Перш за все необхідно дещо уточнити. В гори з групою ми ходили щороку, але весь час так: прийшли на одне місце, бухали там 10 днів, випрошували в добрих селян хліба, вони в нагрузку давали огірки та зелень; знали практично всі точки на селі, де можна було би купити смагу. З року в рік кількість людей, що ходили в похід зменшувалась неупинно. Особливо дівчат, які почали вискакувати заміж.

Тепер вже на 4-му курсі ми, як і завжди, на початку травня збиралися знову в Карпати, але цього разу не просто побухати, а походити по горах. Я склав маршрут, оцінив усе від часу привалів, до ночівок. Спочатку назбиралося щось 8 чоловік, але потім... В одного - ремонт до Паски, в іншого - треба бути вдома, короче в кожного якісь відмазки. Залишились лише я, Олег і двоє дівчат. Але і вони, злякавшись пішого походу і весняних холодів, в останній вечір перед від'їздом, коли все було вже заплановано і закуплено, відмовилися їхати.

І от останній вечір, 10 година, ми дізналися, що дівчата спасували перед походом, і вирішуємо, що нафіг нам вони усі, не хочуть в гори, ми їх тягнути не будемо, їдемо самі...

От сіли ми зранку в поїзд та й їдем. У Верхньому Синєвидному промайнула вдалечині гора, вершина якої була вкрита снігом. Я здогадався та і по карті було видно, що то Парашка, з якої власне і починався наш маршрут. Я "обрадував" Олега, ми переглянулися і просто офігіли. Такого навіть не очікували і ніколи не бачили. У Львові дерева вже цвітуть, з'являються листочки, про сніг уже давно забули, а тут... Одразу в душі якась тривога, гордість і захоплення від побаченого. Така собі, Кіліманджаро. А Парашка справді має конусоподібну вершину, як у вулкана. Так до Сколе ми і доїхали, розмірковуючи про той сніг на вершині, що ми її будемо покоряти, і що нам ще не раз будуть завидувати ті, хто відмовився від походу.

Вийшли і одразу на вокзал, переписали розклад і пішли. Через міст, перейшли об'їзну трасу і вгору вздовж потічка. Через деякий час стежка, якою ми йшли, розходилася: одна прямо, інша - направо. Та, що направо йшла, нам чомусь не сподобалась. І ми вирішили йти прямо, бо це було орієнтовно в бік Парашки, хоча ця дорога була дещо гірша і запущена. Через п'ять хвилин дорога, як і очікувалось, - пропала. Ми робимо перший привал. Снідаєм, бо відрання ніц не жрали, і йдемо вистежувати чи назавжди губиться дорога якою ми йшли, чи мо вона десь там далі вирине із небуття. Всі намагання марні - попереду ліс і невеликі завали. Я пропоную вернутися (всього ж 5 хвилин) і піти іншою дорогою. Олег піднявся трохи вище в ліс і каже, що далі завали закінчуються і, рано чи пізно, вийдем на якийсь хребет, а там може бути стежка... Як у воду дивився... На хребті маркірована дорога. Щось само по собі підказує - на Парашку. "Мєстная достопрімєчатєльность", тому і маркірована.

Приїхали - світило сонце. Тепер вже починає моросити. Тільки дощу нам і невистачало. В попередніх походах нас дощ заставав, коли ми вже отаборились. А тут ще йти і йти, попереду буде ще й сніг, і хто зна де можна буде там намет розбити. По дорозі натрапили на записку на туалетному папері "Діма доганяй". Крім слів була ще гарна картинка якогось хребта і вказувався точний час. Значить попереду вже хтось пішов. Через деякий час - ми на першій полянці, з якої видно хребет Парашки і усі три вершини.

