стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Мармарош – Чорногора кінець червня 2002 лінійний. :::

Мармарош – Чорногора кінець червня 2002 лінійний.

Увага!
Нижчеподана робота не претендує на жодні класифікації чи оцінки зі сторони шановного панства, як і не потребує схвальних чи засуджуючих відгуків. Це бачення унікальної багатоденки моїми власними очами з максимальною деталізацією і притаманною автору емоційністю, аби пережити її у всіх барвах знову через рік, десять, і більше, як Бог дасть.

Коротенький гуцульсько-український словничок вживаних у тексті слів (за абеткою):

Батракувати – вкалувати
Бігме – слово честі, присягаю, кров з носа
Вздрів – зустрів
Відов – певно
Втворити – відчинити, відкрити
Вуйко – міф. Ведмідь
Ґаздиня – господиня
Годен – здатен
Дараб – плотогон
Дзиґар – цигарки
Дрантя – одяг
Дрисливка – дика слива
Єтьо – карпатська снігова людина
Заким – поки
Зупа – суп
Калабаня – калюжа
Кімак – поліно
Кулеша – гуцульська кукурудзяна каша
Кумик – жаба в стадії пубертації
Кунь – кінь
Люфа – отвір
Манджати – подорожувати
Махом – миттю
Мо’ – скор. може
Нанашка – звертання до гуцулки, пані
Направці – просто, прямо
Ніц – нічого
Пантрувати – тут: чекати
Перекимарити – передрімати
Пироги – вареники
Слуп – стовб
Сподні – штани
Тре’ – скор. треба
Файно – гарно, чудово
Хатчина – маленька хатинка
Шляк трафив (його) – він здурів
Штири - чотири
Шума – піна.

* * *

Спершу не хотів нічого писати, але потім прочитав командирський репортаж Олега Шостака і подумав, шо вартує. Не тому, що в нього нездало вийшло, а тому що туди, як в пісню (на чому він сам наполягав), свої дві копійки нікуди вставити. А суб’єктивізму і деталей підкинути не зашкодить. Для нащадків.

Про учасників – дивіться згаданий репортаж, там все вичерпно.

Підготовка пройшла на рідкість гладко, ініціатива, яку ми виношували ледь не три роки, нарешті реалізувалася.

Як і передбачалося, в рахівському була душогубка. Не врятував нас навіть статус пляткартників (старіємо…;). Провідничка ше довго намагалася відчинити монтіровкою наше вікно (бігме, не просили), але намарно. Благо, в неї було майже холодне пиво, і ми навіть розважались. До того ж, така спека була непоганою акліматизацією для походу, хто його зна, який ташкент нас там чекає... Дехто намагається спати, я навіть не думаю, пам’ятаючи, як раз заснув в таких умовах і прокинувся в калюжі власного поту.
Однак їхали таким макаром не всі: Командир Шостак і ще двоє кумів добираються власним автом і мають підібрати в Франкфурті Чінґера…

Мимоволі помічаю на вокзалі в Франківську серед пропливаючих повз поїзд туристичних мас його обличчя. Упс, а де ж машина? В нелегких роздумах про останнє робимо наліт на місцевий морозильник і вже пакуємо моржо. Чінґеру більше пощастило ніж нам: він отаборився в загальняку; а останній хоч і нагадував Бухенвальд за кількістю душ на куб місця, але там, на відміну від нас, було аж три відчинених вікна (то був той же плацкартний, але з повидираними перегородками).

Страшенна спека одну за одною нагнітала інженерну мислю: за порадою Чінґера беремо Юлькін каремат, скручуємо в руру і вставляємо в отвір тамбурних дверей, скло від яких перед тим хвацько витиснула провідничка (в случає пожара видаві стєкло). Ефект був приголомшуючий, скоро людисок в тамбурі було хоч по голові ходи, які хапали холодне повітря як ті тюльки викинені на берег, і знову пірнали в гарячий басейн вагону. Пізніше нам з Карасьом в голосу забрела ідея відкрити на ходу інші засклені тамбурні двері і всістися просто на підніжку, весело баламкаючи ногами. Задоволення дістали автентичне, сидиш, димиш дзиґаром в такт паротяга і під ногами з рахівською швидкістю колошкає босі ноги трава. Кайф поламав начальник поїзда, який від такої наглості ледь не тріс на тій жарі. Дістали прочухана, але шо тільки в тому поїзді не творилося, як-то мій брат мив голову під дощем відсутніх дверей в останньому вагоні, чи як начпотяга позабивав цвяхами вікна, аби мінералка краща продавалася…

Пішли потім до Чінґера і до деяких спраглих за мачо дівчат. Помагали їм співати й розгадувати кросворди. Сонце зайшло, але спека трималася. Прохолодно стало аж за північ. Так дев’ять годин і промайнули. Вночі виходимо на тверду Рахівську землю і за ретельними настановами наймолодшого кума шукаємо нічних таксистів, що повезуть нас на землю обітовану, в прикордонний край.
Каже один з водіїв, шо машина вже сидить на ресорах і ніц їй не буде. То після того, як москвіч добре присів під нашими клунками й тоді ще відгодованими тільцями. До КПП не везе, дорога туди ледь гірша, видно набиває собі ціну. Пару поворотів манджаєм пішки. Наплечник добряче притискає до стежки, хоче з’їхати аж на дупу. Глип, спереду фордяра світить, видно жовті штани каммандіра (два раза ку). Аванґард вже дістає першу чергу інструкцій. Ага, Шома і Костя пензлюють в Станіслав за новоспеченим доцентом Ігорком Зарічним, котрий таки відбився з лап непросихаючої альма-матер.

А наші нічні екстріми продовжуються у вигляді мікроброду через потік Білий якраз до першої стоянки, де вже завзято світить ліхтариком Андрюха Стецуняк. Нарід неохоче роззувається, дехто валить взутим. Наш гостинний ґазда годує нас зупою, перехиляє чарку-другу і зникає в череві намета. То й не дивно: хлопці, що поїхали, бідкалися (а точніше плювалися) про потворний гнус, що не давав їм жити до ночі. Зранку Стецуняк показував пошматовані до ліктів руки. Решта спала добре, й піднявшись о сьомій, навіть виспалася.
Колосніданкової пори примчали хлопці і привезли Заріка. Во радості то було. Чекали їх значно пізніше, та й день сьогодні штурмовий – ввалити чотирнадцять км, з них півтори — по вертикалі. Рано вже добре шмалить, безбожно жере мошкара і спокусливо визирає з-над ближньої ялинки вуйко Піп. Йду купатися в місцеве жакузі, розрекламоване хлопцями; розніжене тіло ще незвично реагує на студену воду, але кайф від свіжості не описати…

Дуже дисципліновано група виходить на старт о 10:00. Каммандір дає останні саабраженія. Вухо ловить перші зміни: йдемо не в лоб на Полонинку і Прелуку, а потім траверсом аж до Попа, а потоком Білого і серпантином до Лисичої, як ходили в березні. Дорога довша, але пологіша. Я роблю вумний фейс і легонько питаю, чи будемо ми нині на Попі. Отримую тверде “так”, хоча глузд і 35 кг на горбі в тому сильно сумніваються. Так к бісу план!

