Перекоп

Отож, шановні панове, ставте Font Size - "Medium", Mode - "Do not disturb", відкидайтесь на спинку табуретки і читайте казочку. Всі читайте, старі карпатські вовки і любителі "культурного відпочинку", точні фізики і ніжні лірики, добрі хакери і злобні крекери.

Давненько це було. Десь ше у девятдесят восьмім році. Це був важкий час для студентів - червень місяць. Сесія :(. Отож наприкінці сесії зібрались ми з колєґами на Парашку. Офіційним приводом було святкування дня народження. Заладувались ми до потягу в суботу раненько і поїхали до Сколього.

Оскільки ріст в мене досить великий, частенько перепадає мені висаджувати наплечники на верхню полицю. Наплечників було, як завжди, досить багато, а полиць - мало. Останнім я висадив 60 літровий наплечник своєї хорошої коліжанки. Йому там було дуже гарно їхати. Але приблизно посередині між Синевідськом Вижнім і Сколем якийсь телепень зробив троха нерівну колію...

Ви напевно вже втямили, що було далі. Спікірував той клунок додолу, причім, шо саме цікаве, прямо мені на голову. Самою серединою. В ту мить я відразу зрозумів, чому більшість мандрівників ходять з анатомічними наплечниками! Якби так впав мій арматурний, то могло б бути "Make Dir" - "зробити дірку". На щастя, він надійно лежав під іншими.

Зловивши той наплечник, я поставив його на сидіння біля себе, намагаючись зібрати докупи думки, котрі чомусь перемішувались. А власниця глянула на мене з докором, і, вказавши на брудну верхню частину наплечника, філософськи прорекла: "Ромку, це його НИЗ". "Справді? Можливо..." - відповів я, перевертаючи клунок навпаки. На станковому верх і низ чіткіше різняться.

Ще одною постраждалою була інша дівчинка, котра сиділа біля мене. Крім моральної травми, їй добряче заїхало по носику. Мене ж ше десь пів години розбирав нестримний сміх, але потім то пройшло.

Злізли ми з потяга у Скольому і поманджали на Парашку. Красиво там... Далі за вершиною наліво був тоді металевий вагончик і дерев'яна халабуда. Не відаю, чи вони шле є зараз. Отам ми і заякорились. Вся галявина була вкрита суцільним килимом арніки - краса! Відсвяткували ми уродини хорошим вином "Sangria". Під вечір почав накрапати дощик, тож довелося всім сидіти в тій буді розміром десь 2х2м. А було нас десь чоловік 10! (Це знак оклику, а не факторіял). Всі наші 40 членів (в розумінні кінцівок, а не те що ви подумали), були хаотично переплетені. Обмінявши гітару на розпалену ватру, ше в одних юних туристів, котрі саме нагодилися, ми намагалися співати. Але з того ніц не вийшло, бо співців було небагато.

Тому, поставивши ше два намети, ми розповзлися дрихнути. Я взагалі, коли виїжджаю в Карпати, переважно зранку прокидаюсь в межах 4:00 - 6:00. Всі ше бачать солодкі сни. Вставши зранку, я ше збігав на Парашку, повернувся, покатулявся по мокрій траві (то дуже приємно), поки всі повставали. Зранку була пречудова погода, світило сонечко, але сесія ше не у всіх завершилася. Тому більшість з нас вирішили повертатися домів. Забрали вони пожитки свої і відійшли недільного ранку до Сколього.

Залишилось нас усього четверо, з них двоє легінів. Тлумилися ми навколо нашої халабуди десь до обіду, всю траву стовкли. Набридло то мені, і я сказав: "Кохайтеся ви тут утрьох, а я піду погуляю". "Іди, іди!" - втішилися мої друзі.

Помітив я навпроти красивий такий ґруник. Перекоп (чи то пак Перекіп) називається. Верх у нього лисий. Краєвид певно звідти дивоглядний - думаю собі.

