стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Богдан–Шибене 2003 (16.08–20.08) :::

БОГДАН – ШИБЕНЕ 2003 (16.08–20.08)

Бігали:

Алла Боровик, Максим Боровик, Юрій Довбуш, Богдан Гавриш, Юрій Гавриш, Мар’яна Гавриш, Світлана Клак, Володимир Клак, Павло Гац, Андрій Заблоцький, Євген Соколюк, Андрій Груша, Володимир Гладкий, Віталій Анзін – м. Тернопіль;

Андрій Яворський, Віталій Горєлов – м. Івано-Франківськ.

Як казав великий: „Якщо можеш не писати, набери це на компі – іншим буде легше читати”. Щойно повернувшись з походу, хочеться нашкрябати про усе, що сталося. Хоча би для того, аби пам’ятати, що було насправді, коли розказуватимеш пережите зеленим городянам і добавлятимеш у розповідь двох-трьох ведмедів залежно від кількості та статі слухачів.
Нарешті прийшов той день, коли залишилися позаду розпечений асфальт, маршрутки та їхні пасажири. Свободу попугаям! Пакуємо рюкзаки, хапаємо квитки і ми вже майже кандидати у люди.
Нас поки двоє: Андрій Яворський і Віталій Горєлов (той, що тисне клаву :). Обоє трудимося на благо Батьківщини і себе у рідному нєфтіку (Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу). Боремося за підняття науки і зарплати.
На вокзалі у Івано-Франківську зустрічаємо наших студентів Сергія та Толіка. Вони також зібралися у гори, тож їхати буде веселіше. Останній рубіж – рахівський поїзд. Хто ним не їздив, рекомендуємо! Це чудо їздить вже купу років і знає море туристських байок про володарів квитків Івано-Франківськ (або Львів) – Рахів (Сан Франківськ і Львів можна переставляти місцями, аби нікого не образити). Щоби насолодитися усіма його вигодами, дуже рекомендуємо почати подорож зі Львова. Тоді у Вас буде значно більше часу, аби ознайомитися із дизель-поїздом (він же „раховоз”, він же „худобовоз” – нам було подано російський еквівалент цього слова, але рідною мовою воно звучить трохи... словом, негарних слів у своїй розповіді вживати не хочеться). До честі поїзду Івано-Франківськ - Рахів необхідно справедливо зазначити, що існує його апгрейд синього кольору, який зветься "Галичина", блищить усередині і має металопластикові вікна, що ВІДКРИВАЮТЬСЯ!!! Проте ми, як справжні туристи, їхали Рутою.
Подорожі зі Львова та Івано-Франківська до Рахова відрізняються, зрозуміло, тривалістю поїздки, м’якістю сидінь (львівські м’якші) та кількістю ідіоматичних виразів далеко не місцевого значення (по м’яких сидіннях львівського поїзда легше писати кульковою ручкою та вирізати там щось ножичком – напевне, аби було легше знайти дорогу назад, зате у франківському поїзді лавки дерев’яні – ієрогліфи залишаються на роки, хоча різьбити їх важче – тому кількість викладок на біологічні та інші розумні теми менша, проте це не применшує їхнього значення в очах авторів цих творінь).
Ось він, час „Ч” – рівно 01.52 плюс пару хвилин, поки машиніст кличе маму (напевне, поїзда) і з її поміччю ми вирушаємо у ніч.
Омріяний початок відпочинку! Ритмічно постукують у темноті колеса, соромлячись себе, світять лампочки у салоні, поступово червоніють носи у пасажирів.
Потроху спливають години. З’являються нові люди. Вони приносять з собою коси, горілку та інші предмети сільсько- та народногосподарського значення. Позаду нас назріває катаклізм. Група із семи-восьми підлітків (теж із червоними носами) „рєшают праблєми”. Тут відкриваються двері і починає тягти холодом. Вирішує здійснити подвиг семирічний хлопчак, який продирається через лінію фронту, де ідуть останні приготування перед боєм. Однак, не встигає він закрити дверей, як капітулює перед важкою артилерією своєї бабусі, шо копняками (у прямому сенсі) та відповідними мовними засобами заганяє його на місце і наказує не рипатися поміж дорослими „вояками”. Тут з’являється розумна людина, котра подає конструктивну і компромісну пропозицію: „Чєлавєкі, давайте, підемо вип’ємо”. Обидві сторони пристають на це і зникають у сусідньому вагоні, звідки невдовзі починають долітати їхні голоси.
Приходить місцевий бомж (живе у поїзді), оцінює вміст салону, сидить кілька хвилин і йде геть. Замість нього з’являється новий персонаж: трохи недопивший чолов’яга з кислою фізією і немитою головою, на мить зупиняється, чухає за вухом, потім простягає руку уперед, каже „Ага” і йде у вказаному собі напрямі.
Цього року Бог милував від чотирирічного терориста, що минулого сидів у нас за спиною і до самої Ворохти тріскотів своєю зброєю. Батьки, задоволені тим, що їхнє чадо було по самі вуха зайняте іграшкою, і не думали заважати йому. Уперше жалкував, що батарейки сідають так повільно.
Переривається відпочинок Толіка, який мирно дрімав на своєму рюкзакові: біля нього сідають двоє косарів і починають розмови на філософські теми. Гучність така, що чути, мабуть, у кінці вагона. Тут з’являється стара фігура (певне, рука показала назад), каже: „У Ворохті – як не туман, то дощ” і знову зникає. Після цього ми бачили його ще разів зо п’ять (два із них – з ліхтарем). Вирішуємо, що вуйко перераховує вагони.
Обговорюємо маршрут. Ми хочемо пройтися кордоном через два Попи. Сергій рекомендує зійти у Костилівці – мовляв, там менше проблем із прикордонниками. Думаємо, що зможемо чесно пройти Ділове.
Пасажири заспокоюються...
У Квасах Сергій з Толіком виходять. Вони вирушають на Близницю.
Вже не працює ні умс, ні кієвстар – єма.
Потроху світлішає. У поїзд знову приходить життя: народ починає тверезіти, вдягатися і місцями взуватися. Як казав один інтелігентствующий гуцул-таксист із Ільців: „Нащо у літі ванна?” Але протигазами вагон чомусь не комплектують. Їх, мабуть, розікрали зі складу ще „до історіческого метєріалізма”.
Так, пляшка за пляшкою, кілометр за кілометром поїзд дотягує до Рахова. UMC працює! Реклама по телевізору не обманула. Можна подзвонити додому.
Виходимо з вагону. На запитання, як добратися до Ділового, місцевий гуморист відповідає питанням: „А ви туди хочете іти пішки чи їхати?”. Вирази наших на наших обличчях не припускають діалогу і він додає: „Та є такі, що ходять пішки”.
Автовокзал у Рахові секунд за двадцять ходу від залізничного За п’ять хвилин по приїздові купуємо квитки на Рахів-Ужгород (близько 8.00) до Ділового. Радіємо, що усе складається так просто. Думаємо про те, якою дорогою йти із застави. Ікарус вже мчить нас підйомами та спусками, у салоні десятеро чоловік, тож наші рюкзаки їдуть на окремих місцях навпроти нас. Потроху люди назбируються, але ми робимо вигляд, що то – не наше.
Ділове! Приїхали, ось він – початок щастя. Зараз, зараз, усе буде зараз! Виходимо з автобуса, питаємося у першого ж діда, якого зустрічаємо, де тут застава. Бачимо, у цьому районі мода відповідати запитанням на запитання: „А вам тра то де вони сплют чи ходют?” Повторно задаємо те ж саме питання. Отримуємо ту саму відповідь. Мимоволі згадується Ільфо-і-Петровський двірник, який слабо розбирався у класовій структурі суспільства. Дякуємо, ідемо далі. Дідусь пояснює нашим спинам, що спить він там, де прикордонники уже „не сплют”.
