Ой весна Красна...

(лінійний, травень 2004 р.)

Ну на-а-а-решті наступили ті дні трудящих, і нарід похапцем потягнувся в кохані гори. Традиційно в цей час і наша банда все кидала, аби відвідати ще сяючі верхи.
Однак роки беруть своє – ряди "Ядра" міліють, в минулому така прудка ватага успішно розповзлася: хтось - по сім’ям, хтось – по цікавішим горам, когось робота вжерла, а хтось просто одужав від сеї наркозалежності.

Якби не Наталка, яка втрапила в стартовий склад квартал планованого походу в день від'їзду (читай: впала як сніг на голову), вив би три ночі на місяць разом з вовками. А вимушений сольник – то як голодному пересолена зупа: наче їсться, та через силу…

Напередодні від’їзду зустрілись карпатці в "Старому Києві" на Хрещатику, аби побажати один одному легкої ходи, файної погоди і скуштувати нарешті дивовижне Іванчине зело під найменням "Кропив’янка". Настоянка ся разом з пивом справила неабиякий ефект на присутніх, в результаті чого деякі незаанґажовані знайшли мову з недоукомплектованими і побігли, окрилені, шукати квитки. Наступної після нейтралізації спиртів у крові днини питання піднімається вдруге, підтверджується, і… квитка вдається дістати. Десь в районі половини п'ятої. При тому, що потяг о 18:10. Слабо? Пригоди починаються J. В потязі, звісно, цей успіх був належно відсвяткований.

***

Красна довга, як холєра. Не йметься віри, але таки десь в Свидовець. 30 км гір від Тересви до Тереблі. І розташована в такому потаємному місці Карпат, що практично два з чотирьох вихідних тринькається на добирання/вибирання. Тому на свята чекалося терпляче — цілий рік, з тих пір, як вперше хребет був зобачений у всій красі зі Стримби (ну, а Стримбу я побачив точно так само два роки тому з Високої, а Високу — з Яйка...).

Довгий час збирав по крупинках інформацію про район, певно, аби виглядати в очах місцевих достойно, а може, щоб подорожувати з максимальною вигодою та цікавістю, ну і, очевидно, — щоб гідно протистояти спокусам всяких там румуній чи кримів.

Заохочень на маршруті виявилось предостатньо: це і транзит через сонячну, покручену виноградними лозами, закарпатську низовину, де не був років з десять; це і скандально відомий 3000 км магістральний газогін "Союз" (Оренбург – Ужгород – Словаччина), що проходить Карпатами (і який, аж пищить, так хоче відібрати північний сусід, за що Україна періодично тягне з нього собі трохи палива); 70-ти метрова спостережна вишка того ж МГП на одній з вершин Красни – Топазі, яку безпідставно вважають недіючою; унікальна робоча півстолітня гребля, затиснута між Красною та Бовцарським Верхом, засобом якої вода 4 кілометри підземного тунелю під хребтом перетікає в сусідню Ріку і там крутить турбіни Теребле-Рікської ГЕС; гонорова німецька Усть-Чорна, яка залишила купу вражень чотири роки тому; гора Манчул, яку багато хто бачив на карті, а практично ніхто – на світлинах (ну, а під ногами з відомих мені її мав, певно, тільки Тарас Олексів). Навіть у всюдисущих поляків не знайшлося інтернет-знимки. Ага, ще тим відома, що зі своїми куцими 1500 м вона, поруч з Бужорою та іншими дрібнокаліберниками, потрапила на розмаїті географічні карти України, і звідти віддавна мозолила мені очі. Хтось мусів її відтворити і показати страждущим. Така квазіпіонерська місія випала мені, і від тих гордощів деякий час просто розпирало.

А ще, як стало відомо порівняно недавно, транзитно район був "забитий" організаторами двох конкурентних змагів "Стежками Героїв" — КТК та пластунів – в якості плацдарму для маршрутів. Це зовсім не завадило мені далі планувати похід (на відміну від бригади Славка Гірняка), оскільки стартував я раніше від змагунів, і скоріше вони будуть йти моїми слідами, аніж навпаки (хоча було по-різному J ). Більше того, страшенно кортіло побувати в епіцентрі "бойових дій" і, хоча б споглядально, вдихнути дух суперництва (прийняти безпосередню участь у змаганнях з тих чи інших причин в мене не було ні часу, ні бажання). Досить гостро це відчулось ще тоді, коли Ярко Козак вирішив виставити на перегони команду від "Українських Карпат".

Поминаючи минулорічну вилазку з травмою на Стримбу, де за чотири дні, крім неї та матрацного Синевира, я нічого не побачив, мій збочений максималізм цього разу розмалював графік походу так оптимістично, що до останнього дня збирання я покладався більше на вдачу, ніж на міць в колінах. Ну, в стилі нашого брата, — "якось воно буде".

Логістику добирання не без добрих людей (дяка Retexy з Дубового) вдалося втяти на добрих 100 км, або дві-три години корпіння в бусі. В сенсі добиратися в Тячів, а потім в Усть-Чорну, — не через Франківськ, а через Мукачеве.

