Повчальна історія з громом та блискавицями про сірники

Загальновідомо, що туристів поділяють на аксакалів (туво ше згадується http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=233 Славком - одним із учасників цього походу) та лосів (тих, у кого потім болять ноги).
Аксакал шанує пиво і любить поспати. Звідси – пузо. Він має багато мап та, опційно, - gps.

Солідне пузо на той час була тільки у Вассі, в миру – Юрка. Тому за визначенням на звання аксакала претендувати міг тільки він.– Та похід на один день, халява. Можна того ж дня повернутися назад. А ще там гарні краєвиди, що постійно змінюються. І все йдеш по рівному… – Васся був наш.
Аксакал зобов’язаний:
– завжди знати, куди він йде (навіть якщо і гадки про це не має);
– часто зупинятися для фотографування (то щоб інші відпочили);
– мати невеликий плєцак (бо поважна людина);
– приїхати на збори останнім (читай вище);
– знати назви усіх вершин та хребтів, що видко (при цьому визначення свого місця не обов’язкове).

Якщо із аксакалом було все більш-менш зрозуміло, то класифікація інших учасників походу викликала труднощі. Оскільки ми всі рвалися догори, то нас було зараховано до лосів.

Лось:
– приїхає до місця старту за день до самого старту або живе там;
– тягне з собою з дому усе, що зміг упхати до наплічника;
– знає всі маршрути (крім поточного);
– може дати купу порад, але не знає, де його ложка.

Назар приїхав до Станіслава ще увечорі. Тасік (я) нікуди не їхав, бо там живе. Прибуття Ігоря Вайта очікувалося на 7 ранку. Десь у той час зі Львова мали заїхати товариші Васся та ЯГірняк. Останньому, хоча він і правдиво пізнив, до вищої касти не дали перейти обставини: він був разом із аксакалом, а таке не рахується. А ще у нього не було пуза.
Ігор з’явився за графіком.
– Здоров!
– Здоров! Чаю вип’єш? Ти ж п’яний. – Взагалі, я планував сказати «змучений».

З хвилини на хвилину мали приїхати львівські колєги. Години за дві телефон повідомив, що вони вже у місті, але чомусь на вокзалі. Хвилин за п’ятнадцять – «ви під моїм балконом» і нас стало п’ятеро.
Похід, ніби, розпочинався. Новоприбулі перевірили точки у gps-і, роботу електронної пошти і баняки на кухні.

За якусь мить і годину ми вже виходили з хати. У склепі повз ряди з фруктами дефілювала дівчина чи то мало одягнута, чи то сильно роздягнута (не має значення, бо було гарно). Здається, Славко одразу сказав, що у нього у наметі є вільне місце. Але, оскільки у нього не було намета, то могли бути або Ігор, або Юрко. У нас з Назаром своїх наметів не було, але у цей момент також хотілося їх мати.

Ну все, ми чесно збиралися і об 11, таки, виїхали з міста. Їхали двома машинами – для солідності. Аксакал не може їхати у перевантаженому транспорті. Ну і хто зна: якщо не у наметі, то хоч у машині зайве місце може згодитися.
Дівчата у Надвірній чогось соромилися, хоча ми питали у них тільки за дорогу.
Оскільки бородані за визначенням добре володіють орієнтуванням по зірках удень, то ми з Ігорем їх швидко загубили, бо самі так не вміємо.

Добра бабця сказала, шо їхати через Надвірну прямо «не добре», бо ми «сильно заблукаємо», тому ми поїхали в об’їзд, наліво. Хоча ми і не аксакали, але у нас також був gps. Коли нам набридло їхати тим об’їздом, прилад щиро намалював підозріле коло. Заїхати ще 200 метрів і сказати цьоці все, шо ми думаємо про її пораду, нам не стало волі і ми, нарешті, звернули на Бистрицю.

Почалися нафтові качалки, нам вже ввижалися сяючі Емірати та білі мерседеси, але дорога раптом
сильно спаскудилася і ми повернулися на землю. Навколо були гори і ями на асфальті.
– А ви знаєте, як заїхати до Черника?
– Йо, я там живу, у крайній хаті.
– А туди машини їздять?
– Йо, і імпортні також.

У Чернику біля крамниці ми повернули направо і взяли курс нагору.
Чомусь ми не запитали, які він машини мав на увазі.. Видов, то був дикий лісовоз, бо легкова – сіла на каміння. Довелося вийти і розгрібати камені руками. Перед тим був ще місток з двох дощок, але він нас вразив менше, ніж ступор на дорозі, прокладеній за часів першої розвідки Землі марсіанами.
За якийсь час з’явилася доволі здивована Вассіна машина.

А ще потрібно сказати, що цього разу ми мали удвічі більше розумних пристроїв, ніж зазвичай носимо. 2 gps-и та ще й 2 компаси мали не залишити і шансу гірським стежкам та дорогам. Саме час, шановні читачі, познайомити вас із новим терміном: поінтхантер (с) Сван (Назар).
Невиданий словник каже, що поінтхантер – то людина, незалежно від її соціального статусу (аксакал, лось), що позабивала дома на комп’ютері приблизні координати точок за 2-3 км від її маршруту (про всяк випадок) і тепер змушена визначити справжню дислокацію тих об’єктів, хоча переважна їхня більшість має такий же стосунок до цього походу, як ми до розведення оленів у тундрі.

