Операція „Марморосса”

Спецназ за алфавітом: Ярослав Гірняк (yhirnyak), Марина Гостік (kadzzzuko), Віталій Горєлов (Tasic), Ольга Кальбус, Євген Науменко (nevi), Наталка Рудь (Notyka)

Більшість подій, описаних тут, вигадані. Дати, цифри та імена не мають нічого спільного із реальністю. Орфографічні, орфоепічні та стилістичні помилки введені спеціально з метою заплутування читата

7 травня 2005 р.

8.22. Київський потяг весело свиснув і прибув на 2 платформу згідно із графіком. Одразу стало людно.

Легенький вітерець розвівав волосся столичних агенток – Марини та Наталки, що приїхали до Станіслава із таємним завданням. Сонний Львів не помітив зникнення городянки Олі, шо на похмурому світанні зайшла до теплого вагона.
На залізничному вокзалі, навпроти виходу, маскуючись під термометром, дивилися у небо ми з Євгеном і Славіком.
Станіславське сонце ховалося за великою хмарою і робило вигляд, що абсолютно не цікавиться прибулими.

Команда зібралася у повному складі. Ще крок до відпочинку! Так можна було подумати, дивлячись на наші скромні обличчя. І тільки папірець в одному із паспортів виказував справжню причину зустрічі.
„Дозвіл...” і „прикордонна смуга” - на маленькому клаптикові газетного паперу було старанно виписано імена шістьох осіб, людей без вад і звичок, без вподобань і пристрастей. Вони були справжніми професіоналами і йшли виконувати директиву – справу без компромісів і права на співчуття.

Наталчині лижі і сноублейди Олі викликали у перехожих спогади і щиру заздрість, от тільки GPS на Євгеновому плечі якось не вписувався у загальну картину свята матрасів. Марина трималася спокійно, а мій мозок дешифрував отриману від Жені о 04:32:26 ранку секретну смс-ку: „Ne zabud pro moju tarilku”. Що він мав на увазі під „тарілкою” і як йому помститися за недоспану годину? Проте, до закінчення операції особисте – табу. А поки десь високо над головами кружляли супутники і Славік поглядом гірського орла вивчав натовп.

8.30. Змінюємо дислокацію і здійснюємо посадку на рейс „Івано-Франківськ-Мукачеве”. Квитків не купуємо. Водії зазвичай не пам’ятають тих, хто платить гроші, проте добре ідентифікують тих, хто показує квитки. Це травмує їхні ніжні душі і вносить сум’яття у гаманці.
8.45. Приймаємо їжу.

9.00. Ікарус залишає населений пункт і ми набираємо швидкість. Скоро зникають вулиці міста, що прокидається, і ми мчимо до мети.
9.20. Мозок розвідника не може не працювати. Марина згадує загадку, привезену у дитинстві із японської спецшколи. На рисунку зображено симетричний відносно вертикальної осі автобус із десятьма самураями. Під колесами – абсолютно рівне покриття. Питання в тому, у який бік їде автобус. Загадка – непроста, розрахована на дитячий інтелект, тому у салоні відшукуються цивільні з дітьми і їхнім малятам повторюється задача. На питання „куди?” дівчинка дає просту відповідь: „у дурку”.

9.30. Після такого вступу нас вже ніхто не сприймає усерйоз і ми без страху дістаємо мапи.

9.40. Позаду залишилася Надвірна. Скоро Делятин. Дрімаємо перед завданням і тільки Наталка відчуває якийсь внутрішній неспокій. Як справжній агент, вона як кішка перебирається до водія, аби в разі чого прикрити команду. Пепелац зупиняється у Делятині для прийому чатланів. За кілька хвилин після відправлення телефонує агент Нотика. Питання „А ви вже їдете?” доводить мозок до кипіння – потрібно переконатися самому. Наївні пасажири кажуть, що дівчина відстала і хихотять, коли кажу, що нічого страшного – бо то не вперше. Звідки їм знати, скільки разів Наталка кидалася у бій, рятуючи своїх колег. Дійсно, її немає.

