Гори моєї істини (ДНУ 13)

Навіть попри те, що я не дуже люблю лазити на недавньо відвідані верхи, на Монте-Негро мене тягне вже учетверте. Саме в цих горах я розумію інших туричів, які завзято бігають ПІМи, Парашки, Ключі по кілька раз на рік. Можливо, причина цьому не така вже й кармічна - просто за три попередні спроби (листопад 2002, травень 2003, липень 2003) ніяк не вдавалося його повноцінно зробити. То травми, то урагани 20 м/с. А може тому, що мені просто дуже подобається цей карпатський узвар: мармароська крутизна, боржавська плавність, ґорґанські цекоти й жереп, чорногорська суворість - все це можна зустріти на Негровецькому хребті. Або я не дуже подобаюсь цим верхам.

Рано чи пізно мандрівник відчує потребу рахуватися з горами. Недарма тібетські монахи називали Гімалайські піки такими яскравими іменами як Мати Вічних Снігів або Королева Гір, підкреслюючи надлюдську і непідвладну людському розумінню могутність, а також нездоланну силу та здатність впливати на все, що знаходиться на їх теренах. Легковагу і самовпевненість, породжені неповагою до гори, на яку сходиш, - завжди стрічав жахливий супротив у вигляді непогоди і безглуздих смертей.

        Щось схоже зустрів я на Негровці (надалі буду звати його Горою). Можливо, занадто самовпевнена і радикальна позиція стосовно здатності пройти через все в пошуках власного, а може просто неготовність Гори наскоком прийняти мене у своє лоно - стало причиною протистояння, яке проявлялось протягом цих двох років завоювання неприступної. Як добра жінка, ця гора вивчала і випробовувала мене місяцями, перш ніж на йоту підпустити до бачення. Бачення того, що ми з нею пов'язані. Розуміння того, що ми схожі. Мій вулканічний характер часами просто дзеркально відображається в природі та ставленні Гори до мене. Моя агресія і настирливість при сходженні готують для мене вітровій і дощ, мій спокій і невідклична віра - породжують стихання вітру і розпогодження. Чим сильнішою буде моя нахабність - тим сильніше вітер здуватиме мене в прірву, чим більше спокою і умиротворення посяде чільне місце в розумі - тим тепліше і лагідніше прийме мене Гора на свої плечі.

Хронологія сходжень:

Листопад 2002 р.: в складі неповного "Ядра" з Колочави через Барвінок в дощ і сніг, при ураганному на хребті вітрі 20 м/с (це коли здуває з місця), група виходить на перемичку 1650 м між Негровцем і Горбом, де під страхом в буквальному сенсі замерзнути (температура коло нуля) повертає назад за 10 хв. від вершини. Гора не прийняла нас, хоча мені б вистачало наглості вилізти на неї навіть за таких умов. Однак колектив проголосував... На зворотню дорогу при такій же температурі, вітрі та практично замерзаючим учасникам Гора продовжує посилати випробовування. Пристойну стежку, якою піднімались, в тумані знайти не вдалося - спуск здійснювався по вкрай травмонебезпечному кам'янистому і покритому падолистом схилу. Однак в подяку за відчайдушність гостинні жителі першої-ліпшої хати приймають змордованих і мокрих як хлющ мандрівників так, що дивуванню й досі немає меж (накривають "поляну", дають помити ноги в спеціально зігрітій воді та пропонують переночувати ніч у власних постелях - все це відверто безкоштовно). Зранку дорогою додому верхи чисті як сльоза. Гора посміхається. Я теж.

Травень 2003 р.: в частково попередньому складі планується радіальна погожа Стримба і перехід Дарвайка - Негровець - Пішконя. В мене в той момент практично "закінчився" період реабілітації травми сухожилля коліна. Стримбу нога витримала, а от далі - вже ні. Крім того, на другий день погода зіпсувалася, чим Негровець остаточно виказав небажання нас бачити. Я відчуваю в цьому закономірність і вже гортаю календар для реваншу. Принаймні вдалося з сестрички погледіти на Гору без покривала.

