Олег: Я їхати нікуди не збирався, був настрій посидіти дома, ну максимум сходити на чортові скелі, було купа роботи, і, як це не прикро, світило працювати на вихідних. Але проблеми раптово вирішились якось самі собою, це був знак. Таня і Діана збирались десь погуляти по Карпатах і запрошували мене з собою. (Ді: брехня! Не знаю, хто де збирався, але мене покликала Таня, причому мали їхати у п'ятницю ввечері: я чемно зібралась і сиділа на чемойданах перед тєліком в очікуванні стартового пострілу, аж тут… облім! Дзвонить рибка і так між іншим цікавиться, а чи знаю я, що ми їдемо у гори не сьогодні, а завтра? Я, звичайно не знаю, більше того, виїзд серед ночі, тут я не витримую і вимагаю будити мене телефонним дзвінком і заїжджати за мною на таксі. Плутанина успішно продовжилась серед ночі: збудили мене запізно, заїхали зарано, я забула паспорт, на вокзалі виявились якісь незнайомі мені люди, правда на пероні я зустріла знайомого, який сонно очікував якусь передачу з того ж поїзда, куди я планувала попасти (без паспорта). У франківську до нас приєднались ще якісь незнайомі мені люди, з якими ми й поїхали далі) Потім з'ясувалось, що і київські друзі також десь збираються поїхати. Не знаю як це все склалось до купи, але я таки мав їхати. Не всіх учасників я знав особисто, але це мене не засмучувало. Найпростіший спосіб познайомитись – це Карпати. Коли і куди їхати я собі уявляв слабо, але як завжди все мало вирішитись в поїзді, включно зі складом компанії: особисто я не полюбляю їздити багато чисельними компаніями так як, на моє переконання, в такому випадку, немає можливості тісно поспілкуватись з кожним з учасників. Тому я спочатку подумував розділитись на декілька груп, тим більше що маршрути в нас були хоча і подібні, але не повністю: Діма і Георгій Іванович їхали автономно на тиждень, тільки початок їхнього маршруту був такий як в нас; Лост, Іванна і Юля збирались пройти Явірник-Синяк-Хом'як, а я з Юрком - Явірник-Синяк-Довбушанку. Все це були прикидки, і, як я вже казав, все мало з'ясуватись в потязі.

Юля: Все було практично навпаки: ще з осені Лост розказував нам з Іванкою, як він з нами хоче в гори і як то буде добре. Нас умовляти довго не треба – через якихось півроку-рік ми вирішили здійснити мрію його життя і з'їздити разом в Карпати. Так склалося історично, що long-term planning не входить в число моїх достоїнств (чесно – навіть збоку не стояло), тому на ті ж вихідні я виявилася заангажованою на якийсь похід з Мартиновим, Дімкою і Георгієм Івановичем :). За день до поїзда Мартинов телефонічно повідомив, що Олег, Таня і Діана теж збираються прогулятися в тому ж районі. В намаганнях поєднання приємного з ше приємнішим, остаточно було вирішено нічого не вирішувати до франківського вокзалу.

Таня: И действительно все было не так :)… Моррисон и Кушка собирались на выходных "прогуляться" по Карпатам в направлении Довбушанки и любезно пригласили меня разделить с ними эту радость. Я же, в свою очередь, пригласила Ди, которая тут же согласилась, что не могло не радовать. Парни радовались тоже, но недолго. Все было бы ничего ели бы не оказалось, что в том же направлении собирается выйти еще одна симпатичная компания. Вопрос, с кем же идти, встал ребром, но мучаться долго не пришлось. Имея небольшой опыт "прогулок" с Моррисоным я предпочла киевлян – умирать в Карпатах не было никакого желания :).

Олег: Збираюсь я швидко, зазвичай на збори необхідно хвилин 15 і ще хвилин 30 на те, щоб купити їжу в найближчому супермаркеті. Але перед початком зборів мені необхідно трохи помедитувати . Так і сталось і цього разу: я швиденько купив харчі з розрахунку повного автономного плавання протягом 3 днів (я наперед підозрював, що можуть бути затримки в просуванні по маршруту, а голодувати я не люблю). Купив собі пляшечку червоного сухого вина і пішов на хату збиратись. Чи-то вино було занадто добре, чи то я з дозою перестарався, але збори, точніше, медитація перед ними, затягнулась на декілька годин. (Ді: не знаю, у чому тут річ, і через що ми виїхали пізніше, ніж планувалось, але все це дуже підозріло!) Я вчасно спохватився і, лишивши трошки вина "на потім", швиденько зібрався. Чогось саме цього вечора в мене проявилась тяга до експериментів і я вирішив скористатись неоціненним досвідом Юрка і не лягати спати, щоб не проспати поїзд. Зауважу, що в загальному випадку, ідея ця абсолютно безтолкова, безнадійна і дурнувата, проте, як відомо, всюди можна знайти виключення, наприклад, корисно провести час за читанням книжки :) (але сильно захоплюватися цим не варто).

