ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ОСЕЛІ

© Василь Сокіл "Писана криниця"

(частина 1)

1. БОЙКІВЩИНА

У яких роках то було, я й сам не знаю, лише старі люде все таке говорили. Як напали татаре, десь там на ріці Калці щось дванайцєть князів-королів було з військом. Та й тоти татари, монголи, всєка біда шістьох узєли в полон, а шість утекли після бою сюда в гори. Найстарший татарський хан із раненими та ослаблими свойими вояками вернувся назад, а величезний загін, то орда називаласє, віправив з мурзою доганєти наших.
Тутечка в горах уже жили люде. Вони разом з тими шістьма князями-королями і їх військом зачєли готовитисє до бою. Зробили від гори до гори почерез Лімницю такі стіни з грубого дерева високі. Дві стіни, одна від другої на кілька метрів, а всередину наметали каміння, наносили глини. У стінах приспособили отвори, аби вода мала куда йти. На ті отвори поробили такі великі двирі, щоби воду мож було спирати і пущати, коли треба. Позакривали вни то, і набралосє води, як у мори.
Нижче тої гати був густий ліс. Люде взєли й понад дорогу усі високі дерева коло землі понадрізували, лиш так маціцько полишали, аби вни сами ни попадали. Подекуди ще й вершки позв'єзували ужівками, щоби єдно дерево тєгло друге, як зачне падати. Такого наробили щось на пару кілометрів, оде пониж Небилова. Відважніші хлопці поховалисє в лісі, в корчах замаскувалисє, чекают.
Надийшла татарська кіннота. Як передні доїжджали до кінця лісу, хлопці за сигналом голосної зозулі разом дрилили тоти смереки. Там таке наробилосє... Кого ни вбило дерево відразу, то коні покалічені топтали копитами. Крики, стогін, прокляття, коні іржут, хроп'ят... Світ такого ни видів. Мало хто виліз живим, а хлопці-верховинці тиж ни сиділи тихо - сокирами, кільом, списами, мечєми били татарів, оби більше ни лізли на їх землю.
Але орда велика. В ліс ни всі зайшли: вони розтягнулисє на багато кілометрів. Мурза кричит до тих, що не були в лісі:
- Ідіт далі вперед! Одні бийтеся з тими, що в засідці, а другі розчищайте дорогу! Вперед! їх там мало!
Підийшли татари аж під тоту гать. Туди й наші хлопці відступили з лісу. А на стінах від гори до гори на тій глині, що меже деревом, у великих кітлах кіпит смола, вода, всюди купи каміння, великі колоди, кілля довге. Ни лиш чоловіки, а й кожда жінка і дівчина мали свою роботу. Чоловіки стрілєют, відбиваютьсє кільом, мечєми, шаблєми, а жінки - тота зачирає окропу та по очах, тота - смоли, та по писку. Але й наші гинут, бо татаре єдни лізут на стіни, а другі стрілєют. Увидів князь-король Данило, що біда, жаль му людий, і сам він уже поранений, але чекає, сам б'ється і других заохочує:
- Ще продержіться, най усі підійдут сюди!
Татари трохи відступили. Там до них підійшли ті, що чи прилишились били, чи спеціально їх держали для вирішального удару. Видять вони, що наших мало, а мурза кричит:
- Вперед, монголи! Ви півсвіта завоювали, а з отов жменьков не дасте си ради! Вперед на них! Усі вперед!
Біжат татари до стіни, несут драбини, а князь-король Данило:
- Гей, хлопці-верховинці! Викупайте їх у нашій водиці!
Відкрили двері, ринула вода з таков страшеннов силов, що всьо тото військо вітопила. Мало який десь на горбі лишивсє. Малийка горсточка їх верталасє гет, щоби там у себе зібрати нову армію і знову іти воювати.
Минуло так кількось там років, і вже сам новий хан суне. Київ, Галич узєли, спалили, людей вібили... Біда, горе...
Перечули про то наші в горах. Понад каждов дорогов через Карпати стали готуватисє. Там річку перегородять, там на крутім схилі, на такій зарві пририхтуют каміння, оби зсунути ворогам на голови, там на горі, де понад дорогу чисті поля, натігают, кілько лише можут, колод, а потім котят то на військо, там понадрізуют у лісах смереки так, як у Небиловім, там лишат вузький прохід, а з обох боків намечут купи сухого ріща, а тогди хтось підпалит, коли татарва зайде всередину. (Та то й сирі смереки та ялиці дуже горят у лісі). Ну, всюди-всюди щось придумували таке, що нихто би й ни сподівався.
Але хан татарський має велике військо і пре далі й далі. Зрихтувалисє наші до бою і на відкритому полі. Прийшли туди й князі-королі з своїм військом, але його мало вже: вігинули, бідні, коло Києва, коло Галиче, коло каждого міста. Верховинців ту більше було. Стали битисє повиш Перегінська на Закирничнім шаблєми, мечєми, списами, кільом... Де яка долинка була - заповниласє кров'ю. І на нашім, ясінськім боці сіклисє. То місце називаєсє Посічі. Уздрів хан, що не переможе, і каже:
- Тікайте! Тоти так затято б'ються, що ми всьо військо втратиме!
Відийшли, порадилисє і пробуют іти понад річку Стрий, а далі на Тухлю, але й там їх Захар Беркут винищив нимало. Таке було над каждов дорогов, що вела через Карпати. Мусіла татарва обминати гори, бо ни мала ту спокою ни вдень, ни вночи.
Так само завзято билисє верховинці і проти інших завойовників, отих, що їх посилали польські та угорські королі. Наші і з Довбушом ходили. В опришках навіть дівчата воювали. Оповідали і про такого Івана Бойчука, що мав цілий загін опришків і стрясав панські маєтки.
І до роботи бойки здібні. Він що ввидит раз, то вже й зробити може. У нас кожний чоловік і столяр, і стельмах, і боднарь, і будівельник, і рільник, і маржину файно доглядає, і кожухи вміє шити, і мурувати, і полювати, і пасічникувати, а жінки як краснийко прєдут, тчут полотно, сукно, рушники, вишивают, плетут рукавиці, светери, а тепер уже й спідниці. Лише зайдіть до якої схочете хати в Ясени і подивіться, які килими на верстатах, родятьсє. Ну, всьо-всьо, що лише треба людині, то самі собі зроблять. І музику красну мают, таж, певно, чулись те:
Ой нихто так не заспіват, як молоді бойки,
А як підут танцювати, скачут полегойки.
Бойовиті, відважні, працьовиті наші предки були. Що жінки, що чоловіки. За то й назвали їх бойками. Бойко - то дуже славне ім'я. За нього цілий світ знає. А де жиють бойки, там і Бойківщина.

2. ГУЦУЛЬЩИНА

У наших горах люди жили з давних-давен. Будували вони собі пристанівок у поточинах, де текла вода і не дуло вітром. Збільшилосі народу в горах, коли наш край зачьила плюндрувати татарва. Тоді наші гори кишіли втікачьими. Найбільше їх крилосі від біди коло найвищої гори. Чорною гора була для втікачів на нових місцьих. Чорною вона була і в очах ворогів, що не могли вони її досігнути, бо там непрохідні пущі стояли. Так і понині називають ту гору Чорною.
Втікали суди люди навіть з Києва. Говорили, що найбільше було золотарів, різьбарів, шивкинь, ткачів, кушнірів, майстрів і музик, що сам кньизь сказав їм в гірських дебрах сховатисі з своїми скарбами.
Для свої роботи ці люди доста мали матеріалу. Тогди ще сила тисових лісів росла тут, а дичина волочиласі людим попід ноги. Було з чого майструвати, шити і ткати.
За першим разом татари занадилисі до нас і майже кождої весни та літа нишпорили по наших селах. Людим з гір було небезпечно віходити з своїх схованок. Навіть і ті, що мріяли сі вернути назад додому, лишьилисі навічно в горах. Вони розселилисі по гірських закутинах та й взьилисі за ґаздівство. Найбільшим їх богатством став товар. Та хліба гірська земльи не могла вродити на всіх. Їго гірські люди шукали по долах. Вони клали на коні свою працу, бо доріг для возів у горах тогди не було, і вандрували по пільних і підгірських селах за хлібом.
Вандрівники йшли гуртом. Кождий ґазда мав до того коньи, на якому віз сі, ще два-три коні з своїм добром. Всі вони мали зброю, бо ніхто не міг їм ґарантувати щасливу дорогу. Людий, що мешкали в горах, називали горьинами. Коли їх збільшилосі до того, що в потоках стало тісно, вони сантужилисі на верхи. Тих, що будувалисі по верхах, називали верховинцьими.
Як люди з гір показувалисі по долах у своїй одежині, з своїми нацяцькованими кіньми, у подолян це викликало зацікавлення. А до того, аби прикликати до свого добра якнайбільше купців, верховинці грали на сопілках. Люди вібігали з хат і на дорозі виділи свьито. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на коніх. Їх одежина була прикрашена, кінська збруя так само блищьила від прикрас, сопілка грала до танцу. Поки зачинали міньити гірскі вироби на зерно, прибулі тігнули молодиц в танец і співали;
Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка,
Вона би си не гуцала, якби не сопілка.
Як міньити вже не було що, то подорожні від'їздили. А що всі вони вже гуцалисі на коніх, то за ними жартом вікрикували:"Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!" Найбільше таке любили вікрикувати діти, дівки і парубки. Та цего було їм замало, і вони ще й проказували співанку:

Гуп, гуц гуцули на сивій кобилі,
Один їде на фостику, а другий на гриві.
Один їде на фостику та й в сопілку грає,
Другий їде та й на гриві й гриву розчесає.
Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливсі,
А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивсі.

Нам слова "горьини" і "верховинці" не так пасували, як гуцули. Бо гуцул - це їздец, танцівник, музика. Тому воно, тото слово, так пристало до нас. Від него й наш край назвали Гуцульщина.

3. ЛЕМКІВЩИНА

Наше Закарпаття дуже давне, та й люде жиуть Бог зна відколи. Айбо вни трохи відрізняуться єдні від других. Людей з Березницького, Свалявського, Волівського районів мож познати по бесіді. То там їх на бойки кличуть. А водтам, коло Хусту, называуть гуцулами. А нас кличуть лемаками або лемками. І за то нас так кличуть, же в нас кажуть "лем так", "лем сядь собі". А гуцулы в Усть-Чорной говорять "лиш".
Лемки живуть оде в Ужанські долині. Много їх і поза границями. А кулько повыселяли!.. Айбо людей з Лемківщины всюгды мож познати, бо вни інакше співауть, говорять. У нашому селі є ансамбль і музей "Лемківщина". Так що про нас уже трохи знаут у світі.

4. ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ

Люди не все були такі, як зараз. Були такі велети, що як еден стояв на одні горі, а другий на другі, то й си могли руки подати. Великани були.
Єден такий великий схотів води пити, а ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Вінь нахилится, оби з них попити там, де вни сходилися, а то вода каламутится, хіба з піском смокче. Узяв вінь та й пониж того місця насунув землі, каміння. Високу таку греблю, гать наметав, як Червоні Береги. Вода сперлася, заповнила тоту долину, і зробилося велике озеро. Вода чистойка стала. Вінь напився, та й лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася, і текла собі впровали.
Відци, від гір у тоти сині води, клином заходила земля. Там і поля урожайні були на тім клинци. То - велике. І ліс недалеко. Зайшли туда люде, але не великани, а такі, ги ми. Побудувалися, орали там. Єдної днини надийшов туда велит той, знов хотів води напитися. Дивится, а на тім сухім клині якісь мурашки, подібні до нього, лиш дуже малийкі. Взяв їх разом з волами і плугом на долоню та й поніс показувати мамі:
- Дивітся, яких я мурашків найшов.
- Ой, то, синку, ни мурашки. То по нас ту в горах такі люде будут жити. Віднеси їх на то місце, відки взяв.
Поклав вінь їх над тим озером і лишив. Заснували вни село та й назвали від тих синих вод Синевідськом.
Тогди вся Скільська Верховина щи ни була заселена, бо велети десь пропали, а нашим малийким людьом ту тяжко було в тих дебрях та лісах давати си раду. Жили спочатку на долах, а в горах хіба польовали. Але Синевідсько вже було. Воно старіше від Львова. Не знаю, чи правда то, але приказували, що це село найдавніше в нашім районі.
Безпечно си жили там люде.
З північного боку були відгороджені тим великим озером, а з полудня - горами та лісами.
Випав колись дуже слотливий рік. Дощі ни переставали. Говорили, що над горами хмара урвалася. Води в кількох місцьох перекочувалися через тоту греблю. А Стрий пер з таков силов, що в єднім місци прорвав її. Вода з озера витекла вся. Дно висхло.
На тоту долину перебралися люде. Там щи ліпші грунти. Поробили си файні городи, садів порозводили тілько, що стали торгувати ябликами та сливами по світу.
Пониж того села заснувалося друге. Його назвали Нижним Синевідськом. А тото перше - Вишним. Типирь пишут Верхнє Синьовидне і Нижнє Синьовидне.