Що ж там?! Наступний дзвінок приносить спокій: „я вже сідаю у маршрутку”. Значить, справу вирішено. Нам залишається тільки здогадуватися, що трапилося. Мабуть, лиш вітер бачив те безлюдне місце і вже ніхто не зможе розказати, яка небезпека чатувала на нас.
Десь по 10-й. Яремче. Потрібно дочекатися Наталки. Славік біжить за стратегічним морозивом, шо продається під прикриттям горіхового. Шофер загіпнотизований – стара шпигунська штучка– і погоджується почекати з півгодини.

Десь по 10-й + 15 хв. До нас підходить агент контррозвідки Бабуся. В руках у неї – дрючок і вона явно не налаштована на конструктив.
Бабуся каже „Христос Воскрес!”. Ми чемно відповідаємо „Воістину воскрес!”. Бабуся розчаровано опускає очі і сумно зітхає: „А я думала – кацапи...”.
Контакт не відбувся. Агент поспіхом ховається за іншим автобусом з надією зробити свою роботу хоча би до обіду.
Ми дивилися їй услід і любили її – старенького патріота з дрючком.

Кілька разів радісно підстрибуємо, дивлячись на свіжі маршрутки, але Наталки ніде нема. Тимчасом шофер почав виходити з-під контролю і вимагати від нас порядку. Нащастя, повторно застосовувати гіпноз не довелося. Щасливо посміхаючись, відкрилися двері чергового транспортного засобу і перед нами постала Нотика, ціла і неушкоджена.
Чомусь соромлячись і дивлячись на асфальт, вона стройовим кроком з відданням честі наліво підійшла до нас. Висловлюємо скупу радість і продовжуємо маршрут.
Їхати ще чимало. Це тільки половина шляху цивільною територією, а пригоди до нас вже липнуть.

Далі нічого особливого не відбувається. Десь біля Микуличина перевернулася фіра і з десяток чоловіків дають поради, як її поставити на ноги. Автобус зупиняється. Боячись, аби Наталка не пішла рятувати ситуацію і знову не відстала, домовляємося, що Євген дивиться у праве вікно, а я – у ліве. Славік каже, шо про всяк випадок дивитиметься ззаду автобуса – також варіант.
Економимо енергію, вивчаємо мапи, ще раз обговорюємо варіанти штурму і відступу. Час спливає швидко.

12.40. Виходимо перед Раховом на повороті біля знаку „Богдан 12”. Поруч автозаправка, хмарно і соваються сонні цигани.
Ранок мав би вже переходити у день, але йому ліньки. Бризкає краплями дощик, скоро це йому набридає і вітер знову ганяє порох на асфальті.
Чекаємо на транспортні засоби. Автобус з Рахова мав би виїхати о 13.40. Тільки до нього ще далеко. Добрий таксист пропонує за 40 грн./ходка довести туди. Впирається, що візьме шісткою шестеро чоловік і себе за один раз. Потім добрішає і каже, що відвезе за 2 ходки. За 80 грн – тепер ми впираємося.

Підходять смагляві дітлахи.
– Дядьку, гривню дай!
– А тобі не забагато?
– Йой, дядьку, я така сарака, біднєтко...
Вручаємо копійки. На кілька хвилин хлопці вгамовуються, але скоро приходять інші.
– А ви у Богдан йдете? Ой, там такі люди, ой...
З’являється румун років тридцяти п’яти.
– У Богдан? Ви туди уже сєгодня не доїдете. Дайте телєфона, я батькові подзвоню, він вас забере за 50 грн.
Даємо. Дзвонить. Розмовляє румунською. З того розуміємо тіко слово „туристи”. Мабуть, то про нас. Каже, шо скоро приїде – 5 км. Чекаємо.
Знову з’являються циганчуки. Один каже:
– Дядьку, а його тато – молдаван. Я би йому не вірив. Гривню дай, а?!
Проходять гуцули. Кажуть:
– Ой, ви з тими румунами і циганами будете мати.
Цигансько-гуцульсько-румунський інтернаціонал триває хвилин тридцять з постійною зміною дійових осіб, що катають один на одного ту ж саму бочку. Циганчуки пародують індійські серіали. Один, навіть, робить колесо.

Кілька разів дорогою їдуть вантажівки. Вони нам підходять, але будуть зупинятися біля кожного слупа (розвозять продукти), тому ми не облизуємося.
Нарешті, з’являється убитий часом і шляхами Raf . Пакуємося. Дорога не така вже і страшна (куди їй до дзембронської), та своя сорочка, звісно, ближча і водій постійно скаржиться.
Їдемо уздовж Білої Тиси. Дістаємо яблука. Гриземо. Славік їде поруч з водієм, тому доступ до харчових запасів у нього обмежений.

