Вище неба.
(Скоріше – імейджинси, ніж репортаж).
|
- І куди ви зібралися?
- На Риси...
- Куди-куди? (німа сцена, відвисла щелепа з ляскотом гепається на
столик і плавно повертається на місце).
- А що такого: цікаво ж... Риси – вони, знаєш, які: скелясті такі...
Давлюся сочком. Два дівчиська вирішили самостійно поїхати до Польщі.
З рюкзаками. На Риси. Кіно і німці, одним словом. Чи то пак: поляки...
Ловлю себе на тому, що вже тихесенько прораховую, до кого з моїх
польських друзів можна буде звернутись, якщо вони раптом вчасно
не повернуться.
- ...обою в Мармароси? - я, здається, прослухав щось важливе.
- Куди?
- Кажу, якщо не вийде нам з Польщею, можна, я поїду з тобою в Мармароси?
Так... Може, хай би вони, таки до тої Польщі все ж таки їхали...
Вчора Куми брутальним, просто варварським способом (вольові категоричні
рішення жінок) були залишені у Львові. І я вирішив їхати один. І
ніби все добре складається. Складалося...
- Давай так: я передзвоню, скажу, як там в мене з роботою... Тоді
й подумаємо...
Передзвонюю. Звичайно, з Польщею – не складається. Після фрази
„а, можна, ще Іванка з нами поїде?” я вже просто таки відчуваю,
як мій Піп накривається мідним тазом... Сван... Десь має бути Сван,
а якщо він погодиться – все ще може вигоріти... Сван погоджується
після недовгих переговорів. Ну, тепер тільки б погоди: ми їдемо
на мармароський Піп! Склалося...
Загрузка машини вночі має свої переваги: не видно невиспаних писків
раптово розбуджених людей. Компанія іронізує з лижних палиць, які
я беру (як виявилось, це була найнепотрібніша річ цього походу:
я їх і волік, і ніс на собі, і штовхав поперед себе. Так, були моменти,
коли вони згодились: при підйомі на Зербань, при броді через Білий,
але якщо б їх не було – теж нічого страшного б не трапилось). „Двічі
в одну річку не ввійдеш...” – єдина касета в машині, за чотири години
поїздки до Рахова я назавше розлюбив цю приємну пісеньку і дав собі
слово викинути касету відразу по поверненню до Львова (слова я не
дотримав, почекаю ще).
На заставі в Діловому ми – раніше за командира (а, може, він парад
організовує, нині ж – Перше Мая... Щоправда, на Перше Мая тільки
демонстрація була, парад – на Дев’яте). То ж треба: не спати цілу
ніч, щоб отак зараз тупо чекати. Але командир з’являється (дуже
цікавий і інтелігентний чоловік, фотографію вершини Попа Івана тримає
під шклом на столі), швиденько оформляє нам легендарний „Пропуск
№... Виданий гр-ну(ці) села ... на право проведення польових робіт
у 100-метровій прикордонній смузі (за КСС) в районі...” з печатками-підписами.
Мета наших польових робіт (так в пропуску написано) – туризм (я
чогось завше думав, що туризм – то не відпочинок і не спорт. Тепер
у мене є документальне підтвердження: туризм – це просто польові
роботи).
Ми снідаємо на усті Великої Розсічі. Перепаковуємось. Тут виявляється,
що в нас зовсім немає горілки. Тільки коньяк (і пиво, залишене в
машині). Повз нас проходять двоє під рюкзаками. Не здороваються,
не підходять: явно НЕ НАШІ люди (от ви тільки уявіть: йдете ви під
рюкзаком, бачите: сидять двоє симпатичних дівчат, хлопець коло них.
Що, не підійдете? Ааааа, там ще коло них якийсь ґевал переливає
коньяк у пластикові пляшки... Хм... Я б також, мабуть, пройшов повз...
