Українські Карпати ::: РЕПОРТАЖІ / Мармарош 2003. Майже технічний опис маршруту.

Мармарош 2003

Майже технічний опис маршруту

(емоції, пережиті нами від побаченого, передати на словах неможливо, тому обмежуся принаймні цим)

Період: 6-9 серпня 2003 року

Учасники: Сашко, Оля, Олена і Олег

Нитка маршруту: с. Ділове – пот. Білий – устя Вел. Розсічі – вирубка під Прелукою – траверс Полоненки – ст. №357 – г. Жербан (1793,4) – г. Піп Іван (1936,2; 1937,7) – озеро в третьому котлі – траверс котлів Попа Івана – пол. Лисича – пол. Квасна – г. Петрос (1780,9) – г. Берлибашка (1733,9) – пол. Берлибашка – траверс хребта Щевора-Бутин – устя Мал. Берлибащика – с. Костилівка

Відбувши цілу ніч у потягах, ми нарешті висадилися з синьо-жовтого дизеля в Рахові. Спортивної форми ніякої - безсонна ніч, алкоголь і нерегулярне харчування даються взнаки. Синтетичний бульйонний концентрат, випитий в привокзальній забігайлівці, зовсім не врятував наші стомлені організми, навіть навпаки...
      За пару хвилин сіли на автобус і через півгодини домчалися до Ділового. Краєвиди милують око — по дизайну тут вже справжнє Закарпаття, але довкола дуже високі і круті гори. Потрібну будку на в'їзді проскочили, але там нікого і не було. Висадилися в самому центрі, навпроти моста. Спитавшись у продавця помідорів, де застава, попрямували туди. Переговори з черговим зайняли рівно хвилину.
      - Куди зібралися?
      - Та на Піп Іван хочем сходити.
      - Документи є?
      - Паспорти.
      - Дорогу знаєте?
      - Знаєм.
      - Один зі мною.
      Олега заводять до капітана, потім просять 15 хвилин погуляти. Наступна інформація така — по телефону начальство в Мукачеві дозвола не дає, так що або треба їхати туди, або по десятці з чоловіка і гуд-бай. Останній варіант нас задовільняє, хоча Олег сторгував лише десятку, чим потім був вельми невдоволений. Далі - потискання руки і наступна настанова:
      - Значить так — Україна наліво, Румунія направо. Якщо підете направо, я за вас більше не відповідаю. Щасливої дороги.
      Добувши бажаний легендарний пропуск, ми повертаємо назад в центр села, стаємо на мості і думаємо, як жити далі. Далі ми з Олегом пішли грабувати місцеві магазини і повернулися з свіжим хлібом, маслом і вином (традиційна ціна 5 грн з 1,5 л). Трохи поправили здоров'я, відмовилися від ідеї снідати в кнайпі, потім — від пропозиції місцевого таксиста підвезти нас в гори (мабуть не безкоштовно), змочили глову в Тисі і пішли дорогою над потоком Білим. За 15 хвилин — столик із лавами і джерело, ознаковані, як "Місце відпочинку". Ну що ж, таке гріх пропустити. Там ми поснідали, і коли вже сонце починає припікати досить сильно, рушили далі. Звідси вже видно на горизонті десь дуже високо вгорі схили Мармароського хребта. Потім виявилося, що такі "Місця для відпочинку" — вздовж цілого шляху. Пройшли місце, де дроблять мармур, потім тартак, на другом березі шлагбаум і поляна, це ніби устя Малої Розсічі. Тут ми питаємося у місцевого дядька дорогу на Полоненку. Він провів нас до устя Великої Розсічі, де орієнтир - дорога перетинає потік мостом, і колиба з лавками. Сам зник в лісі і за 15 хв повернувся з кульком білих грибів.
      Під мостом посиділи з півгодини. Дехто навіть купався, інші - вивчали місцеві геологічні дива. Набрали багато води — попереду затяжний підйом, можливо навіть під сонцем.
      Наступні три години - безперервний тягун, на щастя - в прохолодній лісовій тіні. В одному місці невелика стара вирубка з малиною. Потім, десь на 4/5 підйому — поляна з руїнами хатки, вище по дорозі — джерело. Тут при потребі можна заночувати. Час від часу зустрічаються місцеві грибарі. З нашим темпом ідеться нормально, але психологічно важко. Нарешті вийшли до чорничника, де дорога виположується і виходить на вирубку, звідки раптом помічаємо весь Мармарош. Намічається близький відпочинок, але згаданої дядьком хати ще не видно. Вона виявилась десь за 500 м, за перегином дороги. Під схилом вирівняна площадка 10 на 30 м. Хата потужна, чотирикімнатна, з однією курною кімнатою і дах колись був покритий шифером. Все давно закинуте і поросло кропивою. Але сміття — нуль, що характерно для цих місць. Падаємо біля хати, хоча близько води не видно, навколо — одна малина в фантастичних кількостях. Дорога нижче перетворюється на добре топтану стежку, я нею пройшов десь хвилин 15, з полонини вона заходить в ліс, де невдовзі є вода, потім, очевидно, виходить на поляни під Жербанем. Згодом знайшли слабеньке джерельце на самій вирубці.
      Намет я поставив, але на щось більше ніхто сили не знайшов — гірське сонце приємно припікає і ні вітерця. Тож, поки не похолоднішало, якийсь час ми просто шлангували — часу до вечора ще кілька годин. Нарешті трохи посвіжіло, народ ожив. За 10 хв притягнули купу прекрасних дрів. До заходу сонця встигли перекусити, повечеряти, скуштувати кілька домашніх настоянок і випити кілька казанів зеленого чаю.
      Місцина ця настільки відірвана від решти світу, що здається — там, за гірськими хребтами, крім нас нікого немає. Хоча пізніше ми навіть зателефонували додому. Коли небо порожевіє, вилізли на стріху і спостерігали мармароський захід сонця, попиваючи міцне закарпатське винце. Ненайгірше місце для медитації. Потім стало вже зовсім зимно, деякий час скупчувалися коло вогню, і розійшлися спати. Після безсонної доби майже всі спали мертво.

Наступного ранку, коли сонце вже зійшло над Попом, пару разів заглушивши будильник, я виліз з намета. Поки всі вмилися, нанесли води і шикарно поснідали, вже знов стало спекотно. Вийшли пізно — десь пів на одинадцяту, хоча похід і планувався, як відпочинковий. Бічна дорога ішла ніби в лоб на Полоненку, тому ми туди не пішли, хоча треба було - за 100 м вище там іде прикордонна грунтовкав. Пішли горизонтально, хоча можна було ще йти нижньою стежкою на поляни під Жербанем, а потім виходити на сідло.
      Закинута дорога згодом зникає в малинниках. Трохи там покрутилися, пішли навскіс вгору. Ця стежка в свою чергу, іде через завали, виводить на скелю і чомусь закінчується. Скелю обійшля згори і вилізли на ще одну — чудовий оглядовий пункт, прихований в лісі. Рукою подати — вершечок сорокаметрової смереки. Вниз навіть страшно дивитися. На щастя, лізти хащами до самого сідла не довелося - за 5 хвилин видерлися із вільхового непролаззя на десятиметрової ширини накатану дорогу. Трохи блуданули, треба було відразу лізти вгору, але коли без того обходиться. Зате побачили, що за Совітів дороги робити вміли. Скелі напевно вивалені динамітом, дорога рівненька, можна машиною їхати, не кажучи вже про БМП. На дорозі набрали швидкість і нарешті вийшли на границю. Поряд стоять — український синьо-жовтий стовп №357, румунський жовто-білий і старий чехословацький. До речі, на старих стовпчиках нумерація різниться із польсько-чехословацькими — тут вона типу IV/170. Біля стовпа зазнимкувалися, Оля прямо під слупом знайшла два здоровенних білих гриба. Певно, якби полазити по румунських володіннях, то набрали би на тиждень.
      Спочатку чомусь рушили далі грунтовкою, мабуть так вона нам сподобалася, але ж вона веде траверсом аж до Лисичої, а ми хотіли на хребет. Тому швидко повернулися назад до стовпів і стежкою по нейтралці подерлися на Жербан. Стежка ходжена, але невитоптана, хоча трав'яниста смуга розчищена. На Полоненці бачили дві незрозумілі постаті, які потім зникли. Дорогою — табличка із застережними написами "Attentung! Frontiera. Границя. Border". Забрати собі на сувенір не наважилися, сфотографували. Далі вже починаються зарості ялівця, трохи жерепу і скали, порослі рододендроном. На Жербані — знову стовпи. Видимість чудова. На румунській стороні, видніються дуже високі гори — напевне, Родна. Подекуди блищать дахи сіл. Видно Сигіт і Солотвино і щось ще далі, кар'єри над Діловим і саме Ділове. Взагалі, дивне враження - на нашій стороні можеш назвати чи не всі вершини, на протилежній - хіба кілька. До Попа — недалеко, але весь час по хребтовій пилці, вгору і вниз по скалах. За якусь годинку з численними перепочинками на ягодах — ми в останньому сідлі. Поки відпочивали, на Попі галасувала якась група з 6 чоловік, потім зникли в східному напрямку. На половині підйому я чогось видихся. Довелося позачергово робити глюкозну ін'єкцію у вигляді жмені родзинок з чаєм. Зате за 5 хвилин вибігли на другу від Лисичої передвершину. От і він, НІЧОГЕНЬКИЙ ТАКИЙ. Коли доторкнувся до стовпа, і озирнувся, таке відчуття, що весь світ під ногами...
      На Попі зависли надовго, не менше, ніж на три години. Розпили пляшчину вина, пообідали. Погода — чудова, перемінна хмарність без вітру. Внизу заманливо блищить озерце. Ночувати вирішили саме там. За весь той час так ніхто і не з'явився. Зрештою, нам капітан пообіцяв, що нас наряди не турбуватимуть. Але чомусь немає і жодних туристів, хоча сильно за те не шкодую.
      Почало холоднішати, на котли впали довгі тіні. Перспектива покупатися стала примарною — поки ми спустимося, на озері вже буде тінь. Поплескавши ствопа, пообіцяли повернутися і пішли. Замість проходити всі 5 вершин і повертатися траверсом ми впали до озера найкоротшим шляхом — з сідла. На мою пропозицію полазити по жандармам і спуститися по "зубам" ентузіазму не виникло. Хоча екстріму вистачило, і так до верхнього котла злазили дуже обережно, щоб не покотитися, подекуди на всіх чотирьох. Внизу між камінням — старий і почорнілий сніжник. Трохи поскакали по морені, потім спустилися на таку ж глибину в нижній котел. Біля озера — дві ватри, за 20 м рівне місце для намета. Дівчата все-таки відважились купатися, хоча по другому разу залазити вже ніхто не захотів. Після такої вистави з Олегом пішли за дровами. Смерек тут немає, але біля ватри вже була заготована неслаба купка сухого жерепу, а за півгодини ми привалили таку його кількість, що вистачило на цілий вечір і ранок і ще половина лишилась. Обережно — під ногами наплутана іржава колючка, в кущі босим ходити не рекомендується. На вечерю була знаменита зупа з тушонкою і грибами і "Українська з перцем". Того разу знов не було зимно, але чомусь не спалося.

Зранку окупували "кам'яний сад" — чотири пірамідальні камені в півзросту, розставлені правильним квадратом понад озером. Спостерігали схід сонця над Ненєскою. Потім довго ще лазили довкола, нікому нічого робити, тим більшн, йти звідти, не хотілося. Трохи вище в траві здалеку видно камінь, покритий білосніжним нальотом кальциту. Чорниці якісь гігантські, напевно, тому, що мармароські. Згодом, після сніданку я дочекався тривалого сонечка і покупався. В озері ноги німіють за півхвилини і трохи мілкувато, можна голову розбити.
      В одинадцятій вирушили траверсом. Спочатку там треба обережно лізти по траві, тримаючись за кущі вільхи, але потім стежка виходить до другого котла, повністю заваленого камінням. Краєвиди якісь явно кавказькі, так і хочеться шнурком зв'язатися і на голову щось натягнути. Траверс оббігає все по горизонталі, але ми зрізали, перескакуючи по осипах, які навіть осипами не назвеш – десятиметрові брили. На передвершині Попа (як не дивно, звідси видно весь гребінь, включно із ствопом) з'явилась і зникла якась одинока постать.
      Помалу вигребли на гребінь між першим і другим котлом (ті самі "зуби дракона", як дивитися згори). Постать згори виявилась одиноким туристом, який рухався траверсом в нашому напрямку. Взагалі радянські інженери там такого намутили, що навіть не пройдеш — хотіли зробити п'ятиметрову грунтовку по схилах Попа на висоті 1600, але залупилися, і дорога, яку видно з Лисичої, веде в нікуди. Виліз той чувак і виявився поляком. Хоче йте сам, абсолютно без документів, по якійсь дивній оглядовій карті 1 до 2,5 км через весь Мармарош і Чорногору. Орієнтується слабо — три доби блудив, поки дійшов сюди з Рахова, а це 20 км. Питався про колиби під Фаркау, поки ми не пояснили, що то Румунія і туди не вільно.
      Насмішив той вар'ят нас добряче, попрощалися, він пішов траверсом далі, а ми попрямували до Лисичої. Вийшли на ту недобудовану дорогу і побігли донизу. На горбику над коровами присліи відпочити. Вуйко з чорницями спитав за пропуск. Далі стежкою вниз, і від роздоріжжя повернули на полонину Квасну. Дорога падає вниз, перетинає кілька потоків і виходить до загорожі з вівцями, колиб тут вже немає. Поспілкувалися з вівчарами, молока не було, рушили вгору. На перемичці присіли, почухали потилиці і вирішили — на Петрос збігаємо, але наплечники ховаємо в лісі (останній раз таким два роки назад займалися по-молодості літ, а тепер вже видно старіємо). Перестрівши по-дорозі якихось малолітніх чорничників, потрапили в ліс під Петросом.
      Гора ця дійсно неприступна і дуже крута, для любителів карпатського екстріму дуже рекомендую. Але, як не дивно, жодних скель (повсюдно згаданих) і взагалі відкритого простору тут не виявляється. Все повністю заросле смереками і різноманітними дряпучими кущами. Гребінь підйому дуже вузький і часто треба облазити низом. Подерлися добряче і запарилися так само. На самому вершку – площадка 2 на 2 і зовсім не хрест а тріанг. Краєвиди потужні, тільки з-за кущів в людський ріст в деяких напрямках ніц не видно. Піп виглядає дуже солідно і альпійсько, порівняно з ним на Чорногору навіть дивитися не варта. За 15 хвилин збігли вниз і повернулися до наплечників, забігши дорогою на чорниці. З дівчатами сходили вниз на ферму за молоком і до джерела за водою, Олег за той час перетягнув речі вище на 50 м. Молока вже не було (а годину назад – ще не було), тому скатали губу і набрали води.
      Понад стежкою пообідали, десь годину відпочили і полізли на Берлибашку. На відміну від Петроса вона розчищена і дає не менш чудові краєвиди. Там знову посиділи з годину, спостерігаючи переміщення грози з Близниці над Ясинею на Чорногору. Десь перед тим, ще здається на Петросі я тихенько зарізав варіант з поверненням в Рахів хребтом і тепер просунув цю ідею в маси. Маси, здається не проти. Тож сьогодні ночуємо на полонині Берлибашці і завтра — в Костилівку. Спуститися з Берлибашки виявилося не так просто. Стежки в той бік взагалі не було, або йшла десь значно правіше, тому залізли в якісь хащі і там сіли. Була ідея зателефонувати в Рахівський КРЗ і запитатися стежку (:->), але потім вирішили вибиратися своїми силами. Для продирання напролом вниз своїх сил забракло би, тому спокійно обійшли краєм полонини в напрямку Лисичої до такого місця, де вона спускалася досить низько, вискочили на якусь галявину, а потім на дорогу з Лисичої хребтом. Згодом знайшлося відгалуження на полонину.
      На пол. Берлибашці стояло купа корівників і галасували гуцули, тому ми базувалися трохи далі над переліском, за 20 м від зруйнованої хатки. За справами господарськими провтикали червоний захід сонця. Намет того дня ставили дівчата. За вечерею допили символічні залишки горілки і пішли спати.