О, перша людина з одухотвореним обличчям. Він уже збирався кудись йти, але, побачивши нас, зупинився. На наше улесливо усміхнуте „добрий день” протяг свої документи, запитав хто, звідки і куди йдемо. Пояснили, що на Піп Іван. Прикордонник відправив нас на заставу.
Застава у Діловому чистенька, акуратна, є паркан. Коли ми підходили до воріт, черговий вийшов назустріч нам із такою швидкістю, ніби збирався перехопити нас у польоті над ними. Чемне вітання, набір стандартних питань. Дізнається, що окрім паспортів, вух і відсутніх хвостів у нас більше ніяких документів нема. Демонструє знання старої назви Франківська. Питає, чому не хочемо на Говерлу. Кажемо, шо там уже були. Наказує чекати начальника застави і забуває про нас.
Десантуємо рюкзаки, до яких ще на звикли. Ходимо попід парканом управо-уліво за п’ять метрів від них. Навпроти нас, на тому боці дороги, стоїть 968-й „Запаршивець”, у якому сидить дідуля у капелюсі і пильно-пильно вдивляється у наші ворожі обличчя. Напевне, думає, яку ж капость вирішили зробити ці шпійонські душі товаришеві Сталіну. Да, попав би до такого років тридцять тому – мабуть, лампу би в очі і „Где был в ночь с восьмого на девятое марта?” Але зараз він тільки спостерігач. Та й вибору у нас немає. Тому гуляємо під його наглядом.
Нарешті, до нас виходять. Питають, хто старший. По паспорту старший я. Беру документи, йде усередину. Прошу показати куди. По тому, як провожатий стукав у двері і просив дозволу увійти, розумію, що „торг здесь неуместен”. У кабінеті начальника застави тихо і строго. Момент, самі розумієте, хвилюючий, тому я не помітив, чи висить там патрет якогось політичного вождя, іншим разом перевіримо.
Вітаємось. Поки що усе іде, як по маслу. Кажу звідки і куди, хоча це йому і так уже повідомили. Вітає наше бажання походити кордоном, але пустити не може, бо у нас немає маршрутного листа і дозволу Мукачівського прикордонного загону на проходження вказаною територією. Рекомендує повертатися, звідки приїхали. Для пущєй важності показує журнал, у якому записано прізвища, номера паспортів і стоять „криваві” підписи смертників, які все-таки вирішили порушити заборону і пішли на маршрут. Звідтіля їх успішно зняли (дорога-то – одна) і оштрафували з вовчим білетом. Коли-небудь ці дані потраплять у якийсь нещасний комп’ютер із сімовською пам’яттю, але саме цей мотлох при спробі легально пройти маршрут наступного разу опустить перед порушниками шляхбом. Тому, аби уникнути у подальшому подібних ситуацій, давайте боротися за звання туристів „высокой культуры и быта”.
Для того, щоб отримати дозвіл на проходження прикордонною територією, потрібно зробити наступне. Перво-наперво, потрібно мати так званий маршрутний лист або маршрутну карту. Якщо довжина маршруту менша за 130 км, оформляєте маршрутний лист, якщо більша – маршрутну карту. Як оформляються ці папері, можна дізнатися у центрах туризму. Там же візьмете і бланки. Маршрутний лист чи карту можна набрати і самому, по формі, звісно.
Наступний крок, без якого перший ні чого не значить – отримання на оформленому і 33 рази передрукованому папірцеві печатки МКК – маршрутно-кваліфікаційної комісії. Вона знаходиться при Вашому центрові туризму. Тепер Ви вже людина, але з точки зору прикордонників ще не зовсім турист.
Залишається остання процедура. Необхідно писати листи. Кількість їх залежить від того, куди маєте бажання пройти. Якщо до Стогу і назад, лист має бути адресований: Мукачівський прикордонний загін. Начальникові прикордонного загону полковнику Усманову Тальчату Равілевичу. Коли ж хочете пройди далі Стогу, потрібно писати ще одного: Чернівецький прикордонний загін. Начальникові прикордонного загону полковнику Чубюку. Тексти чолобитних однакові: „Група туристів з м. Чикаго просить Вашого дозволу на проходження підпорядкованою Вам територією з... до Стога Мармарось” (це у Мукачеве) і „від Стога Мармарось до... з метою проведення польових робіт та пошуку батарейок, на яких працювали динозаври” (це у Чернівці). Стіг – це межа володінь Мукачівського та Чернівецького прикордонних загонів.
У разі порушення описаного офіційні санкції такі: перший раз – знімають з маршруту і видають офіційне попередження, другий раз – штраф 17 грн., третій раз – зрозуміло, також знімають з маршруту і штрафують, вроді, на 34 грн., на четвертий раз – б’ють по пиці, вішають табличку "чайник", садять на автобус і випихають у Валя-Вішеулуй :). З надійних прикордонних джерел стало відомо, що офіційні заходи чомусь відрізняються від реально існуючих. З метою підтримання правопорядку на кордоні на перший Вас (не дай Бог, краще казати їх, хоча і так зле) звільняють від попередження і штрафують на 50 грн. Якщо зловлять на тому ж маршруті через день – беруть вже 100 грн (можуть і погладити по моніках). Про подальші порушення і передбачені покарання історія не каже нічого.
Ну от, словом, як ви вже зрозуміли, у Діловому в нас нічого не вийшло (ми не ламери, просто у нач. заст. був поганий настрій і на консенсус він не вівся). Єдиною світлою плямкою стало прощання із начальником застави, який гаряче потис руку і повідомив, що вирішити свої проблеми ми можемо у Мукачеві у понеділок.
Була субота, до понеділка чекати не хотілося, тому вирішуємо повернутися до Рахова, а там подивимося.
Простояли на зупинці у Діловому хвилин тридцять-сорок, поки під’їхав автобус. Нам сьогодні щастить, принаймі з транспортом. Шофер погодився нас узяти, хоча салон був забитий. Веселий молдаванин усе натякав молодій особі, що конче потребувала зупинки, що з „цим” потрібно гратися обережно. Але, судячи зі всьогу, ігри вже закінчилися...
Назад їдемо стоячи, причому задом наперед. Трохи незручно. Але то дрібниці, адже нас чекають гори. Ентузіазізму повно. Вирішуємо долю не випробовувати. Будемо чесними туристами і з прикордонниками не гратимемося у хованки.
От і Рахів. Тільки-но були тут. Сонце пече немилосердно. Досліджуємо автостанцію. Санвузол знаходиться зліва від входу у кількох метрах. Хоча у проході між двома стінами і висить на шнурку табличка „Платний туалет”, погляд шукаючого усе одно впирається у величезну купу сміття. Тільки титанічним напрягом фантазії можна доперти, що перед цим звалищем знаходиться поворот і, якщо спуститися сходами униз до підвалу, то, нарешті, вдасться дістатися стратегічно важливого місця.
На автостанції затишшя між рейсами. Стоїть тільки потужний бус на Прагу. Біля нього юрмляться цигани в надії не знати на що. Дещо пожвавлює обстановку молодий бомжик. Каже, що йому п’ятнадцять, хоча на вигляд – усі сімнадцять. Поки не намітить жертву, стоїть з індиферентним виразом на обличчі, але, якщо вже побачить когось, то кривиться і його відразу стає шкода – професіонал. Такса у нього – п’ятнадцять копійок. Краще переплатити, а то, коли зберешся перекусити, стане навпроти і, наче художник, почне тебе вивчати. Довелося нагадати, що податок сплачено. Він, вибачаючись, що забув (ну, звісно ж, на вокзалі десяток людей, де тут усіх запам’ятаєш), йде геть. Підходить до якоїсь пані, що нервово переписує до блокноту текст уже другого щита із розкладом руху та Правилами користування автобусним транспортом України. Пропонує видати ті ж п’ятнадцять копійок, на що отримує: „Парєнь, я в чужой странє”. При цьому наші фейси стають жовто-блакитними і хочеться підняти стяг: для когось і ми – закордон!
Заходить група місцевих. Швидко складаються до купи дві лавки, витягаються котлети, помідори, варені яйця і усе інше, що прийнято їсти у центрі будь-якого європейського вокзалу. Несподівано підходить їхній автобус, усі наїдки поспішно скидаються у торби і знову стає тихо. Заходить працівниця вокзалу. Ми з Андрієм дістаємо за те, що лавки зсунуті докупи і стоять у центрі залу. Крити нічим – вони дійсно там стоять.
Чмихає ще одна Рута, давно вже не червона. З’являються нові люди – вокзал живе своїм життям. До залу заходить велика група туристів. В очі кидається організація.
Судячи з усього, вони збираються їхати тим же автобусом, що і ми. Прикидаємо: до Лугів – максимум Пазик. Нас разом – шістнадцятеро, стільки ж рюкзаків плюс місцеві. Заспокоює те, що за розкладом на Луги є два автобуси.
Потроху розговорюємося. Виявляється, група із Тернополя. Має на меті також відвідати прикордонну територію. Ділимося своїм досвідом спілкування із прикордонниками у Діловому. Ситуація міняється. На відміну від нас, у тернопільчан є маршрутний лист. Просимося на його поля. Потрібно зробити ксерокопію. Засєданіє продолжаєтся!
Ідемо до одного магазину – зачинено, спацируємо до другого – зачинено, рвемо в одну фірму, другу – немає або зачинено. Ксерокса не знайшли ні у районній лікарні, ні у прокуратурі (правда, там ми шукали акуратно). Через п’ятнадцять хвилин пошуків увесь центр Рахова знав, що нам потрібен ксерокс. Нам співчували і пояснювали, що субота у ксероксів – вихідний день.
Словом, номер провалився. Робити нічого, тут і автобус приїхав. Йдемо на посадку. Промайнули останні сонні секунди. Сонце знову починає палити, життя кипіти, а ми – розв’язувати все ту ж задачу: як у такий маленький автобус влізе стільки туристів з наплічниками і така ж кількість людей?
Впихання себе та ноші триває уже десяту хвилину. На рахунку кожний літр об’єму. Місцеві, які вже сиділи в автобусі, розважаються, дивлячись на нас. Щоб і вони чимось зайнялися, підкидаємо вправу для мозку: а як же вони будуть виходити, коли ми так серйозно пакуємося?
Усе, досить корчити міських. Переходимо на вільну мову. Ади, легше говорити і стояти простіше, направду, йо! Шофер – молодець: чекав, доки ми сі запакуємо, а коли усе було реді і повітря, набраного у легені, за розрахунком мало вистачити на сорок вісім секунд поїздки, вийшов кудись на десять хвилин. Нам уже весело. Спільна праця зближує. Тернопільчан по ніках ще не знаємо, але видно, шо свої люди. Місцеві притихли. Кожен зайнятий своїми думками. Але видно, шо думають про одне: як-то звідси вілізати на світ. Тут і „йо” не помічник. Для тих, хто не знає, „йо” (не плутати із „йов”) – це еквівалент слів „так”, „ая”, „ага”, „ає”, „ади” та інших. Взагалі цим словом можна висловити практично усе, що необхідно.
Нарешті, прийшов шофер. Двері давно заперті. На них можна спиратися усією вагою – вікна завбачливо заґратовані арматурою. Видно, такий стиль поїздки тут не дивина. ПОЇХАЛИ!!! Ну, не так гордо, а зовсім потроху, бо двигун ПАЗика не розрахований на СОРОК без зайвої скромності пасажирів і шістнадцять рюкзаків. Кілька різких поворотів та гальмувань роблять свою справу: стає вільніше. Але три рюкзаки, які затисли ліву ногу, чомусь легшими не стають. Користуюсь правою.
До речі, про другий автобус. Виявилося, що по суботах і неділях з Рахова є тільки один рейс в сторону Богдана, Лугів і Усть Говерли – о 13.40. Рейс о 16.40 додають в будні дні. Так що наші зусилля були не марними.
Робити нічого. Сміємося самі з себе, з місцевих, з автобуса та з усього, з чого тільки можна. Аборигени повідомляють відомості про своє життя. Роботи – нєт, грошей – нєт, форель – є, але ловити не можна. Коротше, планета Шелєзяка.
На якомусь підйомі двигун ледве не замовкає, по тілу проходить холодок, але в салоні така спека, що він одразу зникає. Декому щастить: стояти біля відкритого люка – то задоволення, яке за гроші не купиш, це – результат відповідного розташування зірок та рюків.
Так і їдемо. По дорозі питаємося, чи можна знайти у Богдані ксерокс. Кажуть, що у сільраді є все, але різнобій у відповідях на запитання, де знаходиться сама сільрада, примушує замислитися: а чи є вона там узагалі?
Нарешті! Зупинка, де хтось має вийти. Ага, сміялися з нас! Пані не залишається нічого робити, як зняти взуття і пройтися по кріслах. Вільне місце миттєво захоплюється, а його щасливий володар – завалюється ен-кілограмовими рюкзаками.
От ми і у Богдані. Нічим не примітне на перший погляд село. Головна архітектурна споруда – прикордонна застава.
Переходимо через місточок і зупиняємося на спиляному дереві. Тут через кілька дворів кожен має свою пилораму. Ліс – головне джерело прибутків у такій місцевості.
Проводиться коротка нарада. Вирішено, що на заставу йде пані Алла. Вона має досвід у таких питаннях і йде лише з паперами. Тому, якщо її не пустять, то ми не світимося.
Беру для крутості у руки рацію (це мало справити на місцевих враження, інший примірник – в Андрія) і йду шукати сільраду і ксерокс. Підходжу до панянки. Каже, що сільрада – метрів за п’ятдесят. Проходжу метрів двісті – сільрадою і не пахне. Стоять двоє чоловіків. Питаю про сільраду. Виявляється, вона не менше, як за два-три кілометри у протилежний бік. Для горян шо кілометр, що п’ятнадцять – усе одно. Воно може бути сформульовано як „та, тра троха йти”. Якщо скажуть „кусок ходу”, то питайте якого: пішого, тракторного чи літаком. Про відстані потрібно питатися у піших годинах і множити це на два. Так нас обманули минулого року. При спускові з ПІЧа через Смотрич у Дземброні (була середа, народ гуляв весілля (з суботи) нам сказали, що до Верховини п’ятнадцять кілометрів. Ми наївно повірили і пішли пішки. Виявилося, що туди більше тридцяти, але хто то рахує (іноді варто дивитися на карту)

Богдан Місцевий готель

Таке саме і з годиною. Не всі на Україні живуть за київським часом. Жителі Богдана, наприклад, користуються якимось незрозумілим, що відрізняється на мінус дві години (румунський – на годину).
Знаючі люди сказали, що ксерокса у сільраді отродясь не було. Зате у селі є чоловік, який має сканер і комп’ютер з принтером! Але він зараз на роботі – краде ліс.
Робити нічого: чекаємо результатів походу на заставу. Слава Богу! Є нормальні люди на світі! Аусвайси у руки, коротка звірка маршрутного листа із представленим стосиком документів, констатація неспівпадання 90% прізвищ у листі з наявними паспортами, невеличка нарада з самим собою і прикордонник вирішує нашу долю: жить будут. Ура! Сьогодні відпочиваємо, а завтра вранці йдемо на порушення прикордонного режиму із представником законної власті.

Обзервація території показала, що у Богдані порєдній групі із 16 туристів і переночувати ніде, бо вся територія села горбиста і кожний вільний метр зайнято. Правда, можна відвідати будиночок відпочинку зі всіма зручностями за 25 у йо, але шо ми тоді за туристи! Нам дозволяють переночувати у самому серці села – у парку навпроти прикордонної застави. Швидко розбиваємо намети, готуємо хавчик, напитки – відзначати знайомство.
Поки ми це робимо, біля нас рояться місцеві дітлахи. Їм потрібно усе, що лежить далі одного сантиметра від намету. Інтелігентно пояснюємо ситуацію, але вони натякають, що ми у них у гостях, а вони – у своєму парку. Напруження не виникає, усі залишаються при своєму.
Процес знайомства розпочався! Точно, ми не помилилися, Тернопіль: своє місто і у ньому живуть свої люди. Пані Алла зараз професійно займається туризмом, пан Богдан – викладає у технічному університеті, Юра – програміст (тисну руку, хай живе С++ !), Світлана працює у комп’ютерній фірмі і про драконів на відпочинку і чути на хоче. Погоджуємось. Решта молодих туристів з точки зору податкових органів поки що мають повну свободу.
Ну от, можна і роззирнутися. О, та ми не одні! Поки ми запасалися калоріями на день завтрашній, на нас прийшла подивитися ледь не половина села. Не знаю, шо у нас було такого цікавого, але народ стояв півколом, у центрі якого сиділи ми. Згадався мультик про Кешу у той момент, коли він давав концерт. Тільки ми не концертували, але, судячи з усього, ще трохи, і на нас почали б продавати квитки.
Аборигени зрозуміли, що їх викрито і потроху розсмокталися.
Проїхала вантажівка. У кузові повно людей. Свистять і гикають. Вирішуємо, що у дурці день відкритих дверей.
Сутеніло. Тривало друге коло знайомства. Лєпота! Гарна компанія, цікава розмова, підтримка Івано-Франківського спиртогорілчаного об’єднання та Мягкова – про що ще можна мріяти?! Мисливські ковбаски смачно шкварчать на вогні, збоку димиться супчик, поруч лежать огірочки, помідорки – ідилія. Са-а-ло? Так воно ж тутечки!
Слово за словом, чарочка за чарочкою досягаємо апупею задоволення. Але день ще не закінчився. Зусули знову ідуть у наступ: по наших обличчях застрибала червона плямка лазерної указівки. Певно, ми мали дуже здивуватися цьому чудові техніки. Проте, у нас є гідна відповідь: шестиамперний акумулятор ліхтаря Андрія із триватною галогенкою розстрілює нападника снопом сліпучого світла із тридцяти метрів, чисто тобі гіперболоїд інженера Яворського! Камікадзе добиває град сміху, після чого осоромлений диверсант зникає і більше не наважується наближатися.
Уф, відбилися! Но враг нє дрємлєт. Місцеві вирішують показати нам усе, на що вони здатні. В діло йде важка техніка. Разів зо два з дороги з’їзджає моцик і пре просто на нас. В останній момент різко повертає ліворуч і, певно, дуже задоволений собою, богданець зникає у темряві. Ми обираємо нову тактику: повне ігнорування. Як відомо, копати повітря ногами важко, тому гонщик заспокоюється. Пробуємо ліхтарем дістати білку з сосни. Не вдається. Та й білки там немає... Пора спати.
Підйом о шостій, сніданок, збір манаток і о 8-й нас вже чекає прикордонник. Будемо йти у супроводі лейтенанта, тому документів нам не тра. Наплічники залишаємо у місцевому підвалі. Як повернемось, розрахуємося пивом.

Біла ТисаПетрос

Переходимо через Білу Тису біля застави і вйо! Підйом спочатку крутий, потім крутіший, потім – ще крутіший. Серпантином ліземо на гору, що навпроти Богдана. Нарешті, взято. Маємо нагоду оцінити розміри цього гірського села. Здорове! Проходимо повз ретранслятор і пинзлюємо далі.
Перша зупинка на полонинці. Полонина населена, умс працює. Дзвонимо додому, хвалимося, шо вже в Румунії і з нами прикордонник (не уточнюємо, чий). На полонині живе сім’я і коники. Пригощають молоком. Ті, хто пробував, коментарів не потребують, хто не пробував – не зрозуміють. Клас! Супер-бупер і чотко!