Але ж привітатись можна й здалеку...).
|
 Підйом
від устя – ніби й нічого особливого. Він просто такий забембистий,
що я починаю себе хвалити, що не повів цією дорогою групу минулорічного
червня (правда, як згадую серпантин після автобуса – одразу перестаю
хвалити). Але підйом дійсно за-бем-би-стий настільки, що за годину
я себе хвалю вже категорично. А як шкода стає себе... Поступово починають
траплятись сніжники (давно пора: дуже вже по-дурному я виглядаю з
лижними палицями без снігу), які невдовзі стають просто сніговою дорогою.
Час від часу Сван, що йде попереду, провалюється по коліна (а то означає,
що я, з вагою 1,92 Свани, провалююсь позаду всіх на кожному кроці
на всю глибину снігу). |
 Виходимо
на вирубку. З тим длубанням в снігу, передиханнями, перекурами, чеканнями
мене, перекусом (з мрією передріму) і підхлебтуваннями водиці на три
кілометри вісімсотметрового по вертикалі підйому пішло нам чотири
з половиною години. Отака ціна безсонної нічки. Зате з вирубки ми
вперше бачимо Піп. Ще бачимо купу тракторних доріг. Одним словом:
є куди блудити (у нас, як виявилось, на чотирьох – 3 (три!) компаси,
по усіх канонах шанс заблукати – значно вищий, ніж того чомусь не
зробити). Але – завтра: вище уже – сніг, а тут – вода, дрова. Аня
і Іванка пробують з мобілки замовити квитки на Київ. Отримують просто
таки геніально-ідіотичну відповідь: замовити – можна, квитки – є.
Єдина, хм, незручність: забрати їх потрібно сьогодні... Ми п’ємо зелений
чай, багато-багато зеленого чаю. Ну, й трішки коньяку до нього. А
потім – дружно медитуємо, дивлячись на мармароський захід сонця...
|
Аня погрожує усіх підняти о п’ятій, щоб ми вийшли о шостій. Сван і я
поступово туристично катехізуємо її, демонструючи неабиякі знання безспірних
карпатських постулатів (на кшталт „О котрій би не піднявся, а вийдеш в
одинадцятій”, „Кружку після чаю миють тільки „чайники”, „Миску після каші
мити ніззя”, „Людина може вічно спостерігати за трьома процесами: як тече
вода, як горить вогонь і як працює інша людина”). Анничка катехізується
не те що неохоче: вона просто НІЯК не катехізується і далі погрожує організацією
серйозного вейк-енд-стенд-апу до світання. При цьому миє свою миску. І
влаштовує справжню наругу над моєю: миє і її. Вперше за чотири роки, мабуть...
Ага: весь час кидає в мене сніжками. Оскільки я, не зважаючи на зовнішні
ознаки активності, сплю уже від години четвертої, то десь за п’ять прямих
попадань гордий перід моїх чорних (до речі: правонаступників легендарних
жовтих камандірскіх) штанів абсолютно мокрий. В купі з задницею, замазаною
яскраво коричневою глиною, виглядаю я просто акі „какой мен, какой мужчіна,
я етава нє винєсу”...
Вночі, рівно о 2.15 свановий будильник-мобільник видирає мене зі сну.
Зі здивуванням помічаю, що сплю з одним ліхтариком на голові, а другий
тримаю у руці. Підсвічую котримсь з них годину: точно, вже пів п’ятої,
просто я годинник, напевно, не тим боком одягнув... Треба спати, бо якщо
декілька крапель коньяку завалили нашу зі Сваном кропітку роботу, до обіцяного
Армагеддону-підйому – пів години... Але як заснути, якщо хитре дівчисько,
щоб не надто мучитись (очевидно) з моїм підніманням, попідкладало попід
крижі ялинове віття туристично-неприроднім способом: м’якеньке – назовні,
тверденьке – під те, чим спати...
Комплекс антиспальних заходів (купа чаю ввечері, тверде під спальник,
будильник серед ночі, і, найголовніше: препідла досвітня дебільовато-невтомна
зозуленька) доводить до того, що я пів шостої вилажу з намету. І
що б то робити до одинадцятої?