Невдовзі зупиняємося на заставі. Як завжди, болото, як завжди, сірі ворота і, як завжди, запах свободи.
Нас вже зустрічають. Виходить лейтенант С., з яким ми познайомилися ще 2 роки тому на секретному завданні, що проводилося разом із тернопільськими колегами на Межипотоках. Затягаємо речі на заставу. Відбувається невеликий обмін досвідом. Передаємо подарунка від Центра – мапу підконтрольної території застави Літер АБ формату А1.
Прикордонна вівчарка носить шифроване ім’я – Стюардеса.
Оформляємо перепустку – чиста формальність, кидаємо плєцаки на плечі – звичайні туристи. Але на поясах вже повисли рації, увімкнуто супутниковий навігаційний пристрій, обличчя стали серйозними – ми на завданні.

Переходимо через місток, усіляко намагаючись розхитати його – потрібно постійно тренуватися, навіть на роботі. Далі можна йти, різко набираючи висоту – так ходять прикордонники. Проте ми повинні поводити себе як люди, що вперше пішли у гори. Тому йдемо селом і, тільки дійшовши до Квасного, повертаємо нагору. Дорога йде серпантином, ми зберігаємо тишу. Організми прогріваються. Йти стає легше. За кілька хвилин село закінчується і ми можемо почати перекидатися словами.
Виходимо на гору. Звідси відкривається стратегічний вид на село. Воно розкинулося уздовж Тиси, в яку впадають потоки Квасний та Вовчий.

15.06. На горбі бачимо два ретранслятори. Той, шо нижче – прикордонний, інший – київстарівський. Трохи далі стоїть перша на шляху колиба. Ми мали намір здійснити у ній прийом їжі, але поруч із хатою з’явився димок – зайнято. Проходимо повз господарку, але залишитися непоміченими не вдається. Метрів за двадцять від нас пораються старший чоловік із дружиною (мабуть, з дружиною – за браком часу точніше це ми не змогли встановити).
Чоловік питається, куди ми йдемо. Простакувато відповідаємо, що на Попа. Каже, що там багато ведмедів. Пропонує не йти. Бабця каже, що він шуткує. Ми то знаємо і впевнено крокуємо далі.
Десь ми їх вже бачили. Тільки де...Скільки вже позаду пройдених кілометрів, скільки населених пунктів, скільки облич – знайомих і незнайомих. Так, стоп. Не можна розслаблятися. Кожен, кого зустрінемо – потенційний ворог. За кожною смерекою може чатувати небезпека. І тільки коли прийде ніч і ми будемо у надійному місці, ми на мить закриємо очі і скажемо собі: спати не можна... спати не можна...

А поки йдемо далі. Кордон наближається. До нього 15 км. Далі вже нікому буде про нас турбуватися. Зараз ще можна відмовитися. Можна ганебно повернутися назад і ніколи більше не дивитися собі у вічі у дзеркалі, коли бриєшся чи наносиш помаду. Можна сказати, що ведмеді дізналися про наш намір і всіляко намагалися перешкодити здійснити план. Але то не про нас.
Відстань зменшується із кожним кроком.
Моросить легенький дощ. Самопочуття у нормі, проте у деяких годинників не спостерігається рух стрілок. Це поганий знак. Ага, все нормально – у них узагалі немає стрілок.

16.50. Зупиняємося для короткого відпочинку. Можна перекусити. То неправда, що військові не їдять. І зовсім казка, що спеціальні агенти харчуються з тюбиків. Як звичайні люди, ми гриземо шматки хліба і ковбасу, нарізану кружальцями. Декому, навіть дістається половинка огірочка. У звіті не вказують таких дрібниць, але коли ти сподіваєшся на якусь енну дробову частинку, а отримуєш цілу, можливо, навіть більшу половинку – то зміцнює віру у життя і викликає бажання зробити щось героїчне (прості подвиги не входять до нашої компетенції), бо хто його знає, що буде завтра... Таке життя розвідника...

17.00. Йдемо далі. Згодом виникає потреба поповнити запас рідини в організмах. Десь тут було джерело. Пам’ять працює чітко і зір ідентифікує місце. Метрами п’ятдесятьма нижче за дорогу відшукуємо чималенький зруб. Перед ним у лісі – загорода для овець. Вівчарі тут з’являться ще нескоро. То ж ми можемо спокійно спуститися до води і не викликати зайвих питань. Йдемо удвох з Наталкою. Так безпечніше. Інші у цей час роблять вигляд, ніби вони відпочивають.

17.05. Джерело ще не має сили. Мусимо всіляко викручуватися, аби набрати води у пляшки.
17.30. Запас поповнено. Йдемо нагору. І тут ніби струмом б’є. Яскравий спалах в очах: згадується минуле літо. Ще кілька метрів угору – так і є: жолоб і тоненька цівка води. Марно втрачено не менше 20 хвилин. Можна було без зусиль отримати стільки води, скільки потрібно. Проте, нехай. Друзі відпочили, а це – головне.

17.35. Пішкаримо далі. Дорога вперто піднімається догори і з такою ж непереборною впертістю опускається донизу. Йдемо по синусоїді, постійно набираючи висоту. Можна спокійно розмовляти. З’являються перші снігові плямки. Температура повільно, але впевнено, опускається. Весна ще не встигла направити зимовий розгардіяш у цьому глухому закапелку.
18.06. Полонина. Конструкції з дощок непридатні для відпочинку особового складу, тому зупиняємося і відпочиваємо на свіжому повітрі. Тимчасом Наталка встигає виміряти глибину однієї калюжі. Остання виявляється непридатною для перебування людської ноги, але то мало когось хвилює, бо і так моросить.

Поруч височать махіни Петроса Мармурового та Попа Івана – суцільний спокій. Так само незворушно вони зустрічали нас минулого року, так само тихо було тут позаминулого. Свідки повідомляють, що за останню тисячу років тут узагалі мало що змінилося. Смереки не зрадили свого кольору, вода по-старому тече з гір униз, сонце наповнює ліси життям і повсюдно улітку пасуться вівці.
Якийсь час стоїмо, вдихаємо на повні груди цілюще гірське повітря. Це явне відхилення від правил, бо насолода викликає залежність, а залежність – це слабкість. Проте невідомо, що нас чекає завтра, тому ми закриваємо очі на правила.
Час не спить, а нам потрібно дістатися до бази на кордоні і влаштуватися на ночівлю, тому йдемо далі.

18.56. Полонина Заяча. Скоро сніжники об’єднаються у снігову бригаду і зовсім скоро стануть суцільним простирадлом.
Унизу – хата. Констатуємо відсутність засобів для комфортної ночівлі, тому мотивація залишатися тут зникає, так і не з’явившись. Ми фотографуємо крокуси з підсніжниками, Наталку на крокусах з підсніжниками, нейтралізуємо зайвий пакет із сушкою, додаємо у шлунки трохи води, приєднуємо ноги до рук і повземо далі.
Ще хвилин сорок – і буде кордон. Обстановка поки спокійна. Ніякого підозрілого руху не спостерігаємо. З Центром на зв’язок не виходимо, аби не виявити своє місцезнаходження.

19.30. Кордон. Скромна жовта табличка і більше нічого. Нам – направо. Робота завжди так підкрадається – тихо і підступно. За поворотом тече потічок. Він викопав у снігові величезну траншею і про щось тихенько дзюркотів.

Тут вже суцільний сніг. Добре, що злежаний. На заставі нас попереджали, що глибина снігу 1 м: ніби звідти „учора” хтось повернувся і казав, що маршрут – непрохідний. Мабуть, то „учора” було ще перед Паскою. Ноги не провалюються і ми легко проходимо ще 10 хвилин і зупиняємося перед базою прикордонників. Дехто має сумніви стосовно того, чи то не румунська хата, але хто прийшов перший – той і господар. Ще унизу ми отримали запрошення переночувати тут. Вирішуємо, що український контингент на румунському кордоні (правильніше казати „на українському кордоні”) заслужив на пристойну ночівлю і заходимо досередини. Міцно зведений будинок складається з кількох кімнат і горища. Усередині є навіть піч, що працює на рідкому паливі. Щось підказує, шо на ракетному, але сьогодні ми не укомплектовані нітрогліцерином. А термоядерні батареї потрібно економити. Тож доведеться користуватися примітивним бензином, злитим зі старого супутника і газовими пальниками, які випросили у прапора на складі. Серед них був і один високотехнологічний, виготовлений за спецзамовленням широковідомою у вузьких шпигунських колах фірмою Kovea. Принаймі, так стверджував Євген, а не вірити йому підстав нема.