Липень 2003 р.: цього разу я вирушаю в свідоме (невимушене) соло. Гора з розумінням ставиться до цього, тому попервах погода відмінна. Маршрут той же травневий: р. Сухар - Дарвайка - Ясновець - перевал - Горб - Негровець - Пішконя - с. Синєвир, однак надто оптимістичний як на 1,5 ходового дня з двох вихідних. З Дарвайки прекрасно видно місця попереднього поневіряння, але по мірі наближення до Гори погода псується. На Ясновці я забурююсь в єдиний на масиві жереп і вбиваю на цій ділянці добрі дві світлі години. Нерви здають: покидаю Ясновець покритий матом не гірше косодеревини. З перевалу стає зрозуміло: Гора мені досі не довіряє - пелена повністю закриває другу частину дороги. Мандрую в тумані, на Горбі практично втрачаю орієнтацію (компас через магнітні чи мозкові аномалії відмовляє), розминаюся з Горою і навпомацки "пролітаю" мимо, в бік Барвінка, і вже починаю різко скидати хребетну висоту. Тут стається чудо: Гора змилостивилась, і в пелені на мить привідкривається вікно. Цього мені було достатньо, аби відновити орієнтацію; розвертаю голоблі на 180 градусів і прямую траверсом Горба на вітряну перемичку. Гори наразі не видно, але через деякий час туман роздмухує повністю, і я нарешті бачу ЇЇ. Важко описати, що людина відчуває в такі хвилини, але головне відчуття - це те, що мене прийняли. Я довів своє право бути поруч з нею. На перемичці останні вагання: відпочивати (21:00) чи все-таки скористатися шансом і покорити непокірну. Здоровий глузд і досвід перемагає - через 15 хв. я на Горі. Нарешті. Майже ніч, прокидається натерта до крику гомілкова кістка, спускаюсь з гори як на милицях. Зате милуюся під Горою її Оком - озером. Цю святиню довелось залишити неторканною. Зранку, зрозуміло, злива, туман, вітер (хоча о 5:00 було чистозоряне і повномісячне небо), дощ всі 3 години спуску попри Барвінок в Колочаву. Тут я вдруге не знаходжу потрібну стежку і знову мордуюся крутим бездоріжжям. Пішконю я вже не ризикнув в тому тумані брати, до потяга залишалось небагато часу. Знову Гора бешкетує. Багато було зроблено, але справу до кінця не доведено. До наступного разу. На душі тепло: почуття нарешті взаємні.

Переходимо до сучасності.

***

Серпень 2004 р.:

Початок походу ознаменувався серією дрібних, але тривожних негараздів: опять соло (на цей раз вже вимушене); локомотив, який подавав состав на посадку в Києві, поламався; потім у вагоні на мене наїхав хрон з наміром зайняти мій законний рундук; у Львові гроза така, що робиться зле; у Воловці дощить, гори в пелені; автостанція закрита, день неробочий (неділя), найближчий автобус до Міжгір'я - через 2 год циганського залізничного вокзалу; попри празний настрій до "чобота" на Міжгір'я людей набивається як в братську могилу; автобус протікає по швах як підводний човен; дорогою ляє з перемінним успіхом, гори далі в тумані, розвиднюється рідко і ненадовго; в Міжгір'ї теж святкують: ніде нічого не ходить - бус на Колочаву, якщо буде, то лише лише через 5 годин; заскочені ціни на бензин піднімають вартість послуг таксистів на планку 1,5 грн./км, чого я собі принципово позволяти не буду; автобус на котрий я розраховував на зворотній дорозі на Воловець, ne exister pas... Ну, чорна смуга, так чорна.

Але є і хороші новини за день: подорозі на с. Синєвир з правого боку є пам'ятка природи державного значення - болото "Глуханя", таке собі широке поле, де росте багато чого червонокнижного; на телевишці (виявляється теле :) коло метеостанції на Квасному Верху (а не на тій великій газогонній!) прикрутили БТС Київстар; тепер всі довколишні гори на 30 км покриті мобільним зв'язком. Така глуш, хто б міг подумати.

Ходжу по АС Міжгір'я під дощем в шортах, шукаю транспорт. Циганя пристає вкотре жебрати, я вже навіть не реагую. Водій комерційної маршрутки, з яким я оце балакаю, каже: "Ану пуставсі него, видиш айно гачів (штанів - прим. авт.) в хлопца не є, а ти клянчиш...". Циганчук багатозначно оцінив мої шорти і надовго злиняв. Мені сподобалось :) Також ходжу шукаю червоні/жовті стрічки, буду як Стефко "дикий" Гуцул, стежку на Гору маркувати. Стрічок немає, прийдеться зарубки різати, чого не дуже хочеться. Заростуть ж бо... А з фарбою бацькатись нема коли.

Йдемо з двоми подорожними туристами зі Сколе до дуба (роздоріжжя Синевир - АС - Воловець). Тут, кажуть, якщо пощастить, можна навіть когось застопити. 10 хв. не щастить. Починається чергова злива. Під'їжджає дядько-попутчик, який безплатно везе тільки до с. Синєвира, але його ми невдовзі конвертуємо в таксиста, і за менші ніж в станційних гроші (1 грн./км) веземося в Колочаву. Добирання до Гори - то такий собі аперетив пригод.

Топаю Герсовцем до устя потоку Барвінок (то Я його так назвав, бо він від тої гори витікає) закамуфльований з ніг до голови, лиш тільки білі ноги з-під плахти/шортів блищать. Попри це, кідзи все одно кричать: "Чехи! Агой!". Я звично відгаркуюсь в дусі "який я к &*?# чех?!?" і тікаю в ліс.