Юля: То дуже сумна історія, як я в п'ятницю була змушена вийти з хати о 7.00 при костюмі і з напакованим рюкзаком на плечах, шоб встигнути завезти його на одну роботу і при цьому вчасно потрапити на іншу, тому я про це не маю натхнення розказувати. Зате свята традиція відвідин супермаркету перед поїздом, очевидно, є поширеною в різних регіонах України :). Там ми з Іванкою ухитрились загубитися одна від одної, тому у виборі їдла дещо продублювались. Головне, шо в результаті у нас на руках виявилося дві баночки пива та літровий пакет вина (плюс мед і спеції) при повній відсутності коньяку і мінералки. Пам’ятаючи попередженя Лоста, шо їсти в горах ми багато не будемо, для повного щастя докупили диню і помчались на вокзал.

Таня: Спаковывать рюкзак пришлось очень быстро ибо празднование именин шефа, которое выпало на пятницу, изрядно затянулось.

Олег: Ранесенько я з Танею і Діаною сіли в таксі і поїхали на вокзал. Спати хотілось неймовірно. На вокзалі я ще зустрів Діму з Георгієм Івановичем, Ярка і Даринку. В поїзд сіли в різні вагони, і я спробував поспати. Заснув відразу, але не можу сказати, що виспався. Вийшли з поїзда, я слабо собі уявляв, що відбувається; звідкись намалювався водій маршрутки і ми в неї погрузились всі і, з незначними затримками на відвідування місцевих громадських закладів (в яких чомусь були черги), поїхали в Яремче. Доїхали швидко, так здалося. Я почав орієнтуватись в тому, що відбувається навкруги. Ми таки їхали в Карпати. Швиденько грузившись з маршрутки, ми попрощались з Ярком і Даринкою (тут наші дороги розходились) і поплентали в бік Явірника.

Юля: Наш поїзд, точніше, вагон, де їхали я, Іванка, Лост і Даринка, – то була пєсня, особливо варто згадати про 35 істот 13-14-річного віку, які, в процесі перманентного броунівського руху, жерли, пили, "общались", слухали музику, а пізніше і блювали в пакетики, і так аж до самого Франківська. Нам, правда, спочатку все було пофіг, ми й самі в трудах і потах добували собі окропу по чужих вагонах, пиляли пилою диню і навіть випили трошки пивця, в якийсь момент закусивши його варениками. Ідилію перервав провідник, який у восьмій вечора вимагав від нас закритися і лягати спати, бо "напарник щосту сутку на ногах" і не годен заснути. В результаті довгих і не зовсім цензурних переговорів (то мене пробивало на "fuck off, darling") на підаищених тонах, з повторною перевіркою документів, погрозами викликати наряд міліції і начальника поїзда, йому довелося перейти на "ви" і лишити нас у відносному спокої. Прокинулась від будильника в 3.15, розбудила телехвоном Мартинова, шоб не проспав поїзд, заснути нормально не змогла, бо ті милі дітки не дали… Встрєча на Ельбє – перон франківського вокзалу :).

Таня: Дорога туда была обычной в поезде. Шок подобрался незаметно уже в Ивано-Франковске. Город встретил нас изрядной прохладой, проще говоря, был дубак! Меня отказывалась греть даже пуховая курточка… а на пероне мило улыбалась Юля в красненькой маечке. Мысли о теплом доме, мягкой краватке перестали покидать голову :).

Ді: додати особливо нічого, дорога була скучноватою, спати дійсно хотілось.

Олег: Початок був оптимістичний. Всі відразу кудись ламанулись переповнені ентузіазмом. (Ді: ламанулись не то слово! Просто побігли, "не заметив потери 2 бойцов", але бігли недовго, бо не знали куди, але це теж тривало недовго – зорієнтувались таки) Діма і Георгій Іванович кудись зникли з поля зору, але ніхто з цього приводу не переймався: хлопці вони здорові і ще багато разів нас наздоженуть і переженуть. Пройшовши хвилин 30 ми побачили в місцевому потічку вимоїну схожу на ванну. По очах моржів я швидко здогадався що тут прийдеться зупинитись. Відразу Юля і Юрко висловили не аби яке бажання померзнути в цілющій водичці. Діана і Таня також розмірковували на цю тему, але їхнім думкам було суджено залишитись лише намірами. Нежить, кашель і необхідність роздягатись зовсім не надихали мене на геройський вчинок цього разу. Достатньо було поспостерігати як крякають моржики, що б зрозуміти що купання це дійсно добре. Частина групи що не купалась мала можливість в цей час з'їсти смачнючи канапки. На все це було витрачено хвилин 15-20. Наших відстаючих колег видно не було. (Ді: мушу і тут вставити своїх 5 коп., бо їли не лише смачнючі канапки, але й не менш смачні мамині пляцки з кабачків! :) та й хвилин було витрачено дещо більше :))