Поруч з хатою шумів хвильками Чернецький водоспад – сміливі побулькали у ньому.

Дядько казав, шо нагору тре йти ребром, але згідно із мапою півстолітньої давності стежка була зовсім не там, тому ми взяли ноги у руки і попішкували уздовж річки.

Пройшовши півкілометра узад-уперед кілька разів, ми зрозуміли, що не знаємо, де та стежка. Відшукавши людей, дізналися, що стежка якраз у нас перед носом, тільки її не видно. Цивілізовано перелізши через паркан, за кілька кроків ми були вже у лісі. Нас одразу оповила приємна прохолода, запах смерек і комарі. Першою опорною точкою нашого маршруту мала стати гора Козя, вона ж Кізів – так її називають місцеві.
Йти було легко, ми вийшли на культурний серпантин і десь за півгодини-годину дісталися гарненької полонини. Вирішили відпочити.

Щойно ми розпочали процедуру збору врожаю, як до нас підійшов десятилітній директор полонини з маркетингу і запропонував відро чорниць за символічну ціну – 30 грн. У відповідь на питання „а нащо нам то, якщо навколо і так море ягід” було отримано цілком логічну відповідь: „ну так їх тре ще збирати”.
Переговори закінчилися нічим і хлопчина відійшов для обдумування нової стратегії. За десять хвилин з’явився знову, знизивши вартість відра до оптової ціни – 10 грн. Такий ґешефт ми не могли втратити. Хтіли купити разом з відром, але інвентар не продавався, однак на чорниці того дня ми вже більше не дивилися.

Полежавши ще трохи на чорницях, ми піднялися і пішли далі, на Кізів. Метрів за 100 побачили дорогу, якою йшли б, якби послухали вуйка і не шукали свого варіанту підйому. Дорога ліниво піднімалася догори, над нами так само ліниво крутилися цікаві мухи, сонце висіло десь високо, а день вже хотів обідати.

Далі нічого цікавого не відбувалося. Вийшли на г. Кізів. Там Юрко отримав свою порцію пива, яку я на прохання Нотики віз аж із самого Франківська, і за його минулі заслуги перед Наталкою мав нагорі вручити. Сюрприз вдався, аксакал сильно зрадів і поділився з нами цілющим напоєм.

Спустилися до полонинки під горою, попили води, подивилися далеко уперед і пішли.

В якийсь момент думки розділилися щодо того, а куди ж йти далі. Щось усередині підказувало, що порядні лосі мають йти тільки угору, але закрапав дощ і ми пішли за аксакалом – траверсом. Перед тим ми його ще шукали, той траверс, але оскільки мені кожен поворот видавався «саме тим», то на кілька неправдивих радісних вигуків товариство ще велося, а коли йому терпець увірвався, то і поворот знайшовся.
Ми йшли траверсом Полєнського. Гарна стежка, прохолодний дощ, вечір, краєвидів ставало все менше, оптимізму – все більше. Дійшли до тої точки, далі якої я ще не ходив, тут ми переключилися на Ігорів оптимізм: він казав, що сідло – є, бо його не може не бути.
Сідло справді існувало і ми, із задоволенням скинувши плєцаки, почали готуватися до ночівлі.

Оскільки дощ вже пройшов і ніщо не віщувало нового, окрім потужних електричних розрядів у повітрі, то ми порозбрідалися хто куди. Хто пішов шукати воду, хто – дивився на смереки, а хто – завбачливо вирішив перекусити. Правду кажуть, що перекусити ніколи не зайве, бо коли ввалили свіжі відра дощу, ми з Ігорем були першими, хто встиг заскочити до його намета і затягнути туди речі, бо були поруч і охороняли горілку.
Решта – забігли до іншого намета і навколо все зашкварчало. А потім забабахало і зашипіло. Ніч перетворилася у день. Зі швів Ігоревого намета закапало. Ми забрали пляшку з горілкою та плєцаки до середини намета і відсунулися від стін. Дощ не вщухав. Закапало над головою.

Горілка була у безпеці, проте ми вже змокли.
– Хлопці, пустіть до себе!!
– А йдіт ви..
– У нас – фляшка.
– Так чого ж ви!
Нас пустили у значно комфортніший Серак. Усім одразу стало мокріше, зате ми з Ігорем почувалися значно сухіше.
Дощ виснажився.

Десь глибоко уночі, крик:
– Хлопці, не рухайтесь, бо нас зараз знесе на [цензуровано]!
Куди б це нас мало знести із середини галявини? Очевидно, Славкові щось наснилося і він думав, що нас зносить на.. а і справді, куди, цікаво? Подробиць ми не дізналися, бо тов. ЯГірняк, нас побудивши, моментально заснув сном дитяти.
До ранку спалося паскудно.

