Подорожі по Мармароських Альпах

Піший маршрут: с. Костилівка - пол. Берлибашка - г. Піп Іван Мармарошський (1937,7 м) - пол. Берлибашка – с. Костилівка (36 км); с. Богдан – пол. Верхий Щаул – г. Щаул (Стеавул) (1763 м) – г. Феркеу (1958,1 м) – г. Щаул – пол. Верхий Щаул – с. Богдан (58 км) .
Перепади висот: Рахів (400 м), Костилівка (380 м), пол. Берлибашка (1340 м), г. Піп Іван Мармарошський (1937,7 м), Богдан (548м), г. Щаул (1762,1 м), найнижча точка на перепаді між Щаулом і Феркеу (1430 м), г. Феркеу (1958,1 м). (Відстані і перепади висот подані приблизно)
Добирання: ел. Львів-Моршин – диз. Моршин-Франківськ (до Калуша) – диз. Моршин-Франківськ (з Калуша до Франківська) – диз. Франківськ-Рахів – автобус Рахів-Ужгород (до Костилівки) – таксі з Костилівки до Богдана – автостоп з Богдана до Рахова – поїзд Рахів-Львів.
Учасники: Ігор Петрів (Калуш), Тарас Валько (Львів), Мирослав Зубрицький (Львів)
Тривалість: 9:00 28.04.03 – 12:00 04.05.03

Передмова:
Багато років підряд наша влада робить нам свято. І кожен святкує його по своєму. Тому, якщо є так багато вихідних підряд, то просто гріх їх не використати для чогось порядного. Звичайно я маю на увазі не розпивання спиртних напоїв, виїхавши за пару кілометрів від населеного пункту, а щось більше, яке вимагає більше затрат сили, енергії…. А саме – поїздку в гори, точніше в гори Карпати.

Якраз про це ми і думали напередодні Великодніх свят. Довго міркували над маршрутом. Минулого літа я і багато знайомого люду побували у Мармарошських Альпах, вийшли на г. Піп Іван М., пройшлися Мармарошським хребтом аж то Стогу. Вже тоді він запав мені у душу і тому в голові витала ідея відвідати його трохи пізніше, вбраного у снігове хутро. Такого величного і неприступного:). А ще з Мармарошу ми бачили Феркеу. Спокусливу гору, яку як цукерку, можна побачити, але не з’їсти, оскільки вона знаходиться на румунській території в прикордонній зоні і, за розповідями багатьох “очевидців”, які чули ще від більшої кількості “очевидців”, охороняється румунськими прикордонниками більше, ніж малахітова шкатулка “хазяйкою Мідної гори” з відомої казки. А за сходження на неї можна одержати безкоштовну екскурсію за державний рахунок до Бухаресту з усіма витікаючими звідси обставинами. Але вона все одно манить і спокушує…

Я показав фотки з літнього походу Тарасові і він також загорівся відвідати Мармарош. Через об’єктивні причини наші плани довго не могли втілитися в реальність, але тепер пробив час і відступати було нікуди. На початку ми планували вийти на Піп Іван М. з Ділового, пройтися по хребту, збігати на Феркеу, а потім спуститися в Богдан. Але всі ці прожекти розбилися об незворушливість Ігоря (найдосвіченішого в питаннях Мармарошу в цілому і Феркеу зокрема учасника походу – адже він побував там декілька десятків раз). “Там купи снігу, бігають прикордонники і взагалі на фіг вам то здалося,” – казав він. Тому приїхавши в Калуш, щоб взяти в Ігоря деяку спорягу і його самого, порадившись ми вирішили віддати іншим задоволення бігати по снігу вздовж україно-румунського кордону і штурмувати Піп Іван М. і Феркеу окремо, з Костилівки і Богдана відповідно. Вся ця ротація планів відбувалася до обіду в понеділок.

Дизель до Франківська, а далі на Рахів, йшов аж о десятій годині вечора. Було ще купа часу, тому ми вирішили прогулятися містом Калушем, насолодитися його красотами. За гіда був Ігор. Ми бродили по Калушу, тішачись думкою, що тут з дахів дев’ятиповерхових будинків можна побачити гори (так сказав Ігор), відвідали з екскурсійною метою купу місцевих супермаркетів, а також центр міста. Найвизначнішими пам’ятками архітектури є місцеві церква, костел, а також статуї “женщіни з ребьонком”, які розкидані по всьому місту. Складається враження, що місцеві власті совкової доби найбільше за усе турбувалися про здоров’я підростаючого покоління (може через індустріалізацію міста). По дорозі зустріли декількох знайомих по karpaty.com.ua і мило з ними побалакали. Потім повалили на вокзал, а звідтам дрімаючи по поїздах, з пересадкою у Франківську, дісталися під ранок Рахова. З Рахова, трохи почекавши на автобус, виїхали в Костилівку і були там десь хвилин через 20.

