Говерла для чайників.

Було то на початку липня 2000 року, після першого курсу. Запросили мене у похід. А саме, як власне не дуже важко здогадатися, у Карпати. Я раніше там не був, то й погодився.
То була весела компанія, але серед них ніхто в гори теж носа ще не совав. Тому, коли почув я, що йдемо на Говерлу, то злякався. Аякже! Думаю собі, це ж ким-то треба бути, щоб відразу і на найвищу точку нашої ненечки.

Коротше кажучи, виїхали ми з Києва 3 липня, в понеділок. Їхали у загальному вагоні, бо плацкартів чомусь не було. Було нас одинадцятеро. Можливо тому й вистачило здоров'я окупувати усе, що можна, в останньому загашнику. Отож, як на "загальний", їхали ми просто люксово.

Вівторок, 4 липня.

...Ми на пероні у Франківську. Виявляється дизель на Рахів відходить якраз скоро. Ну просто все для нас. У дизелі ми досить скоро розібралися, як треба платити за проїзд. Вірніше, нас просто навчили добрі дядьки. Виявляється, не треба ніяких квитків. Треба просто казати дядечку-контролеру, що дуже хочеш подорожувати дешевше та ще й так щоб йому - контролеру – було краще. І все. Усі усе розуміють, і виходить якийсь комунізм.

... Вилізли з супершвидкісного поїзда-лайнера на волю, вилізли у Лазещині. Як то воно гарно дихати свіжим повітрям і не страждати від спекотного комфорту
вагона.

...Десь далеко виситься Говерла.

...Почалися пригоди чайників у дивовижному царстві.

Ага, значить збираємося ми так: заходимо подалі в ліс і стаємо на ночівлю, бо всі трохи вимотані дизелями та веселою ніччю упоїзді. Але перед тим треба набрати питної води, бо струмок може десь і найдемо, але то лише кип'ятити та їжу варити (ми ж то знаємо з нашого навколокиївського досвіду вилазок на природу, як то важливо мати воду).
Зараз, як я про те згадую, то ніяк не можу второпати, чим ми тоді думали.
Та чи й думали.

Отож набрали води, наче вона збиралася миттєво зникнути принаймні на рік. Набрали, хекнули та пішли у гори. Ідемо, іти тяжко, рюкзак у мене тоді був
системи "колобок", тому десь після першого кілометра (а від станції в Лазещині селом іти досить довгенько) я спромігся на страшне - узяв та й вилив дорогоцінну вологу прямісінько на землицю. Без води якось воно може й буде, а з нею мене точно не стане.
Мій приклад підхопили деякі інші сміливці.
І що... Полегшало!!! Ті п'ять чи сім кілограм (смійтесь, смійтесь - я ж для того і пишу, щоб розвеселити шановне товариство і вберегти від подібних дуростей потенційних юних туристів) зробили мене легеньким-легеньким. То було чудово, принаймні зразу.

Значить ідемо ми та й бачимо - КПП, а там такий собі дядечко пита нас, куди це ми зібралися.
Виявилося, що то Говерлянський Заповідник. Думаємо, оце такої - палатки ставити лише в приюті і взагалі ніякої свободи. Але виявляється, за 1 грвн. з трьох чоловік у добу можна придбати такі-собі індульгенції для пред'явлення лісникам і ставати де заманеться.
Це нас дуже втішило. Також дуже нас зацікавило питання щодо керівника нашої туристичної групи. Яка пошана - не просто збіговисько студентів, а ціла туристична група. Отже самоповага сягнула захмарних меж, і потьопали ми далі.

...Стали у приюті серед безлічі галасливих дітей та інших цікавих особистостей.
Скромно відсвяткували день народження нашого Стаса та полягали.

Середа, 5 липня.

... Який чудовий ранок, як гарно спалося. Усе - суцільний супер. Значить так. Петрос - направо, Говерла - наліво. Чудово - ідемо наліво.
Ідемо - краса та й годі. Але ось стежка побігла в неясному напрямі, а в «ясний» напрям веде лишень струмок. А що, ходімо струмком. Але струмком вгору іти незручно - ліземо вгору навпрямки, лісом крізь кущі та на чотирьох (крутувато щось). Лізли-лізли, аж тут підйом припинився, і прямо перед нами з'явився чудовий краєвид - спочатку дуже вниз (високо залізли - правда?) ліс та й ліс, а потім вгору - ой там щось високе-високе...
Півдня на ту гірку ми вбили. Але хочемо їсти. Де вода? Знайшли струмочок - маленький-маленький, ледь тече. Як ту воду взяти? Але навчилися - все досить просто.
Після того я зрозумів: у Карпатах, принаймні в лісі, вода є скрізь.
Зварили попоїсти, аж тут щось дзеленчить - корови з двома хлопцями-пастухами.
Аби ви знали, як вони оторопіли, побачивши нас. Ми, звичайно, пояснили їм,
що йдемо підкорювати Говерлу, але трооошечки заблукали.
...Отож вивели нас на дорогу. Але час пройшов, тому ночували ми у лісі трохи не доходячи до полонини. Вірніше хотіли то дійти хоч до тієї полонини, але не знали, чи довго ще.
Отже стали. А полонину знайшов я, не полінувавшись пройти хвилин п'ятнадцять вперед. На вечерю було море молока.

Четвер, 6 липня.

...На полонині, перед нами - височенна гора - наша омріяна Говерла (правда пафосно?).
Але, виявляється, серед нас були розумні і красиві. Розумні вирішили йти стежкою, яка вела кудись в обхід, а красиві, до яких в останній момент пристав і я, рушили навпростець, мовляв чого його обходити, як ціль вже ононочки.
...Було нас красивих п'ятеро. Лізли ми неквапом, але досить швидко набирали висоту.
Яка все-таки краса навкруги. Привали робили ну дуже часто. А справа у черницях - було їх море. Отож ласували. Лізли жерепом під кутом 45 градусів, але яке то було задоволення - краса і ніяких слідів цивілізації.
...Я зрозумів, що кудись виліз, але не ясно було, чому прямо перед очима, вгорі,
була ще одна гора, не нижча, ніж та яку ми, красиві, штурмували. Не доведи Господи, щоб між нами та нею була прірва а-ля вчорашній день.
...Все добре - ніяких спусків. Бачимо стежки і людей на них. Ідуть хто вгору,
хто вниз.
Коротше, з полонини видно те, що дехто називає Мала Говерла.

Ідемо хребтиком, вітер страшнючий - здимає з ніг. На тому хребтику стовбчики - старий чесько-польський кордон. Аж гульк - розумні. На Говерлу йшли разом.

Чому не пішли Чорногорою, я не знаю. Може давили попередні невдачі. Пішов дощик. Ночували під Говерлою, на Франківській стороні. Вниз, до турбази, не пішли.

..............................................................

Далі була ночівля на березі Прута десь коло Ворохти, подорож в район Шешорів, гостинність Василя з Річки, тамтешні гриби, лісові черешні, ліси, печерки, тумани і водоспади...

В душі лишилась загадкова непройдена Чорногора і перший зародок любові до таких чарівних, прекрасних і незбагненних гір - Карпат.

Але то вже зовсім інша історія.

P.S. Як виходили у сторону Ворохти, то на КПП до нас причепився дядько. Каже, що там, в Закарпатті – заказник, а тут – заповідник, тому ми мали туди і вертатися (логіка не дуже прозора). Мабуть він чогось хотів, але що візьмеш із студентів.

 Матеріал підготував (написав): Олександр Єна