стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Богдан – Красна-Вішеулуй – Ділове :::
Богдан – Красна-Вішеулуй – Ділове (не зовсім лінійний і трохи заплутаний)

Богдан – Красна-Вішеулуй – Ділове
(не зовсім лінійний і трохи заплутаний)

Ходили, лазили і повзали:
Наталка Рудь (Notyka) та Віталій Горєлов (Tasiс).

 

15 липня 2005р.

7 ранку.
– Я буду за дві години.
Так швидко із Тернополя у Франківськ їздять тільки тібетські лами, тому Наталчин автобус отримав фору у вигляді півгодини, яку я солодко проспав, після чого власною ж совістю був витягнутий з ліжка і відправлений за харчами.
Ми збиралися на Марми. Наш план закінчувався виїздом з Франківська. Далі – як вийде.

8.00. Дзвінок від Наталки.
– Я буду за три години. – Також не факт, але невдовзі ми з плєцаком вже їхали на вокзал.

10.30. "Підволочиськ-Рахів" відправлявся з Франківська аж о 12.30. Несподіване розтягання регламенту привели мене на базар, де було вбито ще годину, кілька яблук і один банан (решту забрав з собою).

12.10. На вокзалі межи дорослі автобуси жовтів Богдан. Ікарус, видов, вломивсі. Швидкий огляд встановив, що не було і самої Наталки. Замість неї на сидінні біля водія всівся її плєцак.
Ага, усьо нормально. Панянка вирішили дослідити навколишні крамниці і за десять хвилин з'являться. Розробник автобуса не передбачив місця для мене, а всі інші були зайняті. Але, довівши салонові, що "я - це справді я", я отримав забите для мене Наталкою крісло.

Надвірна. Коли ми виходили подихати, водій вже повертався, але до кнайпи було якихось метрів тридцять, того ми туди мали добігти швидше, ніж він до автобуса.
Шофер, таки, встиг швидше :)

На Яблунецькому перевалі погода гет спаскудилася і довелося зупинитися, бо через зливу ніц не було видно.

Ще трохи – і ми біля повороту на Богдан. Виходимо з автобуса, переходимо через дорогу.
– Дядьку, дай гривню!
– Я тобі вже у травні давав.
– Дай гривню! Гривню дай!
– Дай!
– Я..
– Гривню дай, а!
Циганчуки помітили, що у мене в руках банани...
Цирк припинила Наталка, переконливо повідомивши малим, що вони вже замахали.
Відкупилися, здавши половину всього солодкого.

Під’їхав бусик на Богдан і ми у передчутті отримання перепустки примостилися, де змогли. Швидко нам доїхати не вдалося, бо якась хороша людина розставила крана прямо на дорозі і довелося чекати, доки він зробить свою роботу. Під ноги чомусь постійно падав мішок з капустою.
Чекати потрібно було довго, тому, ризикнувши залетіти у глибоку канаву, ми таки об’їхали залізяку.

17.00 або щось вроді того. Застава. Формальності владнані, перепустка отримана – можна йти шукати ведмедів.
Тиса булькала блискучими хвилями, гріло тепле липневе сонце, про такі дрібниці як маршрут і думати не хотілося, то ж ми посиділи біля води і, роззираючись на всі боки, повільно пішли уздовж Квасного.

Одразу за мостом ховалася хатка, де потрібно замильдуватися всяк проходєчому та проповзаючому на територію Карпатського біосферного заповідника. Однак із працівників контори на місці були тільки щити із цінною інформацією про флору та фауну Марморосів, то ж ми, старанно вивчивши її, пішли далі.


План-схема Марамороського л-ваНа території біосферного заповідника заборонено:Основні завдання біосферного заповідникаМарамороський заповідний масивКарпатський біосферний заповідник


За кілька метрів по тому здибали пана Василя – музиканта на трембіті. Майже місцева знаменитість. Він був аж у Києві десь у 70-х роках двічі і у Франківську разів зо 5. Троха засумував, дізнавшись, що ми ходимо самі по собі і не потребуємо провідника, однак запропонував свою допомогу взимку і запрошував у гості.


Дорога уздовж Квасного і мостик через нього


18.30. Назустріч нам, ритмічно помахуючи хвостиком, йшов маленький бичок. Злякався нас і пристав до паркана. Спроби його сфотографувати ні до чого путнього не приводили, бо бичок увесь час крутився, а цифровик був трохи інерційним. Надивившись на наші потуги, господиня притягнула до себе малюка і він подивився у фотоапарат розумними очима.

Бичок Фотосесія

Похід починався якось підозріло спокійно. Ми думали дійти до Лисичої і зустрітися там із Вайтом, котрий з колєгами мав виїхати наступного дня з Тернополя і піднятися із Ділового. Хоча, як повідомили інформатори, там помінялося начальство, шляхи підходу до нього ще були невідомими, тому то мала бути розвідка боєм. У разі невдачі Ігор мусів терміново перебратися до Богдана і наздоганяти нас усіма можливими підручними і підніжними способами та засобами.

18.40. О, поворот. На гнилій колоді сиділи пастушата і ліниво спостерігали за коровою, яка паслася ще лінивіше, бо сонце їй таки сьогодні допекло. Хлопці стверджували, що туристи ходять на Петрос „прямо” до якогось „дальнього повороту”. На мапу дивитися було ліньки і слово „туристи” було вимовлено із такою інтонацією, що тре було рятувати авторитет. Того, не озираючись (позаду зі скрипом відвисли щелепи у пацанів), ми пішли по діагоналі між двома дорогами біля 7-го гонту. Стежка взяла дуже круто угору і ми тішили себе тим, що показали, як ходять "справжні" туристи. Згодом зникли навіть випадкові коров’ячі сліди і ми пішли чистим і тихим вечірнім лісом (підйомом).
Згідно із розрахунками, проведеними удень на коліні, ми мали вийти десь в районі Петроса. І, оскільки стежка дуже круто йшла догори, то ми вже починали хвилюватися, аби не проскочити цю ну „просто дитячу” з точки зору мапи гору.

Прямо - на Петрос. Нагору у ліс біля 7-го квартального стовпа - на СкирчинкуПідйом на Скирчинку7-й обхід. Біля нього починається підйом на Скирчинку


19.50. Скоро попереду стало світліше, ми вийшли з лісу і.... ого.. Десь дуже далеко і дуже збоку височів Петрос, а перед нами була якась давно закинута полонина і схили, порізані трельовочнимии дорогами. Навколо буяла незліченна кількість квітів і стільки ж комашок, що таки намагалися їх усіх полічити. Чомусь вони думали, що ми також квіти і старанно намагалися приземлитися на нас. Особливим шиком у комах є посадка в прямо в ніс або в око. Трюк ризикований і не кожен мух може таке зробити, однак ентузіасти знаходилися.


Скирчинка. ПанорамаПетрос здалекуСкирчинка

20.30. Перед носом простягся нічогенький яр і для людей - довга траверсна дорога, яка його обходила. Спробували йти дорогою. Та вона заросла так, що трава була вище зросту. У хащі знайшли метелика, який саме збирався поспати. При спробі повернути для кращого ракурсу листок, на якому він сидів, метелик злякався об’єктива, сказав, що про нас думає, і став чорним.

Метелик підняв крила і став чорнимА таким він був, доки його не налякали"Таранити - готовий!"


