стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Мармароське блукання 2007. Ділове – пн. Мармарощина – Богдан :::

Мармароське блукання 2007. Ділове – пн. Мармарощина – Богдан

Час походу: 11-13 серпня 2007

Учасники: Володимир, Петро, Тарас (Львів); Мар’ян і Олесь (Київ)

Дякуючи ґрунтовним і цікавим репортажам дописувачів, на karpaty.com.ua є достатньо корисної інформації про спілкування подорожуючих Карпатами з різноманітними офіційними особами. Лісники, єгері, працівники заказників, прикордонники за певних умов можуть становити неабиякий бар’єр для охочих помилуватися гірськими краєвидами. Тож ознайомлення з досвідом контактів з людьми з кожної з цих груп лише допомагає краще спланувати майбутню подорож, обрати правильну стратегію поведінки з людьми у формі, а нерідко й відкоригувати маршрут подорожі.

Переважна більшість подібної інформації, природно, стосується контактів з українськими службовцями. Однак іноді обставини змушують познайомитися з представниками влади й по той бік кордону. У цьому репортажі хочу поділитися розповіддю про пригоду, що сталася зі мною та ще чотирма моїми львівськими приятелями – Володимиром, Мар’яном, Олесем і Тарасом – під час пішого походу Мармароським масивом у першій половині серпня 2007 року. Тоді ми заблукали в районі Попа Івана (Мармароського) і опинилися на румунській території, де провели більш як півдоби.

Власне, пригода, як ми дізналися згодом, не зовсім оригінальна. Десятки українських туристів, які відвідують Піп Іван та навколишні вершини, щороку помилково потрапляють у Румунію. Безпосередня близькість до сусідньої держави та специфіка Державного кордону на цій ділянці (точніше, його відсутність), незнання місцевості, традиційна убогість доступних мап, а також несприятливі погодні умови є тими банальними чинниками, які спричиняють подібні ситуації.

Однак, можливо, іншим туристам-аматорам буде цікаво дізнатися про те, як це сталося у нашому випадку; як у Румунії, вибираючись з цієї халепи, ми (не цілком добровільно) поспілкувалися з кількома різними, але однаково інтересними людьми.

* * *

Вихідним пунктом маршруту нашої чоловічої компанії було с. Ділове, а кінцевим – присілок Квасний с. Богдан. Тривав похід 2,5 дні, закінчившись на день раніше, ніж попередньо планувалось. Мармароськими Альпами мандрували вперше. Нашою метою було протягом відведеного на це часу видряпатися на Піп Іван та пройтися вздовж хребта якомога далі на схід, у бік гір Межипотоки та Міку Маре. Про перепустки в прикордонну зону подбали завчасу, тож на заставі в Діловому затримались на якихось 20 хвилин.

Не буду докладно описувати маршрут і перебіг усього походу. На Інтернеті можна знайти не один розлогий інформативний опис, що може стати у пригоді для планування власного походу по цій, без сумніву, мальовничій місцині. Натомість, зосереджусь на тій його частині, що пов’язана з нашим перебуванням на території сусідньої держави.

Проте, почати, мабуть, варто з короткого пояснення мого трактування цієї пригоди насамперед як «халепи». На тому ж Інтернеті поміщені загалом життєрадісні, а подекуди й «переможні» реляції як випадкового, так і навмисного перетину українсько-румунського кордону із подальшим заглибленням у румунські Карпати. Натомість, хотілося б наголосити й на, так би мовити, іншій стороні медалі. Отже, в чому, на мою думку, тут проблема і якими потенційними ризиками вона загрожує звичайному українському туристові?

Формально-юридичний аспект проблеми полягає у тому, що перетин Державного кордону в невстановленому для цього місці та за відсутності документів, що дають на це право – серйозне порушення як внутрішнього законодавства, так і міжнародного права. За умови, скажімо так, не зовсім відкритих для українців західних сусідніх держав цим не можна легковажити. Адже кордон охороняється, і за певних обставин (насамперед доведеного умислу) таке порушення легко перекваліфікувати вже у карний злочин з усіма невтішними наслідками, що звідси витікають.

Це теорія. Щодо практики, то проблеми, зрозуміло, починаються, якщо порушення виявлене, а порушник затриманий. За відсутності в мене інших джерел узагальню зміст отриманої інформації з приватних бесід з українськими гуцулами Рахівщини та північної Мармарощини (тепер Румунія) з цього питання, інколи мимоволі проведених нами під час і безпосередньо після походу.

З майже десятка таких розмов з місцевим населенням ми не почули від них жодного(!) відомого їм оптимістичного висліду затримання тамтешньою прикордонною адміністрацією українських громадян, які з тієї чи іншої причини нелегально потрапили на територію Румунії. Кожен такий контакт закінчувався щонайменше доправленням українців до більших населених пунктів, довготривалою бюрократичною тяганиною із встановлення особи через офіційні канали (що триває не менше тижня), передачею порушників українській стороні та наступним адміністративним покаранням.

Тепер щодо вірогідності такого небажаного контакту з представниками румунського прикордонного відомства. Усі наші співрозмовники відзначили одну нецікаву для місцевого населення та українських туристів тенденцію. Останнім часом нагляд за кордоном і прикордонною смугою на румунському боці відчутно пожорсткішав.

Мабуть у зв’язку з приєднанням Румунії до ЄС та перспективою входження до Шенгенської зони, колись буденні та загалом безперешкодні несанкціоновані візити українців в румунський край нині набрали характеру неабиякої ризиковості. (І якщо події розвиватимуться, приміром, за сценарієм Словаччини, то з часом ця тенденція лише зміцнюватиметься. За прямого спонукання ЄС, 100-кілометровий українсько-словацький кордон з того боку охороняє тепер 750 прикордонників – втричі більше, ніж 2-3 роки тому. За цей час на оснащення кордону інфрачервоними камерами, комп’ютеризацію, техніку і спорядження для особового складу витрачено десятки мільйонів євро.)

Зараз непорушність румунського кордону забезпечують контрактники з т.зв. «Прикордонної поліції», а не Прикордонних військ, як у нас. Великий штат і рівень платні цієї служби тепер уже не дозволяють українському громадянинові з легкістю уникнути румунського патруля або просто «домовитися» з ним. Тож бажаючим підкорити, скажімо, г. Фаркеу без попередніх дозвільних формальностей, радив би взяти це до уваги.

Неділя, 12.08.2007

Отже, по суті. На Піп Іван вирушили 12 серпня з місця нічлігу під полониною Лисичою досить пізно, десь коло 11-ї год. Серпантином дороги вискочили на полонину. Там підкріпилися чорницями і почали рухатися в бік гори, «зрізуючи» ґрунтовою дорогою біля будинка, потім стежкою. Далі тією ж добротною «дорогою з твердим покриттям» дійшли до стежки безпосереднього підйому на вершину.

п. Лисича і ПІМ

«п. Лисича і ПІМ»

У хмарі на Попі Івані

«У хмарі на Попі Івані»

Не зайве зауважити, що погода, як і у решта днів походу була досить кепська. Якщо з Лисичої вершина Попа проглядалася добре, то коли почали підйом, на гору насунула темна хмара і залишалась доти, доки ми були там. Коли почали стрімке сходження, пішов дощ, від чого болото під ногами ще більше сповільнило наш й без того невисокий темп. Тож на вершину піднялися біля 16.00 не в найкращому гуморі, а видимість не далі як 30 м нам його не покращила. Полюбуватися шикарними краєвидами з Попа Івана на цей раз не судилося.

Чекати прояснення на Попі не було сенсу. Більше шансів вхопити трохи краси у таку погоду було нижче, десь у сідловині, бо скидалося на те, що хмара крутилась навколо вершини. Крім того, нас підганяла холодна волога негоди й не зовсім сухого вже на той час взуття і частково одягу та, головне, пізній час. Хотілося завидка дійти до якоїсь пристойної місцинки для нічлігу, а в потрібному для нас напряму до такого було не близько.

Добре витоптаною стежкою рушили вниз на південний схід, як і радила наша мапа. Знову пустився дощ, видимість ще погіршилась, йшли швидко, намагаючись не відставати від попереднього товариша. Весь час трималися добре втоптаної стежки, адже з власного досвіду знали, що високо в горах, тим більше у незнайомих місцях, це дуже важливо. А стежка хребтом плавно вела вниз. У якийсь момент сходження (тепер уже й не згадаєш точно) ще якась вузенька стежка майнула вліво і різко вниз. Жоден з нас тоді не надав їй якогось значення.

В одному місці ненадовго вийшли з хмари. Прояснення однак було лише з правого боку хребта, по якому йшли; та й то, знизу знову поволі насувався туман. На мить частково прояснилося й ліворуч.

Все ж повноцінно роздивитися і зорієнтуватися на місцевості й далі не було змоги. Та, щиро кажучи, ми про це не дуже то й переймалися, жодного разу навіть не скористалися компасом. Все безпечно покладались на стежку, якою йшли, бо не допускали й думки, що вона може виявитися підступною.)

Ще не вмерла! Біля стовпа 367

«Ще не вмерла! Біля стовпа 367»

Вид з піраміди ПІМ на півн. схід. Дорога правіше – лінія кордону

«Вид з піраміди ПІМ на півн. схід. Дорога правіше – лінія кордону»

Десь там само, праворуч зауважили біло-зелений прикордонний стовп (№ 367), метрів 20 від стежки. Стовпець румунський: та його грань, що дивиться на український бік, теж колись мала румунський триколор (доки хтось його, мабуть, не збив). Вирішили сфотографуватись з українським прапором поки знову не затягло хмарою. На Попі Івані з прапором не фотографувались, а тут ще одна нагода: не кожен же день на такому специфічному кордоні!

За якийсь час робимо коротку зупинку, щоб перекусити: скоро вечір, а ми ще й не обідали. Разом з консервами спожили трохи горілки – для профілактики. Життя почало налагоджуватись. Жарти крутилися навколо однієї теми: що було би, якби ми збігали праворуч, на румунський бік, до села по тепер уже не просто румунський, а «євро-союзівський» харч?

Далі йшлося веселіше. Ліворуч внизу помітили велику групу людей; трохи погорланили, але у відповідь нічого не почули. Незабаром уже справді розвидніло, і по лівий бік перед нами постала залита м’яким вечірнім сонцем долина з двома великими безлісими горами навпроти!

Вечір і хмари на Фаркеу та Міхайлекулі

«Вечір і хмари на Фаркеу та Міхайлекулі»

Прискорили крок, бо вже перевалило за шосту, і було б незле вчасно знайти відповідне місце, щоб «отаборитися» на ніч. Раптом по правий бік виринула нічогенька гірка, ближче до піку поросла жерепом. Оскільки стежки вверх на неї видно не було, вирішили поберегти сили і обійти її траверсом зліва, по «українському» боці.

Незабаром стежка розбіглася десятками тоненьких, явно не туристичного, а «сільськогосподарського» призначення стежок-шнурочків. За продуктами життєдіяльності тварин припустили, що це одночасно і овечі, й коров’ячі стежки, де вони йдуть «попасом».

У монокль оцінюємо ситуацію. Попереду видно сідловину, а на ній чітку стежку, що заходить далі вперед у заліснену частину підніжжя наступної гори. З цього робимо висновок, що все ніби гаразд; принаймні дорога вперед є. У долині, на «нашому» боці від хребта – мир і спокій. Внизу, ближче до нас, дві немалі хатини, одна з яких нагадує корівник; далі за рухом нашої експедиції – кілька овечих кошар і будинок для вівчарів, з якої в’ється дим.

Трохи нижче від нас помітили непогане місце для ночівлі – невеличка галявина з потічком. Однак, не зважаючи на певну незгоду серед товариства, йдемо далі до сідловини. Не хочеться спускатися вниз ні до галявинки, ані тим більше в зайняту колибу. Адже у цьому разі зранку доведеться різко набирати висоту; води ж, яку несемо ще з підніжжя Попа Івана, за приблизними підрахунками має вистачити.

У сідловині між Ріпою і Томнатиком

«У сідловині між Ріпою і Томнатиком»

О 19.30 досягли визначеної цілі. Зупинилися у дальньому кінці сідловини, під лісом. Місце виявилось далеко не ідеальним. Здалека сідло виглядало явно пологішим і безпечнішим. Відголос далекої грози нагадав про небезпеку блискавиць: адже місцина достатньо висока і відкрита.

Але, скинувши наплічники, вдягати їх знову і повертатися назад не хочеться. Та й година вже досить пізня, краще витратити денне світло на приготування їжі. Відшукали сяке-таке місце для двох наметів і вирішили залишитись. З’явилося трохи вільного часу, погода нас наразі «пестила», отже настав час добре розгледітись навколо.

Тоді ж постало питання: а де ми, власне, є?

Намагання з компасом зорієнтувати карту на місцевості відповідно до нашого уявлення про своє місцезнаходження наразилося на видимі труднощі. За нашими підрахунками від Попа Івана ми пройшли не менше семи кілометрів. Відрахували їх по лінії кордону, але щось явно не клеїлось. Хоч п’ять, хоч всі десять кілометрів від Попа нас по потрібному хребту до цієї місцини привести не могли.

Дві вражаючі гори, які ми щойно спостерігали напроти, ліворуч по дорозі, явно не вписувались у цю версію. Більше того, згадалося, що правіше від тих вершин вдалині виднілася група акуратних будиночків, яку навіть з натяжкою до пристанища пастухів не віднесеш. То був явно якийсь населений пункт, а мапа на українській стороні його чомусь ігнорувала. Мимоволі згадали про GPS, він би в цій ситуації не зашкодив.

Взагалі-то, перші сумніви щодо правильності проходження наміченого маршруту виникли ще не доходячи до обраного місця ночівлі. Адже ми жодного разу не повернули ліворуч, хоч згідно мапи мали б зробити це щонайменше раз. Крім того, по дорозі, недалеко від стежки Володя помітив румунську етикетку з-під якогось сміття. Перевірили й тут: тепер цих етикеток виявилося більше, і всі – румунською.

Володя ж перший несміливо й озвучив думку, що ми взагалі-то могли заглибитись у «тил ворога». Пометикувавши трохи, ми її відкинули. Мало що може набрехати стара радянська, чи вже «нова» українська карта! Сумний досвід блукання з неадекватними мапами Карпат ми вже мали з мандрів Матаговом.

Та й сміття іноземного походження цілком могло опинитися на нашому боці завдяки місцевим контрабандистам, яких, як ми чули перед тим, у цих краях не бракує. До того ж, коли проходили біля овечих кошар, всі ми виразно чули, як внизу якийсь парубочий голос довго і гучно кликав якусь Марічку.

Ось і якийсь дядько вийшов з лісу і стежкою попрямував у наш бік.

Добрий день! – вітаємось, коли гуцул порівнявся з нашим «обозом».

Добрий день – вітається у відповідь.

Ну що ж, виходить ми таки вдома. Хоча можна ще перепитати і остаточно розвіяти будь-які сумніви. Спочатку цікавимось, що то за гора, яку ми недавно траверсували. Цього дядько не знав. Говорив він трохи дивно, якоюсь особливою говіркою. Та кого не зустрінеш на закарпатській Гуцулії! Тут тобі й румунські, і мадярські, і циганські села… Та й місцеві українські діалекти колоритом теж не поступаються.

Зате одну з великих вершин навпроти через долину дядько таки знав. Його відповідь змусила нас перезирнутися: «Феркеу»! Міку Маре, як думали ми про цю гору, за його версією десь аж там далі. Зрозуміло, що якщо дядько правий, то ми милувалися румунською вершиною явно не з того боку, з якого мали б. Проте ми зберігали спокій.

Ну добре, – кажемо, - то ми зараз, що, в Румунії?

Йо! Україна – гет там, – і дядько невизначено махнув рукою в бік, звідки ми прийшли.

Гм, а що, якщо справді, подумалось? На всякий випадок питаємо про те, що нас у такому випадку турбувало найбільше:

А що, часто бувають тут прикордонники?

Йо! Тепер кождий день. Чéсом і в ночи суть.

Дядько кудись поспішав, тож прощаємось і починаємо радитись, як нам бути далі. Дуже швидко доходимо такого висновку: навіть якщо наш співбесідник чоловік адекватний (у що щиро не хотілося вірити), добре нас зрозумів, і ми його теж, до ранку однаково з місця не рушаємо. Уже минула восьма, здається насувалася чергова негода, намети вже натягнуто, а організм вимагав теплої страви і відпочинку.

Повернутися назад, звідки прийшли, у цій ситуації було просто нереально. Навіть якщо дотягнемо до кордону, вниз на наш бік у повній темноті спуститися не вдасться; у нашому випадку це рівнозначно самогубству. Місцевість нам незнайома, а Піп Іван – не дитяча гірка. Розбивати ж намети десь на піраміді гори в можливу грозу нам також не усміхалося. Зрештою, ми ж не злочинці якісь! Ну, можливо, ненароком і заблукали трохи. З кожним може трапитись.

Уже швидше заради цікавості проводимо ще один тест – «мобільний». Протягом усього попереднього відрізка дороги «Київстар» ловився прекрасно, чого не скажеш про «UMC», себто «МТС». Той навіть якщо й тягнув, то з роумінгом якоїсь румунської компанії. Вмикаємо мобілку. От холєра! Замість «Київстару» - «Orange.ro». Ну що ж, більшість доказів вказують на те, що ми таки опинились в чужій стороні… Але надія, як кажуть, вмирає останньою.

Незабаром з ліска вигулькнула ще якась постать. Цього разу жіноча, та ще й на гарцьовому коні. Вітаємось. Пані середнього віку теж розмовляє українською. Але сам цей факт цього разу не видався нам красномовним. Після бесіди з попереднім чоловіком нагадали собі, що північна Мармарощина (власне східна частина українського Закарпаття) все ж є частиною української етнічної території. Тож цілком імовірно, що ми просто натрапили на земляків із котрогось з тепер уже зрумунізованих українських сіл.

(Для довідки. В «Енциклопедії українознавства» В. Кубійовича вказано, що станом на 1910 р. у північній Мармарощині українці становили хай не абсолютну, але більшість – 45%, тоді як румуни – всього 24%. У 1945 р. м. Сигіт (Сіґету-Мармацієй) з навколишніми українськими селами на короткий час навіть перейшов під адміністрацію УРСР. Тож українським картографам слід було би прискіпливіше підійти до питання топонімічних назв цієї місцевості, а не примітивно транскрибувати румунські назви (переписані, до того ж, з радянських карт). Так, окрім згаданого вже містечка Сигіт, в українському варіанті села «Бістра» чи «Рускова» мали би звучати і писатись не інакше як «Бистре» та «Руська Поляна», а потоки «Вішеул» і «Рускова» – відповідно «Вишів» і «Руський», тощо.)

Спочатку заходимо здалека – знову питаємо назви оточуючих гір. Хоч версія цієї пані з попереднім стрічним не зовсім збігаються, все ж «месидж» для нас однаково невтішний. Це румунські вершини.

Прискіпливо оглянувши нас, пані висловила здогад, що поховав ту нашу останню надію:

А ви ’й’сте з Укрáїни?

Угу, відповідаємо. Заблукали, ото, на Попі Івані в тумані, а тут он нас ніч застала…

Недобре вам ту бути. Дуже ті, пограничники… наші… шастают. Нечесні суть люде! Як знáйдут кого, то бéрут аж гет туда – в луги. Довго там дéржат, аж втовди дáют на Укрáїну.

Та-а, справді халепа… Пані підтвердила наші найгірші підозри. Перспектива бути конвойованими невідь куди, подалі від рідної сторони, з непередбачуваними наслідками потішити нас, зрозуміло, не могла. Це щонайменше ламало наші плани на наступні кілька днів (тиждень? ще довше?). А далі що, депортація?

Проте ця румунська українка не лише застерегла, а й повідомила інформацію, що змусила нас задуматись над зміною щойно перед тим ухваленого рішення. Кордон, за її словами, недалеко звідси («мало туда, лишень піцик», як вона висловилась). Він проходить по одному з хребтів, який, за її словами, було видно з нашого місця. Більше того, на Піп Іван повертатися не було потреби, бо звідси до кордону долиною веде стежка.

До чéсу будéте! – впевнено припустила вона на наше питання про відстань до кордону.

У нас знову блиснула надія на позитивний вислід цієї пригоди. Така відповідь нас влаштовувала; вона видавалась конкретнішою, ніж прикинута місцевим мешканцем відстань у кілометрах. Попередні мандри Карпатами не один раз переконували нас в умовності «гуцульських» кілометрів. Залишався, проте, один суттєвий нюанс. Ми запитально втупилися в її коня.

Нє, за чес тáк зайдете, – випередила пані наше уточнююче питання.