В Мукачеві просто з вагона видирають таксисти маршруток і вже через кілька хвилин на середній крейсерській швидкості порядку 100 км/год тебе в зручності та комфорті доставляють в прикордонний Тячів. Прикордонників не видно, нас, бусурманів, ніхто не смикає, незважаючи на те, що кордон за кілометр.

"Дякуючи" нашому шустрому шоферу, в Тячеві ми опинилися на добру годину швидше, ніж планувалося, тому до рейсового буса в бік Deutsch Мокра ібн Komsomolsk довелося бити байдики (таксі зась). Перекусити ультраперченим борщем можна в п'яти хвилинах ходу від АС на захід — кафе-бар "Корона". На стації є також: кнайпа-гербарій з напоями only, кльозет за 30 копійок та кімната для водіїв, де в принципі і недорого можна залишити речі на зберігання. Поки я патякаю з шоферами, Наталка вирівнює харчовий баланс в найближчій продуктовій крамниці.

В повітрі жвиндять молоді та наглі комарі, після холодного Києва тут дуже тепло, біля +20° С.

Бус стартує точно за розкладом, десь до с. Красної дорога хороша, майже асфальт, бус напівпорожній – людей возиться небагато, всі солідарно трудяться і копають картоплю (Наталка виправляє: садять). Я професійно погоджуюсь на "закопують". Десь за с. Красна, після чергової зупинки, бус, як не дивно, заревіти відмовляється, і подальше розмірене копирсання водія в задній частині ЛАЗа відволікає навіть більше, ніж засніжені плямки десь на верхотурах. Тим не менше, за надцять хвилин двигун запустився, незважаючи на те, що в зашмальцованих руках шофера залишилась ціла пригоршня запчастин. Ну, то львів'яки з жадності перестарались: подорожуємо, відов, експортним (читай: контрабандним) екземпляром, який за горбом румуни перекрутять в два Ікаруси.

Ну, як завше, на перші кілометри сумнозвісного першого дня в планах ніякої пощади – дикий безстежний лоб, 800 м перепад за 2 год, але недовго – 4 акліматизаційних кілометри. Добре-добре, авантюризм в мене з ручником: ліс тут, знаю, ріденький: буки, граби, ніякого жерепосмереччя).

Сюрпризом цього дня, дай Бог, буде хата, в котрій ночуватиметься перша ніч. Наталці явно багряно, де ночувати, хоч на опорі 330 кВ ЛЕП, а для мене знайти незнайому хату – це як скарб Полуботка. Ну й намети дістали сповна. Впевненості про її існування додає дебела пачка різнокаліберних карт, на яких вона позначена, з польською включно – від 500-ок до 2 км.

Ну, для початку проскакую потрібне устя Бобрухи з мостом, потім вказівник села, чого не планувалося, і трохи вголос переживаю такий невдалий старт. Вже водій дивиться частіше на мене, ніж на дорогу, вже пасажири кричать "вези їх к бісу в Ялинку" (місцева матрацура з КРС – прим. авт.), але при першій тракторній дорозі в потрібний бік ми таки вискакуємо в запашні порохи кьоніґсфельдського тракту.

Блукати бездоріжжям нам все одно не судилося: тракторна дорога була тупікова, потім трохи чагарів, а далі вектор підйому майже зразу перетнула траса, яка вище перетворюється в каньон-водостік. Ним таки виходимо на серпантин, яким я знехтував ще на стадії планування. Серпантин кримський: довгий і витлявий, зате рівненький і профільований, як і каже мапа. Посередині його ріже боткінська дорога, якою ми безжалісно рубаємо вертикаль. Тим часом з'являється перший сніг; йому безмежно радіє моя супутниця. Мені ж від нього вражень доста ще з Нового Року.

На гребені хребта падаємо в перший привал з надією (виключно моєю) про подальше пересування траверсним типом. Наталка поривається лізти знову в якісь вертикальні хащі, але мій авторитет проти її недостатньої ознайомленості з картою все-таки торжествує.

Траверс деякий час йде рівно, а потім на підйомі зникає під сніжним покривалом. Де-не-де старі сліди від лижної палки. Судячи по мапах, дорога просто біля хати не проходить, а тому, хоч-не-хоч, доведеться погасати засніженим лісом, аби її знайти.

На полонині вище межі лісу хата, ясен бубен, знайшлася. В цій же хвилі, наче здатні були відчули людські ендорфіни, довкола нас нагло зарябіли шафрани та проліски, які в подяку негайно було внесено в фотоаннали історії.

До хати пролягав не-обхідний дебелий сніжник, який, на щастя, досить моцно був втрамбований і приємного передхатнього хвилювання на серці не понищив.

Понищила кайф колодка на дверях. Її вдалося дуже акуратно й беззбиточно відчепити за допомогою знайденої в стрісі іржавої сокиряки. Ну, а шо робити?!?

Хата була модна, з фіранками та образами, з піччю ужгородського виробництва з іще незлізлою фарбою, целофаном оббитими стінами та стелею, двома непоганими ліжечками, столами, табуретками та шафою, що містила чималий запас начиння та келішків. Неподалік стояв (забігаючи наперед J) чистесенький, наче щойно побудований, віходок. При хаті — дровітня, критий ґанок, хвіртка на гачку. Ґаздівство ґлянц.

Було лише одне "але", що незначно пригнітило бойовий запал: все абсолютно в хаті було покрите мишачими екскрементами. Одна справа – все це прибрати, інша – здогадатись, хто вночі тут господар і по сумісництву – автор срачу.

Поки Наталка бігала по воду і рахувала довколишні крокуси з точністю до сотні, я кочегарив коло печі. Перші п'ятнадцять хвилин перетворюють хату в освєнцім, дим стояв туманом під стелею, і відкритий шубер з каглою вперто не хотів його смоктати. В доважку верхня частина плити завалилася, попутно загасивши ледь зайнялі дрова, що викликає нову хвилю лайки. Розібравшись в хитрій конструкції та автентичній специфіці аеродинаміки при формуванні карпатських повітряних потоків у цьому недобитому феномені закарпатського пічебудування, дим пішов туди, куди послали, мало того почало навіть щось там горіти і потріскувати.

Вечір пройшов без пригод, було прийнято на грудь по 50 г чудодійно(ї) недопитої „Кропив'янки”, люб'язно допрезентованої Іванкою, а потім, з огляду на вельми ранній підйом, челядь розбрелася по ліжечках. Продукти покидали, ясна справа, де втрафить.

Першим захропів я. Потім черга спати була в Наталки. І спала вона так нечутно й нехрапно (а я періодично світив їй в очі, аби переконатись, що вона ще є), що я аж подумав, а чом би не спати одночасно? І був би заснув, якби не…

Ґаздиня

Її ми засікли ще удень, коли вишкрябували залишки дрів з дровітні. Потім Наталка знайшла під хатою в снігу велику трубу дециметрового діаметру, в якому час від часу зникала сірохвоста. Ну, а справжній джаз почався якраз тоді, коли почав чіплятись перший сон.

Вона не просто шпацерувала підлогою з одного кута в інший, витинаючи пазурами дикі звуки та ритми, вона несамовито гасала, оглашенно розтинаючи повітряний простір нашої оселі. Я увімкнув ліхтарик і спробував заснути разом з ним, незважаючи на обмежений заряд акумуляторів та народну прикмету „свєт в окнє – сіґнал мєдвєдям”.

Світло помогло хвилин на п'ять. Мишу не лякав навіть прямий промінь (а то десь як дальнє світло в авто), вона під ним просто гопака танцювала.

Ну, з часом до цих тріщалок, дряпачок і шурхотів, які відбувались з певною періодичністю, можна було адаптуватись і навіть почати засинати.

Але пацючка пішла далі. Недарма її послід був на всіх командних висотах. Відчути мишу коло себе на ліжку було дуже жорстоко. Це гірше ніж табун комарів. Вона підкрадається під саме вухо, і-і-і... як скриготне пазуром по тканині, й так, що холодним потом проймає, і серце потім довго калатає в грудях од жаху, а сама тікає як дурна з диким реготом до нори.

Нірки я, звісно, всі видимі і невидимі позатикав чим міг. Продукти теж поховав. Від авралу, скрипіння целофану пакетів і постійного світіння в обличчя нарешті прокинулась Наталка, очевидно аби розділити мою гірку долю. Інфа про знахабнілу сусідку не проймала мою супутницю доти, поки я не згадав епізод гасання гризуна коло її голови. Реакція не забарилася: певний час Наталка на ліжку лежати вже не могла. Невдовзі попередні димломно-безсонні ночі перемагають, і я знову заздрісно спостерігаю, як вона смакує сни.

Миша мене ревнує і знову хвацько дефілює в районі CPU сплячої Наталки. Я ледве стримую себе, аби не запустити туди вхоплену перед тим вівчарську калошу.

Хе, з'явився азарт мисливця, навіть спати перехотілось. М'ЯС-О-О-О!!! Нагадую коцура, який годинами здатен чергувати коло нори. Раз певно вісім після того я запускав "торпеду" в темні закутки кімнати, але постійний крен промаху в два-три градуси почав підло нищити бойовий дух вже на четвертій годині полювання. Всі під'їзні шляхи до командних висот типу ліжок, столів і шаф (по фіранках вона чеше дай Боже) давно були перекриті. Особливо мені сподобалось, як спритно миша потрапляє по тонкій сосновій планці, припертій до ліжка, в Наталчин інтимний авіапростір. Після демонтажу планки миша ще довго не могла повірити в мою підступність, і разів п'ять стрибала навмання в повітря. Калоша літала стільки ж. Від злості та безсилля вчиняю наступне: йду на вулицю і завалюю каменем фасад тої самої нори; в дровітні затикаю всі аварійні дзюри і витягую решту фіранок на недосяжні висоти. А ще жертвую кусень сиру на приманку.