За стіною цвірінькали пташки і чвакали чиїсь черевики у воді... Дощ уночі пройшов справді не дитячий. Але що нам – зараз розпалимо ватру, смачно поснідаємо і підемо собі далі.
Чернишевський, коли писав своє безсмертне творіння, і не здогадувався, який багатогранний його твір: сірників не взяв ніхто.
Виплутатися із ситуації могли тільки танці з бубном навколо намета. У цей час Назар витяг з кишені запальничку. Усі завмерли. Китайська запальничка чиркнула і камінчик полетів кудись далеко, у траву.
Потрібен був шаман.

Яких тільки історій не вигадують про те, що може трапитися, якщо. Але, ніщо не хотіло вибухати, займатися і хоча би тліти.
Спершу спробували облити камінь бензином, покласти на нього запальничку і бахнути зверху іншим каменем. Згідно із розрахунком, проведеним на тому камені, що потенційно позиціонувався як верхній, запальничка мала вибухнути і запалити бензин. Але пластик тріснув, запахло газом, а вогонь так і не народився.

Потім ми зібрали докупи акумулятори з цифровиків, з’єднали їх послідовно (то окрема історія) і хотіли добути іскру, замикаючи коло. Іскра була замала, тому бензин не спалахував. Пізніше дійшло, що таким чином ми могли запалити газову запальничку, але вже було пізно, бо вона віддала історії свою душу й тіло.

Нарешті, настала черга високотехнологічних способів. З дзеркалок було знято об’єктиви. Знайти сонце було нескладно, але небом нахабно плили хмари, тому світло було непостійним і папір ніяк не хотів перейти межу. Дерти голову догори – занадто напружувало, тому було взято до колективу третього, який слідкував за світилом і повідомляв, коли слід готуватися до фокусування.

Проте нічого не виходило: папір був вологим, а фокус – надто маленьким. Тліло, але не горіло.
Погляд зупинився на Назарові, який вже півгодини прикурював цигарку від повітря. Брати участь в експерименті він відмовився, тому цигарка була конфіскована і з переможним «ура» прикурена від того ж сонця. Взагалі, я не палючий у житті. Але того дня надихався того на пару років наперед. Васся, який мирно дрімав у наметі зі свічкою на грудях, вискочив звідти, запалив свічку і побіг назад, під захист тенту.

Далі все було просто. Перевірили, чи не постраждала за ніч горілка (перевірка їй зашкодила більше), посушилися, поїли і пішли.
Вийшли на вершинку під Ведмежиком, на якій стоїть тріангуляційний знак. Кожен витягнув свого телефона і з площі у чотири квадратних метри задзвонив. Локальна концентрація телефонів була високою, проте оператори витримали навантаження.

Пішли на Ведмежик. Товариство вирішило, що пригод на сьогодні досить, і на підйом пішло обхідною стежкою. Вайтові (Ігорю) таке рішення не сподобалося і він пішов за мапою, протаранивши собою ліс дружньо налаштованого жерепу, який з пристрасно обмацав свою жертву.
Моментами згори (на той час ми вже трохи піднялися) було видно, як десь далеко унизу серед пахучих зелених гілочок з’являвся якийсь предмет, причеплений до його наплечника. Сам Ігор був десь під гілочками.

На Добушанці нас, таки, наздогнав ще один дощ. Відчувалося, що він би прийшов швидше, але також заплутався у жерепі. Ласкаво відлупцювавши нас порядним градом, а потім війнувши вітром з холодильника, він загнав нас на вершину. Там було тепло. Проте донизу було ще чимало, а вечір вже збирався на роботу.

Вирішили скоротити і спуститися до Зелениці. Хтось запропонував піти короткою дорогою, бо через горішню полонину дороги ми не пам’ятали, а короткою я ходив. Правда, ходив удень і без дощу (доречі, дощеві наша компанія сподобалася і він вирішив потоваришувати). Стежка цілком пристойна, ну трішки крута.. Але у самому кінці серпантин. Тільки його уночі видно не було. А ліхтарі діставати було ліньки, тому спускалися ми, як порядні люди – навпростець. Під ногами було трішки мокро і капці моментами їхали, зате – спустилися швидко. Юрко назвав проспект стежкою смерті. То дарма, бо удень, коли її видно і надворі сухо, то єдиний її недолік – крутизна.

Словом, дійшли ми до колиб. Сірники знайшлися, а значить – була зупа.
Ранком нас чекала прогулянка на Черник. Ага, бо машини ж там були. Дивитися по мапі, де він, не хотілося, бо ми і так знали, що йти півдня :) Зайве казати, що дощ вирішив скласти компанію. Перші кілометрів десять було мокро, далі – краще не стало. Але Черник – був, тому ми до нього, таки, дійшли.

Питання аксакалів та лосів було розкрито, проте пройшли роки, знання забулися, а ми і далі так ходимо, лиш із сірниками.

Якось, спускаючись із Федицила, майже у тому ж районі, дали сірники бабусі, бо забула свої дома :)

Фото: swan, white та мої (c) фіг зна коли

 Матеріал підготував (написав): Віталій Горєлов