Місцями дорога по долині Білого йде попід кронами, але від того легше не стає: спека зраня вже та, мухи жвиндять ніби на торнадо. Коло водоспаду миємось, відпочиваємо, проклинаємо спеку, жужво й перший день. Про себе, звісно. Минаю будку (в путівнику Шостака за березень – “перехідна альтанка-колиба”), ага, тут я вже валю аванґардом, бо в мене реалізувалися підлі задуми відірватися. Фігвам! Щось далі я вже дідька лисого пам’ятаю, видно так пихтів, шо аж пам’ять відшибло… Пам’ятаю, що в результаті відстав від всіх на добру годину. Головне, що нога під еластбинтом не болить (цур тебе), лізу далі. Виджу дебелий врожай суничок (як наші проґавили?). Гм, непоганий привід впасти. Доганяю їх коло автобуса й нижньої хати, лежимо, обзервуємо Мармарош у всій лєпоті.
Знову відстаю, але якимось чином доганяю кумів, що впали коло одного з нечисленних водопоїв в тій частині дороги (вирубка). Шостак бачить мене, ніби зітхає шо ше лізу (певно вздрів зранку еластбинт на коліні і поставив на облік, тим більше, що я контрольну на Парашці прогуляв ;), але з гордим краєвидом на фізії проходжу повз них блаженно відпочиваючих… і валю далі!!! Під крики “Стій! Спочинь! і т.д. зникаю за поворотом. Струшую з себе незаслужену репутацію чайника. Троха вище мене все-таки наганяють і ми дружно з кумами валяємось в тіньку чверть години.

Каже Олег, ще два закоси й серпантину хана аж до Лисичої. Хлопаки оживають: земля!!! На першому нас лапають прикордонники й зовсім не по-гуцульськи наказують зупинитися. Ми опору не чинимо, стаємо. Я дістаю задоволення: нарешті в прикзоні. Два чарівних слова: „майор Шостак” і ніхто по документи вже не лізе. Питають, чого так довго ліземо… Прокидається моя совість і готова щиросердечно зізнатися… Шостак за словом в кишеню не лізе: каже: хвотографіровались… Погранци чешуть про якусь там другу групу, але ми віри не ймемо, стандартна відмовка… Останній підйом, засікаємо наших… П’ємо воду, балдіємо. Знизу чути рев двигуна: у всіх дико блищать очі: а може??? Машина вилізла з-за повороту і замовкла. Вийшов жевжик в одних трулях – представник тої групи, яку погранци шукали. Повезло, думаю, на тому повороті ви якраз розминулися... Пощастило тільки Юлі. В більшості відкрилося друге дихання, а може просто пообідали. За якийсь час вилізли з лісу і очам відкрилась неймовірної вроди панорама всього Мармароша з Поповим відхребтям, низка хатчин на Лисичій і зграйки бемкаючої ВРХ.

Нарешті!!! Звісно, ніхто надій про Піп сьогодні вже не плекав, залишилось знайти гідне місце й переночувати. На цьому Богом створеному перешийку, де ми зробили ґранд-привал, відкривалися фантастичні краєвиди: вся Лисича, Мармарош від Менчула до Попа, Берлибаш, Петрос Мармароський, Фаркау, Міхайлескул. То завал! Просилися ідеї падати просто тут на вітрі, аби не тікати від пейзажу. Але життя тут вирує не на жарт. За хвилю проїжджає трактор і виганяє нас шукати собі інше місце під сонцем. Менш навантажені Чінґер зі знайомою Олею чешуть вверх по перешийку в пошуках нормального місця, а ми ще довго сиділи зачаровані красою довколишньої природи.

Ще трошки покрехтіли, заким вилізли до тої відшуканої хлопцями галявинки. Але вартує. Направду. Головне, щоб зранку корови по головах не ходили, як це завше буває коло вівчарів. Вода, дрова, погляд сягає ген-ген всіх прилеглих красунь-гір.
Хлопці одразу прилаштували горловину до кволого струмочка, вогонь миттю спалахнув, до особового складу помалу почало вертатися життя. В гарній, але на той час ще не дуже перезнайомленій, компанії дотепно пройшов вечір. Шкода, що ті самі погранці, які вилізли на Піп для обзервації, знехтували нашим товариством, хоч ми буйно запрошували їх на 50 г.

Ранок був приголомшливо фантастичний, якщо не зважати на тривіальну спеку. Західні схили Берлибаша купалися в молочній пелені, довга ранкова тінь ниспадала від довколишніх дерев, а просто поруч, залиті сонячним сяйвом, височіли південні передвершинки довгожданої гори.

Нарід аби погледіти на ті всі принади, досить швидко повискакував з наметів, поснідав, позбирав табір і поволеньки, але із завзяттям рушив на штурм Попа Івана Мармароського. Якісь двадцять хвилин пихтіння і перші вже на траверсі. Тут відпочинок, знимкування, аналіз тактики проходження. Чінґер, Олька і Степан нас лишають і вже погнали на Піп. Я ховаю наплечник і по кількох хвилинах до них приєднуюся. У Вовки, Мирослава і в мене задум валити траверсом, який менш-більш чітко проглядається на західних схилах Мармароського хребта і починається від того плеча, де ми стали. Командира ше нема, тому отсєбятіна. На Попі сидять наші і ще пару місцевих гуцулят. Ловить Київстар. Через раз і деколи захапує румунський передавач. Роблю панораму Мармароша. Посиділи, постирчали від місцевої краси, попрощались з Чінґером, Олею і Степаном (у яких, як відомо, похід на цьому фінішував – Жураківський якраз в румунські гори збирався) і побігли назад до наплечників. Дорогою зустрічаємо наших, які вельми пихтять з наплечниками на раменах, і рушаємо траверсом для історії. З цієї миті ми розходимося з нашими на кілька годин і домовленість в нас зустрітися на пол. Ґрацілор, яку видно з Попа досить чітко. Навіть видно озеро, якого немає на жодній карті, зате воно не тимчасове, бо в Чінґера є тогорічна вереснева його знимка.

Траверс — явно не брусилівка Петрос – Говерла, так собі ледь помітна стежечка, місцями добре перекошена вниз по схилу. Також була низка ненависних серпантинів у формі латинської літери “V”. На одному з них я вирішую схитрити для запобігання втрати висоти, йдучи через жандарм просто направці. Йду собі, заліз в якусь кручу, з’явилась висота, все таке альпійське, адреналінове… Чую, знизу кричать хлопці: “Вертайся, вб’єшся!”. Ну, думаю, те, що треба. Вертатися вже пізно. Лізу по скелі. Паскудна тут порода, вапняк під рукою кришиться як чіпси… Вишу на руках, легенько спускаюся, а тут як поїде мій центнер. Зрив… Страхуй, сам ти страхуй! Сиджу на гепі, пронесло по каміннях і через чагарник метрів п’ять. Руки подер, десь вже сиче багряна кров… Ага, всі пальці пороздирав…Суцільні синці й подряпини по ліктях і на ногах. Ну не вар’ят??? Потроху наздоганяю наших, виявляється, я не один інвалід — Вовка вже теж перебинтований на пальці. Круто, згадка буде, може навіть шрам, як пощастить, але одного робочого пальця в мене вже немає. А попереду, так як колоритно тріщать під Мирославом кущі, близиться не найлегша частина дороги. Зате вже має виднітися озеро – наша винагорода і принада, одне з чудес цього раю, заради яких ми сюди поперлися. Ще пару йорзань по трав’янистому схилу і… з-за горбка визирає торс Мирослава, який першим зреалізував задум покупатися. Підходжу я і негайно занурююся в прохолодні води. Вовка дивиться на мене і на озеро недовірливо, але таки лізе в воду. Нагорі видно Піп, наші вже вилізли і тепер обзервують в бінокля наш нудистський апофеоз. Зализуємо рани, Вовка потроху знайомить мене з місцевим лікувальним зелом. Я мучуся в спробах згадати назву озера, щоразу завантажуючи в пам’ять польський репрінт. Доходимо до висновку, що озеро науці невідоме і цю халепу слід негайно виправити. Дивимося на свої понівечені кінцівки і забинтовані пальці та нарікаємо його Кривавим, бо щоб до нього долізти, була пролита наша кров. Мирослав поки що неушкоджений, але, як твердить історія і подальші його спогади, він добряче навернеться (а точніше – перевернеться) на найближчому дебелому сніжнику і буде до наших йти на одній лямці наплечника – озеро теж далося йому не безболісно. Але валить він вражаюче. Ми з Вовкою далеко позаду. Всю дорогу під ногами трапляється колючий дріт, йдемо обережно, зашпортатися – як два пальці о..ти. Нижче озера чути сильний шум: ага, озеро реалізується у вигляді ефектного водоспаду. Так і запишемо. Важкодоступний, правда, тому ми туди не попхалися. Перетнувши останній контрфорс Мармароша, де ми відпочиваємо, Мирослава вже не видно й не чути, зате з’явилися на горизонті наші, які відпочивають коло прикордонних стовпців і в свою чергу засікають нас. Вовка дочекався мене і ломанувся вниз, а я з жахом усвідомлюю повну відсутність стежки, і від “етава ґорькава катаклізма, каторий я сдєсь наблудаю”, мені робиться хєрово. Рука вже відмовляє, рана знову кровить. Добре, що ліва, бо пришпил всього подальшого просування полягав в паданні навскоси через буйноростучі зарості чагарнику метрів так на 100, де права рука тримається за гілки і працює більше за ноги, які так і ковзають по свіжій травичці. Помалу збіг донизу, організм вже бастує без жартів, ледве пхаюся. Щоб добратися до наших, треба було ще впасти в котловину, а потім тих 30 м надолужувати по крутому схилу… Сил йти вже немає, я просто сідаю на п’яту крапку і з’їжджаю отак метрів десять по траві на своїх нових синіх шортах. Ой й як весело, шорти, правда, позеленіли, хімчистка розводить руками, видно доведеться фарбувати.

