ГОРГАНСЬКІ ХРОНІКИ

• МАРШРУТ:
  с.Кременці (Татарів) - пол.Хом'яків - г.Синяк - г. Добошанка - с.Бистриця - г.Сивуля - г.Ігровець - с.Осмолода - хр.Аршиця - с.Мислівка.
• Тривалість переходу 10 днів, з них 2 відпочинкових.
• Час - з 5 по 15 серпня.

КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
1) Аксакали - основоположники фалософії.
2) Зулуси - великий народ, нащадки древніх скіфів та особливо кельтів, що спорудили в вершинах рік Тиса (Біла та Чорна), Прут, Черемош і т.д. силу-силенну величних пірамід, таких, що Єгипетські ховалися (десь далеко в Африці). Згодом стали зулуси розводити на схилах священних пірамід священну худобу, і не стали розвивати ремесла. І загадила та худоба ті піраміди, і виросли на пірамідах ліси та полонини.
3) Пацаки - перші послідовники фалософії, боготворять аксакалів.
4) Фалософія - наука про першопочаток і першокінець.

ЕКІПАЖ:

• Борман --- Володимир Горон, 1981 р.н., м.Тернопіль (молодший брат Кабана) --- перші дні походу робив спроби домінувати над аксакалами. Решту походу проходив курс трудової реабілітації. В поході займав посаду Зозуля (наголос на перший склад). Улюблений вислів в спілкуванні з дівчиною: „немає часу", на що першим реагував Кунак викриком: „зате в мене час є". Істинний пацак, ставлення до фалософії недовірливе (через заздрість), ватажок пацаків.
• Довгий --- Славік Гірняк, 1976 р.н., м.Тернопіль --- ( він же Dov-gay, в віртуальних колах відомий під ніком "Шатун") - вічний опозиціонер. Опозиційність зберігає у всьому: лише він знає куди йти (щоб зекономити 15 хв на 25-кілометровому маршкидку). Вічний експерементатор: знає як боротися з жерепом (в корінь його треба бити). В поході нещадно боровся з грибами, Кабанами, ведмедями та здійснював технічне керівнитцтво пацаками. Улюблений вислів: "Кабан, а коли обід"? Істинний аксакал, один з основоположників фалософії.
• Зозуля (наголос на другий склад) --- Мар'яна Козак, невідомого року народження, м.Львів --- найлегший учасник походу. Гарно грає на сопілці, проте цього ніхто ніколи не чув. Каже що класно готує, проте в цьому ми так і не мали шансу пересвідчитися. Чемпіон походу з огіркопускання в номінації „тривалість". Істинна пацачка, в фалософії черпає натхнення.
• Кабан --- Микола Горон, 1976 р.н., м.Тернопіль --- (він же Хряк, Дик). Навігатор та Сусанін в одній особі. Здійснював технічне керівництво аксакалами та проводив консультації з зулусами. Улюблений вислів: "Через 2 години". Істинний аксакал, один з основоположників фалософії.
• Кам'янець --- Олександр Рибаков, 1982 р.н., м. Кам'янець-Подільський --- честь та совість походу. Не лається, не пиячить, до аксакалів спочатку звертався на „Ви", через „будь ласка", та „перепрошую". Меркантильний - близькість до аксакалів під час походу використовував для отримання безкоштовних уроків іноземних мов. Вантажопідйомність не обмежена, хоча з вигляду не скажеш. Поблажливо ставиться до зулусів та займається вивченням їх культури. Істинний пацак, ставлення до фалософії іронічне.
• Кунак --- Славік Кінах, 1976 р.н., м.Тернопіль (на запитання про родинні зв'язки з відомим політиком загадково посміхається, після чого в обмін на ситний обід обіцяє фінансову підтримку) --- духовний отець групи, пастор душ. Професійний пофігіст і халявщик. Улюблений вислів (при звертанні до своєї подруги): „в наш час купа наркоманів, алкоголіків, сволочі, наволочі - і мати порядного хлопця - це дуже дороге задоволення". Не їсть гороху. Чемпіон походу з пускання огірків в номінації „мелодійність та витонченість". Істинний аксакал, основоположник фалософії.
• Плішко --- Андрій Плішко, 1984 р.н., м.Тернопіль (він же Плішкунчик, Плішкунець, Плішконавт, Плішкобот, Чіпобум (від рос. „человек, победивший ум"), Плейшнер) --- самий іменитий учасник походу. Вічно голодний, коли голодний - багато працює. Цим користалися аксакали, які видавали йому їжу в обмежених дозах, в потрібний час. До всього відноситься з недовірою, улюблена фраза - „та ну...". У чемпіонаті з огіркопускання одержав приз глядацьких симпатій. Істинний пацак, фанатичний послідовник фалософії.

А тепер власне про похід.

День 1, 4 серпня 2002 р.
20.30 збираємося на вокзалі, останні перепитування хто що забув, прощання з рідними та близькими. Усі в похідних черевиках, я - в тапочках. Люди на вокзалі дивляться на мене з співчуттям, але допомогу не пропонують. Я дивлюся на решту групи з співчуттям, але допомоги не пропоную. Я їм не лікар - майже усі мають легке взуття, але запаковане десь в рюкзаках. Залазимо в потяг, їдемо. Згадуємо, що забули антиперспірант. Все ж вирішуємо продовжувати подорож не зважаючи ні на що. Годинку балакаємо, годинку вечеряємо і спати. Вагон напівпустий, всі спимо на верхніх поличках.

В іншому кінці вагону - туристична група 2х2 хлопчиків та дівчаток. Боротьба з Зеленим Змієм в них починається ще до відправлення потягу. Висновок - вони скоріше мисливці, ніж туристи.

День 2.
Глибока ніч -одночасно просипаємося з Миколою (спимо на верхніх полицях, нижні ввечері ще були вільні), якось нам стає шумно та незатишно. Дивимося вниз, - чоловіча частина групи мисливців 2х2 продовжує боротьбу з зеленим змієм прямо під нами. Змій вже в глибокому нокдауні, мисливці теж вже добряче вимотані тривалою боротьбою. Рівна боротьба рівних суперників.

Зароджується діалог:
Мисливець 1 (до напарника): Ой, тихіше...
Мисливець 2 (звертаючись до нас): Ми більше не будемо говорити, лише пити...
Ми - дивимося з недовірою
Мисливці - запускають демо-версію того, як вони будуть пити, але не говорити.
Не додивившись, Микола пропонує хлопцям перенести забаву в пункт Х, але й там не говорити, лише пити. Хлопці беруть змія за горло і йдуть. Ми спимо.