Витягую ножаку і ходжу від дерева до дерева роблю зарубки (зарізки), аби потім дорогу знайти, якщо нагорі буде зовсім гепа (як тоді в листопаді). Стрічки червоні - воно, звичайно, гарніше виглядає. Була б така собі весільна стежка :) Туман ж бо неслабенький, блуданути нескладно. Ще, аби звести дискомфорт від мокрого сходження, шукаю грибочки. Окрім чотирьох-п'яти козариків на нижній полонині, вверх по стежці все видерте-визбиране. Продовжую далі рубати зарізки на деревах, серце вже не щемить. Де зарізки не рубаються - ставлю тури.

Далі стежка виходить на узлісся, маркувати можна тільки його бокові дерева, а далі починається блудозвісна дебела полонина (на виході ставлю тура), охопити розміри якої в непроглядній пелені неможливо. Тут ніяких позначок не поставиш, каміння для турів відсутнє, хіба кола з-під копиць; єдине, що можна порадити наступникам - триматися згори вниз лівого краю хребта (там помітне крутосхилення). Якщо нехтувати (як це було двічі зі мною), дорогою вниз має місце правий крен, далі вихід на один з кількох фальштраверсів (одного з багаточисленних контрфорсів), який приводить в листяне й кам'янисте крутосхилене безстежжя долини Барвінка.

На полонині починається вредний вітрюган, мене в мокрій футболці і шортах (а зверху такий самий плащ-намет) починає добре теліпати від холоду. Вчасно згадую про вертикалівську "замьорзнєм - пойдьом бистрєє". Додаю в швидкості, наче помагає.

До цього моменту жив надією, що буде хоч трошки сонця. Стільки мрій та снів було присвячено тому, аби побачити Гору в хорошому сяйві (тоді в липні рік тому о 21:00 було темно - не рахується). На-гора починають вилазити нехороші слова, моральний дух мій вже хитається, я на грані паніки... А ще додається жахливе почуття самотності та думки на кшталт "що я, трясця, тут роблю в таку-то погоду?!?". Гірко... Мимовільно вголос і неперсоніфіковано починаю обкладати все довкола матом. Але осікаюся на півслові, мовляв, це я погоду кляну, а не Тебе (мало чого він зараз утне). Десь в глибині свідомості спокійно промовляє мій незворушний оптиміст зі своїми "все буде добре, буде тобі сонце". Типу, якщо твоя віра непохитна - все буде так як захочеш. Ну і я, як то кажуть, без надії сподіваюся. Знаю, що є на світі речі, в яких так сильно переконаний, що змушуєш світ повірити в них як в реальність. Ось вона Віра.

... роздуми перериває вікно, яке відкривається в пелені туману. Раптово в мені розпирається такий канал емоцій, що я ладен стрибати від радощів. Наче побачив промінчик світла в десятилітньому тунелі. Десь далеко видно південний схил Горба, й так чітко, наче до нього двадцять кроків. Мало того, згори з'явився кавалок блакитного неба. Просто словами не передати, яка екзальтація охопила мене в той момент.

Зразу згадав ту липневу суботу, коли на хвилину розвиднилося, подумав, що знову Гора грається зі мною, дражнить :)

Таки дражниться: вікно затягує. Я опускаюсь на грішну землю. Попри все окриленим вилітаю на роздоріжжя з траверсом Барвінка і Горба. Тут натуральний смітник, мене охоплює незначне розчарування в незайманості цих гір, мовляв, я так важко виборюю прихильність Гори, а якісь покидьки отут так просто смітять? Прибираючи, мимовільно згадую, як ми тут відпочивали-перекушували в листопаді 2002 р. після жорстокої боротьби зі стихією...

Через хвилину вилітаю на Барвінок. І знову кам'янію. Там! Там! Там! Всюди в тумані привідкрились вікна. Мама! Яке воно все якраве і соковите! Як хочеться верещати!!! Стою, гріюся на сонечку. І на десерт вперіщила величезна веселка. То ж ознака погоди!!! Мене охопив такий жах, в мене застряслися руки, я почав дико і спересердя кричати сам на себе, що якщо вона зараз зникне і я її не увіковічню, я собі цього не подарую... Досі не тямлю, такий стан був, наче за крок від мене зачинялись двері до раю, до яких я не міг доступитись через власне заціпеніння.

Перед підйомом на Горб і заповітний траверс на перемичку туман знову все закутав, й мене з новою силою продовжує тріпати холоднючий вітрюган. Я в кашкеті, голова мокра, на такому вітрі можна елементарно собі заробити якусь міньку. В каптурі дощовика я несу ще знизу гриби (лінь перепаковувати їх в наплечник), а викидати шкода (ще досі планую їх приготувати :), але вухо, блін, зараз як продує...

Рухаючись догори, я трохи зігрівся, але пошукам траверса це не посприяло. Десь тут на підйомі він має бути. Не витримую, зрізаю ліворуч, валю догори діагоналлю. Якщо я його ще не проскочив - трапиться подорозі. Вітер східний - на цьому схилі практично затихає. Мене вже не так трясе.