Зупиняємося у кімнаті, з якої видно кордон. Ночівля-ночівлею, а про пильність забувати не можна. Кожної миті може трапитися непередбачене.
У кімнаті стоять двоярусні пружинні ліжка на 5 тіл. Нас – шестеро. Наталка одразу вирішує спати на підлозі. Славік складе Наталці компанію. Вони навіть під час відпочинку не хочуть відмовлятися від задоволення створити собі нехай хоч найпростіші, але труднощі. Крім того, підпираючи собою двері, вони унеможливлюють раптовий напад зсередини. Звісно, що рівнозначно унеможливлюється і швидкий відступ з хати у разі виникнення нагальних потреб технологічного роду індивідуального характеру. Однак, у житті завжди потрібно за все платити, а ми, військові, узагалі звикли не обговорювати проблеми. Ми вміємо тільки долати їх. І тільки у далекому майбутньому, сидячи перед каміном у кріслі-гойдалці, можна буде розказувати онукам, як їхні дідусі і бабусі колись стояли на сторожі держави.

20.30. Кордон – кордоном, а їсти хочеться завжди. Дослідивши наш форпост, починаємо готувати вечерю. Мобільник ловить якусь румунську радіостанцію. Відтепер він працюватиме, доки не сяде акумулятор. Під музику щось робити простіше. Витягаємо на стіл ракетний примус із супутниковим бензином, два газові пальники, заправлені пропаново-бутановою вибухівкою (це прискорює процес) і беремося за приготування їжі. Марина отримала у Києві на всю групу спецпакет гречки. Одним із завдань Центра було дослідити вплив великої кількості полегшеного продукту на людський організм в умовах значних психоемоційних та фізичних навантажень. Поки що ми ні першого ні другого не спостерігали – досвід бо. Але завдання потрібно виконувати, тому ми готуємо гречано-рибну вечерю, додаємо ковбаски, запиваємо чаєм із печивом і на шістьох обличчях з’являються задоволені посмішки. Вони трохи світяться у темряві і демаскують нас, але, зважаючи на кількість зірок на небі, нас легко сплутати з ними, тому вирішуємо не перейматися.

22.00. Потрібно спакувати речі і приготуватися до ночівлі. Ще одним завданням командування, яке я отримав за 5 хв до виходу з казарми, було залишити карімат і використовувати приховані резерви спального мішка та організму. Друзям довелося сказати, що я його просто забув. Але вони знали, що це – неправда. Я не боявся холоду, але шкода було порвати на пружинах другого ярусу спальник, на який я цілився після його зняття із балансу розвідцентра і вже вважав своїм власним.
Йду по кімнатах. Перше, що кидається в очі – то двері, завбачливо зняті з петель. Проте вони перетинчасті, тому спати на них буде не надто м’яко. Ігнорую пропозицію.
У коморі знаходжу драпування, невідомо з якою метою притягнуте сюди. На квадратні рамки зі стороною 60,4 см (точніше виміряти не мав змоги) натягнута міцна тканина. Це мені і потрібно. Беру таких три штуки, вистеляю ними своє ліжко і тепер нам з мішком вже ніщо не загрожує. Святкую про себе торжество людської думки та її скромності.

Унизу розташувалася Оля. У неї двоспальне ліжко. За кілька метрів знаходиться Марина. Десь далеко унизу чатує на ворога Женя. Славік з Наталкою, як і передбачалося, захищають усіх зі сторони дверей. Наталка певною мірою отримує задоволення від сусідства з теплою пічкою, з якою ми знайшли спільну мову і вмовили її не диміти.
Ніч повільно бере нас у свої обійми. У хаті тепло (подвійні вікна), сухо (дах і стіни), а ми ситі і задоволені. Румуни подають нові порції музики, десь у кутку шурхотить обгортками від цукерок Євген, приходить спокій і чомусь не хочеться вірити, що сьогодні щось може трапитися – просто ідилія.
Завтра буде новий день, може, навіть, буде сонце... спа-ааати... хрю.

8 травня 2005 р.

02.10. Прокидаюся. Що трапилося?! Перераховую тіла. Ніби всі є. Але шось не так. Перевіряю прилади. Так воно і є. Питання перебігу фізіологічних процесів в організмі. Потрібно вийти надвір і відшукати Полярну зорю. Але як то зробити, якщо під дверима лежить агент yhirniyak, а трохи нижче за мене – Оля... Трабла підкралася непомітно. Можна абстрагуватися від факту існування проблеми і вдати, що спиш, але то не викликає довіри.
Як не крути, потрібно будити Славка. Це вдається з першої спроби – свідчення спаяності колективу, де кожен відчуває потреби іншого. Він передає секретного шпигунського ліхтарика на зеленому світлодіодові. Якщо хтось помітить, можна порикати і всі подумають, що то рись і не зважатимуть.
Проблему виходу з табору вирішено. Та стоїть ше одна – як не розбудити Олю, якщо серпантинова доріжка з другого поверху ліжка явно проходить через її город. Спить вона непогано, проте накрита цілком. Питання у тому, де голова, а де – ноги. То справді важливо. Славік з упевненістю каже, що ноги у неї у тому напрямку, де і мої. Він лежить поруч із нею, хоча і в андеґраунді, тому знати повинен більше за мене. Не вагаючись, спускаюся донизу, вже прицілююся, куди поставити ногу, як раптом звідти з’являється посмішка. Я не зовсім переконаний, що то була посмішка, але спросоння у темряві воно виглядало саме так. Усвідомивши свою помилку і не маючи часу на розбирання із дезінформацією, вислизаю з хати. Надворі – дубак, але зірок море.

Зараз в радіусі принаймі 16 кілометрів навколо нас – ні душі. І тільки румунські прикордонники шурхотять у торішній траві, що сховалася під знесиленим снігом. Унизу він вже не диктує умов, але тут, на кордоні, він ще ставить задачі і вимагає їхнього вирішення. Сьогодні нам доведеться з ним боротися...
Згадую, що „сьогодні” вже наступило і ще можна кілька годин поспати. Тихенько повертаюся. Щоб не турбувати друзів, намагаюся йти природньо, як ведмідь – перше, що спало на думку. Всі сплять і ніхто не звертає на мене уваги - вдалося. Насправді ж якийсь вогник з пічки пильно вдивлявся у мене, і тільки коли я влігся, він остаточно згас. Починалася друга фаза сну – непробудна.
А десь далеко ранок готував нам несподіванки.

04.00. Тривога! Бойва готовність! Швидко вниз – зайняти позиції! А-а-а-а-а. То мобільник Славка згадав, що учора він їхав з Тернополя до Станіслава і вирішив знову збудити господаря про всяк випадок. Ну що ж – один : один.
Мій наведений на 06.00. Маємо ще час поспати.
06.00. Відділення – підйом!
06.05. Відділення – підйом!
06.10. Сидячи на Славковому каріматі: „Ну шо то таке?”... Женя погрожує кинути в мене усім, що бачить. Наталка з Олею ознак життя не виявляють, Марина щось буркотить, а Славік, просто посміхаючись, дивиться на мене. Психологічно він готовий прокидатися, але йому ліньки.
06.15. Запускаю примус. Поки він виходить на режим виходу на орбіту, можна скупатися. Поруч із хатою тече струмок. Він ще ховається під снігом, проте підхід знайдено, вода набрана у долоні і – тримайте мене! Ото вже добре!

06.30. Всі вже не ногах. Намагаємося витягти Наталку з кокона – впирається. Щось говорить на незрозумілій мові. Погрожуємо витягти надвір разом зі спальником до струмка. Нарешті, усі готові до сніданку. Це нам подобається. Процедура відбувається весело і закусюється печивом з маслом. Ємності зі спиртним мирно дрімають у плєцаках – не хочеться. Може, ще прийде їхній час, а може вже і ні. У спецшколах нас навчили отримувати алкоголь у достатній кількості із п’янкого гірського повітря.
Доречним виявився пакетик із родзинками. Пішов у небуття вміст банки згущеного молока. Кунзервована рибка поплавала на оливному озерці і кудись назавжди зникла.
07.30. Повертаємо хаті первісного вигляду. Прибираємо за собою. Все – у пакети.

