Українські Карпати ::: РЕПОРТАЖІ / День всіх трудящих

День всіх трудящих

або ж весна в Ґорганах (і в жерепі)

29.04–2.05.2003

Нитка маршрута: Мислівка – Правицький кордон – пол. Мшана – Довге Поле – Яйко Ілемське – Поганець – Укерня – Сиваня – пол. Солотвинка – Молода – ур. Кругле – ур. Мшана – Осмолода

Чудово — травневі свята поєдналися з Великоднем, і набігла купа вихідних. Куди ми спершу збиралися, вже навіть не пам'ятаю, але точно щось різалося і переносилося, так що виїхали у вівторок після Паски до Мислівки з метою підкорення Яйка і Молодої (чи то Молоди, якщо наслідувати місцеву вимову). Сюрпризи почалися, як завжди, ще на вокзалі — через празники автобус Львів–Хуст відмінили, і в очікуванні наступного ми півтори години товклися (втрьох) по площі, попиваючи мінералку з початої пляшки і похмуро споглядаючи не менш похмуре львівське небо.
      Нарешті, перед дев'ятою виїхали, розважаючи себе балачками на різні теми — від зриву сьогоднішнього графіка до провалу походу в цілому, як результат нестабільної погоди, глибокого снігу, дезорієнтації і тому подібних (пара)нормальних явищ. Зрештою трохи розпогодилося, а коли ми висадилися в Мислівці, свіже повітря в поєднанні із палючим сонечком нанесло вирішальну поразку табору скептиків. Щоправда, білосніжне Яйко, яке виднілося на горизонті, підготувало грунт для чергових дискусій на тему глибини снігу, але це в майбутньому, а поки що ми йдемо вздовж Свічі, з метою відійти подалі і (не в останню чергу) знайти приємне місце для обіда.
     Ще ми отримали в селі дозу позитивних емоцій від дуже одноманітних розмов із місцевими ( – А куди, хлопці, йдете? – Та на Яйко... – Так там же снігу багато! – Та ми знаємо... – А, ну то йдіть, йдіть...). В сенсі — все з нами зрозуміло. Поки що будиночки сховалися за поворотами дороги, Свіча відбігла десь вбік, а навколо буяє природа яскравих кольорів і форм.
     Сюрприз №2 — дивимося на мапу (рік випуску 1972...), бачимо міст, яким маємо перейти Свічу. На місцевості — моста немає... Між двома кам'яними остовами кипить десятиметрова і до пояса глибиною річища. Ooops... Але ніби не могло такого статися? За кілька хвилин переполох вщухає — за поворотом знаходиться шуканий міст. Переходим його, а всі напевно думають про те ж саме — хто би пішов першим переходити річку.
     Одразу падаєм на перекус — на березі чудова галявина із кострищем, столом і лавками. Стіл одразу заповнюється різними великодніми наїдками, аж слинка тече. Перекус видався дуже ефективним в плані звільнення наплечників. Після такого годилося б годинку полежати, але цей час ми використали на вокзалі у Львові. Тому — йдемо.
     Дорога доволі одноманітна, від очікуваних колиб по ходу вже навіть слідів не лишилося. Запам'ятався яблуневий садок на березі Правича, потім фантастична машина для стягування лісу із схилів на вирубці, кілька мостів у вигляді грандіозних австрійських (?) труб, дві переправи через потік по завалах... Сліди людської діяльності ніби вже цьогорічні, але нікого не зустріли — празники. По стежці вже тече потужний потік, подекуди спресований лід, але снігу поки що немає. Отут ніби вже по опису пора повертати, та й час відповідний. По каменюках вибігаємо вгору, вони перетворюються на тракторну дорогу, а та виводить на дуже стару вирубку. Круто вгору і раптом бачимо таке Яйко, що аж подих перехоплює. Гора викликає повагу.
     Виходимо на гребінь, який веде на Аршицю. Тут ніби мали бути стоянки між залишками смерек, але щось місце видалося нам незатишним. Крім того, почав повівати такий вітерець, що вирішили спробувати щастя в наступному сідлі. Тут-таки і почався сніг, неглибокий, але підталий. Трохи ми проповзли, і я пішов в розвідку. За 5 хвилин виявилася пристойна галявина із кострищами і видом на Яйко, вітер відсутній. В плані води неясно, але є чистий сніг. Вертаюся, розповідаю про побачене. Тут звучить, напевно фраза дня (Андрій): "То ти сам бачив, чи в книжці читав?" (дуже скептично і з сильною підозрою). Пару хвилин просто лягаємо...
     Ще за пару хвилин вже таборуємося на самому краю ліса, серед віковічних смерек, трохи подалі від снігу. Невдовзі знайшлася (тобто почулася в той момент, коли я показував, який чистий і гарний там сніг) і вода, у вигляді потужного (і дуже холодного) потоку, який випливав з-під сніжника, трохи нижче від поваленого лавинами сектора лісу. Здалека то місце виглядає, як пісочний годинник з двома конусами. Пізніше я спостерігав формування межі лісу саме у такому вигляді і під іншими жолобами — точно видно, де регулярно сходять лавини.
     Намет розтягнуто, ватра палає, зупа кипить, чого ще треба? Ага, тут починаються різні спекуляції на тему розведення спирту. Виявляється — немає в чому... Довелося оприлюднити приховану пляшку "Української з перцем". Засмакувала добре.