Ранок, виходимо на вокзал м.Коломия, купуємо дизельні квитки до Кременців. Я перезуваюся в похідні черевики, від чого усім стає легше. Невдовзі ми вже в раховозі, на диво людей небагато, всі без проблем сидимо, навіть лежимо і досипаємо. Підчас подорожі перші втрати - при витягуванні з футляру зривається гумовий елемент корпусу з бінокля. Також перше досягнення - з допомогою супер-клею вдається ту штукенцію назад присобачити.

Голос машиніста в гучномовці: "Надвірна. Ой!!! Тьху!!! Делятин!!!". Нарешті з'являється відчуття, що ми в рідних, Українських, КАРПАТАХ!!!

По 11-й в Кременцях. Падаємо на газон позаду вокзалу, там їмо, вмиваємося, проводимо останні приготування. Нікуди не поспішаємо, ця справа триває десь півтори-дві години. За цей час біля нас збирається міні-базарчик, але - не на тих напали.

Також зустрічаємо колоритного працівника того вокзалу, якого вперше побачили ще в 1997 році, коли він забороняв нам фотографуватися на фоні вокзалу, бо „об'єкт засекречений", і він навіть не мав права казати ким. Цього разу вискакує з з-за кутка: „квитки купили?!?!!?!!!!" Плішконавт починає фразу, кінцевою ціллю якої є пояснити, що ми щойно приїхали і квитків нам в принципі не потрібно напевно, бо назад розраховуємо їхати з Мислівки. Однак більш досвідчені аксакали в один голос перебивають його дружнім викликом: „Купили!!". Хазяїн вокзалу: „Добре!!!". На тому розійшлися. А могло бути гірше.
Кунак десь читав, що в горах люд дещо дивакуватий, бо не вистарчає йоду в організмі.

Починається дощик - Горгани раді вітати нас. А ми їх. Вирушаємо.
Хочемо пройти якомога більше перед Кінцем Світу, що повинен наступити в ніч з 10 на 11 серпня. На це слід подивитися, таке трапляється не більше двох разів на рік.

Ще в Татарові Зозуля починає помітно відставати. Зозуль (себто самець зозулі) молодим орлом летить 100м попереду. Ми зупиняємося, і під гаслом „мы в ответе за тех, кого приручили" сунемо кавалеру додаткових 3кг з рюкзака Зозулі, самі забираємо по кілограму. Нове гасло: „Швидкість каравану визначається найповільнішим верблюдом".

По дорозі обганяємо групу, судячи з баскетбольного стилю одягу та жестикуляції - група надзвичайно далеко (глибоко?) просунута. Розпитують дорогу до Синяка. Пояснюємо і йдемо далі до тернів і зірок. Доноситься перешіптування: "нужно обогнать, ато полоныну забъют". Та ні, шановні, ми вам не конкуренти...

Відпочиваємо біля початку стежки, що виведе нас згодом під Хом'як. Ігноруючи спеціально придбану сидушку сідаю на пеньок свіжо зрубаної смереки. Вставати важко. На штанах залишаються плями живиці, штани приклеюються до ніг і вище, віддирати боляче. Не знаходжу ніякого співчуття в черствих душах супутників, а лише ковтаю сльози. Зате зароджуються в голові креслення принципово нового типу епілятора. Думаю, на що потрачу Нобелівську премію. Деремося на хребет.

Хом'як траверсуємо, обідня перерва о 15.00 на сідловині з г.Синяк. Дві групи на полонині таборуються, за час обіду третя підходить. Багато люду з баз відпочинку. Полонина засмічена. Потужне покриття Київстар - на „еріку" чотири позначки з п'яти. Лапає Коломию.

На Синяк деремося важко та повільно, на вершині лише за 3 години. Рюкзаки на повну 10-денну „автономку", + речі Зозулі, + зайві речі з дому, + перший день походу. Періодичний несильний дощик, кілька разів виглядає сонечко. На вершині знаходжу викладене камінням рідне слово Ланівці - це таке смт в Тернопільській області, де я народився і виріс (багато хто так не вважає). Знову ковтаю сльози, але - нумо скидатися з Синяка, бо вечоріє, хочеться тепла, їжі та сну. Стрибаємо по цикотах в сторону Добошанки. Періодично пірнаємо в густий туман, видимість сильно обмежена.

Дощик. Починаються перші падіння та акробатичні трюки. Зозуля послизнулася і з розгону засадила ногу в якусь дірку між двома каменюками. Нога „пішла" разом з коліном. За кілька хвилин звільнилася, без видимих емоцій, хоча в голосі відчувалися нотки м'яко кажучи тревоги. Каменюки були великі, самотужки рухнути їх ми б не змогли.

Розвіюється туман, орієнтуємося - ми на сідловині до останньої гори хребта Синяка, г. Горган. На гору крутий підйом, крутий скид на лівий відносно напрямку руху язичок, на якому бачимо полонину і де вирішуємо заночувати. Вже близько 8 вечора, відстань досить серйозна. Вирішуємося на лівий траверс гори, щоб вийти прямо на полонину. Бачимо, що шлях на 100% вкритий цикотами. Знову дощить, каміння стає досить слизьким. 15-градусний скид вниз по слизькому, з боковим нахилом до 40%, цикотному схилу гори. До лісу добираємося за кілька хвилин до десятої, Кунак вже з травмованим коліном. Можливо, легше було б перевалити через Горган.

Ситуація з травмою показова - за метрів 100 до межі лісу кричу „будьмо уважні", бо останні метри особливо небезпечні. Ти вже розслабляєшся, а ще не там, де це можна зробити. За 50 м до лісу Кунак після серії ефектних рухів загримів на цикоти й почав голосно говорити різні непристойності. Коліно набрякло і залишалося таким аж до повернення в Тернопіль.

Як на замовлення - дійсно стемніло, коли добралися до лісу. Тобто не до лісу, а до дерев. За 50 метрів вони закінчилися, з'явилися спочатку галявинки, потім полонина. Називається Блажин,- так сказав нам зулус, який випасає на полонині лише бичків, і тому молока в нього немає. З'явився він вчасно, ми якраз вийшли на полонину та розбіглися в різні сторони з ліхтариками шукати місця для наметів, воду, дрова, одним словом - порятунку.

Бичків очевидно в зулуса багацько, або кормить він їх добре, або ж лякає часто - бо під кожним наметом (розміром 2х2 метри) було мінімум по 5 слідів бичої життєдіяльності. І так по усій полонині.

Нарешті розвели ватру, зварили їсти. Кунак пішов в наш аксакальський намет спати, бо болить коліно. Навіть їсти нічого не міг, що на нього не зовсім схоже.