Десь перед п'ятою, коли вона захекалась, і швидкість помітно впала, мені таки вдалося її контузити прямим потраплянням снаряда в черепну коробку, а після того 78 кг контрольних зверху. Це була достойна смерть (фотографію розквашеної жертви з етичних міркувань не виставляю). Якби не кричав від радощів, то бим плакав. Наталка знову випадково прокинулась, видно, щоб розділити зі мною радість перемоги. Навіть підвелася, щоб особисто засвідчити смерть тварюки. Через півгодини на сході засвітліло, і продзижчав будильник… Поспав, коротше.

***

Люблю в горах вставати з сонцем. Щойно засвітліло, як в лісі вже збуджено защебетало різномасте птаство, загула-заворушилась уявна кошара, трійко корів затрембітали про ранкові надої...

Наталка виявилась дисциплінованим туристом, і її двічі будити не довелось. Ватру не розкладали, воду зігріли ще новорічним газом. Я напихаюсь, а дівча, незважаючи на мої застереження, тільки кавує... Ню-ню. В хаті і довкола в подяку поприбирали. Колодку, звісно, пригаратав на місце.

Від хати на траверс не верталися, рвонули на хребет і ним вже прямували аж до Климової. Снігу було широко, але фірн, по кісточки.

Сказати, що крокусів було багато – значить підло збрехати. Все довкола, в т.ч. битий шлях, було вкрите, куди не глянь, цілий килимом квітів, ступати пасувало дуже обережно, аби не розчавити якогось пагона. Як зрозуміти, що робить така масовість в Червоній Книзі? Спробуй наступи, як ззаду пильна Наталка вже вносить екологічний протест. Каюся: навмисне (спересердя) вчавив не більше трьох. Далі рахувати забив J

Пару горбів — і дорога привела нас, повз незначні розсипи-урвища, на першу, варту уваги, вершину хребта – Климову. Було хмарно, хоча все довкола – Свидовець з Апецькою, північна Красна, Прибуй та Манчул – проглядалось непогано. Всякі там Цупцерини, Буштули і Берті, не кажучи вже про Передні та Задні, виглядали зле. Мобільний зв'язок — певно з Тячева — присутній максимально, вдалося якісно поговорити зі Славком Гірняком; з рештою карпатців контакт відсутній.

Наступну вершину масиву Климової або Прислоп по польському репрінту, я вирішив обійти траверсом, заодно спуститися в жолоб дозаправитись водою. Наталка ж у питаннях траверсування хребта, очевидно, була вихована в кращих традиціях світового альпінізму, де траверс означає „повершинний перехід”. Домовляємось про зустріч з того боку хребта. Я прямую до жолоба північним схилом і чи не вперше провалююсь під сніг по коліна. Води в жолобі — ціла річка, й то під снігом, куди цілком реально мож провалитись по саме дно.

Після того Прислопа на совітських, ба навіть на польських картах, існує підла складка. Варто було тільки припасувати не ті квадрати, як ми забрідаємо не на той відріг. Добре, що не туман. Того й гляди, за годину — демонстрація в Комсомольську.

Трошки згодом хмари розійшлися, і „букова долина” (себто перемичка між Прислопом та Ґропою (або Ружею по-польськи), де у великій кількості росли відповідні дерева) постала перед нами у весняному сяйві. Згадку про це місце можна почерпнути в репорті Володі "Фіахни" Литвиненка — тут вони ночували дорогою з Воловця в Лазещину та усних есе Павла Солодька під час його подорожі у свій час.

На перемичці ми ненадовго зупиняємось, воду не шукаємо (нагорі нема, хіба, знаю, 300 м нижче). Наталці дуже сподобався мій дотошно-вершинно-похвилинний графік, і вона має твердий намір його втілити в життя. Я не проти J. І все тому, що нас трафило на Климову зайти швидше за графік (аж на 15 хв.)

Ги, щось в цьому є: на Ружу (Ґропу Сов.) залізли вже з 5 хв. бонусом. Своєрідна подорожня розвага і наснага лізти без відпочинку.

На вершині були просто чудові краєвиди: довкола, куди не кинеш погляд, — жовтоблакить, ґрандіозний Манчул на заході, привершинний джарапій та цекотні розсипи (позначені як скелі на 250-ці), за які цю гіроньку можна охрестити Краснянським Ґорґаном. Нагорі я показав Наталці обіцяний сюрприз – вершину Топаз з вежею, на якій чи під якою планувалось пообідати. Сюрприз сподобався усім.

***

Картографічні побрехеньки.

***

Власне це неподобство і перешкодило мені побувати на всіх ключових вершинах хребта. Ага, і зрозуміти, яка найвища (Ґропа Пол., Ружа Сов.), вдається тільки вдома (побував я на ній "несвідомо"). Наталка перед злетом на Сигланський Сов. деякий час вдає, що піддається на мої траверсні провокації, але принципам не зраджує і бере курс на вершину. Я ж урочисто отримую статус „матраца” і чимчикую траверсом (безсонна ніч і вже 13 пройдених за 4,5 год кілометрів починають „вставляти”). Як вона на одному кохве гасає?!?

В реальних планах сьодні добгати ще 6 км до Топаза з вежею (по місцевому – Красна), де пообідати. В ультраоптимістичних – до тих 19 приплюсувати ще 7 до перевалу 962 м між Восовою та Кінцем Менчула. Якби вже кінець маршруту і не Манчул в планах назавтра – добити ультраплан було б можна. Забігаючи наперед скажу: добре, що не йшли...

***

***

Підйом на Топаз підтвердив: це останній checkpoint на сьогодні. Наталці дякую, вона позволила мені хоча б на цей верх залізти першим J. Б-л-а-г-о-р-о-д-н-о (на Ружі не втримався: наплечник в неї ненабагато легший мого 20 кг).

Подумав, і на 5 хв. відрубався. А смачним хропом зовсім дістав свою колєжанку.

Але то здоровенна справа – тота вежа. З польської знимки чи з Горба негровецького — вона аж ніяк такою здоровою не здавалась. Щоб розділити наші здивування, достатньо уявити собі на карпатській горі РРТ вишку ТРК під Високим Замком у Львові або Ратушу з гаком (вона має 65 м). Ще згадав: така сама вежа стоїть на Стогах на схід від Усть-Чорної та Ґорґані біля Осмолоди.

Ночувати будемо на вершині: гарні краєвиди і КП у змагах. Воду набираємо з талого сніжника.

Повечерявши, ставимо намет просто під вежею (де б його не поставили – всюди здається, що верхівка нахилена в твій бік і готова туди сиганути). А здається тому, що переріз верхівки вежі більший за переріз її центральної частини). Є ще небезпека грози, але блакитне небо в ті хвилини нищить всі підозри.

Змагання в одиничці КТК почалися фальстартом. Попри завтрашній офіційний початок, ще звечора нас відвідали двоє змагунів, поцікавились про назву вершини і дряпонули донизу висипатись до старту (як виявиться пізніше – це був тактичний і не зовсім чесний хід). Назавтра КТК на векторі „гребля – Маківка” втулить радіалом Стримбу, Топаз і Манчул, що не зовсім логічно для початку походу. Інфа про маршрут, очевидно, сплила раніше офіційного старту, що для цих змагань неприпустимо.

Після прийому їжі сил додалось безмірно, варіантів нема – зара зробим вежу. Особливо страшно лізти догори не було, незважаючи на неперевірену та місцями поіржавілу конструкцію (ну, Фіахна лазив, але то було 7 років тому) висоти 30-поверхового будинку, до того ж з однією зламаною нижньою кроквою. Непростимим було б якраз не вилізти, при ночівлі поруч.

До верху непогано привареною пожежною драбиною веде коло 350-ти сходинок у 14-ти прольотах з "продуманою" системою безпеки. Себто, якщо полетиш, то не більше одного 5-7 м прольоту, які чергувались в шаховому порядку. Це важливо, бо зі страховки в мене не було абсолютно нічого, крім порубаного 5 мм прусіка. Лізти нескладно, на вершку ми були десь через хвилин 20. От і добре, збулася мрія вар'ята. А на ту високочастотну під ВЗ повносправному чоловікові лазити не пристало.

Краєвиди звідси, певна річ, потужніші (як-не-як, висота некраснянська – 1618 м). За Свидовцем замиготіли сніги Чорногори, величніше стало видно Кам'янку, Негровця та Стримбу, і ясніше – потрібну розвилку МГП після Восови. Внизу на Квасному Верху стало краще видно метеостанцію та вишку поруч неї (в разі фіналу маршруту можна було б ночувати там – Наталці „хатки” явно припали до душі). Однак Тереблянського моря, спійманого мною влітку тільки з Дарвайки, навіть з вежі не видно.

Хе, що цікаво: верхівка на вітрі хитається J. Це додає враженням гостроти і пришвидшує спуск.

Незважаючи на вітрюку, вечір вдався. Захід сонця і МР3-плеєр приємно допровадили день до ночі, і коло 20:00 ми завалились спати.

Вночі сталося те, чого я боявся. Ні, вежа не впала, і ґвалту зі мнов не вчинили. Почалась гроза.

...блискало кожні хвилину-дві, хоча по швидкості звуку між спалахом і розкотом розряди були десь в двох кілометрах від вершини. На додаток вперіщила непогана цілонощна злива (, яка перевірить мій новий ґварантійний тент...).

Трясця... який до гепи тент, коли спиш під 70 м громовідводом?!? Скоріше всього, якщо гепне, то ми цього просто не відчуємо. 1 000 000 вольт в момент ока відправлять тебе в минуле, не допоможе ні карімат, ні три шари одягу... Помогли, як і на Реґєсці, Вищі Сили…

... виспались J. Доба з гаком без задніх ніг. Надворі молоко, вежі видно тільки чверть. Десь далеко в імлі голоси...

- Є хто живий?
- Є!
- Доброго дня!
- Привіт!

Ага, от і змагання. Сон як руков зняло. Представляємось спостерігачами від сайту УК (про себе додаю „неофіційними”, бо потім задзьобают).

Шестеро змерзлих і мокрих як хлющі пластунів спроквола зазирають до теплого намету.

- А ти хто на сайті?
- „Tushkan”, a це – „Muxa”.
- !?!?!? А ти?
- „Юрко”.
- !?!?!?!?
- А-а-а, то ти Бучку намет-гробік продав?
- Ага J
- Вузький світ!

Фоткаю їх для протоколу на свій фотік (в їхньому здохли батареї) на фоні вежі, показую подальший шлях і бажаю успіху. Тільки біжать вони не на Восову на захід, де розвилка на вдсх, а в прірву на південь. „Е-е-е!”, – кричу-направляю. Міці їм не займати – побігли аж забризкало.

Через півгодини прибігає ще одна бригада – hamal зі сайту. На цей раз розмова коротша:

- А був хтось перед нами?
- Ну, це нечесно J
-JJJ
- Ти один?
- Нєа J

Цього разу хлопці в прірву не бігли J.

За ними прибігли „солов'ї” (Нахтіґаль) від КТК, одиниця в яких стартує від греблі у Вільшанах. Недооцінив я КТК. Хоча 160 км орги мусіли десь накрутити... В них далі перевал і мій Манчул (у-у-у), але Бог в поміч. Туман підступний. Хлопці побігли далі.

Через півгодини сталося карпатське чудо. Пелена розійшлася, і з'явилось блакитне небо. Певно ненадовго, бо по прогнозам нині дощі цілий день, і, очевидно, згори далі буде висіти туман. На цей трафунок в мене був цілий газопровід аж до Кінця Менчула. Кращої халяви в орієнтуванні через заліснений перевал годі придумати (ту 25 м просіку навіть з космосу видно).

Поки сонце, снідаємо і збираємо манатки. Але до виходу об 11:00 туман знову все закриває.

Тримаємось газогону. Де-не-де по сніжниках видно змагунські сліди. Темпра поки що нічна: +10° С. По Наталці не скажеш – спечно їй як в мартені. Починається невелика злива. І недовга, бо моя супутниця без дощовика змокнути ніяк не встигає. Кава – високоенергетичний каталізатор її двигуна.

Гадано спокійна втрата висоти до перевалу з кількох горбиків на карті перетворилась у американські гірки. Добре, що не пішли вчора. В першій сідловині після Восови с-поміж поламаних ковшів та обрізків труб знаходимо пристосоване кутником джерельце. Поповнюємо резервуари. Попри туман пити хочеться стабільно.

В торішньому падолисті зустрічаємо саламандру. Дорогою МГП ростуть ефектні газові мутанти - ялинки-пишньохи, ширші ніж більші. Вже далі туману немає, натомість добре пряжить травневе сонце.

Виходимо на фальшивий перевал, де виявляємо залишки кошари і повну відсутність гаданої видимості на кляузу.

Далі малоприємний траверсуючий підйом вершинки 1138,5 м, через яку лісом круто догори йде позначена на 250 м карті дорога на урочище Поганська. Знову валяються екскаваторні ковші, і де-не-де земля над трубами провалилась. Смердить ізоляцією, а може сіркою з пекла. Версія про газ в перспективі халявно заправити балон не підтвердилась.

Виходимо на черговий горб і завмираємо. Просіка газогону добрих 200 м суньголов падає на шуканий перевал 962 (тут, за попередньо-дурнуватими даними, планувалось ночувати минулу ніч і звідси бігати радіалку на Манчул), а потім добрим 45-50° крутяком 400 м видирається на плече Манчула.

Неквапно спускаємось на дно хребта (води не видно, на південь картографована дорога наче є, на північ некартографована – наче також) і звідти стрімко набираємо висоту на Манчулське нагір'я. Дорогою в бік Топаза, наче лавинна гармата, стирчить на третину зависла в повітрі запасна 30 м труба. Періодично зустрічаються смолоскипи зі стовпцем, міряють нам км.

На футбольне поле "Кінець Менчула" ми вибігли при дещо вітряній погоді, але ясному сонці, що дозволило роздягнутися-роззутися і трохи полапати босий кайф горілиць в уже запашній травиці. Вершину в класичному розумінні гора нагадує мало, - в знак "висоти" стирчить одинокий патичок, вштрикнутий у камінці. На західному відрозі КМ видно полікартографовану хату, щось біліє також і на потрібному північному, куди нам падати в бік моря. А моря нема, й не видко. Через кілька хвилин сонце ховається, вітер — ні. Вдягаю пухову камізельку J. Весна...

Плани наші наступні: наплечники ховаються, і робиться спринт на довгожданий Манчул. Тут же в Наталки визріває завідомо успішний задум: сотворити з малопотрібного — нагальнонеобхідне: карпатське моржо. Всі інґредієнти та посуд беру в саморобний наплечник з пакета та прусіка. Торби ховаємо під запасними трубами, прикриваємо для маскування та опадів камуфляжним перелесником.

Пробігаємо пару карів з ефектними карнизами та наддувами, подекуди з вертикальними 7 м стінками (один з них, судячи з нової кілометрівки, виявився кам'яним кар'єром). Гукаю Наталці, аби близько до краю не підходила. Вона пхикає, але слухається (згодом стане відомо, що Весло зірветься на Чорногорі з карнизу і потовче собі плече). На вологій глині проступають „солов'їні” сліди кедів. Ми на це не зважаємо, для себе ми перші.

При вершині, останній вершині походу, Наталка знову рухається принципово швидше і тримається хребтової дороги (дальнє коло), я ж надолужую дистанцію між нами за рахунок прямого траверса (внутрішнє коло). Десь на рівних відстанях між нами до мети нарешті прокидається моя семирічна маня, яка передбачає бути першим на вершині будь-якою ціною. Приємне відчуття, азарт чи щось краще? Ото кров кипить.

Обігнати прудконогу Нетлі можна тільки бігом. Ну от бачили ви таке чи нє? Останніх 100 метрів до вершини долаються навздогін таким галопом, що аж серце вискакує!!!

Перемога! Пацани forever. Це була достойна битва. Емансипація відкладається на невизначений термін.

На вершині бетонний тур висотою з Говерлянський (варіанти: ПІМовський, Сивульський, Пікуйський), сильний вітер і потрясні краєвиди. На грані стандарту GSM (59 од. НМ – 32 км) ловить 100% Київстар, передавач, видно, - з Драгово. Говорити і чути можна тільки булькіт, перешкоди постійні, сигнал плаваючий. Зате есемесаємо всіх успішно. UMC наче не було.

Готуємо морозиво з прилеглого сніжника. З часів перших невдалих експериментів в 2000 р. на Аршиці (3 кг цукру(!!!) на відро снігу) було враховано чимало критики, і цього разу наша заохота перетворюється у справжні ласощі. Менашка від заздрощів покривається зісподу памороззю. Десь з годину розкошуємо на вітрі, фоткаємось і потім тікаємо вниз. На заході прекрасна вистава сонячних зайчиків, що продирають напираючі сині хмари. Непогода все ж переважає, і починається злива. Ми тікаємо, аж куриться. Тепер я знаю, як мокне пуховка.

Щось мокро в праву дупу. Якщо то дощ, то чого в одну. Блін, та то морозиво потекло!!! І по нозі, і підсохло і потім цілий вечір депіляції у відповідній зоні J.

Далі град з чорницю; дослівно стіна туману, яка наздоганяє; сонце і нарешті блакить.

Коло труб привал. Торби таки знайдені – нахабним шершнем (я його довго фоткав, аж потім прочитав, жи то дуже великий і нарваний ОС, який жере всіх, хто тільки не втрапить в його об'єктив). Морозиво (від подорожі на моїй гепі) стало таке файне і без грудок, що я забуваю про Наталку J. Падаємо на північ в сторону побаченої згори хати. Тільки от якась вона перекошена... Довіряю 250-ці, згідно якій кілометром-другим нижче має бути не менше 7-ми будівель (ги, наївний, повірив цій архаїці: на ній ще навіть моря немає, а морю — з півсотні років). Жодна інша карта на тому місці, природньо, нічого не показує. А що ж то таке тоді біліє внизу?

То біліє вівчарський навіс і коло нього маржина, ціле лежбище фляндерів (урочище ж Drinkovec J) і малозубий овечий череп. Робити нічого, скидаю торбу і біжу на наступну полонину. Звідти нарешті видно Тереблянське водосховище, від лагунного кольору вод якого я просто кам'янію, однак обіцяних колиб тут, наче вітром здуло, нема. Багровіла одна фігня далеко внизу, не дуже схожа на хату. Вертаю до навісу. Відмітка точки зйомочної мережі (квадрат з крапкою) — 1210,6 м (500 і 250 м).

Розкладаємось, Наталка традиційно біжить по воду, я — по дрова. Поки вона мандрує зворами, я встигаю розкласти намета, натягати-попиляти дрова і поприбирати довкола. Десь через добру годину панянка приходить з водою, мовляв, поруч не було, спускалась в сам низ Стрептурського (!), а заодно на море. Одним оком...

Вечір пройшов вдало. Нас розважала нова мишка J. Цю я вже не мочив, натомість нагодували до відвалу, нехай спробує побігати, хі-хі-хі. Після кропив'янки був зелений час, натуральний гарячий шоколад, кава, знову чай і сушняк. Без води. Хай тому Омеляненку добре буде з його бурдюком J. Ледве вмовив дівчину не бігти в сам низ. Обійшлося сніжником на схилі КМ. Вода, звісно, була смаку паленої ґуми (Славку, хвойних тут нема :), але терпимо. Який там ліхтарик, бачите, повний місяця доста за очі. Десь коло опівночі завалились спати. Вовки не вили.

Перед сходом сонця о 6:00 я зірвався погуляць, по-любому вставати нині рано (найнепередбачуваніший кавал маршруту – вибратись у Воловець). Тут раптом якісь смски приходять, виявляється UMC тут добиває, і аж на 4 палки. Драгово? Міжгір'я?

Ну то поки є коннект і гроші, дзвоню всім підряд (06:38!!!). Звісно, всі надзвичайно раді мене чути в таку рань J.

Готували на рештках газу, але практично не снідали (кава!!!). Дорогою вниз таки знайшли ту побачену згори одну-єдину хібару-будку, малопридатну для існування, та пару маржин.

До дамби вибігли досить швидко. Розмірами (208 м) були звісно вражені. Як і велетенським водним дзеркалом затиснутим між гір. Перейти каньйон дамбою проблематично: колючка; сторож, який бавиться псом з 1,5 л "торпедою" в зубах у футбола; непогані шанси летіти 40 м з греблі вниз. Мусіли вертатися до устя Стептурського і спускатись аж до ріки, і там, як нарадили, плигати по камінцях. Мостів тут немає.

Розклад буса Хуст-СинПоляна місцеві подавали з точністю до 2 годин (не враховуючи різниці між поясами), що все одно зводилось до 3-4 год. байдикування. В сторону Колочави (де за моїми „надійними” даними має бути зручний рейсовий до Міжгір'я) частенько ганяли малолітражки. Вщент забиті то крамом, то людьми, тому блондинки у вимушеному іґнорі. Проходимо ВОХОР та енну кількість табличок „VERBOTEN”; стаємо коло перекритого парадного входу до греблі. Біля самого краю дамби у воді курсують сотні пластикових пляшок. Десь читав, що в 1997 р. море спускали в зв'язку з небезпекою землетрусу. Дійсно, в разі чогось (тьху-тьху) та 30 м хвиля може запросто змити Драгово і Забродь з поверхні землі, як ту башту сарумяна.

Переодягаємось і мітимо 9 км перти в Колочаву. Нарешті нас доганяє практично порожня УАЗ-санітарка. Виставляю Наталку на передній план, а сам несамовито махаю руками. Поки пальцями не показую міжнародний фінансовий знак, шофер не зупиняється. От народ, йошкін кот! Обійшлося в 2 грн. з носа.

В Колочаві за двадцять хвилин. На зупинці пачка народу, а Наталка вже розкошує нагодою ширнутися в зупинковій корчмі. Попри каву і морозиво, продавщиця подає кепську новину: буса не буде, стоїть народ – не стоїть. Поламався...

А ніфіга: через 5 хв. бус з'явився. Правда, не рейсовий, а приватний і вдвічі дорожчий (5 грн. проти 2,5). Агрегат повний – дві команди змагів (Карпатські вовки і ще хтось). Від зупинки прекрасно видно українську К2 – Стримбу.

В Міжгір'ї ситуація з бусами ще гірша ніж торік. Зате є мобільний зв'язок, а також звичайний (на АС - карткофон „Укртелекому”). Аби встигнути на празький по третій, беремо таксі по 15 грн. з носа.

У Воловці Наталка умудряється спокійно і без черги взяти празький плацкарт до Києва (!), в той час як торік ми безуспішно брали касу штурмом, і далі вже чимчикуємо до давньонебаченої і спокійної „Колиби”. Двері заперті, пивом й не пахне, хоча корчма за 2 роки розбудувалася. Не ходіть туди більше, люди!

Отаборюємось в старій добрій привокзальній „Шекі”, там де гальбове „Львівське” і деруни зі сметанов.

От і все. По оцінці походів я поставив цьому 11 з 10. За чудеса на віражах.

Хроніка добирання:

1. Київ – Мукачеве, 32 грн./плацкарт
2. Мукачеве – Тячів, 01:20 (маршрутка, 91 км, 12 грн., до Хуста – 01:00, 63 км, 10 грн.)
3. Тячів – Усть-Чорна, 60 км, 2:30 (ЛАЗ, 5 грн.) (Дубове – 1:00, Красна – 2:00)
4. Усть-Чорна – колиба, 4 км, 800 м, 2:10
5. Колиба – Климова, 4,5 км, 200 м, 1:55
6. Климова – Ружа П (Ґропа С), 5 км, 1:55 (Климова – буковий перевал 1:30)
7. Ружа П – Ґропа (Ружа С), 3 км, 1:00
8. Сигланський – Топаз, 5,5 км, 2:05
9. Топаз – фальшперевал після Восови (руїни кошари), 2:00
10. Топаз – перевал 962 м, 7,3 км від Топаза, 2:45
11. перевал 962 м – Кінець Менчула, 1,5 км, 380 м, 1:00
12. Кінець Менчула – Манчул (без рюків), 3 км, 160 м, 0:45
13. Манчул – Теребля (гребля) 7,5 км, 2:20

Загалом пішки: 44,3 км (без коефіцієнта висоти) за 18 ходових годин.

© 2004

 Матеріал підготував (написав): Юрко Гудима