Мирослав вже доліз, ділиться спогадами і завзято махає руками, я дивлюся на Вовку, який пихтить на схилі і щоп’ять хвилин відпочиває. Роблю висновки. Ще з контрфорса побачив лагідний траверс (взагалі то – прикордонна ґрунтовка до слідової смуги) в обхід того підйому. Його напрям співпадає з нашим подальшим маршрутом, тому я, користуючись правом останнього проходімца (каламбурєц приключився), забиваю на непотрібний підйом, маякую нашим про зміну маршруту, і валю їм назустріч по гіпотенузі. Чую, Сван всіх підбиває скоїти масовий перетин державного кордону, та де там! Половина прочан вже в Румунії, мітять для орієнтації тамошні слупики. За пару хвилин ми сходимося, ділимо враження. Виявляється, нашим теж було несолодко, особливо на останньому перед полониною спуску, не кажучи вже про далеко не плавний повершинний перехід з наплечниками по всьому Мармарошу. В тіньку падаємо на перекус, Олег знимкує вся і всіх камерою, ми відпочиваємо. Найважче попереду – одноманітний позбавлений краєвидів рух залісненою слідсмугою при температурі 30°С з локальними перешкодами у вигляді постійно ревучого хмариська мух та іншої гидоти. Дорогою вже стирчать совєтські прикордонні слупи з номерами. Номери є на засекречених 250 і 500 м картах, то гарна шара для орієнтування в лісі, але до того кавалку, мапу з якого вдалося здобути, ми ще не доходимо.

Води дорогою немає, сьорбаємо з резервів. Подекуди зустрічаються ґрандіозні калабані різних кольорів, то жовті, заселені ряскою і кумиками, то залізні червоні без жодних однак життя, але з райдужними плямами від бензину. Їздять все-таки час від часу… Одна-дві були начебто чисті, марганцовка є, але каммандір невблаганний. Боїться, шоб ми йому завтра весь табір не обдристали. Спрацьовує. Я доношу останню пляшку, гаряча вода на ура зникає в спраглих шлунках. З водою все. Сидіти теж складно, бо жужво так гудить як зграя бєшєних камікадзе. А коли один сидиш, то неба синього не видко, суцільні сновигаючі чорні плями куди не глянь. Живий броунівський рух. Сили мої, де ви?

Плентаюся останнім, доганяю Шостака, він сидить і по-батьківськи намагається заглянути мені в душу. Частуюся шкірою від цитрини, гірке, але жую, вода все-таки. Тепер он в Олега почала боліти нога. Він теж ледве пхає… Вечоріє, і я вже мертвий… Сідаю, всі давно повтікали, жую козінака, без води тота холєра в писок не лізе. Язик присох до горла, не годен молотити. Відганяю третій за день твердий намір скинути наплечника в провалля. Але таки його скидаю при дорозі, йду сотню метрів без нього, як добре-е-е без тебе!… Бачу виярку, пару тижнів тому тут після зливи шугоніла вода і розмивала державний кордон. Ги, певно був мощний унітаз. Ага, я шизію...Вода…

Чую крики і очі повільно фокусуються на знайомих жовтих штанях камандіра (присідати „ку” вже немає сил). Каже звертати, знайшли місце. Абищо. Поворот ліворуч… дорога. Вертаюся за наплечником. В голові байка про вогні, змордованих суворовців, і сліпого солдата, який ті вогні “побачив”. Метрів п’ятсот, видно колиби, наче полонина якась, визирає Юлька зі смерічки… Довалюю до табору, вже не такий вбитий, певно козінак перетравився. Навіть беру баньки і йду якось по воду. Вогонь вже просто панський, відповідно панство потроху скупчується коло варти. Видно, будуть наливати. За чаркою кумів пробило на власні кастові пісні, які тільки вони й знали. Решта задумливо залишає погляд то в мисці з зупою, то в язиках вогню, то на веселих кумах. Попри важкий день, нарід не вельми поспішав спати. Принаймні коло опівночі, коли я здався, Сван з Карасьом ще не планували.

Казочка про Єтя.

Прокидаюся вночі, тормошить мене Карась. Каже, якась зараза шурхотить надворі і масакрує консерви… Принишк, ніби дійсно шось дзенькає… “Ну?” - кажу, бо ще не доходить… Виявляється, алярму підняв Сванич, який хотів надихнути (читай – випхати) когось на нічну вилазку (поволі пригадую їхню тєму Єтя лапнути). Карась за принципом “передай далі” кантачить те саме зі мною. Поки до мене дійшло, шо від мене треба (гдє я, кто я? Дежаву), Карась як Індєєц Джо з характерними рефлексивними смиками, хапає сокиру і з ліхтариком напоготові блискавично торпедується назовні. Огляд території нажаль нічого не виявив. Діагноз: “Ні куня”. Карась вертається в режим стенд-бай, і, не знімаючи взуття, знову причаївся. Повторилося, наче знущання над сонними туристами, шурхотіння, шайбовий дзенькіт і додалося гупання, наче ведмідь ходить. Стало лячно. На цей раз виліз я, босоногий месник, і приготувався всадити томагавка в хліборізку уявного ворога. Дуля з маком, хоч би пес приблудив який. Замочили би і пішли спокійно спати. Цілком би зійшло за трофей. Повилазили Карась і Сван, всі разом знову оглянули територію і вирішили чергувати. І хоч завтра безсонна нічка навішає нам звіздюлєй, спати за таких умов було неможливо. Розвели вогонь і так до світанку, пересипаючи низькочастотну балаканину відбірною пацанячою лайкою, намагалися нарватися на Єтя. За півгодини до сходу сонця з’явився Мирослав, якого вже дістали наші базічки, погрівся коло варти, а згодом ми всі розсмокталися по наметах. Встали, тим не менше, о сьомій. Зранку братва пробувала пришпилитися з нашої вилазки, закинула нам версію “Йожик” і смачно похіхікала. Але то нам кайф нічної феєрії зовсім не поламало (хто з нас тільки не перся, навіть молодий місяць вилазив з нас погигикати, але сховався за Попом, коли ми його послали), тим паче що нас розпирала гордість від почесті вартувати такий поважний табір.
— І шо ви там цілу ніч робили?
— Берегли ваш сон і спокій. Зелені свята, як не як.

Без слів.

А Єтьо, бусурман недоношений, небось сидів десь за стовбуром і підло гигикав з нас, молодих і безстрашних… Айл бі бек, паскуда.

