Олекса Негребецький

КАРПАТСЬКІ ТРАFУНКИ

ЗАМІСТЬ ЕПІГРАФА

Колись, гай-гай колись… Випало мені було мешкати в університетському гуртожитку для іноземних студентів. Багацько там було різних трафунків – але всі вони варті окремої розповіді. А тут згадаю тільки один.

Серед друзів моїх було двоє арабів, з Іраку – Ахмед і Хасан. Повчилися вони перший семестр і за успіхи в навчанні керівництво підготовчого факультету нагородило їх цінним подарунком – великою вініловою платівкою з серії "Партію славить народ український". Поміж усіма тими псевдонародними "бодрячками" дружні араби особливо полюбили один вельми цінний музичний твір і слухали його по п'ять-шість разів на день, уранці й увечері. Починався твір довжелезним вступом на дримбі.
Вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав- вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав- вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав- вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав… Хвилини чотири. А тоді якийсь відчайдушно-анальний голос виводив:

Життє нашє рожьчьвітає як калена в лужі-і-і-і…

Вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав….

Дужє добре нам жиєчь шя в Радяншькім Союжі-і-і-і….

І знову хвилини чотири дримба: Вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав… І знову сфінктерний голос:

Життє нашє рожьчьвітає, як чьвіт на кале-е-е-ні-і-і….

Вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав…

Ми шьпіваєм, ми танчюєм по вшьій Верхове-е-ні-і-і…

Вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав-вав….

Стільки літ минуло… Не стало Радяншького Союзу, набоями зі збідненим ураном роздовбали мікі-мауси батьківщину Ахмеда й Хасана, і вінілу ніхто вже не слухає… А Верховена стоїть собі, гейби й ніц. Хоч і дещо полисіла зрубаними лісами, хоч і шьпіває не коломийки, а "дєвчонкі-юбчонкі", одначе… Одначе трафляют си в ній ше ріжні трафунки.

СВЯТО В НАШИХ ГОРАХ

Дуже цікавий був серпень 1996 року. Тоді якраз виповнилось 5 років незалежності, і 24-го числа очікувалося сходження на Говерлу цілої зграї різномастих політиканів та політиканчиків. Подейкували, що "сам Кучма" має прилетіти в "голубім вертольоті" на найвищу вершину Неньки. У всіх вигідних для початку сходження точках зібралися юрми люду. База в Заросляку була забита, впроситися на стаціонар біофаку чи на метеостанцію вважалося за велике щастя. Тут хоч би на горище з сіном… Бо надворі в той час лило, скрізь стояли калюжі, знайти місця для наметів було важко.

Навпроти турбази, скраю паркінгу, будували капличку. До свята не встигали накрити її характерним цибулястим дахом, тож прийняли відважне рішення – зробити дах тільки з того боку, що виходить до публіки. Ззаду так і лишили капличку невкриту. А дощ залив усередину і щось там тріснуло – стіна, здається.

На самому паркінгу смажили шашлики, продавали пиво та інші напої, стояли довгі столи й короткі столики. Я був у Заросляку з двома друзями, які працювали помічниками депутатів. Хтось із гостей бачив їх колись у Верховній Раді, і вирішив, що ми з ними – депутати… Ох і нелегке, скажу вам, життя в нардепів! Як заповзявся нарід запрошувати нас до столів, та частувати, та повчати: "Ви ж дивіться, хлопці, голосуйте отак і отак, а не так і так"; "Передайте тому Плющеві, нехай він теє!" І тому подібне. Друзі мої мовчки кивали головами і сьорбали шарове пиво, а я спочатку намагався було пояснити, що ніякий я не депутат, що це помилка, що я не того… Але ніхто не хотів мене слухати. Ба більше – розпорядник свята мене зацитькав: "Яке то має значення, депутати ви чи ні, – прошепотів він на вухо. – Людям хочеться посидіти за їдним столом з депутатами, то що вам, жаль?" Переконливий аргумент.