Гм, година ходу і ми в рідній стороні! У всякому разі, це вже варіант до обговорення.

Гуцулка коротко проінструктувала нас як пройти до кордону. Слід було повернутись трохи назад, спуститися стежкою, що вела до овечих кошар і хати пастухів, яку ми бачили по дорозі. Тоді звернути ліворуч («я піду направо, в село, але ви туда не йдіт»). Далі, мовляв, усе просто. Ми вдячно попрощались, і незабаром постать вершниці зникла за горбом.

Знову радимось. Ризикнемо? Поки ми розмістилися, сперечались про наше актуальне місцезнаходження та спілкувались з місцевими мешканцями пройшла майже година. Скоро пів дев’ятої, отже світлового дня залишилось не більше 30-40 хвилин. Крім того, ми не повечеряли, і нам ще треба зібратися: намети вже розтягнуто, а дехто встиг навіть перевдягнутись. Ще одна перешкода – погода. На південний схід від нас починало не на жарт хмаритися, громи стало чути виразніше.

Та аргументи «за» не менш вагомі. Найголовніший з них – небажання попастися «нечесним» прикордонникам у руки. З іншого боку, ми вже трохи відпочили. Йти ж долиною навіть у темноті та під час негоди не йде в ніяке порівняння із пересуванням високогірним хребтом за подібних умов. Зрештою, там внизу можна буде йти за компасом. У якій точці на мапі ми знаходимось на цей момент все-одно достеменно невідомо, але Україна точно на північ – північний схід. У крайньому разі, підшукати відповідне місце для нічлігу не становитиме проблеми. Головне, тепер у нас були більш-менш зрозумілі вказівки, куди і як йти.

Перемогла демократія: голосуємо. Троє за те, щоб спробувати, двоє утрималось. Отже, швидко в дорогу!

«Знялися» ми менш як за 15 хв., і цим встановили особистий рекорд. Від моменту прийняття рішення і початку «марш-кидка» пройшло 13 хвилин! Хто хоч раз був у поході зможе це оцінити. Звичайно в нашої групи на такі збори йде щонайменше півгодини.

Спершу все йшло за планом. Легко віднайшли стежку вниз і почали спускатися. Однак не доходячи до кошар, прекрасно втоптана стежка раптом знову розчинилася серед десятка овечих стежинок. Від цього стало незрозуміло, чи повертати вліво, на північ, вже тут, чи обійти горб, що опинився по ліву руку, низом. Треба вибирати, часу на рекоґносцировку не було. Зійшли трохи вниз і помітили добротну стежку, що вела вниз і ліворуч. Тож обираємо цей шлях.

Стежка привела нас до ґрунтової дороги. Ну що ж, навряд чи це та «партизанська» стежка, яку швидше за все мала на увазі місцева українка, але принаймні йшла ця дорога у потрібний нам керунок. Незабаром дійшли до місця, де дорогу перекривала загорода з дерев’яних колод. Ніде жодних вказівників чи попереджувальних щитів. Беремо бар’єр і заходимо в заліснене русло пересохлого потічка.

У долині Репеді. Перешкоди по дорозі додому

«У долині Репеді. Перешкоди по дорозі додому»

Тут уже темно. Різко вниз, тоді так само вверх. Впевнюємось, що це радше дорога для вивозу лісу, тож є шанс, що вона не виведе нас просто на прикордонну заставу. Це вже незле. Гірше було інше. Мар’ян і Олесь почали відставати. Час-від-часу доводилося зупинятись і чекати, доки вони наздоженуть основну групу: бракувало ще загубити когось тут у темноті!

Уже добряче смерклося, але грозова хмара на півдні, на щастя, завмерла там, де була. Великий шмат незахмареного неба наразі ще дозволяв сяк-так орієнтуватися на місцевості.

Раптом дорога повернула праворуч, на схід, тобто далі мусіла йти паралельно з лінією кордону. Звіряємо за компасом – так і є. Значить, нам буквально «не по дорозі». Стежки в потрібний нам бік не видно, тож далі треба було пересуватися по бездоріжжю, весь час на північ. По траві видряпалися на якийсь хребет вище ґрунтової дороги, але сподіваних прикордонних стовпчиків чи якихось характерних загород не виявилося.

Сподівання, що ще сьогодні повернемося в Україну випаровувалось тим дужче, чим темніше ставало навколо й чим довше ми йшли. Тепер же воно, здається, нас покинуло безповоротно. Гуцулку, що переконала нас рвонути з місця, згадували вже «незлим, тихим словом». Обіцяна нею година розтягувалась на невизначений термін, тож серед нас почало викристалізовуватись нове поняття: «гуцульська година».

Дехто наполягав на негайному привалі, швидку невідворотність якого, в принципі, розуміли всі. Тепер уже зовсім стемнілося, а вся наша компанія була недалека від повного виснаження. Було б, звичайно, легше, якби там, у сідловині, ми встигли повечеряти. За такої ситуації сподівалися хіба що якнайбільше наблизитись до кордону, аби перетнути його вже завтра вдосвіта.

Ось знову якась долинка, де-не-де поросла соснами і кущами. Дещо далі, праворуч за деревами, виднівся будинок. Там світилося і було чути голоси. Здається, це та хатина з корівником, які ми кількома годинами раніше помітили згори. Вирішили туди не вступати, а пройти ще трохи вперед.

За якийсь час наверху наступного горба помітили обриси ще однієї хатинки, розмірами відчутно меншої від попередньої. Постановили хоч би що, там і зупинитись. Якщо би будиночок виявився зайнятим, то намети натягнемо десь поруч. Далі підемо вже зранку.

За короткий час пересування до хатини, натрапили на стежку, яка теж вела до неї, тому вже за кілька хвилин були на місці. На годиннику 22:30, отже йшли 2 години без п’ятнадцяти хвилин.

Заходимо досередини – порожньо. Присвітили ліхтариком. Хатка якась ветха і нетипово мала. Грубо збита з дерев’яних колод; в одному місці в стіні зяяла діра. Всередині кімнатка, приблизно 2,5 на 2,5 м, і сіни – 2,5 на 1 м. Жодних меблів чи грубки. Зверху стрих зі справжнім решетом замість даху. От і всі хороми. Щось не пригадувалось, аби колись у горах доводилося натрапити на таку маленьку колибу. Хоча на нас місця вистачить.

Всюди навколо хатинки розкидане сміття: порожні бляшанки, поліетиленові пляшки, різноманітні обгортки. Зараз це для нас цінний інформаційний матеріал. Ет, всі етикетки знову румунською. Про всяк випадок інспектуємо народну творчість на стінах всередині колиби. Знаходимо лише два написи, що напевно належать українцям. Свої автографи залишили хтось з Франківська і Калуша. Ці написи несподівано милували око, проте губилися на загальному фоні інших – румунських. Все ясно: ми все ще не вдома.