Трохи урізноманітнювала шлях малина, яка траплялася на кожному кроці, проте скоро нам набридло продиратися крізь трави і ми вирішили зрізати добрячий шмат так званої дороги і піти навпростець – через яр.

Перші ж метри спуску виявили хибність ідеї: яр виявився набагато глибшим і стрімкішим, аніж здавався згори.

Спуск


21.00. Хвилин за 10 зсунулися до струмка, що тік низом і ділив яр на дві частини. Посеред води бовваніла величезна каменюка ржавометалевого кольору. У променях сідаючого сонця вона виглядала як прибулець серед зеленого лісу.

Камінь на потоці. Скирчинка


Випили води і почалапали нагору. Чорниці. Махнувши рукою на швидку темряву, зупиняємося, аби покосити трохи солодкого. Заспокоюємося хвилин за двадцять.

21.25. Сонця вже не видно за хмарками, стало відчутно прохолодніше, але нам нічого турбуватися – на цифровику є всі дороги, сфоткані згори, при виході з лісу.

21.50. Видряпалися нагору. Трохи постраждали від ожини, але і в боргу не залишилися.
Дорогою знайшли кунг від вантажівки. Він тут вже не один рік, проте усередині чисто: лежить ковбок, на якому рубають дрова, уздовж стін покладені лавочки. Місцевість маловідвідувана, того і чиста.
Довго роздивлятися ніколи, йдемо далі. Стає дедалі темніше. Перед нами якийсь горбик. Він ніяк не вписується у фото, зняті згори, бо закриває півсвіту. Потрібно терміново перелізти через нього і роздивитися.

22.40. А перед горбиком виявився спуск. Робимо синусоїди. Далі довелося знову спускатися. Далеко унизу товклися гіганти-лопухи і десь під ними булькав струмок.
по 23. Сонце вимкнули. Темно. Сидимо біля струмка. Пити воду важкувато навіть спраглому, бо десь вище явно ночують корови і запах у неї дещо незвичний.
Вкотре переглядаємо фото з цифровика. Допомагає це мало, бо ракурс змінився і з’явилися додаткові дороги, котрі не потрапили в об’єктив спочатку. Визначити, де ми зараз, важкувато. Приймаємо рішення йти максимально догори, а там – подивимося.

0.10. Спати не хочеться, навколо приємна прохолода і пахне хвоєю та коровами. Кудись видираємося. Мапа каже, що зовсім неподалік Мегура. Добре нас занесло... Вирішуємо йти до вершини, а там подивимося.

0.15. Хряць....Щось тріснуло. Провів самодіагностику – ніби все ціле. Тільки Наталка дуже виросла. А, то я провалився по пояс у порубане ріщя. Продовжувати в такому ж дусі у повній темряві не хотілося, тому вирішуємо йти униз, а там – подивимося.
Часу в нас було повно, Ігор мав вийти на полонину аж після обіду, то ми особливо не переймалися годинами.

Йти униз було набагато важче. Почався дрібний дощик і за якихось двадцять хвилин тракторні волоки перетворилися у бобслей. Спочатку вибирали дорогу і тільки коли капці промочили наскрізь, стало легше. Тепер можна було розслабитися, перестати слідкувати за тим, куди тебе везе багнюка, і насолоджуватися звуками дощу та вітру у нічних горах.
Теорія визначення походження струмка уночі: якщо при переході по кісточки через воду у капцях тепло, значить то від дощу вода, а якщо холодно – то справжній струмок.
Йшли ми, йшли, йшли і вийшли на рівне. Щось підказувало, що це саме та дорога на Петрос, якою ходять „туристи” :)

Кажись, 01 з копійками. Спимо на ходу. Йдемо у напрямку Богдана. Шукаємо місце, де би намета приткнути. За кілька хвилин знаходимо гарненьку галявину. Огороджена парканом, трава не витоптана, збоку стоїть хатинка.
Раз – стоїть намет, два – ми вже спимо.
Спало все. І ліс, і маленькі лісові тваринки, і великий волохатий ведмідь на румунському кордоні. Квасний шумів своїми хвилями, та на нього вже ніхто не звертав уваги...

16 липня

06.00. Мобільник сказав, що час вставати, запускати примус і сушити шкари. Ліниво виповзаю з намета, протираю росою очі і починаю радіти житю. Заливаю бензинчику, вмикаю першу передачу і акуратно виводжу агрегат на робочі оберти. Стає тепло. Можна сушитися. Сушуся. Невловимий запах хвої домішується до пахощів скошеної трави. Пахне рожденним дощем і спаленим бензином - романтика.

06.50. Голос з неба і трохи з-за спини:
– Добрий ранок.
Мало не перехрестився, однак кинувши погляд позад себе, побачив камуфляжні штани. Навряд чи святі ходять у таких вбраннях, та й погони були на дядькові – лісник чи інший працівник лісу.
– І Вам того ж!
Це ж треба – поставити намет під хатою лісників!
– Ти мені тут сіно попалиш.
– Та воно ж мокрісіньке!
Дядько був налаштований доброзичливо.
– А маєте дозвіл на перебування у заповіднику?
– Ясно, шо маємо. Ми з прикордонниками – ляпші друзі.
– Та мене прикордонники не цікавлять. От ви за вхід платили?
– Ну ясно, платили. – Це я сказав впевнено.
– А де?
Відповісти на це запитання не склало труднощів, бо ми таки пройшли повз ту хату. Кажу:
– На початку дороги, за мостом.
Наступне запитання було підступним:
– А кому платили?
Тут вже совісті не вистачило сказати, що платили йому, тому довелося викручуватися.
– Та ми тут з прикордонниками, розумієте...
Видно сьогодні справді був хороший день і на цьому ми розбирання припинили. Справа, ясно, була не в грошах, тільки брехати далі видавалося безглуздим.

Найкращим було перевести розмову в інше русло, тому задаю кілька питань про дорогу, дощі і ще щось. Намагаюся показати, що і ми мапу бачили і тут також ходили. За кілька хвилин встановлюється контакт. Дядько виявився робітником лісу. Звати його Пішту. Побажав нам успіху і пішов займатися своїми справами.

СіноПримус. Маленький, але гордий :)


З хатинки вийшли ще двоє чоловіків і пані. Нічого собі, безлюдне ми вибрали місце для стоянки :)

9.50. Взявши мапу до рук, ми вирішили визначити, де ж були учора. Місцеві добре знали ті місця, бо працювали за минулих часів на тій полонині. Називалася вона Скирчинка. Вийти звідти на Петрос не так то і просто. Дорога хребтом сильно заросла і ми вже спробували, наскільки сильно. Тому йти далі вирішили, як люди.

Робітники лісу"Краще блудити ось так..."



10.10. Пані підходить до нас.
– Змокли як... А їсти хочете?
Їсти ми, звичайно, хотіли, тому були пригощені по повній програмі. За другою ходкою пані принесла молока, потім подивилася на нас добрим поглядом, похитала головою, сказала, що так виходить не по-людськи і швиденько змоталася до хатинки за пляшчиною.
Відмовитися було незручно, тому вирішили спробувати. Спробувавши, вирішили, що навряд чи завадить. Вогняна вода була з меду, запах – чудовим, колір неба – блакитним і Петрос був зовсім поблизу. Ранок вдався!

10.40. А потім були пампушки і солодкий яблучний пляцок.