5. ЛИКИЦАРИ

Я чула це од Андріяшика, як засновалося село Ликицари. Вун казав, що жыв єден дуже моцный чоловік. Но та мав дуже вілікі ноги. А быв царьом на вшыткі ту окрузі. І вшыткі 'го ся бояли Потому зобралися тоты люде та 'го доганяли. І догонили 'го на Млаках, так ся кличе гора. І там 'го забили. Тота могила іщи й типирька є. Каждый іде і мече по галузці - таку 'му данину оддауть. Но ун такий великий быв, що в чизиму ставалася мірка жыта. Та так кажуть, же великий царь. І так село Ликицари

6. ПІДЗАХАРИЧІ

На одній горі у Підзахаричах є невелике озеро. Мало хто з теперішніх людий знає, що тут відбувалоси колис.
А було таке. По долах казилиси татари. Не мали наші люди тогди спокою ні вдень, ні вночи. Тьижко було засівати поле, а ще тьижче - збирати урожай. Бо счьиста ні звідци, ні звідти. Віскочьи яничьири, заберут майно, людей до ясиру, а хату з димом пуски. Люди ратувалиси як могли. Хто був май дужчий, той втікав. Старі і слабі тікали у нетрі й там будували собі колиби.
Так на цій найвищій горі, недалеко від озера, вселивси чоловік на мньи Захарій. Він був розумний, кмітливий і відважний. Зачьив якос розводити ґаздівство: коні, корови, бики і вівці. Без пастуха обходився, бо земня в горах не була помежована і товар ходив собі пустопаш. Дивитси раз Захарій, а надворі стало темно, ек серед ночи. За тим єк блисне та єк гримне - аж з вітром злива зашуміла.
"Пек сему лиху, що це таке?" - гадає собі Захарій і став шукати худібки. Шукав недовго, бо вес товар був у кошьирі. Коні стригли вухами і фуркотіли, а корови і вівці перепуджено роззиралиси.
Зачьив Захарій рахувати майно, але найкращого бичка не було. Таке нещьисті повторювалоси майже шоднини.
"Шо це за біда найшла мене тут, у горах, на новому місци?" -думав Захарій, а сам зачьив назирати за худобов. Так минуло кілька днів.
Одного разу, в неділю, стоїт Захарій на горі та й дивитси в долини. Та раптом все потемніло. Блискавка засліпила очи, а від зливи з вітром у Захарія не знайшлоси сухого рубцьи. Від озера шосили тікала бідна маржина. Дес загубиласи найкращя телиці.
"Шо за дідьчя сила?"-бідкавси Захарій і наблизивси до озера. Але там лиш филювала закривавлена вода.
Від нині Захарій зрозумів, де діваласи худобина. Іго не браласи робота. З голови не сходила думка, єк знищити зло. День і ніч чітував на ворога з рушницев у руках.
Раз під вечір підійшов бик пити воду. Відти віскочило двоголове Страшило - і до бика. Захарій припіливси, віпалив, а Страшило єк закричит та до неба єк шугне... Блискавка з громом, вітер з дощем, вогніна сила Страшила так і прибила Захарія до землі. Вона полютувала над Захарієвими горами, перелетіла Черемош і сіла коло озера на Сокільськім.
На перший раз Захарієви не вдалоси знищити Страшила, бо задрібні набої мав, але напудив їго від свої колиби.
Та не встиг Захарій забути про всьо, єк пропала ще одна худобина.
"Вернувси Страшило",-думав господар.
Тепер він набив свою рушницу не дрібним шротом, а лезами ножів. Узьив острий топірец, причьик коло бука і чітує. Довго мусів чітувати. На третий день Захарій зачьив дрімати. Тут з води вілізло Страшило і кинулоси на Захарія.
Несамовито вістрілила рушниці Захарієва. Блиск вогню і розпечених лез засліпили Страшило, і він простромився на сук бука. Захарій протер свої очі і уздрів, єк ранений змій звиваєтси, скаженіє і намагаєтси зірватиси з сука. З їго тіла капала чорна кров, єк деготь. Острий топірец Захарія відрубав одну, а потому другу голови Страшила від просромленої туші на суці.
Відтогди озеро стало чистим, а вода в нему солодкава. Береги вкрилиси густов травов. І більше не зникала людска маржинка. Кажут, що той Страшило - то був злий дух найстаршого начальника татарської орди.
І уздріли ті, що втікали від біди, у Захарії свого оборонці та й стали селитиси під їго горов. Так зробилоси село. Перший раз їго назвали Захарич, потому Підзахарич, а тепер - Підзахаричі. А Бісків називається так, бо кажуть, як там багачка скам'яніла, то під каменем коло кринички щось завжди грало на скрипці. То люди говорили, що коли йшли отако вночі, то так грало, що мож було плакати. Говорят, що то грав біс. І за того назвали Бісків. Люди потім там заселилися і так назвали хутір Бісків..

7. БІСКІВ

А Бісків називається так, бо кажуть, як там багачка скам'яніла, то під каменим коло кринички щось завжди грало на скрипці. То люди говорили, що коли йшли отако вночі, то так грало, що мож було плакати. Говорят, що то грав біс. І за того назвали Бісків. Люди потім там заселилися і так назвали хутів Бісків.

8. ГІРНЕ

Після того, як відбулася сутичка між дружинами князів Святослава і Святополка при переправі через ріку Стрий, невеликій частині уцілілого війська Святослава вдалось перебратися на другий бік. Вони хотіли якнайшвидше сховатися від переслідувань у горах. Коли вийшли на широку долину, на довгу луку, князь Святослав сказав: "Гір нема". І назвали село Гірне.

9. СЕМИГИНІВ

Ще в Київській Русі точилися феодальні міжусобиці. Одного разу князь Святослав з невеликою дружиною втікав від свого брата Святополка. І от вони підійшли до повноводної ріки Стрий і хотіли перебрести. Але вода була велика, і Святослав довго готувався до переправи. Аж настиг на. них Святополк, і на тому місці відбулася жорстока битва, в якій загинуло сім синів князя Святослава. Від того часу село на березі Стрия назвали Семигинів.

10. СЛАВСЬКЕ

Давно-давно, ще коли була Київська держава, це сталося. Помер розумний князь Володимир, за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності, а між його синами почалася братовбивча, проклята народом боротьба. Розпочав її Святополк, прозваний Окаянним. Він вбив братів Бориса і Гліба, а тоді вирішив розправитись із Святославом. Дізнавшись про ці заміри Святополка, Святослав вирішив утекти через Карпати на Угорщину. Але в погоню за Святославом уже мчить чимала група найманих убивць Святополка. Останній бій завела невеличка дружина Святослава з найманими вбивцями Святополка в Карпатах, недалеко того місця, де в річку Опір впадає річка Орява. Тут і загинув Святослав - син Володимира, і з цього часу це місце має назву Святослав. А тих кілька поранених, втомлених дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, боячись переслідування лютого Святополка, вже не повертались у свої родинні місця, а пішли вверх проти течії Опору, і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло перше поселення на місці нашого села. А що дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів, їх усіх стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва - Славське.

11. СЕЛО МАНЯВА

Я чула за Маняву таке. Ця територія постійно манила-приманювала людей своєю красою, своїм чистим повітрям. І тому село, яке пізніше тут заснувалося, назвали Манява. Саме ці терени колись галицький князь Ярослав Осмомисл обирав собі для відпочинку. Навіть казали, що тут були помешкання Ярослава Осмомисла.
А другі казали: назва села походить від слів "ходити на манівці". Так як села Кричка і Маркова виникли раніше, люди, які ходили від нас туди за сіллю, чи на роботу, йшли на мінівці, бо тут ще був ліс. Отака історія назви села Маняви. То розповідав мій дід.

12. СПАС І ТЕРШІВ

Ви чули, що в Галичині був князь Данило. Напали монголи. Після того, як татари загарбали Київщину, знищили Галич і Бич, дружинники Данила, а також і він сам відійшли разом сюди в гори. Він став на горі Замчище між Тершовим і Спасом. На тій горі наказав збудувати замок. То це не так скоро зробили. Він розставив свою обслугу, воїнів навколо тої гори. Вона така кругла.
Дружинники і ті люди, що тут були, мали таку зброю і спосіб війни проти татар: у горах рубали дерево, суччя обтісують, аби колода була гладка і легко котилася. Таких колод натягали багато на ту гору чи на її схили, а коли татари підступали туди, тоді клеци пускали на них. З гори вони котилися з величезною швидкістю і товкли ворогів. Якраз так зробили на Замчищу воїни Данила. Вони тих клеців натягали до замку з усіх сторін, відбивалися так, що татари втратили багато війська, а замок не могли здобути.
В той час на тій же горі наші люди придумали дерев'яну гармату, яка стріляла з гори на долину каміннями. Коли підійшла орда попри Дністер, який пливе між Тершовим і Спасом, із тої гори злетіла перша така кам'яна куля і вбила того татарського башу, чи як його там називали, того начальника. Від того часу вони зачали вертатися з цих місць. Наші люди їх тут не пропустили.
Село Тершів - то з Першів, колись у горах тут воно було першим. А Спас назвали тому, що там спасся, врятувався Данило від татар, а з ним і наші люди, що тут були.
Люди до Тершова і Спаса зайшли з долів з Данилом, і частина їх потім тут полишилася. З роду в рід розмножувалися і повиникали села. Найскорше тут, в Тершові, були Гриби, Товарницькі, Клебаники, Минки. Їх хати стояли під горою Лиса. Той кут тепер називають Малий Ряд.
А в Спасі перші господарства заложили на Підзамчу над Дністром. Коло Тершова є гора Магура. Між Тершовим і Спасом - Свинний, Лиса, Дубин.

13. СПАС

Якос, коли сі закінчив бій з татарами над рікою Прут, уціліло четверо: Гаврило, Гоян, Лавро, Іван. Всі четверо довго сі продерали гушіками і сховалисі в берестовому лісі, де й спасли своє житьи. Тогди вони і назвали цей ліс своїм Спасом.
Пересиділи там лихий чьис і як упевнилисі, що від смерти сі спасли, вернулисі на побоїще, потому пішли на свою вітцівщину, але нікого там з людей не найшли. Від татарви скрізь чорніла лиш земльи.
Для безпечности всі штири пішли до свого Спаса в берестину та й заснували село понад рікою, яку тепер називают Пістиньков. Сторонскі люди їго називали Спасом, як і увес ліс, а дехто через берестові гаї - Берестовим. Але і тут люди, що через якийс чьис встигли розвести родини, біду чьисто мали від того, що сі находили недалеко від татарської дороги, яка сі тігнула понад Прутом. Татари вінюхали Спас в цій схованці та й при нагоді не минали їго.
Спас першим з гірських сіл впадав у око ворогів. Від того, ци вітримає він, залежьило житьи инчих сіл.
У ті чіси на Підгір'ї сі вело так, що єк у селі мала бути єкас велика подія, то посеред села, на найвищому місци, віставльили віху.
Віха - це довжелезна жердка з привьизаним на тончому кінци оберемком сухарнику, найбільше з фої. Грубший конец жердки забивали у землю або привьизували до дерева.
Спаскі люди з горьинами мали договір, як татари нападут на село, то аби спащуни запалювали віхи на найвищі горі Стирчьик. Як татари людий замагают, то запалені віхи нести від Стирчіка на гору Вербку, а далі Леніями до гори Пожірниці, на полуднє, А як татари тікают, то запалені віхи нести від Пожірниці Леніями через Вербку до Стирчіка, на північ.
Сторонскі люди день і ніч не спускали з очий Стирчіка, бо виділи в нім свого спасителі. Та одного разу татарский напад був несподіваним і люди мусіли тікати попід Ленії на полуднє, поза Хащі. на Городищі, де з-за плотів можна було легше сі відбивати, без запалених віх, які через страх забули запалити. Відважніші зробили це лиш на Вербці. Татарва так живо сі гонила за людьми, що вони не встигли обійти трісовиці Хащів і обминали пропасті горбиками попід Терно та Ялівці. Вони перейшли трісовиці потока Росіш і відрапалисі на високий лівий беріг Лосівского потока. Тут було добре місце сі відбивати. За стрімку з піску скалу вчепитисі ногами і руками не мож було. А там, де мож було це зробити, стояли наші люди. З гори в Лосівский на голови ворогів падали поліна, дручки та ковні. Татари пішли догори, але здобути її з розгону не могли.
Як билисі, то татарский проводир сі нахилив над керничков і хлебтав воду. У корчьих над керничков сиділи: Гоян, Гаврило, Лавро та Іван. Вони татарского проводира дручком по голові луснули так, що він лиш ногами здригав. З того переполоху татари сі скрутили, але тікати не було їм куди, бо навколо стояли хащі з трісовицьими, а навколо стояли люди, що встигли прийти суди з сусідних сіл.
"Аллах!" - закричьили татари і пустилисі врозтіч на Запілки, де була на кожному кроці пропасть. Котрі мали коні, ті топилисі в болотах. А котрі не мали коний, то ті, аби не втопитисі, ловили-сі за гіляки терна, свербивусу та ялівцу.
- Аллах! - Не вгамовувалисі татари і вернулисі на лівий беріг Лосівского, звідки берперервно сипалисі їм на голови удари.
З чьисом татари пропали в трісовиціх Хащів. Ні один зайда не втік, щоби прийти ще раз суди. Люди сі розійшли по всему побоїщу та й позбирали убитих. Між ними знайшли і мертвих дідуганів Гаврила, Гояна, Лавра та Івана. Всіх їх вінесли на найвищу гору Хащів. Там погребли і гору назвали Погребом. А щоби рід не згубивсі хоробрих, то родичів Гояна стали називати Гоянюками, Гаврила - Гаврилюками, Івана - Іванюками, Лавра - Лавруками.
А як война сі минула, сторонскі люди пішли додому і тішилисі тим, що Спас вратував їх села від смерти. І з того ,чісу вже всі називали це село лиш Спасом.
Живі памнітали про тих, що загинули в бою з ворогами. На памнять про них коло Гнильців під Стирчіком збудували монастирик з церковцев, яку також називали Спасом. Тут молилисі вірні за царство небесне тих, що вмерли за рідний край.
Потому поляки до нас прийшли і село називали Іспасом. Ще пізніше, як Спас розтігнувсі понад ріку Пістиньку, їго поділили на Горішний Іспас та Долішний Іспас.
По другій світовій войні Горішний Іспас совіти назвали Гірським, а Долішний - Долішним. Але в народі ці села весь чьис називали - Спас.