Кінець казочки про Єтя

* * *

Як я і підозрював, ми підійшли до Межипотоків, і впали перед основним тягуном на цю вершину. Принаймні, ту гологору було видно ще з залісненого Ґрацілора. Зранку Олег включає мобілу, лапає Київстар, тішить жінку. Знов ця цивілізація… Мало того, зітхає і голосно викромсує з походу Чивчини і Гриняву. Спочатку тішуся, коли згадую вчорашній день, а трохи згодом, і особливо наприкінці походу, коли Шостак знову ріже по живому (прирікає на Ворохту), сумую до відчаю…
Ги… нині ніби легше йдеться. Хоч і спека все та ж. Коло повороту з Маслокрутів на слідову смугу на стовпі табличка – “СТІЙ! Державний кордон”. Стоїмо, фотографуємося…

Я розійшовся файно, проходжу повз відпочиваючих перед основним підйомом на Межипотоки коллєґ, і не відпочиваючи, валю догори. Чую, ззаду в спину дихає конкурєнт Карась. Обходить. Двоє виходимо і перші милуємося на ґрандіозний Фаркау, що нависає з півдня. Підтягується решта. Маленькі негаразди зі здоров’ям в Олега і Юлі. На сході нас чекають сестри-гуцулки Нанашки (Неніски), Щаул, Корбул і нарешті Стіг. Далі йдеться ще легше, догори майже нема, плавно вниз і горизонтальний траверс гір по переважно затіненій кордонній дорозі. Трохи лівіше від Малої Нанашки народ забажав знимки на сніжнику, Мирослав брикнувся і пішов ту гору через верх. Він ще сперечався, що то Велика була. Я вдома відкрив найбільш інформативний польський репрінт і давлюся від сміху. Велика Нанашка має тріанг, але на два метри нижча за Малу! Во вимахала за 70 років! Краєвиди тут особливо незабутні, зліва — скелі Смерті, повсюдно цвіте червонявий рододендрон, гори дуже колоритні.

Вода вийшла і Карась спускається від дороги трохи вниз, адже побачив джерело. Чекаємо на Шостака, який знимкує, і на Карася з водою. На мене нападає збуйське вар’ятство скотити в прірву пару дебелих каменюк. Вовка попереджає, що можу зобидити Вуйка і накликати неприємності. Так і сталося. Про це потім.
Дорогою зустрічаємо мікроводоспадик, нарід втамовує спрагу і відпочиває в тіньку. Але мені того відверто мало. Скидаю сподні і сідаю просто в калюжу. Нє, ну то воще! Бачили б мої очі співробітники, відправили би на Кульпарків.

Невдовзі падаємо на обід, особовий склад довго відлежується на карематах і у ґедзів навіть з’являється надія його пожерти, коли бува засне. Мене така бездіяльність влаштовує мало, беру наплечника і кочегарю вперед. Азарт несе мене по второваній радянською бронетехнікою дорозі, в спину ніхто не дихає. Знаходжу при дорозі рештки від вогнища, а трошки далі джерело з консервою для пиття. Дорога знову починає то падати, то підніматися, але мораль непохитна, і хода ритмічна, відпочивати не думаю, тим паче, що на горизонті з’явився синій наплечник. Гетьман. Давненько цей чемпіон мені межи лопатки не зазирав… На Корбульський перевал, з якого видніється колишня точка збігу Польщі, Чехословаччини і Румунії — волохата гора Стіг — виходжу першим. Видно Попа, Радул, Васкул. В димці – масив Чорногори. Підтягуються всі решта. Панство відпочиває, а ми з Карасем навіть практикуємо гімнастику для випростання хребта. Потім о/с довго і нудно дискутує, що він робить далі. Так як Чивчин відпадає, то дорога далі пролягає попри Реґєску вниз до о. Шибеного. Дехто пропонує падати в той же день на нього, інші наполягають на ночівлі десь поряд Стогу, так як до Шибеного десь ще годин п’ять ходу і втрата 500 м вертикалі — справа не вечірня. Вирішили зупинитися в колибах за Стогом, з перевалу їх було якраз непогано видно.

Хвилин двадцять ходу і ми коло західного підніжжя Стогу. Із заходу він крутий і неприступний, весь порослий ялинками. Траверсуємо гору з півночі, доходимо до роздоріжжя, на лівому відгалуженні сидить наш аванґард і хвалиться, що знайшов воду. Дорога праворуч бере круто вверх, і, хоча й тримає правильний керунок, захвату в нікого, крім мене, не викликає. Зважуюся на крутяк, валю сам. Народ далі сидить курить. Виходжу на східне підніжжя, бачу прикордонну браму, а трохи далі на пд. - сх. узбіччі Радула кошари. Однак не ті, що нам треба. За хвилю починається дощ: чорна хмара, яка довго перлася з Румунії, нарешті розродилася. Вдягаю свій яскраво-синій дощовик, заодно помаякую, коли шось. Йду зустрічати наших, мо’ десь блуданули. Ага, лізуть і фест мокнуть. Як зійшлися всі докупи, пішов град з добрий виноград. Трохи нас потовкло, але невдовзі припинилось. Зате громи так і валили в небі. Стіг майже накрився, як перед тим Чивчин, а з ним і сподівання на плекання традиції на невідомій вершині. На повороті на відріг полонини Реґєска, при переході через колючку чую хлопок, наче пістоном хтось стрельнув. І як ба-а-а-бахне десь поряд… Я йшов в дощовиковому каптурі, видимість обмежена… Хлопці бачили, кажуть, вдарило зовсім поряд… В мене ще склалось враження, що над головою вже сновигає кульова блискавка. Ось так воно… За деякий час вийшли до низки колиб і великої кошари на вершині Реґєски, і збоку тої кошари стирчить дерев’яний громовідвід (а може флагшток?). В найчистішій хаті швартуємось. На мить навіть сонце вилізло. Ну то на мить. Потім як знову зарядило. Я кажу Свану: поки вода йде з неба, треба набирати, бо поряд джерел не спостерігається. Сванич майстерно вивішує казанок в піддашші. Мирославу ця тєма також сподобалася і він завалює ще й Гетьмановий 7 л чавунний на гнилу ринву. Бігме, хату завалить… Дощ люрнув такий нівроку. Казани за десіт мінут через край… Злива перестала, з’явилася помпезна повноаркова веселка, здорова така байда, чимось нагадала пам’ятник Дружби Народів в Києві.

Троха розвиднілося, вишкірилося сонце, нарід повивішував дрантя на дворі, тішиться і гріється. Вогонь розвели надворі, винесли з хати стіл, аби всьо було по-людськи. Карасю даю свої “ліхтарики”, йде шукати воду. Вовка, Зарік й Стецуняша прозрівають на ремонт шибок. Вовка жертвує церетою, вона рубається на кавалки і вставляється замість скла. Знімається барикада у вигляді дверей припертих лавкою з другого вікна з видом на Стіг, в хаті помітно світлішає, але та барикада там не для краси стояла. Про це далі.
Під вечерю Сван витягує сало, аби свято було як годиться. Ліквідовується фляндерок, за ним другий, але хто рахує? В мить хмари знову заковтнули сонце, посоловілі туристи махом кинулися до своєї барахолки рятувати одяг. Злива ринула з новою силою. На цей раз лило вже трохи довше. Всі ничкаються по колибі, пора вже була сонна. Готуємося спати. Дівчатам традиційно пропонуються кращі умови на нарах, але там ще одне вакантне місце. Аби розважитися і все було по справедливості, тягнемо жереб. Переможець Гетьман. Він дико вишкірюється і зі зламаним сірником, наче з виграшним лотерейним квитком, гречно наближається до жіночого будуару. Але назустріч летить гарбуз, а за ним і другий, похнюплений Гетьман плентається до кумів в другу кімнату. Народ преться так, що колибу трясе. Решта влягається на лавках. Лежимо, гигикаємо… Шось сушить не по-дєтськи… Надворі дощ трохи стих, дискутуємо, хто піде надвір по казанок з дощівкою, бо всі запаси вийшли. Першим не витримує Мирослав, зважується і зникає під завісою ночі. Води в казані натекло як кіт наплакав, саме болото. Витягується цитрина, цілою кімнатою її оформляємо. Мало… витягую по вогірку. Пакуємо, попускає…

