БЛИЗНИЦЯ 2003 (20 – 21 вересня 2003)

Це розповідь про похід вихідного дня, про два дні, проведені у найкращих горах на світі. Вражень – на мегабайти, тому тут – компроміс між описом маршруту та красот, які нам випало побачити...

Бігали: Андрій Яворський, Віталій Горєлов - Івано-Франківськ.

Великий Маніту тридцять разів посилав Сонце на небо, відколи ми не ходили улюбленими стежками. Молодим воїнам не потрібно натякати у тридцять перше, аби вони сідлали своїх швидких коней, стрибали у сідла і вирушали на пошуки нових пригод. Душі і так рвуться на волю, до зірок, до гірської прохолоди і шуму струмка на світанку, до теплої днини і спокійного вечора біля веселої ватри.
Тому відкопуємо казанка і йдемо у похід. Цього разу на Близницю. Виходжу зі свого вігвама, впихаюся у маршрутку і згадую, шо забув вогняну воду дома. Такого духи не пробачають, тому залишаю наплічника у машині, біжу через дорогу і повертаюся з мінімаркета, гордо несучи пляшку в руках. Песенжери шкіряться і за затримку не ображаються. Володар чарівних скелець і кільця з бібікалом доправляє за нас призначенням.
Сталевий кінь під’їхає до перону. Залазимо у його черево. Нам – до Квасів. Дорога спокійна. У вагоні – десяток блідопиких. Молоді скво вирішують: спати чи ні? Хтось каже, що коли вони заснуть, то прокинуться вже у Рахові, а їм – до Ворохти. Щоби не спати, співають пісні (голосно)... У Ворохті вони виходять і настає тиша, але спати вже не мош бо ще чуємо пісні :) і холодно.
От і Кваси (7.10 ранку). Станція зустріла нас туманом та відсутністю ознак життя.
Переходимо через рейки на другий бік, вертаємо кілька десятків метрів у сторону Станіслава і починаємо підйом. Іти досить легко, тим більше, що надворі – холодриган і потрібно якось зігріватися. Трохи слизько, але то проблеми капців. Поступово індіанське пір’я перетворюється у шєпки, мокасини – у кросівки, а ми, горді і вільні – у гуцулів, не менш гордих і вільних.
Йдемо по карті №184 (тисячка).
Так піднімаємося десь до 1000 м. Вид звідсіля відкривається фантастичний! Ніяка оптика не передасть того, що бачить око. Прямо перед нами Веснярка. Ми знаходимось на лінії розділу туман-гори. Краса неймовірна. Туман пестить гори, огортає їх справа і зліва та впадає на горизонті в океан неба. Сходить Сонце. Усе це починає парувати, кипіти і химерно клубочитися. Годині об 11 зупиняємося, аби обсушитися. Трохи знимкуємо.

Сидимо так десь із годину, чекаємо, поки туман розсіється і підсохне трава. Снують дятли (може, то був один, що літав туди-сюди :).
Піднімаємося і йдемо далі. Підйом затяжний, висота набирається стрімко. Дорогою нас практично наздоганяє вантажівка. Радіємо: може, підвезуть. А дарма, хлопці збирають сіно і метрів за п’ятдесят перед нами надовго зупиняються.
Сонце піднялося вище, організми жадібно ловлять тепло. Десь о 12 стає спекотно, але туман ще стоїть. Це добре видно згори. Йдемо чітко по карті (точніше, по дорозі). Крутимо головами наліво-направо. День сьогодні, судячи з усього, буде суперовий! Погода ніби разом з нами пішла у похід і своїми очима хоче все побачити, тому халявити не буде. Справді, дуже гарно було. Сонячний ранок, що на висоті швидко переходив у день, обіцяв море задоволення.
Десь біля першої години підйом з Квасів закінчується. Панорама відкрилася – обалдєнна! Якщо останній похід Богдан – Шибене був наповнений веселощами, то сьогодні очі розбігаються, хочеться просто насолоджуватися краєвидом.
Якщо вірити карті, то висота зараз десь біля 1200 м, пройшли 5 км підйому. На карті місце позначено „сар” (перший від Квасів). Ми десь за 500 м від нього. Справа унизу – Тростянець. Зупиняємося на перепочинок. Відзначаємо початок вилазки, закусюємо, обзервуємо. Роззуваюся і ходжу по траві босим. Задоволення !!! Думки рояться бджолами, не мош вирішити, на чому зупинити погляд.
Трошки лежимо на травичці. Сонце ще добряче гріє. Через деякий час починаємо визначати по карті, що видно навкруги. А видко Тростянець, Кваси і сарай.

Нарешті! Йде якийсь хлопчина з коником, везе молоко з полонини. Відбувається зустріч цивілізацій. Питаємо, чи то, часом, не Близницю видно звідсіля. Секунд через десять отримуємо відповідь, що то – Мала Близниця, а саму ще і не видко. Наступне питання (чи давно був дощ) затримує його десь на півхвилини (аж самим соромно, що запитали). З цікавістю поглядаємо на його бідони. Однозначно затримуємо на них погляд. Де там – закарпатець. Як і багатьом іншим, нам чогось рідко вдається розжитися у закарпатців. Нє, брешу, оце, недавно, у Богдані частували та ще минулого року під Туркулом пастух з Лугів виміняв у Андрія куплений на базарі у Станіславі за 15 грн. наплічник на майже кільо сушених біляків + бонус (свій старий наплічник) і пригостив молоком.
Вуйко вартий того, аби розповісти про нього побільше. Сам він родом з Лугів. 5 місяців на рік дислокується, в основному, на полонині Туркульській. Головні матеріальні цінності: батарейки, ножі та одяг. Побачивши Андріїв наплічник, крутився біля нас, доки таки його не отримав (Андрій не ображається і вдячний за гриби!). Цього було мало. Він не обмежився досягнутим і встиг викупити ще в одного учасника походу – івано-франківського львів’янина Тараса Проця куртку з штанами (було продано за те, за що куплено у Львові). Довго розказував про ножа, якого бачив у київських. Проте, такого ножа з компасом (ше би з магнітом для цвиків:), голками та роскалем у нас не було, тож тут він проколовся. Натякав, як у японців пробував виміняти, судячи з його розповіді, цифровика за штуку баксів на свій бінокль і полонину – не вийшло. Ми таку пропозицію ігнорували і залишилися при своїх камерах...
Продовжуємо насолоджуватися краєвидом, хочеться просто розчинитися у ньому, аби нічим не порушувати цю красу.
Усе сьогодні ніби створене для мандрівників. Світило бавить небесну блакить, вдягає у золото гори і запрошує нас, грішних, до феєричного танку барв.
У траві стрибають коники усіляких кольорів: зелені, фіолетові, коричневі та без назви. Ловимо одного, фотографуємо. Принагідно намагається вкусити, але не вдається. Відпускаємо неушкодженим. Це вже стає традицією – знимкувати стрибунців. Але ж цікаво!

Так байдикуємо з годину. Пора вже і тьопати. Збираємося, йдемо далі. Сьогодні потрібно пройти ще багато.
Далі шлях пролягає через ліс. Зліва видно станцію мобільного зв’язку. Її буде видно ще дуже довго. Зв’язок – непоганий, можна сказати, що досить непоганий. Постійно піднімаємося угору. Нам – до полонини Белина. У лісі ще вогко, усе – таки дерева досить високі і крони зберігають вологу унизу. Зустрічається калюжка – це в таку спеку!
Описати красу лісу неможливо, тому і не пробую. Фото – це дещиця від того, що нам випало побачити.

Згодом виходимо з лісу і стаємо, мов вкопані. Народ, нас просто заливали враження! Досить неймовірно-фантастично-нереальних кольорів осені, так ще й побачити гольф-майданчик у Карпатах – це вже занадто. Рівненько „підстрижена” травичка аж до висот за кілька кілометрів звідсіля – у це не вірилося. Плюс золотаві дуби – ми не могли пройти повз таку красу, плюємо на графік і залишаємося тут хвилин на тридцять.
Однак, ми зібралися на Близницю, тому потрібно йти далі. Йдемо у напрямі полонини Донесівка. Ще раз відзначимо, що 184-та карта для цього походу просто чудова. Жодної плутанини (на відміну від прикордонної зони, де краще користуватися 500-метрівкою).
Підходимо до величезної ферми поруч з Донесівкою. Довжелезні приміщення пусті, тварин тут не було принаймі... словом, давно. Однак, під стінами – гори слідів їхнього перебування тут. Мабуть, усі на полонині. Карта не обманює – поруч два джерела із кришталево чистою водою, хоча таке зауваження тут зайве, бо вся вона – вода, і уся тут кришталева.
Далі йдемо хребтом Урду-Флавантуч. Залишаємо справа гору Стару і спацируємо до Переслупа. Дорогою зустрічаємо поляків. Ше такого не було, аби ми пішли у похід, і не зустріли бодай кількох представників сусідньої країни. Розговорилися з ними, втрачаємо ще хвилин двадцять, але на те, щоб вилізти на Близницю сьогодні ми вже давно махнули і рукою, і ногами, тому часу в нас повно. Поляки ходять уже п’ять днів, пройшли Горгани, прийшли сюди, хочуть на Чорногору, Мармароси і Феркау. Питаємо, чи мають дозволи. З документами у них проблеми, тому радимо до Ділового не наближатися (карта у них – трикілометрівка, дивуються, що Феркау – у Румунії :). Якщо по карті, то дійсно, гора на Україні. Ясно, у поляків європейська асиміляція і кордони для них стають річчю умовною, проте наші прикордонники про це не знають. Румуни, мабуть, теж не дуже в курсі.
Йдемо далі. Під Переслупом – невеликий відпочинок. Гору можна обійти зліва, а можна взяти влоб. Вирішуємо, що коли вже залізли так високо, то соромно робити гак і йдемо вперед. Нічого не виграли ні у часі, ні у відстані, зате доторкнулися до геодезичного знаку, у тому шось символічне – підстава занести до списку ще одну вершину, нехай і не дуже високу.

А далі..! Ех, шкода, що не можна одночасно перебувати у двох місцях одночасно! Коли ми стукали до Мармаросів, тут було МОРЕ брусниці. М-О-Р-Е !!! Усі схили гори були вкриті цими ягідками. Зараз тут можна знайти тільки залишки минулої розкоші, але ми раді і тому. Наступного року обов’язково побуваємо тут у середині серпня. Хочеться ще раз заявити: тут рай! (звичайно, за умови гарної погоди).
Потроху спускаємося з гори. Перша перешкода: стежка несподівано закінчується і продовжується метрів за п’ять нижче. Робити нічого, сідаємо на траву тим, на чому сидять :), хрестимося, відштовхуємося і мчимо униз. Тут і не знаю, як описати... Коротше, проїхалися, що називається, з вітерцем. Униз добралися секунди за три-чотири. Сказати, що смішно – не сказати нічого. Хоча, гуцули, мабуть, теж користуються таким прийомом: ходять же вони якось тут.
Унизу видно велику ферму. Повно овець. Хоча коров’яча бринза смачніша (твердження суб’єктивне і не претендує на світове панування) за овечу, гріх не спробувати виклянчити трохи. Тим більше, що пора ставати на відпочинок. Ми прикинули, що до відмітки 1880 м доберемося, коли починатиме сутеніти, а ще ж треба було б спуститися до Івора на ночівлю, тому дорогою шукаємо місце для намета.

Радість тривала не довго. На підході до овець з’явилася маленька шавка, яка радісно визвірилася, побачивши нас. Ми шось було хотіли відповісти їй (рука тяглася за неіснуючим томагавком), як вилізли ще двоє хвостатих омонівців, які, бризкаючи слиною, почали пояснювати нам, шо ми - неправі. Нам пощастило, що вони були якісь боязкі, бо спроби піддобритися і поцмокати до них примушували собак відстрибувати назад. Проте, потрібно щось робити... Псам надоїло гавкати, вони уляглися прямо на стежині за два метри від нас. За п’ятдесят метрів – двоє марсіан, явно бачать нас, але підходити не збираються. Пропоную свиснути. Краще б не свистів! Своїм свистом пробуджую у собак новий приступ шаленої люті. Нарешті один із пастухів починає рухатися у напрямі до нас. Як можемо, махаємо руками (наче у сповільненому кіно, аби ці троє не помітили). Мужик не доходить до нас метрів п’ятнадцять, повертає на 90 градусів і пре в інший бік. Це вже надоїдає нам (сидимо вже хвилин 10), встаємо на повний зріст і під супровід страшного гавкоту кличемо його. Через дві хвилини до нього доходить, що ми щось хочемо, підходить до нас. Прохід звільнено. Двічі на граблі не стають, але ми вперто питаємося про бринзулєтку... Облом – треба носити з собою :), отару переганяють на верхню полонину, тому бринзи – нема, рєбята.
Бринзи не отримали, зате гуцул із яскравою закарпатською говіркою (суміш українських, російських та інших мов слів) показав прекрасне місце для ночівлі. Здаємо місце (лишіт тамка флєшчину:): на вказаній карті у квадраті Малої Близниці повертаєте направо від ферми (див. вище фотку "Ферма") і спускаєтесь донизу до сосен. Місце – не просто прекрасне, а ідеальне: з одного боку закрите високим горбом (якраз з нього і спускаєшся туди), з інших – дерева. Рівна місцина, де можна розбити намета, повно усіляких гілочок, сучків та поважних поліняк вже складені на купу (як нам сказали, пастухи самі часто тут відпочивають, тож паливо там є постійно). Метрів за двадцять унизу є джерело із видовбаною колодою. Льодовиковий струмок тече і у спеку.
Дорогою бачили, як якісь розумники отаборилися на рівні горішньої дороги під Малою Близницю. Уявляємо, як їм спалося під нічним ураганним вітром (десь 1600м)!
Швидко розкладаємося, розпалюємо вогнище, ставимо на вогонь юшку; доки вона вариться – намет уже готовий. Далі усе йде як по маслу: ковбаска піджарена на вогні, відблиски останніх промінчиків у чомусь скляному і хропака. День вдався!
А уночі було холодно. У спальнику, звісно, нічого не відчувалося, але ніс, який нагло вистромився з-під каптура, капітулював і запросився назад.
Ранок був чудовий. Андрій знимкує схід Сонця: ото вже краса! Вогняна куля пробивається крізь нічну ковдру, розганяє її, збільшується у розмірах і пробуджує усе живе навкруги.

Йду до струмка. Вимірюю пальцем температуру, ... набираю у мисочку водиці... надаю їй прискорення і виливаю на себе! Тримайте мене, крику, мабуть, – на всі Карпати! Задоволення – також. Це ж клас: облитися холодною водою зранку, під несміливими промінцями, розтертися і прогулятися трошки, ловлячи тепло усім тілом.
„Спеців” під Малою вже не видно :). Або уночі вітер здув їх до Івора, або було д-у-ж-е холодно і вони не витримали і побігли донизу о 6-7-й.
Особлива фіча походу – процедура спорудження і розпалювання багаття. Такого удома не зробиш. Складаєш спочатку трісочки, потім патички, потім – палички і, нарешті, полінця. Далі вмикаєш фантазію і проявляєш свої кулінарні здібності. Головне, що у хаті то ліньки було б шось придумувати, а тут ідеї так і пруть.
Готуємо пошамати, на десерт – інжир та фініки. Організм, який прагнув чогось смачного, отримує його. Горілочка, значить... Нє, нє, то ще ранок, не надо провокацій :).
Фотографуємо стежки на схилах горба. Цікава річ: стежки прокладені паралельними смужками і досить рівні. То – овеча робота. Вівці ходять шнурками: задня дивиться на хвіст передньої, передня, відповідно, – ще переднішої і т. д. Ідуть вони як порохотяги, тому трава після них рівненька і „підстрижена”, разом з тим витоптують стежки. Висуваємо свою теорію найпростішого прокладання стежок у горах: береш беку рогатого, тягнеш за собою, за ним іде отара і витоптує стежку (а потім їдуть скрепери і кладуть асфальт :).