14. БОРИНЯ

Розказовала моя баба і прабаба, же колись ту була війна, но і боролися з татарами. То так людий винищили, що лишилося хіба пару хат. За то село назвали Бориня.

15. ГАЛІВКА

Прийшли татари в Нанчілку, то сусіднє село. Воно вже існувало, а Галівки ще не було тогди. Ідут вони понад річку горі селом, роздивляються на всі боки, шукают доброї поживи та стережутся небезпеки, бо наші бойки все їм щось таке підрихтуют, що ни в Азії, ни в Європі ни здибали. І в кождім такім місци лишалися десятки, сотні або й тисячі тих завойовників навіки, вже їм ни треба було ни золота, ни худоби, ни невільників.
Сунут від хати до хати, а єдна ґаздиня ни знала, що робити, хопила ткацький вал (воротило) в руки (він без ниток був) і вискочила надвір. На тім валі на однім кінці є така головка з чотирьма великими дірками. Татари глип на то - і єдин з них до другого:
- Йой, а то що?
- Та то, певно, така зброя, що на всі штири боки стріляє Видиш, она ни сховалася, а й вийшла напроти нас і держит то вище свої голови. Втікаймо, поки ни пізно!
Побігли татари галайкаючи.
А ту в лісах зібралося маса народу, гет аж з-за Збруча приходили, щоби пережити тоту навалу. Деякі з них уже й ни хотіли вертатися назад, зачали ту будуватися в Галівці. Але поля ту поганенькі. Кілька хат поставили, а більше ні та й ні. Хто ни прийде подивитися, каже: "Хоч ту землю й даром дают, але грунт низдалий", та й шукає ліпшого.
Урядники князівські стали насилу приводити сюди людей, без гроший віддавали їм і поля, і лісу: "Сідай і ори, лиш коли вже загаздуєшся, будеш невеликий податок платити". Та й трохи людей осіло. А вже за Польщі, то гектарик поля коштував тисячу злотих. Так усьо змінилося за сімсот літ. То вже тілько років, як Галівка є.
А чому Галівка? Ту в нас є такі чотири потоки. Всі чотири називаються Галівками, бо їх голови, їх початок ту близько. Лише слово "Голівка" писарі трохи переїнакшили на Галівку.

16. ТРУХАНІВ

Давно то було. На наші землі нападали монголи-татари. Всюди їх було повно. Кажут старі люди, що ту зайшли три хани, три брати і поселилися там, як від Синевідська йти. Вони ту так і обстали, завели сім'ї. У нас і фамелії є: Мурдза, Турків. Потім село називали Труханів від тих трьох ханів, що зайшли сюди.

17. БУБНИЩЕ

Раз напали татари на Болехів і запалили'го. А наші люде чули і віділи, як горіло місто. Селяни тогди стали бубніти в бубень і так давали знати, аби ся ховали люде, бо близько ворог. Від того й Бубнище.

18. РОЗГІРЧЕ

Мій свекор мав 84 роки і мені таке розказував.
Тут був бій з татарами. Наших ту дуже приперли. Найгірше з усіх боїв, що були в інших місцях. З одного боку гора, а з другого - ріка Стрий. Відступати нема куди, а сила ворогів величезна. Наші стояли і там, де он той камінь, що в ньому пороблені печери. Там навіть два поверхи тих кімнат. Відти відбивалися і метали каміньом у татар. Билися з ними і ту понад річку, на рівнім місци. Битва тяглася дуже довго. Татари обійшли, обступили наших і коло каменя, а других приперли до ріки. Уже здавалося, що всьо пропало, але на допомогу нашим прийшла свіжа сила бойків з гір.
Перед тим ще частина татар десь пішла в інші місця, де їх певно били люде. Ту лишилося їх уже менше, бо гадали, що наші вже дуже ослабли і скоро здадуться. Вни не знали скільки їх в ще. А наші одні билися, а другі відпочивали і в печерах, і в підземному ході, що там був. Там і поранених тримали, продукти мали, воду, туда джерело в гори виходило.
Нашим вдалося від ріки прорватися до того замку, що був коло каменя з печерами. Тепер уже стало їх тілько, що могли си з татарами порадити.
Татарам їх начальник наказав здобути замок. Але то скала. Видите, яка міцна стоїть? А тогди ще міцніша була. Там ще вали якісь з глини та каміння довкола були, ями, рови такі повикопувані, що чоловік не перескочит. Тепер уже татарам ставало щораз гірше. Гинули, як мухи перед тим замком. Може й не одна сотка ту їх пропала. Видят вони, що не здобути їм замку, кричат до свого начальника:
- Ага, зайди паскудні, раз гірше, раз гірше, ви ту всі пропадете, як роса на сонці?
Та й пішли татари, кілько їх там уже лишилося, геть. Свекор казав, що від того і село назвали Розгірче.
А ще оповідали також, що тут закінчуються, розгорюються гори, розгірчуються гірки і переходять у рівнину, і тому Розгірче. У тих печерах бував Довбуш. Вінь мав хід від скали аж за Труханів, де камінь у Бубнищу. Про то є книжка Франкова, про Довбущука.

19. ОПОРЕЦЬ

Давно в горах люде не жили, а по рівнинах. Але ту пройшла страшна вістка: напали татаре. Тото была правда, бо не-раз отак співаєме:
Йдут татаре, йдут
Та й за собов много війська ведут.
Люде втікали далеко в горы та й поселялися то на полонинах, то в Бескідах. . ;
Оту, коло дороги, де типирь кузня, стояв перший номер. Там, кажут, жили Карпінські.
Від сходу сонця є гора Страховець. На ні росли страшні лісы. Через наше село тече ріка, що бере початок у Бескіді. А що за буки там! Три хлопы не могли бы обхопити кругом. Тота земля оралася, бо ще видко знаків, що колись ту были борозды. Та й хаты мали... А чи знаєте, чого Опір?
Як тоты татаре прийшли до нашого села, люде дуже оперлися проти них. А до чого вже были хитрі: перегороджували ріку буками, смереками. Татаре не знали місцевости. їм треба было брести через ріку. Але піднялася велика вода і татаре топилися. Ріка також оперлася проти них. Далі татаре не пішли, а вернулися назад. Відтогды люде назвали ріку Опором, а село Опорець.

20. ОПОРЕЦЬ

Йшли ту заселюватися люди, що втікали ци перед татарами, ци від мадярів із-за Карпат. Підійшли, де тепер станція Лавочне, ну й там стали сперечатися. Там, де потоки розходяться. Бо тогди йшли хіба за ріками, за потоками.
Сперечалися, куди їм дальше йти, чи й усім разом, чи кождому окремо. Один казав, що ліпше бути разом, другий радив селитися окремо в лісах. Бо як хтось нападе, а будут вони в однім місци, то їх знищат усіх, а як розийдуться, то хтось таки лишиться. Тот, що радив окремо будуватися, був дуже впертий. Оселився під тим Бескидом, а за тоту його впертість і село, що почалося від нього, стали називати Опором, а потім Опірцем.
А тамті пішли на Лавочне і на Кавний і там порозселювалися. То все говорили, що йшли три брати, волами чи коровами тягнули своє майно, яке мали та що з собов могли захопити.

21. КІЦМАНЬ

У той час, коли турки нападали і люди утікали з своїх хатів, тоді така одна стара жінка, що не втікала нікуди, була. Сиділа коло свої хати. Тоді турки увійшли. Зайшов оден до її хати і просив квасного огірка. Привела вона його до бочки, і турок каже:
- Дай мені один огірок!
- То є велика бочка і достань собі сам. Коли він виліз на ту бочку і похилився досягнути, вона його ухопила за ноги і трутила в бочку і держала, поки не втопився. Від того часу прізвали Кіцмань, бо її було мнє Кіца.

22. ЗВІДКИ СТАВ КІЦМАНЬ

Чотириста п'ятдесят літ назад на північно-східну частину Кіцманя знаходилося велике оселення, котре мало ім'я Сегот. У ті часи провадилися бої між турками і татарами. Турки були побиті, і втікали, і натрапили на це оселення. Попалили і знищили всьо, порізали більшість чоловіків. Останнє населення, здебільшого жінки, котрі лишилися, перенеслося у ліс, котрий знаходився на цім місці, де тепер є містечко Кіцмань.
Турки натрапили на це нове оселення. Оден турок зайшов до жінки, котра мала ім'я Кіца і зажадав від неї квасного огірка. Вона йому показала бочку і сказала:
- Візьми собі самий, тому що бочка має уже мало огірків. Він ґапхався у бочку, а на той час Кіца його імела за ноги і зачала топити в бочці. На це він зачав кричати:
- Кіца мань! - з котрого війшло ім'я цього оселення Кіцмань.

23. СЕЛО ВАЛАШКОВЦІ

Та Бог то оден знає, коли і хто заложив тот валал (село). Небощик мій дідо, най з Богом спочивають, все казали, что тут ґрофські югасы (вівчарі) пасли худобу і овці. Клали собі колиби и туйка зо з родинами жили. Зо з тих колиб зробився валал. А знають, в Амерікой хто купить собі поле і зробиться там валал, якій там кличуть "плейс", то он має мено од першого ґазды, что там прийшов на бываня. Так было й в нас, мено першому ґазді было Валашко та й валал од нього назвали Валашковці.
А коли тото было? То дес барз давно, бо ще як татары туй нападали, то уже быв валал. Не знати, чи то правда, што тоты татары мали очи спереду й ззаду. Лем что з-перед них барз тяжко было скрытися. Моєй жены покойна бабка повідали, что їх зас бабка скрыли были свої діти перед татарами до бочки, а сами скрылися до комина. Прийшов татарин, знайшов діти, а они сказали, де скрылися мати. Татарин вытяг матер й забив. У мене є стіл, что татарин зарубав до нього мечом, зато небощик нянько казали єго барз хранити. А й на нім вельо раз было боже тіло. Як были мадяры, то наш валал назвали Pasztothedy.
Добре бы нам было туй жити, лем что світ нам дошками забитый. Не маємо дороги. Ні ту на ровень до Ужгородської столиці, ні на тот бік на крайну.

24. СЕЛО ПЛОСКА

Діялось це давним-давно, за наших славних гірських прадідів. Оповідають старі горяни про наше село легенду, звідки народилася назва його.
Жив-був на горбі в хатині легінь. Звався він Михайлом. Сам з себе - гончар. Ліпив горянам глиняний посуд. Його купували люди, зберігали в ньому воду, молоко, вино. Мирно жили буковинці, завжди добрим словом нагороджували Михайла.
А роки спливали. Позаздривши мирному життю горян, вороги-татари вирішили опанувати ним. Зі смертоносною стрілою, з ненавистю і люттю виступили полчища на землю горян. Зібралася вся община села, вирішила збудувати фортецю-оборонницю. А щоб вибрати ватажка, почали голосувати:
- Михайло-гончар най буде, - більшість голосів виступили наперед. Потім приєднались і другі. Михайло став вожаком.
Працювали горяни день і ніч. Переборювали спеку, спрагу, дощі, холод. А кам'яна фортеця росла. Кожну посудину, яка була в кого, наповнювали чистою водою. Знали-довго буде литися кров, нестерпним буде бій.
- Ми вборонимо нашу дідизну, - вірила вся громада. Насувалися грізні полчища завойовників. Вже здалеку до фортеці летіли отруєні стріли, ненавистю до горян кипіли ворожі серця.
День і ніч йшов бій. Важкий, смертний. Багато в ньому полягло горян. Нестерпно хотілось пити, а води не ставало на всіх. Тоді Михайло, взявши плоского глечика, подався через спалахи боїв до цілющої криниці, яка стояла через десятки кілометрів від їхньої оселі. Набравши води, напоїв легінь-гончар знесилених гуцулів. Сила зародилась в жилах, заставила перемогти до кінця. А потім, коли ластівкою в село прилетіла перемога, зібрались на раду буковинці, вирішували, як оселю назвати. Одні говорили - Глечиком, а інші - Перемогою. Лише один Михайло подивившись на глечик, сказав:
-Друзі, давайте оберемо для оселі назву Плоска. Наш глечик плоский, хоча небагато в ньому було води, та цілу громаду підкріпив, допоміг в нелегкій борні...
- Най буде так, Михайле, - загула радісно громада. Отак Михайла підтримала вся громада. Село назвали Плоскою.