…як довбане посеред ночі… Всім сон як рукою зняло… Я думав то вже румуни валять по нас з міномета за мічені слупики. І помалу по наростаючій, наче набіг монголо-татарської кінноти, злива знову починає періщити зі страшною силою. Мало того, сплю я якраз під тим бісовим вікном, котре так завбачливо було приперте нашими попередниками. Целофан вже так теліпає, думаю, шо як порве, то вихор засмокче мене до такої-то матері. Спати неможливо, не спати — страшно. Лежати коло вікна в пекло і чекати, що воно може тебе щохвилини зжерти — надлюдські випробування… Щосекунди фантасмагоричні розряди перетворюють ніч в день і видно перекошені фізії моїх співкамерників. Ноги-руки ціпеніють, в голові сатанічний страх, відчуття кінця світу. Тотальна безпомічність перед стихією. Вовка вчасно згадує про Вуйка і мої каменюки. Звертаюся до Бога. Попустило. Буря стихла. Помалу позасинали… (забігаючи наперед, та буря далі пішла на Вкраїну і чимало біди наробила, порвала ЛЕПи, поламала дрисливки і дала перцю всім решта). А на червоний місяць в надвечір’ї, що висів над Руським Ділом, особливої уваги ніхто не звернув.

Зранку варили їсти в хаті, благо в коридорі було спеціальне пристосування під ватру і казан, нагадувало шибеницю, правда фунцикляція цього “пристосування” була до фєні. Ватра активно каталізувалася сідачками і помалу розгоралася, всі можливі завіси, цвяхи і дроти були вщент обліплені мокрим дрантям. Я, Карась і Гетьман пішли по воду, перед виходом перевірили компас і свисток, туман стояв нехілий. Поснідали спокійно, дехто ще наївно вишкробував залишки вчорашнього сала. До хати підійшов вівчар з отарою, і підтвердив дорогу на Шибене. Наперед пішли ліхтарники (себто люди з ліхтарями) Шома, я і Гетьман, аби струшувати для товариства росу. Дорога вниз спершу йшла травами повністю в тумані, а після межі лісу поволі розвиднілося, хоч стежка частенько перегороджена вітровалами. Ніц складного в тому не було, за годину з гаком – коло потоку Шибеного. Там народ відпочиває, я не годен втриматися і купаюся. Потім обнародую козінака, Сван роздає цуці. Зустріли старого дзяда з бабою, каже до Шибеного озера 1,5 км йти, до села всіх 8. Я питаю про саме озеро, ходять слухи, що всохло, і щоб ми його не проскочили. Дідо каже, шо є і понтове. Причому називає його „кляуза”. Себто вдсх. Валимо далі.

Далі дорогу рази два чи три перетинає потік, помалу перебираємось самі і переносимо дівчат. Вдалині відкрилася широка долина, ніби його, озеро то ж здоровенне, але води не видко. Доходимо до шлюзу і все стає ясно. Ділюся враженнями із Заріком, що шлюз ніби ставлять після, а не перед... Так і є: озеро всохло і ввійшло в історію. Покупатися не вдалося, хоча і багато хто заявлявся.
В ямі шлюзу лежало пару плотів, що не дочекалися своїх дарабів. Ми поплювали спересердя і рушили далі. За деякий час виходимо до лісництва, падаємо просто коло його воріт, де мудрий гуцул зробив лавку зі столиком, аби поважні туристяги мали можливість пообідати. Олег з хлопцями пішли до лісника, а ми почали бурхливо дискутувати про подальшу тактику проходження маршруту. Планово мала бути Марічейка, а за нею Піп Іван. Час обідній, сили є, але частина пропонує робити півднівку і аж зраня валити кілометр вертикалі на обсерваторію. Я, звісно, проти такого вар’ятства. Прийшов Шостак, якраз від лісництва починається дорога на пол. Веснярку, звідти до Маріченьки камінь долітає. Нарід пообідав, здобрів... і підписує Марічейку. Єс!!! Ага, Юлька з Вовкою злазять з маршруту, прикро, але здоровля треба берегти. Вони доходять до Шибеного, звідти на Ворохту, рахівський і до Львова. А попереду не менш цікава частини дороги.

Рушили... вверх... хоч і не так круто. Я традиційно не відпочиваю на привалах і, щиро посміхаючись відпочиваючим, рву вперед. Перед самою Весняркою доганяє мене друзяка Гетьман, добрий такий хлопець... Каже: „Юра, ти мене вибач, але в мене темп”. І як ломанеться, харцизяка. На самому фініші мені кайф поламав... Одним словом, на такому драйві вилізли ми чи не вдвічі швидше, аніж нам пророкував лісник. Видно колибу, про яку останній згадував. Тут живе вівчарська сім’я Дмитра, мо’ купимо сиру й молока. Підходимо, Дмитра, правда, немає, але його не конче тре’: ґаздиня Марія — самодостатня хазяйка полонини... Вода-дрова, колибка для туристів (яка чимось нагадує купейний вагон-універсал), і дражнячі краєвиди.... Чивчини, Гринява... В таких випадках, коли стою і дивлюся на непідкорені гори, то кажу: „Ну, заждіть”. Гори знають, що я вернуся. Надто сильно люблю просто.

Про шо це я? Ага... Ну от. Чергові, тобто наш намет, нині торжествує, бо їду готує за домовленістю пані Марія, їй помагає донька Марійка, наша Марічка, а взагалі, хлопці, пора схаменутися, нам завтра на Марічейку, нє?
Господарка в пані Марії на рівні — такий же фунциклятор, як в нас був на Реґєсці, але робочий. Вогонь під ним козацький, кладе бува кімак у ватру завбільшки з добру ляшку, той як смола загорається, а як не загорається, то пані Марія солярою виробляє справжні чудеса.

Приходить перша черга гуманітарки – три бутлі парного коров’ячого моня. Нарід, який перед тим штири дні хлебтав воду, тут як приклався, то булькало по всій полонині... Але то ще не все, раптом кличуть на вечерю, пані Марія подає кулешу і три-чотири види сметани, свіжий сир, настоянку на корені... В обалдівшого контингента вочи полізли в різні боки, руки ся трясуть, писки не годні сі втворити, а відтак замкнути...
Ранком було ще краще – ПОДАЛИ ВАРЕНИКИ!!! Не знаю, хто там мріяв про них цілий похід і деколи бовкав про це вголос, але самобутніх гуцульських ПИРОГІВ (саме так вони їх називають) я не їв роки зо два.

Коло хати був прилаштований цілий водоспад з люфою, в якій вода і зникала, всі хто хотів — помився. Я ж такої халяви пропустити звісно не міг, і в чому мамця на світ пустила сідаю під форсунку. Стецуняшу, що толєрантно очікував своєї черги, звісно, засоромити я не зміг, але мєстні свині-варіятки від того сорому розрохкалися, зашарілися і повтікали, а барбоса на пригірку, який цілодобово гавкав на всю рухомість і нерухомість довкола, аж перемкнуло від такої наруги...

Батракував у господині один хлопєц, на перший погляд – законопачений гуцул, насправді з приморського Миколаєва. Зігнала з Попа його буря (та, шо нас застала на Реґєсці або яка друга), а ще зустрів він там в підвалі обсерваторії одного малоприємного дєбошира, котрий змахував на втікача од правосуддя Графа Мото Циклісто. Дійшло майже до мордобійки, потім все як замело, заревло, закрутило і він опинився внизу коло хатчин. Принаймні, це чули мої вуха. Як брехня, то не моя.