На чолі одного з довгих столів возсідав Спонсор свята, бізнесмен, якщо не помиляюся, з Чернівців. Такий нормальний пацан – фейс як новозбудована капличка, відповідна пузяка, червона шия, біла сорочка, золоті цепури в кілька рядів на шиї та на зап'ястях – і при тім нормальна українська (!) мова. Чудні діла твої, Господи…

Там же, в Заросляку, можна було побачити іще одного спонсора – українця з Австрії, прізвище, ганьба мені, забув. Це його коштом воздвигли на Говерлі отого сталевого хреста. Жвавий сухорлявий дідок у штанцях-"нікербокерах" гасав то в долину, то на гору, мов реактивний, не зважаючи ні на 70-річний вік, ні на зливу, ні на розкислу карпатську глину під ногами.

Кучму тоді ще любили – авжеж, чоловік вивчив мову, перестав варнякати про офіційне "двуязичіє", навіть зібрався побувати з народом на Говерлі. До його зустрічі готувалися. По горах через кожні 20 метрів стояли здоровенні молодики-есбеушники в камуфляжних куртках-бомберах та яскраво-синіх спортивних штанях. По Заросляку тирлувалися не менш здоровенні вояки Національної гвардії. Перед самою турбазою в бетон замурували рядок молодих смерічок. Я не раз чув байки про фарбовану траву, приклеєні до дерев листочки, але таку ікебану на власні очі бачив уперше. Навіть сфотографувався коло тих забетонованих смерічок.

Нарешті настало 24-е. Дощ зранку трохи вщух – і народ посунув на вершину. "От ішли вони юрбами, ті безхвості, ті з хвостами, все що нявка, гавка, квака…" Перло старе й мале. У шортах і в туфлях на шпильках, у легеньких сукенках і з ящиками горілки на плечах. Десятеро нацгвардійців двигали по крутій слизькій стежці бензиновий електрогенератор з біостаціонару, бо на вершині запланований був мітинг і концерт, а як же ото мітингувати без посилення звуку? Та ніяк! Нізащо! За кілька революційних років "провідники" твердо засвоїли цю політичну аксіому.

Ішли ми по якомусь абсолютно легкому маршруту, по якому за царя Гороха легендарний пан виїжджав на Говерлу бричкою. Одначе на полонині як ушкварив вітер, як навіяло туману! Стало мокро й погано. Та ще ми з товаришем забалакались – і тому випхались на гору серед останніх. Мітинг тим часом устиг одгриміти, обов'язковий набір пісень було відспівано, в Карпатах оголосили штормове попередження і на самому виході на плоску маківку Найвищої Гори припізнілих горолазів стрічали менти й одразу відправляли донизу. А туман на Говерлі стояв такий, що не видно було простягнутої руки. Ледь просвічував крізь нього щойно встановлений хрест та ще виднілися якісь дивні споруди з каміння, схожі на пам'ятки неоліту – дольмени. Потім виявилося, що то – туалети, споруджені за наказом влади. Дуже бракувало поруч вмурованих смерічок.

А на горі панувала паніка. Менти в плащ-накидках розганяли юрби людей наліво й направо – тих на франківський, тих на закарпатський бік. Періщила злива з градом, причому горизонтально, як то часто буває в горах. Окуляри мені залило, поліетиленову накидку здерло вітром. Друзі – не в кращому стані. Разом з натовпом кидаємось тікати на закарпатський бік. Так швидко спускатися мені доти доводилося тільки раз у житті – з гори Козача на Кавказі. Публіка бігла з Говерли в спринтерському темпі, гублячи в потоках небесної води взуття й одяг, парасольки й невипиті пляшки з горілкою… Куди саме біжимо, ми не знали й не бачили – аби вниз. Нарешті ліс. Людей не меншає. Якийсь ГАЗ-66. Набитий людьми, ковзає боком. Ще один ГАЗ. Трактор з причепом. По дорозі йти неможливо – суцільна річка. Валимо через ліс. Куди? Чорт його знає. Іще ніколи я так не змокав. Навіть гумка від трусів була мокра. У черевиках води – аж через верх виливається. Коли бачиш, що попереду урвище, розвертаєшся спиною вперед, щоб врізатися рюкзаком у найближче дерево й таким чином загальмувати…

Одно слово, врешті-решт ми вибігли прямо на урочище Козьмещик. "І там бил трос, і там бил врач" і все було гаразд – окрім спалених на вогнищі шкарпеток.

