Піп Іван: від пекла до раю

(історія у двох частинах)

Частина І (драматична)

16 – 18 січня 2004 р. сніг місили Сергій Кучірка та Віталій Горєлов

Дуже хтілося сходити на Піп Іван узимку і побачити на власні очі Слона, та ще й білого, серед карпатської зими. А ще був надлишок нижчеподаної романтики.

Сувора краса зимових гір... Неприступна, холодна, часом жорстока і невблаганна, вона вабить до себе, зігріває вічним вогнем життя, надихає ...

Ночами сняться засніжені вершини, ваблять діаманти сніжинок, збуджують уяву тисячі зірок на небі, яке є тільки там. А ще уявляєш себе крутим альпіністом, що лізе Південним Сідлом, чхає на усіх і тільки Сонце вище за це неподобство :)
Ідея зібрати компанію на зимовий похід виношується ше від теплого жовтня, одночасно з цим кількість гіпотетичних учасників зменшується лінійно із наближенням дати виїзду. Явище знайоме, проте життєвої енергетики воно не додає.
Народ не вдається спокусити навіть теоретичною можливістю побачити вуйка у природі (хто їх бачив на Чорногорі :), я би і крокодила обіцяв, була би тіко така захцянка!). Ну не ведуться ні на ураганний вітер, про який можна розказувати на старості, ні на кілограмових снігових мух, яких ще ніхто не видів! Фантазія малює неймовірні брехні: термометри тріскають від морозу, крила вітремірів відлітають до вирію, проте усе марно. У Андрія Яворського, з яким пройшли купу км, у місті є справи, надія тільки на Сергія Кучірку. Алилуя! Йо! Сергій має час, плює на кілька днів, що міг би провести у теплі, і ми починаємо готуватися.

Camping Gas проти примуса. Хто кого?
Кажуть, що only Camping Gas може узимку врятувати голодні шлунки здатних зжерти усе „за алфавітом” його власників (то-плагіат на термітів, але наш брат дійсно здатен поглинути усе, що необачно трапиться йому на очі у хвилини голодної пристрасті). Як кажуть у відомому фільмі про грузинських драйверів „нє спорю”. Camping Gas – це, звичайно, класно. Улітку ми у цьому переконалися об 11 вечора після пройдених за день 40 км і десантування у роси, коли влом було ставити намета, не те що палити ватру.
Але і примус ще не вичерпав свого потенціалу. Особливо, якщо його заправити високооктановим (десь у районі 80-го розбавленого :) пальним та ще й піднести сірничка!
Коротше, не було у нас цього разу усіляких Gas ів, тому ми узяли з собою примуса, купленого моїми батьками за валюту (USSR roubles), мабуть, років зо п’ятнадцять чи більше тому, тоді ж вперше і востаннє запущеного.
Примус виглядав як новенький, якщо не враховувати кількох плямок іржі на тілі його мушлі, котрі закономірно з’явилися там за роки перебування у гаражі (формене свинство тримати там таку річ). Перше, що потрібно зробити – розібрати його на органи і подивитися, чи не з’явилося там чого нового (це коли пам’ятаєш, що там було :). Медогляд пройшов успішно. Сальник був цілим, голка справно „входила і виходила”.
Технічна освіта для того, щоб зібрати усе це докупи, не потрібна. Якщо десь щось підтікатиме, це одразу буде помітно навіть у темряві :). Особливу увагу слід звернути на запобіжний клапан. Це важлива штука. Він повинен спрацювати, якщо балончик з пальним запрацюється і почервоніє від сорому за неспроможність виконувати далі свій конституційний обов’язок. Як правило, після довгого періоду застою його пружинка скоцюрблюється, клапана „перемикає” і він починає працювати ще до того, як у примус залито пальне, чим зменшує потужність полум’я, що у перерахунку на еквівалент китайської запальнички стає близькою до одиниці. Для того, щоби позбутися цього неподобства, пружинку слід розтягти або замінити на іншу (мудра порада :).
Хвилююча мить – випробовування в умовах міста. Хвилинний відлік закінчено, пожежники готові, примус залитий і облитий речовиною невідомого походження, за кольором схожою на бензин. Запах – невідомий, бо надворі мороз і носи халтурять. Палимо папірця, підносимо його до примуса. Єсть контакт! Рідина радісно шкварчить, примус за якийсь час починає фунцикліонувати... Перехожі дивляться на нас, як на бомжів, які щось упіймали на вулиці і зібралися його приготувати (темно ж :). Запальничка вийшла непогана, тільки велика... Лабораторне встановлення складу та експертне обнюхування речовини, якою ми наладували нашого зорельота, встановлюють істину – гас. Ги-ги!
Експеримент продовжуємо наступного дня. Заправляємо натурального петролю і „о чудо!” „Двигун” завівся одразу. Ми такого і не чекали. Прометей звідтам так і валив! 200 мл дози вистачило на 50 хв роботи на максимальній потужності (без навантаження, але на конкретному морозі).
Якось до вух дійшла фраза „ви що, Смерть Туриста берете з собою?” (це трохи не той примус). Заявляємо, що примусом користуватися можна! У нас – такий, що не має підкачування. З огляду на те, як він працює, при не надто екстремальних температурах воно там і не потрібне.
Висновок: примус – cool!, Camping Gas – boo! (а тому, що не було його у нас, а усе, що маєш, потрібно похвалити :)

Ліхтар узято моцняцький (GR2008, можна замовити навіть через Інтернет!) із 25 Вт галогеном (написано 35, ще китайози не змогли розібратися з канделами: на ліхтарі написано 1000, а на коробці 500 :). Єдиний недолік цього монстра – він швидко зжирає акумулятор (приблизно за 30 хв.). Перевага – правдиве сліпучо-біле світло сягає 200 м за нормальних умов і метрів 50 – у дуже густому снігові. Якщо щось чи когось потрібно буде знайти – це саме те, що потрібно. Але 30 хв. Заради цього носити таку вагу за плечима не хочеться. Перший крок: ховаємо штатну лампу у ніші ліхтаря і ставимо галогеновий полегшений варіант на 0,75 А (це замість 4,2 А). Цього при ємності акумулятора 4 А*год вистачає на кілька годин неперервної роботи (3-4, зважте, що за сильного морозу цей запас може зменшитися утроє). Наступний крок – бажано додати мікропроцесорне керування яскравістю (додатково кілька годин світла + дискотека і спецефекти), але це тема окремої розповіді. Можна обмежитися і заміною лампи на слабшу. Слід зазначити, що усі ліхтарі подібної категорії (search light) укомплектовані специфічними лампами, схожими на автомобільні з тарілкою. Тому для заміни її на простішу необхідно буде виготовити спеціального патрона (тема тієї ж окремої розповіді, а кому не терпиться, лампу можна припаяти дротиками до шматка текстоліту).
Решта нашого майна нічим не відрізняється від звичайного зимового комплекту.
Останні години перед початком походу пролітають у метушні: виготовляється патрон для лампи. Все гризе думка, чи встигнемо. Два дні тому придбав на базарі китайського ліхтарика за півтори гривні на пробу, поставив акумулятори (АА) і провів тест-драйв. Результат: ресурс лампи такого ліхтаря рівний часові розряджання акумулятора – чотири години. Спроба поставити свіжі акумулятори кидає лампочку у глибоку кому, з якої вивести її не вдається. Фокус не вдався: працює на стільки, скільки коштує.

20-00. Конструкція готова (ми ще на роботі). Вузли збиратиму докупи вже у раховозі . Година на те, щоб доїхати додому та докупити дорогою дещо з продуктів. От і усе. Все куплено та зроблено.
23-00. Приходить Сергій. Спаковуємо наплічники, заряджаємо термоса і рушаємо у ніч. Пішов сніг.
01-00. Таксо везе нас до вокзалу. Життєві проблеми закінчуються у ту мить, коли ми виходимо з хати і закриваємо за собою двері.
01-30. Б’ємо себе у груди на вокзалі, що печатка на Сергієвому студентському справжня.
01-45. Готуємося до штурму поїзда, проте на пероні майже нікого немає – мрія далекого літа.
01-52. Теперка перед нами тілько дорога та три дни свободи. Весело цокотять колеса потяга, похрюкують у солодких снах поодинокі пасажири. Разом з нами у першому вагоні (тамка працює опалення) немає і десятка чоловік. Другий вагон вільний повністю. Далі нам не видно.

Ех, душа співає! Сніг, усюди сніг! Білий і пухнастий. У Станіславі вдень було болото, тільки під вечір трошки підмерзло і щось почало падати. А тут снігове царство. У Яремчі довго розглядаємо площу біля вокзалу, освітлену різнокольоровими вогнями і прикрашену красунею-ялинкою. Кілометр наздоганяє кілометра, ми, трошки куняючи, потроху наближаємося до Ворохти. Пів на шосту ранку вилазимо з вагону і бредемо по кісточки снігом.
Перша маршрутка на Верховину, як виявилося, йде о 8-й ранку. Нам не дуже хотілося мерзнути дві з половиною години, тому кидаємо наплічники на їхні законні місця, беремо до рук ноги та палиці і йдемо здійснювати подвиг – валимо по трасі у напрямі Верховини. Дійти туди ми, звичайно, не дійдемо, але трішки зігріємося. Перші хвилини пишаємося нашою крутістю: пішки до Верховини. Ага, потім – до Берестечка, а потім можна буде повертатися додому, бо пройде день і буде ніч.
Йти в кайф, нас огортає снігове боа, де-не-де гавкають сонні собаки.