Пригощення


На галявині стояли типові закарпатські сушилки для сіна: конструкції з кількох поперечин, прибитих до вкопаних у землю паль. Трава накидалася на них, мов покривало, і пахла літом.
Полудень. Лежати під теплим сонцем було добре, проте десь вже зовсім скоро Ігор мав би бути у Діловому, тому ми зібрали манатки і пішли вперед. Люди казали нам „коби ви до вечора дійшли до Петроса”. Але він був зовсім під носом.
Нічна прогулянка завершилася практично у тому ж місці, де і розпочалася. Піднялися ми біля 7-го ґонта, а спустилися поблизу наступного.

12.15. За кілька хвилин ми дійшли до повороту на хребет Радомир Ґрунь. Місце доволі примітне: на роздоріжжі стоїть будиночок на курячих ніжках, поруч – вмурована у схил кам’яна споруда, мабуть, ще часів війни. Під хаткою Баби Яги робітники пускали у небо продукт спалювання тютюну, поруч стояв трельовщик. Табличка за мостом казала, що то – 9-й гонт.

Трельовщик

Хатка Баби Яги. На Радомир Ґрунь - уперед через міст і одразу направо, улісВсе сфоткаю!Біля цього гонту починається підйом на Радомир Ґрунь. Потрібно зайти в ліс, щоб побачити стежку


12.25. Вхід до хребта був добряче замаскований придорожніми кущами, та Наталка знайшла початок стежки і за кілька хвилин ми вже дряпалися нагору. У ті короткі миті, коли ноги не чіплялися за колючу ожину, йти було доволі приємно. Часом доводилося перелазити через повалені дерева, часом проповзати під ними. Взимку тут, мабуть, весело.

Згодом стежка виположилася і пішла хребтом до початку підйому до першої полонини Петроса. Двадцять хвилин йти по рівному – то був наче подарунок після стрімкого початку.

14.00. Виходимо на полонинку.
Все у чорницях. Встояти ми не могли, тому трохи зупинилися для збору врожаю. Бонусом мало стати морозиво з ними під Попом Іваном.

Горнятко... А, і чорниці :)


Погода стояла справді фантастична, ми вже були на Петросі, до вершини залишалося зовсім мало (так ми думали), того дозволили собі відпочити.

15.15. Йдемо далі нагору. Стежку або хтось підмінив, або ми не туди забрели (насправді ж за цією полониною починається траверс Петроса і його можна обійти по біль-менш рівному, проте ми цього не знали, а якби і знали, то усе одно пішли б через вершину :)
Дряпатися доводилося по-справжньому, часом хапалися за рослини мало не зубами.

15.21. Наступна полонина. Ще один сюрприз: все навкруги заросло кропивою з людський зріст. Оскільки обоє йшли у шортах, то галантно намагаємося поступитися першістю у проходженні. Яким би не йшов, кропива своє взяла і за 20 хвилин ми таки продерлися крізь загороду.

Кропива. Обійти нікуди, тільки вперед

Далі йти було ще важче. Місцевість дуже заросла і не тільки травою. Підйом перетворився мало не в альпінізм, тільки лісовий.

17.00. За півтори години видряпалися на передвершину. Навколо було доволі рівно, але все до непристойності заросло густим і відносно невисоким жерепом. Пройти, не подряпавшись, було неможливо і за якийсь час ми вже перестали звертати на увагу на нього і на свої ноги.

Феркеу і Міхайлескул за лінією кордону


Трохи відпочиваємо. Дуже хотілося пити, але не було чого. У плєцаку знайшовся лимон, він трохи втамував спрагу. Правда, її потім знову увімкнула шоколадка.

17.35. Вирушаємо далі.
17.46. Піднімаємося на останню передвершину. Далі буде ще трохи підйому і прогулянка до вершини гори її гострим гребенем. Часом стежка проходить повз скельні виходи.
18.20. Починається гребінь. Місцями стає вузько і стрімко. Впасти униз було би зовсім нецікаво, тому намагаємося балансувати і повільно повземо догори.

СкелькаПідйом. Справа і зліва - дуже різкі стіни


18.36. Є контакт! Ми на вершині. Звісно, хочеться залізти ще вище, на геодезичний знак. Він досить міцний, тому нічого поганого йому від того не сталося, а от мені пощастило, бо спускаючись вирішив зістрибнути униз. Саме по центру конструкції якийсь паразит викопав ямку і повикидав туди пусті бляшанки. Нога у низькій кросівці потрапила точно у яблучко. Бляшанки трохи погнулися, нога вціліла і кілька теплих слів на адресу землекопа відновили душевну рівновагу.

На вершині Петроса. Хочу ще вище :)


18.45. День починав готуватися до спочинку. Під Попом тулився вічний сніжник а Берлебашка дивилася, як на Лисичій піднімався дим з колиби, і принюхувалася: а що ж там смачного готується? Гори людської їжі не їдять, але їм завжди цікаво, що робиться навкруги, бо вони – вічні. Оскільки наша вічність не була такою перманентною і їсти нам потрібно було насправді і добре би пошвидше, а ще починався дощ, то ми повільно рушили униз, чимраз прискорюючись, бо дощ вже прав і ми їхали болотом.

Піп Іван зі сніжником


20.00. Спустилися з Петроса. Поруч куталися у рожевий туман Феркеу з Міхайлескулом. Нарешті на небі забракло води і ми могли йти, тішачись спокійним літнім вечором. Трохи порушувало тишу чвакання у мокрих капцях, але ми, вміло абстрагуючись, отримували задоволення від думки про завтрашній ранок і Попа Івана, котрий з кожним кроком ставав все ближче. Передчуття швидкої зустрічі з Ігорем і компанією позбавляло оптимізму вміст фляги, що була надійно схована у наплічнику від можливих передчасних посягань на неї. Думати про це було приємно. Мабуть, нас давно вже чекає накритий смачнючими смакотами стіл. Приємне тепло розповзається у всі закутки находженого організму, знаходить відгук у кожній його кісточці і м’язовому скороченні.. Е, стоп. Туди ще йти і йти. Непогано би і попити чогось. Доки йшов дощ, про це якось не думали, а коли він закінчився і шкіра трохи підсохла, одразу захотілося пити. Зі струмками проблем не було, однак хотілося якого-небудь альтернативного напою. Неподалік на Квасній полонині явно горів вогонь – там мали бути люди і молоко.

20.15. Трохи поборсавшись у багнюці і кілька разів мало не загримівши у неї, нарешті допливаємо до товариства.
Привіталися за формою, як має бути, зашкірившись щирою посмішкою. При цьому, облизуючись, поглядали на батарею бідонів, складених під стіною. Запитали, чи не дадуть попити. Хлопчина встав, узяв горнє, не полінувався пройти до останнього бідона і зачерпнув.... води.
Ніц не вдієш. Файно подякували і, чортихаючись про себе, поплили назад у багнюку, шукаючи вихід на дорогу.

20.30. Знову на дорозі. І знову дощ.
За кілька хвилин зустріли три фігурки, що, зігнувшись, порпалися у схилові. Мабуть, шукали щось важливе, бо на вітання не відповіли. Перед Лисичою нас наздогнав один із копачів. Спроба дізнатися, чи є хтось у колибі, не вдалася, бо пан сказав, шо він поляк і дикувато озирнувся. Ще одне питання (типу англійською) отримало значущу відповідь російською, що „то – хутір і там люди (мабуть, малося на увазі, нормальні) не живуть”.
Ну що ж, не живуть – то і не живуть, але нам треба десь сушитися. Повільно чалапаючи, доходимо до хати. Одразу видно, що гуцули там є. Пес, подивившись на господарів і отримавши добро, спочатку визвірився на нас, однак йому швидко набридло мокнути і він заліз до сховку й одразу заснув.