Зозуля забрала мою сидушку, наступний раз я її (сидушку) взяв в руки вже на Аршиці. Ми це обговорюємо, пригадуємо аналогічні трафунки і приходимо до висновку, що для жінок це типово експлуатувати чоловіків, забирати в них найдорожче як от сидушка, закінчуючи найкращим як от роки життя, і т.д. Дискусія зайшла таки занадто далеко, тому про неї я вам не розповім.Зозуля пішла в пацакський намет, бо змучена. Зозуль згодом за нею, бо Зозуль. Зозуля пробує грати на сопілці. Каже - нічого не виходить, бо сопілку ще слід прогріти. Ситуацію не коментуємо, лише збираємо речі й завалюємося спати - вже майже північ.

Зулус каже, що на сусідній полонині грім вбив теличку, ведмідь до неї нікого не підпускає, бо чекає, поки вона почне розкладатися і погано пахнути, а тоді її з'їсть. Добре, що ведмідь має роботу і йому до нас справи немає. Крім того, пахнути, як мертва теличка, ми будемо лише десь на п'ятий день походу. Це збільшує нашу самовпевненість та робить сон глибоким і здоровим.

День 3.
Просинаємося, збираємося, їмо, пакуємося, вирушаємо. Коротко охарактеризувати день - пройшли небагато, йшли повільно, погода супер - ненав'язливо похмура. У більшості щось боліло після переходу попереднього дня - синяки, мозолі, подряпини, душа. Крім того, давалося взнаки розмірене життя в мегаполісі та необхідність поступового нарощування навантаження, а не героїчних поривів в перший день до 22.00 по пересіченій місцевості.

Вийшли з табору десь по 11, відразу за полониною надибали білі гриби, що росли просто на стежині та навколо неї. Назбирали на вечерю. Скинулися в долину. Спочатку стрибали з берега на берег притоки, потім просто йшли по потічку. Вийшли на ріку Зубриця, потім пішли наліво, тобто вверх по течії. Біля групи древніх хаток повертаємо направо вверх, та зрубом до вершини відрогу Добошанки.

В результаті десь о 17.00 виходимо на останню полонину перед цикотами Добошанки. Зустрічаємо хлопця з Тернополя, який повертається на базу, інший з фотоапаратом ще десь скаче по цикотах. Повинен був повертатися десь за годину повз наші намети, але не повертався. Так і не дочекалися. Прохання до читачів репортажу - як хтось з вас його там зустріне, - скажіть, що група чекає на нього в колибі, де вони ночували попередню виходу на Добошанку ніч.

Вирішуємо на Добошанку не лізти, бо вже пізненько, а погода погіршується. Щойно розбили табір - погода покращилась. Особливість стоянки - похід по воду займає до 40 хвилин, її пошуки зайняли до години. А так - місце красиве та затишне, багато чорниці, неподалік малина. На кілометрівці полонину не позначено.

День 4.
Вийшли о 10.00, о 11.20 були на вершині Добошанки. Вже нас „прорвало" - долізли до вершини без жодного відпочинку, там посиділи та сфотографувалися. Я побачив, що мою гордість - заламіновану на дві сторони А3 кілометрівку, що покривала чи не усі Горгани, „забрав".

Добошанка зустрічає нас туманом, який лише час від часу відступав, щоб показати, наскільки тут круті північні схили. Враження це справляло лише на мене, я часами втікав лівіше від стежки, яка, як на мене, йшла занадто близько до цієї красоти, і тому її важко було оцінити.

Туман нам таки життя ускладнив - при скиді в долину р.Довжинець з метою підкорення смт.Бистриця ми зайшли задалеко по хребту.

Попереду видніється рідний жереп. Падаємо на перекус - цього разу шоколад з печивом. А потім хочеться ще й горішків. З відповідною колективною заявою звертаємося до Кабана. Кабан підривається, наплічник на плечі, застібається і бурмоче "Так.., вже можемо йти..". Допомагаємо йому сісти, заспокоїтися. Згодом їмо горішки, "замороженими пальцями в відсутності гарячої води".

Перше бойове хрещення в розумінні зустрічі з жерепом для чотирьох учасників групи. Слід окремо зазначити, що дебютанти незмінно йшли попереду нас, аксакалів, і лише слід було час від часу спеціальними окриками навертати їх на потрібний напрямок. Що в принципі і можна вважати основною місією аксакальською.

Нарешті, після 3 годин комбінованих розваг з цикотами та жерепом, загубивши дорогу, заходимо в ліс. Деремося через молоді зарослі, згодом добираємося до дорослих дерев. Лісом йдемо з півгодини, коли натрапляємо на хорошу стежку. Відразу всі відмітили, що ліс надзвичайно красивий. Щасливі чимчикуємо собі півгодини, обідаємо переважно чорницями та годинку відпочиваємо.

Йдемо далі по стежці. Перестає подобатися напрямок. Вирішуємо скидатися навпростець по лісу в потрібному напрямку. З стратегією погоджуємося усі, сильно дискутуємо стосовно тактики. Я вважаю слід брати лівіше, Кабан - правіше. Всі приколюються і йдуть собі за Кабаном. Напевно через те, що в нього борода краще виросла. Мої зусилля стихійно сколотити антикабанську коаліцію результату не приносять.

За годину виходимо на праву притоку Довжинця. Там дорога, будівлі, купа кролів під ногами бігає, поляки, штучне озеро. Кролів спочатку прийняли за зайців, і навіть кинулися ловити. Нахабні зайці не втікали. Ми задумалися. Подивилися по сторонах. Зайців було надто багато, ми вирішили не дориватися. Вийшов зулус.
Питаємося:
- „дядьку, з гори бачили водойму тут нижче по потічку. То штучне озеро, чи природнє?".
Мозай впевнено: „Природнє".

Йдемо далі. Озеро. До чого лише не додумається природа! Навіть дамбу з шлюзом сотворити - раз плюнути.

18.30. Вирішуємо, що ночуємо не над озером, а слід перевалити за Бистрицю в долину ріки Салатрук. Час є, натхнення є... Поляки найняли вантажівку, яка закидає їх в Бистрицю. Запрошують нас під'їхати. Після голосування 6:1 вирішуємо, що ми ж не худоба якась, вантажівками їздити. Один голос - то Кунак, якому розпухле коліно псувало імідж.

Всю дорогу точу дискусію з Кабаном, що якби ми пішли лівіше, зекономили б 15 хвилин. Всім вже не прикольно. Мене „заїло", а від мене всі втікають і ніхто не хоче вислухати. Кому хочеться почути, що він даремно потратив стільки часу в найкращий період свого життя?

