Відвідини зимового Стоунхенджу.

Урбаністичні замальовки.

Київ. Франківський поїзд рушає. Приходить sms від Лукача, вони в другому вагоні. Я в чотирнадцятому. Самому сидіти скучно, іду в гості через цілий поїзд. Їх багато, їдуть традиційно на Говерлу кататися. Розказую останні новини, з Брецкула позходили великі лавини. Шукаємо пива, в навколишніх вагонах голо-порожньо. Ідемо в СВ:-) Після нашого набігу пива там теж нема.
Повертаюся через цілий поїзд назад. Виявляється, поки я ходив в гості, мене переселили в інше купе. Щось виясняти вже нема ніякого бажання. Там, де маю спати, закрито. Грюкаю, будяться, впускають. Надобраніч.

Лукач в профіль

Superbizon (теж практично в профіль...)

Пів дев”ятої, Франківськ, вокзал. Об"єднана лижно-бордова компанія під чутким керівництвом superbizon'a Антона Балицького, котрий в передчутті неміряного кайфу вже одяг шолома, втрамбовує свої манатки в „Газель”, потім з бідою втрамбовується сама, причому прєдводітєлі гордо видніються через лобове скло. Вони їдуть на Заросляк, а мені треба десь дітися до годинки 11-12, поки за мною не заїде Василь. Помаленько віддаляюся від вокзалу, шукаючи якусь пурєдну кнайпу. В результаті заходжу в першу відкриту, яка пристойно виглядає ззовні. Дев”ята, я перший клієнт. Кидаю плєцак в куток, прошу кави. Поки роблять, завалюють двоє дядьків з очевидними ознаками жорстокого бодуняри на обличчях. Після кави в мене запрацював шлунок, поснідати треба. Годують файно, отримую задоволення, щиро дякую. Беру ще кави, переселяюся в зал, де курять. Часу ще, а часу...

Дзвоню Василю, він каже, що вже стартує з Калуша. Збираю манатки, іду на вокзал, домовилися за сорок хвилин біля складів поруч вокзалу. Займаю позицію на бетонному бортику на висоті півтора метра над вулицею, виглядаю, нуджуся. Збоку імпровізований смітник, ледь притрушений снігом, поруч за кут регулярно бігають люди. Ну і місце вибрав, думаю:-) Але тут добре, гріє сонечко, і рухатися з нагрітого місця на рюкзаку просто влом. Перехожі зглядаються... дивно, у Франківську людина з рюкзаком не мала б виглядати білою вороною... Мабуть все-таки позиція в мене дивна, видає немісцевого. Ось і перші плоди – невпевненим кроком підходять двоє підпитих дядьків, спочатку просять, а потім фактично вимагають пару гривень. Після демонстрації пари дебелих вібрамних підошов відстають. Дивуюся, невже моя інтеліґєнтська пика в окулярах їх відлякала, потім згадую, що не голив бороду два тижні, може то?...:-) Далі спостерігаю цікавинку – поруч шофери маршруток як можуть приводять свої машини в чистіший вигляд. Один з них, вже виливши воду з відерця, раптом помічає недомите місце, і, недовго думаючи, вмочає щітку в найближчу калабаню та шурує вікно. Красота...:-)

Дземброня.

Розгортка Яремчанського водоспаду. Криве, бо об"єкт зйомки дуже близько:-)

Нарешті прибувають Василь з Ірою, вантажимо мій наплечник і стартуємо.
Погодка просто шепче, проте ми обоє дивилися ті ж прогнози і знаємо, що в неділю потепліє і зміниться вітер. Зле воно...
З траси проглядаються плато Ігровища та Висока – видимість чудова.

На моє прохання робимо зупинку в Яремчі на водоспаді. Шосте березня, звичайно, не початок травня, коли там найвища вода і відповідно найкрасивіше, але все-одно знімаю.

Дорога... Дорога весняна, недарма кажуть, що на наших горогах асфальт сходить навесні разом зі снігом – ями, ями і ще раз ями. „Трасою” ще сяк-так, з повороту в Ільцях починається розбита дорога, болото, сніг, лід, все вперемішку, „перша-друга”, проте далі, за розвилкою на Шибене – вкатана снігова дорога, їдеться легше, відразу помітно, що тут менше транспорту. Ось і Верхня Дземброня.