За кілька хвилин починається підйом. Проходимо повз лісопильню. Ефект від її прожекторів збільшує густий лапатий сніг, який додає світлові життя. Чути як прогрівають двигуни лісовози. Питаємо, чи не підвезуть до Ільців. Такий вийшов трафунок, що їдуть вони у протилежний бік. Радять йти на зупинку і чекати на маршрутку, але ми кажемо, що прогуляємося по трасі. На плечі, напевне, сидить маленький чортик – то він нас піштовхує на снігові подвиги. Бувають же такі випадки у житті: не наша тварина, а причепився. Мабуть, господар пішов по азимуту, а воно вирішило покататися нахаляву ще й думати заважає!
Ми вже за містом. Навкруги – нікогісінько. Білі руки зими беруть нас у свої обійми. У такі хвилини ти ніби дослідник, що потрапив усередину велетенського організму і тепер сам став піддослідним. Про щось перешіптуються дерева, у їхніх засніжених кронах знайшли зимовий притулок невидимі птахи; холодний ліс дивиться на нас очима невідомих тварин.
На чорному тлі неба блискають вогні далекої Ворохти – там пробуджується життя. Приходять слухові та зорові образи: постійно здається, що десь дуже близько їде машина, ми навіть бачимо світло її фар, проте скоро пересвідчуємося, що то мозок компенсує нестачу світла та звуків – ми тут одні і тільки сніг скрипить під нашими черевиками. Чортик виголошує неінтелігенту промову, зміст якої зводиться до того, що ішли б ми у ту Верховину швидше або пізніше, краще уліті і без нього.
Десь о шостій ранку зустрічаємо першого зустрічного автомобіля – розмочив лісову тишу. Після цього йдемо ще хвилин тридцять самі.
Дорогою випробовуємо ліхтаря. Було ліньки витягати штатив, а так би фотка вийшла офігітєльна (ну, це якщо би вийшла :) : мільйони веселих сніжинок кружляли у потужному промені світла, а пустун-контраст перетворював тихий снігопад у несамовитого вихора. Ага, вражий паразит мовчить – змерз!

Годині о сьомій з копійками нас наздоганяє маршрутка (очевидячки, є такі, що йдуть з Ворохти ще раніше). Супер! У салоні майже нікого немає. Залазомо до середини з таким виглядом, ніби йдемо пішки від Києва, і тільки з поваги до водія погоджуємося під'їхати якісь нещасні двадцять кеме. Кидаємо свою ношу на крісла і вимикаємось на півгодини. Теплий салон „Мерседеса” розморює, тут би спав і спав. Ранкова прогулянка морозним та сніжним лісом втрачає реальність, її, наче, і не було. Чорт кудись тікає.

7-50 ранку. Наближаємося до Ільців. Нам – до Берестечка. Знаючі люди, особливо одна пані, радять вийти в Ільцях і чекати на щось, що їде у сніги. Пройшовши якось цей шлях у зворотному напрямі пішки і не зустрівши розуміння серед водіїв, маю деякі сумніви, але ми все ж виходимо в Ільцях. Ця ж пані питає: „А ви будете брати свої сумки?”. На моєму обличчі – непідробне здивування, поки я повертався з розгубленості, вона витягає мого важкенького наплічника з машини і передає Сергієві, котрий уже назовні. Сервіс, конешно, воно приємно, але щоб такий!

8-05. За два роки тут майже нічого не змінилося. Тільки металева будка із секонд гендом прикрасила архітектурний ансамбль. І сюди дійшов прогрес! На розі – той самий будинок КООП, у ньому – продуктовий магазин „Мрія”. Під магазином стоїть та сама лавка. Приземляємося, адаптуємося і починаємо махати руками – гріємося. Через дві години починаємо розуміти, чому магазин так називається: у туриста, який тут необачно зупинився, обов’язково виникає мрія. Мрія поїхати, хоч кудись! Бо ніхто не бажає зупинитися. Махаємо з десяток разів водіям автомобілів, що їдуть повз нас. Вони привітно махають нам у відповідь, але і не думають зупинятися. Автобус з Верховини буде об 11-00, але то ще так далеко. Мало не зубами чіпляємося за лісовоза з відкритою платформою, проте водій, не дивлячись на наші запевнення, що ми усе життя так їздимо, нас не бере. Короткий чатлано-пацакський словник видає одне слово: „кю!”. Одні і ті ж самі легкові авто їздять туди-сюди з п’ятихвилинним інтервалом і кожен раз через заправку. Думаємо, чи не витягти примуса. Хочеться протягнути в руці п'ятку і махати нею – мо' допоможе?

10-05. Хочеться махати десяткою :) Нарешті, під’їхав тривісний туристовоз. Добрий дядько бере нас у кабіну – три рази „ку!”. Закидаємо наплічники і вйо! Дорогою водій дуже цікавиться, чи є у нас господарка. Кажемо, що ми з міста і корів розводимо на балконах. Тоді питає, чи є вона хоча би у батьків. Аналогічна відповідь чомусь засмучує його (мабуть, це було тавро нашої безнадійності :) і розмова згасає. Потужну вантажівку трошки носить, снігу на дорозі – сантиметрів двадцять-тридцять, часом її лівий край стає загрозливо близько, але водій спокійний, тому і ми не переймаємося. Після чергової повітряної ями зупиняємося, пан фірман перевіряє якусь бочку у кузовіі.
Залишаємо цивілізацію. Краса! Дерева аж вгинаються під вагою снігу, що щедро обліпив кожну гілочку і не хоче відпускати навіть найдрібнішу здобич. Ліворуч унизу – потік, що зміїться поміж льодовими берегами. Все спить глибоким сном. Стає трохи незручно, що ми втручаємося у цю тишу. Але ми їдемо далі і залишаємо позаду потривожені дерева, що солодко прицмокують і пірнають назад, у глибину своїх снів.

10-50. Усе, з приїхалом! Берестечко. Красно дякуємо, водій гроші брати не хоче, насилу впихаємо п’ятку, він каже, що можна було би і „танше”, але ми оцінюємо ще одну годину промерзання у Ільцях набагато вище, тому закриваємо торги.
Знак каже, що до Дземброні направо і туди ще 4,5 км. Час нас дуже влаштовує. Поки що все йде чітко за графіком.
Зупиняємося у теремку. Поруч – гарна дерев’яна капличка. Зліва – місток. Дістатися до води, звісно, не є реальністю сьогодення.
По-справжньому відчуваємо, що відпочинок таки розпочався. Ми тут і нізащо не повернемо назад. Тішить також той факт, що сьогодні у всіх п’ятниця, а у нас – передсубота (то такий день, за яким йде субота, він також вихідний :).

Хряцаємо мюслі, п’ємо ковток вина за початок походу і йдемо далі. Погода нас сьогодні любить. Йти – одне задоволення. Проходимо повз лісопильню, вона була тут і два роки тому. Бачимо цікаве слово на табличці обабіч дороги: „Обережно, ризовка лісу” (це, типу „Обережно – лісоповал”). На наш „Божепомагай!” пропонують стати і допомогти самим, але в нас свої плани: ми йдемо на гору!
Йдемо ми швидко. В районі 12-00 підходимо до Дземброні. Вершини Попа не видно, вона затягнута чорними хмарами, які дуже швидко рухаються. Людей у селі – не дуже. Ходять тільки бруднющі корови, певно, то у них такий крем від морозу. Доходимо до потрібної хати, валимо через подвір’я і – нагору. А снігу тут – чортма! В основному, по-коліна, місцями і набагато більше. Нам пощастило, день тому хтось тут йшов і освіжив протоптану у снігу стежину, тому докладати значних зусиль не доводиться. Поки все йде норматєльно. Потрошки піднімаємося, час від часу дивимося на вершину: чи не відкриється Гюльчатай? Та ні, марно, кіно сьогодні не буде. Смотрич, як вулкан, викидає гори снігового попелу, який ховає Попа Івана.

Мета у нас на похід була така: у перший день видертися на Попа, переночувати в обсерваторії, потім за два дні пройти хребет (19 км) до Говерли і униз, на Заросляк або, якщо вийде, йти далі на Петрос (мали день у запасі). Але це за супер-сприятливої погоди. Судячи з усього, наша мета вже розбилася об Смотрича, бо там вже нічого не видно. Через півгодини його каменюки ховаються у сніговій віхолі.

13-00. Міняємо план. План-максимум перетворюється у маленьку мету: доповзти до колиби під Смотричем, бо дихати вже важко, вітер збиває з ніг, заліплює окуляри і усіляко заважає йти. Починається свинство.
13-10. Останній підйом. Колиби вже видно. Сергій – попереду кілька метрів. Щось кричить про „обережно”, але зрозуміти його важко. Проходжу ту ділянку, на яку він вказував палицею, і під шаленим натиском вітром мало не лечу назад: кілька метрів чистого льоду, які сховані під снігом, що по-зрадницьки раптово відкривається.
13-20. Колиби під носом, але ще так далеко! Залишилося метрів сто. Вітер вже явно не грається. Чим ближче до притулку, тим він міцніший. Це вже не та зустріч, яка була влаштована нам у Берестечку. Погода розгулялася не на жарт. Кожен крок доводиться відвойовувати. Падаю і бачу, як швидко вітер загортає мене у снігову обгортку! Нє, весняною цукеркою не буду, зібравши докупи сили, встаю, останній ривок – і ми усередині.