19.30 - магазин. Хочеться нарешті свіжого хліба, а не сухарів, та свіжого молока, а не білого порошку з водою. З хлібом без проблем, купуємо півбуханки на брата, ще півбуханки для сестри. Ще по морозиву.

Молоко - це трагедія. На полонинах не продадуть, бо людське. Люди не продадуть, бо корови на полонинах. В нас забагато грошей, - в них забагато молока. Ми сидимо голодні, - в них відключають світло за несплату.

Пройшли більшу половину смт, поки натрапили на „просунуту" бабуську, яка продає нам молоко, аж три півторашки. Якби були в нас хвости, лише уявляю, як би ми ними виляли. Відразу кидаємо рюкзаки в канаву, ріжемо хліб, розливаємо молоко - і голосно чавкаємо. Навіть відкинути фактори, що ми в горах і натурального молока давно не пили, і є голодні, - молоко має просто чудовий смак.

В Кам'янця змінився вираз обличчя. Однозначний діагноз - хлопцю вже не вистарчає йоду.

Жували й дивувалися силі прагнення людини до прекрасного, яка змушує дівок з далеких околиць далекого смт Бистриця ходити по суміші болота з камінням в білих шкарпетках та туфлях на високому каблуці, елегантних костюмах, з морем помади, туші та пудри, при всьому цьому ще й голосно пахнути заморськими парфумами. Тобто парфумами, виробленими десь за Чорним морем.

Поїли, вирушили. За 50 метрів перед нами з-за повороту вилітає мотоцикл з двома зулусами на борту, робить кілька віражів і влітає в канаву на обочині, зулусів зупиняє лише паркан. Думаємо - напевно туристів тут не багато ходить, якщо нам таке шоу влаштовують.

Зулуси ледве добираються до мотоцикла, разом звично підіймають його, ніби вони так кожного разу саме в цьому місці сходять з орбіти, і, дивлячись на нас, кажуть: „д-д-дорога п-пог-гана". Мовчки погоджуємося. Зате горілка була добра.

Проходимо центр Бистриці, знаходимо необхідний поворот в долину ріки Салатрук. Вже майже 21.00, вирішуємо падати на першому місці, де можна гарно розбити табір. Таке знаходиться десь через півгодини. Ідеально рівна смуга шириною до 5 метрів на березі річки, недалеко потічок-притока.

Їсти вже не варимо, ситі, лише чай, мед та шоколад. В 23.00 вирішую покупатися. Мене підтримує Кунак. З ліхтариком знаходимо в ріці глибшу „ванну", роздягаємося, залазимо. Відчуття - супер. Миттєво знімає втому. Вода холодна, тим не менше вилазити не хочеться. На наші крики збігаються перелякані соратники. Через 15 хвилин вже всі, крім Кабана та Зозулі, в річці. Після купання гарячий чай, і - люлі.

День 5.
Спимо довго, нікуди не поспішаємо. Сьогодні план максимум - полонина під Сивулею. Там день „оттопирюємося".

З сторони Сивулі швидко і трішки хаотично йде зулус. Ні, не зовсім то зулус - по одежі, туфлі начищені... Питає в нас: „Хлопці, то не Надвірна?". „Ні, Бистриця." Дядько: „Ой йоли-пали, ой йоли-пали". І пішов собі далі. ??!!!??? Менше з тим.

Виходимо по 11, зупиняємося біля кожного куща ожини чи малини, штучного озерця з водоспадом біля підйому під Сивулю.

Піднявшись до полонини зупиняємося обідати, за цей час біжу шукати гриби. За усіма ознаками повинні бути. Майже південний схил, високі смереки, межа лісу з невисокою травою.

Зустрічаємо зулуса, в якого наступною привітанню фразою була пропозиція піти постріляти з "росийського автомата". Ну Вас, дядьку, з Вашими автоматами. Треба більше ківі їсти.

Білих знаходжу до 5 штук, зате польських - просто ніде шишці впасти. Дається взнаки, що зулуси вважають їх неїстівними. Ми не зулуси, тому назбирую грибів стільки, скільки зможемо донести під Сивулю. Залишається майже горизонтальний відрізок дороги, тому донести можемо багато. Коли я вдруге приніс партію грибів і хотів бігти ще, хлопці побачили в мене дурнуватий блиск в очах і сказали, що на сьогодні вже вистарчить. І на завтра теж.

За три годинки вже розбиваємо табір під Сивулею. Тут є все: краєвид, полонина, коні, вода, дрова, туристи, знову сміття. Бачимо 4 намети, чуємо - є більше. Розбиваємося в дальньому кінці, щоб нікому не заважати. Сподіваємося, що за це й нам ніхто не буде. Місце підбираємо довше звичайного - нам тут два дні жити. Жертвуємо близькістю до води в сторону вищого комфорту. Ставимо табір на межі полонини та зарослі триметрового жерепу. Аксакальський намет втискуємо власне в кінець трав'яної ніші в жерепі шириною 2,5м і глибиною 5м. Нам це дуже подобається. Пацаки заздрять. Прямо з намету - вигляд на Сивулю.

Щоб ще раз переконатися в своїй правоті, що польські гриби їстивні, та закріпити довіру колег, показую назбиране двом зулусам. Вони кажуть, що не помремо, але кілька днів будемо прикуті до одного місця одним місцем. Пропонують за пляшку віддати власний пакет білих. А ми не маємо пляшки і в горах не вживаємо, що й декларуємо. Слід було сказати, що не дамо - краще вважали б нас великими падлюками, а не дрібними брехунцями.

Варимо гриби з макаронами в пропорції 3:1, на десерт - гарячий шоколад. Насувається густий туман, періодично падає середньої сили дощ. Все ж біля ватри досиджуємо майже до півночі. Кунак та Зозуля з різною мотивацією відмовляються їсти грибну вечерю, отримують компенсацію бараболею з м'ясом, ідуть спати.

Ми вечеряємо прекрасним грибним супом.

День 6.
Н І Х Т О   Н І К У Д И   Н Е   Й Д Е, а сидимо цілий день на місці і насолоджуємося життям.

Проснулися десь по 9, розігруємо сценку, що нам погано, в нас галюцинації. Кунак і Зозуля не ведуться, доїдають вчорашній суп. До обіду всі сидять в наметах - і сидять собі хто як може, на що фантазії вистачить. Хтось просто лежить. Видно справа це теж нелегка, і після обіду цим уже (майже) ніхто не займається. Всі бродимо по околицях, перемо одежу, щось робимо. Я попри протести нестійких елементів (мовляв ну їх, ті гриби - вже хочеться справжньої собачої їжі) знову вирушаю по гриби.