Сидимо з каммандіром в штабі, заким травляться вареники слухаємо падуставший магнітохвон, і тут передає розвідка, шо мєстні свині-варіятки нахабно пожирают наші пожитки, які ми порозкладали аби просхлося... Як не підірвали ми з Шомою, у-у-у, шпондери недобиті, певно, вже хтіли пошмальцувати мій спальник. Або знести в нього купу і дременути. Нє, всьо чотко, манатки живі. Підозріло... ніби все ціле... Ги, Шостаку зжерли хлібці... хитрі такі, зжерли і зачаїлись, он тільки з бур’яна їхні розетки тирчать... Хтось підказує каммандіру в отмєстку підзарядити об них акумулятор до камери.
Кидаємо до флєшок з горівкою горішки ялівця і кореня підойми, відов припало до вподоби народне зело хлопцям...

Файно тут, але тре’ вже йти. Нині 26.06. зустріч на Попі зі Златою і Асунтою. Двадцять хвилин ходу лісом і виходимо на озеро. Ну шо мож сказати? Шалаш як стояв, так і не падає, хоча офігічєскі закопчений (хтів сказати інакше) в туристичному розумінні, озеро заростає осокою, на купання окрім мене прозріває Гетьман, купатися противно, при березі зібралася мерзотна жовтувата шума, довелося її хєранути, а заодно і попередити всіх можливих водолазів на виїзді, шо ми йдем. Мул ще потворніший ніж на Герешасці, темпра води нормальна — 12?С. Якщо від шалаша відійти вліво по стежці попри озеро трохи вбік, то видно гори Шурин й Піп-Іван з хатою на борту і є смачне джерело. Але нашо пити воду, коли ще є молоко? Самого озера з Попа не видно, заважають смереки, про то книжка пише і всі діти знають.

Ломимся на Піп. Після пирогів лізеться важко, за довгоногими Сваном, Карасьом і Мирославом годі вгнатися... Привал роблять на сідлі Шурина і Попа. Я підходжу, протягую пакшу за допінгом у вигляді смоктунця, які Сван роздає, в голові зріє пакосний план... На привал звісно не сідаю.. Пройшов 20 м, озирнувся – Мирослав не жене, Гетьман валяється. Ну і карашо. Лізу, не відпочиваю (точнісінько те саме було в 1997 р., історія – то граблі). Як лізти одному легко!!! Ага, хтось встав, матьперемать — синій єрмак! Включаю другу понижену... газую, тахометр зашкалює... Гетьман наближається і скоро буде мені розказувати про свій темп. Педаль до відказу.
Ну в таких ситуаціях не варто розраховувати на те, що за наступним закосом вже засвітиться обсерваторія, вона може світитися, але бути ще ой як далеко... Гетьман дихає в плечі, наближається, рівняється, посміхається... але мовчить. Укладаємо перемир’я, ділимо золоту медаль навпіл. На гору виходимо разом, побєділа дружба. П’ять років тут не були. Замок сиплеться, все прогнило, на чубок лізти боюся, хтів звідти опанорамитись.

Підтягуються наші. Нарешті я реалізовую після двох фальстартів традицію; поки розкорковую вино і витягую кекси, спостерігаю за о/с: в очах горить безмежна радість, деяка ейфоричність змінюється приємною втомою на кшталт „ві дид ит!”. Солодощі рівно як вино зникають в спраглих за екзотикою туристичних надрах, дрібки ретельно виїдаються. Олег цікавиться, чи буде ше. Я на небі, бачу себе Мойсеєм, який сипле на гуцулів манну кашу.

А тим часом вилазить з сизих хмар сонце, я кидаюся до фото, роблю панораму, на яку зара вдома дивлюся. Видно Гриняви, Чивчин, Фаркау, Міхайлескул, Стіг, гребінь Попа, Петрос, Берлибаш, Чорногору з Петросом і Говерлою, кавалок Близниці.

Дівчат ми не дочекалися, Гетьман залишається їх пантрувати, отримує ничку у вигляді пари кексів, склянки вина і 250 г у флязі, чекає їх до ночі, веде на Бребен, нє – то на Несамовите. „Нехай береже тебе Бозя”, — думаю я і в голову лізе недавня буря і Мото Циклісто... Ми поволі вивалюєм на хребет і тримаємо курс на озеро, де планується ніч. Куми протестують, мовляв, до озера багато падати з хребта, я ніц не чую, в голові плещуть хвильки найвищого озера рідної землі.

Що було з Гетьманом далі? Сидів поки світло надворі, далі забрався досередини і присів в коридорі. В підвали не лазив. Спалося йому, звісно, в цьому „Протязі” весело, бере бовтає горівку і вино, глушить ту мікстуру, закушує кексами. Поки дрімає, то тут то там каменепад зі стелі, обсерваторія тріщить по швах під впливом часу і вітрів. Якось перекимарив, досвіта встав і в класичному чорногорському тумані чеше по хребту. Йшов по слупах аж під Ребра, де в туманній люфі закоцав озеро і наші намети.

Ми спокійним темпом пройшли сідло Смотрича, Дземброні, Менчула, повз Ламську полонину, на півночі забовванів Гутин і сніжник у формі галочки, під яким, як виявилося, озеро і було. Зараз, коли я це пишу, дивлюся на панамку і бачу, що сніжник було видно ще з Попа, а з озера відповідно чітко видно Піп з будівлею. Нарешті втворилися мені очі на Чорногору, в тому 97 тумані, як із зав’язаними очима... Та Чорногора – то повний балдєц.

На привалі віддаю останнього тестового козінака з чоколядою, нарід завидно їх шмальцує і робить ривок до озера, яке вже досить чітко видно. Стежка йде на верх Бребена, але ми бачимо озеро, звертаємо і валимо безстежжям. Каммандіра не видно і поки він тої вакханалії не бачить, ми похилою травою ріжемо направці. Але коли то зовидів Шостак, громи били по всьому котлу. Мирко з Марічкою вже були на місці, а я зі Сваном і Карасем якраз на підході. Поки Шостак волав (точніше було б сказати: згадував наших мам в пікантні хвилини їх життя), аванґард вже бува подумав, шо шефа під кінець дня шляк трафив. Загальний смисл ми вловили: „якого Х (то не те, що ви подумали, а змінна „ікс”, замість якої може бути підставлене красномовне слівце, наприклад, „милого”) ви туди поперли?”.

Ми вклякли, почухали потилиці, мислим, мо’ то озеро – то примара гірської оази, Шостак має зуму, йому видніше... Одним словом, поки від його промови в низах сходили лавини, ми надибали перспективне місце стоянки. Ну ІДЕАЛ!!! Місця для трьох наметів, збудовано кам’яний мангал, в двох метрах тече чистий потік, а краєвиди – мож памороку дістати, дивлячись на відвісні карові зльоти... На Доґясці було круто, а тут повний катафалк. І на десерт посеред того всього крутяка осів прегарний сніжник-галочка, про якого я розповідав.
Бунт! Куми-саботьори злізли десяток метрів з хребта, сіли на плєцаки, і кричать, що ...beep... ночуємо тут, бо вночі буде потоп і всіх нахєр змиє в Луги, або буде каровий смерч, і всіх здує в Дземброню, ну а нє, то 100пудово зійде лавина зі сніжника і всім буде тотальний тойво.

Експерт Карась терміново виїжджає на місце події. Хвилин п’ятнадцять тривав той телеміст (а скоріше телемат), бо в хід йшов весь доступний туристам лексикон, а дві осідлі тут пари, які ще на хребті запеленгували наш Кульпарків, покидали баняки і позашивалися в наметах. Одного жуліка бачив як втікав вниз по ходу льодовика, коли нас вздрів. Я хтів пальнути по шапіону з ракетниці, а потім сказали, що то Зарік за дровами пішов...

Нарешті прирікання вирішили припинити експериментальним шляхом, прийшли опоненти, скептично пройшлися нашим місцем стоянки, похитали головами, але з а л и ш и л и с я.... Ага-а-а-а!!!
Та-а-а-к, з дровами тут повна клізма... АЛЕ МИ БАНДА!!! І в нас є томагавки.