Може десь зустрічаються інші назви цих вершин, я ж знайшов, що це Зелена (1221 м), Кобила (1231 м) і вкінці - Парашка (1270 м). Тут же ж на поляні перші прояви снігу, підсніжники та коноздри (анемони). Ми подивилися на Парашку і "сильно зраділи", що нам ще стільки тріпати. Ми і так уже пройшли більше, ніж ходили в інших походах, і з вагою рюкзаків переборщили. Від цієї полянки сніг уже зустрічався значно частіше. Маркірована дорога справді трохи допомагала, хоча загальний напрямок маршруту уже відомий. Через деякий час нас догнав і обігнав Діма. Там, виявляється, пішла його група зі Стрия.

За півгодинки ми вже на початку хребта. Тут сніжне поле поміж лісом. Зліва класно вписується в гірські пейзажі "рєлєйка" (ретранслятор). Ідемо по хребту. Потужний вітер шманає з півдня. Чітко видно, що сніг лежить лише на північних схилах, і там абсолютний штиль. З південного боку снігу немає, проте вітер не вщухає і дме поривами, так що бува ідеш, чиниш опір вітру, ніби опираєшся на нього, раптом він різко пропадає і ти ледве утримуєшся, щоб не впасти. По небу ганяють мутні хмари з яких час від часу легенько моросить. Інколи на камінцях зустрічаються жовті ромбики маркіровки. Справа - неймовірно прекрасна панорама відкривається на долину р. Стрий, а сама річка - як широка дорога. Пройшли Зелену, на підході до Кобили починається трохи більше лісу і між деревами снігу наметено по коліна. Добре, що перед нами пройшли стрийські, - ми йдемо по їхніх слідах на снігу. Після вершини ми десь загубили їхні сліди і спускаємось униз, а там знову ліс і снігу купа. Кожен крок і ми поколіна вгрузаємо. В боти вже позападало снігу. Повернули наліво, щоби вийти з лісу на південні схили, де снігу немає. Вийшли і побачили чудову дорогу, яка мабуть оминала вершину з півдня. Ще мить і ми у підніжжя Парашки. Три-чотири - побігли. Десь на половині підйому той камінь, на якому розказано, що тутечки в 1015 році було забито доцю Святослава - Парасю, в честь якої і називається гора. А саме цікаве, що майже через кожних 5-10 метрів зустрічаються ромбики на камінцях. Для чого вони тут? Мабуть, щоб люди не збилися з дорожки і не заблудили? Вершина ж уже під носом, куди тут блудити!? І от останній ривок - ми на Парашці!

На дзегарі 16 година. Зі всіма привалами і перекусонами ми йшли зі Сколе 6 годин. Фоткаєм на всі боки, шкода, що видимість препаршива. Далі за Верхнє Синєвидне ніц не видно. Нас допікає ще думка, кому це стрельнуло в голову витягти і вкопати! тут 15-ти метровий стальний хрест. Потім читаєм про тих диваків на табличці. Стоїмо і помаленьку продовжуєм фігіти. Кругом "красота нєопісуємая". Ото вже приїдем, почнем розповідати, то наші аж подавляться від зависті. Після стрийських ще залишились дотлівати жаринки на місці вогню і купка гілочок. Розводимо вогонь, випиваємо зо пів-флєжки, закушуєм, смажимо по сардельці. М-м-м, як то смачно було... Сидимо трохи нижче вершини, щоби не турбував вітер, далі вже починається сніг. На хребті перед нами вершина Діл (902 м), вона незаліснена і класно видна. Дещо нижче від неї уздріли дві високі ялини на якійсь полянці. Вирішуємо заночувати там під ялинами. Це точно підходило по розкладу маршруту.

Просиділи годинку і вирішили, що треба йти, щоб до вечера ще встигнути розкласти намет. Через півгодинки ми вже йдемо лісом в сторону Долу. Іде дощ. Плащі, які ми купили напередодні на базарі, такі нікудишні, але добре, що хоч і такі є. 19.30 ми на горі Діл. Пробую сфоткати панораму хребта Парашки, який звідси класно спостерігати. Сидимо і знову фігієм - скільки ми прохірачили за день. Самі дивуємось. Починається дощ. Видно вершини наших цілей - ялинок. Спускаємось до них. Справді полянка біля ялинок класна: і вода є, і дрова є. Розставляємо намет.