Сусіди, портрет:-)

Ідемо селитися до тітки Параски, місцевого ветерана турбізнесу. Вона є власницею кількох хат в околицях, приймає туристів ще з далеких совкових часів, а зараз провідний оператор зеленого туризму в околиці. Поселила нас в хатку-будку поруч зі своєю хатою. Всередині так нічо, чисто, ліжники, тільки от в стінах неозброєним оком видно шпари – буде дути. Виявляється, що і п”єц в тій будці до їдного місця – тяга слаба, в хаті помаленько робиться газова камера, мусимо перевітрювати, від чого температура в хаті аж ніяк не наближається до комфортної. В процесі вентилювання приміщення через розчинені двері постійно норовлять залізти хазяйські вівці, їхня любов до цього приміщення наганяє певні роздуми...
З бідою пополам варимо здоровий казан борщу. Одним словом, хату не нагріли, проте їсти є що, причому на два дні. Борщик, дякуючи Ірі, вийшов просто фантастичний, тріскаємо, аж за вухами лящить:-) Все-таки машина це гут! Можна кинути в багажник пару бурячків, морквин - не на плечах ж тягнути:-)
Радимося, що ж завтра робимо. Завтра в нас буде альпіністський вихід, жартує Василь, практично за ночі. Програма мінімум – Смотрич, а далі – дивимося і вирішуємо по ходу. На тому і порішили.

Моє місце найближче до вікна, дує, затягую капюшон спальника, засинаю. Проте це щастя ненадовго – годинці в другій ночі прокидаюся, верчуся з боку на бік, проте сон ніяк не вертається, дивно, ніколи проблем зі спанням не мав, особливо коли тепло спати, а в спальнику тепло. Врешті замахуюся лежати, встаю. В хаті жорстокий колотун, п”єц загас. Тааак, вилазити зі спальника було помилкою. Трясе. Навпомацки знаходжу захалявну плящинку з аварійним запасом коньяку, сьорбаю, запихаю до писка папіросу і вискакую надвір. Тут трясе ще гірше, навскидку забортна температура градусів мінімум з двадцять в мінус, як не більше... Топчуся навколо хати, сніг рипить так, що певно за кілометра три чути, думаю, що побуджу не тільки народ в хаті, а й усі околиці. Так воно і було, тільки в хаті не прокинулися, проте загавкали пси на обійстях в радіусі кілометра. Повний місяць розміром як добра хазяйська пательня, та й світить так, що навколо видно дай-бог. Жалкую, що нема штатива, тре купити, бо техніка простоює і файні кадри пропадають. Від нема чого робити починаю шукати знайомі сузір”я, виявляється, що позабував геть-чисто, знаходжу тільки загальновідомих Оріона, Кассіопею, Ведмедиці. Зимно... Заскакую до хати, як-не-як там принаймі трохи тепліше.
Пробую розпалити те чудо місцевої інженерної думки. Вбив півгодини. Ніби запалив, проте ефекту нуль. Регулярно вискакую на перекури, коли з п”єца задимить. Зате маю заняття, не скучно, згадую майстра, який клав п”єц, хорошим словом.

Смотрич.

7 березня.

4:30. З інтервалом в пару секунд дзвонять мобілки у мене та Василя. Рота, підйом, в ружжо!!!
Варимо на пальнику вівсянку, кришимо туди суміш всяких понтово-невідомих та відомо-звичних горіхів, привезену з Києва.

6:30. Вже відстаємо від графіку на півгодини. Бігаємо по черзі на облегшення перед виходом.
Від стояння мерзну в ноги, на світанні обіцяного потепління не чути і близько.

Старт.
Йдемо вгору, обоє в цих околицях орієнтуємося слабо, і замість того, щоб перейти горбок і вийти на дорогу, ломимося лісом. Відразу ж вище хати попадається практично льодяний кусок схилу, лякаюся, бо воно гуде і стогне під ногами, думаю, зара зійде дошка, в селі-то...:-)

7 березня

світає

Смотрич

поки ще тепло і сонячно

верхи Гуцульщини

перший Смотрицький камінь

погляд униз

Стайки

- Луноход-1, я луноход-2...

бовван

впізнайте самі :-)

сторожі

весняне сонечко

острів Пасхи прямо-таки :)

...ми вже йдемо, але ще повернемося

а це фото мені просто дуже подобається, і через то ніяк не можу придумати йому назву. Приймаються ідеї

Нарешті виходимо на путь істинний, на дорозі бачимо притрушені сліди. Сніг провалюється неглибоко, проте сліди помагають добре, без них було б трохи тяжче. Подумки дякуємо тим, хто протоптав. Навколишні гори починають червоніти, рожевіти, жовтіти – світає. Ляпота така, що словами годі описати, хапаюся за девайс, роблю кілька пострілів, потім відстаю, роблю панорамку – чотириверхі Стайки, Смотрич.

На підході до стаї під Смотричем сонце вже встало, гріє так, що просто не до витримання, тре роздягатися. Вітру навіть близько не чути, йду в легкому флісі по футболці.
Ось і стая, поруч хата, заходимо, бо почало трошки піддувати. В хаті срач неописуємий, бридко сидіти, одягаю куртку, йду надвір на заслужений перекур.

Тепер я перший, на підйомі сліди вже засипані, але сухим снігом, топтати практично не треба, виходжу на лід, черевиком не рубається, скоренько проскакую ту ділянку. Тут з кишені чути знайомий свист, раз, два, три – мобілку забув виключити, приїхали вчорашні смс-ки. До речі, перевіряв – підйом до лісу вище стаї – єдине місце, де мій Alcatel 535 впевнено отримував і посилав смс-и та дзвонив по Київстару (б/с Верховина), вище рівень сигналу такий самий – дві-три поділки з п”яти, проте ніякий зв”язок не йде. Василевий Ерік Т10 з ЮМЦом теж рівень сигналу місцями показує, проте йому подзвонити не вдалося ні разу.

Гарно виглядає перший смотрицький камінь. Поки фотографую, Василь з Ірою мене наздоганяють і йдуть вперед. Мерзну – піддувати почало, вдягаю куртку.
Заходимо в ліс. Тут снігу вже практично по кліренс, Василь йде першим, б”є траншею. Я його зміняю, потім знову він мене. Благо сніг сухий, як пісок, часу та сил багато не втрачаємо. Виходимо з лісу, сонечко пряжить, проте вже відчувається вітерець. Наверху певно добряче дує. На другому камені сідаємо перекусити, у нас з Василем синхронний упадок сил, правда, він підзамахався більше, бо більше топтав, поки я бавився фотоапаратом:-). Іра йде бодрячком:-)

На сідлі і справді добряче дує, під ногами жорсткий фірн вперемішку з ділянками обледенілої трави, вище забита фірном альпійка, йти досить легко. Тільки от вітер щоразу сильнішає, перед фінальним підйомом на Смотрич без затягнутого капюшона вже іти нереально.
Вітер боковий, вибиває по черзі то сльози, то соплі. Жалію, що не вставив собі лінзи, тоді можна би було одягти закриті темні окуляри, а так нашому брату-очкарику туго – яскраве сонячне світло відбивається від снігу, очі сльозяться, а ще вітер. Зимовий кайф.

Таке враження, що на кожних 50 метрів підйому швидкість вітру збільшується на метрів так з 5 в секунду... Краєвиди навколо просто фантастичні, проте з голим писком проти вітру не простоїш і кількох секунд. А по закону западла, як завше, найкращі краєвиди там, куда найтяжче повернутися.

Розгортки та панорами

чотириверхі Стайки та Смотрич у промінні ранкового сонечка

Смотрич, Вухатий Камінь, Мунчель

...практично те ж, але з іншого місця

розгортка прибл.120град. від Дземброні до Ґорґан

Ґорґанські верхи

Румунські верхи

Стайки

зубатий відріг

Піп, Смотрич, Вухатий з Жаб"є (8 березня)

Роблю над собою зусилля, витягую фотоапарат. Експонометр при такій кількості прямого і відбитого світла вар”ює і бреше безбожно, та й не дивно, проте з ручними настройками возитися не виходить – руки не витримують, фотографую на півавтоматі з пріорітетом діафрагми. Панораму Смотрич- Вухатий Камінь- Мунчель- Степанець- Говерла- Ґорґани роблю в три заходи з відігріванням рук і обличчя, більше трьох кадрів за один захід зробити не вдається, а панорама довга... Лінію і точки стиків відмічаю оком, навіть не сподіваючись, що та панорама потім складеться.
Уявляю, що буде на вершині Смотрича, адже знаю його славу, яко вітряного місця.

7 березня

хмара "ведмідь, що простягає лапу":-) фотка корява, але прикольна:)

вершинний камінь Смотрича

то вже по дорозі вниз, колиба. Іра не хотіла фотографуватися:-)

Ховаю апарат просто у зовнішню кишеню, розщіпатися, щоб добратися до сумочки, ой-як не хочеться. Рушаю з місця, це десь середина підйому. Вітер сильнішає і сильнішає, дивлюся вверх – вище на гребені вихори поземки.
Попри все неприємне, хочеться насолодитися прекрасною видимістю, останні мої виїзди взимку були невдалими в цьому плані. Повертаюся наплечником до вітру, пробую знімати Стайки, вони зовсім поруч, між нами тільки зубатий відріг Смотрича, ощетинений гострющим камінням на гребінці.

Біля одного з каменів никаюся, чекаю Василя з Ірою. Іра тримається молодцем, особливо як на перший вихід в зимові гори. Мій перший зимовий вихід був приблизно таким ж – Говерла в штормове попередження, з того часу оце другий раз відчув на собі подібний вітер.

11:30. Верх от-от, вже розрізняю фігурне мереживо обмерзлого вершинного каменя.
Двадцять метрів:-)
Обходжу камінь. І тут... трісь, як мокрим мішком по писку – чомусь лежу в рівчаку від каменем. Перша думка – чого не взяв льодоруб... друга – ну нічого собі шквал... третя – молодець, що наплечник взяв, а то би ребра і голову потовк...
Пронесло, видно не такий я вже невезучий:-)
Вибираюся з рівчака, вітер розриває липучки на капюшоні. Закладаю їх міцніше, тримають.
Оглядаюся, махаю руками Василю – верх!

Сховатися від вітру з поземкою нема де, лізти на обледенілий крутий лівий схил шукати славнозвісний грот в камені не дуже хочеться. Виходять Василь з Ірою. Дивлюся на Василя і розумію, що мої міські окуляри – не така вже й біда, він практично не може навіть подивитися на Піп, адже то прямо проти вітру, який немилосердно ріже поземкою. Василь пробував-пробував, плюнув, присів під камінь.

Радимося. Тут взагалі і радитися нема чого. З таким супротивним вітром на Піп ми може і зайдемо, проте назад вернутися не встигнем, а ночівлі ми не планували.
Прикро, але здоровий ґлузд підказує – назад.
Жаль, так хотілося побачити зимову обсерваторію. Але, видно, цього разу – не наш день.

Змирившись, роблю ще один подвиг:-) – знімаю рукавицю і лізу за фотоапаратом – сьогодні у нього аутдор-тест-драйв по повній програмі, якщо витримає – честь йому і хвала. Висовуюся з-за каменя, знімаю навскидку Піп на прощання – я ще прийду в гості:-)

8 березня

гарна комбінація з двох складових, чи не так?;) ...а ще тут був місцевий бомж, котрий вперто ліз в кадр кожного разу, як я примірювався фотографувати. За іноземця прийняв, чи що за біда...

Смотрич та Вухатий Камінь з Жаб"є, фотографовано просто з дороги.

Гропа(на вододілі) знято з дороги за Зеленою

Вниз йду останній, фотографую – як не втрафив на Піп, то хоч обзнимкую околиці. Смотрицькі камені просто фантастичні, чомусь згадується Стоунхендж, а один з бовванів цілком би зійшов за побиту часом скульптуру якоїсь з древніх цивілізацій. На Вухатому, камені, звичайно, гарніші, але і тут вражень вистачає. Тепер знімати доводиться частенько прямо проти сонця, на моніторі нічого не видно, довго приглядатися не дає вітер, на результат гляну внизу, тому роблю купу дублів, благо цифровик у подібних випадках для такого чайника у фотосправі як я – просто благо.

Перед сідлом знаходимо за одним з каменів спокійніше місце, вирішуємо спробувати зробити чаю – вже ніхто нікуди не спішить:-/ Накручую пальник на балон з думкою, що він зараз не заведеться, в моєму ж рюкзаку поруч з балоном замерзла вода у пляшці. Стартанув!:-) Скручуємо карімат в рурку навколо пальника, беру Василів льодоруб, колупаю ним пару кусків твердого фірну. Піддуває, вода ніяк не кипить, проте пальник, як на диво, фуричить безперебійно. Ну врешті, є – закидаємо пакети, поки розлили, всипали цукру – чай вже ледь теплий, сьорбаємо, пакую пальник і далі вниз.

З „вдалого” місця Василь дзвонить у Верховину Василю Кобилюку – начальнику місцевого рятувального загону. Ще одна ночівля в Дземброні відміняється - їдемо в гості:-)
Василь з Ірою місцями умудряються кататися по фірну на черевиках як на лижах – заздрю, бо мої новомодні підошви не дозволяють мені такого кайфу:-( Пробую ще раз, в результаті зариваюся фейсом в сніг – бісів хайтек, хай йому добре буде:-) Защіпаю „спідничку” в куртці і відриваюся на п”ятій точці.

Внизу бігом доїдаємо чудовий борщ, пакуємося і в Жаб”є.
Там приймають гостинно, цікаві балачки, купа класних фотографій, які я, на жаль, так усі і не продивився...

Зранку стартуємо ще в Бистрицю, у Василя там справи, проте не доїжджаємо – за Зеленою пішов під укіс тягач з трактором на борту, дорогу перегородив кран – витягують. Виясняємо, що ще з годину не проїдемо, вертаємося. З дороги видно Гропу на Вододільному хребті.

Франківськ, знову зустрічаю Лукача і компанію, у дорозі не буде скучно:-) Довго травимо байки – розказати є про що і мені і їм, водимо козу по поїзду – знайомих багато, у кожного свої враження...

Львів, купа снігу на пероні.

А зранку у Києві весна...