СВЯТО НЕСКІНЧЕННЕ

Це вже було, здається, десятиріччя Незалежності. В.Ющенко, як завжди, виходив на Говерлу, і як завжди, ми з ним на півгодини розминулися. Разом з Ющенком на гору повилазило й місцеве начальство – очевидно, Віктор Андрійович тоді ще був прем'єр-міністром. Погода була як годиться, погана – туман, дощ, холод. Потусувавшись на вершині з півгодини, поспілкувавшись зі знайомими, рушаю вниз, на Ґропу, щоб далі йти на Козьмещик. Щойно скотився з найкрутішого говерлянського підйому, як бачу попереду дивну картину, варту не словесного опису, а мистецького пензля. Ну, щонайменше, цифрового знімка. Отже, знизу назустріч мені важко повзе пузатий, пикатий начальник – їхню породу одразу видно. На начальникові новісінький синій спортивний костюм від "Адідас", новісінькі білі кросовки, так само новісінька біла ж кепка. Ні наплічника, ні торби ніякої не видно. А коло начальника в'ється й згинається в дугу посіпачка, сумлінно прикриваючи "хазяїна" од вітру й дощу парасолькою. Їй-Бо! Худий, заморений – і в чорному офіційному костюмі, в штиблетах, при краватці, з діловою течкою у вільній руці! На Говерлі! Ефектно.

Несподівано побачивши в тумані мою постать, начальник чомусь страшенно зрадів. Очевидно, попередню годину не зустрічав жодної живої душі.
– О! Добрий день! – каже. – Ходімо на гору, бутилку вип'ємо!
– Та ні, дякую, – відповідаю. – Вниз треба йти.
– Ну ладно. А може, підемо? Вип'ємо!

Я ще раз відмовився – і ми в тумані розійшлись. Цікаво, яку "бутилку" мав він на увазі? Ні в нього, ні в його підлеглого кишені не відстовбурчувалися, з течки теж шийка не стирчала. Невже надіявся, що пляшку виставлю я?

ПОЛЬСЬКИЙ СЛІД

Гуляючи по Чорногорі, українців майже не стрінеш. Зате чехів – натовпи. А поляків… Побачивши попереду групу, вже автоматично вітаєшся "Джєнь добри". Зрідка трапляються навіть екзотичні швайцарці чи італійці. 2001-го року на Попі Івані трапився справжній негр. Підійшов до нього поговорити. Звертаюся англійською, а він мені "Єстем поляк" відповідає…

Наприкінці 90-х в тумані під Смотричем наткнувся на групу варшав'ян, з якими й досі підтримую зв'язок. Найстарший серед них був пан Юрек – 70 років. Інша пані мала вісімнадцятеро онуків. Уявляю собі українських громадян такого віку в Карпатах, з наплічниками, в наметах… Не уявляється.

2002 року їду я рейсовим "пазиком" з Рахова в Луги і по дорозі автобус наш переганяє пару туристів. А що розвивало це чудо російської техніки максимум 10 км на годину, то обганяли ми ту пару довгенько і змогли її добре роздивитися. І всім автобусом посміятися. Дорога там пролягає між крутезним схилом гори та бурхливою річкою. Як не старайся, а кудись із неї "збочити" неможливо. А пара йшла, втупившись у мапу і тримаючи у витягнутих руках компаси. Очевидно, по азимуту…

За Лугами я встиг поставити намет, устиг наварити кави, сиджу, попиваю. Дивлюсь іде та сама "азимутна" пара. А вже смеркає, скоро ніч. Гукаю їх до себе. Виявляється – поляки. Дівчину звуть Марта, на вигляд – років 15, хоч каже, що всі 26. Хлопця забув, як звали. Пригостив їх кавою, вони пристали на мою пораду ставати вже на ніч. Нап'яли намет, розпалили ватру, наварили якоїсь там страви – польського відповідника нашої "Мівіни". І так ніжно, так красиво й зворушливо між собою спілкувалися! Тільки "коханє" та "коханє". І не інакше. На ранок вони встали раніше за мене, раніше зібралися й десь годині о 9-й рушили. Я, як нормальний турист, вибрався об 11-й. Довго йшов до Бальцатула, десь о 14-й повернув коло стовпчика номер 16 на гору. І пішов дощ. І на горі в дощі я пішов не тою стежкою. І заблукав. Коли йдеш правильною стежкою, то в кінці її стає видно обсерваторію на Попі Івані. А тут теж видно обсерваторію – але межи мною і нею глибочезна прірва. Поблукавши по мокрих травах, врешті вирішую йти назад, шукати повороту на правильну стежку. Жаль, звісно, така втрата висоти, але що вдієш. Спускаюся. І раптом чую крізь лопотіння зливи людські голоси. Чудесно! Це ж пастухи, думаю. Скажуть мені дорогу. Голоси сильнішають і сильнішають. Нарешті бачу, звідки вони лунають. Прямо на стежці лежить повалене дерево, а на ньому, вкрившись поліетиленкою, сидять якісь двоє. І верескливо кричать. Тю, та це ж мої поляки, Марта з коханєм. Мокрі-мокрісінькі. Змерзлі, аж сині. І кричать вони одне на одного вже не "коханє", а "Курва! Курва!"

СОЛОДКЕ ЖИТТЯ

Якогось року, коли я вперше надумався йти в гори сам, присусідилися до мене в Козьмещику двоє студентів-медиків з Чернівецького університету. Дійшли ми разом до Несамовитого. Звідти я через погодні умови повернув назад, а вони пішли далі, до Попа Івана. Їхня мета була – обсерваторія на тій горі. Говорили вони про неї якось побожно, як про Землю Обітовану – "Обсерваторія". З великої букви, з душевним трепетом. Ніби як варто туди дійти – і здійсняться найпотаємніші мрії. А чого я тих хлопців запам'ятав – бо дивніше споряджених туристів я ще не бачив. Мали вони з собою великий і важкий чотиримісний брезентовий намет, але не мали спальників. Тому першої ночі в Козьмещику позамерзали так, що аж підвивали. Ще мали велику "машинку" – гібрид ліхтаря, лампи денного світла, радіоприймача й магнетофона. Носили його в заводській упаковці – з усім пінопластом, з усім картоном. Якраз та "машинка" один їхній рюкзак і займала. З харчів у них, крім буханки білого хліба, баночки консервів та двох кілограмів цукру, не було нічогісінько. "Хлопці, а як же ви думаєте харчуватися?" – питаю. Виявляється, в основі їхньої харчової стратегії мали лежати чорниці, або "афини". Хлопці планували їх збирати, їсти з цукром сирі, варити варення та компоти. Щоправда, ні казана, ні каструлі в них теж не було. Як і чорниць у горах.

ТЕРАПІЯ НА ПОТОЦІ

Згадав. Ні, не все було гаразд після панічного спуску з Говерли на п'яті роковини Незалежності. Один з нас трьох, Ілля, промокши під зливою, захворів. Температура під 40, лютий нежить, кашель. А ліків, як на зло, ми тоді ще не носили. І що ж робить Ілля? Ні, не трясеться в лихоманці на заяложених нарах притулку, а хапаючись руками за тинки та деревця, ледве суне до потоку. Себто до річки Лазещинки. Знаходить найближчу баюру… І в ту холоднющу талу воду – шубовсть! І ще раз – шубовсть! І ще! А тоді бігом на нари. Якби не бачив на власні очі, не повірив би. Хворобу як рукою зняло. Ні температури, ні кашлю – нічого. Здоровий-здоровісінький.

Минув рік-два, і якось під час карпатської зливи застудився і я. Теж температура, нежить, усе як має бути. Згадавши Іллю, йду на річку – на ту саму, до речі, бо було це в Козьмещику. Знаходжу ту ж таки ковбаню… Шубовсть! І ще раз – шубовсть! І ще! І бігом на нари.