Тепер роздивляємось назовні. Через дотримання конспірації стараємось не світити і не палити. За кілька кроків з північного боку – якийсь рів, але на лінію кордону він не подібний. Далі за ним якісь мочарі і темнота…

Нема ради, треба влаштовуватись на ніч і щось перекусити. Ще одна прикра несподіванка: води в нас виявилось сумарно не так багато, як розраховували. Добру її частину випили по дорозі з Попа Івана. Спроба ж відшукати поблизу якесь джерело нічого не дала: занадто темно. Тарас повернувся з пушкою каламутної води, набраної десь за ровом, але пити її навіть перекип’ячену було небезпечно. Зрештою, на чай мало вистачити, а варити якусь страву не було ні сил, ні бажання.

У хаті було одне вікно, що виходило на південь. Воно було забите дошками, але ми все ж завісили його брезентовим дощовиком – щоб світло зсередини не просвічувалось крізь шпари. У кімнатці розклали керемати зі спальниками, а в сінях на газовому примусі зварили чай. Перекусили сухим пайком – і спати. Будильник наставили на 4:30, щоб зранку позбиратися ще затемна і вирушити в дорогу як тільки засіріє…

Понеділок, 13.08.2007

Одначе довго подрімати нам не вдалося. Близько півночі назовні почулися голоси, потім стукіт у двері. Якийсь владний голос патякав щось незрозуміле. Розштовхую своїх товаришів: підйом, кажу, здається прийшли по наші душі.

Відчинили нехитро закручені дротом двері. Хтось світить ліхтариком у наші заспані мармизи. Може це, все-таки, місцеві вівчарі? Хоч і сліпить, але, мружачись, повз промінь вдивляюся у постать власника ліхтаря. Видно лише її нижню частину, але й цього достатньо, аби зрозуміти, кому вона належить. Штани окрасу «хакі» елегантно доповнюють армійські чоботи. Ов-ва! Холодний брязкіт зброї (якихось невідомих карабінів) тих, хто ввійшли до сіней колиби, не залишав жодних сумнівів. Виходить, не зважаючи на наші потуги, ми таки попалися!

Нічних гостей було щонайменше п’ятеро. Двоє з них увійшли досередини, решта залишились назовні. На уніформах встигаємо прочитати нашивки: прикордонна поліція. Хтось із цих двох стражів кордону знову заговорив румунською, з чого ми, звичайно, не зрозуміли жодного слова. Проте судячи з інтонації, навряд чи нас просили закурити.

Раптом інший прикордонник заговорив досить доброю англійською! Хто такі, як тут опинилися? Ху-у, принаймні можна все пояснити. Перебиваючи один одного, доповідаємо: порядні українські туристи, заблукали в тумані в районі Попа Івана. Чи відомо нам, що ми зараз на території Румунії? Так, абсолютно відомо. Від благородних місцевих мешканців відомо. Кілька годин тому там (показуємо на південь) виявили таким чином цей прикрий факт і, намагаючись виправити помилку, дійшли ото сюди. З приводу того, що сталося тяжко сумуємо.

Виглядало на те, що з усього сказаного, нашого англомовного співрозмовника подивувала інформація про напрям, звідки ми сюди прийшли. Отримавши підтвердження, що до будиночка ми приманджали саме з півдня, а не з протилежного боку, Англомовний коротко про щось порадився з кимсь із своєї групи. Той, загалом по-румунському, але (часом невпопад) вставляючи ключові англійські слова, наказав показати паспорти і встати.

Передаємо свої внутрішні паспорти і перепустку, видану на заставі у Діловому (добре, що вона в нас була, це могло зіграти нам на руку). Все ж, загалом, не скидалося на те, що ці дядьки перейнялися співчуттям до нещасних туристів і тут же готові відпустити нас з миром.

Далі настала черга прискіпливого «фейс-контролю». Неприємне відчуття, треба сказати! Зо 5 сек. сліплять тебе ліхтарем, потім ще уважніше вивчають фото в паспорті. У напруженій мовчанці стоїш мало не під дулами карабінів (а їхню мову розумієш дуже добре), руки по швах. Невідомо чому почуваєш себе якимось загнаним нелегалом, якого «накрила» доблесна імміграційна служба. «Не жди сподіваної волі», одним словом.

Потім наказали сісти і вийшли надвір. Цікаво, чи будуть обшукувати? Один з прикордонників з ліхтарем залишився на варті. Було чутно, як когось викликали по рації, мабуть заставу, потім довго перемовлялися. З тієї уривчастої мови ми розібрали тільки «Україна» і «турісти».

Коли вмовкла рація, почали переписувати дані з наших паспортів. З кирилицею вони, судячи з усього, мали проблеми. Тож процес просувався поволі та супроводжувався дружнім реготом. Проте найбільше їх потішило моє перше фото в паспорті: колись «по молодості» я мав довге волосся.

Усі ці маніпуляції тривали, як нам здалося, дуже довго; так що в нас з’явився, з дозволу сказати, вільний час. Не зважаючи на делікатність свого становища та напружене очікування розв’язки, ми теж провадили досить жваву, хоч і приглушену, бесіду. Обговорювали ситуацію, коментували дії прикордонників, часом навіть жартували і нервово гигикали.

Ще до «відходу до сну» ми вирішили поінформувати когось з близьких в Україні про нашу пригоду. Це видалось не зайвим, хоча й не хотілося передчасно здіймати паніку серед рідних. Тож sms’ом повідомили лише Мар’янового брата і Тарасову кохану. Тепер же роздумували над тим, як непомітно подати ще один сигнал (сигнал S.O.S.), якщо нас затримають на довше.

Інше насущне питання – чи варто пропонувати хабар? Одноголосно відхиляємо цей крок. Справа це в своїй суті аморальна. Крім того, щось підказувало, що в цій ситуації це може виявитись зайвим. Зрештою, якщо схочуть, натякнуть нам про це самі.

Одночасно розглядаємо питання, чи не залишити свій запис на стіні колиби. Ми люди загалом виховані. Тому ми зазвичай рішучі противники подібного настінного живопису. Але то, сказати б, у мирний час. Цей же випадок спеціальний. У даній ситуації автограф на стіні фіксував би певну історичну подію, а можливо й прислужився би застереженням для наступних українських груп.

Видряпаний текст міг би сповіщати, приміром, таке: «Львів. Забрали в ніч з 12 на 13 08.2007. Слава Україні!» Але це питання до Олеся, він зараз сидить ближче до стіни, якраз в темному кутку хатини.

Англомовний перервав обговорення усіх цих ідей. Він зайшов до колиби з нашими паспортами в руках. Простягнув їх нам і виголосив короткий текст. Сьогодні, мовляв, можете ночувати тут, але завтра зранку мусите повертатись в Україну…

У нашому товаристві настала хвилева розгубленість. Та-а, кращого завершення усієї цієї «румунської дефіляди» після того, як нас перепинили прикордонники, годі було придумати! Не те що «в луги» не забрали, навіть якогось смішного штрафу не наклали чи армійським чоботом по м’яких місцях не пройшлися.

Однак тут же отямилися. Дивуючись з власного холодного розрахунку, питаємо, чи далеко до кордону, і чи в правильному керунку ми йшли? Адже якщо завтра нас, далі блукаючих Румунією, затримають ще й вдруге, то вже точно так просто не відпустять. Англомовний дещо недовірливо оглянув нас, тоді каже: «Хлопці, Україна за 25 м звідси на північ!»

Така відповідь вразила нас мабуть більше, ніж усе інше за цей насичений подіями вечір. Це ж треба! Стільки перти потемки, переховуючись від чужого ока немов під час упівського нічного переходу в тилу ворога, і не дотягнути якихось 20 метрів!

You’re kidding! – в один голос видихаємо ми і починаємо реготати. Румуни приєднуються. Такі недолугі порушники як ми їм, схоже, все ж нечасто стрічаються.

Щоб розвіяти усі сумніви, Англомовний пропонує сходити за хату і переконатися самим. Глянути відрядили Олеся і мене. Поки натягаємо мокрі черевики, роблю делікатну пропозицію: у нас є добра горілка, можемо спрезентувати. Відповідь румуна негативна. Судячи з усього, він серед них старший, тож пропонувати іншим марна справа.

Вийшовши за колибу, перескочили через той самий рів. Англомовний попереду, ліхтарем освітлює дорогу, ми за ним. За кроків 30-40 мокрою травою і калабанями зупинилися. Наш провідник освітив ряд високих бетонних стовпчиків, колись напевне обтягнутих колючим дротом. «От вам і кордон - каже, - За стовпцями дорога, нею ваші прикордонники навіть на уазиках їздять.»

Потім показав, де знаходиться Піп Іван. Той виявився зовсім поруч. З цього боку ми й мали спуститися з піраміди гори і цим хребтом йти далі до Межипотоків. Та-а, таки незлий кусочок ми втнули вночі!

Дорогою назад зав’язали уже більш неформальну розмову. Виявилось, що під Попом таких горе-туристів як ми румуни затримують ледь не щодня. «The truth is, this part of the border is really fucked up” – констатував Англомовний. Потім поцікавився, якими ще іноземними мовами ми розмовляємо. Тоді зітхнув і поділився своєю проблемою: назагал тут нізким англійською повправлятись. Ось уже й забувати почав. Класно, що нас зустрів, можна трохи побалакати.

Дійсно класно, подумали ми. Якби не його англійська, навряд чи ми б одним лише легким переляком відбулися!

З’ясувалося, що решта товариства теж не сумувала. Скориставшись відсутністю свого шефа, двоє румунів з прикордонного патруля таки хильнули нашої горілочки. Оцінили і, своєю чергою, запропонували нашим свої цигарки.

Стоїмо, отже, палимо, жартуємо. Одне слово, повна національна і суспільна гармонія. Хай живе українсько-румунська дружба! Хіба що, на прохання Мар’яна усім разом сфотографуватись відмовили.

Однак то ще не був кінець нашим здивуванням тієї ночі. За якийсь час Англомовний попросив дещо звільнити сіни колиби від наших речей. Їм треба було повечеряти, бо ще ціла ніч попереду.

Нас осінило. Це ж їхня прикордонна сторожка! Звідси й залишки зеленого кольору, в який вона була колись пофарбована. Ми помітили це, коли вперше оглядали будиночок. Але головне, тепер нам була відома причина, чому нас так швидко знайшли.

Спершу, коли стало зрозуміло, що нас впіймано, ми було подумали, що то спрацювала «наводка» місцевих. Адже собаки, що міг би нас легко вислідити в цього патруля не було. А окрім співчутливих земляків, з якими ми там нагорі завели розмову, нас не могли не помітити кілька інших стрічних, не кажучи вже про вівчарів у долині.

Насправді ж, прикордонний патруль просто наскочив на нас, коли прийшов до своїх законних володінь. Вийшло майже як у відомій дитячій казочці: «Хто спав на моєму ліжку?! Хто їв з моєї миски?!» Мало того, що зупинились за смішних 25 м від заповітної цілі, то ще й влаштувалися у самому їхньому «лігві»! Справжній анекдот! Розказали б – не повірив би.

Ми зараз підемо, але скоро повернемось. Ви на нас не зважайте, спіть! – попередив нас їхній старший. Як він серйозно пояснив, вони шукали якогось чорношкірого порушника. Виявляється, кордон, хе-хе, не без екзотики.

Ага, значить вони ще й ночувати тут будуть. Пропонуємо звільнити для них їхні «палати» і натомість розтягнути намети десь поруч. Англомовний цю ініціативу сходу зарубав. Щоб ми через них на вулиці ночували? – Нізащо! Ну що ж, завдяки цьому чоловікові (дай йому, Боже, здоров’я!) нас було перекваліфіковано із злісних порушників до статусу гостей. Ми не заперечували.

Прикордонники натягнули поверх чобіт і штатів новенькі брезентові бахіли від роси та калюж і поспішили в ніч. Ба, виходить, членство в ЄС пішло на користь навіть їхньому обмундируванню.

Влягались ми довго. Настрій був піднесений, аж зникла втома цього неймовірного дня. Коли ми вже лежали у своїх спальниках у єдиній придатній для відносно нормальної ночівлі кімнатці, румуни повернулися. Вони влаштувалися хто в тісних сінях, хто на стриху. Потім ще довго крехтіли – мабуть від неналежних умов. Було чути, як Англомовний якийсь час переказував іншим наші з ним діалоги. Подумалось, що наше товариство таки справило на них враження, і що ми їм запам’ятаємось надовго...

Наступного ранку ми повставали десь біля 8-ї. Патруля уде давно не було: як і обіцяли, вони забралися вдосвіта, рівно о 6-й.

Хатинка на курячих ніжках

«Хатинка на курячих ніжках»

Справа - кордон

«Справа - кордон»

У денному світлі все остаточно прояснилося. Колиба скидалася на справжню «хатинку на курячих ніжках». Дивно, як це вночі там помістилося стільки людей, а вона ще й встояла. Таємничий рів за хатою виявився якимось старим, невідомо якою армією і коли викопаним окопом: чи то в часи котроїсь зі світових воєн, чи вже в часи Чаушеску. Поряд – кілька так само давніх траншей.

На південь від цього місця виднівся край незалісненої сідловини, де нам вчора не судилося заночувати. Піп Іван же нависав над нами на заході. Фактично, ми зараз стояли біля підніжжя його піраміди (недалеко від прикордонної сторожки виявився стовп № 370). Кордон був справді зовсім поруч. З однієї з передвершин Попа по лінії кордону сюди вела чудова стежка. Внизу біля нас стежка з’єднувалася з широкою ґрунтовою дорогою, яка колись слугувала частиною прикордонних загород на нашому боці: одразу за нею йшов ще один ряд стовпців.

Вид на захмарений ПІМ з півн. сходу

«Вид на захмарений ПІМ з півн. сходу»

Ріпа і Томнатик. Зі сідловини ми сюди й прийшли

 «Ріпа і Томнатик. Зі сідловини ми сюди й прийшли»

Тепер на карті можна було спробувати відтворити наше блукання.

Сходячи з Попа, помилилися ми, швидше за все, біля (українського) 368-го стовпчика. Замість того, щоб звернути ліворуч, ми продовжили рух по південно-східному відрогу піраміди, потім повернули на південь і рухались по хребту в бік г. Томнатик.

Гора з жерепом, одразу поруч, по праву руку за рухом нашої групи – це г. Ріпа. Велика долина ліворуч – долина р. Репедя, а дві «лисих» вершини з її протилежного боку були не що інше, як добре відома мармароська «двійня»: Фаркеу і Міхайлекул. Крайня ж південна точка безлісої сідловини між горами Ріпа і Томнатик прислужилася нам тим місцем, яке спершу обрали для ночівлі. Отже, якщо виміряти по прямій, то в Румунії ми заглибилися на 2,5 км від крайньої точки кордону на цій ділянці.

Що ж до шляху нашого нічного «відступу», то відтворити його точно, надто дорогу в темноті, непросто. З хребта до овечих кошар ми спустилися стежкою, що починається не доходячи до г. Ріпа. Внизу звернули ліворуч. Далі йшли майже весь час на північ, перетнули сезонний потічок, що впадає в ту ж Репедю, аж доки не вийшли до досить-таки замаскованої румунської сторожки на хребті, поряд зі згаданим 370-м прикордонним стовпом.

Після короткого сніданку, дякуємо гостинній хатинці та вирушаємо до своїх. Доснідаємо і пообідаємо вже на нашому боці. Біля стовпчиків ще одне фото на пам’ять – і ми на рідній землі!

* * *

Тут, власне, й закінчилася наша румунська пригода. Піп Іван знову застлало хмарою, тому підніматися туди ще раз не було сенсу. Погода не покращала, емоцій від походу отримали багато, тож група, попри мої одинокі кволі протести, вирішила вже сьогодні спуститися до Богдана.

Смуга вздовж кордону біля 370 ст.

«Смуга вздовж кордону біля 370 ст.»

Мапа блукання. Наступ і відступ

«Мапа блукання. Наступ і відступ»

Пізніше, на найближчій полонині (де нас люб’язно частували сиром вівчарі), а потім у Богдані і Рахові в розмовах з місцевими гуцулами ми ділилися враженнями від наших блукань, контактів з румунськими українцями і тамтешніми прикордонниками. Всі вони не могли начудуватися з того, що все так щасливо для нас закінчилося.

Чи то нам справді пощастило, і наш випадок, таким чином, випадає із загального правила, чи то «дідько» виявився не таким страшним, як його у нас малюють? Стверджувати щось не беруся. Можливо, істина десь посередині.

Крім незабутніх вражень і ще одного безцінного досвіду карпатських мандрів (який все ж не хочеться повторити) особисто для себе ми винесли з цієї пригоди ще й таке, хай тривіальне, переконання. Світ не без добрих людей – незалежно від місця і обставин, у яких ти опинився.

Петро Кузик, серпень-вересень 2007

(За підтримки учасників походу та інших друзів)

 Матеріал підготував (написав): Петро Кузик


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
віт78 повідомив(-ла) 30.05.2010 00:57
супер стаття
nick35 повідомив(-ла) 30.12.2009 11:21
Хочу сказати, що вам крупно повезло, а то могли і тюремної баланди румунської скуштувати...))) Я з колегою теж там був в 2005р. і спускались ми з попа вже в сутінках, але стежки наліво непропустили, бо перед тим зорієнтувались по карті, що кордон за вершиною має поворот! Ночували ми теж у тій румунській колибі, і добре знали що вона є не наша! Прийшли десь об 11.00 туди сиділи на лавочках за столиком надворі десь до 01.00 ночі - мали добре вивішко! Вогонь не палили, бо я чув собачий гавкіт - неподалік є згідно вашого опису колиба з румунськими вівчарями. Рано в 07.00 підйом - і о 07.30 ми вже в Україні. То вже потім ми довідались що могло би бути якби... і хочу сказати , що другий раз я би там не ночував, під міцним щитом НАТО!!!))). З румунськими погранцами я мав контакт, за г.Чивчин, але це вже був інший похід, і як говориться зовсім інша історя... Кому цікаво можу розповісти особисто, і ще багато чого цікавого про кордон і не тільки ... Хочу сказати що Мармарош - це клас, і кордон, додає йому особливого і неповторного шарму недоступності для простого смертного.Я пройшов Ділове - Піп - Чивчин - перший похід. Чивчин - Перкалаб - другий - і все по кордону. Іти трохи важкувато, через постійні підйоми - спуски, особливо другий похід, але цікаво - особливо коли знаєш що навколо на день ходу або і більше немає жодної людини, тож на допомогу в разі чого неварто очікувати, звязку мобільного в другому поході взагалі небуло! Тихо, спокійно, і пахне такою глушиною, що атас! Наші погранци раз на тиждень проїзджають маршрут на уазику і все!
volodko повідомив(-ла) 12.06.2008 17:35
Два роки тому я теж там ходив. Ми починали з Ділового, Піп Іван Мармароський, а далі на Мезопотоки і так аж до Стогу. Далі повернули на Піп Іван Чорногірський, і Чорногорою до Говерляни.
Так от, ми теж як з Попа Івана Мармароського сходили то мало були на румунських стражів кордону не напали. Теж тої стежини не помітили. Але ми прилягли трохи, відпочити. За якийсь час голови піднімаєм - а десь так за метрів 50, двоє прикордонників, щоправда спинами до нас. Ну ми скоренько в напрямку рідної країни подалися, щоб від лиха подалі. А так подорож класна була, хоч між Діловим і Попом трохи поблукали.
На тій розвилці знак би якийсь поставити...
puvo77 повідомив(-ла) 31.03.2008 22:19
класно.Ходив на Мармороси в кінці жовтня 2006 року.Вихід з КПП -Заросляка в 10 год ранку, підйом до Шпиць, біля озера Бребенескула перша ночівля, тоді на Чорну Гору і спуск до г.Вихід на ночівлю, 3 ночівля біля погран застави г.Мезиптотоки, свіженькі вказівники біля застави вже хтось спеціально переставив місцями...4день вихід на Піп Іван М. погода супер, дуже класні краєвиди.Переночували на п.Лисича і в Ділове. За ці дні зустріли лише 3 людей-туристи з Києва. ні погранців з Ромунії ні Українських не зустрічали.можливо не сезон.
Ombre&SHTUCHKA повідомив(-ла) 20.03.2008 13:59
2ВуйкоМи Ребята через забор с колючей проволокой не перелазили, а просто блудали. Всем нам доводилось блукать в Карпатах. Чем Пип Иван исключение? Пожалуй, только тем, что 300 - метровое отклонение от маршрута чревато осложнениями с властями. И если судить из повествования, группа честно пыталась избежать конфликтов с румынскими погранцами и вернуться на Родину. Злой умысел с их стороны отсутствует. Дезориентация еще не есть преступление. А вот то, что границе не достаточно предупреждающих и ориентирующих знаков, это факт. Сами с этим сталкивались. Карты и умение ориентироваться здесь ни причем. 200 - 300 метров отклонение от маршрута, дело обычное. Но почему от этого должны страдать туристы, честно заявившие о своём маршруте у погранцов с нашей стороны?


ВуйкоМи повідомив(-ла) 26.02.2008 18:36
Посміявся. Але ж румунські прикордонники виявилися нормальними хлопами. А мали повне і беззастережне право затримати вас всіх в буцегарні, поки про ваші мармизи не прийшло б підтверждення з України. Кордон є кордон. Колись його не буде, вірю в це, а тепер є, то ж треба шанувати його. Тоді і наш кордон будут шанувати. А взагалі нема чого вештатись і порушувати його. Це - честь будь-якої держави. І якщо комусь в голову впаде дурна думка навмисне погуляти в Румунію, начувайтесь. Може кріпко не пощастити, і тоді не тільки отримаєте штраф, але і будете занесені в комп"ютер, і не бачити Вам жодної країни Європи досить довго. Без жартів.
Шльома повідомив(-ла) 03.01.2008 11:36
Румунія вступить у Шенген не раніше 2011, тож ще є час більш-менш безпечно відвідати Піп Іван. Я там ще не був, але дуже хочу!
micolog повідомив(-ла) 04.12.2007 01:18
хахаха :) Я теж там був, на день Конституції. Йшли з Богдана. Ми розтягнулися на кілометр, група фактично поділилася на 2. Загубили одного, він відмовився у підніжжя йти далі. Коли були на верху, коло пункту Триангуляції, підійшла друга частина групи, і повідомила приємну новину. Спустившись з гори, почали спуск струмком, по камінню, на переріз блукаючому. Вже темніло, розпочався дощ. Ледве вийшли з русла струмка, ночували мокрі на лісовій стежці, з одної сторони повалене дерево, з іншого урвище. На слідуючий день ледве вийшли до старого моста, він є на карті, потім знову на Богдан. «Блукаючий» нас обігнав, і коли ми приїхали в Рахів, він був уже дома :)
Потім розповідав, що спав на траві в спальнику, випив горілки, погриз сухих макаронів, ні сірників ні палатки. Дуже жалкував що проявив слабкість. З переходу виніс дуже багато цінної інформації, на все життя!
Здається що перехід по цій горі у всіх закінчується пригодами :)
Дуже радий, що надибав цей сайт.

just_man повідомив(-ла) 04.11.2007 17:13
Цікава історія. Наступного року навесні треба буде зїздити в ті краї.
Jar повідомив(-ла) 24.10.2007 15:09
Byłem na POPIE iWANIE w 14-08-2007 i też w tym samym miejscu zabłądziłem . GPS zawrócił mnie z Rumunii po 700 metrach .
Pozdrowienia
kidman повідомив(-ла) 18.10.2007 12:52
Класно! Прочитала, згадався власний цьогорічний мармароський досвід. Правда, в нас було без особливих пригод, пощастило з погодою - краєвиди з ПІМ суперові:)))), і в Румунію нас не заносило:).
Тепер побачила, як нам тоді пощастило.
And_rushka повідомив(-ла) 05.10.2007 15:40
Я теж так хочу!

Qbl повідомив(-ла) 29.09.2007 18:35
Ще маленький додаток. Стосовно гори Сті. На вершині вас можуть чекати прикордонники!!!. І ніякий дозвіл нукому не дає права на неї підніматися. Якщо підніматиметеся все таки, то йдіть з півдня(зі сторони Міку-Маре), тому що якщо ви перетнете КСС з пінічної сторони від Стогу(а там є табличка), то приємну прогульнку в Шибене разом з нарядом гарантую з ймовірністю 80%
perekotypole повідомив(-ла) 28.09.2007 18:57
Дякую всім за коментарі! (справді приємно, що на цьому сайті панує доброзичлива атмосфера)
Ed.ua: пригоди в нас трапляються регулярно, різного при чому характеру. Слава Богу, що наразі все добре закінчувалося. Мо колись ще щось опишу.
Tasic, Qbl: цей т.зв. кордон там на горі - це справжнє непорозуміння. головне, що одніє скромної таблички (біля 368-го) вистачило б, щоб попередини левову частко таких-от пригод. Побалакавши з місцевими на нашому боці, ми зробили висновок, що це всім вигідно (окрім туристів). контрабандою там займаються не лише прості селяни... носять найчастіше сигарети: пачка найдешевших з фільтром у нас - 1-1,20 грн; там же здають по доллару. Румунам від того, мабуть, теж перепадає. Але скоро, думаю, ситуація зміниться. Якщо Румунії світить Шенген, то дяді з Зх.Європи незабаром їх притиснуть серйозно.
Alex: питання нейтральної смуги треба буде ще десь вивчити. тоді скидалося на те, що румуни щодо своїх повноважень не сумнівалися. зрештою ми, гиги, в їхніх правах теж...
Qbl повідомив(-ла) 27.09.2007 21:15
Гарна історія. Вся проблема в тому, що біля 368 стовпця стежка і лінія кордону йде майже вертикальній стіні вниз. Жодній розумній людині не прийде в голову, що стежка може там звернути. Ми в 30 серпня так само в тумані пропустили цю гірку, але траверсуючи Ріпу, помітили, що щось не те і повернули на північ, попередньо спустившись з хребта. Рівниненькою долиної дійшли до лінії кордону.
Ed.ua повідомив(-ла) 23.09.2007 17:45
Ну що ж, прийміть і мої вітання стосовно HAPPY END-у. Мали день запасу, могли би потішитися троха. Ви ж бачили кіко там чорниці на верхах, малини в лісі та сиру на полонинах.
Надіюсь ваша компанія ще не настільки набралась досвіду і ми ще не раз почуємо про цікаві пригоди.
Astrik повідомив(-ла) 19.09.2007 05:30
Повернувся з роботи, як завжди зайшов гланути на сайт карпат. Щось нічого нового у розділі новин не знайшов доки не глянув статистику, а там якісь відгуки на статтю котра в пямяті щось пригадувалась. Поочав проглядати, дійсно щось новеньке. Видно вебмастер забув дати повідомлення у новини.
Сів і зараз прочитав. Цікаво написано і цікаві пригоди. Добре, що все добре закінчується.
Автору подяка за цікаву історію.
Alex повідомив(-ла) 18.09.2007 22:26
Якби той прикордонник не знав англійської, все би було набагато сумніше. Так що вам серйозно пощастило. Хоча формально, якщо до лінії кордону дійсно було 25 м, то ви знаходилися в нейтральній 100-метровій смузі. До речі, десь в одному з описів та хатинка рекомендувалася як можливе місце ночівлі ;)
IhorOs повідомив(-ла) 18.09.2007 16:51
Повчальна історія :-)
Tasic повідомив(-ла) 18.09.2007 16:08
то нас тепер більше, тих, хто ТАМ побував у літній сезон :) правда, ми нікого не зустріли, крім місцевих гуцулів, тьху-тьху!
репорт цікавий, легко читається, тнкс


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::