Усе почалося з того, що ми з Олегом, після покорення Парашки, вирішили одразу ж таки покорити і Говерлу. Крім того у нас ще був такий собі досвід денних переходів на 10-15 км і ми вирішили піти в похід по Чорногорі (з Квасів на Говерлу, потім до Попа-Івана і звідти вже у Верховину). Хотілося ще й назбирати хоч якусь группу для походу.

Назбиралася групка чимала - 12 чоловік (5 дівчат). Але в похід піти нам ставали на заваді держекзамени (і то не остання завада за весь цей час), після яких починалася практика (збори) на воєнці. Ми думали, що воєнні збори будуть чисто умовні - скидаються по 5-10 грн. і не ходять тиждень. Може воно так і було колись, але не тепер і аж ніяк не у нашому взводі. Короче ходити сказали кожен день. Ми змогли відпроситися лише на один день - п'ятницю, тому поїхали лише на вихідні. Оскільки з нами були дівчата, то бігти по горах ми не змогли б і тому Чорногора відпала. Вирішили, щоб не так сумно було, то треба хоча би Петрос - Говерлу пройти.

От все сплановано вже наново. Виїзд в четвер 4 липня ввечері о 18 на моршинську електричку, в Моршині одразу на дизель до Франківська, там через годинку на дизель до Рахова і о 7 ранку в п'ятницю ми були би вже в Квасах. Звідти вихід на Петрос, за ним ночівля, наступного дня на Говерлу і ввечері в Лазещину на нічний рахівський поїзд. Однак дівчата ще у Львові почали стогнати (одна з них на Говерлі вже була), що з Квасів то буде дуже довго і важко, краще з Лазещини. Цією нав'язливою ідеєю вони легко переконали Андрія, який власне їх і запросив у похід. Андрій (він теж уже був на Говерлі) просив, щоб я погодився на цей маршрут. Але я сказав, що нехай лише дівчата сядуть в поїзд, далі вони вже поїдуть разом з нами, куди ми скажем.

От і настав довгоочікуваний "День Ч" - день відправки. А у нас ще нестача двох спальників. Зранку треба на воєнку, а кому на роботу, потім встигнути в прокат (ходили в Команчеро - скористався рекламою на сайті). Набігались за день, а спека страшна стояла. До того як пішли на поїзд, то небо уже затягнуло (оце так щастить - от тільки дощу нам і невистачало). Тут вже на вокзалі вияснилось, що одна кобіта не змогла поїхати. Загрузились ми в електричку і поїхали. В поїзді реалізували один розігриш, який ми з Олегом вже давно планували (вичитали в Інтернеті). Короче, береться пачка від прального порошку, туди засипається дитяче сухе молоко типу "Малиш" або "Малютка". І цю от гадість пожирається в громадських місцях з посмішкою на обличчі, при цьому можна ще й з впевненістю заявляти, що, скажімо, Тайд кращий за Аріель. Прикол проканав. Люди ззиралися на нас з отакенними очима від здивування. Одні передавали іншим і, зрештою, половина вагону дивилася на диких туристів з тупою і здивованою посмішкою. Потім починалася наступна стадія приколу: пропонувати охочим скуштувати "прального порошку". Одні люди жахалися від цієї пропозиції і відскакували від нашої коробки з GALA. Інші навпаки з пильною цікавістю придивлялися, потім принюхувались, пробували з острахом на язик. Відчувши, що то є солодке і не таке страшне приємно посміхались, дякували, але ще не доганяли, що то є насправді. Лише одиниці з них перешіптувались і видавали наш секрет, що ми туди сухого молока насипали.

По дорозі почався дощ, і навіть не просто дощ, а сильна гроза. Таке тривало цілу ніч і лише після півночі перестало, хоча продовжувало ще моросити. Під ранок дощу вже не було ніякого, але все небо було затягнуте хмарами, так що в будь-яку хвилину можна було ще очікувати опадів. Переживаючи перш за все за дівчат, щоб не зіпсувати їм похід, я порадився з Андрієм і вирішили, що сходимо в Лазещині і звідти на Говерлу, а по можливості і на Петрос.

Так і вчинили. Від КПП до Козьмещика доїхали на Газоні. Там же ж вирішили отаборитись. Поїздка на машині теж добре запам'яталась. Особливо завдяки тим ямкам і переїзді річки у брід (розмило один з мостів). Радості і крикам не було меж. Так підстрибували, що навіть падали з лавок. Приїхали, замутили хавчик, кинули речі в Козьмещику і пошкандибали на Говерлу. Небо до того часу прояснилось і ласкаво світило сонечко. Так ніби погода була на замовлення.

Дерлися немало-небагато 4 години. Дівчата сильно втомлювались. Сонце припікало, був прохолодний вітер, але у футболці було нехолодно. Говерла час від часу укутувалась у хмарки. Незадовго перед самою вершиною зустріли джерело, яке витікало... з труби! Оце так номер. А ще далі, вже майже на вершині, побачили ще один прикол - яму для сміття! Цікаво, хто ті ями вигрібає? А народу скільки: і молоді, і зрілого віку люди. Дехто з них був взутий у звичайні сандалі. Люди піднімались із пивом, з фотіками, камерами. Їх там було чоловік 50 майже увесь час. Одні спускались уже донизу, інші якраз підходили на вершину. Від Заросляка тягнулась ціла ниточка тих штурмовиків Говерли. На вершині ми розпили шампанське, про яке потурбувався Петро. Потім приступили за горілку. Нацикали купу кадрів і на вершині, і при підйомі. Вітер тут був уже холодний, так що прийшлось одягнути куртку. Видимість чудова, проте не така кристально чиста, яка певно буває взимку. Посиділи трохи, допили горілку, перекусили канапками і поповзли поволі донизу. Вернулись до Козьмещика, там же ж на подвір'ї розбили намети, заварганили хавчик і полягали спати. Пацани між собою поділили нічне дежурство, бо народу там кругом навалом, то щоб бува не стягнули шось, то вирішили чергувати по 2 години 2 чоловіки.