08.20. Виходимо. На сьогодні нам потрібно пройти 13 км до Попа Івана, піднятися на вершину, пройти ребром, спуститися на Лисичу, можливо заночувати там, а можливо і продовжити спуск до Лаза.
Зранку світило сонце, а зараз небо почали вкривати хмари. Встигаємо сфотографуватися на фоні Петроса. Більше радісного світла ми сьогодні не побачимо.
Дорога не те щоб одноманітна, проте йдемо спокійно, час від часу розважаючись. То промчить поруч Славко на цераті, то він мало не заїде у смереку, гальмуючи. Йти легко. Місцями ноги провалюються у сніг усього сантиметрів на двадцять. Робимо вигляд, що не помічаємо цього.
Наталка мужньо тарабанить свого наплічника. Над нею, як антена, височать лижі. Відібрати майно і перекласти його на наші сильні плечі нам не вдається. Каже, що своє нікому не віддасть. Нічого не вдієш, але ж шкода – наплічник з лижами і черевиками важить 32 кг. Сноублейди Олі важать менше, але вона так дивиться на поки далекі снігові ребра, що це викликає передчуття зовсім недалеких пригод. Марина всіляко уникає об’єктива.

Йдемо ми досить швидко. Зупинитися на базі – то була справді хороша ідея. За ніч ми відпочили і зараз можемо відважно кидатися на неприємності. Хоча таких поки немає. Поки вся операція протікає спокійно, проблем менше, ніж було заплановано, самопочуття відділення нормальне, психологічний стан у нормі.

Проходимо стовпчик №376. Минулого року тут був тільки румунешт, цього ж з’явився його український колега. Якийсь нехороший порушник відбив шматок таблички з українським гербом. Мабуть, для домашньої колекції. Наразі, допомогти не можемо, бо не взяли з собою запасних. Узагалі, таких стовпчиків було поставлено 3 штуки. Небагато, але ж і робота складна...
У цьому місці заправляємося шоколадом, трохи відпочиваємо і йдемо далі.

12.00. Все навкруги вже вкрите снігом. Ми підійшли до Попа. Далі варіантів два: пертися румунською територією або продемонструвати справжній екстрім і вилізти під тур кулуаром. Другий варіант явно урізноманітнив би наш маршрут, тому вибираємо перший. Знову ж таки, з міркувань залишитися непомітними. Бо то робота для альпіністів-камікадзе, а нам не можна викривати себе своїми надздібностями.
Зупиняємося на півгодини. Гріємо чаю, приймаємо шоколад. Стає доволі холодно. Сніг вже падає постійно. І далі явно стане сильнішим.

12.30. Починаємо підйом. Скільки не дивися угору, погляд усе одно впирається у гору. А десь дуже високо летіли хмари і сміялися з нас. Почався роумінг. Вітальні см-ки радісно пілікали і запрошували витрачати державні гроші. Намагаємося уникати зайвих телефонних розмов. Зводимо їх до мінімуму – до нуля.
За кілька хвилин зустрічаємо першу справжню перешкоду – величенький карниз довжиною метрів тридцять і метрів зо два заввишки. Купа тонн снігу підступно зависла над нашими головами десятьма метрами вище. Розтягуємося і йдемо слід у слід, зберігаючи цілковиту тишу. Проходимо без неприємностей. Адреналін збирався впорснутися в організм, проте небезпека була надто короткочасною.
Йдемо тільки догори. Зліва Румунія, справа – прірва, туди нам не хочеться.
Починається дрібний град.

14.35. Вершина. Ось він, тур. Ковток коньяку з фляги, шматок шоколаду і – вниз. Десь там, далеко унизу розкинулася полонина Лисича.

Тихенько спускаємося. Сніг мокрий, проте тримається. Йдемо, наче сходами. Наталка з Олею збираються пофрірайдити. Закривши очі і вуха, ми покірно чекали на них.
Йшла тридцята хвилина очікування спуску. Ми повільно замерзали. Славік лежав над струмком на плєцаку. Він ховався від вітру, котрий пробирав до кісток. Час від часу ми перемовлялися з дівчатами. Чути їх було дуже добре, а ще більше хотілося стягти їх звідти і впаяти за порушення військової дисципліни. Проте, ми чомусь були добрими. Нарешті, старт. За кілька секунд лижниці доїжджають до нас і летять униз, де спокусливо біліє схил. Встигаємо крикнути, що нам не туди.