Найшов я одну дорогу, зачав спускатись в долину. Взяв з собою мапу, ніж, і палицю. Що ше козаку треба в дорозі? Хвилин за 15 зустрів ще двох юних туристів. "Як зайти до Крушельниці" - питають вони. "А от, - кажу, - ідіть, звідки я приперся, перевалите через хребет, і впадете в село." "Так не цікаво, - відказують вони, - ми хочемо якось подовше" "Ну тоді бачите он там гору Кривий Верх? Ідіть через неї" - відповів я, і почимчикував далі своїм шляхом.

Манджаю я собі долів, а розвилок все більше і більше. Помічаю прутиками напрям руху і йду далі. Спустився так в саму долину до річки. Там тиша і спокій, тільки коні чиїсь пасуться. Запримітив я ше раніше на карті просіку, яка вела на той ґрунь. Але насправді ніякої просіки не виявилось (чи я її не найшов). Знайшовши кладку через річку, перейшов я на другий бік, і почав підніматись по потічку ;)

Потічок був величенький, русло завалене великими мокрими брилами, котрі хиталися. Але досить швидко я вийшов на зруб. Піднімаюсь далі в лоб, зруб закінчується, заходжу в ліс. Чимчикую далі лісом, поступово втрачаючи напрям. Надибав маленьку царинку. Дивлюсь навколо - лише стрункі колони смерек. Гір не видно, сонця також, компаса нема. Годі зорієнтуватись. Покрутив я свою мапу на всі боки, покрутив, і думаю: "Пізня вже година, погуляв - і досить, пора повертатись, жеби встигнути, доки смеркнеться" Розвернувся я приблизно на 180 ґрадусів і попер назад лісом. Раптом бачу: лежить на землі яйко маленьке. Сантиметрів півтора в діаметрі. Дивлюсь навколо - гнізда ніде не видно. Певно на дереві гніздо... Згадав я собі, що наші дівчатка не хто-небудь - біологи! Ну, думаю, принесу їм - нехай обсервують. Тут і так якийсь звір зжере. Але нема де покласти, в кишені - розтовчеться. Робити нічого - несу в кулаці.

Вийшов я на той самий зруб, спускаюся по нім. Поперек зрубу траверзом прорізана тракторна дорога, а над дорогою - немалий такий обривчик. Дивлюсь направо, наліво - обходити далеченько. А злазити - височенько :)). Найшов в однім місці горбок якийсь на краю. Стаю обережно на нього однією ногою, вільною рукою тримаюся за якийсь патик. Але не розрахований був той горбок на таке навантаження...

Коротше кажучи, полетів я додолу. Файно так, в горизонтальному положенні, спиною до низу. Лечу і думаю: "Амба. Впаду - не позбираюсь :((".

Внизу на дорозі лежала купа патиків. На неї я і спікірував. І шо ви думаєте? Рухаю руками - цілі. Рухаю ногами - цілі. Яйко, в руці затиснуте - ціле! Лиш по шматку шкіри на руці і нозі обдер.
Помив я свої вавки в потічку та й іду назад тим же пунктом. Як не дивно, відразу познаходив усі потрібні роздоріжжя. Надибав ше афени, поїв троха за принципом: "одну ягоду кладу в рот, б'ю трьох комарів, одну ягоду кладу в рот, б'ю трьох комарів..."

Десь під вечір прителіпався я назад. Як же ж вони втішилися, коли мене ввиділи! Дівчатка мене файно пожаліли, добре намастили йодом. Дав я одній то яйко. А вона його клац - і роздушила. Дивиться на мене так жалібно, ледве не плаче: "А то було яйко? Треба було мені сказати. Я думала, що то камінчик такий гарний :(((" Ну, думаю, це вам не хухри-мухри - біологи!

А наступного дня ми ше спускались з Корчанки від ретранслятора до Сколього напряму. Хто цього не робив, неодмінно спробуйте. Враження - незабутні. Особливо після дощу.

Тут і казочці </HTML>. А хто слухав - молодець.

Ні, серйозно, дочитав хтось до цього місця?