На наступний день вирішили ще сходити на Петрос, але дівчата вже не хотіли нікуди йти. Треба було комусь залишитись з ними і з речами. Поки одні підуть, ті що лишаються зварять їжу до їх повернення і складуть усі речі. Все так і зробили, Андрій (він побував вже і на Петросі) залишився в таборі. Він роз'яснив дорогу, як би було найлегше підніматись, і ми, 5 пацанів, пішли...

Небо було майже повністю затягнене хмарами, але Петрос стояв чистий. Йшли ми швидко, бо не було відстаючих як вчора, та і дорога під саме підніжжя гори майже рівнинна. Після лісоповалу там вже трошки під гірку. Чим ближче підходили, тим страшніше ставало. Оце так висота! Оце так підйомчик! А перепад висоти між самою основою і вершиною досить вражаючий - уклін майже весь час більше 60. Андрій пояснював, що найкраще заходити з перемички Петрос-Говерла, показав це на карті. Коли ж ми підійшли до підніжжя - дорога розділилась. Одна пішла направо попід основу Петроса. Інша, та що мала вивести на перемичку, йшла наліво до якихось стаєнь. Оскільки нас піджимав час, то ми вирішили, що годі шукати стежку з перемички. Петрос прямо перед нами. Ідемо одразу прямо на вершину.

Намітили собі приблизний маршрут підйому, так, щоб ненапоротись зверху на скелясті виступи, і пішли. Через кожних 5-10 хвилин падали на траву і відлежувались, дихаючи як загнані коні. Так, дівчата би сюди не полізли. По мірі підйому намічали наступні цілі, до яких треба доповзти і там будемо перепочивати. Ну, от до того камня..., до тих кущиків... Здавалося, що там до тих кущиків лізти. Ага, прийшлось падати на привал до них і після них. Сидиш, перепочиваєш, дихаєш на повний писок, словом кайфуєш. Дивишся донизу - яка вже висота, а який крутий спуск, от уже і нижній рівень хмар минув. Оскільки ми знаходимся в хмарах, то легенько моросить, ніби спадає вранішній туман. Трава вся мокра. Але нам уже все по барабану. Правда в пацанів, хто немав іншого взуття, крім красовок, ноги вже були мокрі. Місцями траплялись стежки протоптані чи то дикими козами, чи вівцями. Ідемо далі. Трава знаходиться прямо перед нами, на відстані витягнутої руки. Саме простіше - це лізти чіпляючись за траву. Так і швидше, і вроді легше. Не треба урівноважуватись після кожного кроку. Будь-який необережний рух - суха трава висмикнулась або на секунду втратив рівновагу - і ти у вільному польоті. Як астронавт у відкритому космосі. Правда, на відміну від астронавта, тебе сильно тягне до землі, на камінці, комочки і строго вниз. До речі, на тому підйомі ми натрапили на якийсь кістяк. "То певно комусь не вдалося покорити Петрос", - жартували ми. От що характерно, коли піднімаєшся на вершину, лізеш, лізеш, а самої вершини не видно і невідомо чи ще далеко. Лише висота підказувала, що вже скоро. Ще один привал. Сидимо, ділимось враженнями. Пішли, раптом, різкий уклін змінюється на досить пологий. Олег кричить: "О вже хрест!" Ми всі з радісними воплями і криками, як солдати у вирішальний бій, рвемось туди... І дійсно - вершина, але то не хрест, а купа каміння в яку встромлена палка. (З репортажів і фоток цього сайту я здогадався, що ця штука називається тур, там ще були записки в пластиковій пляшці.)

От ми і на вершині. Видимість нікудишня. Кругом густі хмари. Вони посеред нас. Я такого ще не бачив. Хмари клубочками, комочками котяться по землі. Моросить. Але якось не так холодно, як вчора на Говерлі. Тут же ж на вершині ми зустріли групу туристів десь під 40 чоловік. Вони всі з Києва. 2 інструктора зі своїми дітьми, решта - студенти переважно КПІ 1-2 курс. З них 5-6 пацанів, все решта - дівчата. Ми і так раді були, що виповзли на той Петрос по прямій, просто в лоб, а тут ще й така зустріч. Ну, ми сфоткались, випили з припасеної фляжечки 3 по 100. Випили пивка. Почали ділитись цукерками з дівчатами. Знайомились. Потім вони почали спускатись. Ми пішли з ними. У них наплічники, вони йдуть помаленьку, а ми бігаємо вверх вниз біля них прикалуємось. Ну, потім допомогли їм з грузом. Вся їхня банда ще буде штурмувати Говерлу, але вже завтра. Сьогодні вони падають на нічліг. От і спустились. Виявляється цією дорогою ми повині були б підніматися на Петрос. Нам тепер наліво, а їм направо, через заповідник, до Говерли. Десь тут вони і збирались ночувати. Ех, шкода, що нас чекали в Козьмещику і треба було їхати. Ми би з радістю залишились ночувати тут з ними. Сфоткались з тими, що вже встигли спуститись, обмінялися @mail, попрощались, розійшлись...

Вернулись в Козьмещик, повечеряли і пішли помалу в Лазещину. Прийшли на станцію десь о 21, а поїзд аж в 3.38. Треба чекати. Повечеряли і сиділи прикалувались... Загрузились в поїзд і все тут... От і вийшов не похід, а така собі прогулянка на Говерлу і Петрос.

Панорамки

 Матеріал підготував (написав): Микола Стражніков