Виходимо на стежку. Кількість слідів на снігу свідчить, що ми на шляху міграції прямоходячих.
Залишається небагато. Несподівано із-за повороту вилітає Наталка і на повному ходу виконує тест лижних кріплень. Останні не встигають виконати аварійну функцію. Ми стоїмо метрами тридцятьма нижче і бачимо, як на снігу лежить нерухоме тіло нашої бойової подруги. Оля, що їхала позаду, підбігає до Наталки і знімає лижу. Кидаємо наплічники на сніг і біжимо угору. Голос з рації заспокоює нас і каже, що все нормально – аби йшли униз. Такі у нас розваги. Одне слово, у нас спеціальне призначення.
Після цієї пригоди за дівчатами закріплюється поважне звання: „лижниці”. Вимагаємо від них обіцянки довічного пива за вимогою.

16.00. Полонина Лисича. Суцільний туман. Видимість не більше двадцяти метрів. Мокро. Єдина порядна кімната зайнята хлопцями з Луцька. Зранку навколо хати були ведмежі сліди. А може, і не ведмежі. Конкуруюча фірма збирається сидіти тут до завтра, тому у нас не залишається варіантів. Робимо спробу знайти хату прикордонників. Розділяємося на дві групи із раціями. Двадцять хвилин пошуків нічого не дають і ми вирішуємо йти у бік Ділового. Прикро, але хату розібрали і побудувати нову до нашого приходу не встигли. Нічого страшного. Навіть в армії не все буває гладко. Виходимо на дорогу, вмикаємо дощ і починаємо прискорюватися. Йти нам до готеля „Лаз” кілометрів десять. Час від часу контролюємо своє місцезнаходження по GPS. Невдовзі бачимо секретну стежку прикордонників, якою можна скоротити серпантин до прямої, але йти нею не наважуємося – страшний туман навколо збільшує імовірність наразитися на зайця або якусь іншу страшну тварину. Ми турбуємося у першу чергу про звірину, а не про власну безпеку.

Униз просто летимо. Женя констатує швидкість 7 км/год. Сперечатися не доводиться, бо прилад. Легше від того не стає, бо навкруги мокро, йти ще далеко і хочеться спати.

19 з чимось. Ось він, автобус. Лаз зробив свій рекордний підйом і вже не зміг спуститися. Вікна закриті металевою сіткою, проте він і так вже нікуди не поїде. Славко йде далі, щоб дослідити дорогу. Поруч потік Білий, який завжди генерує неприємності.

Ми ж з Євгеном досліджуємо колибу. Закрита вона непогано, проте немає нічого такого, що не можна було б відкрити. Маринчині ключі до замка не підходять, тому приймаємо рішення хакнути колибу. Кілька хвилин витрачаємо на дослідження інтерфейсу. Знайшовши у ньому недоліки дівелопігну, робимо висновок – можемо. Робота виконується чисто і інтелігентно. Заходимо досередини. Стіл, лавиці і ліжка. Що нам ще потрібно! У хаті є металева піч. То добре, але доведеться невідступно слідкувати за нею. Близькість металу і вогню може закінчитися народженням великого полум’я. Пам’ятаємо, що у підручнику з історії Осмолоди (спецшкола) описано, як таке було на сідлі між Канусяками. Тепер там тільки пічка і трава навколо.
Тимчасом повертається Славік. Новина не дуже приємна: Білий здурів і шматує усе навкруги. Доведеться купатися. Але то буде завтра, тому оптимізму не втрачаємо.
Навколо повно сухих трісок, надворі гора дров. Жити будемо!
Витягаємо пальника, готується суп.

P. S. Ми не зустрічали ведмедів, не зривалися з карнизів, не сплавлялися річками і не наздоганяли порушників. Ми тихо виконували своє таємне завдання. Саме так працюють спецагенти. І коли ви зустрінете у лісі когось, хто робить щось незвичне – не заважайте йому. Можливо, то - ми ;-)

Пройдено (приблизно):

с. Богдан – база на кордоні – 16 км;
база – г. Піп Іван – 13 км;
полонина Лисича – с. Ділове – 20 км.

Тривалість пішого переходу з ночівлею: 45 год.

2005 р.

коменти до цієї статті (2005 р.)

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов