Парашка в день святого Валентина (історія одного соло)

П’ятниця 13 лютого

Прийшов я в п’ятницю з тренування додому (13 лютого) десь біля десятої вечора. Штани лижні так і не залатав з минулого катання, отож поїздка в Тисовець відпадає. Отож подумав трохи потоптати снігу у Сколівських Бескидах. Їду на Парашку. Швиденько збираю наплечник. Спішно читаю опис маршруту у книжці Снітицького. У день вкладусь. Проте інтуїтивно кладу у наплечник легкий літній спальник. В нічному магазині купую деякі продукти, готую 2,5 літра чаю і лягаю спати.

Субота 14 лютого

Ось і наступив день всіх закоханих. Без почуття любові неможливо жити у цьому світі. Ось і я хотів закохатись з першого погляду у Парашку (їду туди вперше).
Вранці сідаю на Мукачівську електричку. Весь вагон окупували лижники. У вагоні кругом точаться розмови про Тростян, Грабовець...

Читаю журнал, і ось доїжджаємо до Сколе. Погода нормальна, проте трошки туманно.
Виходжу на лісову дорогу, згідно опису маршруту. З’явилось сонечко, ліс чудовий. Жодних слідів не видно. Сніг нижче колін. Їдеться дуже легко...
Згодом дорога стрімко піднімається вгору, тут снігу побільше і часто провалюєшся по пояс. Раптом бачу, що дорога веде вниз. Так неохота втрачати висоту, вирішую іти лісом вгору. Видніється ретрансляціна станція, я думав- що вона лежить на тому ж хребті, що й Парашка. Отож виходжу з лісу і за стовбами ЛЕП іду до станції. Погода чудова, жодного туману, навіть вітру немає. І до того ж із часом все гаразд. 12:30 і я вже на території ретрансляційної станції. Огорожі і брами майже не видно- усе замело снігом. Біля дверей бачу сліди. Стукаю, дзвоню – ніхто не відповідає, оглядаю усі ці антени, локатори, стукаю у вікно, гукаю, проте і тут тиша. Раптом бачу хребет, і за всіма описами –саме це і хребет Парашки. Думаю за 2 години зроблю цю чудову вершину. Отож спускаюсь вниз, через ліс із засніжених смерек. Як тут гарно, відпочиває душа... Підіймаюсь на хребет Парашки. Іти важко, сніг по пояс, видно заметені сліди, іду по них. Трапляються ділянки жорсткого фірну на траверсах, добре, що хоч палиці трекінгові взяв, є чим застрахуватись. Вже 14:00 а до Парашки ой як далеченько. Ну думаю до третьої ще можна іти, оскільки о п’ятій вже темніє, а ще треба спуститись вниз.

Раптом погода міняється – починається снігопад, вітер, туман. Орієнтуватись важко. Ех вертатись важко...вже так блицько до цілі і відступати...Знаю, що якщо піду далі, треба бути готовим до ходоної ночівлі. Але інстинктивно рухаюсь вперед...вітер 17 м/с. Іти і дихати важко. Раптом бачу хрест видніється. Вперто топчу сніг, провалюючись по пояс. Нарешті я на вершині!!!! Вітер здуває, сніг, мороз, величний хрест. На годиннику 17:25. Так, у Сколе я сьогодні не потраплю. Організм виснажений, думати важко. Добре що хоч який-небудь спальник є... Про всяк випадок залізу під ялинку, зроблю імпровізовану снігову печеру...Розумію, що це може бути останній день в житті, молюсь...Раптом на західній стороні хребта бачу колибу! Радості немає меж. Бог знову мене врятував. Колибка маленька, затишна. На повний ріст не станеш. Тут із дощок складаю ліжко, ще є два одіяла. Просто чудово. Передягаюсь у теплі речі, залізаю у спальник, всі можливі речі кладу у спальник, шкарпетки мокрі сушу на животі. Вібрами накриваю курткою і кладу під голову. Витягую мобільний і дзвоню своїм. Вони, звісно, переживають, оскільки я обіцяв вернутись сьогодні.

Вночі було чути як по хребту гуляють вільні вітри, іноді сніг пробирався і до колиби. Заснути важко. Весь час лежиш і дивишся на годинник, коли вже ранок наступить. Нарешті дочекався сьомої ранку. Збираюсь, снідаю мороженими канапками, п’ю чай, температура якого 36, 6 (оскільки тримав його в спальнику). Складаю наплечник, наводжу порядок у колибі і о 8:20 вирушаю. Видимість не більше тридцяти метрів, мете сніг, вітер... Орієнтуюсь по компасу, іду на хребет, тут провалюєшся вище пояса, отож трохи траверсую із східної сторони. Раптом бачу сліди, трохи заметені. Підозріваю, що це мої сліди, але вони ведуть у протилежну сторону від мене, ну думаю, іду за слідами... Вже 9:20 і я знову.......біля колиби.

Важко орієнтуватись на хребті, приймаю рішення спускатись у ліс і йти по азимуту. У лісі снігу ще більше ніж на хребті, проте униз іти лекше, до того ж вітер не такий сильний...
У засніжених ярах бачу потічок, звіряю за компасом- ніби іду у правильному напрямі. Іду за течією потічка. Згадую, якою дорогою ішов на хребет, компас каже, що треба підійматись угору. Підйом угору засніженим лісом- справа не з легких. Часто зачіпляєшся за гілки, лежачі стовбури дерев, падаєш. Раптом бачу гірського козла- справжнього. З великими рогами, з коричневою шерстю, так граціозно біжить, шкода, що не встигаю його сфотаграфувати, от би мені зараз стати таким козлом і швидко забігти у якесь село...

Ось так іду лісом, а тут знову стрімкий підйом, і так разів із п’ять, так думаю, за азимутом іти важко, піду я за течією потічка, спускаюсь униз, тут дуже крутий спуск, падаю, зафіксуватись важко, попадаю прямо на кригу потічка і провалююсь у воду. Так, добре, що тільки по коліна, значить ще не все втрачено, вижити можна. Іду за потічком, обережно переходжу в деяких місцях кригу, зупиняюсь дуже рідко, тільки щоб добре віддихатись і попити води. Ці години ідуть так довго, сили вже зовсім покидають, тільки б не заснути...А ось і дорога! Проте вона веде до потічка і знову губиться... На годиннику вже 14. Іду я точно не в тому напрямі, на Північ замість Півдня. Але вже маю надію, що вийду за потічком у якесь село. О, вже бачу огорожені пасовиська, значить село десь неподалік. Знову мобілізую останні сили і йду. Так, вже село...У селі виходжу на дорогу, не треба іти по цілині. Таке враження, як міняєш важкі чоботи на легкі кросівки. Ідеться дуже легко. Дізнаюсь, що це село Корчин. До Верхнього Синевидного кілометрів із п’ять. Але я сідаю на автобус, їду до Стрия. Тут на маршрутку, дзвоню додому, що все гаразд. Ось і все, скінчились ці годинни важкої боротьби за життя. Два дні восьмигодинної ходьби майже нон-стоп по цілині із снігами по пояс. Все-таки Парашка мене полюбила, і відпустила додому живого і здорового.