25. ПОГОНЯ

Цему дуже-дуже давно, як прийшов з татарвою якийсь їх паша, недовірок Буньо. Прийшов він у наші краї з великими ордами та під Завіловим стяв му князь Роман Галицький голову. Голова упала у один бік, а тулуб-у другий. Тоди стала голова котитися. Брови у тої голови були такі довгі, що очі скризь цих дивитися не могли. Та якраз підняла желізними вилами ті брови на стятій голові, і голова подивилася із Могилок на Городище, то ціле те місто запалося. Тогди ще Тисмениці (міста) не було і аж вибудовали, як Городище запалося. Голова котилася усе дальше та дальше. Козаки гнали за нев. В Товмачі товмачили її 70-ма язиками, - звідти місто Товмач, - та не могли її розтовмачити. Голова докотилася аж недалеко до нашого села теперішнього; тут пасла баба товар та пряла куделю. Голова каже до баби: "Сховай мене!" Баба сіла на голову, а тим часом козаки перелетіли. Лишився лишень один, якійсь п'яничка, за полком позаду, та зігнав бабу з місця, а голова покотилася з-під баби. Догонив козак голову аж у лісі, та тут її на мак розсік. Поховали потім козаки її у могилу, де стояв давніще монастир, бо інакше була би лиха багато по світу творила. Та й тому-то і назвали наше село Погонев, бо тут голову дігнали.

26. ПОГОНЯ

За Тисменицею є село, що Погонею називається. Протікає там річка Ворона. Ніхто не пам'ятає, коли виникло село, але з діда-прадіда розповідають, що ще за тих часів, як татари плюндрували українську землю, при шляхах були такі вартівники, що давали знати про напад чужинців.
І люди ховалися, де хто міг: по печерах, по лісах, по горах, Але одного разу татари напали якось так раптово, що завчасно ніхто не міг сховатися. І почали з села утікати від нападників жінки з дітьми, старі діди та баби, бо чоловіки всі загинули від шабель татарських. Не одну та не дві години тікали люди, але татари напали на слід і гналися за ними. Довго йшла ця погоня, і люди так заморилися, що падали під ноги коням, а татари скручували їм руки і прив'язували до сідел, аби гнати в неволю.
І побачили люди, що не втекти від погоні, не сховатися у чорних лісах, не зустріти більш ніколи своїх синів, чоловіків, наречених. Почався у чистому полі плач великий, а татари вже ось-ось мали настигнути ту юрбу.
І раптом із беззахисного натовпу назустріч татарським вершникам кинулася незвичайної краси дівчина. Всі аж ахнули від здивування, а вона, не зупиняючись, бігла до бусурманів. У довгих дівочих косах, темних, як ніч, була заплетена голуба стрічка. Коли до вершників залишилося кілька метрів, дівчина рукою зірвала з коси стрічку і кинула її коням під ноги. Враз там зробилася річка. Була вона чорною, як ворон, що вже літав над беззахисною юрбою і люто крякав.
Татарські вершники заїхали у воду, але швидка течія огорнула їх, коні іржали, билися у воді, бо мулисте дно ловило їх і затягало під воду. Жоден нападник, що потрапив у річку, не виїхав на протилежний берег і не повернувся назад.
Гострі стріли вп'ялися в молоде дівоче тіло, і вона впала на зеленому березі річки. Люди сховалися в лісі, а коли татари відійшли, вони повернулися на те місце, де лежала з пробитим татарською стрілою серцем, з розпущеними косами чорнява галичанка Там і поховали незнайому рятівницю. На могилі посадили плаку чу вербу.
Вирішили люди вже не повертатися до свого спаленого татарами села, а оселитися над річкою, яка їх врятувала. З того часу село називають Погонею, а річку - Вороною, бо й досі вода в ній чорна.

27. ВІД ЧОГО ТИШКІВЦІ ОДЕРЖАЛИ СВОЮ НАЗВУ

Ше єк на нас нападали татари, то люди утікали у ліси та мочіри. Поховаютсі було в очирети, позалазьиют у воду, що ніц їх ни витко, та й сидьи, доки татари ни підут. Кождий озме в писок трощу та й так з води дихає. А татари ході понад беріг та все: "Василю! Андрію! Параско! Доцю! Йване! Вилазьийти, бо вже пішла погана віра!" Люди саракі мовчьи, сидьи тихо, бо єк єкий віставитсі, то їго зараз ймут. Та й раз, єк татари прийшли в одно сило, то вірізали багато народу. Лиш скілька людий утекло. Як тікали, то зайшли мижи стави, в виликі очирети. Поховалисі та й сидьи день-другий, сидьи тиждинь, а татар нима. Як вже зміркували, шо татари пішли з краю, то повіходили та й кажут: "Отут би нам жити. Всуди татарва нишпорит, а тут тихо". Посходилисі до них вітак ще й другі люди. Коли тут так затишно, най сі сило називає ТишківцІ. Та й до типер Тишківці так сі називают.

28. ДРОГОБИЧ

У зеленім підгір'ї Карпат розкинулось місто Дрогобич, оперезане кам'янистою річкою Тисьменицею. Другий Бич. А де ж перший?
Сімсот років тому на соковитих луках біля Тисьмениці випасав сільські стада пастух. Щоб зігнати їх в загородь, витягав довгий бич (батіг) і стріляв, аж бриніла луна. Тому люди й назвали це місце Бичем.
Згодом виросло селище, а потім - містечко Бич. Розцвітало воно, ширилося з роками...
Аж тут нагло з-за гір вдерлись люті татари. Все палало кругом Згорів дотла і Бич, люди в страху розбіглися лісами:
Довго вили вітри в попелищах зчорнілих... З часом поруч - он там, де знайшли люди сіль, виріс Другий Бич - кращий, і став називатись Дрогобичем.

29.ДРОГОБИЧ

Татари підступили до міста Бич над річкою Тисменицею (зараз село Тустановичі), завоювавши Галицьке-Волинське князівство. На чолі їх був той страшний Шолудивий Буняка, півдемон, з пархами на голові, довгими повіками, що сягали землі, які челядь за його наказом піднімала золотими вилами, і з отвореним черевом. Міщани замкнулися в місті, і, надіючись на великі запаси продуктів, стали зі зброєю в руках. Це тривало якийсь час. На кінець Шолудивий Буняка зробив пастку: Вдаючи, ніби хоче вести переговори з бичанами, повідомив через послів, що відступає від міста, якщо візьме данину. І що хоче небагато: від хати одного голуба й одного горобця. Бичани погодились, але коли принесли голуба й горобця, Шолудивий Буняка наказав попричепляти під крила голубові запалену губку, обмотану сірчаними нитками. З того постала пожежа в місті. Під час пожежі вдерлись до міста татари. Так місто було знищено. Самі мешканці загинули від гострого меча, крім незначних утікачів, які дали початок Дрогобичеві (Другий Бич).

30. ПОГАР

Колись-то, дуже давно, по наших краях ходили татари. Кого їмили, гнали го у свій край. Як тото люди почули, стали ховатися від них, втікали в ліси.
Утікали від татар і люди з низин. Йшли в гори, де мож було і захиститися від напасного ворога.
Так забрело шість чоловіків сюди в ліси та й поселилися ту. А ліси довкола були великі. Почали вони їх рубати, будувати хатини. Вже мали сім'ї і жили, як звичайно. Та не минуло їх ту лихо.
Одного разу татари і ту підпалили село. Горів ліс, уже й стріхи хат почали їматися. Згоріло ціле село. Не лишилося і тих побратимів. Лиш одному вдалося вижити.
Село, що потім забудували на тих згарищах, назвали Погар від того, що погоріло. А в попелі найшли коштовний погар, котрим пили воду.

31. ОРЯВА

Вже буде сотки літ, як горіло сусідське село Погар: його спалили татари. Та й оповідают старі люди, що й наше село горіло. Річка несла попели і від того ставала сама чорна, ніби погоріла. Витікає вона з Роп'янки. А там, переказуют, колись була нафта. Може й нафта загорілася та текла долі водов. Здавалося, що горит ріка. Від того часу село назвали Орява.

32. КРОПИВНИК

Я так знаю з старих людей. Небіжчик мій отиць любив дуже много розказувати. Він то не помнятав, а може його дідо або преддідо помнятав.
Колись нападали турки, татаре. А тутки било вже село. Як воно називалося, то я не знаю. Люде збиралися такими товбами і втікали. І так по лісах ночували, мучилися. Татаре запалили село і гет било всьо вигоріло. А потім тутки заросло кропивов. Люде знов туди поселилися. І так тото село назвали Кропивник. А Старий Кропивник називався, бо там било борше заісноване село.

33. КРОПИВНИК

То був Старий Кропивник. То друге село. А ту, під тов гірков, була церков. Та гірка називався коло Нанівського. Ту церкву криги розваляли, вода... Нарід зайшов в гризоту, біду... Зайшов в гризоту, як ту цирькву побудувати. Де вгадати, де цирькву поставити.
Були два близнюки, такі два хлопці-близнюки. То мені розказували старі люде. Ну як, де вгадати церков поставити?
Зрубали дерево, положили на фіру і пустили, де ті воли підут сами. І ті два близнюки ззаду тих волів ішли. А воли собі йшли і прийшли... Такий горбок... І там воли стали. І там побудували церкву, там, де тепер є. Там воли стали.
І тогди то називався Кропивник Новий, бо кропива була, жалива...
То з тими волами Старий Кропивник так почався. А коли ту засів пан, і він побудував собі церкву. Пан поставив си двір, поставив си церкву в Новім Кропивнику. Люди робили панщину в него. І він ту капличку подарував людьом. І так церков ту, значит, заснував.
Люде в Новий Кропивник попереходили із Старого Кропивника. То вже панщина була. Пан мав близькі поля, а хлопи у самих вирсіх орали собі, у горах. І донині панські ровени обстали.
А потому, хто не вийшов на панщину, то як старі люде говорили, якись робив у пана три дни, а три дня собі робив. Якись штири робив, він тя до армії ни післав, він ти податок з поля не дав. Де-с хотів, там рубав-ись, де-с хотів, там косив-ись за ту роботу, що понад три дни робив.
А хто ни йшов на роботу, то бив нагаями. Є така колиска, де, ті липи сут, під Святим Яном. То якись такий Ян. Вни його так чи вбили, чи втопили. То би хтось повів.
І мож показати гаки, забиті у тих липах, як колисали людей. Таку кару... Вони ставили його на ту колиску, а під нев гуча була, і колисали, пущали... Як він там ни падав, як ся вернув живий, ци раз, ци два, ни знаю, і йому кару подарував. А падали люди й билися там.

34. УРИЧ

Давно колись напали були на замок татари. Вони хотіли були вдертися туди, але не могли, бо була сильна оборона. Тогди що робити: взяли запальні смолоскипи і метали туди. І трафили тим факелом у доньку князє того князівства. На ні загорілася сукенка і її батько крикнув: "Горіш! Горіш!" Замок згорів. Котрі люде врятувалися, заснували недалеко нове село Оріч, а потім назвали Урич.

35. КНЯЖИЙ

Найстрашнішим ворогом для нашого народу були татари. Як мали нападати на село, то люде клали на єдні горі огинь, а другу було видко. Отак давали знати, що монголи близько. Тогди люде втікали в гори.
А раз якось не забезпечилися, і татари винищили багато людей, і вбили князя, що мешкав на початку села. Відтогдй тот кут називаєся Княжий.

36. ВОЛОСЯНКА

Майже в той час, як був напад татарів на Тухлю, одна невеличка група їх переходила через наші місцевості. Десь приблизно в тих селах, як Синевідсько, вони захопили одну прекрасну полонянку-дівчину. Вона була незвичайної краси і мала гарне жовте волосся аж до самих п'ят. Цю дівчину татарський візир призначив для себе.
Турок чи татарин домагався всіма засобами, щоб вона стала його наложницею. Але дівчина вночі вхопила кинджал і встромила візирови в груди. За то їй придумали турки чи татари страшну кару. За коси прив'язали до кінського хвоста і тягнули десь від Волосянки до Ялинкуватого. Там вона вже цілком знепритомніла, її вбили і закопали, де починається струмок, що його названо іменем цієї дівчини Славкою. А на згадку про її чудове волосся і муки село назвали Волосянкою.