Ми ліземо догори. Мета: вийти на траверс, ним підійти до сідла
між Зербанем і Полонинкою, далі – по хребту. Сван провалюється по
самі максимуми (©Шатун), але дуже швиденько таки виходить на траверс.
Все: далі блудити немає де. Хоча... В нас же три компаси...
|
 На
сідлі вперше бачимо прикордонні стовпи – наш і румунський (по хребті
частіше траплялись чорні таблички з написами: „Румуни, вважайте на
себе, атеншин: бордер, границя, кінець цивілізації, за горбом Україна
вас не надто чекає”. Дощ. Злива і дощ. З вітром. Нормальний карпатський
везер, одним словом. На скалах Зербаня бачимо двох людей, які, поки
ми піднялись, невідомо куди безслідно діваються: мабуть, таки – йєті
карпатські (Ані, яка на той момент отримала почесне звання „Карпатська
Йєть, вона же – Дрєвоточиця”, певно особливо образливо не поручкатись
з братами-йєтями). На Зербані вже лиє і виє добряче, правда – недовго.
Снігу – повно, бреду вже годину в снігу нижче ватерлінії, ненависні
лижні палки постійно застрягають у жерепі. |
На спуску нариваємось на скали: гидкі, слизькі і мокрі... З початку
власне підйому на Піп погода, оцінивши нашу настирність, змилосерджується,
піднімаємось при сонечку. Вражає румунський бік Зербаня і схили Рипи:
порізані й поквацьовані сніжниками. На загальному чорно-білому тлі гір
Піп різко контрастує жовтизною минулорічних трав...
Іде чувак...
Червики – чвак...
Волочить палки:
Кинути жалко...
 Придуманий
віршик крутиться в мізках увесь підйом до Стовпа. „Привіт, старий,
- вітаюсь з ним доторком, - як добре, що ми прийшли, а ти – тут, нікуди
не пішов і не подівся”. Ми – на вершині. І тут Піп винагороджує нас
такими феєричними краєвидами, яких ще до того я з нього ні разу не
бачив: туман, проносячись хвилями, відкриває частинами і на недовгий
час різні ділянки обрію. Враження таке, ніби ти – на виставі, а спецефектами
керує майстер сцени з неконтрольованим почуттям гумору: тридцять раз
підніме-опустить завісу, ввімкне-вимкне софіти чи напустить зі сцени
туману. Бачимо Чорногору, румунські гори до Торояги і, мабуть, Родну,
долину Рушової майже до устя. Знаходжу залишену мною ж листопадову
записку. П’ємо символічні п’ять крапель за верх, бутербродим. Тікаємо
на Лисичу. |
 Після
сніжників Зербаня наша Йєтька намагається обходити навіть найменші
сніжнички. Зате ми з Іванкою демонструємо фрірайд, на п’ятих точках
спускаючись з передвершини до верхнього траверсу, лишаючи солідні
рівчаки на, поки що, солідних піпіванових сніжниках. Цей вид насніжної
творчості називаємо попографією (від Поп – вульгаризоване „Піп”, назва
вершини, графо- - вульгаризоване „ґрафка”, така маленька, як ми на
цій горі, защіпалка. А, може, й не від цих слів). І – потрапляємо
у справжню весну: ціла полонина фіолетового кольору (чи то – шафрани,
чи – крокуси), є поляни й білого кольору: підсніжників – море, власники
квіткових теплиць пожерли б собі губи. |
 
На Лисичій – ніби нікого. Відкриваємо хатку способом „навалісь і дьоргай”.
Там – просто показове свинство. Перше враження настільки паршиве,
що навіть беручкість у прибиранні хижі Іванкою не може пересилити
Аніного небажання ночувати в гім...назії. Намет ставимо між шафранів.