Під спиною, певно була якась гіляка, що стала причиною малозрозумілих і плутаних моїх снів. Прокинувшись, з полегшенням розумію, що я в Карпатах. Остаточно сон як рукою зняло, коли пішли митися до сніжникового потоку. Ото зимна вода — все німіє, але так приємно нею розтертися. Ще й довкола досить свіжо — сонце сходить десь за хмарами, тільки край засніженого хребта приємно рожевіє. Доволі оперативно поснідали з видом на Яйко, спорядилися в дорогу і пішли на підйом. Погода підносить нам наступний сюрприз — очікуваного нічного холоду не було, і сніг зовсім не підмерз, крім того сонечко починає пригрівати все потужніше. На хребет ми лізли зо дві години, спочатку по гаданій стежці, а потім навмання. Сніг подекуди більше двох метрів, але глибше ніж по пояс не провалювалися. Частково я витоптував ступеньки, які замикаючий Олег, як найважчий учасник з успіхом провалював. Наше щастя, що ліс доволі рідкий, сухого смерекового підліску зовсім не було, а напрямок підйому обійшов початок жерепу. В одному місці заперлися на крутий схил з півтораметровим снігом, де жодного кроку вгору, навіть з двома патиками, зробити не вдалося. Лізли на животі і на колінах, підтягуючись за гілки. Двадцять метрів пійдому проповзли за 20 хвилин.
      Зрештою показався кінець лісу (без очікуваного жерепового непролаззя), ще десяток метрів підйому — і ми виходимо на сам початок Довгого Поля, за 50 м від жерепу. Навколо — неоглядні картини. Впізнаєм Хом, Зелем'янку, Боржаву, справа — Аршиця, а в протилежній стороні — поки що неідентифіковані засніжені Горганські вершини. Поки підсихаємо, з подивом помічаєм за деревами дим від ватри, а згодом і пару туристів. Вони підходять, перекидаємося парою слів. Виявляється — йшли в кількох годинах за нами, але на Правичі зблудили і піднялися відразу на хребет. Нас на Мшаній бачили, але спускатися вже не встигали, ночували на Довгому Полі без намета. Круто!
      Пропустивши їх вперед, піднімаємось і самі. В жерепі сніг твердіший, проте стежка місцями малопомітна, зате невдовзі сніг зникає, і по розсипах вибігаєм на вершину. Навколо — півсвіта і сильний вітер. Крім всього раніше баченого, ціла Аршиця, Висока, Ігровець, Сивуля, Молода, друге Яйко, Кінь, Грофа, Попадя і так далі. Негровець і Стримба звідси — зубчасті хребти, повністю в снігу, здаються набагато вищими і дуже грізними. Весь Яйківський хребет з північного боку також цілком в снігу, що віддаляє в часі ночівлю на Солотвинці все далі і далі. Зліва хребта ввижається якийсь траверс, але невеликі чисті ділянки його ховаються в потужних масах снігу і заростях жерепу. Тому я приймаю рішення йти весь час по грані хребта. Вниз трохи збігаємо по камінцях, а трохи з'їжджаємо по снігу. Тепер — на Поганець, не набагато нижчий за Яйко.
      Йти по сніжному полі під палючим сонцем — просто неможливо. В наступний раз без окулярів — нікуди. Обережне балансування на снігу і провалювання по коліно вже відступають на другий план. В мене ще ніби є якесь друге (чи третє) дихання, тільки би в тінь, але хлопці вже ледве повзуть. На вершині — обідаєм, з півгодинки дрімаєм і відновлюєм сили. Далі вже — прочищена стежка, але вся в снігу. Йти по ній літом — напевно, одне задоволення, але зараз, в період інтенсивного танення снігу, важче, ніж по жерепових гілках. Повільно просуваємося вперед, минаємо одну Укерню, за нею другу. Яйко поступово віддаляється, а Молода — наближається. Відпочити, викрутити шкарпетки, можна тільки на самих верхах — там сухо і тепло.
      З часом увага притуплюється, сили вже не розраховуєш, йдем, як можем, тільки подалі від краю — там нависають карнізи, які тримає лише жереп. На останній вершині вже навіть не затримуємося. Ще одне розчарування — бачим полонину Солотвинку, яка повністю покрита снігом, за винятком невеликої ділянки. Холоднішає і час вже під вечір. В лісі стежка губиться, один момент я завернув кудись вбік і потім наздоганяв Андрія з Олегом, які мої сліди не побачили. Але вийшли прямо на полонину. Всюди сніг, а трава мокра. Спускатися вниз немає ні часу, ні сили, ні сенсу. Наступного дня побачили, що можна було перейти на другу, вищу і трохи сухішу поляну.
      Але під самим лісом знайшлося майже сухе місце із залишками ватри, де ми і залишилися. Взагалі поганенько — ні дрів порядних, ні води поблизу не пердбачається, ще й сонце зайшло за ліс. Організм після цілоденного топтання по пояс в снігу робити ще щось відмовляється. Олег шантажує мене бронхітом і запаленням легень і вимагає 50 грам, я відмовляюся, мотивуючи неможливістю навіть відкоркувати пляшку без горнятка гарячого чаю.
      Згодом консенсусу досягнуто, ватра вже горить, сніг в казанку топиться, намет стоїть, і дехто робить навіть жалюгідні спроби посушити черевики. З того всього аж потім згадали, що в мене день народження. Що і було відповідним чином відсвятковано.

Наступного дня — відступати нікуди, перед нами Молода, і дорога додому лежить тільки через неї. Під ранковим сонечком виходимо на мокрий сніг. Черевики мокрі за 10 хвилин. Я знову топчу. Стежка вибирається інтуїтивно, по центру підйому. Проходимо вищу поляну, потім весь час через ліс, аж поки не почався жереп. Тут трохи подумали, з одного боку стежки не видно, і де вона йде — невідома, а Молода славиться своєю жереповою непрохідністю. З іншого боку — видно великі поля жерепу, замурованого під снігом, по якому йти — одне задоволення. Спочатку по ним, а потім продираючись через жереп, що за певних зусиль і тактики все-таки цілком можливо, пролізли черех передвершину, за якою виявилась прорубана стежка (ціла дорога), яка обходила то все по самому краю, із східного боку. Дочекавшись, поки всі підійдуть, по тому серпантину, постійно стежачи за наявністю розпилів, вибралися на вершину. Стежка прокладена з розумом — навіть дозволяє оглядати краєвиди.
      Перша вершина Молодої — плоска, з декількома кущами жерепу і кам'яними турами. Ми там трохи посиділи, але вітер і сонце за хмарами погнали нас далі. Грань вузька і заросла, стежка оббігає її під верхом. В одному місці — рукотворна яма 5 на 10 і глибиною 2 м (за попередніми оцінками), де цілкм можна було б танк сховати. Друга вершина — вузенька і кам'яниста, з поваленим тріангом, на якому — котушка з кабелем незрозумілого призначення. Схили з західного, крутішого боку (зовнішня дуга хребта) на проглядаються, а з внутрішнього боку — невиразні сліди льодовикової діяльності (такі уступчаті долинки). Далі ми збігли до північно-східної передвершини, де виявилися непогані і цілком безпечні схили для катання на п'ятій точці, чим ми негайно і скористалися. Ще трохи посиділи на камінцях, помилувавшись краєвидами на Грофу і Яйко №2. На спуску легко можна було б заплутатися, якби не тури, що вказують напрямок.
      На підході до лісу чудові купи сухого жерепу, і чистий сніг, а також деякі чисто суб'єктивні ідеї навели на мислю про гарячий обід. Перекусили, почаювали, і далі вниз — час піджимає, а до Осмолоди ще далеченько. Стежка під снігом абсолютно не проглядається, до самих нижніх вирубок ішли виключно по зарубках (спиляних гілках). Пару разів блудили і поверталися назад — перший раз на розгалуженні стежки по гребеню і прочищеного траверса, другий — там, де чищена стежка падає вниз, а старий траверс до колиби під Яйком Перегінським іде горизонтально. Збили нас старі спиляні гілки і чітко видна в одному місці стежка. Трохи втратили там часу.
      Невдовзі були вже на старій вирубці, звідки вниз веде заросла і дуже крута тракторна дорога. Поступово дорога перетворилася на потік, а потім на цілу річку. Зник сніг, і більше з ним ми не зустрічалися — можна знімати бахіли — зате почалося болото. Понад дорого-річкою вийшли нарешті в долину Молоди. Побачене нас вразило — маса брудної води глибиною в людський ріст з величезною швидкістю несеться, перекидаючи каміння і все на своєму шляху. Як добре, що нас ніхто не заставляє власноруч переправлятися через річки, а можна ходити по мостах. Як добре, що там були мости...
      Прикинувши, скільки нам ще місити болото до Осмолоди, взяли по дорозі гарний темп. Прикро, але в мене моментами починала боліти нога. Невдовзі надибали при дорозі цілу поляну підсніжників і різного іншого — гривень так на 200, якби їх усі купляти. Два рази перетинали потічки по залишках вузькоколійки. При дорозі рекламні плакати з оленями і закликами до охорони природи, які чудово гармоніюють із приємними звуками бензопил десь за поворотом.
      Не минуло багато часу, як ми вже сиділи на фундаментально-дерев'яному мості через Мшану. Злегка відпочивши, попрямували на Осмолоду. Широчезна накатана дорога, іде терасою вище річки, цілком в лісі і ніц на горизонті не видно, тільки подекуди з'являються позаду Яйко Перегінське і попереду — засніжений Іґровець. Йшли втомлено, але по-можливості швидко, бо діло йшло до вечора. Перетнули мостом Молоду, далі знову почалося болото, в одному місці практично по коліно і непрохідне. Минули Котелець, роздоріжжя і зайшли в безлюдну Осмолоду. Там присіли, зорієнтувалися, трохи подумали і повернулися через міст до поляни-свинюшника. Відразу ж постала проблема з водою — суміш піску і глини в річці навіть для нас, невибагливих, не витримувала ніякої критики. Лишили Олега на господарстіві і пішли мандрувати околицею. Через півгодини безплідного інспектування долин Молоди і Лімниці на відстані 1 км від табору вирішили не вимахуватися і пішли до крайньої хати в селі, де якраз дядько витягав воду з криниці. Трохи з ним поспілкувшись, поки набирали води, повернулися до намету.
      З тими всіми ходіннями вечеря проходила вже в повній темряві, тільки де-не-де промайне вогник лісовоза, що повертається додому. Невдовзі завалилися спати.

Будильник зранку, звичайно, не просигналив, але чомусь я прокинувся на 15 хвилин раніше від нього. Точно не пам'ятаю, але було дуже рано — щось біля п'ятої, вже сіріло. Нетвердо тримаючись на ногах, почали збиратися. Вмивання в кришталево чистій з ночі річці трохи попустило. Ковтнули вчорашнього чаю і за двадцять сьома пішли на автобус. Їх там стояло аж два, ми погрузилися і поїхали. Вже коли виїхали далеко від Осмолоди, на горизонті з'явилися білосніжні Ґоргани. Ще пам'ятаю з дорожніх вражень цвітіння яблунь в Перегінську і масовий базар в Рожнятові. Вискочили за поворотом на трасу, побачивши на щиті, що до станції 500 м.
      Станція називається Рожнятів, за кутом магазин-бар. Там ми незле перекусили з свіжим хлібом і, взявши по пиву пішли грітися на сонечку на травичці. Десь за годину був дизель з Франківська до Моршина, там чекає електричка. В Стрию підсіли знайомі, які десь бігали по Бескидах. У Львові були перед четвертою. От, мабуть і все.

© Alex, 2003.

Матеріал підготував (написав): Сашко Федоренко

День всіх трудящих

або ж весна в Ґорганах (і в жерепі)

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.