10-та година – ми вже у дорозі. Проходимо повз учорашню ферму, далі йдемо дорогою (довший шлях, зате можна більше побачити). Інший варіант: зразу біля ферми повернути направо і йти нагору. Так можна швидше вибратися до вершини Малої Близниці. Тут інформація тисячки вичерпується. Допишемо від себе: на карті показано дорогу, що йде повз Малу Близницю, Близницю, полонини Флантус, Урда, Ярошевську, огинає Стіг (1704м) і спускається до турбази. Йти, звичайно, нею легко, але нічого цікавого і не побачиш. Чітко видно, як дорога роздвоюється (фотка "Ферма" ): одна гілка йде нагору від ферми - це короткий шлях, інша - полога). Тому йдемо спочатку пологою дорогою, потім переходимо на ледь помітну стежку нижче. Стежка проходить повз сарай, що показаний на тисячці за півтора кілометра західніше від Малої. Потрошки траверсуємо Близниці. Висоту набираємо повільно. Навколо море цікавого, погода сьогодні, як і учора, на усі сто.
Переходимо багато струмків. Проте, деякі з тих, що показані на карті, пересохли – це літо видалося дуже спекотне.
Годині об одинадцятій зупиняємося, щоб трохи перепочити. Йшли годину, не зупиняючись. Підйом досить легкий. Знаходимо у траві ящірку, що недавно вилупилася. Ящірка вже хоче спати. Садимо її на руку – і не думає тікати. Пригріта теплим промінням, вона йде на розслабон і закриває очі. Щоб сфотографувати, потрібно погладити її пальцем – ліниво блискає своїми бусинками.

Далі піднімаємося руслом одного із пересохлих струмків, що впадають у Косівську. Так іти набагато легше, бо трава слизька, а русло – ніби природні сходи. Виходимо на описану вище дорогу, тільки йдемо по ній недовго. На Близницю можна видряпатися через сідло між сестрами, а можна пройди далі дорогою і потім піти підйомом, що починається досить гордо, метрів зо два завширшки. Цим шляхом і йдемо. Метрів за сто уся гордість пропадає, підйом перетворюється на стежку, що місцями зникає. Бачимо цікаву залізяку. У землю запхано товстезну палицю, до якої причеплено кільце. Мабуть, то земна вісь із точкою опору :) або ключик від велетенського годинника. Сунемо угору далі. Починає відчуватися холодний подих вітру: висота явно зростає.
Відзначаємо особливість Близниці. Підйом досить стрімкий, тому уперед видно недалеко. Разів зо три думаємо, що залишилося прийти ще трошки і можна буде штурмувати вершину. Насправді її ще, навіть, і не видно. Нарешті, вийшли на справжній Урду-Флавантуч. Справа – урочище Стримческа. І останній сотні дві метрів до вершини. Вітер – помірний. Іти зовсім легко – хребет. Підйом до вершини чимсь нагадує останній ривок на Говерлу.
Вже перша година, поїзд у Ясині, як ми вирахували, знаючи відстань від Квасів до Ясині (по карті) і час прибуття у Кваси, мав би бути через три з хвостиком години. Біда у тому, що хвостик міг бути яким завгодно. Пройти ще потрібно близько 17 км (це по карті). Шкода, але милуватися Івором ми змогли тільки із 100-метрової висоти, бо вже ставало спекотно – перспектива припертися додому уночі з пересадкою у Делєтині не приваблювала, тим більше не хотілося їхати нічним львівським поїздом, бо у Станіславі він був би десь о сьомій, а о восьмій тридцять: понеділок, на роботі – перша пара (лекція) і це за десять км від хати. Тому беремо ноги у руки і йдемо швидше.