Зранку піднімалися розслаблено, готували щось дуже наворочене — смажили цибулю на салі, то все тушкували з м'ясом і мішали з гостро приправленою гречкою. Потім сонце вилізло з-за смерек, і годинці в 11-й вийшли. Хотіли спускатися дорогою, але вуйко на полонині направив нас на путь істинний. Замість заваленої тракторної дороги по коліна в болоті всю дорогу до Костилівки йшли гарним райтштоком, на кшталт Сивульського траверсу. Води вздовж нього навалом, а на півдорозі ще й колиба (в доброму стані, з пічкою і окультуреним джерелом). На стежку з полонини заходиться зразу за колибами, а якщо йти з Костилівки, то перший поворот направо за шлагбаумом і хатою лісника на усті Малого Берлибащика. Ще по стежці в одному місці був лісоповал, потім молоді смеречки, а за ними – справжній душ із жолоба на потоці. Ще через кілька колін вийшли на останню поляну з оленячою годівницею і ожинником, а звідти спустилися до згаданої хати.
      Десь за 20 хвилин ходу пройшли лісопилку (чи то лісокомбінат), дорога входить в її територію і виходити треба через ворота, і опинилися перед першим баром Костилівки, де був непоганий дерев'яний дизайн і холодне свіже розливне пиво по 1.50. Як тут не зупинитися? Під враженнями від випитого пива пройшлися селом вздовж Тиси і через міст вийшли на трасу. Будь-які сумніви на рахунок проблеми з транспортом у суботу розвіяла поява за 5 хвилин маршрутки до Рахова.
      Отже, перед четвертою ми вже сиділи на вокзалі, оскільки вперше за чотири дні почався дощ. Взагалі плани були грандіозні — попити вина на річці, пройтися містом, повечеряти в кнайпі і чекати нічного потяга, але оскільки дощ затягнувся надовго, то просто купили вина, свіжого гарячого хліба і перебазувалися на лавки під навісом на пероні. Оскільки плани на культурний відпочинок в Рахові були остаточно зірвані погодою, то докупили ще пива і сіли в дизель на Коломию. Їхали цілу ніч, з трьома пересадками, дорогою трохи поспілкувалися з колегами по нещастю. В Делятині був сильний дощ. В Франківську ще їли нездалі хот-доги, знову з пивом. У Львові були вчасно, після сьомої ранку і по обіді вже знов пили пиво.