37. НИЖНІ ВОРОТА

Чому называєся село Нижні Ворота?
Давно то было, ни за мої тямки, ни за вашої. Коли было монгольськоє нашестиє, они перейшли аж до Климця. Потому татаре перейшли сюды. Бескід відкрытый, а ворота онтам, унизу, закрили перед нашестиєм. Тому село называєся Нижні Ворота.

38. ЛЯХОВЕЦЬ

Колись тут все займали ліси, а сусідніми селами були Тухля і Ляховець.
У Тухлі в пана служив хлопець, якого звали Ляхом. Пан дуже примхуватий був. Заставляв слугу робити йому між деревами гойдалки з полотна і колисати. Навіть вимагав, що би той його шіпав у голову, поки не засне.
Коли хлопцеві вже добре надоїли панські примхи, він прив'язав сонному панові мотузок до шиї і до галузки, колиску відрізав і пан повис.
Слуга тоді втік лісами далеко. Найшов місце, де можна було сховатися і жити. Потім потай прийшов у Тухлю. забрав з собою служницю, яка його любила, вкрали папського коня, набрали муки та інших потрібних речей, і пішли далі в гори, на облюбоване місце. Воно потім було назване від імені першого мешканця Ляхівцем.

39. КОЛОЧАВА

Давно люди з рівнинних земель тікали від панщини в гори, хащі, глухі місця. Добралися вони і в ці місця, де тепер село Колочава. І всім треба було брести через ріку і йти через заболочене поле.
Йшли, і чавкала вода в постолах: чавк-чавк, чавк-чавк. Так потім і ріку за це називали Чавкою. Коло Чавки на сухих місцях будували собі хижі, і виникло село. Найближчим до нього було село Усть-Чорна. Коли звідували устьчорняни нових поселенців, де живуть, ті відповідали:
- Коло Чавки.
Так і називали село Колочавкою. Мале село - Колочавка. А як виросло, то стало Колочавою.

40. КОЛОЧАВА

Де тепер наше село, там давно були ліси. А в Усть-Чорній уже жили люди. Жив у тому селі чоловік на прізвище Чавка. Він був дуже бідний і ще нежонатий, тому в селі присудили, аби віддати його у вояки. Чавка не хотів служити королю дванадцять років і втік у ліси. Там побудував хижу і жив.
Айбо самому жити сумно. А мав хлопець в Усть-Чорній дівку. Договорилися, аби приходила до нього крадці. Сам у село боявся навідуватись, щоб його не зловили і не віддали в катуни. Згодом дівку і зовсім забрав до себе жити - стали вони чоловіком і жінкою. Люди питали матір тієї дівчини:
- А де ваша донька?
- Коло Чавки, - відповіла мати.
іак і називали то місце-"Коло Чавки". Звідти й назва села Колочави.

41. ІЗА

Колись там, де тепер Іза, було поле. А село було на тому місці, де тепер присілок Городилово. Туди часто розливалася ріка, і люди переселилися на поле, що називається Дубровки. Айбо ріка заливала їх і там. І вони заснували село на новому місці, яке подарувала їм жона хустського воєводи Ізабелла за те, що обороняли Хуст від турків.
Село називали спершу Ізабеллиним, а потім коротко - Ізою. За подаровану землю ізяни відробляли тяжку панщину. В інших селах панщина була меншою, як у Ізі, тому ніхто не хотів віддавати свою доньку до ізянського хлопця. І вони мусили дівчат красти. Украде хто - відразу до попа в Хуст, а той обвінчає, то хіба їх смерть розлучить.
У Ізабелли були два вірні слуги, брати Ороси. На старість вона відпустила Оросів жити в Ізу і звільнила братів і їх потомків від панщини. Так у селі з'явилися нямеші - вільні від панщини. Вони жили за потічком, що тече через Ізу. В їх двір не могли зайти бандури. Так що нямеші були ніби пани. І той потік тому назвали Пановцем. Люди, коли утікали від бандурів, переходили Пановець і у дворах Оросів ховалися.

42. ПЕРЕКАЗ ЗА ОСНОВАННЯ СЕЛА БОГДАНА

Коли в Галичині провадилися войны, то люде, котрі не хотілі іти на войну, утікали в лісы. Але і в лісах не были певні, тому переходили Карпати і осідали в наших пралісах. Кождый чоловік котрый утік, забирав пізніше свою жінку і переходив назад до своєї хаты. В наших Карпатах было таких людей много, лиш они оден про другого не знали. Одного разу, серед сих пралісов зыйшлося чотирьох людей, котрі себе ще не познавали. Як воні знайшлися, то один з них так сказав: "Се так Бог дав". З сих слов потом, перекручено, постала назва села Богдан. Те місце, де они зойшлися, є й до нині, і люде називають се місце Дибою. Таких много втікачів почало гуртуватися. Вырубували ліси, ставилі на тых містах хати і почали господарювати.

43. ДРАГОВЕ

Чи знаєте, як по-румунськи кличуть чорта? Драк. Від цього слова і походить назва села Драгового.
Захотіла якось цариця Марія-Терезія серед літа провезтися саньми, її міністри дорадилися, що зроблять то у Солотвині -насиплять на дорогу солі, і можна буде возитися на санях, як по снігу.
Коли цариця їхала у Солотвино, то за Хустом із заднього колеса її карети вискочив залевчник. Аби колесо не злізло з тенгля бо тоді би карета перевернулася, один вояк, що увидів поломку, замість залевчника засунув палець. І так біг за каретою аж до Тячева.
Цариця виділа, що вояк біжить за каретою, та лише у Тячеві. зрозуміла чому. Коли карета стала - вояк відійшов убік. Цариця звідує, хто то був. А їй кажуть:
- Якийсь драк! Цариця розпорядилася:
— Приведіть сюди драка!
Гойкають
- Драк! Драк!
Та ніхто не йде. Бо то вояка звали не Драком, а Рішком. Тоді цариця розпорядилася найти вояка, у котрого перст буде у коломазі. Найшли його, привели.
- Ти Драк?
- Рішко!
А цариця - трісь його:
- Ти є Драк! Усі оті полонини твої і оті поля твої. Пани відразу записали у книгу прізвище того вояка. Записали за ним усі землі, на котрі показала цариця. І місце, де він поселився, записали так - Дракове. А люди почали називати Драговим.

44. КОЗАКІВКА

Ту трохи далі є рівне місце з лісом, його називают Ілемня. Там було село Добра Воля. Люди жили собі в ньому вільно і добре, поки татари не напали. Вони ту великого зла наробили: всю Добру Волю спалили. Жінки з того села перебули то нищастя на горі, що відтогди називається Жінський.
А якась запізнила вчасно сховатися та й втікала від татарина з малийков дітинов на руках. Вінь гнався коньом за нев. Вна вже зовсім ни могла втікати, положила дітинку у високу траву: гадала, що вінь ни ввидит. Татарин надлетів коньом і пробив дітинку списом. То місце називаєся Полянки. Жінка втікала далі в ліс, а той коньом за нев. Вона впала і спрєталасе під колоду. Татарин став коньом топтати її, а потім добив нещасну над Полянками.
Татари були дуже люті, бо як ішли сюди, то наші, де лиш могли, нищили тоту саранчу, били їх. Тому й бойками нас називають. У однім місці з обох боків на дорогу позвалювали багато смерек. Цілу купу нарубали, щоби тоти ни могли пройти далі. Татари над'їхали та й: \
- Гов! Башта!
- Ту ни перейдеме.
Відтогди то місце називають Баштою.
На одній горі коло нас тогди ховалися люди й з Болехова. Тому на ню кажут Болехівський Плай.
Коли вже татари пішли, ті люди з Доброї Волі, що лишилисє живі, побудувалисє вже ту. Першу хату поставили на Горбі. А село стали називати Брєза, певно тому, що стояло на березі, чи чому-хто знає. Є ще й вирьх Брєзин.
Ни єдно нищастє перенесла Брєза (казали й Бряза). На холеру вімерли були люди, що лиш три родини в селі лишилосє. Та й то се минуло.
У сорок четвертім році, як уже вігнали німців, зайшов оден полковник радянський, по-нашому файно говорив, мав мапу, став, де дві дороги розходятьсє (одна вверх, а друга на село Либохорю в Скільськім районі), та й питає:
- А котра то гора Козаків?
- Он тота, - показали люде.
- А чого її так назвали?
- Та колись давно ту запорозькі козаки зайшли були, і якийсь час там кілька їх жило, ну й відтогди так кажут, - відповів голова сільради.
- Як так, то ваше село від сьогодні буде називатися Козаківка.

45. МАКСИМЕЦЬ

Довбуш мав вітчима. Той посилав його худобу пасти. Якось пас Довбуш в ущелині худобу, і там з'явився дідусь.
- Іди, - каже, - до он тої криниці, помийся. Довбуш так зробив. Дід тоді каже:
- Синку, будеш межи сильними сильний, ніхто тебе не знищить, лиш аби ти ніколи жінці правди не казав.
Довбуш сказав правду Дзвінці і загинув. Кажуть, що Довбушеву голову показували тут, але в це ніхто не вірить, бо то показували голову з когось іншого, а голову Довбуша Потоцький узяв собі.
Правда, опришок, аби його не пізнав ніхто, розсікав собі обличчя. Коли Довбуша вбили, розбіглися опришки, й один забіг до нашого села, зайшов у Грепелів двір. Грепелів у той час був лісом-пралісом.
Зайшов опришок під гору, вибрав безпечне місце, і зробив собі печеру. Сидів там рік чи два. Коло себе не мав нічого, лишень топір, ніж, зброю. Полював, м'ясо пік на вогні і живився. І так собі думав-думав, що самітний не буде жити, і пішов попри Бухтівець на Старуню. Прийшов у Старуню І городами сунувся по хат. Він хоче увійти до крайньої хати, а то дівчина виходить з водоніскою до криниці. Як вона схилилася, він підсунувся легенько і її-чап!
Вона побачила, що чоловік - як ведмідь, але той чяпнув її
за писок і сказав:
- Тихо! Бо тя задушу!
Бере її під пахву та й городами у ліс. Так її ніс, ніс, а вона питає: ' ,
- Куди мене несеш?
- Я тебе беру за жінку!
Далі взяв за руку, та й вів так, як дитину. Завів у гори, в печеру. Цей опришок називався Максимом. І донині є присілок Максимець і рід Максимчуків.
У Грепелевім зворі жив він із жінкою коло двох років. У рік вона народила сина. Максим усе приносив, годував їх, а одежу і взуття робив зі шкіри. Коли дитині вже було два роки, сказав:
- Час, жінко, піти до твоїх батьків. Вона з радості заплакала.
- Печи м'яса в дорогу.
Налагодила дещо, опришок печеру маскує і каже:
- Сьогодні вибираємося до твоїх родичів. Дитину бере на ліву руку, а жінці каже сідати на праву і триматися за шию.
Узяв їх, як галушки, поніс.
- Я, каже, - до них піду ніччю. А вона говорить:
- Куди ти знаєш іти, як у таких печерах живеш? . -Я все знаю і пам'ятаю, коби ти так пам'ятала.
Ну і прийшов до її родичів. А родичі чекали рік-два - нема дівки. Гадали, що втопилася. Вже забувають.
Він жінку з дитиною лишив у городі, а сам іде до хати. Таке страшидло суне! Подав руку, обняв господаря і господиню й каже:
Я вам зять. Я - Довбушів опришок, що вкрав вашу доньку. Закликав її з дитиною. Всі тішилися, а він говорив:
- Я хочу заселити ту частину гір. Колись, може, люди будуть жити, то аби пани не мали там права.
Так і було. Виникло село Максимець, і люди в ньому панщини не знали.

46. СОКИРНИЦЯ

Де тепер село Сокирниця, там давно були ліси. У тих лісах жило сто опришків, старший серед них був Сокирка. Грабували вони на дорозі, що вела з Солотвини в Хуст, і далі на Кошиці, Будапешт. З розбою приносили всякі багатства,
Раз, коли йшли на розбій, підійшли до криниці. Сокирка хотів пити, айбо з коня не злізав. На дубі щось запищало, кінь верг собою і скинув Сокирку в ту криницю. А вона була глибока, і головний опришок утопився.
Ту криницю викопав Сокирка, і її назвали Сокиркою. Коли він там утопився, другі сказали:
- Не криницю собі викопав, а могилу.
Засипали криницю з утоплеником, айбо місце продовжували називати - Сокиркова криниця. З того й виникла потім назва села Сокирниці.

47. КОШЕЛЕВЕ

Колись те місце, де тепер село Кошелеве, облюбував собі один опришок. Між двома потоками - Кобильцем і Осавою - зробив собі хижу. Вода загороджувала опришка з двох боків. Він кладки не робив, а перескакував через потоки з великою тичкою.
Звали його Кошелем. Він привіз собі в ту хижу жінку, появилися у них діти. Як повиростали діти, то сини поприводили в хижу невісток, до доньок пристали зяті. Мусили будувати ще хижі. Так заснувалося Кошелеве.