Життя на полониніКоники, любов

Наша мета на сьогодні – Скелі Смерті (напрям). Не дуже оптимістична назва для початку дня, але туди ше шнуркувати двадцять км, тому підіймаємося і валимо далі. Дорога звідтам одна, широка (Урал проїде легко), тому варіантів піти іншим шляхом – 0. Години через дві нас наздоганяє гуцулятко на конику: доправляє паленку. Розуміємо перевагу подорожування з прикордонником – власть і все тут. А з нев тра бути добрим і вона, мо’, не помітить твої дрібні вилазки куди не треба.

Настрій, конешно, покращується. Сергій обіцяє нам, що зайдемо дорогою ще на одну полонину і там може бути бринза. Гуцульська, справжня, а не на пепсіні, якої повно на базарах Косівщини.
Сонце потроху займає потрібне положення, нагадує, що ще серпень і воно на роботі. Підйом продовжується. Локальним апогеєм є тридцятиградусна з копійками гірка. Пробую побігти. Сергій моментом наздоганяє. Потрібно віддати належне: прикордонники свою службу несуть справно, серед них ми не бачили жодного телепузика. За цією гіркою час звертати з дороги у ліс. Обзервуємо місцевість, хвотографуємо усе, що не рухається, і пірнаємо з дороги направо під сосни (ніяких стовпчиків і позначок там немає).

Петрос Казка

Продовжуємо шлапакувати в тіні гігантських дерев. Запах кльовий, тепло, трошки дує вітер, подекуди розкидані порожні пляшки. Дорога обжита, видно, що тут їздять мотоцикли з колясками. Підйом не дуже важкий.
Хвилин через тридцять вискакуємо на другу полонину. Справа – Петрос. Аж дух перехоплює. З цього боку на нього вилізти було б важкувато. Немає ні серпантину, ні любимого траверсу, тільки одна вертикальна злітна смуга. Круто. Лівіше від нього – Піп Іван у всій красі. Відслужив ранішню службу, відпочиває, дивиться на нас, комах. Єсно, любуємося, фотографуємо.
Зліва від нас знаходиться не те щоб колиба, а конструкція з дощок, де, видно, уночі перебувають вівці. Справа унизу – водопій. Кришталева холодна вода – от що нам зараз потрібно. Напуваємося. Відпочинок закінчено. Пора йти далі, бо пройдено тільки половину.
Ноги в руки – йдемо. Все угору та угору. Постійно рухаємося второваним шляхом. Тут не промахнешся. Ці дороги з’єднують між собою полонини, тому йти не так уже й складно, але сили витрачаються дай Боже.
То справа, то зліва зустрічаються малинники та чорниці. Їх тут море. Важко відмовити собі у задоволенні зупинитися на кілька секунд, аби клацнути кілька соковитих ягід.
Дорога йде через незліченні потічки (3 штуки). Біля кожного зупиняємося та поповнюємо запас рідини в організмах. Деякі з них такі мілкі, що доводиться віджиматися, аби набратися дорогоцінної вологи.
От і третя полонина. Повно кінського щавелю (щивки). Сергій спускається на розвідку. Повертається. Каже, що на зворотньому шляху зайдемо.
А підйом усе триває. Йдемо у товаристві мармароських велетнів, які незворушно спостерігають за тим, як повільно ми долаємо такі мізерні висоти. Малесенький спуск, ногам стає легше. Знову чорниці та малина. Заправляємося.
Нарешті, ще одна полонинка. Остання. Вкрита тією ж рослинністю. Залишаємо її зліва і валимо нагору. Стратегія сьогоднішнього підйому проста: іди туди, де вище, і не помилишся. Якщо йти стає легше (окрім згаданого випадку) – значить, повернув не туди. Залишаються якісь нещасні кілька кілометрів. Йти уже важкувато. Ще б пак: пройшли майже двадцятку без помітних привалів (нічого не зробиш, час обмежує, потрібно ще повернутися засвітло). Компанія валить по морю чорниць. Ні, цього душа витримати не може. Зупиняюся раз, викошую усе навколо себе, йду сотню метрів і чую, що жадібність не дає і кроку ступити. Організм вимагає повної заправки чорницями. Наших уже і не видно. Продовжую працювати. Оцінюю місцевість: вище, ніж вони пішли, йти нікуди. Вирішую, що там і кінець прогулянці. Впевненості додають фігури Андрія та Юри на горі. Тому маю час. Натхненно працюю над очисткою території від ягід. Нарешті відчуваю, що акумулятори заряджені.
Лежу ще п’ять хвилин, милуюся хмарами. Майже сплю. Ні, так не можна, адже там паленка! Не можна гаяти і секунди. Аби не подумали, що я повний чайник, швидко піднімаюся і гребу на гору. Не звертаю уваги на те, що Юра показує направо, лізу наліво, продираюся крізь ліс жербаню і, нарешті, я на горі.
Падаю на гарячу траву, лежу пару хвилин, постійно занюхую, чи залишилося що у пляшці. Запах заспокоює і підкріплює віру в товаришів. Тут воно! Відпочивши, підходжу до „столу”. Чого тільки Бог нам не послав сьогодні! І кусень хліба, і рибку у бляшанці, і, головне, її, гуцульську!

Сили, зрозуміло, на крутому підйомі. З’являється бажання подивитися навколо. Румунський кордон прямо під носом, трошки зліва – Скелі Смерті. Під ногами – кобилка, яка пробує зжерти Юрка. Явно переоцінивши свої розміри, вона опиняється у нього в руках. Перший раз бачу таке створіння наяву. Куди там зеленому коникові. Це – монстр, прямо комбайн із усіма прибамбасами. Позує для зуми, подальша доля її втрачається у літописах.


Мету досягнуто! І нащо мене кусати?Так ось ти яке!


Відпочиваємо. Тиша. Легенький вітерець, сонце вже не здається таким палючим. Питаю Сергія, показуючи на кордон, з якого місця нас можна було б ловити. Виявляється, що перейшовши міст у Богдані, ми перетнули межу прикордонної території (до 3 діб до прояснення обставин). Відчуваємо гордість, що йдемо у такому супроводі. Уже десь друга година. Потрібно потрошки збиратися назад.
Йти згори униз – простіше, ніж навпаки. На крайню полонину спускаємося хвилин за двадцять. Швидкість, мабуть, у разів зо п’ять вища, ніж на підйомі.
Шуруємо, як по стадіонові. Поспішати вже, ніби, і немає куди, але продовжуємо йти маршем. Знову малина! Єсть, стоп машина. Заправка (чи дозаправка). Свої знову сховалися за поворотом. Нас троє, но ми в матросках. Затоптавши трохи ягід, вирушаємо навздогін. Квакає викликом рація – здох акумулятор. І так ясно, спускаємося до колиби. Тут вирує життя. Усередині аж пашить ватра, біля входу стоїть п’ятдесятилітровий чан з гарячою продукцією. Заходимо у другий відсік. Добрі люди частують нас свіжим сиром. Мажеш на хліб – наче масло. Знимкуємося біля коника.

Гуцулик (коник, справа - я) СироварняКолектив

Йдемо далі. Більше ніякий подій не відбувається, ми потроху наближаємося до кінця сьогоднішньої подорожі.
От за що хочеться сказати слово, так це про закарпатських корів. Одне слово – порода. На прикарпатській та чернівецькій сторонах корови - ніби замучені фашистами табірники. А от ці – ну просто краса. Чистенькі, з розумними очима – Мілки та й годі.

Му-у!

Підходимо до місця першої нашої зупинки. Тра подєкувати файним ґаздам, може і пригостять ще чимось...
На цей раз дають квасне молоко. Клас! Тут хімії і не бачили, п’єш саму екологію.
Залишилися кілька сот метрів. Тут мимоволі починаєш іти швидше. На якомусь повороті серпантину швидкість перевищує максимально дозволену: відчуваю, що лечу. Приземляюся на спину, краєм ока помічаю фотоапарат, що падає на мене. Встигаю зловити. Пощастило (обом - більше 1 кг). Роблю кілька десятків метрів, і знову ледь не падаю. Сороковий кілометр добігає кінця. Вар’яти, але воно того варте!
Усе, ми повернулися у Богдан. Пиво, скільки у цьому слові прохолоди! Народ рве до склепу. За кілька хвилин компанія змучених, але щасливих власників пляшок сидить на березі Білої Тиси і бовтає ногами.
Оскільки із крутонаворочених технічних засобів у нас залишилися тільки мобільники, вирішуємо, що протиставити зусулам серйозні аргументи цієї ночі ми не зможемо. Треба шукати нове місце для ночівлі, бажано поза цивілізацією. Аксакали йдуть на пошуки машини, молоді купаються у ріці. Рекорди ставить Максим. Він залазить у холодну купель у чому є і дуже цим пишається.
Пора забирати наплічники. Знову йдемо за пивом. Юра бере п’ять пляшок. Допомагаємо нести. Віддаємо спочатку три. Одну бере Юра. Виявляється, що кожен з нас мав отримати по пляшці. Але вже пізно. Щасливий володар підвалу каже, що вип’є і ту, що залишилася. Вантажимося, як мули, витягаємо наші скарби до річки.
Нарешті, є машина. ЗИЛ-130 бортовий бере нас, як сірники і, не помічаючи ваги, тягне кудись в ніч. Нас залишилося чотирнадцять: Володимир із Віталієм мають свої плани. Шофер пообіцяв нам за десятку з носа завезти туди, куди зможе. Кажемо, шо нас десять. Зважаючи на те, що машина потужна, цей дійсно зможе! Надворі уже темно, ми мчимо, підстрибуючи на ямах та каменях, кричимо та свистимо, як скажені. Згадуємо, як учора нас розвеселили пасажири вантажівки у Богдані. Від цього сміємося ще сильніше. Поїздка ПАЗиком здається казкою, а усі її незручності – райським задоволенням. Раптове гальмування і крики „Топік!” виводять нас із „задуми”: Топік вистрибнув із кабіни і валить за зайцем, утричі більшим за нього.
Дві хвилини погоні, десять – на те, щоб Топік знайшов дорогу назад до машини і ми їдемо далі. Кругом вже чорно, давно перевалило за десяту. Через годину їзди зупиняємося. Шофер ледве розвертається. Усе, з приїхалом!
Вивантажуємося. Красота. Куди йти – не видко. Чути тілько, єк по праву руку шумить потік. Шофер порпається у двигуні неіснуючої на тлі ночі вантажівки. Пропонуємо посвітити ліхтарем. Відповідь: „Не треба, я тільки хочу подивитися, чи дроти не позамикало”. Поїхав...

Поспішати і так вже немає куди. Кругом вража роса. Оцінюємо місцину. З пам’яті виринають обриси, які бачили при світлі фар. Нам – наліво. В огорожі знаходиться фіртка, йдемо туди. Яка все-таки велика штука техніка. Якби на ліхтарі, було б важкувато. Особливу корисний прожектор Андрія: освітлює галявину, гектар гір і трохи підсвічує небо. Нарешті отаборилися.
Нічне небо раз по раз прорізують вогненні язики, ніби хтось гнівається, що ми порушили нічний спокій цього царства (Земля у цей час проходила пояс метеоритів). Незабутнє видовище. Поруч із цими космічними гостями відчуваєш себе дрібною істотою, яка живе на маленькій планеті, що летить у безмежжі Всесвіту. Клас... То треба побачити.
Розпалювати вогнище вже не хочеться. Добре, що у пана Богдана є кемпінггаз. Чудо техніки! Дощ, сніг – усе одно їжа забезпечена. Йдемо на чай (запрошували, бігме, на чай). Чорний хліб і шматочки сала. Від такого і Єтьо би не відмовився. Суцільне море задоволення. Погодьтеся, розкошувати в українських горах, пити українську горілку, закусювати українським салом і знати, шо ніяка робота тебе тут не дістане ні завтра, ані післязавтра – чим не щастя! Воно майже матеріальне, відчуваєш його запах, звуки і температуру.
Хочемо фотографувати зорі. Не виходить, бо з’являється бандит-Місяць і краде натуру.
Вже далеко перевалило за дванадцяту, але про сон і не думаємо. Залишилася четвірка самих стійких: пан Богдан, Юра і ми з Андрієм. Говоримо на розумні теми. Чіпаємо інопланетний розум, Єтя, вуйка та інших сусідів. Спочатку з’являється бажання час від часу глипнути в сторону чорних гір, але чергова чарка гасить його. Як завжди, один із тостів – за тих, хто не з нами, бо залишився у місті і не розуміє цього фантастичного задоволення.
...!!!...(справжнє щастя не описується, його потрібно переживати). Немає охочих до театру богданців, ніхто не галасує під вухом. Натуральна тиша, тільки вітер грається з соснами у свої ігри. Так і хочеться заспівати „Горіла сосна, палала...”, але вже давно по другій і нас можуть не зрозуміти.
Догорає свічка, ми мляво плентаємося до своїх наметів. Завтра – день відпочинку, нікуди не йдемо. Будемо байдикувати тут.
Ранок прийшов пізно. Давалася взнаки нічна розмова. Попрокидалися десь біля 10. Робити усе одно нічого. Снідаємо, йдемо досліджувати місцевість. Учорашній шофер 10 хв. шукав по карті, куди ж нас завіз. Виявилося, що ми на потоці Лемському (на кілометрівці теж видно), за 26 км від Богдана. Якщо дивитися по карті, то це, як він сказав, 18 км, але богданські кілометри, як вже було зазначено, довші за усі інші кілометри, тому ми погоджуємося із таким визначенням свого місцезнаходження.

Стоянка на Лемському Альтанка

Мінеральний рай"Братан"

Непогана стоянка. Тимчасово наша територія обгороджена гуцульським парканом, нагорі знаходяться два будинки і двомісний санвузол. Один будинок із заґратованими вікнами, інший – відкритий (це, аби добрі перехожі не дерлися у перший). Табличка, прибита до вільної оселі каже, що це – „Пункт Б. Тисянського”. Доречі, зліва від будиночків знаходиться альтанка зі столиком та лавицями, у підлозі якої є ляда, відкривши яку спрагла душа отримує ексес до справжнього мінерального джерела (на тій же кілометрівці позначено „мин.”). Водичка – прекрасна. Так шо маємо вибір: мінеральна слабогазована із залізом або прісна кришталева з потоку. Курорт і бювет під носом.
Випробовуємо радіостанцію „Cobra”. Буржуйська іграшка по прямій дорозі у лісі працює максимум на 10 хв. розходження.
Йдемо дивитися на завтрашній підйом. Рухаємося у тому ж напрямі, у якому нас везли. Йдемо повз ферму в бік Гаті (показано на 500м). Далі є варіанти: підніматися нагору тракторним волоком (сплутати з чимось іншим важко) або йти по лісовій дорозі. Перший варіант не надто цікавий: кругом вирубка, каміння і пилюка. Тож йдемо лісом. Стоп. Поворот біля стовпчика (першого на цій дорозі від нашої стоянки) направо і стрімкий підйом угору. Сюди завтра і підемо. Усю дорогу нас супроводжує по ліву руку потік Лемський. У ясну сонячну погоду – плівки не вистачить: на кожному порозі щось цікаве, місцями трапляються натуральні джакузі, але температура занизька.
Повертаємося.
Нищимо продукти, досліджуємо карти, уточнюємо маршрут. Завтра рано вставати. По кілометрівці йти було б важко, але дорога тільки одна, тому можна і без карти.
Ранок. Підйом о 6-й (ну, 7-й). Моментальний збір. Виходимо усе одно о 10.30. То вже закон. На півтори години раніше вийшла пані Алла з хлопцями.

Потік Лемський Звідси дерева йшли у небуття

ЧорногораБез слів...

Ми на щось чекаємо. Нарешті, старт. Сили є, дорога ліниво піднімається угору, мозок у стендбаї. Проходимо повз „ферму” (будинок без столярки і стайню, де сплять корови). Ферма – метрів 50 позаду. Прокидається пес – пізно, ми вже далеко і не боїмося. Підйом стає трошки важчим, але порівняно із позавчорашньою прогулянкою – халява. Ось і стовпчик. Повертаємо управо і дряпаємося нагору. Серйозно. Знаходимо піратський прапорець: „Слабо догнати? 11.25”. Зараз 11.35. Йдемо швидше. Так йдемо нагору хвилин двадцять. Потім стежка починає петляти лісом і десь ще хвилин за двадцять вилазимо до зрубу (видно і на 1000-метрівці). Навколо малинник. Телефон працює. Приходить SMS від Жені, який вийшов швидше: „Mu na Chornogori, vu de?” Набираю його, чути дзвінок за горбом :). Так і зустрілися. Висота – десь в районі 1300-1400. Вітер стає сильнішим – це його територія. Трошки відпочиваємо і йдемо далі.
Заходимо чіткою стежкою знову до лісу. Несподівано Юру кусає карпатська бджола. Отрута – звєрська. У Андрія у наплічнику – аптека. Дзвінок до Франківська (батьки лікарі) і дві дози діазоліну рятують становище. Ще хвилин двадцять і ми виходимо до хребта. От і він, Піп Іван Чорногорський. Поки що у променях Сонця, але відчувається, що жарко сьогодні буде не довго.

ПривалНегодаДощ ущух

Дряпаємося по схилові. Починається серпантин. Нарешті здолали цю зміючку, йдемо траверсом. Вітер вже явно не грається. Дме так, що майже нічого не чути.
Передні – уже давно на хребті. Рекордсмен, як завжди, Максим. Не відстають від нього Світлана з Мар’яною. Перед останнім ривком під валуном можна сховатися у ямі. Залишається метрів 100. Гаплик, небо прорвало. Вмикаємо другу гіпершвидкість, але уперед ледве просуваємося. Дощ валить зразково-показово, ніби хоче, щоб ми зрозуміли, що не все на Чорногорі тепло. Останні метри і – якомога швидше зробити фотки негоди. Хмари летять, як скажені, вітер зриває кришку об’єктива, підкидає її метрів на 3 догори і тягне до краю. Ледве наздоганяю у стрибку – не віддам.

За кілька хвилин усі вже на горі. Споглядаємо споруду: кожний раз цікаво. Видаються солодощі, сушені смакоти і ковток коньячку на честь успішного штурму ПІЧа.
Знимкуємося на пам’ять. Нам з Андрієм потрібно спускатися униз – вже п’ятий день відпочиваємо. Наші друзі мають час до понеділка. Шкода прощатися: дійсно гарна компанія. Маємо обов’язково зустрітися! Сніг буде наш!
Вже по третій. Йдемо униз у напрямі Марічайки. Надовго затримуємося на схилі гори. Чорниць – море, стільки ж задоволення, проте потрібно поспішати. Проходимо зарослі жербаня, спускаємося до Марічайки. М-да... Тут вже побувала людина нерозумна. Розкидані бляшанки, пляшки, народ на березі палить ватру... Хоч бери, та чергуй тут з дупельтівкою. Озеро заросло, але краса – усе одно неймовірна. Фотографуємо і йдемо далі.

Знимка на пам'ятьМарічайка


Зупиняємося біля першого шляхбома на полонинці. Навкруги – кінський щавель, пасуться дві корівки, час від часу поглядаючи на нас.
Розбиваємо намет, готуємо царську вечерю з усього, що залишилося. Кайфуємо під велетенською сосною. А вітер уночі здійнявся не іграшковий. Нещодавно придбаний 3-місний намет проявив себе з кращого боку: нічогенький дощик не промочив його.
Підйом о пів на шосту. Швидко пакуємося і біжимо до низу (біжимо спочатку, виявилося, що йди ще дві години). Нарешті ми вже біля хат. Пахне чєловєчінкой і коровами.
Маємо час на пристойний ранковий моціон, натягання краваток і шаровар. Пробую купатися у Шибеному потоці (глибина 10 см.). Враження незабутні: ніби заліз у морозильник. Але заряд дає колосальний.
Чалапаємо дорогою до автобуса. Несподівано бачимо заставу. Вирішуємо, що там – кордон з Румунією. Трохи спантеличений черговий повідомляє, що кордон якраз там, звідкіля ми прийшли. Віримо. Документів у нас все одно немає. Ще більше дивуємо хлопця, коли кажемо, що прийшли не з Говерли, натякаємо на великі зв’язки у Богдані (майже правда). Вірить. Прикордонник виявився – те, що треба. Базікали з ним чотири години, фотографуємося. Обіцяємо вислати фотки.
Далі – все просто: Шибене – Верховина, Верховина – Івано-Франківськ. Шумахер довозить нас за дві години з хвостиком. Виходжу з маршрутки у своєму районі. Але у те, що „за решеткой небо голубое” вперто не хочеться вірити. Треба було у Яремчі купити шоферові якусь іншу касету.
Дома... До іншої подорожі, бо тягне вже знову.

 

Усім привіт, з вами класно ходити!

Мінуси: не пішли на Попа.

Плюси: зустріли чудових людей, пройшли цікавий маршрут, прекрасно відпочили і. т. д.

Подяка: Господові Богові, друзям, самим собі, капітанові у Діловому, завдяки якому усе склалося саме так, літові (конкретно, Серпневі), погоді, Сонцеві, вітрові та усім, хто нам допомагав.

P. S. Про зв’язок (Samsung SGH-R210S). У Рахові UMC працює на всі 100%; у Діловому – 0; у Богдан city – 0, нагорі біля ретранслятора (не телефонного, просто орієнтир) – краще, ніж нічого, розмовляти можна, але моментами зв’язок переривається; Скелі Смерті – 0; Гать – 0; під ПІЧом на вирубці – 100%; на Попі – роумінг; Шибене – 0; Берестечко – 0; Ільці – 0; Верховина – 0 (зараз, кажуть, працює); починаючи з Ворохти – 50/50; Яремча – добре, далі – то є, то немає; Надвірна – 100%.

© Віталій Горєлов, 2003

Фото: © Андрій Яворський, Віталій Горєлов

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
ВІННІ повідомив(-ла) 15.06.2005 19:52
підкажіть як до о.Марічейка можливо як найближче добратися на авто
Vudu повідомив(-ла) 02.03.2005 18:03
Батарейки,песик і ін......Чуваки ви Бест!!!Дуже файно!!!
Сашко [guest] повідомив(-ла) 18.11.2004 23:49
Весело
Hummer повідомив(-ла) 09.09.2004 13:53
Супер - треба також піти наступного року...
Тепер вже холодно :(
zanuda повідомив(-ла) 22.05.2004 00:28
Про "Богданский час" (він же час на більшості закарпатських полонин) - це середньоевропейский (Praha-Budapest-Vien), який ніколи не переходить на літній.
Цей відлік часу проіснував за всіх советів (взимку різниця була 2 години, влітку - 3).
Як мені пояснили у свій час на полонині Красна - коровам треба доїтись в одну і ту саму годину незалежно від влади (пори року) в долині.

Цікава фраза з ріпорту:
"При спускові з ПІЧа через Смотрич у Дземброні" -
Прошу так в с. Богдан не виражатись - там це нецензурщина
Дана [guest] повідомив(-ла) 21.05.2004 12:14
Розповідь - просто супер! Зовсім недавно повернулися майже з тих самих місць - так що в деяких місцях просто щемило серце, настільки правильно і точно написано! Що ж до фотографій, то тут просто приходилось зеленіти від заздрості. В нас таких не вийшло - фотоапарат не був пристосований до аж такої різкої зміни висот. Молодці! От читаєш такі розповіді, і повертається віра в Український Народ!
Дана [guest] повідомив(-ла) 21.05.2004 12:13
Розповідь - просто супер! Зовсім недавно повернулися майже з тих самих місць - так що в деяких місцях просто щемило серце, настільки правильно і точно написано! Що ж до фотографій, то тут просто приходилось зеленіти від заздрості. В нас таких не вийшло - фотоапарат не був пристосований до аж такої різкої зміни висот. Молодці! От читаєш такі розповіді, і повертається віра в Український Народ!
SeaMan [guest] повідомив(-ла) 13.10.2003 16:12
Розповідь насправді СУПЕР! Я сам родом з сусіднього з Рахівським - Тячівського р-ну. Мама родом саме з БОгдана, маю там повно родичів, але ходив кудись в полонину колись ще дітлахом. То було дуже давно. А зараз - задимлене місто, лише тепер починаєш цінувати ті місця і часи. Треба й собі зібратися та рвонути в рідні місця, де майже ніде, можна сказати, і не був :-( Молодці, леґіні! :-)
luda [guest] повідомив(-ла) 03.10.2003 15:32
Дякую, гарно описано. Гори то велика сила, яка лікує від міста
ivan.bojko повідомив(-ла) 02.10.2003 16:54
тішились як діти, давно такого не читав, коли трохи з тим стикався то майже переживаєш сам.
zenko повідомив(-ла) 30.09.2003 17:42
Файно описано...З гумором та калоритом. Але м направду не зрозумів, чо не сторгувалисі з стражниками кордону і не пішли на Мармароси? Був"єм тамкаво і рік тому, і зара во. Минулого року всьо зробили , як тре, а всьо єдно фляшку оковитої мусіли зоставити хлопам ви зелених кашкєтах... Ну то сі питає:"чого б просто з паспортами та пляшкою не з"явитис туди?" І власне за єдного Немірова мали"сьмо пропуск аж до Стогу..Я Вам повідаю, шо всьо в армії перейшло на ринокові стосунки, то ж бажаю Вам файної вицєчки на Мармароси єнший раз...А розповідь супер.
webmaster повідомив(-ла) 29.09.2003 10:56
прекрасно описано :)))
веселився від душі :)
Таня [guest] повідомив(-ла) 29.09.2003 09:39
Стільки написано - певно справді подорож вдалася, що надихнула на таку розповідь... Але зараз немає часу детально все перечитати. Пробіглася поверхово, переглянула фото. Дякую за настрій, який несподівано отримала після перегляду. Як добре, що є ще досить таких чудових затятих мандрівників. Ви, певно, й самі не здогадуєтеся як це важливо для тих, хто зараз не має можливості піти в гори. Ваш репорт як свіжий подих гір.
Astrik повідомив(-ла) 27.09.2003 20:55
RE:Погодьтеся, розкошувати в українських горах, пити українську горілку, закусювати українським салом і знати, шо ніяка робота тебе тут не дістане ні завтра, ані післязавтра – чим не щастя! Воно майже матеріальне, відчуваєш його запах, звуки і температуру

Хороші слова..... Нічого не скажеш, але дійсно так, це є насправді.....
І не десь на островах. Скільки потрібно людині для щастя.....
Репорт цікавий..... непогано.
Роса-Карпати повідомив(-ла) 26.09.2003 17:21
Я захоплений твоєю розповідю....дякую бо мав чудовий час читати!
Нормалайзер повідомив(-ла) 26.09.2003 14:32
Колоритна розповідь;)


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::