Вечір пройшов вдало. Весь одяг, який я ніс, нарешті посів своє чільне місце на тілі. Душа тішиться, гори ж, йосип, скільки можна тої спеки?!?
Незважаючи на зимноту і відсутність дрів (ми згребли весь жереп, що встиг посохнути тут за сезон), мені тут дико подобається і я тихо нию, щоб ми тут лишалися, тим паче Гетьман затримується.
Підвалює хлопака із сусіднього табору, ми якраз наминаємо вечерю, аж за вухами лящить. Каже „ого” і випадає в осад... Перед тим відов добре дрів нашукався і зважився на холодний відвечірок.
Знищили фляндерка з настоянкою, наче ту, що з ялівця... Дуже навіть непогано... Все одно зимно. Ще одну? Наливай, оп... готово.

Коло ватри сидіти писки обпікає, а спина відмерзає. Блін, ну і дубак, яка темпра? Коцаю, намет інієм покрився, глип на прібор — 5?С. Де той вуйко Йо-о-сип... тобіш Гетьман, кстаті, гдє он?
Жарти жартами, а на Попi на пoпі у великій попі сидить Гетьман... Он у кого зараз клєму рве... Поїли, поспівали, посвистіли, народ помалу розходиться, а наш намет (Сван, Карась і я) чекає свого Гетьмана. Ніч, висипало зір не злічити. Сидимо, очей з Попа не зводимо.
І тут на хребті як спалахне світло!!! Гетьман! Ура!!! Ну, молодець, додумався ліхтар включити!!! Він досвідчений турист, кажу, Чорногору тричі проходив... Свищу від радості в свисток, аж закладає вуха... Нє, ніц немає... Відбій.
Та ватра, яку хтось там на хребті розпалив, одразу загасла і більше приводів для дебошу в нас не було. Були підозри на галюни чи місяць, хто його знає шо то за ялівець такий? Посиділи ми до години першої і, з думкою про завтрашнє краще, провалюємося в сон.
Попри холодну ніч спалося напрочуд добре. Зранку погода чудова, ледь хмарно, на верхах Бребенів стоїть пелена, часами розгойдувана вітрами. Знизу вилізла кошара і понесло її по крутому схилу котла як рвану церету...

Зраня в мене перед очима тільки озеро, роздягаюся без комплексів. Найближча аналогія – Герешаска з її п’явками і мулом. А тут при березі дрібненький пісочок й пару брил, стояти приємно, мул з’являється лише на глибині. Вода звісно холоднюча, надворі пару градусів, батерфлюю взад – вперед, тре ж покупатися все-таки... Підбігає Стецуняк, він вже звик до моїх ранкових процедур. А решта видно нє, біжать подивитися на вар’ята, що купається при такому дубняку... Не вірять, перепитують очевидця для певності.
Після сніданку, коли схилами, вертаючись з маньоврів, полізла поліфонія овечої отари, ближча до нас пара зібралася йти. Вибрали вони крутелезну стежку, яка піднімається до сідла перед Ребрами якраз від озера. Ту саму, якою Шостак хотів вчора спускатися, і та сама, якою ми скоро вийдемо на хребет. Коли пара досягла верху, коло них з’явився знайомий синій плащ. Гетьман! Але сам. Зле. Спустився, поїв мівіни, розказав про свої поневіряння.

Зібралися, вийшли на хребет; ранковий туман, який Гетьман досвіта місив, роздуло і ми присіли в сідлі між нижчим Бребеном і Ребрами. Як на долонях колоритний сніжник „Дракоша”, видимий ще з Попа, просто під ногами жовтогаряча арніка та урочище Ґаджина десь внизу.
Блямбована червоним стежка веде просто по хребту, різких перепадів тут вже немає, йдеться легко і з запалом. Проминаємо марковане роздоріжжя на Шпиці (перша асоціація – дитяча гра в „Стрілки”, а слабо?), на якому блуданули в туманному 97 р., звісно виникає запитання „як тут можна блуданути?”. Зліва відкриваються краєвиди Туркульської полонини, обрамлені ефектними скелями, вже зовсім неподалік котловина Несамовитого з поважним Туркулом у надвиссі. На перемичці понад озером падаємо на обід. Сонечко вже не світить, а нахабно визирає з численних хмар, ба навіть припікає... Внизу північним схилом до Несамовитого сховався від тепла спантеличений сніжник, в долині коло озера пасеться невеличкий табунець коників, а на єдиному наметі при озері вітер добре теліпає церетою... Нарід лежить, рушати з таких вигод в плані краси й гадки немає... Я вирішую, що часу скупатися в мене вдосталь. Беру також сідачку, згадуючи незабутній слалом жолобом Яйка... Сніг твердий і мокрий, відповідно швидкість набирається блискавично. Задоволення повні штани (взагалі-то мокрі, від снігу)... Я кричу від щастя, привертаю увагу трьох місцевих, що пристали на відпочинок коло озера, і відчуваю, що увага наших теж прикута до того, що зі мною далі буде. Чешу я по сніжнику довжиною метрів 30, треба гальмувати, але гальмувати цур, бо сніг забризкує лобове скло і зле видно розмітку. Думаю, аби тільки в озеро не злетіти. Крізь буран з-під моїх гальм-вібрам бачу кінець снігу і дебелі каменюки, сідачка вислизає з-під сидіння, валю на п’ятій точці. Чудом гальмую на першому камені і з переможним криком збігаю до озера. За миттєвість вже купаюся, ніжна оксамитова прохолода вкотре за похід голубить моє тіло. Чую верески згори, пару відважних, констатувавши моє виживання, кинулися по гарячих слідах. Мені знизу весело, а їм взагалі таке задоволення влітку і не снилось. Місцеві спостерігачі зрозуміли, що здорові на голову цими горами вже не ходять і поспішили дременути, заким ми не втнули ще якої штуки. Сніжки теж були... Нагорі розклали мокрі від змагань лахи і взялися за обід, від купання та слалому визрів вовчий апетит.

Була в нас ідейка ще морозива навернути, благо всі інґредієнти малися під рукою. Дві банки згущівки вивертаються в казан зі снігом, зверхи кришиться горішкова чоколяда. Я думав буде порожняк, мішали колись сніг із цукром. Смакувало як сніг із цукром. А тут зовсім несподіваний смак. Дійсно дуже нагадувало справжнє морозиво (якщо сніжні грудки добре розтовкти). Вишкрібши казанок до блиску, нарід відвалюється на спину з почуттям виконаного обов’язку і засолодженої душі.

Йшли далі через Туркул, гора красива, величні скельні уступи, при верху майже скелезаємо (в 1997 р. банда Шостака і наша пробували траверсувати ту гору, ми зі сходу і в серпні, вони — з заходу і в липні). Дрібна, але помітна стежка йде через верх, далі попри Данциші, Пожижевську і Брескул, і візуально впирається аж в Говерлу.