Ввечері – зимно. Аня пробує настрашити холод голими ногами. Страшить
нас і ми, настрашені, страшимо її різними болячками. Коли ставили
намет – ніби схильчик був невеликий, але цілісіньку ніч пробували
повикочуватись „в сад”. |
|
 Зранку
я зрозумів, що та препідла зозулька таки на нас, очевидно, полює,
хижачка-маньячка, певно. А інакше навіщо було їй мене будити...
Пів шостої ранку...
Пошептавшись ввечері зі Сваном, ми оголошуємо про останню спробу
заблукати: шукаємо стежку, берлебаським траверсом не йдемо (три
компаси, три компаси, три ком...) На диво – стежку знаходимо відразу
і за дві години вже за автобусом виходимо на дорогу. Від хатинки
на Лисичій до цієї стежки треба сходити так: перетинається потічок
відразу нижче хатки, треба йти вниз до полянки нижче Лисичої. Там
та стежка – як польова дорога, відразу входить в ліс. На деревах
часто зустрічаються зарубки, вирізані написи „Проводок” (я чогось
вирішив, що то прикордонники так ту стежку називають, але то, напевно,
- не так), дати десь сімдесятих років. Для спуску ця стежка – ідеальна,
ніде не губиться і сходить до злиття двох витоків потоку Білого.
Далі треба перейти на правий по ходу руху схил, де стежка продовжується,
і, після декількох прижимчиків, навпростець вийти на дорогу.
|
Після розваленого мосту і аж до броду на Білому доблесні лісогуби (в
цьому місці помилки немає, читати й розуміти слід власне й виключно так:
лі-со-гу-би) влаштували показове бардачне лісовалище, після і по якому
потік змив дорогу (трішечки нижче цих завалів, восени, якісь лісники (жартівники,
мабуть) пробували мені щось казати про заповідність цих територій). Брід
ми застали з досить сильною течією: води - багатенько. Настільки багатенько,
що Сван, подивившись, як я, нарешті спираючись на довго непотрібні палиці,
дибаю босоніж водою, вирішив брести в вібрамах. Підбивши на то й дівчат
(до речі, і вони, і Сван виявились в виграші, бо вже перезулись, а я ще
виганяв зашпори). Весь потік Білий – суцільний водоспад, а на справжньому
водоспаді води було стільки, що в двох метрах від нього стіною стояла
мжичка.
До застави, де лишили машину, дійшли коло третьої. І виявилось, що справжні
пригоди тільки починаються: машина квохтанула, диркнула і навідріз відмовилась
заводитись. Я зробив все, що має зробити у таких випадках справжній водій:
потраскав дверима, покопав шини. Навіть піднімав капот і напружено, протягом
десяти хвилин гіпнотизував двигун. Реакція: пацієнт скоріше мертвий, аніж
живий. Потім я та чуйний прапорщик годину намагались спинити авто, щоб
добратись до майстра. Певно, до ранку би стояли, якби Іванка не відкрила
полювання на припарковані машини, а Аня тими самими голими нозями, якими
вітер на Лисичій страшила, не приманила шофера, котрий завіз мене до майстра
(чомусь – в протилежний бік, куди прагнув мене запровадити чуйний прапорщик).
Майстер розкурочив машині сигналку і встановив, що просто „сів” акумулятор.
Я мотанувся в Великий Бичків за новим і аж тоді машина (і ми в ній) поїхала...
Пів-дев”ятої... (Про три компаси. Ми таки блуданули, тричі: на виїзді
зі Стрия на Моршин - дорогою туди, в Калуші і в Журавному: замість Жидачева
заперлись знову в Стрий – дорогою назад, але про це – не варто казати,
то я й не кажу.)
А що ж вище мармароського неба? Можливо – нічого. А, можливо, - бажання
ще раз доторкнутись до стовпа на Попі. Але щоб - разом з такими приємними
людьми, як у цьому походику.
Травень, 2003 р.
All images ©Normaliser
|
Матеріал підготував (написав):