Шуршалка над Усть-Чорною

(продовження звірячої теми)

Зустрічі зі звіриною - добре, що віддалені - подекуди мають місце в горах. Прочитавши байку про ведмедя на Прислопі, вирішив розповісти про подібний випадок з частиною "Диких вепрів Баклажану", а саме - зі мною і Небелюком.

Багато-багато років тому, а саме в серпні 2000 р.Б., в одній далекій-далекій полонині... ми йшли з Косівщини через Говерлу в Усть-Чорну, щоб звідки якось добиратися в Мукачево, а потім - додому. Переночували під Близницею, протягом дня подолали хребет, і о восьмій вечора вже траверзували Темпу. За нею зустріли вівчарів, які повідомили нам, що автобус на Тячів іде о шостій ранку. На наше запитання, як довго спускатися до дороги - бо до самої Усть-Чорної ще тре було двигати хребтом - ми почули: "Нє, то скоро: йдіть отак прямо, по кунським дорогам, не звертайте, а внизу буде будька і так гейби муст". А за мустом, мовляв, стає автобус. Щоб не проспати засіб пересування, ми вирішили переночувати в долині Тересви (чи Тереблі :), зараз без карти й не згадаю.

Знайшли ми цю стежу з кунськими дорогами, себто слідами копит, і пішли. Йдемо, вже спустилися до лісу, сутеніє, але стежку видно, хоч у нас і лиш один ліхтарик. Другий ліхтарик вівчар Юра з Космача - він пасе худобу на полонинах навколо гори Грегіт - забув нам віддати. Але батарейки свіжі, вже близько десятої, ми бадьоро рухаємось, інді зупиняючись для орієнтування, коли нарешті усвідомлюємо те, що усвідомлював кожен карпатіанець - заблудили. Влізли в якийсь потік, але по ньому йти небезпечно для кісток, настільки темно й захаращено. Намагаємося повернутись назад - точно, блуканули. Стали перепочити і почули цей хрускіт.

Воно шурхотіло за нами і щойно ми ставали, теж ставало. Одразу згадалися байки про рисей, ведмедів, вовків, чорнобильських зайців та інші жахи. Але хіба може заєць подолати двох вепрів?! Вони вперто в повній темряві шукали конячі сліди, причому виглядало це так: Небелюк іде попереду з ліхтарем, я з ножем :) ззаду, і щойно шуршалка наближається занадто близько, нервово ШЕПОЧУ: "Небелюк, посвіти назад!". Він блимає назад, хрускіт припиняється, йдемо далі. Знайшли якусь стежку, чухаємо нею хвилин 15, а ця падла за нами суне. І води провтикали в потічку набрати, останні ковтки залишилися. Тому допили їх, смачно закурили й вирішили ставати тут серед дерев, палити до ранку багаття і тримати сокиру й мачете - в нас тоді було класне мачете, Гєрич із Колумбії :) привіз, рубати молоді смереки (сухі, СУХІ смереки, о шановні екологісти) ним саме задоволення - напоготові.

Назбирали (а воно шуршить довкола!) купу сушняку, нарубали дров, іноді лякаючи шуршунчика вже слабнучим променем ліхтаря. Щоправда, саму шуршалку так і не побачили. Вже опівночі розклали карімати, замутили багаттячко до неба й сіли відпочити. А що з їжі залишалася лиш галіма польська тушонка з "тлушчєм" та іншими хрящами, жменя сухарів, цибулина, і грам шістсот самогону, то через "не можу" це все вживали, розмірковуючи, що ж це за падлюка. А падлюка лазила довкола всього табору і хрустко шурхотіла, не даючи нам заснути. Може, полонинський пес прив'язався? Але дуже вже грузьке було. Вовк чи, може, друзяка кабан? Невідомо, шкодували лише, що не було з нами рушниці, яку брав у похід Бомба в далекому 199*. Ночували ми тоді якось ледь не на самісінькій вершині Ігровця, спустивши намета в викладений з каміння бліндаж - явно першої світової. І теж щось шарудить згори, цікавиться, а ти в один ствол - крупний шрот, а в інший - жакана, і готовий до будь-яких зустрічей. Тоді все обійшлось, і добре - шкода звірини, її й так майже не залишилось. Але то інша історія.

Чим же закічилася наша пригода? А нічим. Шуршалка о четвертій ранку зникла, в п'ятій у світанкових сутінках ми спакувалися, а в півшостої виявили, що ніч провели на стежці з "кунськими дорогами". :) В долині річки виявився страшний холод (дякуємо шуршалці, що не спустились!) і туман, крізь який ми побачили будку, міст, а за ним промайнув наш автобус. Довелося ловити лісорубського КрАЗа.

Ото таке.