Вискочив я таки на потрібну стежку. Незважаючи на неприємну мжичку, досить жваво льотають пташки-феєрверки, які рік тому не давали мені заснути. Дорогою зустрічаю поворот до джерела, яке я знайшов тоді випадково. Ще повернуся, я на нього розраховував ночівлю.

Виходжу до перемички, і тут як заліпить вітрюган 10 м/с мені у циферблат (це такий, що не здуває, але який плювати хотів на любі віндблоки). І як то ночувати тут? Більшу частину перемички зайняла велика калюжа, майже при землі коло якої вітер трохи стихає, але не настільки, щоб нормально одному поставити намет. І що робити?!? Однозначно тікати звідсіля, бо зараз вклякну.

Трохи вище стежкою на Гору за невеличким відрожком-вітроломом стихія практично затихає, і місце начебто рівне. Вертаюся контрольно знову до калюжі: при землі вітер вже не стихає, дрова мої тогорічні запаслі практично зникли, хоча ватрищ я тут не зустрів. Дарма. Зате камінцями в калюжі викладений водозабір типу кринички (вода каламутна). Кидаю сумний погляд в пелену, де має бути Око Гори - негровецьке озеро.

Вертаюсь на попереднє місце. Передягаюсь в сухе, ставлю намет. Закидаю все всередину.

...галюцинації людських голосів. Бур'ян хитнувся - мені здається наче людина встала. "Хоч би прийшов хто..." - ловлю себе на думці. Соціум, мать твою. Починає тривожно накрапати. Беру посуд, валю по воду. Джерело дохленьке, горнятка я не взяв. Поруч лежить пластикова пляшка і кусок битого скла. Ну, думаю, сам Бог велів добру справу зробити. Розрізаю склом пляшку, розчищаю русло, вмощую горловину і творю непоганий водостік... Радості :)

В наметі просто закупорююсь. Вітер сюди таки іноді дострілює, але з певною циклічністю - раз в 15-20 хв. Інтересно, пачему. Неприємно так потрясе наметом 3 хвилини і стихає. А чи добре я розтягнув всі розтяжки? І взагалі: що я тут роблю?

Сідаю вечеряти шолі... Бахаю 100 г бальзаму за непохитну (майже) віру. Пишу смски. Всі зі мною, тримають кулаки. Обіцяють на завтра сонце. Зв'язок, нагадаю, повноцінний (до БТС на Квасному - не більше 12 км)

Включаю так між іншим радіо і вдалдіваю: три FM-ки (!), одна румунська (для порівняння: в Міжгір'ї - жодної). Видно та телевізійна вишка на Квасному верху разом з сигналом КС попутньо захоплює радіоефір.

Коло восьмої лягаю спати. Надворі 10 градусів, але вдягаю практично все на тіло. Вітер, що перевалює через перемичку, стабільно шумить як непоганий водоспад. Заснути з тими маятниковими вітровіями неможливо - щойно засну, як стихія прокидає. Десь годин 5 в такому режимі ворочаюсь, думаючи і заглядаючи на колір тента, коли той ранок настане, але потім таки відключаюсь, і о 6:00, коли задзвонив будильник, пам'ятаю, традиційно скривився ;)

Вилазити в таку туманну рань охоти нема. Цілу ніч я мріяв про ранкове сонце. Не судилося. Попри все віри не втрачаю. Друзяка ж он вчора обнадіяв, що сонце буде. Черговий контрольний визирк у зовнішній світ мене заспокоює: туман страшенний, але Гору он видно. Ситиранно, як таке можливе? Якщо видно Гору (а видимість 5 метрів, не більше), то й решту вершин так само побачу. Так воно краще йтиметься.

То не Гора, офермо, а сусідній горбик! Погано оптику протер. Снідаю, потім збираю манатки. Вдягаю на тіло мокрі речі (під "звуки" річниці сайту :), й так сухе буде за годину мокре. Намотую мокрий еластбинт на лівий пошкоджений на тій же Парашці голіностоп. Шкодую про озеро, хотів покупатись. Озеро таємниче, позначене лише на 250 і 500 військових мапах. Не судилося. Чергова витівка Гори чи може запрошення знову сюди завітати? :) Один з поривів вітру, певно, відчув, що останній він для мого намету тут, і бере значить так нагло пригинає моє помешкання практично до землі. Досі я почував себе тут незатишно, а тепер й зовсім беззахисним. Стало шкода намету: чому він має таке терпіти через мене... Але згадав Близницю, Кавказ, Петрос новорічний і вголос заспокоюю себе: ти на це розрахований, для цього тебе і купляли.

Вилажу в світ. Від злості спересердя лаюся на повні груди довкола, трохи стає легше. Від такого себе я в шоці. Дах рве мені... Але знову згадую про чудеса непохитності віри, щось мені й далі каже, що все буде добре. І знову: звідки така впевненість? Звідти.