Кунак витесує з жерепу (як ми згодом зрозуміли магічний) жезл з наконечником в формі фалоса. Погрожує, що буде з його допомогою буде здійснювати посвяту пацаків в Джигіти, а там їм і до Аксакала рукою подати.

На прохання кандидатів в джигіти Кунак аргументує використання саме такого символу. Він відчуває, що обґрунтування виявляється всеохоплюючим та самодостатнім, через його методи можна пояснити чи не усі феномени повсякденного життя, живої та неживої природи. Таким чином ним була виділена нова наука - фАлософія. Кунак автоматично отримав звання великого українського фалософа, а ми розпочали боротьбу за верхні рядки в списках основоположників. Наших пацаків, серед яких були першокурсники, переконали, що вже на четвертому вони будуть здавати екзамен з цього предмету. Екзамен ймовірно вони будуть мати автоматом лише завдяки реферату, наприклад на тему: „Фалософія. Гносологія та передумови зародження". Або: „Невідоме про великих фалософів". Чи: "Я та класики фалософії". Думаємо, як поділимо Нобелівську премію.

Решту походу будь-які питання вирішувалися з використанням методології нової науки про життя. Плішкунчика на її честь нагороджено новим ніком - Плішкофал.

За грибами я вештався 5 годин, цього разу без особливого успіху - один майже повний пакет такий величенький чорний. Висота - то вам не коники з лайна ліпити. А нас аж семеро. Все ж на досить непогану вечерю вистарчило.

Вечір, туман. Кунак потужно пчихає. З-під Сивулі лунає „будьте здорові". Пацаки йдуть знайомитися. Повернулися за сопілкою і знову пішли. Назад повернулися за північ - там таборувалися тризубівці, знайшли знайомих.

Наше відкриття дня, можливо, навіть походу - жереп, навіть „живий" - прекрасні дрова. Їх важко „розкочегарити", зате далі як в пісні. «Гари гари, ма-ая звезда». Горить довго та стійкий до дощу бо смоли має багато, дає хороший жар та запах, гріє тіло, а особливо душу - змушені визнати, що жереп в вогонь ми кидали з особливим садизмом. Як це часто буває, до відкриття нас підштовхнула елементарна лінь, яка не пустила піти зайвих 50м в хвойний ліс, якщо тут, зовсім поруч, розкошує нахабний велетенський жереп.

День 7.
Ватру розпалювали без сірників. Жереп ще тримав жар.

Вийшли о 10, за годину ми на вершині Сивулі одній, за 20 хвилин на іншій. По дорозі зустріли тих же тризубівців з „канцелярськими" ножами. Роздивляємося в бінокль дачу презика. Додзвонився до дружини з Київстару. Хочу робити наступні дзвінки - "no access", мережа - 5 поділок з 5. Перший раз злапав Івано-Франківськ, потім очевидно переключився апарат на Гуту.

Хребтом Сивулі прямуємо до сідловини з Ігровищем. Видимість хороша. Зліва знизу бачимо потужну стежку, по якій мужньо пробивається величезна колонія пластунів. Атака клонів!!!

Ми ж йдемо по жерепу хребтом - бо так цікавіше і бо шляху до Ігровища добре не знаємо, а з хребта принаймні добре видно, де ми є. По дорозі зустрічається колючий дріт, добре збережені укріплення. Порівнявшись з язичком, починаємо шукати стежку для скиду, робимо періодичні рейди в жереп на праву сторону хребта при кожному підозрілому на прохідність просвіті. Стежку таки пропустили. Коли сідловина залишалася майже позаду, вирішуємо скидатися навпростець.

Погризли горішків, закусили шоколадом, полізли. Танки жерепу не бояться. Навіть такого великого. Півгодини в стилі Spiderman - і ми в лісі. Технологія проходження проста - схил до 60 градусів, гілки жерепу в основному стеляться донизу. Залазиш на найтовстішу гілку, йдеш нею, вона подавляє решту, створюючи перед тобою коридор. Тримаєшся за сусідні гілки. Перестрибуєш на іншу - гілка вистрілює в твого товариша. Тому йшли широким фронтом. Падали, застрягали, було весело. Зозуля наступила на гілку, з якої щойно зійшов попередник, та вистрілила, зачепила її за рюкзак та піднесла догори. Зозуля висить півметра над ґрунтом, махає ногами і кличе Зозуля. Поясна лямка наплічника перетиснула живіт. Нема чого важити 45 кг і вештатися з рюкзаком 2 кг (включно з сопілкою). Зозуль зняв подругу. Як в анекдоті, мовою оригіналу:
- Штирлиц, давайте снимем девочек!
- Зачем, дружище, пускай себе повисят...

Кабан був завис ногами догори, звільнявся в кілька прийомів.

По лісу йти було не сильно легше, ще й набагато довше. Глибокий мох, висока папороть, під нею слизькі повалені дерева. Нарешті вириваємося на полонину. А там суцільне лайно, я такого ще не бачив. Змучені, але навіть немає де сісти. Доходимо до малинника на підйомі до Ігровища, падаємо на обід. Там вже є поляки, які повторили наш подвиг - пропустили стежку, потрапили на полонину таким самим чином.

Обідаємо, об'їдаємося малиною. Поляки до нас говорять з насторогою. Пізніше з'ясували, що прийняли нас за тризубівців. Добре, що нас ще хоч хтось боїться.

Чи може то тому, що вони стали свідками нашого чемпіонату з огіркопускання.

Вирушаємо, поляки залишаються. З малинника навіть не пробуємо знайти дорогу на Ігровище - купа стежок, все перекинуте вверх дном. Йдемо по напрямку, за півгодини виходимо на стежку, за півгодини на вершині.

Це я на вершині. А вся група біля якогось тура, що близько стежки. Тішаться, фотографуються... Я виходжу із туману й кажу, що вершина не тут. Мене ігнорують, далі фотографуються... Розвіюється туман, вершина дійсно не тут. Всі поскакали на вершину. Я відпочиваю, пробую подзвонити - no access.

Далі летимо з Ігровища на хр.Матахів. Близько 18.00 виходимо на якусь вершину, звідки той хребет чудово видно: і цикоти, і жереп, і більше в принципі нічого на тому хребті і не видно, ще хіба красивий такий захід Сонця за ним.

Вирішуємо - скидатися будемо по південному язичку в долину р.Бистрик. Пацани сказали - пацани зробили. А Зозулі вибирати з чого і не було, хоч нічого не говорила.

Кидаємося вниз по суміші цикот та жерепу. За півгодини добираємося до лісу. Плішкофал знаходить красиве велике перо - все таке чорне в жовтогарячих смугах. Вирішуємо, що це перо леопарда. Плішкунчик дуже тішиться таким рідкісним трофеєм та прикріпляє перо до шапки.

Мусимо триматися середини язичка, що спочатку досить важко зробити, бо він якийсь широкий з незрозумілим рельєфом. Через кількасот метрів нарешті визначаємося. Але ліс переходить в якісь чагарники, що ростуть на цикотах. Деремося... Знаходжу кострище, біля нього гігієнічні прокладки... ура!!!! Десь має бути стежка!!!! Ні, не стежка, магістраль!!!! Що інакше такі речі могло сюди занести? Полазили, подивились, - невідомо що, лише не стежка. Може вітер.

Деремося далі вниз. За годинку таки входимо в дорослий ліс, вже легше пересуватися. Ще за годинку „підрізаємо" знизу вирубку, виходимо на стару дорогу з свіжою стежкою. Темніє. Нічого, ми вже низько, за якихось 20 хвилин будемо в долині річки. Майже темно.

За півтори години вириваємося на берег річки. В прямому розумінні вилітаємо з лісу. Шлях від зрубу був настільки затяжним, ми настільки змученими, що просто бігли, щоб дістатися до стоянки. Насправді, коли змученим добре розігнатися, з наплічником, то інколи видається легшим продовжувати рух, ніж його стримувати. Добре, що схил був пологим і стежка чистою.

В долині річки - добра ґрунтова дорога, пройдуть і легківки. Знову табір на березі річки, віддихалися, поставили намети, Зозуля забрала собі перо леопарда, зварили їсти, десерт - гарячий шоколад. Після такого треба... Тепло, затишно, хочеться спа...... Ну Кабан і храпить...

День 8.
Чуємо - ходять люди, зупиняються автомобілі, стукають дверцята.
Спимо.

Прокидаємося о 8 бо з Кунаком чергуємо. Кругом купа авто - з Калуша, Франківська, і т.д. грибники приїхали. Напевно, по гриби. Зварили їстоньки-питоньки, будимо решту. Їмо, збираємося, все дуже повільно, попередній день дав стільки вражень, що до нових не поспішаєш.

Перед Осмолодою - міст через Лімницю. Цікавий такий. Через поперечні балки кинутий настил з хвойних дощок. Дошки прогнили, і ставати слід обережно на місця, під якими балка, щоб не провалитися. Повно слідів від провалів. Зрештою, міст можна легко обійти, ми чомусь навпростець поперлися.

В 12 ми в Осмолоді, знаходимо потрібний поворот на Аршицю, але йдемо трішки далі до Лімниці - будемо купатися та пити куплене молоко. Літр прекрасного молока коштує 70 копійок. В нас мінералка загадкового походження дорожча...

Покупалися, попили молока, я і Плішконавт навіть поспали. З річки ми вийшли десь о пів на четверту. Ось вона перед нами, та Аршиця.

На хребет дісталися відносно швидко. На схилі майже до ребра зруб, який добре видно з Осмолоди. Майже до самого зрубу - "тверда" дорога. В верхній частині зрубу дорога пропадає, є сильно заросла високою травою та малиною стежка. Нею піднімаємося до межі лісу.

На протилежному схилі пронеслося щось велике та коричневе. З-під ніг втікають змії. Жодної обгортки від цукерків чи інших аналогічних слідів/посліду. Стежка нечищена. Починає подобатися. Правий по ходу схил весь вирубаний, з молодими смереками висотою до 4м, порослий травою та особливо малиною. По ньому йде багато худобських траверсних стежок. Здається, ними можна дістатися до полонини на другому від нас північному відрозі хребта, яка нам відразу сподобалася і де ми згодом і ночували, і де є міні-кошара. Ми ж деремося далі на хребет.

В лісі їмо горішки і знову вперед. Знову зруб, знову ліс. Стежка інколи проглядається, частіше немає, тримаємося ребра. Вечоріє, з зрубу бачимо ту ж полонину на язичку, що відходить від г.Нередів. Два рази пробуємо зійти на траверс, обидва рази вирішуємо повернутися на хребет. Там теж йти не легко, але - чітко знаєш своє місце під Сонцем. Так майже до самої вершини Нередова, де нас застали сутінки. На вершині натикаємося на жереп, втікаємо на правий траверс з одночасним скидом на полонину. Ліс без просвітів, йдемо по інтуїції та гавкоту собаки внизу. Ймовірним послідовникам - жерепу на вершині зовсім небагато, краще перевалити через нього, зійти на наступну перемичку. Там галявина, з неї забираєте по ходу руху направо вниз, - за 100м вийдете на стежку, там є джерельце, далі 150м по стежці вниз - і ви вже на полонині.

Наш скид видався важким та навіть дещо як на мене небезпечним. Знову висока папороть, під нею порослі мохом цикоти та повалені дерева. Схил до 45 градусів. Отак послизнувся, летиш в папороть головою вперед вниз по схилу і не знаєш що тебе під нею чекає - може каменюка, може стовбур з вертикальними сучками, чи може якась падлюка причаїлась.

За 40 хвилин такої розваги виходимо просто на потрібну полонину. Перекличка - нас лише четверо. Згодом знайшлася решта. В лісі гавкає собака. Йду знайомитися (не з собакою - сподіваюся, якийсь homos є при ній), хлопці шукають місце для наметів. Заходжу в ліс - там кошара. Кілька разів голосно питаю чи є тут хто. Невідомо з-під чого вилізає літній зулус, якось радісно зі мною здоровається. Пояснює, що його тут три вовки тероризують - постійно тиняються навколо. Собака гавкала, думав, що знову вони. Знахабнівши від нашої присутності та втративши страх дядько навіть дозволив собі вийти на хребет. Здається, останній раз він робив це давненько.

Ми хоча теж дикі, але дуже добрі. По нас це відразу видно, і тому люди з нами часто добре поводяться. Зулус показав де вода, де дрова, пропонував віддати назбирані ним гриби та зварений чай, але от молока немає. Пасе він тут лише одну теличку, скоро повинна отелитися, молока не дає. На доброті його ми не їздимо, запрошуємо на нашу вечерю. Вечеряємо самі, спимо.

День 9.
Багато чого чули ми за своє життя. Але такого як ми вчворили... не вкладається в голові - проспали Кінець Світу!!! Геть здичіли в тих горах. І як так...

Просинаємося, але невідома сила заганяє назад в сон. Неглибокий, але тут головне, щоб ніхто про це не здогадався. Ця сила легко ідентифікується - циклон. Приніс він погоду холодну, з вітром, що свистить, та дрібним дощем (чи то крупним туманом), що моментально знаходить дорогу в саму душу і навіть глибше, варта лише висунутися з намету. Це періодично трансформується в поривчастий вітер з сильним дощем.

Кожен робить вигляд, що спить. Вже по часу пора виходити на свіже повітря, особливо черговим. Але, як то кажуть, нема того драйву. А показати що не спиш і не вийти з намету - це ж просто не властиве людині, яка заперлася на Аршицю і сьогодні планує її доперти. Тому всі собі тихенько крутяться та розглядають капельки дощу, що так запросто катаються по намету.

Думають як прекрасно пройде день на Аршиці з таким початком.

Кам'янець сьогодні черговий. Встав ще затемна, поліз собі по своїх справах. Своїм тихим подвигом він спас всю групу від голодного ранку, себе від жахливої смерті від рук голодних холодних затурканих.

Зварив Кам'янець за дистанційним керуванням Кабана пекельне вариво, на запах якого ми повилітали з наметів. Через 0,5м крильця наші понамокали і ми вже просто повзли до ватри, так званий Кунак "на щучку" нирнув назад в намет. Теж чергова Зозуля Кам'янцю не допомагала, що було легко прогнозованим, варто лише згадати історію її попередніх чергувань.

Мало того, після "артпідготовки" скаргами на погане самопочуття, крутіння голови, морозіння шкіри та відкидання копит Зозуля відмовилася вилазити з намету, що звичайно ж значно ускладнило б просування по Аршиці. Особливо беручи до уваги, що за прогнозами карпати.ком.уа-ківців стежки там нечищені, бо чистити там немає що.

Блискавичне рішення - нікуди сьогодні не йдемо. Жінка на кораблі, нічого не вдієш. Жінка на кораблі - то зручне виправдання для решти чоловіків, яким не вистарчає рішучості кудись йти в таку погоду. Так каже про це фалософія.

Насправді, то справа, напевно, не лише в браку рішучості. Можливо, то просто не хотілося втрачати те, що приходить в горах з дощем, вітром, сирістю, хаотичними танцями намету, коли знаходишся ніде, на навколишнє не маєш жодного впливу, але стовідсотково від нього залежиш. Хмари летять прямо на тебе з таким натиском, що хочеться відхилитися при їх наближенні. А мозок не знаходить відповідності між такими швидкостями навколо та недостатнім їх звуковим супроводженням і сам "малює" гуркіт від зіткнення цих величезних мас з горами. Коли троє ховаються в наметі і протягом 3 годин не обмінюються жодною фразою.

І душать амбіційність, яка провокує зайвий раз переконатися, як легко це долається - варта лише зібрати речі, кинути наплічник за спину, ступити перших кілька кроків, забути черговий раз поправити водонепроникну накидку - і ти вже експрес, що впевнено йде до мети по блискучих рейках. "Коломия-Рахів". Головне не заблукати.

Це напевно і є один з видів романтики - мріяти, як було б страшно, якби тобі щось загрожувало, ховаючи впевненість в контрольованості ситуації. Бо коли щось дійсно загрожує, то робиться насправді страшно. Тоді прекрасно обходишся без романтики.

Рішення відкласти на завтра остаточну атаку на хребет водночас вилікувало Зозулю від усіх її болячок.

Ближче обіду погода раптово покращилася - хмари зібралися докупи і полетіли шугати туристів кудись на Ігровище. Бо навіщо докладати (до нас) надмірних зусиль? Вийшло Сонце, стало тепло, я почув запах грибів і пішов. Бормана з Плішконавтом відрядили розвідувати дорогу для завтрашнього переходу.

Досить швидко назбирав я перший пакет - 30/70 білі/польські. Вимагаю більшого, пішов ще. Якось ще за кілометр побачив групу смерек і відразу зрозумів, що там на мене чекають білі Вони. Я туди. Йду і співаю. Заходжу - щось легенько потріскує недалеко... Ніби обережно так рухається... Шелестить... Плямкає... Я співаю ще голосніше (це досі завжди спрацьовувало - як я починаю співати, то всі розбігаються). Але не зараз... Якісь звуки не можу зрозуміти де - прямо, ззаду, зліва, справа?... і воно не боїться людини... Страшно. Комок біля горла, почуваю себе добряче стиснутою пружиною... скоріше втиснутою в землю тут під цим деревом... за 3 км від групи в лісі один... за 10 км від найближчої хати... на неходженій Аршиці... три вовки... або... розповідь Нормалайзера "Один" про велику руду собаку на смітнику біля будиночка лісорубів, - а то була не собака... десь згори падає шматок кори, я присідаю, дивлюся вверх - ....та то...та то дятел снідає собі черв'ячками... плямкає... постукує... шелестить під ним кора.!.

Отак сиджу на ґрунті, дивлюся на нього, серце тьохкає, разом з головою крутиться єдина думка: хто з нас двох тут більший дятел???

Переводжу дихання, опускаю голову... та ні, такого не буває... Всякі гриби бачив, ще більше чув, але такого... З віком ніжка білих робиться тоншою, шапка широкою. Цей велетень - ніжка ширша від шапки. Невже я настільки перелякався?!

Кілька хвилин дивлюся на це, походив навколо - назбирав штук 15 один в один, кожен як до енциклопедії. Але цей - аж страшно доторкатися. Вагався, але таки вирішив зірвати. Щоб втиснути в кульок, змушений був викласти решту, потім доталовувати в різні шпарини. Кульок вже повний, я хочу до людей (або як мінімум до то тих потвор, з якими сюди приплентався) - виходжу на полонину і несу трофеї до гурту. Там б'ю по руках бажаючих негайно це все зажарити на ватрі, складаю в красиву купку, яка покликана возвеличити мене великого мисливця на фотографії. На вершині композиції я поряд з тим мутантом товстоногим. Якраз приходять з розвідки Борман з Плішкунчиком, приносять фотоапарат. Я позую, клацає Зеніт, але не блимає шторка... вже кадриків немає.... вже все виклацали... є лише один спосіб за це відплатити... стоп!, я ж не хочу знову остатися тут наодинці з тим жахливим дятлом!

Серед білих грибів жодного червивого. Частину ріжемо й піджарюємо на прутиках, решту чистимо на вечерю.

Розвідники наші зустріли на хребті поляків, яких ми під Ігровищем перегнали. Тепер вони нас, скориставшись тимчасовою слабкістю.

Вечір заворожує. Червоне небо, шматовані хмари. Видно вже рівнину, всю в вогнях - міста, села, - можна мапи малювати. Плівку виклацали... йдемо спати.

