляє нас в Ділове, здирає за задоволення 20 гриваків і зникає. Ми досить форсованим маршем йдемо нічним селом. Ніч, тільки - відлуння наших кроків і шум струмка. Дивно, що не чути собак. Коло шлагбаума світяться вікна будки, проходимо КП прикордонників з закам"янілими лицями. Нікого. Десь за хвилин сорок виходимо з села. На розвилці вирішуєм ночувати, вибираєм місце просто коло дороги, вечерю відміняєм. Спати, пів-третьої ночі... Шість сорок п"ять. Ніч досить тепла, на дворі хмарно. Поки Юра кип"ятить примусом воду, я збираю намет. Трішечки знімаю камерою. Виглядає на то, що заночували ми якраз на місці, звідки має розпочатися підйом на хребет у планованому літньому поході. Виходимо за десять дев"ята. Снігу і льоду по дорозі - мало, хоч два тижні тому весь шлях був засніженим. Десь за годину я запросив привал. Дорога проходить поряд з потоком, її все частіше перегороджують зимові лавинні виноси. Скали над дорогою - похмурі, навіть - готичні, купа струмків, водоспадиків, наморозі. Після колибки дороги фактично немає, піднімаємось наверх потоком. За мостом починається серпантин підйому, після одного повороту вперше фотографуємо хребет Попа Івана. Від колиби коло старого автобуса з заґратованими вікнами хребет вже нависає над долиною Білого потоку якоюсь тянь-шанівською масивністю. Десь о першій - перекушуємо з чаєм біля струмка (Чінґер побачив, що я йду все важче й важче, вирішив дати мені передишку). Від верхньої вирубки сніг по дорозі вже постійно, навіть подекуди починаєм провалюватись. Ще десь години за дві Юра вже постійно йде з таким відривом, що, поки мене чекає - починає мерзнути. З відкритих ділянок дороги фотографуєм уже весь мармароський хребет - від Попа до Прелуки. Хребет - просто грандіозний, масивний і ажурний одночасно, занесений снігом без найменших проталин.
Юра йде вперед на Лисичу, домовляємось так: він добігає до колиб і починає там куховарити, я - по його слідах в свому темпі, але без посиденьок. Снігу вже по коліна стабільно. Вихід на полонину Лисичу для мене ознаменовується відчутним ударом в писок. Так, вітерець - більш, ніж відчутний... Поки я добредаю до колиби - вже темно. В колибі - тепло. Роздягаємось до футболок. Ранок. Зимно. Крізь шпари понамітало снігу. А на вулиці - а де, власне, гори? Тундра... Мете так, що видно тільки найближчі горби... Поснідавши, Юра вирішує розвідати, в якому стані шлях на вершину. Я розумію, що він при сприятливих умовах може дійти й на сам верх, але, оскільки йду помаліше, можу позбавити його й цього, хай навіть і вельми примарного шансу - він же вдруге під Попом за два тижні, і вдруге між ним і вершиною - тільки погода. Приніс дров (поламані нари в сусідній колибі чи дровітні). Юра з"являється якось раптово, минуло півтори години. Нагорі - біле пекло: вітер, видимість - декілька метрів, хурделиця, він заблукав на рівному місці ще до передвершини... Десь за годину ми вже обоє в кішках, вирішуєм "просто походити". А в головах - а раптом воно розвидниться і вдасться таки збігати на вершину... По суті, снігу і вітру ми не боїмося, нам би - тільки видимість. І так, і сяк снуємо по найближчому карнізі. Вітер поступово дужчає. Настрій - відповідний. Повертаємось в колибу. Минуло ще дві години.