Мокрий намет не складаю, просто скручую і прив'язую збоку. Цього разу в шортах не йду, вдягаю сухі брюки, і натягаю мокру вчорашню футболку поверх полара і сухої футболки. Бавовна часами навіть мокрою гріє, а так берегтиме сухе від зволоження (я не промахнувся: через дві години вона таки висохла). Дощ не падає, але вдягаю плащ-намет. Дивлюся на прибиту дощем купку грибочків, думаю, була б погода... Старт 7:00.

Виходжу на гребінь - ой як тут добре! Цього разу каптур вже на голові, праве вухо не так продуває (вітер далі східний). Дощовиком так теліпає, що я не чую навіть власного дихання. Поки вітер боковий - плахта держиться (в листопаді, пам'ятаю, грубополіетиленовий перелесник просто розірвало на мені і змело за секунду)

За що люблю туман - так це за повну втрату відчуття простору і часу, коли вони дійсно непотрібні. В таких умовах на вершину виходиться просто непомітно, 5 км ділянки робляться на одному диханні. На передній план виходить виживання. На підході до вершини стає зовсім непереливки, і мене знову терзають сумніви (хто я, де я, чому я?), згадую листопадну суботу, коли був готовий йти на Гору напролом до останнього подиху. Тоді мене зупинив колектив. Цього разу мене зупиняти нікому. З кожним кроком догори вітер набуває дедалі більшої сатаністичної сили. Гора кидає елітарні сили на ліквідацію решток моєї волі. Дещо їй вдається - з кожним кроком все більше хочеться повернути назад.

Поки що вітер не здуває, але при виході на вершину дощовиком так теліпає, що мені стає просто не по собі. Якесь пекло, свідомість притупилась, відчуття наче вона замерзає... Ось вона вершина. Рік тому я тут був, бачив все. Зараз пригадую, що де є довкола. Орієнтаційний тур, який я збудував тоді, видно, таки здуло. Е-е-е-а-а-а-а, я-я-я-як т-у-у-у-т зл-е-е-е-е...

Втікаю з вершини. Стежка повертає мене спиною до вітру, дощу як такого немає, тільки мжичка з туману, і непотрібний дощовик перетворює мене у верблюда-вітрильника. Завертаю за відріг, де стихає вітер, скидаю дощовик, вдягаю штурмовку для додаткового утеплення. В капцях за 10 хв. ходу вже по ванні води.

Йду далі, згадую карту, рахую кількість горбиків, аби не звернути там, де не треба (в сенсі аби Гребенем не впасти в село). Тримаю свій азимут 310 і валю далі по чорничниках хребтом. Переходжу наступну вершину Велику Ґропу, ось купка каміння в доказ цього, тут вже не так дме, мені тепліше.

Після гори зустрічаю ватагу хлопчаків (7:30!) зі старшим дядьком. Йдуть збирати яфини. Я шокований: ЩО ВИ РОБИТЕ ТУТ В ТАКУ ПОГОДУ?!? ЯКІ ЯГОДИ? (звідки мені знати, що внизу вже сонце, а сюди вони майже на хребет машиною приїхали!). А вони мені у відповідь: а ти? Кажу, жи нема там яфинів багато, а те, що є несолодке. Не вірять.

Пролітаю зарослу ялинками вершину Ясиновець. Думав, тут буде жереп.. Як на братику Ясновці, тоді в липні 2003...

Через хвилин двадцять чергове чудо - знову розвиднюється. Знову я не можу надивуватись довколишнім барвам та соковитості краси. Зустрічаю чергового шукача ягід, який більше схожий на пустельника-пілігрима. Перемовляємось, питаю про стежку на озеро... Каже, внизу просто райська погода. Але інфа про конкурентів його більше бентежить. Я не дослухую і просто лечу вниз по стежці до тепла.

Дорогою зустрічаю ще одну ватагу яфингантерів. Така активність починає діставати.

На передостанній вершині хребта - Малій Ґропі, як і казав пустельник, - металевий хрест висотою в добрих 5 м. Цікаво, закарпутчики на хрестах під тим місцем, де були прибиті ступні Христа, розташовують табличку з черепом та кістками. Такий собі правдивий піратський символ. Я спочатку був подумав, що то хтось позбиткувався, але зустрів внизу ще кілька таких і вже не дивувався.

Роздуло повністю, нарешті бачу де я. Хвилин 10 стою і офігіваю від краєвидів. Гарне ж відчуття прозрівання. Спостерігаю хребесь величної Кам'янки, на якому я сьодні, якщо все буде добре, заночую. Дивлюся як з-над ялинок синтезується нестерпний мені туман. Знову хочеться спихнути то все на надприроднє. Цього разу просто фізика: вологі і теплі повітряні маси піднімаються з лісу вітром на хребет, охолоджуються ним, через явище конденсації вода набуває вигляду пари, яка потім при переваленні через хребет по відсутності вітру розчиняється. Стою в роздумах: чи йти на озеро і музей сплаву лісу разом з кляузою на Озерянці, чи падати хребтом на устя Толчки, звідки набирати висоту Кам'янки? Таки йду, потім шкодуватиму. Лишніх 5 км - не проблема. Коли я ще тут буду?