13-35. Можна перевести подих. Доперлися! Тричі дякуємо розумній людині, що вирішили звести тут молочарню. Якби її тут не було, нам довелося б важкувати. Потрібно було б копати яму у снігу, ставити намета, вирішувати проблему розпалювання примуса (власне де його палити на такому вітрі, бо у палатці ж не можна!). А так ми – володарі комфорту.
Жити можна. Переводимо подих, перевіряємо, чи на місці „не хочу додому” (воно там :) і розпаковуємося. Продуктів ми з собою набрали – можна було спокійно прогодувати ще двох чоловік з гарним апетитом. У колибі ще зо три пакети „Мівіни” (запаковані, звичайно), свічки, перець (цього у нас не було, дякуємо!), сірники, навіть, рідина для миття посуду.
Видно, що тут зустрічали Новий рік. Хата прикрашена хвоєю, висить серпантин. Це було два тижни тому, але усе виглядає як свіже. Звісно, клімат тут такий. Обстановка усередині якнайкраще відповідає настроям мандрівників-романтиків. Усе тут з одного боку неживе, а з іншого – ніби чуєш голоси сотень подорожніх, що побували тут. Кожен залишив по собі якийсь духовний слід (і не тільки не стінах та на стелі, які за кількістю написів на них поступаються хіба що єгипетським пірамідам :).
Власне, тут не просто колиба, а ціле колибне господарство. Загалом їх тут три штуки та WC. Одна колиба – для тварин, друга, зрозуміло, для людей, третя – пущена на дрова. Вважайте, вона валиться, тому підперта підпирачками, але безпечнішою від того не стає.
WC – це споруда на відстані двох десятків метрів від колиби для людей, яка має три стіни, дошку на стелі і не має дверей. Місцевість там не дуже людна, тому остання обставина не має стратегічного значення. Усе це господарство обгороджене гуцульським парканом. Улітку справа від колиби (це, якщо стояти пикою до входу) можна знайти потік. Тепер він сховався під сніговою шубою, тому воду будемо мусіли добувати зі снігу, витрачаючи на це бензинові кілоджоулі.
Колиба, де ми зупинилися, досить велика. Прямо перед входом починається коридор. Ближні двері наліво – жиле приміщення. Дальні наліво – спальня, тільки ліжко чомусь засипане снігом :). Навпроти входу – тамбур з дровами. Направо – велике приміщення, призначення якого явно пов’язане із виробництвом кисломолочної продукції, з цієї кімнати можна потрапити у головне приміщення – тут палять ватру. Навкруги лежать усілякі гачки, совочки та інші предмети гордості середньовічної інквізиції.
Хата затарена дровами на кілька днів інтенсивного спалювання. На стінах видно залишки електропроводки. Колись такі господарства інтенсивно розвивалися, мабуть, тоді і світло тут було.
На підвіконні лежить блокнот із малюнками: в основному, інопланетяни та міські пейзажі. Мабуть, комусь було дуже важко і він хотів додому :)

14-10. Ейфорія від огляду нашого притулку потрошки проходить. З’являється відчуття невпевненості у чомусь. Спочатку дуже ефемерне, але з часом усе матеріальніше, і раптом: СОКИРА!!! Ми не взяли сокиру, бо розраховували користуватися виключно примусом. М-да, йоксель-моксель, це те саме, що сидіти на скрині з діамантами і не могти їх дістати. Дров гора, а ми не можемо їх розпалити. Непогані ножі, які ми узяли з собою, годяться хіба що на вистругування трісочок, проте жару від їхнього спалювання буде явно недостатньо для поліняк, які добряче відсиріли. Спроба полити це добро бензином викликає радість, яка згорає разом з ним за дві хвилини.
Десь глибоко усередині жевріє надія: а мо’, сокиру десь заховали? Заглядаємо у кожну щілину, світимо у кожен закуток, Сергій досліджує стрих. Там можна знайти багато чого, але сокири там, нажаль, немає. Ех...
Плюємо на це багатство і повертаємося до свого примуса. У міських умовах він проявив себе непогано, але як буде тут? Від’їзджає заправник, дано старт – працює! Та ще й як! Стає трошки легше. Значить голодувати явно не будемо. Ще невідомо, скільки часу триватиме завірюха, тому потрібно підготуватися якомога краще.

14-50. Готуємо собі пошамати. З-за-доволення! Після півдня маханини по снігах тарілочка супу, горнятко теплого винця за половину підйому :) і гарячий чайок роблять свою справу: ми розслабляємося. За стіною реве вітер, кидає снігом у вікна, але нас то вже мало хвилює, ми тішимося, що не вилізли на Попа сьогодні, бо що можна робити у морозильній камері уночі?

16-10. Продовжуємо пошуки сокири :) З тим же успіхом ми могли шукати сапку, роскаля чи серпа з молотом – ну не було їх там, але нам щось нашіптує, що сокира ПОВИННА бути. Звісно, не знайшли нічого, зате тепер можемо водити екскурсії по самих темних закутках колиби: „Ватра плейс”, „Еш сіті”, „Холодне горище” та ін.

17-20. А, біс із нею, із сокирою. Пробуємо випити горілки і закусити салом. Ну це ж треба: ніякого задоволення! Горілка п’ється, наче холодна вода :(. Плюємо через ліве плече, може якось допоможе. Гаплик – пороблено! А от підігрітий „Вінок Дунаю” справді гріє, запах несе кудись далеко у літо... Хтіли брати по літрові на брата. Каюсь, то я сказав, шо забагато. Присягаю наступного разу мовчати. А от сокиру відполірую до дзеркального блиску і візьму, навіть якщо кожен матиме свою. Знову сокира :) Ми ще багато разів згадаємо про неї, дивлячись на купи дров.

18-00. Робити нічого, тому знову готуємо поїсти. Далі все буде за принципом: „Ну, поєлі – можно і поспать” і навпаки. Робимо спробу розпалити розбиту пічку. Закінчується усе хмарою їдучого диму. Якби то поколоти... Ні, про це не можна – табу.

Близько 19. Йдемо дрихнути. Досить подій на сьогоднішній день. Останній раз організми відпочивали ще учора. Час і поспати. Хрю-ю-ю – П-с-с, Хрю-ю-ю – П-с-с- :-)
Ніч. За вікнами – кошмарний жах. Вітер, мабуть, вже накрив тридцятку, бо стіни просто двигтять. Щось завиває, стукає по старому дереву, соває усім, чим тільки може. Дим від невдалої спроби розпалити пічку розігнало по усіх шпаринах. Температура у хаті практично рівна забортній. Пробую витягти руку зі спальника і з овечої рукавиці – ого! Шкода, у нас не було чим виміряти температуру та швидкість вітру, але і так зрозуміло, що значення їхні були далекими від комфортних.
Проходить година адаптації, але ми усе одно спимо неспокійно: дуже вже підозріло щось скрипить на горищі і лопотить церата, вставлена у вікна. Дай Боже, аби витримала, бо інакше під ранок доведеться відкопуватися зі спальників.

З часом організми беруть своє – відключаємося. І сниться мені уночі сон імені української мрії.
Сниться тепла літня днина. Десь так під полудень. Сиджу у тіні молодої вишеньки. Сонце розморило усе живе – тиша, тільки на небесній полонині переганяють хмари.
Свідомість – десь далеко за Нірваною. Уже не чути пташок і стрибунців – апогей.
Залишки чогось, що ще не встигло поринути у солодку дрімоту, намагаються достукатися до замріяного єства і кличуть до обіду. А там!..
Сьогодні над борщиковим морем стоїть гарячий туман. Він повільно підіймається догори і спокушає пахощами. Острівки сметанки чергуються з бурячковими та картопляними підводним скелями, поміж ними застигли капустяні хвильки.
Справа від тарілки пишаються своїми червоними пузиками помідорки, зліва лежить пучка зеленої цибульки. Пір’ячко грається намистом із крапель води, які переливаються веселками та заглядають одна в одну, наче у маленькі дзеркальця.
Збоку заховався часник, та він не може стриматися і вливається у запашний хор літнього полуденку, яким керує духмяна хлібина.
Помічаю тарілку із нарізаним сальцем і маленького калафішника з оковитою. Смак загострюється, совість відключається. Далі лежать гарячі варенички, справжні варенички з картоплею, шкварками та сметанкою. А ще холодний квасок, яблучка та все, чого душа забажає...
А за стіною шаленів вітер, валив сніг і була зима.

8-00. Ранок. Прокидатися не так уже й важко – ми проспали тринадцять годин. Повільно, аби не струсити залишки сну, виповзаємо зі спальників.
Це потрібно було бачити: усе у хаті було завалено снігом. Наплічник, якого я необачно залишив у центрі кімнати, стояв там, наче сніговик. Сніг був як назовні, так і усередині. Добре, що учора встиг усе з нього повиймати, тому обмежуюсь витрушуванням.
Ось така була ніч. Несміливо, щоб не травмувати свідомість, виглядаємо надвір. Ось де народжуються казки про зиму! Снігова королева живе тут, під Смотричем. Або, принаймі, головний сніговий Гуцул. Навколо, куди не подивись, лежав сніг. Сніг був під ногами та над головою. Він був, навіть, вище гір і вище за усякі мрії про літо, яке так солодко і смачно снилося уночі.
Холод вже не так щипав і вітер явно змучився після ночі розваг, проте встиг трохи нашкодити: двері з кімнати, де палять ватру, закривалися не зовсім щільно. Вуйко Вінд так шарпав ними уночі, що вирвав кілька колод з конструкції колиби. Пробую поставити їх назад, але виходить не дуже.
Зрозуміло, що Попа нам сьогодні не бачити, як не видно Смотрича із перемичкою. Не видно узагалі нічого. Тільки десь дуже високо висіло Сонце, але зима заховала його від очей.