До дизеля на ранок я ще якось доповз. І доїхав до Франківська сяк-так. А у вагон київського поїзда мене з температурою 42 ледве затягли провідниці…

КАРПАТСЬКІ "ГІЛТОНИ"

Коли я ще тільки освоював карпатські маршрути, то для зручнішого добирання назад ми з друзями практикували ночівлю в Рахові. Над вокзалом там є готельчик, у ньому можна подрімати до першої ночі, коли відходить дизель на Франківськ. Але… по-перше, ночівля там коштує якихось грошей. По-друге, нема душу, не кажучи вже про теплу воду. А по-третє, там лазять блощиці. Вони ж клопи. Хве! Бракувало ще привезти додому наплічничок кровососів (до речі, бачив блощиць і між дерев'яними планками сидінь у "раховозі"). Тож надалі ми обрали інший маршрут – автобусний. О 9:30 на Яблуницькому перевалі зупиняється автобус "Тячів-Івано-Франківськ". А ми його вже ждемо! Ночувати для цього треба в тамтешній турбазі з пташиною назвою (якою саме? клятий склероз). Плюси такої ночівлі – що вранці можна поснідати позавчорашніми салатами в місцевому буфеті та пороздивлятися карпатські народні сувеніри, що їх продають карпатські народні гуцули по той бік дороги. Мінуси – пертися на Яблуницький перевал доводиться пішки, бо жоден транспортний засіб підвозити чомусь не хоче, не дивиться й на грошові знаки, якими ми розмахуємо. А ще там, на перевалі, нічого робити. Скільки тих ліжників та топірців? Щонайбільше на півгодини уважного роздивляння. Ну пиво. І все. А найгірше – нема того ж таки душу. Це така особливість карпатського сервісу – "ви шьо, сюда мити си приїхали сте?"

Ні, перепрошую, не відсутність душу найгірше. Найгірше – відсутність клозету. Ще раз даруйте. Тобто, фізично клозети в тій пташиній турбазі є. Але… Всі до єдиного забиті. І не просто забиті, а з горою. З великою такою лайняною Парашкою… Три роки підряд – досить, щоб узагальнювати. Хоча, розповідають, ниньки на Яблуницькому перевалі є навіть сауна.

На четвертий рік я вирішив зупинятися внизу, в Ясінях, на турбазі "Едельвейс". Душу там немає так само, зате смачнішої кави, ніж у кнайпочці біля турбази, пити не доводилось мені ніде. І пообідати можна в містечку. В принципі можна. Якщо пошукати. Але – так само нічого робити. Ну подзвонив додому. Ну пройшовся по головній вуличці раз. Ну двічі. На третій раз населення починає підозріло озиратися. Вертаюся в "Едельвейс". А там – сервіс. Типу, коли поселяють, паспорт беруть у заставу, щоб не втік з казенним рушником. А в "номері" – розхитаний "шихвонєр", оздоблений написами "Тут був Богдан. Коломия. 1953". Або видають простирадло, щедро обчіпляне довгим чорним волоссям. "Та нє, то ніц ніхто тута не спав, то є чисте" – граціозно намагається змести рукою найдовшу волосину "коридорна". З труднощами викручую з неї інше простирадло. Цього разу без волосин. Либонь, чисте…

В едельвейсовому умивальнику нема ні світла, ні дзеркала, тому митися й бритися холодною водою доводиться навпомацки. Нарешті очі трохи призвичаюються… і я аж підскакую з жаху! Вау! По стінах повзуть довгі волохаті змії! Чорт!!! Тікати! Прямо з піною на голові!! Та акомодація зору триває і я бачу, що то не змії, а водогінні труби… Це директор турбази, як я довідався згодом, дістав десь на фабриці відходи штучного хутра й пообмотував ним труби, щоб не замерзали взимку…

Відтоді волію ночувати в притулку на Козьмещику. Краще раніше встати – ще вдосвіта, – вмитися коло гірського потоку, пройтися лісом до станції Зімір, поспівати по дорозі повстанських пісень (голосно-голосно), пощипати малинки… Власне, для цього ж у Гори й приїжджав…