На мене морозиво справило хороше враження, на спуску з Туркула лечу наче на крилах. Решта помітно відстає і розтягується. Данциші впевнено траверсую. На роздоріжжі між траверсом Пожижевської і стежкою, що веде на її вершину, приймаю рішення самостійно. Наших ще не видно, на Пожижевську не піднімаюся, адже це марна втрата висоти: за моїми підрахунками траверс дозволить цього запобігти. На горі сидить наша знайома парочка і весело щебече по мобільнику. Траверсую ліворуч малопомітною стежкою. Частенько позираю на захід, не хочу проґавити Брескульське озеро (нє, скупнутися надто низько падати, хоча б глянути). Виявляється, західніше Данцишів тих озер як напхано, на чорногорській 500 м мапі знайшов їх аж п’ять. Виходжу на сідло між Брескулом і Пожижевською, йду по її полонині. Перепад все-таки вдалося уникнути. Кажуть, тут випадає найбільше в Україні опадів — 2 м річних. Щось не віриться, сонце парить по-літньому, однак остуджує чудовий вітрюган і дме по-морському майже в спину. Його допомогу я ще відчую при сходженні на Брескул і Говерлу. Траверсів попри Брескул немає, доведеться йти через верх. Лізу не відпочиваючи, плани в мене більш ніж оптимістичні – перепочити аж на Говерлі. Підйомчик дається нормально, але з кожним кроком, що піднімаюся, конус Говерли невблаганно здіймається наче той Олімп над грішними троянами. До верху ще трохи, наші осіли десь на схилі Данциша, але вже їх не бачу, але он синіє і невпинно наближається синій єрмачок. Ну Гетьман! А кайф Брескула поламав мені не він. А Говерла. Яка вона коняча звідси, то завал! Постояли ми з Гетьманом коло слупика № 38, почухали потилиці і поволі рушили вниз до Говерлянського підніжжя. Я так захопився гонкою і спогляданням Говерли, що проґавив озеро. Внизу мучуся в думках, чи пертися траверсом до стежки, що веде зі Скопески, там ховати наплечник і виходити радіалом чи валити на Говерлу вже, не чекаючи наших? Отут Гетьман каже таке, що залишається тільки ридати: „Юра, ти йди, віддаю тобі перше місце (отут мають бути особливо гучні ридання), а я почекаю наших (схлипування спроквола). Плакати не годен, зате розбирає сміх, дивлюся на Гетьмана, він — на мене, обоє ржемо з власного реб’ячества. Валити мені одному не кортить ні в гору, ні в обхід: чудово знаю, чим такі ініціативи закінчуються. Сидимо двоє, чекаємо наших, на медаль потроху забиваю. Мені цікаво, що вирішить начальство. А воно, наче й пів-Чорногори сьогодні не пройшло, тверде як криця: з наплечниками через верх. Я взагалі-то фанат, але без фанатизму, дивлюся на ту крутелень, підраховую час сходження, виводжу годину і хочу справити враження та напустити страху. Ну полізли, народ чогось в’ялий такий, ніхто не рветься. Гетьман вчепився за Шостака і так в зв’язці двоє повзуть, Мирослав навіть і не претендує бігати. Явна провокація. Бум, пішла одержимість в кров, як підірву, половину пробіг на морозиві, вже підключилася сардіна і вогірок. Ага, чорногорський небокрай ззаду починає затуляти Карась зі Сваном, гонять мене, шибеники... В мене є фора: вони щоп’ять хвилин стають догори плєцака і відпочивають. Я ж не відпочиваю взагалі, тому нагнати їм мене ніяк не вдається, бо послуговуюся низкою технологій горосходження (вам скажи — вумні книжки тре читати!). Цікавий в них спосіб відпочивати на ходу, Вовка теж тієї ж школи. Я пробував, мене чогось не пробиває: нагинаються наче грають в слона, зводять ноги разом і спираються об них на прямих руках. Тільки ця трійця протягом походу так відпочивала.

Вилітаю першим на гору, людей немає. Що може бути приємніше? 18:00, і про яку я годину говорив, вибіг за 20 хвилин... Підтягуються наші, Олег оформляє послання в тур, а послання яке шикарне, золотого тризуба й підписа президента бракує. Каммандір підготувався засадничо.
На горі ловить коломийський Київстар... на цьому приємна частина походу закінчується, а починається неприємна, про яку я ні згадувати, ні писати не маю змоги. Одним словом, кажуть лупнувся я поп’яні на Говерлі головою об тур і проволочився решту походу в безпам’ятстві.

Тому вибачайте, якщо прибрехав чого чи прикрасив, то не від злого серця.

Мораль.
Хоч і похід виконати на 100% не вдалося, однак низку позитивних моментів варто виокремити:

1. В реальних гірських умовах перезнайомилася маса хороших людей, які до того часу зустрічались переважно у віртуальний спосіб, і попри велику кількість учасників, загоном керував єдиний дух і загалом панувало порозуміння.
2. Практично єдина багатоденка, в якій вдалося уникнути блуду, значним чином завдяки сприятливій погоді, особливостям маршруту та продуманому керівництву.
3. Основу маршруту, який пролягав малозаселеними і обмежено доступними територіями державного кордону України, ми здолали, мало того, зробили це санкціоновано на всіх існуючих рівнях, чого не робив ніхто вже з десяток років. Навіть в межах дозволеного вдалося побувати закордоном.
4. Жодних проблем із психікою в учасників, рівно як і в питаннях влаштування табору і харчування завдяки високій організованості та суттєвому досвіду, не виникало, групі були притаманні самовладання, мужність, самопожертва та взаємовиручка.
5. Була людина, за яку я особисто клопотав перед начальством, і яка за всю важку, довгу й виснажливу дорогу єдина не виронила ні крихти незадоволення чи роздратування, незважаючи на невеликий досвід походів і першу багатоденку, не завдала нікому клопоту. В кінці походу всі це одностайно визнали, мені як патрону це приємно і я схиляю голову.
6. Особливу подяку висловлюю командиру походу Шостаку О. М., який взяв на себе практично всі обов’язки по оформленню документів (а це чималі клопоти), і показав себе з найкращої сторони під час походу як керівник і людина взагалі.
7. А ще вдячний: Кості — за бензин, Стьопі — за добродушність, Мирославу — за намет, Свану — за толєрантність, Юльці — за ексцентричність, Заріку — за те, що приїхав, Гетьману — за вар’ятство, Карасю — за людяність, Стецуняші — за товаристськість, Вовці — за тверезий глузд та дружню руку, Ольці — за співпереживання і тепло, Чінґеру — за повітря в тамбурі.
8. Ага, дякую і собі, що запропонував Мармарош – Чорногора, а не навпаки, плюс озера. Ну і за вогірки. З салом лоханувся, тепер завжди буду його брати!

Всім вдячний! З вами було приємно бігати!
До зустрічі на стежці.

 

МАПА ПОХОДУ (500KB)

 

2002 © Юрій Гудима

 Матеріал підготував (написав): Юрко Гудима


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Каська [guest] повідомив(-ла) 11.06.2005 13:44
Пенькно. Чудесно описано усі моменти подорожі з погляду дуже цікавої особи. Хто ж би так вмів ще! дуже гарно!
Це краще зі всього, що я читала в подібному стилі!!!
Микола [guest] повідомив(-ла) 25.05.2005 23:02
Пане Юрію щиро дякую, за цікаву сторінку, відірватися важко. Найбільше словничок сподобався, я сам люблю цікаві слівця пошукати – а тут – цілий скарб.
На початку серпня маю надію піти у мандри по Чорногірському Хребті з групою 10 осіб, студенти, буде кілька дівчат (досвід показує – з ними важкувато). Хочу у Вас порадитися, скільки часу (днів), займе шлях: с. Дземброня – гори. Піп Іван – Мунчел – Бребенєскул – Гутін Томнатек – Турку л- Пожижевска – Говерла – Петрос – Шешул – с. Кваси. Буду вдячний за пораду, про місця де найкраще розбивати намети на ніч ( вода ліс, тощо, мапа є але порада завжди цінніша).
Маю надію, тоді буде погода.
Дуже дякую за пораду!
Щасти Боже!

ostapkr повідомив(-ла) 12.04.2003 16:03
файна історія. того року десь там збираємося іти більшим товариством - а якщо дійдуть руки, то і історію походу сюди заплюнемо:)
повідомив(-ла) 11.08.2002 21:13
jakshcho v shostaka ce reportazh, to v Karpatiji -- spravzhnja pisnja :-)

--------------------------------------------------------------------
-------------- СТАРІ ПОВІДОМЛЕННЯ (до 30.07.2002) ------------------
--------------------------------------------------------------------
yuri/ent повідомив(-ла) 26.07.2002 17:49
pochynaju vydrukovuvaty - rozpovsjudzuvatymu til'ky jak licenzijnu kopiju
Василь повідомив(-ла) 22.07.2002 15:08
Просто автор сам попросив (див. шапку) :)
webmaster повідомив(-ла) 22.07.2002 14:11
гм... всі мовчать.. :( чому?
репорт прикольний, від душі, весело і легко написаний, прибрехано зовсім трішки:)
Мені дуже сподобалося.


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::