Власне похід:

На г. Піп Іван Мармароський

Вівторок (29.04.03) 8³⁰ – от і Костилівка. Виходити слід десь посередині села (магазин “Скеля”, навпроти зупинки в сторону Рахова). Переходимо дорогу і жваво маршируємо по вулицях села. Навколо цвітуть дерева, а ми думаємо чи буде на підходах до пол. Берлибашки сніг вище колін чи ні. Берлибашка – наша сьогоднішня мета, там же плануємо заночувати. У Костилівці не має ні погранзастави, ні усіляких КПП, тому стараючись поменше звертати на себе увагу у місцевих жителів, виходимо з села з метою без усіляких дозволів і зайвих розмов потрапити на Піп Іван М. Орієнтири у селі: залізничний вокзал (як не дивно там він є, хоч поїзди не їздять – залишки від колишніх часів, коли їздив дизель Франківськ-Ділове), поламаний міст через річку (через нього пролягає дорога, якою ми йдемо), костел, скеля з хрестом на верху по ліву руку, трохи далі переходимо ще один міст і дорогою попри цвинтар підіймаємося вгору все вище і вище. От ми вже і над Костилівкою, дорогу пересікає лінія електропередач, яка несе світло останній хаті села. Простуємо далі, з-за повороту з’являється та хата, йдемо повз неї…дорога…і десь через метрів 500 звертаємо праворуч на стежку, яка дозволяє трохи зрізати дорогу. Потрохи відпочиваємо, підйом досить крутий, зупиняємось на перекус і далі, далі. Наразі наша мета – маленький хутірець, розташований над Костилівкою, зараз там ніхто не живе окрім бабці Марії і її сина Івана (знайомих Ігоря). Там вони випасають свою мажинку і потроху щось садять. Стежка виходить на дорогу. Пройшовши ще десь з кілометр дорогою, звертаємо ліворуч і трохи догори на стежку, яка виводить нас якраз до їхньої хати. Івана не має дома, десь працює у селі, є бабця Марія з внуком. Вони дуже рада нас бачити. Людей там побачиш не часто, хіба що з села зайдуть навідати. Бабця бідкається на хворобу, її дуже болять ноги, а зійти в село до лікаря не має сили, розказує трохи про своє життя – проходили туристи-литовці, фотографували її і хатку, де вона живе; недавно якась звірина роздерла їм собаку… Підходять вівці, вони кудлаті і схожі на величезні волохаті мішки на тоненьких ніжках – їх спеціально не стригли, щоб не замерзли взимку. Нас частують квасним молоком ще й дають в дорогу. Посиділи, побалакали і пора йти, до Берлибашки ще ой як далеко. Йдемо від хати стежкою, потім підйом, звертаємо вліво, виходимо на дорогу. Звідти вдалині видно якісь покриті снігом румунські гори. Ну й нехай. Зараз у нас інша мета. Пройшовши знову десь з кілометр дорогою, переходимо на стежку-траверс ліворуч. Підйом чудовий, зовсім пологий, більшість шляху проходить лісом, тому сонце не палить голови і приємна лісова прохолода дозволяє насолоджуватися життям. Виходимо на вирубку. Там відкривається прекрасний вид на г. Петрос Мармарошський і г. Берлибашка (яку дехто ще називає Латундур). Далі…далі. Чим вище підіймаємося, на стежці з’являється більше снігу, іноді дорогу покривають льодяні панцирі. Інколи стежка губиться під сніжним покривом, навіть трохи блуданули, пролізши пару десятків метрів досить крутого підйому, а потім такого ж спуску. Кожні десять метрів дорогу перебігають струмки. Вдягнули бахіли. Врешті решт стежка виводить нас до однієї з притоків струмка Великий, що витікає десь з підніжжя Берлибашки. Йдемо трохи ним, переходимо, виходимо на зруб. Вперед…

17⁴⁵ - аж ось і пол. Берлибашка, над нею гордо височить г. Берлибашка . Там стоїть колиба, без пічки, але з вогнищем усередині. Літом на полонині випасають худобу, а зараз там би не мало нікого бути. В ній ми й планували заночувати. Але що це таке, з даху колиби валить дим, а біля неї видно дві постаті, одна в хакі. Невже це дикі прикордонники вирішили пожити на природі, а заодно і перекрити дорогу на Піп Іван туристам без дозволу блукати кордонами нашої неньки. Підходимо ближче, знайомимося. Виявляється це двоє місцевих (Мирослав і Іван), з Костилівки, працюють у заповіднику і прийшли сюди на фотополювання. Ми розповідаємо, що, як і куди йдемо і вони також. Вони піднялися на полонину іншим хребтом, йшли по досить великому снігу, а зараз вирішили полегшити ходьбу – прив’язали дротом до ніг навхрест по дві дошки, щоб не провалюватися. Спочатку ми не дуже й повірили у їхнє фотополювання, але побачивши знаряддя полювання – фотоапарат Minolta з купою об’єктивів пройнялися вірою і повагою до таких людей. Головною метою їхнього приходу на полонину було побачити і зазнимкувати токування глухарів (шлюбні ігри). Для цього вони повинні були встати о 4-ій годині ночі і піти на гадане місце токування, щоб не налякати птахів. Ми пішли розміщуватися в колибі і варити якийсь перекус, а наші сусіди, вдягнувши свої “снігоступи” – на розвідку в сторону пол. Лисичої. Сама полонина була наполовину вкрита снігом, який інтенсивно танув. На її частинах, ближчих до сонцях, вже цвіли шафрани. Вони покривали всі незасніжені ділянки фіолетовим килимом, а подекуди випиналися навіть через сніг. Ми насолоджувалися спокоєм, тишею, видом г. Берлибашки, яка грізно нависала над полониною. Десь вже у сутінках прийшли наші сусіди. Так закінчувався перший день, проведений у Карпатах. Завтра кидок на Піп Іван М. Наплечники вирішили заховати десь в районі полонини – все рівно ми будемо вертатися і заночуємо тут ще раз.

Середа (30.04.03). Встали десь в районі сьомої. Нашим сусідам уже простиг і слід. Як і казали, вони встали вночі і тихенько подалися в гості до глухарів. Більше ми їх не бачили, лишень сліди по дорозі на пол. Лисичу. Поки готовили поїсти чогось гаряченького, потім ховали наплечники – час минув не помітно. Вийшли о 10³⁰. З Берлибашки дуже просто вибратися на Лисичу. Достатньо піднятися догори полониною, вийти на дорогу і нею пройти десь менше кілометра, як опиняєшся на дорозі, що зигзагами веде з Ділового на Лисичу. Снігу по кісточки, а може і менше. По дорозі зустріли метелика, який сидів на снігу і приймав сонячні ванни. Він не звернув ніякої уваги на нас навіть тоді, коли Тарас хвилин 10 настроював фотоапарат, щоб його зазнимкувати. На дорозі видніються вчорашні сліди хрестиком наших сусідів, також багато слідів вовків і меншої дрібноти. Зненацька поверху знайомих хрестиків з’явилися сліди босої ноги. Ці сліди швидше нагадували руки з дуже короткими пальцями. Все, думаю, нарешті побачу карпатську снігову людину. Але ж ні, це були сліди ведмедя, причому дуже свіжі, мабуть нічні або ранкові. Сліди йшли по дорозі десь метрів зі сто, а потім звертали кудись убік – не захотів вуйко з людьми зустрічатися, от і пішов по своїх справах. По дорозі ми незабаром вийшли на початок Лисичої зі сторони Петроса М. Звідти по праву руку відкривається захоплюючий вид на засніжений хребет Зербаня і Полонинки, який потім переходить у ПІМ, видно засніжену пол. Лисичу, глянеш вліво – Берлибашка, яка має далеко не такий грізний вигляд, як з полонини, а також піраміду Петрос М. Трохи відпочили, полюбувалися і починаємо підйом.

Товщина снігу у різних місцях різна і тримає він по різному. Буває провалюємося по коліна і вище, але йдемо. Тихо, нікого немає, попереду підйом на ПІМ, покритий цілиною і тільки у деяких місцях видніються дуже старі сліди (може то підіймався два тижні тому Славко Гірняк & компанія). Цілина заворожує і відблискує під промінням сонця. Вирішуємо вийти на дорогу, яка йде під самим ПІМ, проминути легший і менше сніжний підхід та дійти дорогою до кінця – звідтам видно величні жандарми ПІМ, ну майже Великий Кавказький хребет в мініатюрі. Подекуди видно сліди лавин. Це слід обов’язково сфотографувати.

В далині на дорозі, де ми не так давно відпочивали, з’явилась групка людей, п’ять чоловік, які жваво просувалися у напрямку ПІМ. Як виявилося потім, це була група з Франківська – Віка, Віра (хлопці називали їх ніжно узагальнюючим словом - шмоньки::::)))), Віталік, Андрій і Юра. Ми починаємо вихід на гору йдучи краєм хребта. Снігу купа, десь по пояс, а може і більше. Він як мокра каша. Але якщо ступати легко, потрохи топчучи дорогу, то він тримає. Принаймі провалюєшся не вище колін. Зі слів франківчан: “Дивимось – піднімається групка з трьох чоловік, але підіймається не нормально, там де снігу найменше і де не де видно землю, а самим краєм, де його найбільше і великі надуви. То або “круті” альпіністи або дол…би. Ми аж самі підійматися перестали, стоїмо і любуємося. Навіть зазнимкували це.” На жаль їхні фотки не вийшли через брак плівки.

Виходимо на сам хребет, проходимо всі вершини ПІМ. Ліворуч видніються величезні надуви, на них сліди вовка, який нелегально надумав відвідати Румунію. Йому ж то по фіг кордон (Ігор розказує, що одного разу, коли вони хотіли зайти з Феркеу на Піп, на підйомі він бачив зграю вовків, нарахував 14 штук, вони аж підійматися передумали).

15⁰⁰ – вершина, кам’яний тур, зверху на ньому стоїть залізний триангуляр. Оглядаємося… Всі Карпати як на долоні: могутня засніжена Чорногора з Говерлою і Петросом (проглядається кожна гора хребта), за ними в імлі ховаються Горгани; трохи лівіше – Свидовець з Близницями, далі ледь видно Стримба і Негровець, перед тим усім височіють Берлибашка і Петрос М. А позаду Румунія… Звичайно Феркеу, який ми ще відвідаємо, і Міхайлекул, Петричауа, Родна, Трога….далі ще щось засніжене, величне. Біс з ним….пізніше подивимось по карті, а зараз треба насолоджуватися тим всім і фотографувати, фотографувати….

Поки ми оглядали краєвиди, на гору видерся Андрій, а за ним і решта групи з Франківська. Вони йшли на ПІМ трохи дивним маршрутом зигзагами, пішки з Рахова до Богдана, а потім на Піп Мармароський. Андрій все показував нам карту і хотів пояснити, як це так сталося. Але оскільки це була кілометровка Надвірна-Рахів (там видно тільки Рахів і Богдан), то ніхто з нас ніяк не міг зрозуміти як це було і врешті решт повірили йому на слово, що саме так вони і хотіли йти. Ми почастували їх чайком, який передбачливо захопили знизу. У відповідь вони пригостили нас лимонною самогонкою, салом і всілякими іншими смакотами. Процес знайомства йшов повним ходом. У подарунок нам дали оранжеві таблетки, що розчинялись у воді (тіпа вітаміни), при вигляді яких Андрій, Віталік і Юра дружньо спльовували і кривились, а Віра і Віка змовницьки посміхалися:) і казали, що це добре. На Попі ми були десь зо дві години, тому плановане сходження на Петрос М. перенеслося до кращих часів.

На Піп підіймається ще одна група, на цей раз зі Львова, витягують газову горілку і збираються варити чай. Коли ми починали спускатися вода у них ще не закипіла. У них плани пройти усім Мармарошським хребтом і спуститися у Шибене (пізніше, піднімаючись на Щаул по дорозі на Феркеу, ми бачили їхні сліди – видно їм удалося заплановане).

На прощання з Попом франківчани витягують рідний жовто-блакитний прапор, ми співаємо “Ще не вмерла…”, робимо групову фото на пам’ять і починаємо спуск. Спускаємося разом, франківчани вирішили заночувати з нами в колибі на Берлибашці. Зворотна дорога така ж як і підйом, от тільки з Попа ми спускалися вже не краєм, а там, де менше снігу. Поблизу повороту на Берлибашку побачили намет і біля нього ще двох львів’ян (Костю і Сергія). Вони йшли на ПІМ з Ділового. В колибі ми були о 20¹⁵. Розпалюємо вогонь, треба спожити чогось гаряченького. Андрій розпалює примус (дуже цікава річ, шведська, 1924 року випуску, мабуть трофейна, але працююча, причому добре). Перший наш казанок з окропом – невдала спроба. Підвела дужка казанка і Тарас вдало вивернувся від струменю окропу, який мало не обшпарив йому ноги. Друга спроба була вдалішою, була зупка. Далі товкли зварені на примусі макарони з сардиною. Життя почало налагоджуватися…. У Віталіка була гітара, співали пісень. Пісні виконувала група “Карпатські Алігатори”, ну і ми по можливостях:) Особливо сподобався усім хіт сезону початку травня - “Ти ж мене підманула…” у виконанні Віталіка і Юри за дружньої підтримки інших. Ігор аж з нар піднявся…

А далі були ще пісні, просушка одягу біля вогню, тепла ніч і зірки…багато зірок.

Четвер (01.05.03)….Істину глаголить Нормалайзер: “Коли би не встав, а виходиш завжди пів одинадцятої”. Ще звечора ми вирішили встати пораніше, обмежитися холодним сніданком і вийди пошвидше. Встали в сьомій, вийшли пів десятої:). Попрощалися з франківчанами, обмінялися контактними Email-ами. Їм бо ж що, у п’ятницю додому, а в нас ще головна мета нашої поїздки – Феркеу. Правда Ігор час від часу висловлює сумніви зсилаючись на великий сніг і агітує їхати на Бальцатул (Чорногора).

Зворотна дорога така ж як і при підйомі, тільки в сторону іншу – до Костилівки. По дорозі зупинились ще раз у бабці Марії, її внука не було – пішов в село картоплю садити. Вона налила нам по горню овечого молока. Все чудово. Розбавляємо щиро подаровані нам вітаміни двома літрами води і по дорозі на зупинку все те випиваємо – що поробиш, організм прагне хімії:) Нам треба попасти в Рахів на автобус до Богдана, який від’їзджає о 13⁴⁰. Носом (і всім рештою) чуємо – не встигнемо. Але є ще автобус о 16⁰⁰. Ігор спускається трохи повільніше, відчувається зламана у серпні минулого року нога.

13³⁰ - прийшли на зупинку, розслабилися: морозиво…. Обіцяних Ігорем щодесятьхвилин автобусів на Рахів не видать. Час від часу проїжджають набиті попутки і вантажівки. Інколи проскакує таксі, але ми вперто чекаємо автобуса…Пройшла година, далі ще пів. Звісно перший автобус з Рахова на Богдан ми пропустили. Чекаємо далі. Це вже починає діставати. Якщо ми сьогодні не будемо десь в районі пол. Верхий Щаул-Неніска, тоді або прощай Феркеу, або сходити на нього в суботу – тоді ми не встигаємо до понеділка до Львова, а у нас робота…

Стою на дорозі, подумки матюкаюся, ніц не їде. Раптом бачу назустріч йде знайома персона….Віталік. О, зустріч. А ми так прощалися. Виявляється вони спускалися по наших слідах, під кінець пішли трохи іншою дорогою і от вони також в Костилівці, і також хочуть до Рахова. Незабаром знов усі франківчани в зборі на зупинці. Все, думаю – пора ловити будь-що. Видно сезон автобусів скінчився. Повз мене проїжджає таксівка, радісно махаю рукою – вона зупиняється

-         Дядьку, до Рахова підвезете?

-         А чому б ні. Скільки вас?

-         Троє. А скільки візьмете?

-         Та скільки дасте. Давайте, вантажтеся

Ото добрий дядько, думаю.

-         А може до Богдана зразу підкинете?

-         Добро. За двадцятку і до Богдана підкину.

Ми весело починаємо вантажитись…два наплечники в багажник, один в Ігора на колінах. До нас під’єднуються Віра і Віка (хлопці збираються ловити ще одне таксі) беремо ще й наплечники дівчат. Тарас з наплечником напереду. Я пробую якось примоститися на задньому сидінні, де вже сидять троє з наплечником. А ще пробую втикнути кудись ще один наплечник. Дядько зачудовано поглядає назад – все так добре починалося, троє чоловік до Рахова:

-         Так ви ж казали, вас троє!!!???

-         Ну що поробиш, такова селяві. Кіко влізли, тіко є, - кажу я, віддаючи наплечника хлопцям з Франківська. Він все ж таки ніяк не влазився.

-         Добре. Але в Луги я не поїду, надто далеко,- наперед страхується дядько.

-         Та нам і не треба.

Ну все, поїхали. Заїхали в Рахів на вокзал, попрощалися зі шмоньками, передали прощання хлопцям з Франківська і тепер до Богдана…Таксист виявився дядьком тямковитим, працює в школі, казав що його родич зам. міністра закордонних справ. Також в нього ми взяли домашній телефон, так на всякий випадок (якщо на Феркеу будемо йти в суботу і треба буде терміново добиратися до Рахова). Казав, що приїде обов’язково. Показав нам циганський квартал у с. Розтока зразу за Раховом. Там дійсно живуть тільки цигани. Хатки туляться вздовж дороги, яка в свою чергу йде повз річку. Місця мало, тому хатки просто вгризаються в схили навколишніх гір. Проїзджаємо Відричку, їдемо по Богдану до прикордонної застави…А далі - то вже наступна частина походу:)

На г. Феркеу

15³⁰ - Богдан. Застава, ворота. Зупиняємося біля них і діловито починаємо вивантажуватися. До воріт підбігає молоденький солдатик, зразу видно, що “дух”:

-         Кто такие, куда идете?

Робимо ангельські міни на своїх неголених обличчя (ну просто херувимчики вирішили по Богдану з наплечниками прогулятися).

- Та ми відпочити приїхали, нам би пропуск до пол. Неніска. Хочемо по ній трохи прогулятися. Може б ми до вашого начальства…

Начальства на місці не виявилося. Покликали когось старшого, той більше смахував на “дєда”. Погомоніли щось між собою.

-         Хорошо, давайте ваши документи и один пускай заходит.

Даємо Ігореві документи (я – закордонний паспорт, Тарас – український, а Ігор бере свій воєнник) і він зникає за воротами. Самі сидимо і чекаємо.  Бачимо як в глибині двору Ігор щось інтенсивно розмахуючи руками розказує прикордонникам. До нас підійшов ще один солдатик. Побалакали з ним мило. Він з Дніпропетровська, також дуже цікавиться куди ми йдемо. Пояснюємо, що йдемо на пол. Неніску. Може будемо травку якусь збирати (яка травка під снігом, але говорити щось треба).

-         ААА, коноплю,” -  понімаюче киває солдатик.

-         Та яку коноплю, тут такої не має. Ми тільки родіолу, листочки з чорниць, може моху ісландського десь знайдемо.

Нашу розмову перебив Ігор, який прийшов з кульком, куди ми вкинули пляшечку оковитої, щоб солдатики згадали нас незлим тихим словом сьогодні ввечері і нам легше йшлося. Пропуск є, на ньому написані наші прізвища. Навіть не дуже і заглядаємо, що там на звороті.

Простуємо по дорозі селом в сторону Лугів. Зустріли трьох підвипивших дядьків, які сиділи на лавочці край дороги, дуже розпитували куди ми йдемо.

-         Як куди – на полонину Неніску, - черговий раз відповідаємо.

-         Ой, та там так багато снігу.

-         Та ми так, трохи походимо, походимо. Якщо буде важко, то й вниз спустимося.

Кажуть, що на полонину ми трохи не туди йдемо. Але нам по фіг, свою дорогу знаємо, йдем прямо, далі майже під кінець села звертаємо вправо, переходимо мостом Білу Тису і далі вздовж потоку Щаул (надалі він супроводитиме нас сьогодні до кінця дня). Дорога грунтовка. За сотню метрів перед нами з’являється КПП Щаульського лісництва – шлагбаум, хатка, а в ній сидить суворий дядько. При нашому наближенні він вибігає з хатки, підбігає до нас і питає пропуска. Пропуск є, даємо йому. Він довго його роздивляється, крутить в руках, надягає окуляри, знову роздивляється. Ми махаємо перед ним нашими паспортами, б’ємось в груди – та ми тільки що на заставі були, нам дозволили. “Ну гаразд, раз дозволили – то йдіть”. Так розпочалась наша дорога на Феркеу.

Сьогоднішнє завдання у нас просте – пройти якомога дальше дорогою вздовж потоку Щаул і заночувати поближче до пол. Верхий Щаул, з якої ми і планували піднятися на Мармарошський хребет. Проходимо десь з кілометр і бачимо облуплений щит з намальованим не то глухарем, не то оленем і надпис “Бережіть красу”. Дорога грунтовка, спочатку йде рівно, далі легкий підйом. Йдеться добре. Час від часу зустрічаємо лісорубів, балакаємо з ними. Вони співчутливо дивляться на наші наплечники і бажають щасливої дороги. Іноді дехто питає куди ми йдемо і чи є в нас пропуск. По дорозі нас навіть підкинули на декілька кілометрів лісовозом – може таки встигнемо на полонину в колибу. Попрощалися з добрим водієм і вперед. Від коліс машин дорога розкисла і нам довелося зо 2 кілометра валити по місиву з болота і кусків дерев. Далі дорога краща – видно машини поменше заїжджають.

Я йду перший, Тарас з Ігорем трохи з-заді. Зненацька чую якийсь дивний запах. Ні, швидше сморід, подібний на трупний. Оглядаюсь (невже сюди забрів карпатський зомбі) - метрів 100 від дороги у рові лежить щось коричневої масті, обліплене мухами. Мені здалося, що це олень, Ігор каже – ні, корова. І ми ще довго сперечалися, як то корова забрела в таку далечінь від села і хто її вбив (може ведмідь).

По дорозі зустрічаються колиби, усі замкнені, потрохи діло йде до вечора. Шукаємо місце, де б прихилити голову – щоб і мокро не було і не дуже сиро від річки. Але крім того все ж таки треба зайти як найдальше, треба ж встигнути. Погода чудова, сонечко світить і тішить нас своїм промінням ховаючись за хребти. На ночівлю ми впали о 20⁰⁰. Зупинились біля групи будівель. Мабуть то колись були гуртожитки для лісорубів, але зараз вони наскрізь прогнили. Намет розбили в єдиній хаті, яка ще більш менш трималась. Домовились завтра зранку добре поїсти на дорогу, сховати наплечники і вирушити чим пошвидше.

П’ятниця (02.05.03). Ранок зустрів нас сонцем. Після сніданку збираємо наплечники. У просвіті між деревами бачимо як дорогою йдуть дві фігурки - чоловік з хлопчиком. Виявляється це місцевий єгер з сином. Вони ночували в колибі на полонині, а зараз спускаються в село. Як годиться, єгер звичайно ж запитав куди ми йдемо і чи є в нас пропуск. Поговорили трохи і тут … вирішилась загадка з мертвою коровою. У цій місцевості розвелося багато вовків, вже й людям шкоду роблять. Тому він сам спеціально привіз її, обставив капканами і чекає на улов. Вже досить довго чекає, вовки на провокацію не піддаються. Попрощалися. На небі потрохи починають збиратися хмари. Сховали наплечники на горищі і пішли - 10³⁰ З перервами починає накрапати дощ. Проходимо десь 3 кілометра дорогою, за місцем, де дорога сильно розмита водою, переходимо потік і повертаємо різко вправо вгору. Там йде стежка на полонину. Зліва від стежки ще можна побачити якусь притоку потоку. Потрохи завертаючи вліво, підіймаємося догори. Виходимо до нижньої полонини, там стоїть маленька колиба. Попри неї проходить дорога. Йдемо по ній вліво до верхньої полонини. Досить багато снігу, але по дорозі можна йти. Дощ розпадується все більше, навколо хмари. У голові крутиться уривок пісні “Туман яром, туман долиною….” і велике бажання, щоб той дощ накінець то припинився. 11⁵⁰ - доходимо до верхньої полонини, заходимо в колибу і готуємося до підйому на хребет. Підйом йде в лоб, трохи лісом, трохи плаєм. Снігу багато, топчемо його і час від часу провалюємося. Нарешті вилізли на дорогу, яка йде вздовж хребта. Йдемо нею вправо кілометр, далі ліземо в лоб на хребет і виходимо на вершину Щаула (стовпчик 399). При підйомі бачимо сліди львівської групи - мабуть хлопаки добряче бігли, щоб встигнути.

На хребті, о чудо, дощ як на замовлення перестає падати, світить сонце. Відкривається чудовий вид на Міхайлекул, Ферекеу, Піп у хмарках, весь Мармарошський хребет від Попа до Щаула і далі до Стогу, Чорногору, румунські Карпати. Фотографуємося і насолоджуємося усією красою.

Зі Щаула починається наш спуск на Феркеу. Спочатку йдемо між ялинками, далі виходимо на полонину, а потім знову ліс. Феркеу стає все ближчою і ближчою, стараємося не виходити на відкриті місця і час від часу поглядаємо на Міхайлекул. Я десь чув, що там люблять засідати румунські прикордонники – звідтам якраз добре проглядається дорога. Проходимо полонину з колибою по ліву руку, далі ділянку обгорілого лісу. Ще трохи і вже починається підйом на Феркеу. Видно що влітку тут бувають люди, декуди розкидані пляшки з-під румунського пива. Ліс тут рубають так само як і в нас. На румунській стороні весь Мармарошський хребет і прилягаючі ділянки вирубані. Снігу тут багато, адже це північний схил. Топчем, провалюємося, знову топчем. Інколи йдемо по оленячих слідах. Вони глибокі і вузькі. Виходимо на полонину перед самим підйомом на вершину. Тут світить сонце, гарно проглядається підйом з великими сніжниками і скелями. Дуже гарно видно Михайлекул з його крутими боками, подекуди на них - сліди лавин. На самій полонині стоїть дерев’яний хрест з надписом 2002 рік і щось румунською. Трохи відпочиваємо і вперед. Нам треба на Феркеу. Підйом за своєю крутизною трохи нагадує підйом на чорногорський Петрос з Козьмещика, але коротший. Багато скельок, перед самою вершиною вони утворюють бастіони, ніби для завади непроханим гостям.

17⁰⁵ - от і сама вершина. Накінець то!!! Прекрасно. Внизу між Феркеу і Михайлекулом трохи вправо бачимо озеро, а далі Родну, Троягу. Дуже гарно проглядається Чорногора, велична, ще поки що покрита сніжною пеленою. В порівнянні з нею Мармарошський хребет здається маленьким,  незначним і тільки Піп своїм масивом тримає марку. Та й то зі сторони Лисичої він виглядає величніше.

Підіймається Ігор, Тарас. Так, ми таки зробили це. Робимо фото. На самій вершині стоїть невеликий камінь з заглибиною, куди ми ставимо 10 копійок гербом вверх – а же би знали румуни, що не дивлячись на жодні перепони ми ходили і будемо ходити сюди. Ігор приспішує нас, пора йти, треба встигнути за дня хоча б дійти до полонини. 17²⁰ починаємо спуск. Вертаємося тією ж дорогою. Потомлені, але задоволені. 19⁴⁵ виходимо знову на Щаул. Маленький перекус, який складається з третини лимона, додає сил. Тепер вже спуск, йдемо по своїх слідах. На гори вже сходять сутінки. 21³⁰ ми були біля хати на місці нашої ночівлі. На автопілоті зварили вечерю і спати…

Субота (03.05.03). А на наступний день знову була гарна сонячна погода. Ми влаштували півднівку – сушилися і відпочивали. 13³⁰ вирушили до Богдану. По дорозі побачили зруйновану дамбу на потоці Щаул, на яку не звернули увагу при підйомі.

От видно і щаульське лісництво. Над його воротами красується надпис “Там де зелено, там молодо”. Цікаво, що вони хотіли тим сказати. Може це нагадування лісорубам про старіюче населення нашої країни. І взагалі, кому потрібні такі надписи, коли вирубка лісу триває повним ходом і ніхто навіть не думає про його відновлення.

17⁰⁰ – ми в Богдані. Шукаємо попутку, щоб добратися на Рахова. Десь о сьомій відтам має їхати дизель на Франківськ. Попуток не має. Пробуємо шукати таксівку. Для багатьох місцевих жителів це додатковий заробіток. Але в суботу не так то легко щось знайти, а ті, що погоджуються підвезти, заломлюють надто великі ціни. Нарешті нам пощастило, нас підкинули до кінця Богдана, а далі і до Рахова, всього навсього за 9 грн.

На дизель звичайно не встигли. На залізниці нам радісно повідомили, що він відійшов пів години тому. Не залишалось нічого робити, як чекати на поїзд Львів-Рахів на 2³⁰. Ми сиділи на вокзалі в кафе, обідали-вечеряли. Накінець з’явився зв’язок, телефон дзвонив, приходили смски – всі обмінювалися своїми враженнями від походів (на Свидовець, Стримбу), питались як ми сходили. Так і закінчився цей похід….А далі був поїзд і в неділю в обід Львів. І ніби не було нічого. …А може і дійсно не було. А все це була тільки бурхлива фантазія трьох мандрівників

Писав сіє Мирослав Зубрицький

Фотографував Тарас Валько

P.S. Привіт усім, кого ми зустрічали дорогами нашої фантазії

P.P.S. І ще пару слів про зв’язок: якщо на пол. Берлибашці Kyivstar йшов по максимуму, на Попі Івані він був місцями, то у Богдані в районі застави і далі в сторону Щавула і Феркеу - повністю глухо. На Феркеу ловилось щось румунське.