Як я по воду ходив (читай "блудив").

Був один такий прикольний випадок у Ґорґанах, коли ми ходили на Попадю в 1997 році.

Стали ми на ніч в районі перемички між Малою Попадею і Паренками. Місцина класна, високо, під самим жерепом, на стежці галявина із старезною смерекою, на якій прибитий кусок дошки з вирізаною стрілкою і написом "до води 15 хвилин". Хоч я тоді вже був досить стріляний горобець, повірив. Коротше кажучи, почали розкладатися, ну і я, як найдосвідченіший волоцюга, взяв чотири пластикові пляшки і попер у напрямку стрілки. Пройшовши добрих десять хвилин, я про себе зауважив, що водою і близько не пахне. Але тут почався добре видний розпадок, я втішився і почвалав далі. Ще через 10 хвилин почалися болітця, але води з них - як з козла молока...

Отже, коли я догріб до того місця, коли води можна були начерпати, минуло добрих півгодини.J Ще хвилин сорок пішло на те, щоб розчистити калюжу і набрати шість літрів води. Пов'язав я фляги між собою шнурками, перекинув через плече, і прикидаючи, що назад мені доведеться гребти біля години під гору, подерся вверх.

І тут почалося найцікавіше. Проходячи одну місцинку, мені дуже явно здалося, що я саме тут обходив великий бурелом і при тому серйозно забрав в сторону. Дивлюся і бачу, що можна зрізати дорогу. Засік загальний напрям і попер вгору навпростець. Через хвилин десять, коли остаточно захекався, придивився уважніше... і побачив перед собою жереп (ми стояли метрів з 50 нижче жерепу).

Саме тут в мене перший раз майнула думка, що мабуть мене "чепився блуд". Поназивавши себе негарними словами, я пішов попід жерепом в сторону табору, тим більше, що ще й вечір на носі, і чекає без води, купа народу, яка довіряє мені, як досвідченому "горянину"... Тут мені попалася звірина стежка, яка петляла по краю жерепу. Я знову розслабився, впевнений, що йду у правильному напрямі, як тут з кущів мало не з під самих ніг як щось здоровенне і буре не вискочить, і як не ломанеться в ліс зі страшним шумом!!!JJ Я добряче перестрашився, але встиг помітити, що то був олень, який, мабуть, мирно дрімав собі у гущавині. Дотепер не знаю, хто більше налякався - я чи оленьJ...

Коли адреналін трохи попустив, я позбирав фляги і рушив далі. В лісі вже починало сіріти, коли я побачив ледь помітну стежинку (а може то була і не стежинкаJ) вверх жерепом. Не ризикуючи блудити під ніч (і тим більше пам'ятаючи, з якою бідою ми попали на ту кляту перемичку з другого її бокуJ), я вирішив піднятися трошки вище лісу, щоб оцінити ситуацію. Коротше кажучи, ситуацію я оцінив мало не під самою вершиною Малої Попаді (бл.1600мJ), коли зустрів добре топтану стежку, якою мало не бігом побіг вниз. Тут я вже помилитися не міг. І справді, здалека помітив димок. Коли я доперся до табору, було вже майже поночі.

Уявіть собі всі епітети, якими мене нагородили, коли я повернувся через дві з половиною години після виходу (всі щиросердо довірилися табличці і чекали мене не пізніше, ніж через пів години)... І то пішов донизу, а повернувся зовсім з другого боку, та ще й зверхуJ. В таборі вже почала підніматися паніка, правда, ніхто дуже і не рвався мене шукати...