Роднянський релакс.

Я так все добре спланував: спочатку – по Родні пройдемось, потім – на Феркеу з’їздимо... І, як завше, все ламається за декілька днів до виїзду: той – не може, в того – ще там щось. Я, майже автоматично, обдзвонюю ще декількох людей: а раптом хтось ще зголоситься, хоча в голові вже прораховую, як то підеться одному. Переживаю тільки за дорогу і за машину, яку доведеться на декілька днів лишити. Пусте, якось буде...

Виїжджаю зі Львова десь коло шостої, в баку – по кришку бензину. Траса – майже порожня, тисну до Чернівців. На повороті до Гошівського монастиря підбираю двох хлопців і дівчину до Долини: вони вертаються з якогось фестивалю, сонні і змучені.

Весь час попадаються дядьки з фузеями наперевіс, таке враження, що Франківщина бавиться в партизанку: сьогодні – відкриття мисливського сезону.

Перед Коломиєю у „Фіата”, що диркає поперед мене, відкривається і відривається капот, перелітає і через нього, і – через мене. За три години від Львова перед Коломиєю п’ю каву.

В Чернівцях потрапляю в „корок” на (над?) Калинівським ринком, - жахливе видовище, я аж настрашився, як подумав, що „корок” тягтиметься аж до Порубного. По Чернівцях трохи блуджу, знову заправляю машину по зав’язку.

Перед кордоном купляю „зелену карту” (120 грн), снідаю в кафешці і міняю 30 євро на леї (курс 1:33 000), при в’їзді в Румунію відразу треба заплатити 240 000 за дезінфекцію і 380 000 за екологію, машини з чернівецькими номерами дезінфекцію не проходять. Мене вертають відразу з нашого прикордонного посту: дівчисько, що виписувало мені „грінкарту”, виписало її з завтрашнього числа. Я вертаюсь до страхувальної будки, з якої, як виявилось, уже втікла домів страхувальниця... В будці я надибую іншу, тикаю в писок їхній документ і питаю, як вони ставляться до групенсексу з різними збоченнями. Вони з „хіхі-хаха” переписують „Грін”. Митниці, нашу й румунську, проходжу десь хвилин за сорок, крім мене – дві чи три машини.

На дорогах Румунії обмеження швидкості в населених пунктах – 50, на трасі – 90, автострада – 110 км за год. В Сиреті зупиняє румунський поліцай, перевіряє, чи я оплатив екологію (квитанцію треба зберігати). Дороги – вужчі, дуже часто трапляються фіри, коні. Крім мене, всі їдуть, дивлячись на знаки, то мене трохи денервує. Сучаву об’їжджаю, на в’їзді зупиняюсь коло супермаркету.

Далі дорога йде через Гура-Гумору, Кимполунг, переважно – лісами. До Кимполунга я підвожу якихось двох румунок, говоримо англійською. За Кимполунгом залажу на перевал, з якого – гарна панорама гір чи передгір’їв і якого нема на мапі. Від повороту на Боршу – спочатку трохи нездала дорога, але – недовго. В Кірлібабі – вівчарський фестиваль, майже всі в кептарях, мужчини – в капелюхах з пір’ям, багато п’яних, ходять просто по дорозі.

З перевалу Прислоп вперше бачу Роднянські гори, щось проти сонця знимкую. Просто на перевалі – притулок, випитую, де джерело з мінеральною водою, яке позначено на карті. Дивно, але мене розуміють... З карти – регочуть, як коні. Я роздумую, чи не лишити машину тут і стартувати звідси, але думаю: а хто мене сюди підкине з Борші?

Їду далі. Пробую шукати хату Крейзі-Василя. Ніц не виходить, навіть допомога російсько(!)мовної вчительки не рятує: не знає ніхто, кажуть назви різних мотелів і кемпінгів. Вирішую міняти план: машину лишаю коло котрогось мотелю в Борша-комплексі (величезна кількість людей в самій Борші чогось мене не надихнула то робити), йду догори, спуск – в Боршу.

Борша-комплекс – то купа готелів, мотелів, ресторанів і барів. Але нема кантору (гроші треба міняти в Борші, там купа хлопців бігає, на долар курс зручніший, ніж на євро). Я ставлю машину коло мотелю, домовляюся, що завтра мене шукати не треба, що за машиною прийду днів за три-чотири-п’ять, всоте відповідаю „Yes, I’m alone, I want to go to the Rodna mountains”, переодягаюся, віддзвонююся додому, що в мене все ОК і тікаю з наплічником догори. По дорозі, коло підйомника, читаю, що він працює, коли є мінімум 20 чоловік, забігаю на горб, беру вбік і ставлю намет. Ну, ніби – почалося...

День перший.

Цілу ніч сниться дорога: обганяю, обганяю... Встаю пів-восьмої, о дев’ятій, зібраний, виходжу знов під підйомник. Коло його стартового майданчику – двоє з рюкзаками. Дивлюсь догори – там 600 м підйому. Спускаюсь до старту підйомнику. Двоє з рюкзаками – поляки, також вперше в Румунії. Підвалює група румунських дітей (магнітофон, горілка, шашлики), Підйомник диркає, і... починає працювати. „Ван-вей-тікет” догори коштує 40 000, туди-назад – 70 000. На крісла спочатку грузиться пиво, горілка, плєцаки-розлітайки, діти, потім – ми. З підйомника добре видно Мармароси (Цярканул і Тороягу). За двадцять хвилин - кінцева станція, тут висота щось з 1500. Старший румун довго втовкмачує дорогу до водоспаду: йти нижньою стежиною, маркування – коричнева буква „Н”: hydro. До водоспаду я обганяю поляків хвилин на десять, з чого роблю висновок, що вони не надто прагнуть моєї компанії. Каскада Кайлор – найбільший водоспад в Роднянських Альпах, загальна висота – біля 110 м, і, хоч дощів давно не було – виглядає дуже атракційно: три потоки зливаються в один і далі декількома уступами падають донизу. Коло водоспаду – одне з небагатьох офіційно дозволених місць для розведення вогню, срач такий, що Говерла ховається.

Випускаю поляків вперед, сам вирішую пошукати печеру, що на карті позначена коло водоспаду. Ніби й бачу її: на половині підйому від водоспаду на хребет, справа по ходу руху. Кидаю при стежці рюкзак, йду до отвору. Оскільки отвір виявляється скоріше ґротом чи нішею, сумніваюся, чи то власне та, позначена печера. Лізу далі, на хребті – за півтора години від початку підйому, тут широченна дорога, краєвид з півночі закриває Ґерґелеу: здоровенна стіна з осиповищами.

З-за горба з’являється сім’я румунів, після першої їх фрази я видаю придуману мантру: „Но парле роману”. Вони перепитують англійською, де дорога до озера Бістрітей. Так я дізнаюсь, що синя цятка під Ґерґелеу – озеро, ще й – з назвою. По карті показую їм дорогу. Вони регочуть і йдуть зовсім у інший бік, кличуть мене за собою. В мене – сеанс медитації з видом на Ґерґелеу і полонину Стьол.

По дорозі до озера мене обганяє... джип з німецькими номерами (просто з перевалу Прислоп йде дорога), потім – ще три. Поки я доходжу до плеса, джипи ще разів три туди-сюди гасають: підвозять дрова знизу. Біля самого озера – людно, напомповується ґумовий човен, стирчить американський прапор. Я піднімаюсь трохи потічком і роблю обід з видом на озеро, коло потічка. Від місця привалу ще за годину піднімаюсь на хребет трохи вище перевалу Ґерґелеу. Хочу побачити Інеул, тому лишаю рюкзак і стежкою хвилин за двадцять виходжу на вершину. Інеул в сильній димці, але трішечки видно. Знову збігаю вниз і вже з рюкзаком йду дорогою в напрямі озера Кайлор. Озеро – висохло, зате на перевалі Галатулуй спілкуюсь з трьома румунськими дівчатами, які подорожують без хлопців, стоять табором на перевалі. „Karpaty.com.ua?” – вони читають напис в мене на футболці, - “Are you from Australia?”

З перевалу Галатулуй я далі йду собі дорогою, поки не зауважую, що замість потрібного мені маркування червоною смугою йде маркування синім трикутником. Вертатись до розвилки – не хочеться, починаю дертися схилом догори, сподіваючись відшукати потрібний шлях там. Видираюсь на скальний відрог, ще десь за пів години – майже під вершину Галатулуй, де, нарешті, відшукую потрібне маркування. Згори спускається велика група чехів, далі – двоє поляків, до яких я, не знаючи, що то – поляки, довго й жорстоко застосовував свій „піджин-інґліш”... Поляки кажуть, що далі вода – аж за три години. Мене це – не влаштовує, перемахую вершину, і з її південного відрогу скидую метрів триста до струмочка. Тут я буду ночувати...

Вечір на самоті – довгий, робити нема що. Я умудряюсь перекинути перший казанок, уже з кип’ятком, йду за другим. Повністю темніє десь пів-десятої, трохи туман піднімається. На відрозі коло перевалу Ґерґелеу миготить ліхтарик, пару раз з ним переблимуюсь: ось і всі розваги... До одинадцятої не можу заснути: видається, що хтось ходить навколо намету...

День другий.

 Встаю о шостій, встигаю зафототкати схід сонця. Поки готую їсти й збираю манатки – приходить хлопчина-пастух, який і без інґліш легко пояснює, що йому треба сигарету, жуйку і шоколадку.

Виходжу біля восьмої. Якийсь час сиджу на перевалі Лаптелуй: там стовп з покрученими стрілками. І – дуже гарні види як на вершини обох Лаптелуїв, так і на котли з обох боків хребта. З траверсу Лаптелуя мені приходить до голови: а чого я, власне, не йду через верх? Оскільки я один – будь-яка дурнуватість має набагато більше шансів на втілення. Ще десь за годину - коло хреста на вершині Лаптелуй Маре. Правда, спуск до стежки виявився трохи крутішим, ніж я очікував. Вершина Пузделору, яка трохи збоку від мого маршруту, зі стежки навіть видовищніша, ніж з Лаптелуя. На обході Пузделору вперше (і востаннє) стежка йде хвилин десять високим і не вельми прочищеним жереповищем, чуюся ну зовсім, як в Ґорґанах. Фоткаю знову щось, на що думаю, що то – Петрос Роднянський. Води – нема, сонця – аж забагато, потихеньку бреду далі, під Негоясу. На ній ситуація повторюється з точністю до навпаки: з вершини видно нарешті хребет Бугаєску-Ребра-Петросу, але спуск.... Я падаю трохи праворуч, до верхнього траверсу і ним виходжу на перевал Інтре Ізволаре. Тут, нарешті, - струмок, просто при стежці перед підйомом на Репеде.

Оскільки вже пів-другої – роблю великий медитаційний привал, який мені за годину ламає велика група поляків. Крекчу, збираюсь, лізу на Репеде, з неї – на Кормайю. В їхньому котлі бачу велику групу коней, спускаюсь, щоб їх сфотографувати. По самому цирку йде дуже зручний серпантин під вершину Обайша Ребрі. На серпантині мене наздоганяє гроза: з громом-блискавками, поривами вітру, туманом. На перевалі перед Обайшею відпочиваю, дивлюсь, як мене наздоганяють поляки. От тільки помалу, якось неохоче наздоганяють. Я вже сильно змерз, коли троє поляків піднялись до мене. Виявились румунами, з Сучави. Ще виявилось, що бачили мене вони в тумані невиразно і думали, що то – ведмідь. Зупинились почекати внизу на стежці, покурити, а тут глядь: ведмідь також курить...

На сідловині Тарніца ла Круче – сильний вітер, я спускаюсь до озера Ребрі. Румуни – також. Дощ валить вже у весь ріст, і вітер – неслабенький, але як раптово зарядив – так само різко припиняється. Я ставлю свого намета, румуни – своїх два. В той момент до озера починають спускатися поляки, деякі - ледве дибають.

Румуни запрошують разом вечеряти: варять свої зупу, гуляш, ще щось пряно-солоне-незрозуміле, я даю свою флягу з аква-вітою, сало, цибулю, хліб. Приходять поговорити поляки, також тішаться ковточкам аква-віти.

Ввечері нема туману, але - сильний вітер. Враження в наметі таке, що, якщо б я раптом виліз з нього, намет тут же би перевернувся.

 Тієї ночі мені снилось, що вода в озері піднялась і я – на острові...

День третій

 Пів шостої я уже на ногах. Поза наметом – молоко. Виходжу пів-восьмої: коло озера всі сплять... Вирішую йти строго за маркуванням: від озера піднімаюсь знову до вказівника на Тарниці ла Круче, йду в потрібному напрямку. За десять хвилин стежка... знову спускається до озера, йде розсипами. Тут я чи не вперше в Родні намертво гублю маркування, але ніц в тому злого нема: я вчора добре роздивився нинішній шлях, знаходжуся в котловині. Мені – догори, на хребет. Так і йду, але щось – довгенько. З місця, де я вибираюсь на хребет і перетинаю марковану стежку, вона йде вниз: я вийшов майже на вершину Бугаєску Маре. Маркована стежка йде майже лінією хребта, він – асиметричний, мов Чорногора: по ліву руку – пологі схили, по праву – кручі, осипи, обриви. Стежка обходить вершину Ребер, але я здираюсь на вершину, сподіваючись на те, що вилізу „на хмару”. Спускаюсь на перевал Курматура Петросулюй, з якого бачу каскад озер Бугаєску. Біля стовпа на перевалі лишаю рюкзак, з фотоапаратом йду до озер і водоспаду. На водоспаді води небагато, то ж оглядаю його майже з верхньої, не надто видовищної точки, майже відразу йду знову до рюкзака: якось некомфортно без нього. На Занозі – знову стовп, від стовпа має йти стежка до метеостанції, але її не бачу, далі лізу догори. Поступово стежка стає пологішою, по праву руку з’являються металеві перила. Якось враз з туману виникає зруйнована будівля з прапором-райдугою над нею: сексменшини добрались до вершини Петросу раніше за мене. От і ніби все. За дві з чвертю години від озера я – на вершині, сиджу в тумані, потихеньку п’ю пиво з банки, яку спеціально ніс сюди три дні.

За дві години мені набридло сидіти в тумані, я припасовую наш прапор, вирішую йти до озера Ієзер. Здзвонюсь зі Львовом і Сваном. З дому кажуть, що всі чимось потруїлись і щоб я скоріше вертався. Тут з’являються двоє хлопців-поляків, я ще півгодини з ними говорю, вони фотографують мене на вершині і... поступово туман роздуває. Я знимкую все, що тільки дається побачити, а види в сторону Борші – просто вбивчо шикарні.

 Від стовпа на Занозі легко знаходжу серпантин до метеостанції, йду ним. На підйомі – румуни і поляки, які йдуть просто з Борші (а то – 12 км звідси). В котлі – свист, дають про себе знати місцеві знаменитості: ховрахи. В верхній частині котла – дуже сильне ехо, коли свистять два чи три – різкий свист стоїть десь хвилину. Раптом на камені я помічаю одного свистуна, з максимальним зумом знимкую його, з фотоапаратом в руках намагаюсь якнайнепомітніше наблизитись: він чує мене метрів за двадцять ховається в нору і я ще хвилин з двадцять завмираю над норою, сподіваючись зазняти його зблизька... Марно.

Коло озера Ієзер – дерев’яний монумент в пам’ять 14 угорських хлопців, які загинули тут в 1944 році під лавиною. Озеро – дуже гарне. Купатись в озері, рубати жереп на березі – не можна, місце стоянки – майже коло метеостанції. Там же, коло метеостанції, є притулок.

Від метеостанції до Борші починається лісова дорога, якою я довго-довго сповзаю у Боршу: дуже „мученицька” дорога, навіть думати не хочу, як би почував себе, якби довелось нею підніматись на Петросу (перепад висот близько 1700 м, такий самий, якби Говерла була на місці Високого Замку, а зійти треба було б з її вершини на Майорів ку).

Пів сьомої я, нарешті, коло лікарні в Борші.

За годину мені не зупиняється жоден транспорт. Я дуже хочу побачити, чи ще стоїть моя „Вектра”, затискаю в кулак купюру 10 євро, так, щоб номінал було видно, „стоплю” першу ж машину, „сліпу” „Мазду” з італійськими номерами (там багато машин з італійськими номерами і румунами за кермами, результати більш-менш вдалих заробітків) і за 15 хвилин я – біля своєї машини.

З пішохідною частиною подорожі – ніби все.

Оскільки я не дуже хочу, пам’ятаючи про підводи, їхати вночі Румунією, прошу господаря мотелю, біля якого лишав машину – Іона Міхалі, дати мені номер до ранку. Спілкування відбувається так: я говорю англійською, господарю на румунську перекладає угорець, який виїжджає з мотелю і чия кімната за 500 000 лей за ніч має мені лишитись у спадок. За годину.

Але за годину угорець встигає випити пива стільки, що передумує їхати. І тут, очевидно, спрацьовує пляшка „Перлової”, яку я подарував Іону при приїзді: він каже мені через угорця брати багаж і сідати в його машину. Я, сумніваючись, чи вірно зрозумів заbeerеного угорця, сідаю в господарську „Дачію” з вирваним замком запалювання. Ми їдемо до його дому в Боршу, по дорозі Іон щось мені довго пояснює, я розумію тільки одне слово: душ. Поки я приймаю душ, дружина Іона готує вечерю, мене, трохи одурівшого, садять за стіл. Меню таке: кулеша з бринзою, кулеша з омлетом, кулеша з молоком. Я осоловіваю хвилин за десять, господиня бачить мої муки і, головне, розуміє, що мені ніяково відмовлятись (мені ніяково ще й від того, що мої речі, які стягнув з себе і кинув в мішок, плануючи сховати в багажник, стоять в коридорі, з триденним характерним ароматом, а багажник, разом з машиною – за 10 км звідси), махає мені рукою: не мучся. Я тікаю на перекур з хати, але тут румун виходить за мною і веде в кімнату, де показує застелене ліжко. Я махаю головою і намагаюсь сказати, що мені треба до машини, бо завтра планую дуже рано виїхати. Іон то розуміє, ми якось докомуніковуємось до того, що їдемо за моєю машиною. І за 15 хвилин вертаємось уже на двох машинах.

Цікаво, чи запросив би я незнайомця-іноземця до себе додому?

Дорогою додому я підвозив купу людей (бо, поки „стопив” коло лікарні, дав собі слово, що, як їхатиму, допоможу всім, кому то буде треба). Виїхавши о шостій ранку з Борші, о п’ятій по обіді був Львові (зупинявся в Сучаві, трохи подивитись місто і потринькати леї, які нема куди подіти в Україні, на кордоні і за Коломиєю – пообідати).

Нитка походу:

Львів – Чернівці – Порубне – Сучава – пер.Прислоп 1416 – Борша – Борша-комплекс – водоспад Кайлор – оз.Бістрітей – пер. Ґерґелеу 1925 – радіал: г.Ґерґелеу 2159 – г.Галатулуй 2048 – г.Лаптелуй Маре 2172 – г.Негояса Маре 2041 - пер.Інтре Ізволаре 1855 – г.Репеде 2074 – г.Кормаія 2033 – цирк Кормаія - пер.Обаршя Ребрі 1985 – пер.Тарніца ла Круче 1984 – оз.Ребрі – г.Бугаєску Маре 2119 – г.Ребра 2268 – пер.Курматура Петросулюй – г.Петросу Маре 2303 – оз.Ієзер 1786 – Борша – Борша-комплекс – Порубне – Львів. Довжина пішохідної частини маршруту: 54 км, перепад висот: 1400 м вгору, 1700 м вниз.

Витрати:

1.Бензин, 120 л – 240 грн

2.Витрати в Румунії - 40 євро (1 400 000 лей)

3.Страховка машини – 120 грн

4.Продукти на похід – близько 50 грн.

5.Два обіди в кафе – 40 грн

Спорядження:

1.Рюкзак.

2.Спальник + каремат

3.Намет

4.Пальник, балон газу 270 г, шмат склотканини, сірники, казанок-„манашка”, ніж, кружка, ложка, фляга на 200 мл

5.Ліхтарик, карта, компас, документи, фотоапарат, 4 плівки, ремнабір (ізострічка, голки, нитки, ґрафки, запасні шнурки, аптечка (бинт, болеутоляючі, дезинфікуючі, антигістамінні таблетки, два еластичні бинти), рушник, мило, зубна щітка, паста, одноразовий станок, прапор України

6.Куртка, светр, „нічні штани”, футболка, 2+2 пари запасних шкарпеток, футболка, легенькі туфлі для біваку, кепка, „фантомаска”

7.На собі: футболка „Карпати.ком.уей”, штани, вібрами, сонцезахисні окуляри

Примітка: в машині залишалась зміна одягу, в якій їхав в машині

Харчування:

1.5 пакетів розчинної кави „Якобс”, 5 пакетиків „Маккофе”, 5 пакетиків чаю „Ліптон”

2.200-грамовий пакет розчинного картопляного пюре

3.5 пакетів розчинних супів

4.Три 100-грамові рибні консерви, два 100-грамові м”ясні паштети

5.Сало, 300 г, три цибулини, головка часнику, три різні пакети спецій, пакет майонезу

6.Хліб, маленька буханочка, 400 г

7.Горілка, 0,5 л

8.Сигарети, 5 пачок

9.”Вершинний бонус”: 0,33 л баночка пива.

10.П’ять 25-грамових шоколадок

Примітка: я не їм цукру, а сіль – забув...

http://rhp.ro/Imihali/ - лінк на сайт готелю, де я лишав машину.