48. ПЕРЕКАЗИ ПРО СЕЛО ВЕЛЯТИНО

На околиці, де теперь лежить Велятино, в давных часах были непроходимі лісы. Они служили зборным містом і покривалом всяких опришков.
Одси могли легко напасти хоть на мараморошські, хоть на уточанські або сатумарські села. А коли была біда, легко могли щезнути серед пушкарів-жандармів.
Найшовся один опришок Бенця, тому надоїв вже сей живот. Зобрав нісколько товаришів, вышукали краще місто на горбку. Вырубали ліс і побудовали собі хаты та попробовали жити по-людському.
Часом прибило до них все більше а більше жителів. Возникло село. Се село назвали Велятином. А то потому, бо опришков звали иншак також велетами.
Се село лежало дальше на північ нинішного. Фундаменти давных будов ще й теперь мож там находити.

49. ВЕЛЯТИН-У ЧЕСТЬ ПИНТІ

Давно на Хустщині ходило 12 розбійників - велетів. Найсильніший між ними був Пинтя-велет. Десь сто років тому знайшли були постоли одного з велетів, може й Пинтьові. Так у них діти, як у коритах, по Тисі плавали.
Пани зібрали військо проти велетів. Одинадцятьох убили, Пинтя зостався у Малих Лазках (так називається звір). Викопав собі печеру-землянку і там жив. Звідти ходив на гору Кобилу, де робив дерев'яний канон, з якого потім розбив Хустський замок.
А любовницю мав Пинтя чи то татарку, чи то циганку. Пани підкупили Пинтьову любовницю, аби узнала, де у Пинті сила і як його можна вбити. Любовниця жила з Пинтею у печері в Малих Лазках.
Коли Пинтя розбив Хустський замок, веселий вертався у свою печеру. Аби увидіти, чи не втратив свою силу, скочив через Тису. Перескочити перескочив, айбо постоли намочив. То був поганий знак.
Коли вернувся, любовниця напоїла його і звідує:
- Чому всіх велетів могли вбити, а тебе ні? П'яний Пинтя показав їй під лівим плечем три золоті волоски:
- Тут моя сила, у цих волосках.
Коли Пинтя міцно заснув, вона вирвала з-під його лівого плеча три золоті волосинки, потім вибігла за гайдуками. Ті прийшли, зв'язали Пинтю. Айбо боялися, що до нього може вернутися сила і він пірве мотуззя і всіх поб'є. Тому один із гайдуків штиркнув Пинтю списом під ліве плече. Так навіки заснув Пинтя.
Айбо його не забули, село, де цей велет народився, назвали Велетином. Так що Велетин названо в честь Пинті.

50. ХУСТ

За сесь город не знаю много говорити, лем се, що я чув од свого діда, ище малою дітиною. Мій дідо мав 73 годы, а він чув од свого діда, а сему било 85 годів.
Од нього я знаю, що сесь город давно звався Хуст. На державній землі жив єден чоловік і він звався Хуст. Пак од нього назвали весь город Хуст.
Город сей премного людей чинило. Люде носили каміня на плечах, у міхах, а пак туй учинили город.
У тім городі быв преглубокій студенець (керниця). Єден раз пустили у нього качку, а она выплыла на Тису.
Город стояв довго дуже. Аж прийшов єден шугай з Румунії, дуже славный, з товаришами. Звався Ґриґор Пентя. Він учинив деревляный канон з желізными обручами й поклав єго на другім боку Тисы. Поставив єго на єдній високій горі. Там і тепер є камінь, а на нім написано: "Кто мене переверне, тому добро буде!" Люде пробовали єго перевернути, а пак перевернули. На другом боку было написано: "Дякую вам, що вы мене збудили, бо я уже довго на єдном боку лежав".
На тім камени стояв канон. Стрілив Пентя раз у церков й учинив діру у даху. А пак узяли люде сесю церков на плоты й завезли у Тису-Вулок. Она там й днесь стоить.
Под городом суть пивниці й од них йдуть три ходники подземні. Єден ходник є на Росвиговскім хуторі. Туй видно сякоє місто, що мож зайти под землю. Айбо коли лиш дакто возьме у руки барту або колач й там пойде, поназлізає много чорных птахів и уб'ють чоловіка. Кто зайде туды, то дораз або зомліє, або умре. У тім місті віє недобрий вітер.

51. ІМСТИЧЕВО

Село было ще тогды, коли сюды татары, песьоголовці, ходили.
Із горі прийшло сюды двоє людей, котрі утікали перед татарами, бо боялися, що їх понесуть у полон. Тогды люде дуже боялися од татар, бо кого они имили у свої руки, більше живого не пустили.
Тоді люде жили пиля ріки Бержави, бо давно люде жили коло рік. Потому люде розмножилися і мусили йти дале. Єден чоловік пошов наліво. Він звався Лука, й зато село звуть Луковом. А другий чоловік пошов направо й засновав село Имстичево.
У Имстичеві люди учинили монастир, бо єден богатьй чоловік, Иоан Зейкан, передав свою землю на будованя монастиря.
Люде выбрали місто на березі і там ізбудовали монастир. Обвели єго міцним муром із каміня, а усередині учинили монастир из дерева.
. Иоан Зейкан став першим монахом у Имстичевскім монастири. Він пак пізніше став і єпископом мукачевским.
У сім монастири кончили черці водосвятя, котрим бісів ізганяли, і мстилися на них. Зато постало ізпершу Мистичево, а потому перемінили на Імстичево.
На сім місті єсть і тепер другий, великій монастир, в котрім і тепер черці ізганяют бісів, і двічі на рік одбываєся в нім великій одпуст.

52. ІМСТИЧЕВО

За селом Імстичевим є печера. Її називають Мстичівкою. Ще при панщині в тій печері поселилися опришки. Вони панів грабували - мстили їм за муки, які терпів народ на панщині. Тому й дістала печера назву - Мстачівка.
А вже від тієї печери походить назва потоку і назва села.

53. МАТАЧІВ

Старі люди кажуть, що Матачів, присілок Ізок, виник раніше від села. Заснував його старший опришок Метач.
У молоді роки Метач із своїми побратимами не раз добувався до панських маєтків. А спритний був дуже - чи каменем, чи ножем міг з відстані убити гайдука, що, як вірний пес, стеріг сон свого хазяїна. Пострілом розбудив би пана, - а так опришки без зайвого шуму пробиралися в графську спочивальню і знімали зі стіни шаблі, гаківниці та пістолі. Та ось за те, що опришок влучно метав камінь чи ніж, його і прозвали Метачем.
На старість Метач збудував землянку в зворі під полониною. Коло нього поселилося ще кілька опришків. Звір назвали Метановим. А пізніше поселення, що виникло у тому зворі, стали називати Метачовим.

54. ІЗКИ ВІД ІСКРИ

Колись давно, щи за часів Довбуша, то розказують старі люде, що на місці нашого села, коли хто переїжджав, то від каміння аж іскри сипалися. Напевно, що то ватага Довбушова так їхала. Один другому показували: "Дивись, іскри!".
І від цього пішла назва нашого села - Ізки.
Тілько знаю назву Ізок.

55. РАХ1В

Боялися пани Довбуша. І придумали, як до своїх грошей не допустити опришка: біля Сігета вимурували в землі величезну пивницю, зробили двері залізні, варту поставили. Позносили туди своє золото і сплять безпечно.
Узнав про цю пивницю Довбуш. Він якраз був тоді в Ясіню. Служив у одного ґазди, бо то було зимою. Як прийшла весна, лишив Довбуш ґазду. Зібрав хлопців і пішов опришкувати. Та чого ходити від пана до пана, коли всі панські гроші звезені в одне місце- у пивницю біля Сігета.
Пішов Довбуш з хлопцями пивницю оту розбити. Почала варта стріляти - кулі назад повернулися. То Довбуш міг кулі повертати. Сама себе варта вбила. Взяли хлопці і зрубали великого дуба, топірцями гілля обрубали, розколисали його на руках, і як вдарили по дверях залізних, то нараз розлетілися надвоє ті двері.
Набрали грошей повні бесаги, сіли на коней і поїхали. На півдорозі до Чорногори сіли перепочити. Там і рахували гроші, що забрали у пивниці у Сігеті. Потім те місце так і назвали- Раховом.

56. РАЦИНОВА

У західній частині Лавочного, на території, що межує зі селом, є гора і прилегла до неї земля, яка називається Рацинова. Тепер там усюди заросло лісами. А колись там було невеличке село Рацинова. Тота назва походит від того, що більшість його мешканців мали прізвище Раци. Туди йшла дорога з Тухлі на Закарпаття до Воріт.
Коли Кошут упав на нас війною, то військо, набране з гірського населення, над тим селом побудувало укріплення. Окопи від того часу ще й донині стоять, деякі глибокі до двох метрів, а довгі понад сто метрів.
Оті місцеві війська, яких п'ятсот метрів вище, пасли коней на горі, сідлали їх там. Відти пішла назва тої гори - Сідло. Війська Кошута розбили тих, що оборонялися, і знищили село Рациново та й його всіх мешканців. А потім уже то всьо вкрили ліси.
Як за Австрії ті ліси рубали, то робили дорогу, вивозили дерева. Наші лавочанські люди на тій дорозі робили. Натрапили на той цвинтар, де поховані були ті, що погинули в тій війні. Викопували кости й шаблі. Казали, що находили кістки досить великих людей.
Ще тепер у тих лісах є прогони, де гонили худобу, борозди і межі, навіть великі межі там, де оралося. Є й сліди старих сільських доріг.

57. ЧОРНОГОЛОВА

Був опришок Головатий, бо мав велику голову. Жив він у хижі в лісі, де тепер село Чорноголова. Там його вислідило панське військо. Він відстрілювався, і йому нічого не могли зробити. Тоді ту хижку підпалили, і він згорів.
Люди, які прийшли на те місце, увиділи на згарищі чорну обгорілу голову. І місце назвали Чорноголовою. І село, що там виникло, так назвали.

58. ЧОРНОГОЛОВА

Я чула із приказок. З давных давен говорили, що двоє молодих людей втікали десь не знати вутки, бо їм не давали побратися. Йшли вни, йшли, де їх нуч застала, зробили собі колибу у тум потоці, в лісі. У туй колибі наклали огня, самі заспали. Колиба згоріла, разом з тым і вни згоріли. Потому люде, якісь мандрівники, йшли і найшли тоти дві голови. Голови були чорні, обгоріті, і тому назва од того й пушла, же село Чорноголова.
То было десь у тум потоці, в Солоному. Там вода солена, так ся пучав поток кликати Солоный і присілок Солоный від того. І вудтам почалися перші номеры села Чорноголовы.

59. НАЗВА СЕЛА ГОЛОВ

Єк истєв Довбуш Дідушка, та й узєв Дідушкову голов из собов, а ше мав знов таких двох головачів голови. Та й тоти усі три голови узєв из собов. Та кажут, що виніс Довбуш тоти голови зверх на Голови й там поклав у дупло єлиці й вид того звет си ціле село Голови. Та й давна печєтка громади Голови мала три голови.

60. СЕЛО ГОЛОВИ

Єк прийшли опришки, та Дідушка у Красноїллі убели, та голову відтєли, та вінесли суда. Та й дес там, коло Лейків, була велика черешня. Та й поклали в дупло. Та й та голов уже стала сама, лиш череп. А косарі косили та й у холоді сиділи там. Та якиїс подививси у дупло та й найшов там голову чоловіка. Та й відтогди, як люди поселилися ту, та й назвали село Голови.

61. ДОВГЕ

Ту були ліси, а в Зубрици було вже село. Із Зубриці тутка приганяли воли пасти. То місце, де пасли волів, називали Довгі Луки.
Було два браття. Но, вни тото пасли тих волів, і каже єден до другого:
- Ти лишайся в Зубрици, а я поставлю хату тутка.
- Добре.
Тот перший лишився в Зубрици, а другий лишився тут, побудувався, і від нього пішло село. Тому, що було на Довгих Луках стало називатися Довгим. .

62. МИТА

Наше село знаходиться серед лісів. Навколо омивається потоками.
Перші люди зайшли до нас дуже давно. То вже буде з чотириста років або й більше. Вони втікали від монголо-татар і зайшли сюди. В дорозі не відпочивали, бо боялися погоні. Певно, довго йшли, бо аж рано зупинилися. Подивилися, що тут вже безпечне місце: зелена долина, всюди вимита потоками. Всі припали до води і почали митися. А один серед них вигукнув:
- Най буде Мита!
І від того часу село, що вони заснули, стали називати Мита, а річку -Митянка.

63. БІЖЕНКА

Колись була повінь. Та й вода була скрізь велика, засуви були. І коли та повінь пройшла, вода летіла, як навіжена. Та й зробили назву села Біженка. Це - Мала Біженка, а там - Велика Біженка.