8-20. Пробуємо усе-таки розпалити ті дрова за допомогою бензину. Ідея сумнівна, приречена на провал. Дрова надто сирі, тим більше після сьогоднішньої ночі, коли їх доводиться буквально відкопувати з-під снігу.
Не вийшло з дровами, нічого – у нас є чудо-примус. Засипаємо у казанка снігу. Сніг доводиться досипати кілька разів. Нарешті, у нас є пристойна кількість окропу. Вкидаємо туди лимончика, заварки, ще кілька хвилин і ми насолоджуємося чайком. Давно не пив такого смачного чаю. Думаю, ще трошки би померзли, і сам окріп видався би солодшим за шербет :).

9-00. Робити, ніби, нічого. Виходимо на вулицю, пробуємо сфотографувати щось. Не дуже вдається, бо далі свого носу не видно – мете густий сніг. Хоча на вітер нарікати гріх: він трохи ущух. Крім того, якби уночі не було вітру, то щоб повернутися назад, нам би довелося майструвати снігоступи. А так ми ще доволі пристойно живемо.
Соваємося по хаті, трохи дивимося у стелю, розглядаємо наскальні написи. Скільки ж народу працювало над ними! Цікаво, що було раніше „Хочу додому”, до якого потім дописали „не”, а пізніше перекреслили, чи „Не хочу додому”, у якому перекреслили „не”?
Однаково, робити нам нічого. Ав-ву-у-у! Вий не вий, усе одно ніхто не почує. Уночі бачили вогні якоїсь дуже далекої та високої хати. Науковий підхід привів нас до висновку, що коли ми бачимо ці вогні, то наші, якби ми посвітили ліхтарем, теж були б там помітні. Правда, ентузіазізм гасне від наступної думки. Весна, шкільна кімната. Учителька: „Якби ви, діти, подивилися на Смотрич у січні, то помітили б, що упродовж тижня під ним сходила яскрава зірка і дивно мерехтіла, наче хтіла щось передати азбукою Морзе”. При цьому нам хочеться кричати: „Та це ж були ми, ми! Нам було холодно і ми хотіли їсти!”, далі йде набір місцевих ідіоматичних висловів, що перекладається на інші мови зі значними скороченнями :).

10-00. Дивлячись у заліплене снігом вікно, кажу, що полізти сюди сьогодні міг би тілько... ага, він :). Помічаємо, що тіла вже не так гостро реагують на мороз. Цьому є два пояснення. Перше: ми до нього звикли, друге: температура тіл знижується... Нас більше влаштовує перше.

10-20. Йду досліджувати WC. Складність тут одна: дістатися туди і повернутися назад. Складне альпіністське завдання вирішується за допомогою палиць і неабиякої впертості.

10-30. Повертаюся, назад, заходжу до кімнати і хряць! То моя щелепа упала на підлогу, проломила її і застрягла десь глибоко у мерзлому ґрунті. У кімнаті було троє! Крім Сергія там перебували ще двоє. З якої вони планети, одразу визначити було не мош. Вони були обвітрені, мокрі і розмовляли нашою та Russian мовами.
Прибульці, виявилося, з Києва. Зараз навчаються у Вижниці у коледжі художніх промислів. Ідея „сходити” у гори у них визріла за десять хвилин. Ще через двадцять вони були в дорозі.
Відігріваємо їх чаєм. У них є величенький тесак. Віталик та Ваня колють ним дрова, наче сокирою, і палять ватру. Вогонь горить, разом з тим топить сніг на даху та на горищі. Невдовзі у колибі починає йти дощ :). Навколо дим – натуральна коптильня.
Хлопці – художники. Просимо щось намалювати, та вони усіляко відмазуютья – мабуть, початкуючі. Дарую їм карту Чорногори. Вони розглядають її з цікавістю, аж волосся дибки стає – для них це одкровення... Один без шапки, у другого вітер позичив рукавиці.
Іван кладе свої черевики сушитися біля вогню. Через кілька годин від них залишаються „рожкі до ножкі”. Добре, що у його друга є заміна.
Хлопці витягають якусь гидоту, набивають нею гільзу з наперстком і шмалять її. Після цього кажуть, що спати сьогодні не будуть. Ну, не будуть, то і не будуть.
День проходить спокійно. Більше гостей не наблюдовувалося, пригод також не було.
Гір не видно, навкруги один сніг.
Так і вечір прийшов... Другий день ми у пастці. Народ грає у карти, я ж економлю енергію і лежу у спальнику, готуюся до снів. Може, присниться ще щось тепле?

23-00. Анекдот вечора: молдавський вовк потрапив у капкан. Відгриз собі три лапи, але так і не зміг вибратися :). Пробуємо спати. Нам із Сергієм норма, у спальниках – Ташкент. А хлопцям дійсно було незручно: у них на двох був один карімат і один спальник... А ще не було компаса, ліхтаря, шапки, не вистачало одної рукавиці і хто зна чого ще.
24-00. Спимо.
03-00. Чую голос: „Вань, сколько времени?” Відповідь (тихо): „Три”. – „Сколько?”. Сергій не витримує: „Та три!”. – „Сколько?” – Я гаркаю на всю хату: „Троячка !!!”... Сон пройшов. Наші „гості” (хто прийшов пізніше, той і гість) поволі збираються (три години!!!), ще раз п’ють чайок і сідають перед дорогою. Вони дуже поспішали на відкриття підйомника у Вижниці (Німчищі).

06-20. Звалили у ніч. Ми стоїмо біля відкритих дверей, дивимося услід цим шукачам пригод (хоча, який там слід на такому вітрі) і думаємо, чи були вони насправді, чи нам це приснилося. Узагалі, сном видається наша нічна мандрівка з Ворохти та ця пара.
07-10. Спати вже не хочеться. Через три години нам і самим потрібно вирушати униз. Вже не поспішаючи, готуємо сніданок.
10-20. Закінчуємо прибирання. Потрібно залишити все тут у такому вигляді, у якому воно було до нашого приходу. А було непогано.
11-00. Прощаємося із нашим притулком, знимкуємося на пам’ять перед колибою і повільно йдемо униз. Дорогою бачимо зиґзагоподібні сліди, залишені кілька годин тому. Часом вони збиваються з курсу, але згодом з’являються знову. Перед останнім спуском у Дземброню круто повертають наліво і валять у ліс.
Природа навколо – немає таких слів, слова – ніщо... Навколо усе таке біле, що аж не віриться. Вітер постарався за три дні і так вирівняв місцину та утрамбував сніг, що сюди б лижі – і можна було б ще тиждень байдикувати.
11-30. Чорногора робить нам подарунок: Піп Іван на мить трошки відкривається, одночасно Сонце пробиває у небі діру, яку заливає яскравим світлом і довершує картину шматком небесної блакиті. Щастить же. Знимкуємо цю красу і через кілька хвилин небо над вершинами стає чорним.
12-30. Усе, спуск закінчено. Махаємо на прощання руками головному сніговому Гуцулові. Ми у селі. Місцеві дівчата тихцем сміються з нашого незвичного вигляду. Вони завжди так роблять, і, мабуть, ще довго будуть. Йдемо до гамазини. До речі, у Дземброні досить непогана крамниця (як на людину, що три дні сиділа у колибі :). Є, навіть, підвищення з двома столиками та лавками. Просимо чаю. Я ще замовляю стакан холоднючої мінералки. Пані продаваць підозріло на мене дивиться – пояснюю, що то перша склянка за три дні не з топленого снігу.
12-40. Рушаємо до Берестечка. Дорогою просимо підвезти нас до Ільців власника бусика з продуктами. Обіцяє взяти, якщо залишиться місце. То ми йдемо повільно. Під ногами – каша, сніг встиг добряче підтопитися унизу за кілька днів.
13-40. Доходимо до теремка на розвилці. До автобуса з Шибеного ще година. Їде бусик з Дземброні. Стаємо обабіч, аби пропустити. Зупиняється!!! Айн момент – ми усередині. Машина забита усілякими продуктами. На очі потрапляє пиво. Через якийсь час ми вже гойдаємося на ямах, потягаємо „Львівське” і відчуваємо себе аристократами.
14-10. В Ільцях висідаємо. Намагаємося дізнатися у місцевих, коли їде маршрутка на Сан-Франциско... Мабуть, вони так далеко не їздять. Спрощуємо завдання: „Коли їде маршрутка на Ворохту” (звідтам можна о п’ятій потягом з Рахова) – результат той самий. Робити нічого – чекаємо далі.
15-15. Ура! „Верховина – Івано-Франківськ”. Кидаємо наплічники, залазимо до салону і розслабон!
Невдовзі помічаємо, як від нас чути димом! Концентрація кисню у салоні катастрофічно зменшується. Крізь дрімоту краєм ока бачу, як дівчина, що сидить перед нами, демонстративно витягає парфуми і пирскає у наш бік, показуючи усім, яка ми „дічь”. Ми не дуже цим переймаємося, за три дні на морозі трохи нагадуєш справжні цінності життя: голову на плечах, сухі капці та гарячу воду. А дим – це дрібниці, дим – це від вогню, а там де вогонь – там тепло і, власне, життя. Перед Ворохтою приходять перші семески – починається цивілізація. У маршрутці замість блатного шансону – колядки. Їхати легко і приємно.
У Яремчі таке болото, що хоч на човні плавай... Далі вже мало де зупиняємось.
18-20. Івано-Франківськ.
18-50. Home, sweet home!

Аж не віриться, що ще вісім годин тому ми були у царстві снігових мрій. Цього разу вершина нам не підкорилася. Мабуть, багато гріхів у нас було. Ми намагалися їх спокутувати усі три дні. За нами – реванш.
А головний сніговий Гуцул і далі сидить на високій горі, палить свою снігову файку і пасе небесну отару... До зустрічі!