Дощ іде вже рясний, але він не пригнітив настрою, день все-таки вдався хороший. Встали ми рано-зранку та й за день змучились, то ж хотіли вже спати. Моя Montana змокла і затухла, а Олега годинник в куртняку чи шлейка рюкзака придавила, чи що, словом він збився. Короче, ми тепер не знали яка година. Наставили так, наугад. Вогонь розкладати вже не збирались. Допили фляжку, доїли сирі сардельки, погризли сала і спати. В спальниках розмірковували про почуте та прочитане, що біля Парашки є ведмеді, вовки та інша неприємна для зустрічі утварь. До гадюк ми вже привикли у попередніх походах, і одну навіть з'їли. А ще розмірковували, чий то міг би бути слід на стежині біля гори Зеленої. Шоби спокійніше спалося, вирішили, що то скорше був відбиток лапи великого песика, а не вовка. Не згледілись, як поснули...

Проснулись зранку, а надворі сонце. Легесенькі хмаринки біжать по небу, такі ж самі піднімаються вверх по Парашці. Встали, просушили те що вчора підмокло, розвели вогонь, забацали гречку, наїлися. Потім насипали ще і поставили знову варити, щоби було що взяти із собою, бо дорога лежала неблизька і хто-зна, коли доведеться зварити їсти і чи доведеться взагалі. Тим часом полежали собі на сонечку, поспостерігали за хмарками. Така-от погода після дощу дуже сильно піднімає настрій. Потім почали упаковувати речі, доварилась гречка. закопали вчорашню допиту пляшку, щоби прислати по неї когось із наших одногрупників влітку, мов там-то і там-то зарита пляшка (не казати, що вже порожня), на тобі карту, легенду, компас, іди шукай...

Спустились до річки (Велика Річка), там дорога. Я десь вичитав, що тут має бути 2-метровий водоспад Гуркало, перед тим місцем, де впадає у Велику Річку Мала Річка. Ідемо і поглядаємо час від часу на її русло. Коли підходили до водоспаду, то ще здалеку почули, де він. Це перший такий справжній водоспад, який ми бачили у горах. Нічого так, гуде непогано. Познимкувалися. Пішли далі. Хоба, річка набралась наглості і перегородила дорогу. Брід, але треба роззуватись. Води поколіна, течія досить швидка. Перейшли, правда трохи штани підмочили. Аж тут нам якийсь мужичок, з дочкою на ровері, іде назустріч. Поздоровались, перепитали, чи далеко до села. Сказав, що ще неблизько. Спиталися про те, чи буде ще далі річка перетинати дорогу. Він нас звичайно "порадував".

Ще 2-3 рази каже. Сам він ішов малій показати той водоспад Гуркало. Поповзли ми далі. Переходити довелося ще 2 рази, третій був перед селом, там уже кладка була. Сіли перекусити, нас обігнали якісь туристи з універу, вони йшли з Крушельниці і вирішили теж сходити до водоспаду. Попереду село Корчин, а позаду величний хребет Парашки, немов стіна.

Вийшли на трасу, спиталися в людей котра година і як вийти до Сколе. Годинники ми ж виставляли наугад і, виявляється, помилились лише на 15 хвилин. До Сколе, кажуть, щойно пішов автобус і більше ніц не буде. Треба йти пішки через Дубину. Я якраз так і планував. Поповзли вже в буквальному значені. Все-таки заважкі рюкзаки ми напакували. Зупинялися кожних 20 хв., щоби плечі трохи попустити. Вже й попід шлейки придумали накласти рушник, щоби не так тиснули. Полегшало набагато, але всеодно... Десь до 20 години ми долізли до шосейки М17 на Сколе. Ще за півгодини добралися до поворота на Кам'янку. Про нього я знав, що це за 2 км до Сколе, а скільки ще до Сколе км залишалося ми не знали. Спитали якусь жінку, вона сказала, що щойно пішов автобус (нам на ці автобуси просто щастить), але можна і на маршрутках (їх там багато шниряється). Ми пояснили жіночці, що нам впринципі не в Сколе, а в Кам'янку і чи не оцей-от поворот туди веде? Вона підтвердила, але сказала, що туди дуже далеко і що вже дуже пізно. Ми її вже не слухали, самі знали...

21 година. Сидимо перед входом до того-от Національного Природного Парку і читаєм там на дошці, як добратися до водоспаду, до озера та мінеральних джерел. Читаєм ще про те, що на території Парку не можна розкладати багаття, рубати дерева; ставити намети лише з дозволу адміністрації. Пішли по дорозі, розмірковуючи, як нам бути. Розкладати вогонь ми і не збиралися, бо гречка ще залишилася. А на рахунок намету, то вирішили, що погода хороша, ночуємо просто неба в спальниках, без намету, щоби не було проблем із лісниками. Я вже мав гіркий досвід зустрічі з п'яним лісником посеред ночі, коли ще ходив у похід на спортивне орієнтування. Тоді відкупилися водкою. Тому я не хтів більше стикатися з лісниками, а тут обабіч дороги були якісь хати, чи то від турбази цієї, чи то лісничі, ми не знали. Повернули в ліс, пойшли трохи від дороги. Вже було зовсім темно. Знайшли рівне місце, розклали на землі целофан, яким вкривали зверху намет, розстелили спальники. Повечеряли гречкою, ще й на ранок залишилось. Полягали, бо втомилися за день дуже сильно. Ноги (ступні ніг) і плечі просто гуділи. Але добре, що все-таки дійшли сюди. Тут якраз була запланована друга ночівля за планом. Лежиш дивишся вгору, а там поміж дерев небо повністю усипане зорями. Така красота...

Нам пощастило, за ніч погода не зіпсувалась. Зранку було сонечко. Поснідали вчорашньою гречкою. Пішли. Небо підказувало, що до обіда затягнеться хмарами повністю. Ноги давали про себе знати, плечі ж відійшли за ніч. Вирішили змінити маршрут, трохи укоротити, бо сьогодні наступна ночівля за планом біля Гребенова, потім на хребет Зелем'янку і до Магури. Але не все так просто. Спочатку ми мусимо дійти до водоспаду, потім до озера, згодом до скель Довбуша, тоді спуститись до 21 години у Нижнє Синєвидне. Там на електричку і доїхати до Гребенова. Для цього треба було побити вчорашній "рекорд по ходьбі". Ми тепер вирішили, що ідем одразу на хр. Зелем'янку. Із с. Кам'янка піднімемось одразу на г. Лопату, а від неї вже до Магури. Вирішили так і пішли.

По дорозі, перед мостом через річку, зустріли джерело мінеральної води. Звісно набрали собі в пляшку. Вода на смак така, ніби в ній варили яйця. Я знаю, що є така як тухлі яйця, а такої як ця ще не зустрічав. Попили, пішли далі. Через 15 хв і водоспад. Його теж чути здалеку.

Без гарних матів красоту водоспаду годі було й передати, як і панораму з Парашки. Прийшли, покидали рюкзаки та побігли хвоткатись. Відзнимкували його з усіх боків. Потім сіли у новенькій, напевно нещодавно зробленій "бєсєдці", випили пів-флєжки, з'їли сала. Запили яйцатою мінералкою. Тут уже і на філософські теми та роздуми потягнуло... Гарно там, але досить брудно, насмічено. Перед спуском табличка з розцінками. Ми посміялися над тими цінами і пішли далі.

Одразу після водоспаду, вверх по течії річка стає вужчою і спокійнішою. Там за поворотом бачимо стежку, яка веде вгору. Вирішили піти подивитися, може то до озера. Не помилилися. Вверх стежкою ще 300 метрів і ми біля озера Морське Око, здається така його назва. Посередині воно заросло, там напевно трясовина. Там така загадкова атмосфера, ніби у казці, не вистачає лише мудрого ворона на ялині, дикого кота, "казльонка і Альонушки". Сфоткали і спустились на дорогу. Пішли до села.

Купили там хліба. І тут же вирішили, що ми неправильно вчинили. Тут же ж в гірських селах у магазинах є і гречка, і рис. Чому ми то всьо тягнули на собі зі Львова на Парашку і т.д. Подумаєш, переплатимо 10-25 коп. за кільо, зате легше йти. Отож це був хороший урок для нас на майбутнє.

Небо затягло хмарами. Почали підйом до хребта Зелем'янка. Вершина Лопати з нашого боку в снігу. Трохи вище почало моросити з "намьоком", що буде дощ. Ми вирішуєм, що якщо піде дощ, то на Лопату нині вже не підем, а завтра, якщо вже не випогодиться, то підем в Сколе і поїдем додому. Прийшли на якусь полонину. Звідси класно видно хребет Парашки, а внизу, здається за 4-5 км Сколе, видно як по шосейці гонять автомобілі. Починаєм шукати місце для ночівлі. Знайшли прикольну місцину там, де дорога, що йде у бік Сколе, входить в ліс. Тут і хвоя під палатку, і для вогню, і джерело є, і з села не видно буде навіть диму від вогню. Короче місце просто кльове. Пошуріку розбили намет, укрили його целофаном, бо починався дощ. Олег пішов спати, бо минулої ночі в лісі не виспався, холодно йому було. Я ж почав куховарити. Дощ закінчився. Розпогодилось. Замутив офігєнну зупку. Такої ще ніколи не вдавалося зварити. Розбудив Олега. Повечеряли. Допили флєжку. Наносили наніч дров. Будемо сиділи до рання, а завтра, оскільки вже випогодилося, підемо на Лопату. Небо усипало зірками. Тут вперше ми реально застосували нашу гітару по призначенню. Сиділи і співали.

Не помітили, як небо вже потемніло повністю. Але через деякий час воно знову шось посвітліло. Дивлюсь на годинник, ніби рано ще до зорі. От лишень 23 година. А воно все світліше і світліше, і то не з півночі, там де сонце під горизонтом повзе, а на сході! І шо то воно таке? Аж потім зашарили, шо то місяць там зійшов, він якраз повний, а за горою його не видно. Потім місяць освітив на небі дві якісь білі легесенькі хмаринки, і світло, відбившись від них, залило усю полонину м'яким білим і водночас потужним сяйвом. Стало видно усе до дрібниць. Ми сиділи як зачаровані. Такого в місті і на рівнині не побачиш... Згодом виглянув сам "колобок". Але такого сяйва, яке було від хмарок, уже не було... Ми вирішили піти вище і подивитися звідтам на Парашку. На жаль, нічого не побачили. Вернулись, загасили вогонь, у нас є своя традиція гасити вогонь... Пішли спати.

Встаємо зранку, а надворі дощ. Як же то було прикро... :( Добре, їдемо додому. Поїзд один десь о 18:30, інший (останній) о 20:30. Зварили хавчик. Закопали і тут допиту флєжку. Зібралися і в 16 годині вийшли, тут же ж до Сколе близько, лишень перевалити через невеличкий хребет. Пішли по цій дорозі, що була біля нашого табору. Головний орієнтир - прямо по дорозі, через хребет. Ішли, ішли, дорога ледь помітно звертала направо, але зберігався один орієнтир - через хребет, якщо вже і повертає дорога, то там на хребті, коли буде видно Сколе, відкорегуємо свій напрямок. На компас подивитись навіть не подумали, тут же ж близько, напрямок відомий. Дорога перетворилася на стежку, а згодом зникла. Ідем всеодно на хребет. І от ми на хребті - прямо вже спуск. Почали сходити. Досить стрімко тут. От поміж дерев просвітлюється. Спускаємось нижче, вже чути, як собаки гавкають, півні кричать. Сходимо ще трохи, вже видно будинки. Розглядаємо їх, але щось не подібне це на Сколе. О горе! Он же ж церква, а он там... Блін!!! Ми дали крюк, ми вийшли до села Кам'янка. А ось попереду, той хребет по якому ми вчора піднімались на полонину. На годиннику 16:30. З таким розкладом ми не встигаєм на перший поїзд. Вертаємось з матами тепер уже під крутий підйом. З трудом відшуковуємо останні сліди стежки. І корегуємо уже звідси свій напрямок руху. Сунемо через буреломи, як мамонти в одній пісеньці-колисковій. Кругом зустрічаються сліди і послід гірських кіз чи оленей.

Виходимо врешті-решт до потоку Чудилів. Біля нього іде дорога, явно вже до Сколе, але ми і так не встигаємо. Сунемо помало. Вже ноги мокрі, бо дощ дотепер не вщухав. Там по дорозі біля потоку повилазило багато саламандр, таких плямистих. Я про них колись читав, що вони жиють в Карпатах, занесені, здається, до Червоної Книги і є дуже отруйними. Їх тут справді багато після дощу. Вже в нижній течії потік 2-3 рази перетинав нам дорогу, але оскільки ноги мокрі, то ми і не визувались. Прикольно ходити взутому по воді і не переживати, що промочиш ноги. От уже і Опір біжить. Тут якісь труби провисли. Може це нафтопровід "Дружба". Дорога розгалужується: одна йде прямо до річки і до Сколе, інша - наліво і троха вгору. Ми йдемо прямо, щоби швидше вийти із цього лісу. Краще би було піти наліво, як потім вияснилось. Виходимо на берег Опору, а тут ні моста ні кладочки не видно. Проте є дорога направо і я здогадуюсь, куди вона приведе - в Дубину, а звідтам ще 2 км до Сколе і стільки ж, мабуть, до вокзалу. Нема виходу - ідем. Перезулись у сухе. Прийшли справді в Дубину, тоді вертались до Сколе. На дзегарі вже 19:45. Скоро останній поїзд, а нам ще стільки йти... Почало прояснятись. Вийшло сонце, хоч бери і залишайся, але ні, уже вирішили, що їдем. По дорозі на вокзал у місті ще треба заскочити до магазину, купити хліба і водки пляшку, бо ж їхати ще довго. По 8 годині ми доповзли до центру. Олег пішов затарюватись, а я - на вокзал по квитки, бо чув шо вона їх там довго виписує. Короче, ми ледве сіли і на цей поїзд. Просили у провідника, щоб взяв до Львова. Він сказав, що лише до Стрия, а там буде електричка. Вже в поїзді Олег розповів, що було в магазині. Там якийсь вуйко старий (місцевий пивопитник мабуть) спитав:
     - А куди-сте хлопці ходили?
     - Та на Парашку...
     - Та й скілько вас?
     - Двоє.
     - Як то двоє? Я думав десять. Там же вовки, ведмеді. Ви відав мали якусь зброю?
     - Та не мали ми зброї.
     - А може ... якийсь захист? (з цими словами він посмикав себе за сорочку на грудях - невідомо, що малося на увазі )
     - І захисту ми не мали.
     - О, молодці, хлопці. Я ось-де живу, тай то боюся туда сам піти, а ви...
Доїхали ми так до Стрия, там пересіли на електричку. Допили водку. Проспали до Львова...

 Матеріал підготував (написав): Микола Стражніков