Мали намір пройтися до Стогу, таким чином зробивши майже увесь хребет, але немає часу на кілька зайвих кілометрів. Швидкість, за скромними підрахунками, складає кілометрів шість-сім на годину. Ніби-то встигаємо. Йдемо спуском. Тричі дякуємо собі за те, що подорож розпочали з Квасів, а не з Ясині. Грунтівка відбиває бажання роззиратися навкруги: дивишся під ноги. Нензне каміння постійно намагається приземлити носом на себе, але ми хлопи моцні, тому не піддаємося. Дорогою зустрічаємо пастуха, що йде наздоганяти учорашніх вівчарів. Спускаємося до турбаз. Стоїть здоровенний Брабус, який чесно виперся на цю гору. Тут, конєшно, свєто життя, але ми сміливо проходимо повз нього і премо униз. Повз нас просуваються новенький УАЗик та Нива. Видно, що ці авто почувають себе тут цілком впевнено.

І треба ж було пройти тридцять кілометрів, аби залізти у мочару серед людей: вирішуємо зрізати десять метрів і замість ґрунтівкою йдемо навпростець повз недобудований будиночок. За десять кроків відчуваємо себе у Сибіру на болоті. Розуміємо, що зупинятися не можна, секунда вагання - і йдеш по кісточки у багнюку. Вистрибую на берег і спиною відчуваю, шо Андрій хоче сказати шось дуже вишукане. Результат - у нього живописно відпрацьовані штані, наплічник, кросівки цілком міняють колір. На додачу усе це добро дарує рідкісний запах аміаку. Як Сусанін кладу голову на ковбок, проходжу дев'їть стадій реінкарнації і у людському вигляді вертаю до землі. Пронесло!

Залишаємо цивілізацію позаду і летимо далі. Маємо дві з чимось години і кілометрів десять з копійками (знову ж таки, багато копійок – теж гроші), тому йдемо ще швидше. Будете йти цим маршрутом, дивіться, у яку Ясиню йдете. На карті їх - дві, а потяг стає у тій, що ближче до Станіслава! Тому слід не проґавити поворота наліво (правильний поворот:) у лісі.
Через годину зустрічаємо місцевого. Уявіть: стоїть серед лісу електрик і плоскогубцями чавить ліщину. Вираз на обличчі – відсутній. Питаємо, чи далеко до Ясині. Відповідь: „............далеко”. Питання: „А якщо йти швидко?” Відповідь:.......тоді – недалеко”. Дякуємо, премо далі. Через якийсь час доводиться зробити привал – йшли (летіли) дві години, тра і відпочити. Трошки фотографуємо, все-таки нам пощастило з погодою і краєвидами. Видно Говерлу та Петроса з периферією.
Піднімаємося і йдемо ще швидше. Скоро розуміємо, що ніяк не встигаємо. Проте здаватися не маємо наміру. Приймаємо відчайдушне рішення: починаємо бігти. Це з наплічниками. Швидкість одразу зростає кілометрів до п’ятнадцяти (точно виміряти не було чим, але хотілося, що було побільше). Вже видно Ясиню і залізницю. Але вони ще так далеко!
Справа – житло. Стоїть вуйко. Питаємо, де вокзал. Відповіді не отримуємо. Далі цікавимося, чи встигаємо на Руту. Відповідь була заархівована RARом, майже цитую: „А...”, (тут вуйко ще щось намагався сказати), „Е-ее....” (тут він махнув рукою), далі йому вже було влом навіть подумати і він додав „а-е-и-а-е” :))). Почувши таке, ми просто скотилися з гори під ноги місцевим. Далі – тільки уривки. Бабуся пояснює дорогу до станції: „пройдете униз, далі буде лавка, міст (прим. – нормально)”. Після цього було сказано, що дорогою ми побачимо щось (бабуся показує руками якісь кубики, прямокутники) і додає „ну, ви знаєте, що побачите”. Красно дєкуємо за поміч і біжимо далі. А біжимо ми у повній бойовій викладці вже хвилин сорок, не менше. Пробігаємо повз дівчинку. На ходу питаємося, скільки до раховоза. Дівчинка дуже серйозно дивиться на годинника і каже, що в нас точно є дев’ять хвилин. Через двадцять метрів хлопчина повідомляє, шо маємо не менше півгодини. Згадуємо слова Мюллера, що вірити не можна нікому, тому премо вже угору – останній ривок і ми на вокзалі.
Все, встигли! Або спізнилися :).
Народ дивиться на нас, як на гостей із космосу. Ще б пак, пробігли п’ять кілометрів з наплічниками під палючим сонцем! Пики – як помідори.
Таки встигли. Потяга ще не було. Стоп! А це що таке? Чесне бувшепіонерське, на пероні стояв справжнісінький паровоз. Він чмихав і свистів. Навколо – повно оптики і народу. Вийшов чорний машиніст, питається про пиво. У неділю у Ясині можна купити тільки квитки (дві крамниці, повз які ми пробігли, були зачинені, на вокзалі кафе на працювало). Припхалося наше чудо. Залазимо. Далі роздивляємося паротяга. Комплект виглядав наступним чином: два паротяги, п’ять-шість товарних вагонів (якби це було фото, його можна було б потерти і сказати, що зроблене у 43-му на фронті), потім – купейний вагон і все це штовхає тепловоз (паротяг вмів тільки пускати дим та свистіти. Він – цілком справний, просто немає спеца). Місцевим ця картина подобалася не дуже, вони розповіли, що ж це за кіно. Виявилося, що група буржуїнів з німців та швайцарів заплатили по 100000 (сто тисяч) у йо з носа за задоволення покататися по Україні. Поїзд їде, куди хочуть його пасажири, спиняється, де вони хочуть і стоїть там, скільки влізе. При цьому, зрозуміло, графіки руху інших потягів, корегуються. Для повноти вражень зустрічав їх дідусь у гуцульському вбранні з топірцем. Гроші, звісно, з них витрушувати потрібно... Далі – філософія, таке можна і обговорити.
Додому їхали, як завжди, при закритих вікнах і тридцятиградусній спеці, це вже і не прикол. Певно, так і має бути. Поглянемо на проблему з іншого боку: якби була зима і вікна не закривалися б? :)
А насправді ми були змучені і щасливі, що недарма пройшли сороківку, побачили стільки, що варто було б проповзти і вісімдесятку, зробили море непоганих фоток і ВІДПОЧИЛИ !!! Ще раз співаємо гімна Карпатам і цілуємо їхній зелений стяг. Гори в нас – супер, супер – і ми усі, якщо любимо їх, тоді і гори люблять нас і дарують нам ці незабутні враження.

Мінуси: немає
Плюси: + + + + + :)
Дякуємо: Карпатам.

© Віталій Горєлов, 2003
Фото: © Андрій Яворський, Віталій Горєлов

P. S. Телефон (UMC, Samsung SGH-R210S) працював на висоті постійно. Зв’язку не було тільки у Квасах та Ясині. І ще, у Ясині у цифровику сіли акумулятори, а у плівочнику – закінчилася плівка, тому фотографій паротяга немає – вібачте, буває... :)

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов