Гола правда.

Давно це було. Троє львівських студентів, пардон, один вже аспірант, щось шукали в тих горах Карпатах. І було на це в них часу аж 10 днів. Самостверджуючись насолоджувалися карпатським різнобарв'ям та контрастами, знаходили літком зиму, фіксували все це на чорнобілі плівки і бачили в тому якийсь сенс. Серед тих трьох ліриків з фізфаку був і я - ваш покірний слуга. Безжальний час стирає пам'ять, деталі губляться у звивинах "ОЗУ". Але в голові чомусь застряв саме цей епізод 250-ти км походу.

Ранок 21 липня, устя річки Молода. Напередодні зійшли з Грофи поповнити запаси. З хлібом стало туго, тому зараз Стас кидає жереб. Якщо випаде герб- всело йде Урсул, номінал- прийдеться мені тьопати. Самого Стаса в розрахунок не берем- не місцевий, в групі на правах чайника. Монета злітає високо. Перевертаючись в ранковому сонячному сяйві проблискує кілька разів і від незграбної (дається взнаки єрмачок) спроби впіймати, відлітає в афенник. Двадцять копійок не бог зна які гроші - але буханець був би.
- Кррочук би тє трафив, - спересердя крякає присідаючи Стас.
- Бог не фраєр, йти тобі, - заявляю йому я.

Та Урсул на правах старшого присікає подальший розвиток теми, дивиться на мене. - Підеш! - киває він головою і додає: - Ти останній з нас голився. При цьому якось дивно шкіриться. Тонкий гумор до мене не доходить. Ну то добре, спішу. В Осмолоді неприємність - в склепі ні хліба ні пива. Беру якісь брикети, чешу до бухвета. Там знову прокол - відчиняють в 10-ій. Чекаю, нервую. Коли нарешті попадаю - хліба не дають, щось там в пекарні не заладилось, не пекли. З низів не завозили і чи завезуть? Хліб взагалі то є - "тілько до зупи фасолевої". Словом пускають мене по байпасу. Випрошую на трьох три кусочка хлібчика і до своїх. На душі неприємно, а з іншої сторони легше буде йти. Хлопці вже зачекалися, на їхні німі запитання декларую: "Нам солн-ца нє нуж-но, нам пар-тія свє-тіт. Нам хле-ба нє на-до ра-бо-ту да-вай!"

- Не міг по хатам піти?-не хоче слухати пояснень Урсул.
- Яке піти?. Зеньо, по хатам треба кепку знімати.
- Ну то й що, невеликий пан, здоймив би, інтелігент вшивий.
- Та Зенко, замели б одразу, - скинувши шапку, кілька разів проводжу проти "шерсті" рукою по бритому черепку.
Поки насолоджувався "їжачком" (вже досить підросло) то до мене дойшло з чого шкірився Зеник годину назад. Тут слід зауважити що в молоді роки я часто ходив "А-ля кегель бол". В ті часи на навколишніх це справляло неабияке шокуюче значення, бо стрижки такого типу робили в основному в салонах "мест не столь отдаленных".

На Сивулю йшли спочатку по вузькоколійці. Було змарновано досить часу′ а тому розраховували на попутній транспорт. Розраховували вперто і довго. Суботній день не виправдовував наших сподівань, на штрихоперевозних лініях спостерігався абсолютний штиль. Погода видалась чудова-дорожня. Ще в Осмолоді сонце пірнуло в хмарки, ніжилось там всю дорогу, час від часу визирало ніби наглядаючи за нами. Блудити було ніде. З цього приводу шпигунське фото 30х24 старої військової авіакарти ретельно було заховано від гріха подальше і троє лобуряків відривались на всі сто, бавлячись в залізну колію. Дивно але незважаючи на різнокаліберний набір зростів ні мені, ні Стасу, ні Урсулу розкладка шпал не підходила. Зрештою все на цьому світі коли-небудь закінчується, скінчилася й тота довга драбина. На хребет виходили ребром між Безіменною (1772) та Лопушною (1836). На обіцяну Урсулом до гори стежку не попали, тому через якихось півсотні метрів бездоріжжя розбрелися і кожен вибирав собі шлях за власним уподобаням. Стаса направляли окриком.

По мірі підйому відкривались миловидні краєвиди. Десь справа відзеркалювала стріха лісничівки. Згодом враз на очі ясні з'являється Лопушна(1836) у всій своїй красі. Надлишок озону та гірський відкритий пейзаж вже зробили свою справу. Поступово свідомість починає охоплювати п'янке відчуття ейфорії. Все твоє єство в полоні цього, завжди нового, почуття і здається що вже ніяка сила не взмозі припинити штурму, що раптом чомусь стає стержнем всього прожитого. На самій вершині спостерігається щось незрозуміле, чи то раптом виросло там деревце, чи то наче стовб якийсь дивний появляється звідкісь і в той же час щезає. Та ні то не галюни, це ж там хтось є, - туристи!- блискавкою майнула думка і додала такого драйву... . Під гулкий стукіт кам'яних брил в кількох десятках метрів до проміжної мети відкривається друге дихання. Хребет беремо майже одночасно, але Зеник за мить швидше вибирається і завмирає наче вкопаний, поглядом звернутий по ту сторону хребта. Чим же можна здивувати того Урсула? У матінки природи є чим. Просто перед нами не зелена безодня а ціле молочне море, воно живе, рухається, вихлюпується поза край хребта і різко піднімається у небесні висоти хмарною стіною. А там чиїсь невидимі руки місять це повітряне місиво, відривають шматками і шпурляють наліво та направо за обрій і на сонце, що вже похилилось.

Йдемо хребтом по хмаророзділу. Той факт що ми є свідками якогось таінства відбирає мову. Ще б пак, ті хмари, котрі завтра вдень зависнуть в небі, сьогодні лише заварюються, і їх чи не можна помацати, вони ось тут зліва внизу. Сонце невблаганно сідає. Три темні плями на хмарах це наші тіні, вони стають все довші та довші. На підході до дещо різкого скелястого підйому на вершинку Лопушна Стас раптом прокидує "Во імя Отця і Сина і Святего Духа, Амінь". Кричить нам : - Диви! Вдивляємось в туман. Довкола голів наших тіней з'явилися ледь помітні ореоли - німби. Ці кольорові галла містять усі барви веселки. Ми в ранзі святих. Просто якась містика.
- Каждый Охотник Желает Знать Где Сидит Фазан, - згадую я в голос.
-Червоний, оранжевий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий,- перекладає Урсул. Всі троє фотографуємо це незвичне явище. На протязі 15-ти хв. чудо зникає, стаємо простими смертними.

В 19.20 знимкуємся на Лопушній (1836), довго не затримуємся переходимо на Сивулю (1818). На півдорозі озираюсь. Позаду нас суне хмара. Цей білий привид стирає, розчиняє в собі все: наші сліди, Лопушну, прожитий день. Стає моторошно. Десь посеред вершин Урсул вишпортує з землі якийсь корінь і завертає в целофан.
- Цо то таке?- питаю я. Зеник відмахується: - А-а, молодий ще.
- Якщо для женячки, чи не за рано, всього рік минув,- допитуюсь в нього.
-Та і кривий якийсь корінець,- каже Стас
- Як привязувати будеш? - підколює молодий Урсула - єдиного серед нас одруженого.
Після цього Зеник колеться. Виявляється що це зілля для шлунку, щоб справно працював, перетравлював. Мені воно зайве, мені б зараз навпаки щось таке щоб той моцак утихомирився, жрати не просив, а то вже геть чисто замордував.

Темніє в горах підступно швидко. Підніжжя Сивулі встелене темрявою. З переду по курсу лунають голоси. Певне хтось з тих кого ще за світло ми обсервували на Лопушній. Наметів багацько, група велика. Беремо вліво, не зупиняємось поки гомін не стихає. Порівняно тепла ніч на полонині минула без пригод.

Ранок 22 липня на Рущині видався напрочуд сонячним, чудовим. На сніданок до нас забрів пастух. Подія приємна.Особа чоловічої статі вселяє надію на вдалий день. Пригостили, розговорились. На прощання від гостя дізнались що біля розвалин ніяких наметів вже нема, вирішили перевірити. У розвідку йти Стас чомусь відмовляється. Нас з Урсулом цей факт не турбує. З собою берем персональну оптику - два знимкомата фірми ЗЕНІТ. Йшли спокійно, вовків не пуджали (а то ж яка тоді розвідка). Зеник перший, я слідом. Піднімаємось на горбик, обходимо кілька смерічок і раптом Зеньо стопорить з зосереджено завороженим поглядом. Чим же можна здивувати того Урсула? У матінки природи є чим - картиною гідною уяви любої особи чоловічої статі. У підніжжі двох величезних горбів, на лоні незайманої, дикої природи topless засмагають три (три!) молоді, ча′рівні дівчи′ни. По всьому видно що тіла лишень-но звільнились від пут цивілізації, і бігме, не гірші представниці прекрасної половини людства, втративши пильність, підставили свої ніжні перса теплим, ласкавим промінням сонця. Рушаєм ближче, з такої віддалі нічого путнього не роздивишся. Мабу′ть відчувши не менш гаряче тепло з боку наших поглядів, туристки-нудистки підхопилися. Зажадали аби ми ся відвернули і зачали спокійсенько вбиратись. Зенко відмовився ставати задом, бо каже що одружений і ще не та′ке видів. Я ж почав розвертатись, на трете коло еротика скінчилась. Привітались. Дівчата чемно вибачились за те що позбули нас спокусливого видовища. В цьому вибаченні відчувався шарм сили специфічної. Познайомились. Студентки-альпіністки з Франківська. У вихідні прийшли на Сивулю "розгрузитись". Нас вчора засікли, думали що ми відбились від тієї багаточисельної групи латишів, котрі безпардонно без дозволу вторглися на їхню територію, відпочити не дали, ще й зранку о 6-ій зірвалися, несамовито галділи - похід бачите у них категорійний. Ми в свою чергу теж поплакались: - Стас паміраєт, хлєбушка просіт. Коли дізналися що з нами їм не по дорозі стало якось сумно (їхній релакс був перед гарячими змаганнями, і якими лише вершинами їх не спокушали...). Щож, у кожного пана свої плани. На прощання Зенко мене заархівував . Сам в історію попасти відмовився: - Людмила не простить. Верталися до намету з великою капустою (читай - гарбузом). Хліба наші альпіністки з собою не брали, розгрузка так розгрузка, а ось капусту - будь-ласка. Дорогою співчували Стасу і сміялися з хріньових розвідників.

Літо 1984 року саме було в розпалі.

P.S. Наступного дня хлібом з нами поділились на закарпатті добрі люди.

========================================================

Так, так - чорнобілі, бо кольоровими в ті роки були лише слайди і весільні знимки, що вицвітали борше чим добиралися до них руки діточок від того шлюбу.

Крочук Ананій Савович - декан фізфаку ЛДУ в період моїх університетів.

На жаль чутливості плівок забракло щоб зафіксувати цей феномен.

	Три корочки хлеба	Лопушна
	Заміс хмар
Если б я был султан, я б имел трех жен, И тройной красотой был бы окружен.