Заходимо до хати. Усередині тепло, пашить жаром пічка, на столі стоїть купа пляшок з-під молока (від мінералки), посеред кімнати на брудній підлозі тлумляться двоє кошенят.
Просимося посушитися. Кажут „то ваша справа - сушіться”. Сушимося.
А де ж Ігор? Питаємо господарів, чи не було тут кого незнайомого. Кажуть, що є двоє хлопців зі Львова і поляки, яких привіз начальних застави Уралом. А ще сьогодні у Діловому була показуха: новий нач. застави стояв на КПП і власноруч завертав назад підозрілих. І точно не пустив хлопців на дев’ятці... Кордон на замку.
Шкода, значить, самі ми тут. Кажемо, що переночуємо на полонині. Відповідають: „ваша справа - ночуйте”.

Думаємо, а чи не попросити молока. Просимо. Починаються переговори між виробниками. За кілька хвилин питають, чи багато нам треба. Спантеличені, кажемо, що не більше за горня на душу населення. Переговори продовжуються. Нам вже і незручно, що попросили. Кажемо, що не треба, раз то проблема. Чоловік каже: „ви не слухайте, що я з жінкою говорю, то наша справа”.
Нарешті отримуємо бажане. Вдячно прицмокуємо і крига чомусь скресає. Згадуємо ведмедицю, що совалася у травні біля колиби. Богдан (здається, так його звали) гордо каже, що колись він бухнув з дупельтівки і ведмедиця побігла в один бік, а ведмежа – в інший. І шукають вони один одного відтоді. Ну так, і було то у сімдесятих роках, і ходять нічною полониною безсмертні душі ведмедів – шукають один одного і чорниці... Словом, потрібно було визначатися із ночівлею.

21.30. Надія переночувати у теплі згасла – ніде було. Того ми тільки попросили посушити наші черевики.
Вийшли надвір. Б-р-р, як холодно стало. Відігрівшись, на холоді пальці на ногах одразу скоцюрбилися і стали ведмежими кігтями, що покращувало зчеплення з болотом, однак погіршувало настрій.

Холодно було справді, а ще довелося перейти через потік, що розлився і став невеличкою річкою. Теорія про визначення типу потоку казала, що це – природній, бо дуже холодний.
Піднялись на горбок, розбили намет і залізли у нього грітися. Примус трохи пожвавив обстановку і прогрів шлунки. Стало краще, однак закінчилася питна вода. Тимчасом надворі вже прала страшенна злива. Блискавки вже давно перестали слідкувати за ударами грому і спалахували самі по собі.

Полониною совалися тіні ведмедиці з ведмежатком із далеких сімдесятих.
Вони не помічали дощу і шукали чорниці, а мені тре було прогулятися до струмка і назад. А ще потрібно було якось пройти так, щоб ноги були чистими і залізти у намет, не забруднивши його.
Скриплячи зубами, висовуюся надвір. Блискавки просилися в об'єктив, але було не до того. Збоку щось бабахнуло і засвітилося. Це додало швидкості моїм невпевненим крокам і за кілька хвилин я додибав до струмка. Враження було таке, наче запхав ноги у холодильник. Тремтячи і клацаючи зубами, набрав води і пострибав назад. Потім згадав, що у намет потрібно залізти чистим, а йти доводилося болотом. Вирішив, що непогано би піти униз струмком, а потім піднятися на горбик травою. Так і зробив. Пальці на ногах одразу закрутилися у подвійні спіральки і обіцяли потім наснитися і висловитися. Залізаю у намет.

Витягли пляшечку з чорницями. Чекати до завтра на сніг зі сніжника не хотілося, тому вирішили спробувати їх зі згущеним молоком. Вийшло не дуже смачно, бо надто контрастно, однак відмовлятися від солодкого ніхто не хотів і за кілька хвилин чорниць не стало. Молока також.
Трохи вище за нас стояв ще один намет і біля нього догорало багаття. Богдан настрашив хлопців зі Львова ведмедем і вони відлякували звіра, як могли. Поспілкуватися хотілося, але велика вода відбивала бажання форсувати її.

23.00. Вечоріло, бо сідали незаряджені акумулятори у ліхтариках. Завтра потрібно було зробити 20 км спуску у Ділове, бо Наталка конче мусіла потрапити до Києва на роботу. Піднятися вирішили о 4 ранку. Господар сказав, що то для них не проблема (віддати нам черевики), бо вони прокидаються о 3-й ранку і йдуть доїти корів. Ми вимкнули ліхтарі і одразу прийшла ніч. Снилися Петрос, зима, літо, якийсь потік, гори бринзи та ріки молока. До ранку то все забулося, але так воно, мабуть, скоріш за все, і було.
Якщо бути чесним, то це просто ліричний відступ і теорія того, як воно мало би бути. Насправді ми не змогли заснути до самого ранку. Якщо трохи і подрімали, то чисто випадково. Бо страшенно все свербіло і пекло. Пекло від кропиви, свербіло від подряпин, незліченних мух, мошок та інших, не менш надокучливих повзаючих і літаючих створінь. Ноги створили у наметі свою фракцію і вимагали дебатів на тему доцільності продовження знущань з боку власників. Правда, їх ніхто не слухав, тому акція пройшла непоміченою, а на повторну у них не вистачило ресурсів. Петрос дався нелегко, але він того вартий. І нам вже хотілося, щоб була зима, сніг, а ми знову йшли до нього у гості.
Піднятися на Піп Іван зранку ми вже не могли, бо часу не було.

17 липня


04.00. Тре прокидатися. Організм відчайдушно опирається, але піддається. Тим більше, що ми і так не спимо. Потрібно йти униз. 20 км. А ще потрібно встигнути на автобус. Тому далі лежати не можна.
Потрібно забрати капці у пастухів. Вилажу з намета і повільно суну до хати. Холодно. А босим йти ще холодніше. Згадую, як нас попереджали, що на ніч пес стає особливо лютим.
Обережно проходжу повз його буду: хвостатий хропів.
Шкрябаю у двері. За дверима – одне сопіння. Там тепло. А я вже починаю замерзати.
Судячи з усього, або люди забули прокинутися о 3-й, або корови здали молоко самостійно. Однаково ніхто на моє шкрябання не зреагував.

04.15. Терпіння закінчується. Я вже потроху стукаю по дверях. За ними щось прицмокнуло і захропіло.

04.25. Гримаю кулаком у двері. Нарешті вони відчиняються. Мозкові півкулі, мабуть, вмикаються по черзі із невеликою затримкою. Тому очі, що дивилися на мене, бачили мене чітко, але що робити з цією інформацією – ще не знали. За кілька секунд ідентифікація відбулася, але мета моєї появи ще не була з’ясована. Аби не мучити людину, нагадую, що я за капцями. Двері закриваються. Потім відкриваються знову і мені вручають наші скороходи. Точнісінько у такому ж стані, у якому вони були здані учора на сушіння.

Облизуючись, дивлюся на буржуйку, яка учора була такою гарячою... Проте зараз вона геть охолола, тому і заздрити нічому.
Подумаєш, не висушили. Навколо так мокро, що за півгодини хотьби вони усе одно стали б такими самими. Трохи неприємний момент взування, але скільки того.
Пакуємо плєцаки, сушимо намет. Погода сьогодні, судячи з усього, буде така ж, як і учора. У Наталки починаються муки: Київ чи Піп Іван?

– Я собі не пробачу, якщо не піднімуся туди сьогодні.
Ясно. Значить, вниз ми не йдемо. Тобто йдемо, але пізніше. Спочатку піднімемося на вершину, а потім – побачимо.

5.20. Залишаємо Лисичу. Дрібні калюжі повмощувалися на дорозі і кожна показувала одне і те ж: нас. Сонце вже виходило на роботу і ми повільно йшли до нього.
По 8ранку. Добре, що пішли нагору. Було тепло, під ногами блищала роса у пахучих травах, унизу ще лежав туман, а Петросі ще досипала хмарка.

Туман і БерлебашкаПетросГоризонт


Дорогою особливо не поспішали, бо повернутися назад завжди встигнемо.
На підйомі біля потічка трохи посиділи і помилувалися природою.

9 з копійками. Вершина. Легенький вітерець, тепло, на небо налізли хмари. Мабуть, аби подивитися на нас. Унизу розлігся великий сніжник. Місцями він порядно почорнів, але з усього було видно, що швидко топитися він не збирається.

Стежка на Піп (непрацююча)Піп Іван (М)Кулуари


Мету було досягнуто. На вершину ми піднялися. Шкода, що не повним складом, але, мабуть, Ігор вже наздоганяв нас з Богдана. Наталка не втрачала надії встигнути у Франківську на київський потяг і склала собі зранку план-графік виходу на вершину. Щось, ніби, складалося, а щось ніби і - ні. Сидимо, нічого не робимо.
Вирішуємо прогулятися Попом Іваном.. Надія встигнути на потяг у Франківську зменшилася..

10. Налетіла хмара. Йдемо у тумані. Хотілося сфотографувати озерце, але його затягло.

Хмарки. Нічого не видно


Йшли ми швидко і скоро дійшли до 368 стовпчика. Стомився він трохи від довгих років стояння...
Тут Україна закінчується. Кордон повертає наліво, на північний схід. Але перед нами був невисокий Капул Ґрошилор і за ним піднімалася акуратна копичка із шапкою з жерепу. І дуже кортіло подивитися, що ж там. Не дуже переймаючись питаннями демаркації, ми вирішили трішки спуститися і подивитися. Стежка, анітрохи не міняючись у вигляді, спокійно спускалася з Попа Івана. Капул Ґрошилор нічим особливим не вирізнявся. Враження було таке, ніби це одна із передвершин Попа Івана, тому мозок не заносив його до власного списку досягнень. Стежка була добре протоптаною, тому повинна вивести до людей. А куди ж їй ще йти...

Невеличкий підйом


Внизу розкинулися полонина з купою колиб. Ходили люди, та до них було надто далеко, щоб вітатися.
Спустившись, ми потрапили у компанію биків. Справжніх, великих і з рогами. Ситуація була трохи напружена. Неподалік паслися корови і чомусь бики дивилися на нас надто підозріло, хоча ми ні на що не претендували. Їх було багато і вони нервували. Намагаючись не звертати на них уваги, ми компромісно обійшли їх по дузі з радіусом метрів 100.
Попереду була дуже акуратна з геометричної точки зору гірка і гарна дорога. Проте, ми не наважилися йти дорогою, щоб „аби не румунським боком”. Тому вирішуємо піднятися на вершину влоб, але з „українського” боку, щоб зайвий раз не потрапляти на очі цікавим.

11.00. Спочатку йти було неважко і ми піднімалися досить швидко. Проте, коли ми набрали висоту і нахил став місцями градусів 40, а часом і побільше, довелося шукати шляхи обходу. Їх не було. Перед носом був потужний підйом, а внизу – стрімкий схил. Ми йшли західним траверсом. Сонце сюди ще не дісталося, тому трава по пояс була абсолютно мокрою.
Місцями стежка зникала, потім з’являлася знову.

12.00. Перед самою вершиною шапочка із жерепу (так воно виглядало знизу) стала дрімучими хащами. Ми конспірувалися і тому далі йшли західним боком. Схил до непристойності збільшив кут, але, хапаючись за пучки трави і жереп, так-сяк можна було йти.

12.20. Вершина. Це був великий і рівний стадіон. Тільки тут не було ні гравців, а ні глядачів. Зате корови все тотально замінували.
Часу на подальші дослідження вже не було. Десь глибоко у душі жевріло сподівання, що от ми зараз перейдемо якийсь кілометр по рівному і там буде дорога на Ділове. Ну її ж не могло не бути, правда?
Спускаємося униз. Збоку стоїть якась табличка, де латинкою написано „Ripa Tabla”. Що б це значило? Вирішуємо, що то румуни поставили свого значка, бо українських немає узагалі, а орієнтуватися якось потрібно.

Ripa Tabla


Природа навколо була такою гарною, що хотілося йти і йти. Бо все було таким цікавим! І головне, що тут ще ні разу не були. Та й фото чомусь ніхто не показував з цих місць. А дарма.
За спуском був ще один маленький горбик. Ми на нього, звісно, вилізли також. Далі йти було нікуди. Горбик обривався і так люди не ходять.
Північний схил мав траверс, який переходив у дорогу і йшов кудись униз. Мабуть, до Ділового. Йдемо, бо вже далеко за полудень перевалило.
Дорога закінчувалася широкою просікою у лісі перед селом. Що за село – було невідомо, але то точно десь біля Ділового.
Йдемо у село. Насторожувала занадто гарна просіка. Нашо її так розчищати, якщо там тільки корів і водять?

13.30. Край лісу сидів чоловік у великому солом’яному брилі.
– Слава Ісу!
– Buna ziua.
13.32. Пройшли метрів сто.
– ???... Наталка, а чого він так відповів?
– А я знаю?...
Вирішили, що то ми або щось недочули, або над нами шуткують.
Далі у лісі була стежка була з шутру. Хтось дбайливо закрутив серпантин і посипав його камінням. Було доволі мокро, а стежкою можна було спускатися нормально.

Передчуття переростали у напруження. Залишався один маленький шматочок лісу – і ми у селі. Можна було роздивитися будинки.

14.00. Все. Час подивитися на мапу. Так, он йде дорога на Ділове. Все нормально. Значить, ми йдемо правильно. Тобто, ми вирішили, що то дорога на Ділове, бо вона була пряма, як і показано на мапі. Тобто, дорога від Лазу. Але ж вона не така вже і пряма, та й звідкіля тому Лазові взятися, якщо ми значно південніше і взагалі, ЛАЗ - за хребтом?
І що тут робить ота річка, що тече уздовж дороги?

А-а-а-а-а-а-а-..!!!!???!! Так ця річка – Томнатик!!!! І знаходимося ми біля присілку Красна-Вішеулуй, глибоко на румунській території. Оце так-так. Стежка.... Така гарна... А гірка з жерепом – то гора Ріпа. А до українського кордону йти не менше 5 км і ми „у вражому тилу”.
.

Спуск у присілок Красна Вішеулуй


Потрібно вибиратися назад. Так, як ми прийшли сюди, назад йти важкувато, може є якийсь інший шлях навпростець, через хребти. Беру ноги в руки і йду нагору до того чоловіка, якого ми зустріли. Він вже пішов... Шкода. У кого тепер запитаєш...

Тут, бачу, як нагорі йдуть двоє хлопців з конячкою. Ну, цих точно потрібно наздогнати. Йдуть вони явно з хрябчика униз, тільки не у нашому напрямкові, тому потрібно поспішати, щоб їх наздогнати. Кілька секунд – і їх вже немає. Ну що ж це таке!
Ага, знову з’явилися, тільки йдуть уже в інший бік. Секунд за двадцять знову поміняли напрямок. Їм шо, робити нічого?
А, так то вони серпантином спускаються. Причому назустріч нам. Однак це я зрозумів пізніше, а тимчасом продовжував бігти нагору. Наплічник давно кинув, бо з ним важко було бігти. Знайшов у лісі якогось двометрового дрючка і, спираючись на нього, стрибав назустріч людям.

– Слава Ісусові!
–.......
Ясно..
– Hello!
–....... .
Ясно....
Протяг руку, аби потиснути. Протягнули також свої. Це вже легше. Контакт, можна вважати, встановлено.
Думаю, як би то запитатися, як краще йти на Україну. Стежка униз йде, але як румунською „стежка”? Вирішив піти від зворотнього. Показав рукою на село і запитав, чи то – Україна. Хлопці витріщили очі:

– Украіна – но! Украіна – типу он де, і показують рукою на 90 градусів на північ. Ну ми то і самі знали. Словом, як прийшли, так і потрібно було повертатися. Подякував, розійшлися.
Робимо ще одну невдалу спробу спуститися уздовж русла якогось висохлого струмка, але залазимо у таку хащу, що краще вже йти горбами.
Доходимо до вже знайомої таблички. Пити хочеться – жах. Тільки води немає. Дійти до потоку нам не дозволили наші обрізані знання румунської мови і вилізти з ними з лісу ми не наважилися.
Дорогою бачили невеличку калюжку, але стати рогатим (козлятком) не хотілося, тому довелося продовжувати абстрагуватися.

Лізти назад на Ріпу не дуже хочеться. Пробуємо обійти її, не набираючи висоти. Зробити це важко, бо часом схил знову сягає 40 градусів. Унизу спокусливо шумить струмок. Але до нього потрібно скинути метрів 300. Але і пити хочеться і поїсти пора вже. Йдемо до струмка. Чіпляємося руками за траву і потроху спускаємося. Часом виходимо на стежку, але вона знову ховається, щоб з’явитися за кілька десятків метрів нижче. Найкраще спуск вдавався, якщо на шляху траплялися дерева. Тоді об них можна було гальмувати. А коли дерев не було – ми сідали і їхали. Добре, що трава м’яка була.

15.40. Знову дощ. Так кожний день. За півгодини добралися до смуги лісу. Там йти стало легше, але спуск усе одно був дуже стрімкий.
16.00. Фуф. Спустилися... Вода-а-а-а!!! Ура. Почуваюся верблюдом, що законектився до океану. Шоколад та печиво з водою смачніші за все на світі.

16.45. Час йти. Поволі піднімаємося і йдемо далі.
Навколо пасуться коні та корови.
– Ходь сюда!
– Уррра! Наші! – поблизу стояв дідуля і запрошував зайти до його колиби.
– Ходь сюда!
Все, можна розслабитися – Україна.
Підходимо.
– Марш!
Отетеріло дивимося на діда. Ти ж нас щойно кликав, а тепер „марш”?!
Обертаюся назад і бачу позад себе невеличке телятко, яке шкірить зуби і думає: „тут вкусити чи пізнішне?”
Песик, зачувши голос господаря, привітно замахав хвостом і далі поводився спокійно.

– Слава Ісусові Христові!
– ..... Я є роман. Я по українськи нє понімать.
А, так он що... Немає ще України. В тилу ми...
– Ходь сюда. – показує рукою на хату. Власне, хатою ту конструкцію назвати було важко. Вона складалася з паркана і трьох стін з дахом.
Ми зрозуміли, що зараз будуть пригощати, тому відмовитися було би чистим свинством.
Дідо знав українською мовою десяток слів, ми румунською – до п’яти на двох, але в купі то було вже п’ятнадцять, тому за кілька хвилин ми вже майже конструктивно спілкувалися.
Нелегали достеменно з’ясували, що вони ще точно в Румунії і що їм тут явно раді. Принаймі, цей пастух. Видно, небагато людей приходять до нього сюди. А тут аж цілих двоє, та ще й іноземців!
На столі з’явилася бринза, мамалиґа, цибуля і смачнючий хліб. Що нам ще потрібно було. Але „ще” з’явитися на забарилося і не встигли ми і оком змигнути, як калафішники вже були наповнені. Момент складний, міжнародний можна сказати, тому відмовитися не можна було. Троха пригубивши, приходжу до висновку, що не зашкодить (взагалі-то я до того майже байдужий... принаймі, так думаю). Напиток був першокласний.

Розмова капала, ми засвоювали нові слова і вже могли сказати, що хотіли йти уздовж „апи”, на шо отримали, що вона нас привела би не на „граніцу”, а у місто Красна Вішеулуй, дуже далеко від кордону, що було би погано. Діда звали Коша Георге. І було йому майже 80 років, у що вірилося важко, бо виглядав він міцно. Коша бачив, як ми зраня форсували Ріпу "українським боком", тому вирішив, шо ми з України. Ось звідки взялося "ходь сюда!"

Наталка з Коша ҐеорґеТасік з румунським собакою. Не вкусив


Спробували дізнатися, що означає Ripa Tabla. Тут наших знань виявилося трішки замало. Ріпа – то зрозуміло, що гора так називається. А от табла – то або хата, або полонина. Коша казав, що є чотири табли у цьому районі. Але поблизу Ріпи є 4 полонини і на кожній стоїть колиба. Уточнити, чи то колиба, чи ціла полонина, не вдалося, бо кожного разу дідо робив пальцем коло навколо себе і в підсумку тицяв на колибу. Мабуть, скоріш таки полонина... з колибою.

Він потрошку підливав. Видно, що замучився тут наодинці. А нам розслаблятися на можна було, бо ми пам’ятали, що трохи не вдома. Від четвертої довелося відмовитися. Намагалися пояснити, що завершувати на парній чарці не гарно, а після п’ятої тре буде вже танці. Не знаю, що він з того зрозумів, але приготував нам у подарунок величезну головку бринзи. Ми, попорпавшись у плєцаку, знайшли там новий дощовик, який був одразу ж подарований у відповідь. Коша трохи встидався його брати. Казав, що то він від щирого серця (ми ніц не розуміли, але думали, що він так говорив), а ми переконували його, що і ми також і з такими ж намірами.

Хитро підморгуючи, Коша дістав ще одну пляшчинку, у якій був абсент. Де він його дістав – невідомо. Мабуть, подарували іноземні туристи. Він показував нам фото, на якому були двоє чехів і він.
На це ми вже не наважилися, файно дякували і почали збиратися додому.
Залишалося визначитися, якою дорогою йти: повертатися на Ріпу і йти верхом чи брати Попа влоб від потоку Явореу, де ми зараз і перебували.

З цим виникли проблеми. На питання, як саме краще йти на Україну, Коша відповідав, показуючи пальцем по уявних верхах: „Ріпа табла, Поп Іван, Шербан, Полонинкум, Прелуку, Валя Вішеулуй”.
Така відповідь нас не дуже влаштовувала, тому попросили детальніше. Отримали таку ж саму. По нас було видно, що ми не дуже зрозуміли, тому Ґеорґе взяв шматок паперу і намалював на ньому мапу. То була лінія, на якій зарубками від позначив згадані орієнтири. Забезпечивши нас таким чином, він ще довго дивився нас услід, коли ми піднімалися нагору. А ми абсолютно не були певні того, що йдемо правильно, однак вирішили, що коли неправильно, то він нам крикне. Гостинний румун мовчав, значить ми йшли додому. Здається, він думав, що ми підемо у Валя Вішеулуй, бо офіційно перейти (переїхати потягом) кордон можна тільки там. Тому таким довгим був список :). Ми вирішили обмежитися позначкою „Поп Іван” і вважати там, що ми вже дома.

Мапа кордону. Автор: Коша Ґеорґе


Гримучий напиток Коша був чудотворний. Ми набрали близько 800 м висоти без жодної зупинки. Йшли просто наввипередки. Дорогою бачили кістки, розкидані як конструктор, і потрощений череп. Мабуть, ведмідь тут пазл розбирав.

Полонина RipaЧерепг. Ріпа. Румунія


19.50. Вершина Попа Івана. Отак. Двічі за день. Це не планувалося, але вийшло справді цікаво.

ЖербаньВечір на Попі Івані


Десь за годину ми були на Лисичій. Далі ми вже не йшли - ми повільно переставляли ноги. Викинути дрючка – то була погана ідея, бо на трьох іти легше, аніж на двох – заносить менше. Ноги спочатку боліли, а потім взагалі відключилися і йшли самі по собі. То вже була 15 година, відколи ми ходили. До Лаза були ще дві години. Ми пробували рахувати повороти серпантину, казали собі, що от-от і буде колиба. Але її все не було і не було. Кожен шурхіт у лісі нам видавався за потічок біля Лаза, але то був не він. І взагалі, пішов дощ і тих потічків стало незліченно. Пробували то вмикати світло, то вимикали, але йти було однаково важко.

23.50. Дійшли. Колиба. Люди. Вогонь. Точно Україна.
Мріялося про те, шо колибу ми „хакнемо”, бо вже вміли. Однак, там вже були люди, то ж ми зраділи, що не доведеться робити зайву роботу. Крім того, сил на те вже не було.
– Пустите переночувати?
– Та у нас місця у наметах немає зайвого.
Тут ми помітили, що колиба зачинена і то тільки плєцаки стоять на веранді, а народ – у наметах.
Шкода... А ми промокли, як хлющі. Мріялося про сухе, але не склалося.

Сидимо у траві.
– Наталка...
– А..
– Намет ставимо?...
– Нє...
Нам запропонували чаю з трав. Він трохи захолов, але ми назбирали патичків і вогонь ще сказав кілька своїх слів.

Не було більшого задоволення, ніж зняти мокрі черевики. Це був рай. Вже почався наступний день, а ми ще сиділи біля вогню, гріли пальці на ногах (п’яти у цей час були цілковито холодні, бо вогонь вже згасав) і, здається, вже не думали. Ні про що. Наталчині ноги, за її словами, "дико побилися об каміння і порозпухали". Мої ж взагалі плюнули на власника і ображено займалися медитацією. Важко було згадати, коли ми востаннє спали, але день, направду, пройшов цікаво.
Намет, таки, потім поставили.
Зранку було купання у Білому, Ділове, Франківськ і добрий шофер зглянувся над Наталкою і забрав її до Києва.
А дома на столі з’явився великий шматок румунської бринзи і у кишені лежав клаптик паперу з адресою Коша Ґеорґе і намальована ним мапа кордону.

Мапа походу (523 Кб)

Маршрут походу (523 Кб)

 

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Юрко повідомив(-ла) 17.04.2015 13:04
Ото кумедно це читати через 10 років ))) Якби не Едуард з картою Ґеорґе на тревелі, так бим і не втрафив на сей репорт. Досі все чув усно ) Фист )
katolik повідомив(-ла) 25.09.2008 14:36
Слава Ісусу Христу! - Слава Україні!
Дуже гарний і вельми цікавий у Вас вийшов маршрут та пригода, але дуже шкода, що Ви не прихопили з собою відеокамеру. Ви могли б поділитися з нами відеороликом цієї, чудової мандрівки.
З повагою і благословенням сл.Б. Андрій.
Ed.ua повідомив(-ла) 04.08.2008 13:41
"12.15 ...поруч – вмурована у схил кам’яна споруда, мабуть, ще часів війни"- це низ згорівшого будинку, що був при зеленому питомнику
Tasic повідомив(-ла) 07.03.2007 08:01
до всіх: друзі, нам просто пощастило, не будуйте теорії про те, які вони - румунські прикордонники :)
якщо з візою - дуже привітні, а без неї - не варто пробувати, тим більше, що віза безкоштовна. У випадку порушення кордону (якщо зловлять), зі слів діловецького прикордонника, порушника після розбирання і тяганини (хоча пику можуть і не побити одразу) передають у Мукачево, де виписується квитанція за порушення - 800 грн на той час
orgun повідомив(-ла) 06.03.2007 21:14
В Марморосах, звичайно:))
orgun повідомив(-ла) 06.03.2007 21:12
Класно сходили, молодці! Дуже вразило, що гарні дівчата теж можуть. Бував на Мараморосах, але в Румунію спуститись не наважились. От, зацікавило, наскільки прикордонники "шаленіють"? Колись було нормально, а судячи із цього репорту, вже й не знаю. Хто б підказав?
Миkола повідомив(-ла) 19.02.2007 00:30
Оце так!!! Я все збираюсь репорт написати, вже й забувати почав. Ми півтора роки тому (вже...) там само, хоч не так далеко, але блуданули. Спогадів було... особливо коли на Неньку вертались, про те як прикордонники люблять порушників. Як саме наші - ми бачили, як румунські - розповідали.
Вдалих подорожей!
Tasic повідомив(-ла) 02.02.2007 15:19
2 renat-17: на румунському боці ми йшли не стежками, а дорогами. Причому, вони у доброму стані та ще й спускаються у село. Так шо контрабандистам там робити нічого :)
А румуни звикли до іноземців (як виявилося за кілька місяців, коли ми поїхали з візами), тому підозр ми у них не викликали
Shteel повідомив(-ла) 02.02.2007 13:48
2 renat-17, цими стежками контрабандисти мабуть тільки те й роблять що блукають...:-) сенсу їм не має там переходити... попадуться точно!
а стосовна вовка. так там вони бувають... на НР мі піднімалися на вершину по хребту, так на ньому якраз по кордону через вершину, а потомі в потрібному місці(!!!!) не порушуючи кордон вели до прик. слідсмуги свіжі сліди вовка-одинака ... а потімд десь з дозорки вони зійшли...
renat-17 повідомив(-ла) 01.02.2007 22:52
Цими стежками, мабуть, контрабандисти блукають. Краще вже вовка зустріти ніж їх. З вовком хоч можна домовитись.
Shteel повідомив(-ла) 30.01.2007 12:11
2 Tasic: ого... я думав сліди занесе снігом... справа в тому що ми 29.12 вийшли з Ділового. піднялися на Лисичу... там у вівчарскій граджі переночували. Наступного дня, тобто 30.12 ми вийшли на Берлебашку, потім по хребту пішли на Петрос і піднялися на гребінь. назад йшли траверсом трошки вище дороги, що веде від п. Квасни до п. Лисича щоб не набирати висоту знову в районі Берлебашки. вишли до дороги та повернулися в граджу. 31.12 вранці ми вирушили на Поп-Іван.
Планували прости його спуситится на "дозорку" та дійти до "пікєта" (прик. база :-), пиблизно 388 прик стовб.) на ділі дійшли до 379 стовбчика, переночували та зустріли Новий Рік "ніде", тобто в прямому розумінні між румунським та українським прик.стовбчиками :-). а вже 1.01 дійшли до 382 стовбчина та спустилися по хребту-полонині Маскорут до потока Квасни на прийшли на Богдан.Компаня, що була на Лисичій ( з climber'ом) вони носували у вівчарській граджі, чи у новій хатинці, що стоіть трохи вища за граджу та у бік Петроса?
якщо ж ви ночували у Граджі, то мою для вас питання. чи не бачили ви там коричневого шкіряного паска з одного кінця з вирізаною диркою? він мав оріентовно лежати десь на одному з ліжок? А в яких числах там були?
Tasic повідомив(-ла) 29.01.2007 20:46
2 Shteel: тепер ми знаємо (з white та DarkOne), чиї то сліди були 31 грудня попід Берлебашкою у бік Петроса. Сліди йшли трохи вище, ніж дорога. Зараз зрозуміло, чому сліди йшли верхом - бо Вам не було сенсу скидати висоту. Ми у той час йшли з Петроса (з Богдана, через Радомир). На Лисичій була компанія львів'ян з climber'ом, яка нас відігріла, та ще й фейєрверк влаштувала на честь НР. Було чудово! (до львівських друзів: горілка з тмином - смачно і пахуче!). Так от, вони казали, що то не їхні сліди. Мабуть, ми з Вами розминулися на день. Ну а ще за кілька днів тим же маршрутом з Богдана пройшли Нотика з Дідьком. Зимовий Петрос М з Радомира - це щось!
Ed.ua повідомив(-ла) 29.01.2007 18:27
Tasiс, ну признайся, цей чудовий репорт не під впливом зеленого напитку писався?
Ну і дай боже здоровля та довгіх літ Коші Ґеорґе і аби дочекатись йому повторного візиту (уже офіційного) Notykи і Tasiса щоб всеж таки почастувати того зілля-абсента, розпити так би мовити "пляшечку дружби".
Shteel повідомив(-ла) 29.01.2007 17:29
прикольно.. молодці... но поблукали ви досить суттєво... внесу деякі ясності. особливо в районі 7-9-го гонтів. спробую внести деякі роз'яснення, виходячи з того, що це мої улюблені місця і я кожного року там буваю...(цього року на Новий Рік теж там був. маршрут: Ділове-Лисича-Берлебашка-Петрос-Лисича-Піп-Іван-38 2прик.стовб.-Маслокрут-Богдан). так ось:
1. з цих трьох вершин (Піп-Іван, Петрос, Берлебашка) Петрос найскладнішою (ви це мабудь вже й так зрозуміли), тому що вона скалиста та вся у хащах... але вона того коштує... і вона тільки на карті здається такою собі вершинкою... а насправді ... ви самі це бачили...
2. в районі там де ви блукали (7-9 гонти) є джерело з сіроводородною водою... я не пам'ятаю де саме, тому що пиз нього дуже давно... після цьго дороги на Петрос та п. Квасни трохи помінялися, і малим я був тоді. Величезна каменюка ржавометалевого кольору говорить якраз про це... десь там втому райні воно й знаходиться...
3. п. Лисича. В тій граджі живуть литом вівчарі... Богдан - сумніваюся що це був він... взагаілвін дуже привітна людина грає на сопілці, чим веселить різних туристів... останні два сезони там випасає корів пан Василь. а перед ним одне літо був ще хтось, а ось перед цим вівчерем постійно на полонині літом був Богдан... не високий чорнявий, з усіх вівчарів в мене про нього залишилося дуже приємне враження. і молока дасть... і поговорить... на відміну від Василя - в нього влітку 2006 молоко прийшлося купувати...
4. довгенько щось піднімалися в Лисичої на вершину... хоча там є на що подивитися і хочеться просто стояти та милуватися...
5. Доста фано буканули на румунську територію... не ви перші.... величезна більшість туди заходять/заблукують... оріентир:
368 стовбчик... трошки по хребту від нього в напрімку майже схід з невеличким нахилом на павденний схід йде кордон... якраз вниз по схилу... там стоїть 369 прикордонний стовбчик. його майже завжди добре видно...(за вийнятком сильних туманів). від нього починається дорога. Це кордон. так звана "дозорка". Колишня КСС (Контрольно-слідова смуга).щоб не заблукати треба після 368-го добре дивитися і не прогавити стовбчик та не піти далі по хребту в Румунію(що ви власне й зробили, тільки навпаки, тобто пішли в Румунію :-)) Добре блуканули....
5. Стосовно прогулятися Поп-Іваном. Було б дуже класно після вершини пройти метрів 300 далі по хребту і спіститись вниз в цирк до озера. там покупатися... всю втому як рукою знимає. причому спускаючись ще й на сніку покаталися та в сніжки пограли б. Опісля від озера траверсом під вершиною по циркам під вершиною повернутися до дороги (це та дорога, по якій ви йшли перед самим серпантином, піднімаючись на гребінь вершини, з лисичок.)...

А взагалі молодці.... блукаючи добре кілометрів накрутили... :-)
Astrik повідомив(-ла) 23.01.2007 20:38
То Алех. З 2001р на Петросі не бачив хреста. А ямка є практично на всіх вершинах де стоїть тріанг. Наскільки мені відомо то методика точного виставлення тріанга, чи щось в цьому роді...
Alex повідомив(-ла) 23.01.2007 16:00
На Петросі здається хрест колись стояв. Мабуть коли тріанг ставили - знесли, а ямка відтоді залишилась.

lysyj повідомив(-ла) 22.01.2007 18:12
молодці, народ! знову хочеться туди. ))
vassia повідомив(-ла) 22.01.2007 17:14
Йо !!!!! жи бувісь на ПопІ два рази в єден день......Файно !!!!
Astrik повідомив(-ла) 21.01.2007 19:12
Четвертий раз читаю, і все ніяк не надоїсть. По секрету, той репорт був готовий більше півроку назад. Автор приватно прислав мені цей репорт вже також більше пів року тому. Тому з цим репортом знайомий досить давно. Але і зараз читаючи його мені не нудно його читати. Досить природньо описано пригоди, часом себе уявляєш на місці мандрівників, тобто розповідь повністю захоплює мою уяву. А що ще потрібно для хорошої розповіді, що-би вона була цікава.
Фотографії. Хоч серед фотографій, на мій погляд, і немає шедеврів, але ті фото, що представив автор досить точно відображають суть динаміку і дух походу. Це швидше документальне фото, а ще точніше фото щоденник.
Моя думка про репорт- гуд, вурі гуд. Так тримати...


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::