День 10.
Їсти хочеться. І ще більше хочеться Аршицю нарешті побачити, якщо пощастить - по ній потоптатися.

Погода не краща попереднього ранку. Безпросвітні хмари, безперервний дощ середньої сили, хіба от вітер дещо менший.

По Аршиці топталися, а щось розгледіти стало можливим вже після обіду. Від табору до хребта на перемичці після г. Нередів 10 хвилин ходу. Перші чотири години по хребту стежки не було зовсім. Лише магістраль. Таке враження, що ведмеді тут кожного ранку після їжі косяками в Осмолоду по пиво бігають. Як на Карпати, то доволі рідкісна комбінація - стежка широка і чиста, а видно, що рідко хто тут ходить. На відрізках з покриттям типу ліс/галявина збитися неможливо - чітка смуга шириною півтора метра, на смузі висока нетоптана трава. На цикотах подекуди проглядаються бордюри.

Довго сумувати не довелося. Жереп! Що тут описувати? Хто був ТАМ - знає, хто не був - соромно, хлопці, і це в вашому віці!!! Ай-яй.

Стандартна сцена фільму жахів - світ очима монстра - сунеш прямо, в сторони розлітаються гілки, тіла не відчуваєш, звуків не чуєш - лише ритмічне дихання за кадром. Падаєш, підіймаєшся, падаєш, повзеш, підіймаєшся - невдача, повзеш, тебе підіймають, йдеш, шпортаєшся об когось, підіймаєш його (пам'ятаєте - на задньому плані завжди ритмічне холоднокровне дихання), знову кудись ідеш - і так до 19.00.

Можна сказати, ми зробили добру справу - якщо всі 7 чоловік умудрялися йти по одній лінії, вже з нами починала проглядатися така собі стежинка.

Періодично йде доволі сильний дощ. Повністю мокрі, проте з таким темпом навіть померзнути по-людськи не вдається.

Корисна річ - я взяв в похід легенькі рукавички. Значно полегшує проходження жерепу - можеш не задумуючись хапатися за гілки без голкотерапії.

Протягом переходу підошва крутого Борманового Рібока прийняла декларацію про незалежність від черевика. Борман за 20 хвилин її пришив. Всі відразу оглядають своє взуття - жодних проблем, лише елементи моїх шкрабів почали розбігатися в різні сторони, проте якась сила тримала їх все ж в купі. Це напевно вони до ніг приклеїлися.

Обідали не безіменній вершині під дощем під шматком клейонки серед жерепу. Нарешті півгодинки померзли собі.
Перемичка перед передостанньою, найвищою горою хребта..

Там уламки літака довжиною до метра. Помріяли про романтику польоту і йдемо далі. Скоро вже стоятиму на вершині Аршиці і гордо дивитимусь в далину. Залишається метрів десь 1500 до останньої гори, одночасно найвищої вершини хребта.

Що далі? Далі Кабан приймає геніальне на його погляд рішення не йти на вершину по жерепу, а траверсанути її зліва по лісу, там вийти на стежку, кинути наплічники, і збігати на вершину.

Що тут скажеш? Сказати можна, описати пристойними виразами важко. З думкою про вершину Аршиці я попрощався відразу, хоча повністю пройти хребет мріяв вже не один рік. Стадо як завжиди поперло за Кабаном, а я вже слідом.

Довго лізли по чагарниках, поки добралися до лісу. За кілька хвилин знову в чагарники. Стежку пропустили, обігнувши майже всю гору. Поверталися назад, коли напрямок схилу гори співпадав з потрібним напрямком по компасу, почали скидатися вниз. В мене повне розчарування і сильна депресія. В результаті маневру затратили набагато більше зусиль, ніж просто пролізли б тих 1500м і нормально вийшли на вершину. Може там і стежку вниз в долину р.Правич знайшли б. А головне - ми побували б на найвищій вершині хребта. Але це все „б", перевірити важко.

Маємо те, що маємо. Знову скид по цілинних угіддях, близько 19.00 виходимо на дорогу вздовж р.Правич.
Цікаво - за весь похід ми жодного разу нормально не скидалися з жодної гори/хребта. Не стандартно ми зійшли з Синяка, Добошанки, Сивулі, Ігровища, Нередова, тепер от з Аршиці. А кожне сходження як в букварі. Такі ми. Вже ми під Мислівкою - можна підбивати підсумки походу. Але сил на це залишилося мало.

Небриті, змучені, голодні та злі шукаємо місце для табору. Місцина вздовж ріки болотиста, поросла високою рослинністю, хороших місць довго не знаходиться. Йшли й сподівалися, що якась вища сила організує нам місце для ночівлі, зварить їсти, вложить спати, сама поруч ляже.

Вищої сили не знайшли, але натрапили на її слуг. Наче в казці: яблуневий садочок на березі річеньки, рівненька травичка як на полі для гольфу. В садку стоять намети, граються діти, співають пісень дорослі, прославляючи Бога.

В нас спокій в душі, розкладаємо намети. Замучені - вже ледве стоїмо на ногах. Від наметів прямує до нас дві жіночки. Напевно, з наміром запропонувати мандрівникам гарячого чаю.

Жіночки просять нас йти далі, бо ми тут заважаємо... чим? Без пояснень. Вони тут розмістилися, і хочуть бути самі. Ось така любов до ближнього. Напевно не хотіли, щоб сторонні спостерігали з їх любов'ю до Бога.

Стримуємо Кабана, щоб не заїхав комусь по лівій щоці, забираємо манатки і йдемо далі. Там вже місць для наметів немає, тому розміщуємося на найдальшій від віруючих доступній галявині.

Краще б пішли далі, бо цілу ніч слухали один і той самий куплет релігійно відпочиваючих матрасників. То здається називають зомбуванням.

Вночі чув якийсь гуркіт в горах, ніби добряча купка цикот покотилася в долину.

День 11, завершальний.
О пів на дванадцяту вже в Мислівці на зупинці, за півгодини в автобусі на Львів. В Стрию пацаки пересідають на інший автобус і їдуть... назад в гори на скелі в Болехів. На тренування з скелелазіння.

Аксакали: пиво - то сила!!!

Аксакали тримають курс на Львів, звідти на Тернопіль. Ми брудні і небриті. Коли заходимо в Львів на вокзал, то, звертаючись до когось, так і очікуєш почути у відповідь: "пустих пляшок немає".

Ось здається й усе.

До побачення, любий читачу. Щиро здивуюся, якщо хтось дочитав аж самого кінця.

Репортаж готував Славік Гірняк за активного сприяння Горонів: Миколи та Володимира за пасивного сприяння решти учасників групи.