Юля: Ага, так класно було вийти нарешті з поїзда-машини, бо вже аж дупи затерпли від сидіння. Блиск в оченятах, нетерплячка в ноженятах – ну всі класичні атрибути поняття "дорвались" :). Погода обіцяла бути просто супер, того слово "купатися" викликало однозначно позитивні відчутя. Хто ж його знав, шо життя така весела штука? Очевидно, якась вища і дуже мудра сила вирішила, шо за 30 секунд у воді я не встигла відмитися, і буквально через 15 хвилин відправила мене туди ще раз, на цей раз з рюкзаком і в одежині. Обійшлося троха розмоклим студентським і мінусовою температурою в районі дупи… Оту пам’ятну річечку… ми переходили разів 10, якшо не більше і все одно зла не таю, назви не памнятаю :).

Таня: Да, Юля, життя – це радість! Не могу сказать, что мне так же хотелось купаться, как и присутствующим среди нас моржам, хотя слабое желание окунуться в живящую и бодрящую "ванну" присутствовало. И если бы Ди, которая тоже жадно наблюдала за плескающейся в холоднючей воде Юлей, последовала ее примеру, то у меня сработало бы больше стадное чувство нежели искреннее желание освежиться. Но здравый рассудок победил! Еще выгодно спасало отсутствие времени на продолжительные водные процедуры.

Олег: Деталі орієнтування на місцевості мене не цікавили. Для мене достатньо було що Лост має мапу (я так підозрюю що мапи мали всі, я то точно мав) (Лост: ага, і всі ті мапи брехали по чорній силі :)). Район для всіх нас був невідомий. На Явірник з Яремче існує два більш менш логічних підйоми. Ми відразу вирушили простішою дорогою як з точки зору орієнтування так і з точки зору фізичних навантажень. Я пару разів з розумним виглядом заглядав в мапу – все здавалось простим і логічним. З незначними сумнівами ми просувались в бік початку підйому. Ледь помітні коливання від стежки були абсолютно нормальними в нашому випадку. Йшли ми не ідеальною дорогою, але в перспективному напрямку, а більшого і не вимагалось. На самому початку підйому з’ясувалось що ходимо ми трохи з різною швидкістю, що саме по собі є абсолютно нормальним. От тільки Іванка почала потрохи відставати. Але так як Явірник був близько – особливого значення я цьому не надавав. Я насолоджувався природою, співом пташок і неперевершеним кольором осінніх Карпат. (Ді: по дорозі траплялась дуже смачна ожина – відмовити собі було важко :)) На Явірник піднялись без особливих проблем. На верху зустріли групу туристів, яка мирненько спала на камінчиках. Вони нам розповіли анекдот, який чомусь мені смішним не здавався, чесно кажучи, я його забув. Лост дістав з наплічника пляшку Кадарки і кекси. (Ді: хай живуть кекси!!!) З'ясувалось, що існує традиція розпивати вино при виході на вершину (Лост: since 1996). Традиція безумовно позитивна, особливо коли навкруги обалденні пейзажі, на дворі чудова погода, приємна компанія і чудове вино. Ми трошки почекали доки підніметься Іванка, розпили вино з кексами і пішли далі хребтом.

Ді: таки-так, перекуси були на славу, а пізніше і перепиви :).

Юля: І чого всі чоловіки такі невиправні оптимісти: "легко", "просто", "логічно", "незначні сумніви"? Йшли як йшлося, йшлося ліниво, деякі особливо нетерплячі навіть за ручку тягнули і під рюкзак штовхали. Найсвітліші хвилини до виходу на Явірник – то постійні смачнючі перекуси :). На Явірнику, з легкої руки Лоста, перекус автоматично перетворився в закуску, додавши нового виміру нашому походу :). Думки потекли плавніше, красота стала неймовірна, просто така неймовірна, що лишався би тут жити, ну хоч поспати на пару годин. А нє – с целью сугрєву побігли по хребту, як ті гірські кози і … ну, їх чоловічі половини :).

Таня: На подъемах я всегда думаю не бросить ли мне курить. Наверняка все же прийдется это когда-нибудь сделать.

Олег: (Ді: ти, друже, дещо переоцінив наші серця :)) Хребет Явірника вкритий камінчиками. По ньому нам необхідно було пройти 1.5 км до повороту на перемичку на Синяк. Я, та й решта, захопився стрибками по камінчикам. Просувались досить швидко і незабаром були в районі повороту. "Отряд не заметил потери бойца". Стрибаючи, ми не помітили, що Іванка відстала абсолютно безнадійно, її не було видно навіть на горизонті (хребет проглядається досить добре). Я з Лостом був зайнятий пошуком повороту, тобто власне Лост був зайнятий, а я вештався по краю жереба, тому пропажу ми помітили останніми. Через деякий час безрезультатних очікувань Юрко пішов назустріч Іванці. В більшості з нас були телефони, але в Іванки він був чомусь (Лост: як назло) вимкнутий. Коли хтось відстає на 30 хвилинному переході на незрозуміло великий час в голову починають лізти всякі дурниці, на кшталт підвернутої ноги чи ще якогось лайна. Рятувальні роботи тривали чимало, але Юрко таки привів Іванку цілу і без видимих ушкоджень, Лост знайшов поворот, а решта учасників випили пляшечку бальзаму, люб’язно взятого Діаною, звісно з метою профілактики застуди, хоча пляшечка була малувата для створення потрібного ефекту (Лост: бальзам – фантастичний, Діані ґранд мерсі) (Ді: я брала пляшечку з розрахунком, що я не одна така передбачлива (у чому не помилилась), і наївно сподівалась, що не я одна така люб'язна, у чому помилилась частково) (Олег: Альбо рибки, альбо акваріум :)). Вирушили далі. Спустились на перемичку дуже легко. Правда, підчас спуска, в нас почалась проявлятись негативна тенденція розповзатись на велику відстань з незграбними спробами згубити один одного - втекти нікому не вдалось. Я дуже негативно відношусь до таких приколів, так як маю сумний досвід очікування бійця якій пішов по воду на 10 хвилин, а повернувся за 6 годин. Попали на перемичку швидко. Там вже нас чекав Діма і Георгій Іванович. Вони дали нам гарячого чаю і виказували легке здування на тему, де це ми стільки часу лазимо. Чай дістався далеко не всім, точніше лише декому, так як не всі відразу зорієнтувались, яке щастя йшло їм в руки.

Юля: Йшли ми собі гарненько одне за одним, йшли, поки не почалися страшні стратегічні розмови наших штурманів з приводу "пора нам уже повертати і падати на перемичку чи ще не пора?". Усвідомлюючи, шо той дощ, як завжди, надовго, присутні панянки сіли спочити на плєцаки і несподівано виявили відсутність Іванки. В марному чеканні всі вже встигли перелякатися, що щось трапилося, і змерзнути, що й змусило нас відправити Мартинова назад, за Іванкою. Довге чекання дозволило зайнятися улюбленими справами: Таня заснула, ми з Діаною грілися бальзамчиком, Лост з Рибаком бавилися в стратегів :). На всезагальному лінивому автопілоті доповзли до колиби, де і приземлилися.

Таня: Неплохо отдохнувши на вершине, мы энергично поскакали по хребту, усыпанному булыжниками, в направлении какой-то там тропинки, которая должна была нас куда-то там привести. Честно говоря, детали меня не интересовали. Главное – найти дорогу домой… Иванка изрядно отстала. Ну что ж, подвернуть ногу – это неприятно! Но именно благодаря этому мне выпали полчаса желанного обеденного сна :) А приятней всего было открыть глаза и обнаружить очень приятненький бальзамчик прямо перед носом… Парни тропинку нашли, Иванку привел Мартынов, мы нашли домик и в нем Димку с Георгием Ивановичем и ребятами с Франковска. Добрый дядя Дима сходу выдал кружку горячего и вкусного чая, которая, как оказалось, досталась не всем… Да что тут рассказывать, мысли о том, что сегодня больше не придется никуда топать, согревали душу лучше любого бальзама!

Олег: Десь недалеко від перемички знаходиться мальовничий водоспад. Лост мав твердий намір його побачити (Лост: сил було ще достатньо, а спеціально другий раз сюди їхати було би надмірною розкішшю). Мені це хтілось також. Проте трохи заповільний темп нашого пересування нагнав на мене сонний настрій, і я вирішив не йти. Важко сказати, чим керувались інші, але на водоспад крім Лоста пішов ще Георгій Іванович і Діана (Ді: на що це, цікаво, ти хотів натякнути? Ні щоб сказати прямо, як мужчина! :)) (Лост: ріспект, якби я пішов один, мені би було набагато складніше повернутися). Я чесно намагався дочекатись повернення учасників водної експедиції, але їх все не було (чекав я правда хвилин 10-15). Відкоркована пляшчинка коньяку скінчилась миттєво, власне як і залишки бутербродів (Лост: а як я мріяв про ковток заничкованого Юлькою пивка після спрінтерського 200 м набору висоти!). Юрко почав готувати вечерю з наявних продуктів. А ми мило спілкувались. Колиба, біля якої ми зупинились, палилась по-чорному. Я зовсім не хтів, щоб мій спальник довгими зимовими вечорами імітував запах вогнища під шум примуса, тому я був настроєний спати в наметі. (Ді: ага-ага! :) запах вогнища, до речі, то чудовий запах, особливо довгими зимовими вечорами!) (Олег: ха-ха-ха) Час летів не помітно, казковий захід сонця скінчився раптовою темрявою. Емоційно збуджені учасники фотекспедиції повернулись. Показували фотографії з водоспаду (Лост: цифра однако) і розповідали, як то воно там чудово. Я в той момент був в повній гармонії з природою, тому я особливої цікавості не проявляв, фотки були чудові, що ще більш посилювало відчуття. (Ді: отак просто? Він навіть не переживав за нас! А нас не було 4 години! Я вже морально готувалась провести ніч у лісі, думаючи лишень як би то не замерзнути – бігати по темному лісі складнувато, та й довго не зможу. Блудили ми довго і вже коли здавалось, що безнадійно, нарешті вибрели, обіймались на радощах – тепер то смішно, а тоді здавалось – спаслись! Але нічого не змогло зіпсувати враження від прогулянки до водоспаду. Вся дорога була казково гарною, а той водоспад – перлиною походу, там я навіть ризикнула здоров'ям і знехтувала етичними нормами – полізла у воду наголяса; вода була настільки холодною, що я на якусь мить забула про все на світі, у тому числі і власне ім'я! :) а "вдома" нас можна сказати "не ждали": виїли весь коньяк і пиво, нам з Лостом на двох залишили півмисочки макарон (які чомусь називали зупою) і горнятко чаю, і на тому дякуєм, правда потім ще робили глінтвейн.) Мене остаточно розморило і я поплентався спати в намет. За декілька хвилин підійшов Юрко, в руках в нього був казанок з гарячим вином. Мене ще не полишала надія сходити на Синяк і Хом’як, незважаючи на наш повільний темп пересування. Отже я поставив два будильника та 6:30 та на 7:30 і заснув.

Юля: Правильніше і чесніше було б назвати цей розділ "замість водоспаду", оскільки результаті, як прийнято дипломатично формулювати, "збігу об’єктивних і суб'єктивних причин", на водоспад пішла лише третина групи. Решта прийнялась мужньо мерзнути за столом біля колиби і чекати передовиків, щоб нагодувати їх смачнючою зупкою (якої ше не було). В результаті цього приємного заняття було знищено 2 банки пива, пляшчинку коньячку, пляшчинку трофейної "Прохладнінської" і на десерт, в честь успішного повернення водоспадної експедиції, – глінтвейн. Саме після цього якось несподівано виявилося, шо надворі вже ніч, шо на небі просто тисячі зірок, шо Чумацький шлях веде просто до наших палаток, і шо завтра буде новий день, день Хом’яка. Гарний був день, гарний був вечір,…

Ді: оскільки ні Юля, ні Олег не ночували в колибі, то пару слів про нас, тих, хто не відмежувася по наметам. Було дуже весело і невимушено, знову щось пили, з'їли н.з.ешну шоколадку, фоткали, обмінювались координатами, вкладались по люлях; далі у програмі виявилось соло Лоста, я й іванка були на підспівках – насміялись (я до сліз)!

Лост (як це було): Вниз збігли дуже швидко: 2 км і 200 м вертикалі - за 40 хв., притому, що ми з Ґеорґієм ставали коло кожного каскаду на Женці (а їх було чимало) фоткати загадкові прояви природи. Водоспад був на геоправій притоці, знайти її не становило жодних труднощів – скеля напроти відмічена синьою стрілкою, а на другому березі стоїть квартальний слуп і зелений маркер (польський зелений шлях). На водоспад є дві стежки – верхня і нижня. Перша цікава тим, що бачиш спочатку верхню частину водоспаду, а вже потім, завмерши над 10 м прірвою, заклякаєш перед ґрандіозним видовищем гірської стихії. Нафоткавши водограй згори, ми спустились донизу, де квасили троє місцевих хлопців (в одного був пістоль), а поруч бігало породисте гавкало… Потім закінчивши набридливу фотосесію, ринулись наголяса купатися. Назад дорога була складніша, в мене після купання піднялась температура десь під 40 градусів і я кілька раз ледь не втратив свідомість під час руху догори. Мені стало страшно, коли я зрозумів, що Ґеорґій зовсім не слідкує за стежкою, а Діана зразу відхрестилася повною байдужістю до орієнтування. Вони йшли за мною. Одним словом, смеркало і стежку ми прокукали. Далі чорний ліс, мікропаніка, лише два ліхтарика розбавляли цей сутінковий морок. Ночувати тут бажання не було, та й холодало капітально швидко. Єдине, ще залишалось для відновлення втраченої орієнтації – підйом і вмираюче з-над Довбушанки сонце. За кілька хвилин одне і друге щезло, хоча напрям на хату приблизно уяснили. Підйом теж пропав і новознайдена стежка повалила круто вниз (кінець перевалу???), чого раніше не спостерігалося. Була ідея лізти на смереку (я був переконаний, що побачу хату з вогнями), але сил вже не було. Крики ні до чого не привели, щось там глючило в темряві, скоріше всього галюни або чвакання наших шлунків. Тим часом "сніжний барс" Ґеорґій надибав просіку між деревами, яка виявилась руслом давньовисхлої річки. Тим руслом ми пройшлися метрів 100 вниз з думкою, що кудись та й вийдемо (хороша така думка, якщо пофік, де знаходимось, значить не заблукали :) Через деякий час ми натрапили на ватрище зі сміттям (певно єдиний раз, коли це втішає) і майже поруч русло перетнула траверсна псевдостежка. Мені вона була дуже знайома, але Діана це дежаву відкинула. В рядах наступив критичний момент: Ґеоргій з Діаною одноголосно пропонують йти вправо (мотивуючи це тим, що на рівень сідла ми ще не вийшли), я ж, керуючись інтуїцією, рву вліво і невдовзі засікаю знайоме джерело. Ну тіпа знайшлися :). А наші, ситі і вдоволені, сиділи на призьбі, ліниво так позіхаючи…, мовляв, і чого ви так кричали лісом?

Таня: Эх, водопад… Совестно даже что-то писать, ведь дождавшись пока часть нашей славной группы отправится на поиски водопада, мы принялись распивать коньячок. Коньяк был хорош… водопад (теперь-то я это уже знаю) – тоже. О содеянном не жалею :)

Олег: Прокинувся, коли пілікав перший будильник. Пофігістичний настрій, якій вчепився до мене ще напередодні ввечері, зробив свою справу. Мене потроху мучило сумління, але я вирішив не вставати, а дочекатись доки буде готовий сніданок. Підставою сподіватись на таке свято було те, що Лостові було конче потрібно бути в Києві в понеділок зранку, а, отже, саме він найбільш зацікавлений в нашому швидкому виході (Лост: ну… ще Юлька і Іванка, в смислі вся київська банда…, а рано встати і їсти зварити мені було зовсім нескладно). Каюсь за такі крамольні думки, але нічого з собою зробити не можу. Ще з вечора ми прикинули, що вийти нам необхідно близько 9, а якщо вдасться – то і раніше (Лост: мені залишалось тільки вірити Дімці в добротну стежку попід Синяком, лише за таких умов можна було вийти не пізніше 9:00 і втрапити на потяг. Якщо б знав, що все так закінчиться – пішов би сам через Синяк). Сніданок був готовий близько 8:30. Спати хтілось не менше, ніж напередодні, але я таки виліз з намету. Поснідали. Скинули їжу, яку було ліньки нести, Дімі під приводом того, що ми вже своє майже пройшли, а йому ще тиждень в Карпатах жити. Він не відпирався. Сніданок і збори зайняли стандартну кількість часу (Лост: особливо стандартними були вмивання по 40 хв :)) (Ді: пішла я ото вмиватись – усі наші, окрім Лоста ще спали (або вдало притворялись), а коли повернулась – усі вже поїли і пили каву (?) то напевне якась змова!). Ми вийшли приблизно в 10:30. Ми почали підніматись на невеличку вершинку в напрямку Синяка, але швидко зупинились почекати Діму (він вийшов трохи пізніше), який напередодні ходив у розвідку і мав на підставі одержаних даних думку про можливий шлях (ми так сподівались). Продовжили підйом на Синяк. Дійшли до початку жеребу. Натяків на хоча б якусь стежину немає (Лост: судячи зі сміття, розкиданого в жерепі по всьому схилу, така доля спіткала не лише нас одних). Ідея пертися в лоб на вершину не знайшла розуміння серед учасників (Лост: а дарма, франківчани вийшли від нас ну точно на годину пізніше, вилізли без особливих проблем на Синяк і були під Хом’яком раніше за нас. Олег: а ніфіга не дарма, по-перше влоб - не поїли би чорниць, по-дреге франківці вийшли на 40 хв раніше нас, а по-третє не від дорогі завжди залежить швидкість :), а по-четрерте шкодувати всагалі не варто :)), тому ми вирішили траверснути Синяк по нижній межі жеребу до перемички на Хом’як. А далі Діма і Георгій Іванович мали б через Синяк і Кінець Горгану продовжити свій шлях на Довбушанку, а всі решта - піднятись на Хом’як і спуститись до найближчого населеного пункту, в якому їздять маршрутки (Лост: до речі, якщо я би послухав вас і ми впали в сторону Поляниці, там би була більша дупа).

Юля: Прокинулись ми зранечку від натхненного рибакового кашлю, але виду не подали, керуючись тими ж меркантильними міркуваннями щодо небажання готувати сніданок. Момент, коли бажання їсти пересилило всі решта міркування, і я нарешті виповзла з палатки, якось загадково збігся з всезагальним подйомом, влаштованим Лостом. Сніданок затягнувся надовго: погода класна, кава смачна, життя прекрасне… Йти нікуди не хотілося, матраси повні :). В такому ж темпі ми прожили весь день, як виявилося, жереп дуже сприяє сповільненню темпу життя і успішній медитації.

Ді: так-так, Юлюся, я теж це з приємністю згадую, міркую собі, що й не ми одні… :) а от від жерепу я в дещо меншому захопленні… було навіть, що я розсердилася і пригадувала усілякі відомі мені нецензурні вислови, деякі з них навіть смакувала уголос… таке собі дереволазання й.п.р.с.т… а чорниці були таки добрі… :).

Таня: Вставать ужасно не хотелось – предыдущая бессонная ночь давала о себе знать. Но еда, то есть завтрак, звал. Правда, мне он достался уже холодным. Ничего горячительно-согревающего не наливали. Пришлось обойтись теплым кохфием из кружки Лоста, за что ему огромное спасибо! И хоть наш завтрак вместе со сборами рюкзаков изрядно затянулся, неизбежность выхода на Синяк была на лицо… Сусанины завели нас в дебри альпийки.

Олег: На жаль, Іванка знов почала відставати. Найважче їй було просуватись по жерепу. На жаль, йти всюди лісом не виходило, так як час від часу схил перерізали язики жерепу, які спускались досить низько. З натхненням бурих ведмежат всі ломились уперед. Діма йшов неподалеку від Іванки, щоб їй не було скучно, то я так спочатку думав. Згодом з’ясувалось, що він то робив не виключно з альтруїстичних міркувань. В жерепі були чорниці, суттєво більші і смачніші, ніж ті що росли в лісі, і головне, практично в необмеженій кількості. Виглядало то так. Іванка з постійною швидкістю просувалась по жерепу, а Діма їв чорниці. Коли Іванка відходила від нього метрів на 10-15 (а тривало це достатній період часу, для уяви масштабності події можна припустити, що тривало це хвилин 10) Діма швиденько її доганяв і знов починав їсти чорниці. Коли я просік цей момент, то став іти попереду Іванки аналогічним чином. Мені ще не давало спокою те, що решта йшла по жеребу суттєво швидше, а потім чекала нас тривалий час в лісі між язиками жерепу. Але з жлобських міркувань, а раптом чорниць на всіх не вистачить, я не признавався, як то воно добре йти з Іванкою (Лост: де вони ті чорниці там бачили???). Скільки тих язиків з жерепом було сказати мені важко, але коли мені стало трохи важко ходити від переїдання чорницями, я став сподіватись, що все це скоро скінчиться. Так воно і сталось. Ми вийшли на стежку трохи вище полонини під Хом’яком.

Юля: Траверс – класна штука. Жереп – ще краща. Як люблять більшість жінок – мєдлєнно і красіво :). Краще починаєш розуміти класиків (особливо місця про "дурних та сильних тварюк") і чому мавпи спустилися з дерев на грішну землю :). А крім того, хай Рибак не думає, шо він самий вумний – поки ми їх чекали, також встигли знищити до фіга чорниць. А ще ми з Діанкою, внаслідок постійного потрапляння хвоїнок за шиворот з завидною регулярністю влаштовували міні-сеанси стриптизу :).

Таня: "Медленно и красиво"? Ну да, это как раз то что нужно! :) Правда я старалась ломиться по жерепу как можно энергичней, о чем в последствии жалела – именно в этих дремучих зарослях были самые крупные и сладкие ягодки черники! Некоторые (не буду поименно) просекли это сразу – подолгу не выходили из жерепа наслаждаясь дарами природы… А вот Мартынову я еще припомню (я не злопамятная, просто все записываю) как он зажал мне шоколадку!!!

Олег: На стежці Діма почав мене вмовляти піти далі з ними на Довбушанку. Ідея ця була цілком резонна. Щоб попасти у Львів, нам необхідно було вже сильно поспішати, а це виглядало нереальним.Як це не прикро, але прогуляти роботу ще й вівторок було вже занадто. Тому я пішов з більшою групою. Ми швидко спустились на полонину і пройшли її. Іванка залишилась під підйомом на Хом’як з нашими наплічниками, а ми побігли наверх. Ах, я ще в Карпатах, а вже знов туди хочеться. Красотіща. Посиділи на вершині трішечки і поскакали до низу.

Юля: Можливість під Хом’яком скинути на Іванку наплічники надихала. Тому ми швиденько виповзли на вершину, посиділи там, поки Лост встановив свій фотоапарат на триногу, зробили групову знимку і поскакали назад. Ідея обіду була забракована як така, шо відсуває час нашого єднання з поїздом, хоча перші думки з приводу не єднання вже почали тривожно вигулькувати в голові (чи головах?). Напившись води під Хом’яком, ми звернули з дороги ліворуч на якусь стежинку…

Таня: Как здорово, что на эту вершину вела тропинка, прорубленная в альпийке! Возможно это единственная вершина, на которую мне было почти нетрудно взбираться, хотя я выползла на нее самой крайней. Зато сбежала быстрее всех, воображая из себя одну из моих "родственников". Чувствовать себя горным козлом оказалось приятно :).

Олег: Наділи наплічники і спробували швидко спуститись. Спочатку це вдавалось дуже непогано, але згодом прийшлось знов скакати по камінчиках і Іванка почала відставати. На цей раз опікуном-добровольцем стала Таня, яка вела Іванку за ручку. Спускались довго. Чорниці на камінні чомусь не росли. Перед майже самим завершенням спуску згубили Лоста та Діану (Лост: я гнав як ошпарений, і єдиною, з ким в мне співпав темп, була Діана, навіть якщо дорога під нею "не горіла". Зате півгодини чекаючи, волаючи і переживаючи, чи там бува ніхто шию собі не скрутив, ми назбирали кульок моховиків. Олег: JJJ як це кумедно читати). Спустились на трасу в Татарів в повній темряві. Взнали в аборигенів коли і чим можна виїхати у напрямку Франківська. Пішли в напрямку вокзалу. Зустріли Діану і Лоста (Лост: український автостоп мастдай). Попили пива в барі з грибною юшкою.

Олег: Особливих вражень немає. Напевно, було просто сумно від того, що вже треба повертатись. Лост і Діана поїхали окремо від нас на маршрутці в Франківськ (Лост: я дуже не люблю такі розколи, але той похвігізм і непоспішність, які засіли в нутрощах наших супутників, мене неприємно збентежили. А в маршрутці показували відео !!!! Олег: розколи? ех…, такі прийдеться напитись пива і дратись на шпагах :)), а ми на дизелі через Делятин туди ж. Народилась ідея погостювати в Калуші в Юлиних батьків. Що ми з успіхом і зробили. Кльово. В понеділок сіли на автобус і доїхали ввечері до Львова.

Юля: Тяжко – навіть пиво не помогло. Спати… спати… спати, так проспали навіть франківський вокзал, заледве в депо не заїхали (а, може, й заїхали – там так темно було, що й не поймеш). Олег просто місцями такий лаконічний і скромний :). "З успіхом" – значить поміняти електричку на таксі, завалитися до хати в пів другій ночі, нагло вимагати водки і чаю (для маскіровки), полягати спати під ранок, підірватися в 9.00 для сніданку, повернутися назад в люлі і валятися до алярму "тривога, через пів години наш автобус на Львів" :). Хто не пробував такого – щиро раджу. У Львові процедура профілактики простудних захворювань повторюється, тільки з більшим розмахом і зміною автобуса на поїзд :).

Ді: у Франківську виявилася повна дупа з транспортом, усіляким, окрім таксі; після деяких переговорів з таксистами зрозуміло з якого приводу ми таки поїхали до Львова. Дорогою було пиво і розмови, язики розв'язалися не на жарт, і таксист, думаю, почув немало цікавого :), шкода лише зайчика, який спробував протаранити наше авто, що закінчилося для нього повним кінцем…! У Львові Лост висадився на вокзалі, і про подальші його пригоди я дізналася вже згодом, думаю, він сам про це напише.

Олег: Неможливо передати, все просто супер. Для мене виїзди в Карпати діляться на дві великі групи: на ті, коли кудись треба дійти, і на відпочинкові. Відпочинок вдався на славу :).

Юля: Головне, шо все було не так, як треба і чим далі, тим не більше не так. Зате було весело і чим далі, тим веселіше :).

Лост: Фа-а-а-антастіка, особливо жереп, і купання у водоспаді, а могло бути й гірше :) Дівки (київські)! Тепер в кожному поході, якщо такий ББ зі мною трапиться, в пам'ять про це ґрандіозне запізнення я буду вас холодною водою будити кожен ранок о п'ятій JJ

Ді: Маловато! Хочу ще! :)

Таня: С такой компанией – хоть на край Света! Правда может лучше всем собраться вместе и просто попить пивка в одной из забегаловок неподалеку от цивилизации? :) Спасибо Юле за теплый прием ее родителей!!!

Олег