64. КОРОСТІВ

Розказують старі люди, що наше село заселили дуже давно, як проходили по наших горах монголо-татари. Люди з долів утікали в темні Бескіди і були безпечні перед ординцями. Вони знали, що по лісах і корчах їх не знайдуть. Але татари пішли в дру гий бік, на Тухлю, і найшли там загибель свою.
Як дізналися люди, що нема вже кого боятися, почали сходитися все нижче і нижче та й заселили всю долину. Перше поселилися недалеко від Бистрого потока. З лівого боку потока було поле, на ньому - дуже великі купини з мурашками. Вони були такі густі, як на людському тілі короста. І назвали'го Коростава, а потік - Коростовець. Про тото поле в нас і співанка є:

Поле моє широкеє, по тобі-м ходила,
Та у тоті купиночкн білі-м ніжки збила,

Від поля і село почали називати Коростовим.

65. ГРЕБЕНІВ

Їде, бовало, тато до Сколього, везе на ярмарок трохи сіна продати, бо треба гроша податок заплатити та й до хати щось купити, а я прошуся, так уже забігаю коло нього:
- Возьміт і мене з собов!
- Та де тобі, дітинко, в такий світ трястися па возі? То мука. Встати треба досвіта, а вернемося в півночи.
- Возьміт, я й на возі посплю, як схочу.
Та й що мали зо мнов діяти. Брали на віз, добре загорнут, оби-м ся не застудив, та й їдеме.
Коні йдут, а тато приповідає всячину. І про села, через які веде дорога до Сколього. Спустимеся із Зелем'янки в Гребенів, а тато:
- Ану, дітинко, придивися добре, чи вгадаєш, чого тото село так називают?
- Ая, та де я вгадаю. То треба знайти: його не нниськи та й ни вчора збудували.
- А ти придив'яйся, може, й увидиш.
Дивлюся я по хатах, по дорозі, по горах і полях, і нич ни можу зрозуміти. Тато мовчат. Я вже ни питаю, знаю, що типирька ни скажут. Хочут, оби я свойим розумом дійшов до того. А який там розум у дітвака, що до школи не ходит. Читати я навчився вже підпарубчаком від сусіда і то ни з Букваря, а з Шевченкового "Кобзаря". До школи ни було як ходити.
З'їдеме так пониж Гребенева на Святослав. Тато зіпрут коний, дадут їм перепочити, нагодуют, напоят...
- Но, та ци ввидів, чого то Гребенів?
- Я всягди придив'явся, але того ни можу зрозуміти.
- А ти пороззирайся понад ріку. Видиш, які гребені піску та каміння понасував Опір? Колись їх бовало й більше, а типирька то забирают на дорогу. Від тих гребенів, що вода такими рядами нагрібала, і село назвали.
Люде зайшли сюда, як ся зачинала панщина. Є ту родини, у яких прізвища не було колись. Стали записувати й питают:
- Як ся пишеш?
— А нияк.
— Як то нияк?
— Та так, пане, що ни маю прізвища. Називаюся Василь ци там Юрко та усьо.
— Ти з Гребенова?
— Но, а відки ж?
— То я пишу Гребеняк. Будеш відтепер писатися Гребеняком.
— Та най би було: Гребеняк не зле.
Потім тоти Гребеняки розмножилися, і їх можна надибати й по других селах.

66. ПОЛЯНА

Про Поляну од старых людий я чув такоє, же Полянка-присілок старша, як Поляна-село. Од керниці, що є пуд бучком, на полянці засіли были якісь овчарі, що вуці пасли. Там они ся всіли за того, що было чистоє місто, полянка так кличеся. Спершу люде заселилися в горах, а потому почали по рувниних будоватися. Так од тої полянкы зачали называти село.

67. ПОЛЯНИЦЯ

Була ту велика поляна, кругом ліси темні, звірі дикі. Приїжджали сюди бозна з якого світа богачі на польованя. Приїжджали на людських горбах, невольники несли їх у кошиках на плечах. Ту вни спинялися і назвали село, що засновалося, Поляниця.

68. ВОЛОСЯНКА, ХАЩОВАНЕ І ЯЛИНКУВАТЕ

Бувало, отак посходяться в нас старші люди та й оповідають собі всячину, а я малим дітваком дуже любив те слухати. Казали, що й наші села Хащоване, Ялинкувате й Волосянка почалися з опришків, з таких, як потім був отой Довбущ. А то вони були ще й навперед Довбуша.
Запам'ятав-им, що приказували за трьох таких. Вони довго ходили по лісах, мали свої схованки, печери чи колиби, як де. Нападали на панів і тут на нашім боці, і там, онде на Закарпатті. То добрі люди були і смілі дуже. За таких кажуть, що їх не бере ні вода, ні вогонь. А вони панів перемагали не так зброєю, як розумом. Та й їм і свої гори та ліси помагали, бо панам вдавалося, що за кожною смерічкою на них смерть чигає.
Але перейшли роки, та й ті троє опришків уже постарілися й не могли так воювати, як молоді. Вийшли вони на полонину Високий Верх коло Рожанки, посідали та й яли радитися:
— Ну, та й що будемо далі робити? Поки-сьме вилізли сюди, та й сорочки мокрі до плечей поприлипали. Правду кажуть: у п'ятдесят уже си сядь". Сідати би вже й нам десь.
— Але де? На давнє місце не підемо, бо там дідич лише того чекає, вли му в руки попалися.
— Давно я над тим думав, - каже якийсь, що старшував у них. - ти підеш в он тоті хащі.
— Добре.
— А ти, - каже до другого, - в он тоті ялини.
— Та най буде.
— А я піду, де тота волосань росте.
Та й розійшлися. Помалу побудувалися. Перебрали до себе жінок, тай лишилося там на все. До них потім ще якісь люди, може й такі, як і вони, поприходили.
Та й так почалися три села: Волосянка, Хашоване і Ялинкувате.

69. БОРИНЯ

Я чув, що говорили старі люди, же ту був великий ліс. Так його звали бір. Як нападали на доли татари, люди втікали в гори, в ліси. Потому тоти бори рубали і будували хати, спершу в Горішному кінци. То так розрослося ціле село і назвали го Бориня.

70. ТИСОВЕЦЬ

Тисовець - найстарше село в наших околицях. У давні часи ординської навали місцеві жителі зазнали всяких страждань. Ординці грабовали майно, вбивали людей.
Єден чоловік не витерпів і втік на кони меже гори. Довго він їхав і став на широкі поляні перепочити. Серед поляни росло велике дерево - тис. Під ним і заночував.
Завойовники пішли по його сліду. Але чоловік той вдався до хитрощів: перекував коня підковами в другий бік. Ординці подалися на Тухлю.
Потім на ту поляну зайшло ще кілька чоловік і так ї заселили. Місце, на якому росло широке дерево, назвали Тисовате, а село Тисовець. Той перший чоловік розповів, як він перехитрив ординців. Та й прозвали його Чудійовичом. А в селі потім розвелося багато Чудійовичів.

71. БУКОВЕЦЬ

Коли село зачиналося, было маленькоє поле, і називалося Пастівник, де пасли люде худобу. На тім полю побудували собі хатки. Далі не было що робити, бо люде приходили і приходили. А місця не было, лем тото малинькоє поле. Та й почали рубати ліс буковый. А далі зачали рішати, ож як назвати село тото. Раз то буковый ліс рубают, буде називатися Буковець.

72. БУКІВЦЕВО

Но так розказую, як нянько розказував, небужчик, як то было давно. В село Букуцьова зайшли были такі, лем як говорять опрышки, но, жеваны. Там, де наша хата, зробили были колибу А тот пинь буковый быв стул. То якраз там наша хижа была І там жыли. І так ся засновало тото село.
Як жыли люде? Жыли не так, як типирька живуть. Тогды кеді мав зерно, молов у млинци. Муку лем таку мали. Та крумплі, капусту їли, вуці, худобу годовали. І так жыли.

73. ГРАБОВЕЦЬ

Мужчина такий був, Граб писався. Жив вінь на Долах. Доста там було грабини, а найбільше дерево росло коло його хати ка горбку. Айно. У того чоловіка була жінка, діти. Файно си так жили. Пішов вінь десь рано в поле, далеко. Вертався аж увичирі, вже змирькалося...
Іде, дивится, а на тім горбку під великим грабом сидит і дрімне якийсь файно зібраний татарин. Другий нижче стойит і пильнує го. Граб увидів, що його хата згоріла, лиш дим трохи щи курится з якоїсь головні. Здогадався, що сталося, бо щи як ішов, то в лісі видів доста кінських слідів. Так му ся жаль зробило, бо там жінка та й діточки малийкі погоріли. Хопив якись копачище, та й того вартового по голові, по голові. Приголомшив го.
Ба, кой тот закричав, як падав, а другий пробудився, за шаблю, і до Граба. Хотів го шаблею зарубати, але копач був довгий. Татарище сильний, але шаблев ни досігат, а Граб якось приспособився, і того по карку. Аж кістки затріщали. Тот переверся і покотився долі.
Та гадаєте, що на тім скінчилося? Ая! Тото ввидів хтось із тих татарів, що нишпорили по селу, загойкав других. І вже ціла купа їх стала гнати на коніх до нашого хлопа. А вінь скочив на татарського коня, що стояв під горбком, прив'язаний до корча, і гайда. Татари за ним. Але в нашого ни такий бов кінь, оби го догонити.- А вони мали коний уже змучених і прилишилися.
Граб втікав, втікав аж там, де нниськи Гребенів. Тогди там села щи ни було, лиш ліси. Тутки над ріков мусів дати коневи спочити. Татари знов стали го доганяти. Вони послідили, куда той їхав. Граб далі втік, десь аж під Тухлю. Там додумався перековати коня. Узяв і поприбивав му підкови грифами назад, а штолями наперед. Так, що кінь їхав у єден бік, а сліди показували в другий. Чоловік трохи покрутився, ги лис по полю над ріков, і поїхав далі. Татари зійшли, подивилися та й поверталися назад.
А тот Граб уже спокійно поїхав далі, далі, то вирьхами, то лісами, аж у потік меже Кливов і Маківков. Помалу, бо дороги щи ни було, виїхав аж на Кичірку. А тамка були файні полянки за лісом.
Дале там побудував си хату. Тото місце Щеглівським ся називат. Там щи й нині по корчах межі сут. Потім, як татаре спалили Тухлю, туда щи перейшло троха людий з жінками і дітьми. Поставили си хати, єдни на Щеглівськім, другі по Розтічках. А вже де-де пізніше молодші стали помалу перебиратися на Горб, на Довган, на Геретбік, по Прислопови, навіть попід Менчів. І так від того чоловіка почався Грабовець. Потім і тот потік, яким він ішов сюда, назвали Грабівчиком.
...У нас давно був, я щи дітваком бігав, такий Ильцьо, мав див'ятьдисять літ. Вінь приходив до мами і розказував, а я тото чула. Ой, того було тобі послухати!

74. ЛОЗЯНСЬКЕ

Спочатку були тут самі тільки гори, серед них тут-там трохи рівнини, а на рівнині росли верболози.
Десь із 250 років тому жив тут чоловік, що прозивався Петрищем. Прийшов він сюди з другого боку Карпат, побудував собі дерев'яну хату, накрив соломою і почав вирубувати лозу.
Поступово сюди пересилилися й інші люди, з сусідніх сіл, і виникло село Лозянське.

75. ХАЩОВАНЯ

Звідаєте про наше село? Е, давно то було. Не знаю, вже кілька соток літ... Дивіться, як ту зараз файно.
Я чув, що на тому місци, де наше село, колись були страшні хащі.
А як прийшли люде? Давно на наші землі нападали татари, і люде дуже боялися їх. Та й думают собі: "Нащо ми будеме в такому страху жити? Краще підеме безвісти, ніж маєме туй гинути". Так люде з долів утікали в гори, в хащі, й там поселялися. Прийшли сюди, а ту кругом ліси. Та такі, що не просунутися. Місце безпечне, але як жити?
Почали вирубувати ліс. Поселилися перші мешканці горі, коло потока. Найскорше прийшли Ружила. Ще й до тепер в селі є їх нащадки - Ружиловичі. І
А онде, з лівого боку, Хащики. Правда, зараз від того поля лишилася лиш назва, бо не подібне на хащі.

76. СМЕРЕКОВА

Но, дідо переказував так, же село Смерекова таким способом зайшло, що коли ще турки, татары, там тоты войовали, люде втікали у лісы. Но, та хто собі десь убрав такой поле, вода добра є та там собі зробив колибу, но й там жыв. Но та й злочинці не йшли людей глядати по лісах, а там по селах, по городах біду робили. Но, та й зайшли ту якісь фамелії. А ту быв яловый, смерековий ліс. Як там тото минулося, мало втихло, що там вони ходили воюучи, та й люде заложили собі село й дали імня - назву Смерекова.

77. ЯСЕНИЦЯ

Кажут, що наше село давне. Як нападали татаре, люде сиділи по горах, пряталися по лісах. Ту кругом були ліси-сигли, а найбільше росли ясени. Від того й назвали село Ясениця. А першими ту засіли Стець і Масьо, які поселилися в єдному і в другому кінци села.

78. ТЕРНАВКА

Оповідают старі люде, що колись на тому місци, де тепер наше село, була дуже густа, колюча тернина. То були великі корчі, що росли на пустих землях.
Коли прийшли сюди перші поселенці, почали розчищати собі поляну для житла і під посів. Тоту тернину було тяжко просікти, бо дуже колюча. Але мало-помалу якось вирубали і там забудувалися. Перший номер Феничів був у Вишному кінци.
У тих лісах було ще багато дикого хмелю. Він ся так був густо розріс, що не мож було пролізти в тоті хащі. Отак і поле назвали Хмелівцями. Але всюди туди було найбілше тернини. І люде назвали село Тернавка.

79. КАЛЬНІВЦІ

Були ту всюди букові ліси, а там між ними поляна. На ній росла калина. Ішли люди та й питали:
- Де станемо?
- Коло калини.
- Де тебе чекати?
- Коло калини. Коло калини.
З Галичини пригонили ту пастухи худобу пасти. Одному з них. то місце дуже сподобалося. Пририхтувався добре, зробив загороду на худобу, збудував хатину. Звали його Калинчук. І вже не хотів вертатися відси.
Найдавніші хати стояли по горбах Діброва, Смотрич, Чарлена. Май давна хата була на Білогорі.
Ту близько йшов торговий шлях понад Прут. Чумаки возили сіль з Галичини на Велику Україну і в Молдавію. Тим шляхом і татари волочилися, шляхта ходила. Грабували села. Палили хати. Вбивали людей або забирали в ясир. Горе. Біда. Нещастя. Одні згарища лишалися по тих супостатах.
Наші люди селилися май далі від тої дороги понад потік Брусницю. За Калинчуком побудувалися Григорець, Лукаш Лукащук Руснак, Харина. То давні роди.
Вони вірубували ліси, а калини лишали. То файне деревце, невелике, ягодами лікувалися люди. Цвите красно. І так: калини, калини, відтак Калинівці, а тепер Кальнівці.

80. СМОЖЕ

Були й з долів, були й із Закарпаття ті перші люде, що зайшли сюда з инчих сіл. Терен був вигідний, бо й лісів багато, І чистих полів, навіть без корчів - куда ни подивишся. Ліси тутешні знали люде навкола вже задовго перед тим, як засіювалося село, бо в них родилися такі гриби, що обійдете десятки миль і ліпших ни знайдете, хоть які Карпати багаті на то добро.
Я все любив розпитувати старих розумних чоловіків і жінок:
- Чого то село назвали Сможа?
- Та то колись називалося Сморжа. А Сморжа чому?
- То від грибів. Хіба ви кождого року щи й типирь ни видити кілько ту сморжів родится в лісах? Міхами носят. А давно тих лісів було щи ни тілько і всягди повно сморжів. Єдна людина могла за пару годин набрати їх тілько, що треба було фіров везтин. Вся ота місцевість називалася Сморже.
За тоти гриби, певно, знало не менче людий по світу, як про ярмарки на волів, що ту були, коли наше село містом величали. То дуже файно Франко описав. Вінь сюди приходив з Карлісдорфа, мав там доброго товариша. Письменник любив і за грибами походити, і пстругів наїмати в Стрию. Як бувало набере грибів, то каже, що дуже справедливо назвали наше містечко Сморжев.

81. БИЧКІВ

Перші поселенці заснували село на тому місці, де тепер Малий Бичків. Село було невелике, ще й назви не мало. Та коли на село впала чума, то воно майже опустіло: одні повмирали, другі втекли із села.
У селі жив один чоловік, Бабинцем його звали. Той запряг двох молодих бичків, яких ще ні разу до плуга не запрягали, і оборав село. Тому село й назвали Бичковом. Ті, що втекли із села, заснували собі село на другому місці й .теж назвали Бичковом. В обораному селі люди не дуже хотіли селитися - все більше їх будувалося у новому селі. Тому потім і стали називати села Малий Бичків і Великий Бичків.
Як Малий Бичків оборали, то чума в село більше ніколи не приходила. Але люди кожного року держали про всяк випадок молодих незапряганих бичків. Держав бичків кожний ґазда, бо хотілося кожному в час біди оборати село, як Бабинець, і тим своє ім'я прославити. Старих бичків продавали у навколишні села. Так назва Бичків стала відомою і на Рахівщині, і на Тячівщині.
Колись і на гербі села був бик,

82. ВОВЧЕ

Старі люде розказовали, що ту не было колись селів, а лиш лісы. Як зайшли сюда люде, то засновали село коло річкы. І Вовчым назвали, бо ту были якісь вовчі ямы. Та й перших засідателів називали Вовчанськими.
Вовче велося гет донедавна. Потім комуністи перейменовалн го на Середу (так писався енкаведист із застави, капітан). Алеь люде й далі називали село Вовче. Розказовали, що ту єнна баба поїхала раз у неділю в Турку на базар. А як верталася, прийшла на вокзал купити білет та й каже: І
- Пані касієрко, продайте ми білет у Вовче. А тота відповідат:
- Хіба у Середу.
- Е, та мені на середу не треба.
- Та я вам, бабо, кажу, що хіба є в Середу.
- А, та я собі,-каже баба,-до середи й пішки прийду. Отаке то з нашим селом.

83. ТУРИЧКИ.

Назва села Турички давня. Походит вона від двох річок. Одна річка бере початок у полонині Руна. а друга - у полонині Лютянка. Оті дві річки зливаються, і є такі перекази, що Турички називаються від двох річок, бо між "ту річками", А другі казали, що колись ту були тури.

84. ТУРИЦЯ

Я чула від учителя школи, що Туриця походит від турів, -давно були такі тварини. Но десь там у Туриці була долина турів. Дуже люде на них охотилися і вбили всіх, хіба лишалася одна туриця. І від цього названо Турицею.

85. ТУР'Я РЕМЕТИ

Тур'я Ремети походить теж від турів. А ремети - то були якісь монахи. І ці ремети мали свої ходи через гору Маґуру, Маґурицю. Вони мали там пудземні дома.
Коли нам розказали про то в школі, то ми ходили шукати у Маґурицю тоті ходи. Там навіть є одна пивниця і так, як би вукладено пудземний ход.

86. РИКІВ

Село наше походить з давніх часів. Ще з тих, як татари нападали. У нас, де тепер село, колись було пусто. Лише олені тут бралися на риковище. А коли татари натисли, люди якось найшли аж сюди, тут оселилися і лишилися жити. Від них пішло село, а назва збереглася від того, що олені рикали на тім місці.
Таке я чула ще давно від старих людей.

87. ЛАСТІВКА

Як зайшли сюда люде в тісні роки, лишалися ту та й ся розвили. Так ся село розросло. Повідали старі люде, що село ся засновало долі. Було може до 50 хат. А потім пристав'яли хати все далі і так більшало село.
Колись ту були ліси, а найбільше - корчі. А в них виводилися ластівки. Та й назвали село Ластівка.

88. КОЗЬОВА

Було то ще тогди, як перший раз нападали татари. Там спряталася купка людей. Вони не сиділи на місци, а часто ходили на здобич. Та того разу зайшли далеко від свого мешкання, втратили слід, яким мали вертатися домів.
Прийшли під єдну гору, а там повно диких кіз. Вони ся зрадували, що в тих горах їм не пропасти: було що їсти. Та й назвали тоту гору Козій. Придивилися люди, що ту непогано би й жити. Мнясо було. Але того замало. Треба було орати, сіяти, ростити хліб.
А де жити? Вліті мож було ся спрятати в якусь скалу або нору. А як сніги западут? Рішили скоро будувати хати. Вирубували ліс і на тім самім місци будувалися. Та й так поселилися.
Недалеко від Козія поставив свою першу хату Андрій Русина а другим нумером була хата Семена Климаша. Потім село розбудувалося і назвали го Козів, а тепер пишут Козьова.

89. ПНІВ'Є

Там, де типерь сило Пнів'є, то там був давно ліс. Й хто туди війшов, то рубав там дерево й такі из пнє клав хату. І заґля того то сило називаєсі Пнів'є.

90. СТИНАВА

Чув я від свого батька в Стинаві, що давно люди втікали від татар і поселялися в горах, де були густі ліси. Земля тут була щедра на ягоди, гриби, для худоби вистачало зеленої паші, а на зиму - сіна. Так люди стинали дерева і тут же будували хати вздовж річки. І назвали село, що заснувалося, Нижній і Верхній Стин, а потім-Стинава.

91. ЛАВОЧНЕ

Через наше село (колись ту села не было) протікає ріка. Як зайшли перші люде, то не могли іти далі. Як перебратися на другий бік? Робили так. Звалювали через ріку велику смереку і так переходили далі. Тота смерека служила їм за лавку. Поки пройшли нашу місцевість, то поставили пару лавок. Від того й село, що заснували, назвали Лавочним.
Спершу давні люде поклали собі колибу. Тота колиба стояла посеред тутешного села. А мешкали там Коники.
Люде розкорчовували ліс, а на тому місци были дуже родючї землі. Про то, що колись ту росли ліси, говорят самі назви: Ясінь, Явірник, Буковиць...

92. СЕЛО ГОРОНДА

Давно, дуже давно на тому місці, де тепер село Горонда, були великі ліси й текла ріка. Цією річкою сплавляли дерево.
А було там, де тепер поле, Староє село.
Старі люди розповідають, що на народ напала страшна біда - болячка, котру послали песиголовці.
Болячка ходила від хижі до хижі й заглядала у вікна. Де в хижі застала челядь, там усі вмирали.
Люди у великім страху тікали з села й ховалися в сусідньому лісі.
На березі ріки почали будувати собі з дерева нові хижі. Через річку клали великі геренди. Від цього й назвалося село - Горонда.

93. КРАСНОЇЛЛЯ

Красноїлля називаєся тому, що там велика єлиця була виросла. Дуже гарна, та й ї втєли. Та й попилили, покололи на дошки. А тими дошками покрили церкву в Красноїли. Та й від того, з тої красної єлиці, назвали село Красноїлля.

94. ГОРІНЧЕВО

Там, де тепер Горінчево, був пішник від Бистрого до Ізи, і не селилися люди коло того пішника, бо дуже багато терня росло довкола.
І був такий наказ від уряду, що на тих, хто селиться в терню ніхто права не має. Зачали тоді селитися серед терня злодії і розбійники.
Всюди була панщина, а там панщини не було. І всі, хто тікав від панщини, йшли жити в оте терня.
Люди розчищали терня, спалювали і чинили городці. Але терня кожний рік обновлювалося. І кожного року доводилося його палити. Щовесни село ніби горіло. І назвали село Горінчевом.

95. СОЙМИ, ВОЛОВЕ І ПИЛИПЕЦЬ

Сойми - то дуже старе село, старше за Волове. Є співанка:
Порадилися сусіди - Липча із Соймами,
Що вспіл будуть волів пасти помежи горами.
Про що пісня каже? Що від Липчі до Соймів не було більше сіл. А свою худобу жителі Липчі і Соймів випасали межи горами. Де випасали волів, там виникло Волове. Де паслися вівці, там Вучкове, а колись називалося Вуцьковим. Де стригли овець - там Стригальні.
А Сойми так називаються, що там першими поселилися два брати - розбійники Сойми. В одного з них були два сини - Іван і Пилип. Оба закохалися в якусь Іляну з Липчі, побилися на ній, і Пилип убив Івана. Далі втік горі рікою і заснував село Пилипець.

96. ВОЛОВЕ-МІЖГІР'Я

Чуєте, як вам приказую: давніше були хіба Вучкове та Сойми. А тут, де наше село, паслися воли. Від того й назва походить - Волове. Потім з північного боку, з-за гір, сюди стали втікати люде, бо там їх дуже гнобили монголи, що завоювали Україну. Приказуют, що тут селилися також розбійники і пряталися по зворинах. Помали обробляли землю, кохали худобу та й жили. А пани не мали тілько людей, оби всих таких, що провинилися, повишукувати.
Спочатку тридцять хат були збудовані над Рікою. Там і церква перша стояла. Як колись копали щось там, то знайшли багато людських кісток.
У радянський час село перейменовано на Міжгір'я.

97. ТОВАРНИЦЯ

Один кут у нашому селі називают Товарниця. Кождий чоловік колись мав землю, кусок ліса і мав пасовисько, де пасли вівці, корови. Це була їхня земля від діда-прадіда. І то місце, де люди пасли худобу (або як тогди казали товар), називали Товарниця.

98. СН1ДАВКА

Багато людей із Соколівки ходило у Снідавку. Давно не були коні. Та й чоловік си набере звідси харчу та й іде туда. А там держєв худобу, мав таку колибу. То було далеко та й ішов рано, нічо не їв, лиш напивсе води, покушєв... Та й вийшов аж там на рівне, на вершках, та й поснідав, бо там була така файна полєнка. І так назвали поле Снідавка, а потім і село.

99. БРУСТУРИ

Коли люди заселялися суда у гори, то шукали бруся то до сокири, то до коси. Найбільше нашукували го ген там на горі. Та й назвали Брустури. А потім тота назва перейшла і на село.

 Матеріал підготував (написав): Мирослав Зубрицький

 Джерело інформації: © Василь Сокіл "Писана криниця"