Пробуєм утеплити своє житло. Мете вже навіть з-під фільонок на дверях. Скільки не топимо - протяги не дають скинути навіть куртки. На стіні - церковний календар. - Ти знаєш, яке завтра свято? Йоана ПРП, так що завтра - точно наш день, ми ж коло ПОПА ІВАНА... А що таке ПРП? - у Юри стан такий же як у мене, про що не заговоримо - все одно повертаємось до шансів досягти таки верху... - ПРП - напевне, преподобного, - я змітаю зі спальника сніжочок (а, може, - Пинзениківська партія, от, дурнувата ж політика, і тут дістає...) За вікнами вітер уже не виє, а реве... Знову намагаємось герметизуватись, знову варимо їсти... Як же довго повзе час, коли чекаєш... Вирішуєм так: якщо рано - щось хоч зблизька подібне на видимість - на Піп і - вниз, якщо ні, то... Ну має ж і нам хоч трішечки пощастити... Десь о дванадцятій прокидаюсь від просто шалених ударів вітру... Дверний засов аж стогне після кожного пориву. Збираю свої манатки в рюкзак: варіант, коли буря ввірветься таки в колибку видається вельми реальним, треба й до цього бути готовим. В спальник залажу в вібрамах і повністю одягненим... Ранок - похмуріший за вечір, вітер оголив фірн по всій полонині і, здається, виклав його рівнесенькою полосою. От тільки школа, що ця полоса - то наша дорога вниз... Юра вже в лісі, а я борсаюсь по груди в сніговій каші, на фірн виходжу то повзучи, то - навкарачки. Вивихнув ногу. Перший привал - на роздоріжжі на мармароський Петрос. Снігу стільки, що по часу спуск займає нам стільки ж часу, що й підйом. Сподіваємось, що внизу йтиметься легше... Після вирубки снігу дійсно різко меншає, можна навіть бігти вниз... В нижній колибі - група ровенчан, вони не добрались навіть до Лисичої, хоч подекуди йли нашими слідами... Біжимо вниз. Дорога, яка так легко вела нас на підйомі, донизу - мотононна, тягуча. Наша мета - засвітла вийти на трасу Ділове - Рахів, злапати попутку, бо хто ж зупинить поночі двом зарослим типам з лижними палицями і без лиж? В Діловому о п"ятій, вже в "рафіку", о сьомій - в дизелі Рахів-Коломия. З подивом помічаємо, що за ДВА дні закінчується(?!) ремонт рахівського вокзалу - чекають Кирпу і Медведчука. І отут халепа-погода знову наздоганяє нас: перевал занесло снігом, дизель аж надто довго стоїть в Ясині, в Вороненці, в Ворохті. Отут, в поїзді, ми змерзли по справжньому, хату на Лисичій згадуєм з тугою... В Делятині ми з запізненням в чотири години, ще годину чекаєм на франківський дизель... І все-таки до Львова доїжджаю умиротвореним і щасливим. Чому? Ми бачили і пройшлись Мармаросами - Карпатами, які зовсім не схожі на Карпати. Ми веземо в домівки обвітрені лиця, купу знимок, двадцять хвилин відео і масу вражень (а я, на додачу - розтягнуті бігом на спуску м"язи). Але найголовніше - ми веземо впевненість. Ми повернемось туди, в Мармароси. І то - скоро. Опис світлин
(зроблені з відео, Чінґер за якийсь час розмістить якісніші):
- Чінґер
- Нормалайзер
- Перший вид на Мармароси
- Вид хребта від нижньої колиби
- Вид хребта від нижньої колиби
- То НЕ Ельбрус. То - мармароський Піп Іван
- Спроби піднятись.
- Спроби піднятись.
- В колибі вже не тепло...
- То ще навіть не вершина... То все ще - полонина Лисича.
- Дорога вниз
- Дорога вниз
- Водоспад на Білому потоці
Нормалайзер Продовження Повчальна історія: хуртовина на Мармаросі. Неділя.
Вставши зранку ми зрозуміли, що нам на краєвиди розраховувати немає чого. Сонечко, яке вчора інколи виглядало з-за хмар, сьогодні взяло вихідний. Вітер, який піднявся, ще вчора з вечора, за ніч тільки посилився. Про те, щоб підніматись на гору не було й мови: краєвидів ніяких немає, а маючи з собою відеокамеру ми розраховували саме на них. Тому маючи день в запасі - ми вирішили чекати погоди.
Та сидіти в колибі та слухати завивання вітру мені скоро набридло, тому я вирішив "розважтитсь": "Дай, думаю, піду пройдусь на верх, подивлюсь: як там схил, чи багато нанесло снігу?" Вкинув в рюкзак на всяк випадок - "а вдруг розвидниться?!", фотоапарат, і пішов. Олег залишався в колибі і побажав на дорогу: "Ти там обережніше!". Як у воду дивився! Вулиця - зустріла завірюхою, поривчастий вітер ліпить в обличчя снігом. Якщо на полонині вітер за ніч поздував свіжий сніг, оголивши твердий наст, то на лісовій дорозі, яка веде на Піп, снігу виявилось стабільно - по-пояс.
Поки прокопався по серпантинній дорозі аж жарко стало! Останню петлю дорога робить вже на відкритому від дерев схилі, тут снігу мало, зате земля вкрита твердим настом. "Зріжу" - вирішив я і пішов просто догори.
На відкритому місці погода неначе сказилась - пориви вітру забивають подих, в обличчя січе сніг, навкруги океан молока - видимість метрів з три-чотири. В таких умовах неначе втрачаєш звязок з реальністю, перестаєш реально відчувати відстань і час: йдеш, йдеш, відвойовуючи кожен крок - скільки пройшов метрів? - Сто? А може двісті? (згодом подумалось: треба було хоч кроки рахувати) Піднявся ще метрів двісті (а може триста!?) нагору, вітер вже реве витискаючи з легенів весь кисень, так і намагається звалити з ніг - чую, ще трохи і буду я, як шматок туалетного паперу, летіти десь на Румунію. Думаю: на сьогодні стане - йду назад, зійшов з ребра, повернув наліво і пішов шукаючи дорогу (треба сказати, що два тижні тому, там хоч трохи вгадувалась дорога, зараз взагалі нічого не видно: зашліфований наст) Пройшов метрів сто, і думаю - треба падати вниз, і по-любому я перетну дорогу, яка тут знизу підіймається на гору серпантином. Падаю, падаю - нема дороги. Дивлюсь - щось не те: я впав метрів триста вниз, вже почався ліс, дороги немає, а схил стає все крутіший, того і глядиш, що кудись звалишся. Коли закопався між деревами по груди в сніг, я зрозумів: "заблудив!" Ну думаю: треба почати все с початку, піднятись назад і спробувати знайти дорогу. Погріб я назад, йти вгору в глибокому снігу важко: неначе борсаєшся на місці. Пройшов метрів п"ятдесят - ОЙ: а слідів то нема!!! Траншею в метровому снігу на схилі замело за п"ятнадцять хвилин!
Тут мені стало дійсно погано: пурга, видимість - майже нульова, слідів немає, морозець, а з теплих речей - поларка. Ну думаю - "… оце так сходила за хлібом!".
Перше відчуття - паніка! Що робити?! Куди йти? Навкруги біле море. В такому випадку не варто кидатись зі сторони в сторону шукаючи сліди: можна взагалі заплутатись в напрямках. Я сів просто в сніг і спробував підбити підсумки: "що ми маємо?!"
Знаючи загальний напрямок на Лисичу, (благо я ще уявляв в якій вона стороні), напряму лісами, буйраками, півтораметровим снігом - мені роботи на цілу ніч, і це при розрахунку якщо не "промахнусь" мимо полонини. Але інших варіантів нема! Трохи посидів, відсапався, ну робити нема чого - сидіти холодно, треба йти! Піднявся, ще трохи вверх і поповз вправо по діагоналі по схилу вниз. Не знаю скільки я так йшов: час наче спресувався, коротше кажучи, я виповз аж на початок дороги внизу в лісі, сам не знаю як, пропустивши весь серпантин. З якою радістю і полегшенням я побачив свої власні напівзаметені сліди!
Я згодом обдумував, як так мені вдалось минути серпантин: скоріше за все я в пургу пройшов по схилу задалеко і почав падати вниз в тому місці куди дорога вже не доходила і завертала, я певно спустився взагалі в якесь урочище внизу і потім трохи піднявшись пройшов вправо і вийшов на дорогу в самому низу. Коли я повернувся на Лисичу, Олег сказав, що я бродив півтори години, а для мене промайнуло годин з шість. Заблукати за несприятливих погодних умов можна навіть в добре знайомому районі. І якщо в даному випадку мені загрожувала, в крайньому разі, холодна ночівля і декілька годин повзти в глибокому снігу до полонини, то при більших маштабах району і незнайомій місцевості подібна "розвага" могла закінчитись не дуже добре.
Ось така от історія!
Чінґер
Березень, 2002. |
Матеріал підготував (написав): 