Знаходжу обіцяну дорогу на, хочеться вірити, озеро. Однак стежка не пряма, а якась ну майже зворотня моєму попередньому вектору руху. Різати азимутом через смеречанське бездоріжжя можна, але хочеться не дуже. Озеро маленьке, наймізерніша похибка у вимірах - і я його проскочу. Нижче зустрічаю ще пару ягідників, питаю про озеро. Наче добре йду. Чеберяю далі дорогою, знову чогось 100% впевнений, що на озері я сьогодні буду. Хоча йду зовсім не в ту сторону.

Зустрічаю лісорубів, які заготовляють на зиму дрова. Традиційно питають про озеро. Мені досить туманно все роз'яснюють, більше половини я не второпав, але про всяк запам'ятав, потім "дожену".

Ось і роздоріжжя - єдине про що допетрав з попередньої розмови. Тут мені нарадили йти попри мою незгоду праворуч. Я пригадав Довбушанку, де ми не послухали місцевого і відтак зробили гак на лишніх пару км, промахнули Прислоп, не побачивши на роздоріжжі хрест. До озера по карті, якщо я там, де я думаю, не більше кілометра. Пройдуся, думаю. Знову чомусь переконаний, що покупаюсь.

20 хв і я таки виходжу до озера. Називається Озерце. Позначене на всіх картах, окрім вiйськових (берклівських) одиничок і українських двійок. Красиво, майже чисто, нікого немає. Зразу при стежці знаходжу маленького білого гриба. Першого за похід правдивого, як то кажуть у нас на Гуцулії. При озері два будиночки, один з них - дальній, до якого я йду, - свіжозбудований і чистий - можна навіть на підлозі лежати. Жере мене грибарська лихоманка - прочісую очима всі довколишні трави. Хочу ще грибів!!!

Роздягаюся, довго стою на помості, воду не пробую - так цікавіше. Скачу на пузо, глибина по пояс. Курва, зимно, зразу вискакую, крім того дно мулисте, а я бриджуся цього страшенно. Культяк.

Поки збираюся, приходять троє чи то рибалок чи шукачів ягід. Я з ними чогось вітаюсь за руку (!) і востаннє пронишпорюючи потенційно грибні місцинки, продовжую шлях.

Зустрічаю відпочиваючих в білих кросівках. В жіночки в кульку всього два гриба, але кульок повний. Каже, просто при дорозі знайшла. Два здоровані 30х30 см. Чогось додумуюсь сфоткати надто пізно. Знову жере мене грибарська тяга. Йду, кручу шию, аж хрустить. В першому джерелі (вони тут всі окультурені, заповідник як-не-як) набираю в бурдюк на око 2 літри води (ночувати мені на хребті). Чогось переконаний, що дорогою вниз більше води не трапиться.

Довго і нудно спускаюсь серпантином в бік устя Озерянки, на Остріцьке лісництво. Бачу боткінські зрізи, але таки хочу домотати цей шлях повністю (в мене ж краєзнавча місія - фоткаю добиралівки, потім людям покажу). Дорога добротна, профільована, зі скрипом можна навіть легковою. На перпендикулярних потічках закопані труби, аби дорогу не розмивало. Знову спостерігаю Кам'янку, починаю забивати на музей сплаву та кляузу, а також думаю, чи не врубати мені на хребет в старий добрий лоб :) А звідси схил такий крутий, що це більш на понти схоже, ніж на реальні плани.

Виходжу на синевирську трасу. Бачу мотель, а від нього вертикальну стежку на хребет. Вже дійсно думаю лізти в лоб (я спустився трішки правіше ніж думав, а тому, щоб йти планованою стежкою, мені потрібно 3 км пропиляти асфальтом, а потім верхом вертати ті самі 3 км до точки, яку я візьму направці). Так для чого лишні км нарізати? В лоб!!!

В господарів мотелю випитую інфу про дорогу. Знову доходить не більше половини :), але в оперативку заганяю все. Валю півкіло в бік Синєвирського озера, надибую вказівник "Лінія Арпада", про яку говорив господар мотелю. Звідси руслом потоку Гажуба (250-ка) вверх йде стежка. Лінія Арпада, як я зрозумів, - це колишні оборонні конструкції, бункери, окопи. Певно ще з І світової.

Сідаю на гарячий обід при потоці трошки вище траси. Варю на газі мівіну, кришу в неї знайденого при озері білого грибчика. Але й запах пішов! Дорогою носиться немєряно байкерів, всі чогось на мене пяляться. А я собі наминаю. Привал в мене заслужений, десь на годинку. Багатенько я вже пропиляв (5 годин і 10 км +1 км вниз позаду). Виходжу о 14:00.

Стежка нормальна, з поручнями, але закінчується зразу при останній музейній споруді. Далі вздовж потоку йде така-сяка і потім зникає. Перебираюсь на другий бік. Йду непоганою лісовою дорогою, початок якої нагадував ненависну лісовозну зліва від лінії Арпади і якою я знехтував дякуючи господару мотелю.

Через деякий час дорога перетворюється в горизонтальний траверс і звертає в протилежну потрібній мені сторону. Парить трохи, пити дуже хочу. При тому, що за 3 години вчорашнього мокрого підйому не зробив жодного ковтка. Це ще одна корисна властивість туманних сходжень.

Звертаю з такого спокусливого траверса, йду лісом просто в лоб догори, тримаюся долини потоку. Ліс ріденький, в міру чистий, без буреломів, але крутий, градусів 35-40. Вмираю швидко, йдеться важко. Грибочок переварюється :)

Виходжу на копанку (траверс), про яку господар мотелю розповідав ("жи по ній купа конячих слідів, які сир з полонин возять"). Може то я з нього і звернув. Бо скільки ж можна петляти :). Ним вже йду рівно, догори чогось не тягне. Підходжу до того самого потоку, від устя якого починав. Виходжу на безлісий кулуар. Крутенький, трав'янистий і затяжний, зате чистий і веде просто на хребет. З орієнтуванням і мозкоскрипінням можна зав'язати.

Потік тут зникає під землею, я розбавляю свою Росинку наполовину. Тут трави, починається жужво, воно дістає. Але найгірше - це мошка. Жерла вона мене конкретно. Я думав, ти тільки вночі людей жереш. А мошка подумала, що для такого екземпляра можна зробити виняток.

Блін, лізу як на Ельбрус: десять кроків - і здихаю. Якби не яфини під ногами - вкляк бим. Виходжу на ще один верхній траверс. Гарний, глиняний, людський. Догори чогось не тягне. Траверсую вліво. Попри моє бажання стежка догори підніматись не збирається, знову перпендикулюю в небо. Ліс, слава Богу, чистєйший: ні вусатої ожини, ні буреломів, хоч і крутий. Самі мухомори маячать. Трошки вище знову переходжу на трав'янистий кулуар, ба, там купа всяких овечих стежок в потрібному керунку, і навіть з'явились цекотні виноси, по яких дуже класно як по сходах ходиться і безпечно обходяться жереповиська.

Ну нарешті, я на хребті. 16:55. Три години топав. Вийшов просто на стежку, і просто до трав'яного рівного місця, де можна втулити намет (а я ще думав, що прийдеться цекоти бульдозерити). Кидаю торбу, йду до найближчого (виявляється "Чорного") верху. Смачно пішло мені те яблучко. Прийдеться таки дієту корегувати на вітаміни.

Підходжу до крайнього горба, тут низький тур, видно це і є Кам'янка. Але щось дуже близько. А он там далі - то шо Озерна? Теж щось надто близько... Просто на горі ростуть купа моховиків серед яфинів.

Я власне з Кам'янки, аби не вертатись тою самою дорогою, планував втікати назавтра трохи на північ, а потім рубати позначеною на карті стежкою на захід і через Обнижанський перевал, мимо Стригальні, виходити просто на Міжгір'я. Автостоп на місцевих трасах - діло ж бо не святкове.

Розкладаюся, сонечко таке ласкаве, дещо може й посохне. Потім вечеряю, шмалю файку при обалдєнному заході сонця, п'ю за здоров'я брательніка, якому сьодні чвертка віку стукнула. Вдягаю все, що є - холодає як навесні. Зимно...

Залажу в намет, тоска заїдає, пробую есемесатись, але в мобільнику бабки закінчуються, контакт з соціумом переривається... Трохи музики і баєньки.

... що ж так зимно-то? Висота-то всього 1500. Минулої ночі повище ночував і при такому от вітрі та тумані потепліше було...

А ніч яка зоряна... звізди як горіхи... То звісно не Говерла'97 і Чурюс'03, але все одно красиво.

По шостій вилітаю з намету - аби не туман!!! Аби не туман! АБИ НЕ ТУМАН!!! Таки туман. Дофіга. Але не на верхах, а над долинами річок :) Таке собі море над Міжгір'ям та СинПоляною! Цей похід в плані краєвидів - це просто аут.

Бляха, сонце встає, намет чогось замерз згори... Дивлюсь на термометр: + 3 тепла. Нормально :) А який за Сивулею схід сонця потрясний!!!

Десь серед тих зубів вдалося вигледіти навіть Петрос з Говерлою. Маленькі такі, класні :) 80 км по прямій.

Зраня до мене нарешті "доходить" уважно вивчена зночі матчасть припашених мною різнокаліберних мап і... вав... на Кам'янці я так і не був. Ось вона, через три горби звідси, там ще здається якийсь штрик тирчить - хрест чи слуп бетонний. А та, на якій купка каміння - то Чорний Верх. Перед сьомою натщесерце втікаю туди. ("Непорядок!!!")

Стежка нездала, але є. Жереп потроху набирається наглості і дає чосу всім пройдисвітам. Себто мені. Попри непролаззя, сміття практично не зникає з поля зору. До гори 2 км, їх я рубаю за 40 хв.

На горі так і є - бетонний слуп, 2001 року випуску. Фоткаюсь, видивляюсь Синєвир і Озерну, втікаю назад - мені ще збиратись, бігти вниз і піймати потяг до Києва. Вилазять яфингантери. Моя присутність тут в таку рань (7:30) їх дуже не дивує. Головне, що турік, а не конкурент.

Назад добіг якось простіше. Розвісив дрантя й наметство сохнути. Довго дивився на засніжене хмарами Міжгір'я і решту долини аж до Томнатика Боржавського; вкотре проводжав багатозначним поглядом Гору. Потім швидко позбирався і побіг стежкою, якою думав спочатку виходити, вниз до траси на південь.

Дорогою просто при стежці знаходжу два здоровенних (як на мене) білих гриба (десь по 15 см висоти і нога стільки ж в діаметрі). Далі вже біжу зі скрипом шиї :), але більше нічого особливого не трапляється. Ватага чехів хіба що...

Дорога вниз виявилась спокійною по скиду висоти, але занудною. Добре, що не йшов сюди. Вийшов, як i планував, до роздоріжжя СинПоляна-Міжгір'я-Колочава. Внизу в потоці пробило мене помити голову (!), перевдягаюсь в легке і валю ловити транспорт. До мене знову доходить просвітління: нині бусів таки нема (день незалежності), тому вся надія на автостоп. Один кудись, та й примощуся. Спечно.

30 хв стою, наразі ніхто брати мене (з рюкзаком) бажанням не горить, толкових тачок не видно, лиш усілякі іномарки з піжонами "А ґдє здєсь Сінєвыръ?"

На Воловець з Міжгір'я в обід нині два буси. Перший я вже прокукав, на другий шанси ще є. І от, щастя мені посміхнулося: ГАЗон з грибниками забирає мене на борт. Грибів (слобідських) небагато: шість-сім торб. В Міжгір'ї на потрібний бус квитки вже розкуплені, довелося проситися у водія. Знову пощастило: взяв і ще й по станційному тарифу. А на підлозі подорожувати нам не привикати.

От у Воловці сидіти три години - то є зовсім інший перець. Добратися до Львова швидше і провести цей час з друзями можливості немає. Вокзал з циганами точно відпадає. Чудом вдається втрапити на відкриту АС Воловець і зафоткати розклад для челяді. Пертися в режимі шухєра на Хрест - неохота, вилажу на леваду подорозі до нього, розвалююсь, чищу і замочую в потоці грибочки, аби не вмерли швидше часу... Три години пролетіли непомітно.

Подорозі на вокзал забігаю в Шекі, масакрую сакральну миску драників з Львівським. Ой, яке воно добре після двох днів всякої мівінщини.

338 поїзд - там більше тарганів ніж пасажирів.

Гарна солянка, з несподіванками. 12 з 10.

Статистика походу:

Київ - Воловець, 33 грн. (потяг № 81) 18:10 - 08:27
Воловець - Міжгір'я 10:35 - 11:45; 3,65 грн. (бус)
Міжгір'я - Колочава (Герсовець) 10 грн. (таксі) 13:29

р. Теребля (Герсовець) - устя п. Барвінок 2,5 км, 13:30 - 14:00
п. Барвінок (600) - г. Барвінок (1461) - 2,6 км, 900 м, 14:00 - 17:00
г. Барвінок (1461) - перемичка (1650) - 2,2 км, 200 м, 17:00 - 18:00

(7,3 км, 1 км вгору)

перемичка (1650) - Негровець (1707) - Мала Ґропа (1556, хрест) 07:00 - 09:00, 3,5 км
г. Мала Ґропа (1556) - г. Пішконя (1475) 1 км, 09:00 - 09:15
г. Пішконя (1475) - о. Озерце (1072) 3 км, 09:30 - 10:30
о. Озерце (1075) - устя п. Гажуба (700) 2,7 км, 11:00 - 12:30
устя п. Гажуба (700) - г. Чорний верх (1491) 2 км, 800 м, 14:00 - 17:00

(12,2 км, 1 км вниз, 800 м вверх)

г. Чорний Верх (1491) - г. Кам'янка (1578) і назад 4 км, 07:00 - 07:45 - 08:15
г. Чорний Верх (1491) - устя р. Толчка (с. Синєвир) (650) 3 км, 10:30 - 12:30

(7 км, 1 км вниз)

с. Синєвир - смт. Міжгір'я, 0 грн, 13:00 - 13:30
смт. Міжгір'я - смт. Воловець, 3,50 грн. 14:00 - 15:15
смт. Воловець - Київ (№ 338)

© Ю. Гудима 2004

 Матеріал підготував (написав): Юрко Гудима