Пост-скриптум

Транспорт:
      -- туди: всього 9,5 годин і 11.60 грн/чол
           - потяг №76 Перемишль – Чернівці до Івано-Франківська (23.06 – 1.26), 6.25 грн заг.вагон.
           - дизель Івано-Франківськ – Рахів (2.13 – 7.40), 3.85 грн (квитки продають в потязі з касового апарату). Нам пощастило – потрапили у відремонтовану “Червону Руту”. Тепер вона синьо-жовта і називається “Галичина”. Всередині дуже пристойно – лавки чисті, вікна євро, двері закриваються.
           - автобус Рахів – Ужгород до Ділового (8.05 – 8.30), 1.50 грн.
      -- назад: всього 12 год і 9.70 грн/чол
           - маршрутка з Костилівки до Рахова, 1 грн.
           - дизель Рахів – Коломия до Делятина (19.15 – 22.30), 3.10 грн (якщо взяти квитки в касі прямо до І-Фр., то вийде дешевше).
           - дизель Делятин – Івано-Франківськ (~23.05 – 00.30), 2.50 грн (пересідати уважно, там стоїть ще один)
           - дизель Івано-Франківськ – Ходорів (1.52 – ~3.30). У Франківську за кутом можна закупитися холодним пивом і гарячими хот-догами. Вважайте на охоронців правопорядку !
           - дизель Жидачів – Львів (~4.00 – ~7.30), квиток від Івано-Франківська до Львова 4.10 грн.

Інформація про наявність мобільного зв'язку на маршруті (Kyivstar, телефон Ericsson):
      -- зв'язок відсутній (взагалі або одна поділка без назви передавача):
           с. Ділове, долина Білого, озеро під Попом, пол. Квасна (сідло між Петросом і Берлибашкою);
      -- зв'язок 100% (стабільно 4-5 поділок з 5 + можливість зателефонувати):
           верхня частина тягуна на Прелуку, хата під Прелукою, Жербан¹, Піп Іван¹, верхня частина Лисичої, Берлибашка, пол. Берлибашка, Костилівка, Рахів.
      ¹ – передавач Тячів, у всіх інших випадках – Рахів;
Крім цього, у всіх місцях є сигнал UMC і більше, ніж півдесятка різних румунських і мадярських операторів (R Dialog, H Pannon, Globtel, Eurotel, Cosmorom, Vodafone HU, решту не запам'ятав). Візуально майже весь час можна було бачити радіо/телевежу над Раховом, а також кілька — на території Румунії.

Зв'язок при русі в потягах на трасі Львів-Рахів (інформація ще з минулої поїздки):
перерви у покритті не більше півгодини, почергово ловляться передавачі Львів, Ходорів, Новий Розділ, Жидачів, Бурштин, Івано-Франківськ, Коломия, Печеніжин (чомусь), Яремча (стабільно від Делятина до Ямної), Яблуниця (у Ворохті слабкий сигнал, у Лазещині та Ясині нормальний), в Квасах немає, від Білина і до Костилівки стабільно Рахів.

© Alex, VIII.2003

Матеріал підготував (написав): Сашко Федоренко

Мармарош 2003

Майже технічний опис маршруту

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.