Фото: © Віталій Горєлов, Сергій Кучірка

P. S. Про зв’язок (UMC, Samsung SGH-R210S). Зв’язку не було, зовсім ;).

Частина ІІ

(геройськи вдала)

На Попі Івані 21 лютого 2004 р. побували: Федір Шемрай, Олег Шемрай, Степан Овчер, Тарас Овчер, Юрко Жураківський (він же Чінґер) + 2 молодих горян (імена, нажаль, не збереглися :), Андрій Голобин з колегою Колею, Надія Колодезнева ( aka Горянка), Сергій Кучірка, Віталій Горєлов (Тасік – ваш покірний слуга), троє львів'ян, які рвонули на Попа, коли ми прийшли у Дземброню (імена їхні вкриті таємницею) та пан з Косова, який водив дітей

Казковий схід Сонця над засніженими вершинами... Фантастичний захід, коли світило йде спочивати, задоволене зробленим за день... Останні багряні промені торкаються землі, перетворюючись на тепло сердець. Тоді, блукаючи глибинами думок, звертаєш погляд до високого неба. А й справді, добре!
І немає нічого вагомішого за щире слово та ціннішого за відчуття братства однодумців!

Вступ (правдивий)

Отаке лізе у голову, коли добровільно запхаєш її у якусь глибоку діру і не знаєш, як звідтам вилізти.
Мудрість пращурів каже, що для героїчної боротьби з труднощами їх спочатку тра собі натхненно сотворити. Ту ми задних не пасемо. Особисто плюю на палиці (ну соромно ж брати, потім і розказати не буде що :), збільшую вагу наплічника до ніззя (телевізор не вліз, шкода), хапаю сокиру (їх там буде штук п'ять, тим більше, що тягати її і так Сергій буде :), дочікуюся мр. Кучірки і за стійкого прогнозно-морозного везера ми валимо на пошуки ґудза на свої той во.

20 лютого

17-05. Місто-герой Санта Франківськ. Ґрандвокзал. Центральний (і поки єдиний, не враховуючи приміського, але він нам не тра) термінал. Надя зустрічає нас із Сергієм. Оркестр вже, видно, давно по хатах пішов. Залізно домовлялися на 17.00, але ми забарилися у таксо – балакучий водій відчув аудиторію. Слухали політінформацію з точки зору одного місця. Ну і колоритно ж воно висловлювалося!
17-06. Чемно стаємо до черги (і хто ми після цього?), хоча квиткам, ясно, уже – фертик. Іду шукати маршрутку.
17-15-00. Дух „Газельки” матеріалізувався. Електорат дуріє і кидається на штурм... Інтелігентів сюди не запрошували :). Куди тут пхатися із наплічниками!
17-15-20. Пакування закінчено. Маєш... Наступна їде о 18.45 – ще година з кавалком. А нам їхати, скоріш за все, з Ільців до Дземброні пішкарусом. Так культура могла позбавити нас години сну. Тепер до горішньої Дземброні ми допремося пізно уночі... Шос тра робити, бо не втрафимо на свєто душі... То гет вихованість!

Розумні вуйки кажут, що коли хлоп чого не вміє робити, він починає повчати тому інших. Тому плян захоплення кари має був таким. Фист варіянт, це коли ви маєте квитки. Тоді ви – кум королю і сам начальник вокзалу вам друг і брат. Поліціянт вам посміхається, чергові знімають картузи, а амбос – привітно махає прапорцем.
Якщо квитків немає, є ще хороший варіянт – естафета. Анґажуєте з собою на вокзал друзів, що не йдуть у похід. При появі машини вони, розштовхуючи конкурентів, вриваються до салону, кладут животи на крісла, співають якийсь бойовий гімн і чекають, доки ви затягнете свою ношу. По сему естафетні крісла з тріумфом передаються вам.
Максимальне злиття з пасажиропотоком досягається шляхом повної відмови від гоління (використання парфумів), прасування штанів (чого завгодно) та цілковитого абстрагування від інших елементів цивілізації.

Як не крути – прокол, аж свище. Приходять Надя із Сергієм. Є інша машина! Правда, оракул з довідкової будки мені нічого про неї не казали. Тут щось не так.
Йо, машина йде у Верховину. Ми із Сергієм вже сидимо на табуретках назаді. Надя – трохи попереду на мнєкому. До Верховини їдемо не через Ворохту, а через Коломию, значиться, маємо ще +5 км до Ільців (ось, де песик порився!). До колиби з Ільців біля 20 км... Ніц не вдієш, буде 25 з Верховини... А, кілько тої ночі!
Виїхали! Втікаємо з Франека, проїхаємо Отинію, Коломию. Дорогою починаються спогади. Сергій з Надею жваво оперують Ельбрусом з передгірками, скидаються з Фанських гір у Трансільванські Альпи, коротше, нагло вимахуються :). У свою чергу, аби в очах аудиторії не виглядати якимсь горшком, починаю переказувати, що бачив по телевізору. Пані, що сидить поруч із Надею, питає у якому будинку відпочинку ми плануємо зупинитися. Недбало кидаємо, мо', в обсерваторії, якшо „сторож пустить”. При цьому зі словами „Матка Боска” наш авторитет сильно зростає в очах задньої частини салону.

19-20. Косів. Мороз вишукано розцяцькував вікна. Буде хо-олодно. Потрібно підтримувати імідж (до наших розмов вже прислухаються) – згадую, що бачив по Explorer'у про Арктику :).
21-30. Верховина. Ух! Оце холод! Порівняно з ним Франківський ще у повзунках лазить. Тішимо себе тим, що за прогнозом має бути не нижче 17 градусів (мороз, нажаль, про той прогноз нічого не знав). Натягаємо на себе теплий одяг, кидаємо наплічники на плечі і розганяємося вечірньою Верховиною.

Через якийсь час стає трошки тепліше – організми прогріваються. Намагаємося підрахувати, коли доповземо до колиби. А там вже люди, там тепло... Народ має час, аби поспати перед завтрашнім підйомом...
План був таким. Частина штурменгрупи приїхала учетвер і вже пила чай на Попі Івані (Андрій Голобин з Колею). Юрко Жураківський со товаріщі виїхав у п'ятницю зранку (зараз, мабуть, теж чаювали). Ми ж мали виїхати у п'ятницю увечері і припхатися дуже пізно уночі або дуже рано вранці (голодні і змерзлі). На суботній ранок було заплановано апупей ентузіазізму.

21-50. Завзято махаємо руками і чудо стається. Скачемо до машини, економимо годину і сили, ще й маємо нагоду трошки зігрітися. На задньому сідалі фейсом донизу лежить замучена жертва оковитої.
22-00. Нам час виходити. Ільці, любимі Ільці :). Лівий поворот імені крамниці „Мрія”.

І пішли ми холодною та довгою дорогою. Слизько – не те слово. Зубаті вібрами часом не годні вгризти льодове дзеркало і тоді доводиться балансувати. Нам щастить.

21 лютого

Пройшли Красник (може). Сили поки ще є. Чекаємо на повідомлення від ніг.
00-30. Повз нас проїхає кілька нетверезих автомобілів. Намагаємося зупинити одного з них. Шофер не очікував від нас такої підлості, ба, гірше того, він, можливо, навіть прокинувся і машиною почало носити. Вирішуємо не брати гріх на душу і більше не турбуємо автопілотів.
Ну і де той чортик, що сидів на плечі минулого разу? Певно, йому мороз не сподобався. Шкода, розважав би нас :)
Нас наздоганяє лісовоз. Їде він досить невпевнено. Дорога вузька, тому мусимо лізли нагору, у глибокий сніг. П'янючий водій ледве допер, що ми хочемо, і каже, шо йому шлях віпав у „Бистрец”. Нехай їде туди сам. Пішки воно, якось, безпечніше.
Десь позаду Бистрець. Чомусь водії не одупляють, коли їх питаєш про Дземброню (нижню, звичайно). Реагують тільки на Бистрець (вимовляючи його з твердим „ц”).

01-05. Розвилка. Направо до Дземброні ще 4,5 км. Місяць тому були тут. Але як солодко ми доїхали сюди лісовозом. Був сонячний ранок і хотілося жити :)
Зупиняємося у теремку. Вмикаємо циклопа. Чіпляємо його повище – імітуємо Сонце. Стає, ніби, тепліше. Добре так сісти собі на лавичці, закрити очі і опинитися у теплому ліжку. Проте, нема хап-хап... Дозволяємо собі невеликий перекус. Шоколадка і окріп з термоса додають сил, але мене особисто починає „терзать смутное сомнение”: хочу спати. „Ненароком” згадую, що останні дві ночі мені не дуже вдалося виспатися. То є конечне вар'ятство і свинське хамство щодо здоровля. Та так сі уже трафило, що ми тут і нам потрібно валити далі, у морозну ніч.

01-15. Виходимо на другу частину маршу. Залишилося небагато. Але і немало. Гепсь! Упав... Чого б це на рівному місці? Йдемо далі. Хвилин через десять – нове падіння. Ще через кілька – ще одне. Та що це таке! Після енного приземлення до мене доходить, що то мене на ходу якась могутня вража сила завертає у царство сплюхів. Ось так. Мабуть, це від того, що трошки недоспав. Цікаве відчуття: йдеш собі, йдеш, усе бачиш і чуєш. Раптом стаєш ніби збоку від цього усього (світлого тунелю не було :). Вже нічого не турбує, потрошки занурюєшся у щось тепле і тут „гуп!” – опиняєшся на снігу. Гострота розуму повертається секунд на двадцять. За цей час встигаєш піднятися і так до наступного разу. Намагаюся падати менше: навколо глядачів не дуже і фраєрувати немає перед ким. Наді з Сергієм кажу, що то я гепаюся спеціально, аби їх розважити, щоб було легше йти.

