Велопохід Карпати-Яровиця 2004

Нитка маршруту – Розтоки – Путила – Селятин – пер. Семенчук – г.Яровиця – хр. Чорний Діл – р.Б.Черемош – Розтоки.

З 1 по 4.05.2004 на педалі тиснули: Хомин Мирослав, Площанський Петро, Хомин Оксана, Площанська Катя, Мушин Ігор, Токарчук Василь, Площанський Павло.

Ідея пройти цей карпатський тупик Північної Буковини зріла в нас ще з 2002 року, коли ми проходили з Чорного на Білий Черемош по річці Маскатин. Тоді в планах був перевал Семенчук, але 3-х денні проливні дощі сплутали нам всі карти. Крім того, притягували до себе „Памір” на Томнатику і хр. Чорний Діл, постійно окутані якоюсь невловимим серпанком таємничості. А г. Яровиця, як найвища гора Буковини, викликала вже ревниву зацікавленість – ми там ще не були.

Почалася ретельна підготовка до походу: в плані розминки підкорили гору Берда(Хотинська височина), з Петром детально проробили маршрут з запасними варіантами, технічний стан велів довели до зразкового. В складі групи: Мирослав, Петро, Оксана і Катя – велотуристи з багаторічним стажем, і Ігор – в Карпати взагалі їде перший раз. В останній момент до групи примкнули Павло і Василь – не новачки у велотуризмі. Отак зібралася весела компанія з 7 чоловік – нормально для такого походу. За день до виїзду всі зібралися – розділили обов'язки, склали меню, здали гроші на общак Каті.

1 травня, 6.00 – подано два авто (Жигулі, Форд), один причіп. Вантажимось, від'їжджаємо. Десь за Вашківцями легенько перехоплює подих – на горизонті величною грядою піднімаються покутсько-буковинські Карпати. Ще година – і ми в серці цих Карпат – с. Розтоки, про які Л.Українка писала :” З гори Німчич побачила щось сріблясте і красиве, як мрія, - кажуть, то Розтоки”. Друг Іван (місцевий гуцул), як і домовлялись, чекав нас з відкритими обіймами. Припаркувались, розгрузили вели, нав`ючили рюкзаки, присіли на дорожку і вперед. Підвісний місток через Черемош (з франківського на чернівецький бік) зопалу вирішили проїхати на своїх залізних конях. Першими заскочили туди Паша і Оксана. Та коли туди заїхав ще й Петро, резонанс коливання став настільки великий, що прийшлось всім спішитись. Підіймаємось вверх по Черемошу, потім по р. Путилі. Асфальт, їхати легко, тільки кожні 7-10хв. шмигає вниз гружений лісовоз. В Мариничах надибуємо камінь „Жаба”. Дійсно обрисами сильно нагадує жабу. Сфотографувались. Ще один геологічний витвір природи в Усть-Путилі – скала Кам`яна Багачка.

Тут поснідали. Чомусь всі натискали на зелену цибульку, нічого, подивимося, що буде дальше. Безхмарно, сонячно. Пам`ятаючи похід на Берду 2-тижневої давності, де обгоріли практично всі, змащуємо обличчя і руки кремом від загару, що завбачливо захопила Оксана. Проїжджаємо Бисків, Дихтинець, Киселиці – повсюди мальовничі панорами, пологі схили, поцятковані обійстями гуцулів аж до вершин. Сформувався порядок руху – лідери Оксана і Паша, за ними Вася, Ігор, Катя, ми з Петром твердо контролюємо хвіст групи.

Але стоп! Скеля трьох чекістів. Що, що там пише? Загинули від рук фашистських українських націоналістів? Це ж треба! Цікаво, що ці чекісти робили в наших Карпатах? – Це перше питання. Друге – який рік надворі, може 78-й? Питання про місцеву владу, звісно, вже не стоїть.

Путила – знайшли ресторан, точніше, харчевню, де нам через 1,5год. після замовлення подали якісь харчі – ними навіть можна було харчуватися. Ніколи не обідайте в Путилі!

За Путилою лафа скінчилася – асфальту нема, дорога місцями суцільно засипана крупним гравієм, стабільно через ті ж 10хв. проповзають лісовози, що тягнуть за собою шлейф пилюки. Але ми вперто тиснем на педалі, хоча крутизна підйому збільшується.

Нарешті Плоска. До перевалу 1,5км. Спішуємося, бо досить круто. Попри дорогу багато джерелець, Ігор помився до пояса в одному з них, тут же проїхав лісовоз, в Ігоря заблищали тільки очі.

На перевалі випросили в місцевих полянку під ночівлю, облаштували її, облаштувались самі, повечеряли з шашликами, випили літру вина, 2 літра пива і спати. Рано виясняється, що Катя і Ігор цілу ніч просиділи коло ватри, від холоду не могли спати. Співчуваємо.

Спуск до Селятина займає хвилин 20. Група об`їдається морозивом, ми з Петром їдемо шукати заставу. На прохання до чергового видати дозвіл на пер. Семенчук, чуємо репліку: ”Нє понял”. Прикидаємо, як ми могли попасти в Росію, адже тут з сусідів тільки Румунія. Правда, дозвіл дають без проблем, їдемо по р. Сучава в напрямку Шепота. Зліва натуральна 2-х метрова колючка, з сигнальними кабелями, за нею залишки контрольно-слідової смуги. Європа! В Шепоті затарились продуктами (наступні 1,5 дні будемо йти в відриві від цивілізації). Катя , Ігор, Оксана їдуть оглянути перехід на Ізвоареле в Румунії. Залізна брама, замок і розвалена будка КПП. Робимо контрольну відмітку на заставі. Служиві(веселі, 2 травня, солідарність), коли зауважують, що з нами дівчата, запрошують ознайомитись з заставою. Відмовляємось, адже в нас 2 дівчини 5 хлопців, а не навпаки.

Піднімаємось по Кобелорі, десь через 2 км шикарний 1,5м водоспад з плесом 2 на 2метри і глибиною до метра. Булькаємо всі одночасно. Клас! Через кілометрів 5 – раптом розрив у колючці і кладка на румунський бік. Явно контрабандний канал. Пробуємо і себе в цій ролі, знимкуємося в обнімку з прикордонним румунським стовпом. Йдемо по р.Оленіу – важезний крутий підйом (до 45%), жара, безлюддя, місцями під ногами сніг. І нарешті пер. Семенчук – полонинка 200 на 200м, покрита сніговими язиками і поміж ними всіяна шафраном Гейфеля, як килимом.

Короткий привал. Час обіду, але їсти ніхто не хоче. Дівчата в купальниках фотографуються на снігу, під снігом, поміж квітами і т.д. і т.п. З перевалу прямо стежка на Сарату, направо – на Яровицю. Нам направо. Через годину відкривається вид на Томнатик і „Памір”. Туди зо 2км. Перепочивати ніхто не хоче і через годину падаємо на вершині. Розслабуха, ступор, кома і таке інше.

„Памір” – територія на вершині Томнатика, розмірами десь 500 на 500м, яку вінчають 5 куполів зі склотканини діаметром десь 30м(2 круглі, 3 ребристі). Тут колись були розміщені телескопи чи щось інше для спостереження за ракетними об'єктами. Чесно кажучи, здалеку ці куполи виглядають красиво, а зблизька наганяють смуток. Тут же зо 20 інших будівель(водозабір, котельня, казарми, ще щось). Донедавна тут ще проживав відставний прапорщик(здається, його прізвище Червиченко), а зараз чергує хлопчина Юрко, який за 15 сигарет надав нам шикарні апартаменти для ночівки (чотири кімнати з пружинними ліжками, матрасами, капами, ліжниками, кухня з газовою плитою і газом, електрика). Але нам для повного щастя ще треба було взяти Яровицю. Тому розгрузили ровери і рвонули вниз. 3км проїхали за 10хв., біля підніжжя залишили техніку і ще за пів години були на вершині (1566м), що увінчана 3-х метровим металевим хрестом. Насолодились виглядом Томнатика.

На базу повернулись в годині 20-ій. Похолодало, розпалили пічку, зварили вечерю. Світло вирубилось, тому день закінчували при мерехтливому тремтінні свічок. Тішила думка, що на наступні 2 дні підйомів не передбачається.

Зранку наостанок прострілюєм панораму. На півдні півколом нас обступають дуже високі румунські гори, всі в снігу. На північному заході чітко видно Піп Іван Ч. зі Смотричем, г. Скупова і між ними далекий, дуже далекий хребет Кострич. Прямо під нами, як на долоні – хребет Чорний Діл. Десь там чотири вертикальні печери(Молочні Браття, Обломна, Едельвейс і Дитяча), описані в книзі „Печери Чернівецької області” Рідуша і Купріч, які ми маємо намір сьогодні пошукати. Рушаємо стежиною вниз. Через годину ми вже в Сараті, біля кляузи. Ура, тут же в першій хаті магазин. Закупляємо вина, солоних горішків(більше нічого нема). Ще через пів години зустрічаємо, кого б ви думали, - живого, натурального прикордонника зі зброєю, в формі (на замку кордон, виявляється). Перевірка документів, чисельності групи – все о`кей. Він з застави в Калиничах на Перкалабі. Значить, найближчі діючі застави в цьому регіоні в Шепоті, Калиничах і Зеленій на Ч. Черемоші. Знаходимо гарну полянку на річці Сараті, влаштовуємо табір. Наскоро перекушуємо, лишаємо Катю і Ігоря чергувати і ліземо на Чорний Діл. Може тому, що вперше захмарилось, а може через дуже густий ліс, але хребет дійсно виглядає чорним. Драпаємось вверх по ду-уже вертикальній стіні, по ду-уже слабенькій стежці. Ближче до хребта починають попадатися одинокі скали, подібні до скель на Смотричі або Сокільському хребті. Під однією вершинкою(місцеві називають її Камінь), справді знаходимо печеру довжиною 4м і висотою 1м, але це не та. Про всяк випадок кадаструємо, знімаємо план, фотографуємо. На більші пошуки не вистачає часу. Рвемо вниз вже без стежки. Накрапає дощик. Нарешті табір, привал. Всі щасливі, купаємося в Сараті, посвячуємо Ігоря в туристи(печатна буква Т йодом на чолі, клятва любити Карпати і іже з ними до скону). Вечоріє. Оксана і Катя щось там варять, Павло травить анекдоти, Ігор носить дрова, Петро реєструє тактико-технічні характеристики пройденого дня в журналі, Вася перейшов у режим глибокої задуми, думає про прекрасне. Ідилія. Мар`ян(місцевий) приніс форель, засмажили, нормально. Згадуємо, що це остання ночівля, стає трохи сумно. Ага, ще встигли збігати на солоні джерела справа від Сарати, попили тої водички.

Останній день (вниз по Б.Черемошу) можна сміливо назвати днем пробитих коліс. Зранку спущені колеса виявилися в мене і в Петра, по ходу дня в мене були проколи ще два рази, один раз у Васі. Виїхали в годині 9, за три год.(30км до Голошини) зустріли тільки малюсінький острівець цивілізації в Н.Яловці(звідси, до речі, вихід на оз. Гірське Око, але більша частина групи там була раніше, тому тепер не ходили). А так дорога – калюжі на всю ширину глибиною 20-40см, стрімкі короткі підйоми біля прижимів річки, затяжні спуски без набору швидкості.

Нижче плотини Марієн догнали групу водників на катамаранах з Полтави. На запитання, чи на Ворсклі немає таких порогів, відповіли негативно. А дальше пішло-поїхало: водники з Петербурга, Тули, Білорусі – на катамаранах, байдарках, надувних човнах. Було приємно. Здивували білоруси – приїхали на бусі, вчора піднялись на Говерлу (3 травня була страшенна гроза, з їх слів), сьогодні розкладають катамарани на Б.Черемоші, десь по дорозі купили баранчика – такий собі комбінований екстрім-туризм з елементами пікніка.

Обідаємо в Яблуниці. Маленьке кафе, де дівчата за 10хв. подали перше, друге, все дуже смачне. Ех, Путила, Путила.

Вже місцями асфальт, лісовозів тут немає, але надибали каміона (фуру з причепом) з молдавськими номерами. Може заблудився?

В Устеріках доганяємо з Петром основну групу. „А де Вася?” Ми впевнені, що Васько попереду, група – що позаду. Яким дивом він опинився позаду всієї групи, ще й умудрився пробити там колесо(без запаски і ремнабору), не ясно до цих пір. Розвантажуємося з Петром, повертаємося на пошуки. Знайшли, живий, здоровий.

Біля підвісного містка в Розтоках розділяємося – ми з Петром переходимо на франківський бік до наших авто, група чекає нас біля пам'ятника Шевченку на зрізі Сокільського хребта.

4 травня. 20.00. Подано два авто (Форд, Жигулі), один причіп. Вантажимось, від'їжджаємо. Дуже не хочеться додому, до навчання, до роботи, до цивілізації...

Загалом пройшли 187км. Сума всіх підйомів склала понад 3км.