02-15. Дземброня. Так, ще трошки. Жваво проходимо селом, беремо уліво і ліземо угору. Побріхують собаки: їм теж холодно.
Гай-гай, як же хочеться спати. Намагаюся використати кожну вільну секунду, аби хоч трішки закрити очі. Перед підйомом Надя натягає на вібрами холоші з гортексом. Гума замерзла, і щоб запхати черевики у неї, витрачаємо хвилин десять. Халява! Маю нагоду спертися на слупа і відпочити. Один капець заладував Сергій, інший – я. Відпочинок закінчено – догури, шановні.
Ну невже ж пан настільки охляв? І де ті таксі?! Пробую підрахувати, скільки спав за останні дві доби. Мозок відмерз... Беру на себе великий встид, сідаю на сніг і акумулюю енергію. Відмазуюся: то мені шоколаду хочеться, то пити. Насправді ж хочу ДО ЛІЖКА!!! Роблю відкриття: сидіти легше, ніж йти. Нагорі – двійко ангелів з ліхтарем. Один із них голосом Сергія каже: „Віталік вмер”. Ну то ж брехня! Соромлюся такого розвитку подій і, не дивлячись на „святість” голосу, дозволяю собі нагло з ним не погодитися: встаю і йду!

04-10. Скоро, вже скоро! (скоро буде ранок :). От вона! Хата!!! Ги, нас зустрічають. А ми думали, що сьогодні не сплять тільки троє. Заходимо до хати. Йдемо до ватри, та щось вона не дуже гріє (потім ми дізналися, що унизу було -26). Добре, що ми не нічого не знали про -30 біля колиби. Та й ніхто не знав. Колективне самовтішання вирішило, що зара десь -20. Броунівський рух давно вже припинився, соваємося тільки ми.
Львів'яни (то були вони) пропонують ставити намета. Їхній вже стоїть (насправді, він ЩЕ стояв). Вирішуємо спочатку розбудити Чінґера (ото всі зрадіють, коли попрокидаються і побачать нас і стрілки своїх дзиґарів!).
Гірше не буде (можуть покопати, тоді хоч зігріємося :). Пробуємо відперти двері патичком. Не виходить, тоді по-мишачому шкрябаємо у них і невдовзі з'являється ще один ангел із циклопом на чолі – „Привіт полярникам!”

04-30. Яке то файне слово – „колектив”. Ґратулюємо за теплу кімнату (якийсь „мінус” проти -30) і за місця на лежаках. Ти ба, у хаті нова піч – модерн! Пробуємо щось пожувати. Кубаса набула такого вигляду, якого ніколи не мало мнєсо у морозилці, а хліб перетворився на мармур. Кунзерви ж можна було підкладати під фріцівські потяги, тому ми гордо гриземо цукерки :). Нарешті життя забулькало і у казанку.
Львів'яки знімаються з якоря і вирушають в ніч. Е-е-кстрім, конешно (-30!)... Бр-р-р!
Зі швидкістю світла дрижаки заганяють нас у мішки. Через кілька секунд – повний шатдаун і ні жу-жу.

07-00. Чую підозрілий голос: „Сьома”. Юра злазить з лежака і починає поратися біля примуса. А холодрига! Спа-а-ати!
Раптом відчуваю, що відпочив. Спали ми дві години, проте відчуваю себе трошки помнєцканим, але Котигорошком. Стягаю згори Сергія і буджу Надю – пора на штурм!
А краса надворі! За ніч небо встигло десь поцупити шматок літа і на нього поклало око хитре Сонце. Ранок був пречудовим. Ніжні промінчики торкалися краю стріхи і гралися зі снігом, який вибухав мільйонами веселих іскорок!

Мені випала честь набрати води для примуса. Місяць тому пошуки джерела завели нас із Сергієм пиками у купу снігу... Е, та ми вже крутяк: голою руков беру каменюку і гамселю нев по кризі. От і вода. Пруся догори, заходжу до хати і вимагаю видати орден Водоноса з пільгами.
На марш виходимо партіями. Поки ми пакуємо калорії, Чінґер з Шемраями та „шемраївцями” беруть високий старт і йдуть нагору.

9-00. Нарешті! Холодний (дійсно) мозок та гаряче серце, палюче Сонце та безкраї гори ведуть нас уперед. Тєгне на поезію, але такого читач не витримає :).

Стає спекотно. Перевдягання на морозі – кайф! Теперка йдемо лісом. Тута прохолодніше. Йти легко. Це і не дивно: перед нами пройшла ціла армія і протоптала слонячу стежку. У лісі трошки знимкуємо. Файно, сьогодні, направду. Ше'м би почули'с трембіту!
За лісом почався вітерець. Це його територія. Сьогодні він дує лагідно, видно, вирішив не паскудити погоду. Та вірити цьому пройдисвітові на Смотричі – остатня справа, тому тримаємо темп.
Йдемо догори. Ще трошки, і буде видно вершину Смотрича. Підйом неважкий, проте місцями фірн таки хамовитий. Часом доводиться ріхтувати сходини, правда, ногами, тому великих незручностей від цього не відчуваємо.

Тішимося погодою. Є, таки, щастя на світі.
От і вершину вже видно. До неї не так і далеко. Йти стає трошки важче. Мерзлий сніг місцями відверто переходить у чистий лід. Добре, що він носить епізодичний характер, та й то, в основному, на рослинах, які необачно виткнулися з-під снігу. Можна тільки уявити, якою була тут погода, коли цей лід народжувався!

Якщо придивитися, то одна з каменюк має вигляд ведмедя, що дереться на Смотрич. Певно, ми його розбудили... Ох, і дістанеться ж порушникам спокою на горіхи!

13-00. Вершина. Клас! Аж дух перехоплює, такий краєвид відкрився. Варто було йти морозною нічкою, варто було падати і підніматися, аби побачити таке. Перед нами могутньою стіною простягався Чорногорський хребет, зір сягав на десятки кілометрів, видно було і румунів, і своїх – геть усе навколо!
Над цим світом панував величний Піп Іван. Шістдесят шість років тому монарха коронували, його поважну сивину покрила безцінна корона – прикраса, гідна прадавнього велета. Обсерваторія була неймовірною.

А який нас тут чекав сюрприз! Мучила пекельна спрага. Палюче Сонце валило, як улітку, ніс був червоним, як у пияка, про „зняти окуляри” не могло бути і мови. І тут такий кавалок щастя: хлопці несуть флєшку пива! А хто то знає – той зацінить, а хто не відає – той сі і не здогадає, шо то є вздріти і зачути у такій місцині ніжні пахучі шматочки замерзлого „Нефільтрованого”. Реклама вмерла, хлопи не знают, де то тра фільмувати. Це такий кайф: на двокілометровій висоті, де вище тільки небо, де зірки можна руками дістати, де живе Сонце, після кількох годин дряпання угору пити холодне ПИВО!
То був файний подарунок, хлопці, ґратуляції!
Залазимо у ямку-печерку, трошки сидимо у ніші, відпочиваємо, тішимося собою :)

13-20. Вирішуємо файно перекусити. Мороз і Сонце зустрічаються у одвічному двобої. Перемагає бензин. Примус свариться вогнем і видає літру окропу. Оце вже по-нашому. Тут і попоїсти можна, і погомоніти про те, які ми усі круті та моцні; то є вічний ланц життя: холод – тепло – щастя (конкретно: кунзерви та чай). Майонез перетворюється на льоди і смакує від того ще більше.
Знимкуємося на фоні хребта (автоспуск при цьому кілька разів зупиняється, ніби вирішує, працювати, чи ні. Коли він загальмував востаннє, ми починаємо хихотіти і тут техніка спрацьовує.

14-00. Відпочили, пошамали – уперед! Нам потрібно здолати перемичку і вилізти нагору. Ніби, юрунда, за літніми мірками, проте години на дві потягне. Зустрічаємо групу вранішніх альпіністів. Вони вже вертають назад. Усі, як один, з льодорубами, проте усі, як один, без окулярів. То вже занадто! Пробував зняти свої – де там (1/1000 с при 8). Сьогодні у Сонця відробка за місяць і воно сповна віддає усе, що заборгувало цій землі.
Дорога неоднорідна: місцями пух, місцями – чортів фірн. Тротуар, видко, замело. Йдемо швидко. Часом, навіть, вдається, глісирувати. Оце нам сі подоба: став собі на горбику, прицілився і їдеш донизу на ногах. Шкода, що рухатися догори так не мош.
Видно сліди лавинки, що зійшла з хребта. Такої невеличкої – метрів зо п'ятдесят завширшки. І зійшла вона теж метрів на п'ятдесят униз. Борда б сюди і шиканути! ;)

15-00. Нагорі „астрономи” грають у руханку. Народ марширує, як на параді на перше травня. На фоні білої обсерваторії добре видно чорні фігурки.
Перша партія, що повертається донизу, повідомляє, що хтось уночі обморозився, і дуже капітально. У голові малюються чорні картини – то зле, тому додаємо швидкості і премося далі.
Наступне повідомлення: обморожено не все, а тільки палець, і то не смертельно (в смислі, кажуть, що без одного ще можна жити – такий там зараз гумор).
Дорогою вирішуємо, а чому би не заночувати на Попі і піти назад через Марічайку, тим більше, що улітку там було так гарно :).
Рішення прийнято одностайно: сьогодні ночуємо на Попі Івані, завтра валимо у Шибене і там буде автобус на Верховину (може).

15-40. Зустрічаємо Шемраївців з Чінґером, які уже все нагорі зазнимкували, зафільмували і, кажуть, нам нічого не залишили. Повідомляємо про своє рішення заночувати в обсерваторії, приготувати ванну, переглянути останні новини і відійти до снів під спів цикад.

З нами по-брацьки діляться бензою (свою ми залишили у хаті, бо планували вертати туди), прощєємосі і летимо далі. Залишилося 50 метрів, 30, 10, контакт!

16-00. ... немає слів! От нема і усе, бо не народила ще мати-земля такого богатиря слова, який би зумів описати красу зимового Слона. Небо вдягнуло найдорожчу блакить, зима віддала найкращий сніг, а вітер і Сонце зіткали з нього вишукані шати.
16-05. Бігаємо з камерами узад-уперед, природній софіт набув стратегічно правильного положення, то ж можна тільки уявляти, як усе вийде на плівці. Цифри сьогодні не було, боялися, що замерзне (-30 – то не жарт), хоча, дарма, народ казав, що в нього нічого не відмерзло.
16-10. Я ще знимкую, Надя з Сергієм пішли у гості до Андрія. Трошки відвів душу. Йду шукати своїх. А де? Навколо слідів – як після зустрічі Нового року біля ялинки. Агов! Ага, знайшов. Йду на голос. Е, там круто. Намет розбитий у північному крилі обсерваторії (тут, за переказами, улітку живе привид, правда, ми його ще ні разу не бачили), кімната велика, таке ж велике і вікно – нічого, уночі хлопці матимуть роботу :). Шумить газ, у термос заливається окріп. „Мученик” Коля (здається :), виглядає, ніби, нормально. Народ за два дні, вроді, влаштувався, тому ми спокійно йдемо займатися своїми справами. Якщо сьогодні уночі прилетить делегація з Марса, то зустрічати її будемо не одні.

16-30. Вечір наближається швидко. Згадувати про учорашньо-сьогоднішній мороз не хочеться, тому йдемо шукати приміщення на ночівлю. Тик-мик – усе завалено снігом. Паскудно... Несподівано з'являється чорна риза, бере Сергія за руку і показує йому темну кімнату, наполовину завалену снігом двометрової висоти, інша половина – цілком вільна майже від підлоги, сорі – землі. Наді Піп Іван показав іншу кімнату. Починаються дебати. Мені це, чомусь, байдуже (більше цікавить, що можна зазнимкувати). Як відомо, стояти обабіч суспільного поступу не можна – політикани втягають у прєнія. Примітивна математика підказує, що двоє – завжди більше однієї. Тому волочимо манатки до темної кімнати. Ніч сюди прийде швидше, проте тут явно буде тепліше.

17-00. Ставимо намета. Трошки трамбуємо сніг, зверху кладемо нашу тримісну хату. Закидаємо досередини усе, що маємо, і активно включаємося у процедуру приготування хавчика. Тут далися взнаки вісім годин прогулянки. Сил стало менше. Влом навіть догори подивитися. На додачу, під час проходження „шлюзів” двічі за комір ладуються порєдні порції снігу! Розгораються нові дебати: де палити примуса. Там, де спатимемо, чи де-інде? Там, де спатимемо буде запах, а де-інде горіти не хоче, бо вже здійнявся вітрюган. Вирішуємо, що окріп важливіший за запах. Найбільше ратую за це сам, бо кудись іти було просто ліньки. Потім від цього першим і страждаю: щось не сподобався організмові запах паленого бензину... Добре, що слабував недовго.

17-30. Сніг топиться у казанку, життя потроху повертається. Яка то важлива штука – чай! Ковтнув, і пішов. Хоча, куди тут йти? І чаю того ще потрібно дочекатися, поки сніг пройде півтора агрегатних перетворень і стане чайно-супною заготовкою, шо намагається замерзнути із першими проявами зменшення нашої уваги.
18-30. Можна заправитися і насолодитися життям. Вирішуємо першу задачу, на другу вже немає сил...
19-00. Повільно заповзаємо у спальники.
19-30. Не спиться, виповзаю назад і запускаю примуса. Вирішив залити окропу у термос. Робити нічого, за бортом щось завиває, тупцюю навколо свічки.
А в колибі, мабуть, зараз п'янка...

Вода закипіла. Заливаю це діло в термос. Картина така: на чолі – циклоп, на снігу – термос, з казанка валить пара, словом, не видно нічого. Навколо тільки щось біле, самого себе не бачу. Звісно, термос перевертається і дорогоцінна волога миттю перетворюється на лід. Хочу взятися за дубль, та пожильці наметового Хілтона протестують, кажуть, що хочуть спати і, узагалі, годі смердіти бензином. Ну, нічого, прийде ранок :)

22 лютого. Неділя

00-10. Шось холодно у ноги. Не те, щоб дуже і не у самому низу, бо там, я точно пам'ятаю, був предмет моєї гордості – черевики (не пара тим, у яких я мерз і промокав місяць тому), а десь у районі колін. Крім того, мені починає здаватися, що я тут один. Хвилин через тридцять приходжу до висновку, що мозкова атака не допоможе і час вже глянути, що там діється. Вмикаю ліхтаря... :))) і починаю сміятися: я на пів метра виїхав з намету. Сніг під ним утрамбувався, утворився природній спуск, і, оскільки я лежав найближче до крутої ділянки, то й висунувся першим.

00-50. Спати вже не хочу. Вирішую, що не зважатиму на протести і доварю все ж таки той окріп. Ніхто і не протестує. Народ відпочив, мізки почали працювати нормально, а холодний ранок стає все ближчим. Тому добровольці у нас у пошані. О, з вечора не було бажаючих на згущене молоко. Голосно перепитую двічі. Надя проявляє малесеньку (на ложечку) цікавість, Сергій відповідає голосним „Хрю”. Ми (я) живемо (живу) !!! Згуха вливає порції енергії, цінний продукт, друзі! Далі все просто. Охороняю баночку. З часом молока стає менше, проте баночка стає чистішою і легшою – теж користь. Хвилини летять, мені тепло і солодко. Чого ще хотіти? Дві третини походу фантастично вдалися, залишилося вчасно повернутися додому.
Десь по першій. Без проблем заливається вода (Надя допомагає, Сергій у цей час, судячи по тому, якого хропака він дає, воює зі всіма сніговими драконами Чорногори).

02-00. Кип'яточку булькнули, молочка згущеного бахнули, тепер можна і поспати.
07-00. Зацвірінькав мобільник – підйом! Скоро зійде Сонце. Вимітаюся зі свого кокона, ладую штатива і – надвір. Ляпота, на сході край важкого неба підпалили вогняні язики, ще трохи, і з'явиться господар вогню!
На горизонт виходить могутнє світило і кличе бешкетників до себе. Воно ще низько і проміння його слабке, та спливають кілька хвилин і засмажений учора ніс відчуває на собі благодать. Разом із „сусідами” ловимо на плівку ці незбагненні миті вічної краси.

7-10. А як задуло! Ось тобі і Піп Іван. На Смотрич вже страшно дивитися – там дає сольника завірюха. Вперто продовжуємо знимкувати. Ліве око заліпило снігом, та протирати немає коли. Потрібно встигнути. Андрій (по-моєму, то був він, інакше – Коля) показує цікавий об'єкт для фоткування: тінь Попа Івана на хмарі із західного боку – трикутник-гігант.

І закінчується плівка :(. Нічого, народ має запас. Ховаюся за рогом, стягаю рукавицю, щоб перезарядити плівку. Не знаю, скільки там накапало морозу (око так і залишалося закритим – повний інвалід :), але шкіра на руці миттєво! стала червоною і почала пекти. Плюю на це діло і все ж закидаю плівку у камеру. А Надя із Сергієм вже кличуть... Вони і речі поскладали.
Поки туди-сюди, поїли, зібрали намет, запакувалися і уперед! Чомусь мій наплічник став підозріло важчим...

8-10. Повний аврал! Змотуємо вудочки. Андрій казав, що вони теж тікають, по-моєму, у колибу унизу. Погода змінилася радикально. Звісно, усяка вона – благодать, але краще б пошвидше звідсіля змитися.
Прийшла SMS-ка від правої ноги (натиснув черевик під час учорашнього підйому, щось я там криво зав'язав і не помітив вчасно). Пасу задніх. Роблю вигляд, що йти в ар'єгарді – найпочесніша справа (так воно і є). Сказати, що ми йдемо – збрехати, ми просто летимо, а вітрюган підштовхує у спину. Через мить він вже кидає снігом в обличчя і знову дає копняка. Не біда, ми вже отримали, що хотіли, тепер потрібно сплатити рахунок. На якомусь етапі доводиться робити сходи. Ми пішли лівіше, униз до Погорільця, щоб уникнути підйомчика. Крижаний вітер продовжує біситися трошки позаду.

9-00. Лісок. Якийсь він не такий, яким був улітку. Було значно більше зелені. М-да, узимку усі дерева однакові (втім, влітку також). Йдемо спочатку угору, потім – униз, потім – своїми ж слідами знову угору – трошки блуданули. Надя знаходить русло Погорільця, значить, нам направо. За годину виходимо до стежки. Тепер точно дійдемо нормально, тільки коли?

10-00. Йдемо на автопілотах. Скоро буде Марічайка. Там було так хороше півроку тому. Сонце купалося на висоті, дув теплий вітер, на березі горіла ватра...
10-30. Марічайка... Нас зустрічає похмура сіра рівнина. Мороз скував до весни Маріччині сльози. У повітрі висить щось трагічне. Зима звузила межу між життям та небуттям до кроку. Мовчки віддаємо шану Марічці... Була вона насправді, чи ні, історія видається дуже правдоподібною. Особливо гостро це відчувається тут і зараз... Крах кохання молодої дівчини, яка жила надією на просте людське щастя у цій Богом забутій місцині. На тлі суворих гір розгортається жахлива драма. Кінець сподівань, життя безжальне... А мо', усе було зовсім і не так. Людині властивий фаталізм...

10-40. Аналогічно не відчуваю жалю до себе від правої ноги. Натиснуло, таки.
Шуруємо униз. Проходимо місце, де ми з Андрієм Яворським ночували у серпні, після Мармаросів. Марно намагаюся вгледіти струмочка біля сосни – хапуга-сніг усе покрав.
11-00. Колиба. Зупинятися, чи не зупинятися? Звісно, зупинятися. Дуже хочеться пити, а, можливо, і пожувати щось. Адже шлях донизу непростий. Тут святкували Новий рік. На столі залишено горнятко, літру манки, є рідина для миття тарелів на підвіконнику. Що скажеш: чисто і пусто. З дровами також не густо. Сокира у нас є: я виконав свою обіцянку, проте нам катастрофічно бракує часу. Це закон мінус одного дня. Обмежуємося чаєм та бутиками з салом.
Особливо смачний майонез. Франківський майонез „Полонина” дуже смакує: ми ж саме на полонині! Розпаковую наплічника. А, так ось яка причина раптової зміни ваги моєї ноші. Знаходжу там пів кіля лівих макаронів, з кільо такої ж лівої картоплі та інші „дрібниці” :)))
По натурі я добряк, коли не голодний. Тому мовчки чекаю, доки мене обслужать :). Шматок хліба з трьома поверхами сальця трошки пом'якшують винесений про себе вирок: я добрішаю.
Трошки дивимося у стелю (лежнюю, в основному, я).

12-00. Продовжуємо спуск. Йти полониною важко. Сонце та вітер сформували на снігу шкірку сантиметрової товщини, яка витримує вагу однієї ноги упродовж секунди, а потім руйнується. Щоб витягти ногу з утвореного отвору, потрібно прикласти зусилля, не менше за те, що розвивається при провалюванні.
Нарешті, ліс. Тепер униз, униз і униз до Зеленого. Провалюємося на 30-50 см, добре, що перед нами тут трохи походили, тому місцями йти доволі приємно. Трохи нагадує про себе нога.

14-10. Зелене. Та ж чєловєчінка і корови. Перша хата.
– Слава Ісу! Чи не дасте водички, бабцю?
– Чому ж ні, заходіт! Звідки ви?
– Та з гори...
До чоловіка:
– Чуєш, діти з Говерли прийшли!
– ... !!! ... ??? (не потрібно псувати враження :). А як ішли?
– Та снігом трошки, трошки – лісом :)
– Матка Боска, беріт, кілько хочете... (мінералка з сірководнем там тече з крана).
Повідомляє те, що ми і так знаємо: якби прийшли в районі 12-ї, то могли б встигнути в Шибене і сісти там на автобус до Верховини. Трошки часу забрала зупинка в колибі, та без неї ми не скинулися б так швидко лісом.
Робити нічого, йдемо у Шибене. Там подивимося. Видно, що дорогою раз на тиждень їде невеличка вантажівка. Сліди її часом губляться. Але йдемо вже рівним, психологічно то набагато приємніше. Радують слупи з дротами обабіч дороги – цивілізація!

15-00. Шибене. Застава. Прямуємо до поста. Зустрічають прикордонники. Просто перевіряють документи – явно не Ділове :). Автобус, браття, тю-тю... Ідея виїхати із прикордонного краю до завтрашнього ранку зникає у філєтовому мареві. Ніц не вдієш. Згадую літні відвідини Шибеного і йду до хати навпроти КП. Там можна купити щось, аби потішити організми. Однак, часи міняються. Улітку у цій хаті можна було купити печиво „Хакер” :), проте зараз є тільки пиво, горілка та цигарки. Беремо пиво.
Ідей дві: як звідсіля вибратися і де ночувати.

15-20. Просимося до господарів на ночівлю. Погоджуються без проблем. Сидимо, п'ємо пиво, сохнемо.
16-00. Сергій не витримує – йде шукати транспорт. Завтра, аднака, на роботу. Про всяк випадок дізнаємося, де тут телефон. Така розкіш є на заставі, десь біля застави і, вроді, у лікаря (не впевнений).
Ми з Надею сидимо у хаті, досліджуємо, куди потрапили. Значиться так, пічки є не у всіх хатах (кімнатах). Господар, пан Ілько, втішив нас, сказавши, що спати будемо, там де тепло. Телевізори у селі працюють – кабельне, правда, тільки два канали: ОРТ і, мабуть, УТ-1 (не перевірено).
За вікном на вулиці з'являється Сергій: щось шукає. Мабуть, забув, де нас залишив. Махаю йому рукою – не реагує. Виходжу на вулицю, кличу. Жіночій голос відповідає, що він не Сергій і що вона теж помилилася, а „ваш Сергій пішов угору”. У яку гору – невідомо. На Попа назад, чи що?
У інтимному приміщенні на рівні пуза прикріплено дзеркальце. Для чого? :–)
Робимо чай, випиваємо (чай :).

17-00. Приходить сяючий Сергій. Щось занадто він сяє! Так, і не було його десь із годину. І на саму голодну людину на світі не скидається. Це ж треба, пішов шукати машину, а втрапив на халявку. Є машина за 60 гриваків :). Пакуємося і їдемо засніженим вечірнім Шибеним.
Питаю водія, чи шини зимові. Відповідь (ображено): „Шини – нормальні, я ж тут народився!”. Дорогою розпитую про життя, про побут. Раніше це був край потужної лісозаготівлі (звісно, Шибене, колишнє Шибене озеро...). Також було розвинуте молочарство. Зараз – кришка усьому, живуть за рахунок крадіжок лісу.
Розповідає про лінію кордону з Румунією. Креслить її у повітрі пальцем. Помічаю, що „Жигуль” починає рухатися за пальцем. Швидкість – 40. Справа – мікро-прірва і холодна вода. Мовчу.
Розважаємося, дивлячись на перехожих: готові. Шукати причину не доводиться: скоро піст :)
18-35. Ільці. Шофер нас висаджує.
– А...
– Так як же...
– А як ми...?
Поїхав. До Сергія:
– Ти куди домовлявся?
– До Верховини.
– А ми де?
Нічого, пізно, Йване, до школи. Купуємо у „Мрії” „Живчика”. Три дни хотіли його випити! Чоколядка остаточно повертає нас до життя. Сергій повідає нам свою історію.
Зайшов, каже він, до одної хати – п'янка, до іншої – те саме. У третій на столі було весілля. „Ти що, не поважаєш нашу гуцульську?” Тов. Кучірка, ясне діло, і гадки не мав не поважати її :) А потім було „Там, де перша, там і друга”, „До пари, аби не з'їли татари” і т. д. Водій знайшовся. Там усе зашифровано. Казали, що потрібно йти до Космоса. Потім мова зайшла про обсерваторію. Згадували, хто що звідтам украв. І, цікава річ, знайшовся, дідусь, який прокладав дорогу до неї. У нього збереглися фотки діючої обсерваторії. Словом, стріха хати запам'ятована, скоро відрядимо експедицію за цими раритетами (цифранемо і обов'язково поділимося :).

19-15. Маршрутка „Івано-Франківськ – Верховина”. Запихаємося.
19-25. Вокзал у Верховині. Ми – серед людей.
19-35. Їдемо назад. Посміхаємося Ільцям. Сьогодні нас сюди вже не затягнеш :).
Перед Лоєвою на дорозі такий лід, що мусіли стояти хвилин десять, поки дорогу не посипали піском.
Маршрутка не проста – з відео. У Верховині просимо щось увімкнути. Водій натискає на перемотування. Перемотує вже з півгодини. Ми займаємо увесь другий ряд. Пропонуємо натиснути „Плей”. Драйвер каже, що знає, що робить. Проходить ще хвилин десять. Вирішую взяти ситуацію у свої руки. Тисну цю кнопку сам. Починається відтворення. Водій, ображений тим, що в нього відібрали таку важливу функцію, вимикає відика. Кажу, звертаючись до салону: „Та хотів, як краще!”. З глибини летить стандартна відповідь.
Хлопці напідпитку передають водієві касету. Їдемо під Плач Єремії.
Нарешті, вмикається телек. Музика перекрикає магнітофона. Усе разом перекрикає дитинча, котре репетує на увесь салон і не ведеться на жодні умовляння матері, яка марно намагається його заспокоїти.
Тиша... Вперто просимо водія поставити якийсь фільм (наглість – друге щастя). Каже, що нічого нового не має. Однак, знаходиться непогана старенька комедія. Закінчується вона вже перед самим Франківськом. Швидко сплив час.
23-00. Станіслав. Виходимо. Ого! Ну і лід навколо! До таксо вулицю переходжу з палицями. Поки я був на півдорозі до шашечок, Сергій з Надею зловили іншу машину. Про те, щоб пройти з наплічником хоч метр, годі і думати.
Розвозимося (дуже повільно).
23-30. Під будинком так слизько, що наплічник волочу за собою (цікава, мабуть, була картина :).

Три дні промайнули... Клас!

Плюси: „+ + + + +”
Мінуси: а що це?

© Віталій Горєлов, 2004

Фото: © Віталій Горєлов, Сергій Кучірка ("Крізь вікно"), 2004

P. S. UMC? А що це?

P.P.S. А ми, таки, були у раю!

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов