ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ОСЕЛІ

© Василь Сокіл "Писана криниця"

(частина 2)

100. ВІД ЧОГО ПІШЛА НАЗВА СЕЛА ТЕКУЧОЇ

Наше село називалосі давно Красногородка, бо було дужи богато садів-та й село так віглядало, якби один великій сад. Пізніще, як з'явиласі сировиці, то де лиш покопай трохі, всюда вона тиче. Тому, що в нас всюди тиче сировиці, пирихристили село с Красногородкі на Текучу.

101. СЕЛО Р1П'ЯНА

Село наше називається Ріп'яна від того, що колись люди сіяли ту ріпи. Люди займалися також худобов, багато овець мали, багато корів. Вівці давали пасти в полонини. Кожна хата мала по десять штук овець. Сира дуже багато мали, бриндзі. Сіяли багато вівса. Люди були здоровими, тому що овес і бриндзя, то такый продукт, що такого продукту мы нігде зараз не можем купити. І мало вони хворіли. Хати в нас були курні. А курна хата - це така хата, що здолі ся стіни мыли десь до половини, а половина была чорна. У нашому селі ту в сусіды така хата стоїть, але що вна вже перероблена. Шо мій батько давно вже в земли, але він яку запомнятав, таку її й залишив, таку він її затямив.

102. ПАСІЧНА

У тих мурах старих коло Надвірної сиділа давно икас крулівна ци цариці. Називаласі воєводиха. Але то було усьо нове, були покої ружні - не так, єк типерь; типерь то усьо завалилосі.
Тота воєводиха мала туй у нас проти Нафтєнки, за ріков, велику пасіку. Потому, єк їздили списуючи позовиска, то записали коло тої пасіки Пасічна. І так обстало і до нині, шо село наше називаєсі Пасічна.

103. ТУСТАНЬ

Село Тустань з того називаєся, що як до руських князів приїжджєли купці, так була варта і казала їм: "Ту стань". Там мусіли платити (цло) і брати пашпорти.

104. ТУХЛЯ

Чув я того від старих людий. Бовало, отак посходятся та і приповідають собі всячину. А там хтось з молодиків:
- А відки то взялася наша Тухля? Як тото село постало?
- Та, може, ви, нанашку, приповісте? - кажут до того старшого чоловіка.
Вінь витягне люльку з рота, глипне на нас:
- Хотіли би-сь те тото знати?
- Дуже хочеме. У школі нам таке ни кажут. Та й відки то вчуєме, як ни від вас, нанашку?
Та й так помали, помали чоловік розохотиться, розговориться.
Тухля, Тухля... Було то щи, може, й сотка літ перед татарами, може й більше... Жив десь на долах, а ци близько, ци далеко, того я ни чув, якийсь чоловік. І щось му там дуже дігріло. Так, що ни міг там дале лишатися. А може, й ни.хотів, бо, меже людьми всяке буває. Досить того, що забрав, що міг взяти з собов, і пішов у гори.
Йшов тов дорогов, що щи за київських князів бола. Нев ходили гет на Закарпаття. А відта до нас. Та ци чули-сьте, куда тота дорога йшла, де вна бола?
- А ви нам повіджте, бо ми хіба так соте через десяте знаєме.
- Та тота дорога йшла сюда понад ріку, понад Опір. На Зелемнянці розходилася. Одна вела попри потік на Сукіль і Брязу, а дале туда й до Галича. Другов мож боло йти понад Опір аж до Синевідська і далі на доли. Яка тота дорога вже бола, ни знаю, але помали мож боло нев проїхати через Бескид.
Но, та тот чоловік ішов динь, ішов ци їхав другий... Довго і пиняво то робилося, тутки охляв, від'їхав трохи від дороги вбік та й став. Відпочив, помалу пороздив'явся, місце йому сподобалося і вже далі ни хотів никуда йти. Тамой якось побудувався та й остався жити ту. Коло нього щи якісь осіли та й поволи ґаздували...
Але то нидалеко дороги. Ци то князь, ци король якись виправив свойих дружинників провідати наші гірські терени, хто де живе. Приходят они сюда та й увиділи тоти хати. Идут до них. Хто там сидит? Хто там є? Натрафили якраз на того, що сюда зайшов першим, бо його хата бола скраю.
- Як ти ту взявся? Чого ти тутка?
- Та, - каже, - ту охляв та й лишився жити.
- А як тото ваше село називатся?
- Нияк щи ни називатся. Ту-м охляв та й усьо.
- Запиши, - каже старший дружинник до другого. - Ту охляв. А тот спішив, ци помилився, бо нидочув, та й написав Тухля.
- Нанашку, а в якім місци тоти перші хати стояли?
- А я їх видів, гадаєте?
- Та, може-сьте, десь чули?
- Чути, то-м чув. Казали єдни, що он там, як у керунку до Либохорі, у Мельничнім потоці. А другі приповідали, що Тухля спочатку бола в Черенищох над Зелемнянков, над тим потоком, що дорога попри нього вела на Сукіль, Брязу, на Болехів. Але потім сталася біда. Напала на людей якась хвороба: ци чума, ції колєра. Люде вмирали, як мухи. Їх тамой усих поховали. Відтоді то місце Гробищами називают. Лишень якась малийка горсточка з них потім перебралася сюди, де нинішна Тухля.
А другі приказували, що тоти перші тухляне жили на Погари.. Там і типирь є з дисять хат, файні ораниці, пасовища. Є де вівці, та маржинку попасти. Єдну ораницю там називают Городища.. Туда пару літ тому вчені ходили, щось там міряли, копали, казали погарце, що понаходили давні речі.
- Аз тих трьох місць, де найповніше могла бути перша Тухля, як ви міркуєте? - питали ми.
- Якби я то видів... Могло бути й таке, що якісь хати стояли на Зелемнянці, инчі - в Мельничнім, а щи троха - на Погари. Тот наш письменник Франко десь сягнув, десь довідався, що тухлянська полонина називатся Тугарське. Туда із Зелемнянки ходят. То, може, там і найбільше жило людий, над тим потоком Зелемнянков до того татарського нападу, про який знаєте із Франкової книжки "Захар Беркут".
Тож ни єдна сотка літ пройшла. Але Тухля, її назва від того, що ту охляв чоловік і ни міг далі йти.

105. ТУХОЛЬКА

Олекса Скільський колись мені розповідав таке.
На Тухлю були напали татари. Вони спалили село, кого їмили - різали. Там був великий бій з ними. Потім частина тухлян лишилася на старому місци, а троє пішло гет. Ішли вони горами, лісами і прийшли сюда. У лісі збудували собі колибу. А прийшла зима - поставили хату єдну на всіх трьох. І жили три роки. То були в Горішному кінци села, в Хащох.
У три роки їм забажалося розбудуватися. Єден перебрався через потічок, найшов там рівне місце та й побудувався. Два другі, помагали йому, бо дуже радо ділилися всим.
Жили спочатку з того, що захопили з собов мливчата жита і вівса. А потім і сами займалися рільництвом. Тото зерно вміли молоти. Находили великий камінь і на ньому меншим розтирали зерно на муку.
І майстерку вміли. Лиш не було близько такої глини, щоби з неї банячків наробити. То вони придумали таке: зробили дерев'яне гилитя, розіклали огинь, у ньому розпікали до червоного камінь, а тогди метали го в ту посудину з водов, засипали муку, то закипало і так варився чир. Миски тиж робили дерев'яні і ложки.
Трохи вище другий побудувався.
Почали думати про худобу. Вирішили всі три піти подивитися що дієся в Тухли. Прийшли лісам, а там люде далі господарювали на свойих місцях. Вони попросили у тухлян корови. Тоти дали їм, і вони пригнали їх сюда. У зрубі через літо випасали, а на зиму микали траву (коси ще не мали) і засушували.
Село розбудовували вниз і назвали його Тухолька, бо вони походили з Тухлі.
Переказують, що найдавніше в селі поселилися Іван Росів, Максим Шмигельський та Петро Баландович.

106. ДОБРОГОСТІВ

Як нападали давно ще татари на наші землі, багато людей дуже бідувало. Лишалися без хат, не мали що їсти. Приходили до тих сіл, які обминули татарські загони, і просили допомогти.
Дуже славилося своєю гостинністю наше село. Тут кожному, хто потребував підтримки, чим лише могли, допомагали, а бодай погостили чим могли, бо голодували люди.
Тому й село назвали Доброгостів. То від слова "добре гостять". А де тепер Уличне, не йшли, бо казали, що там "лячно". Від того й село так назване.

107. ЖУПАНИ

Много сотень років на тому місці, де тепер село Жупани, були великі ліси.
Старі люди оповідают, що єдного разу напали татари на міста й села. Многі люди повтікали в ліси, бо татари робили великі шкоди: палили села, різали людей, брали худобу.
Так-от, у ті пущі оселився якийсь чоловік. Він був у літах. Їв усякі лісові харчі, їмав пстругів у потоках. На ньому була. якась дивна одежа: невиданий ту жупан.
Ішов час, а чоловік був сам. Єдного разу він пішов назбирати грибів і ягід. Та чує якісь звуки. Став. Настовбурчив вуха, дивився через галузки дерев. І на стежці він увидів чоловіка, що був так само вбраний у жупан. Той зрадів, що серед такої пущі надибав свого чоловіка і радо вигукнув:
- Я же стрів!
Так і залишився він ту жити. Поселилися вони та й сім'ї свої розвели. Поле, на котрому стрілися, назвали Яжестрів, а село, що потім виникло, - Жупанами - від тої дивної одежі.

108. КЛИМЕЦЬ

Наше село знаходилося не на тому місці, де тепер. Його засновники оселилися в Жупанському потоці, пару кілометрів на схід сонця. Воно якраз розлігалося в тому потоці, що сходив до другого села Жупані на клин. Дали тому селу ймення Клинець.
Розказували, що його заселяли Хром'яки, Гички, Салагани... Вони вирубували ліс, будували хати, робили на землі, пасли стада худоби, і з того жили.
Але єдного разу сталося в них велике лихо: прийшла якась хороба, і люди мерли, як мухи. Думали, що всі перемруть. Лишився хіба єден чоловік на ім'я Клим. Він то й став першим засідателем нового села. Від нього й рід розмножився, і село розбудувалося далеко геть від того першого поселення. Назвали село Климець на честь того чоловіка, що не дав пропасти усій громаді.

109. СТАРЯВА

Мені старі розказували, що тут була вода. Балтійське море було злучене з Чорним. За міліони літ то висохло, заросло травами і лісами та й стояло незаймане.
Аж втекла сюди одна жінка. Її хотіли стратити десь там у місті чи в селі, бо вона лікувала всякими травами, а одного злодія ни хотіла. То він розпустив чутку, що вона чарівниця. А за таке, за чарівництво, в ті часи могли людину й на вогни спалити. Жінка добра була, але мусіла втікати. Забрела вона аж над Стривігор, так нашу річку називають. Працьовита била, уміла і сокиров орудувати, і мотиков. Зліпила си якусь хатинку, накрила то сяко-тако, і жила собі. Щось там трохи в зимлю верже, якого жита, та вівса, капусти посадит, наносит грибів, ягід, горіхів ліскових, та й перекапарит рік. Помалу й старість надходит уже до неї. Довший час про ню нихто ни знав, але люде, що жили недалеко по селах, заходили то на полювання, то рибу лапати в ріці, та й у виділи її:
- Бабцьо, а як вас звати?
- Ба, а як мене звати - стара Єва.
- Стара Ява. - Перекрутили чи то, жартуючи, чи не дослухали добре, і так прилипло то Стара Ява до тої жінки, а потім і до місця.
З часом появилися там ще кілька таких бідаків. Вже стояло кілька халуп. Всі курні били. Коминів ни било. Двері робили без завіс, на таких кулях утварялися. Жиліза ни било близько. То всьо з дерева робили. Хіба сокиру десь раз на ціле житя та який ніж купив ґазда далеко в місті.
Одного разу палит та Єва в печи, двирі підхилені, бо хата курна. Зима. Мороз аж тріщит. Зайшов до хати вовк, трясеся, положив лаби на припічок, загрівся, і побіг. Єва нич ни мовила, лиш дивилася. Вна добре розуміла біду і любила навіть диких звірят. Ой, ни єдно оленятко та козеня виходила, як це здибала в лісі хворим. А кільком людьом помогла - ни порахувати. Ще й других жінок та чоловіків учила того, бо село збільшувалося, а вона доживала свої роки. Бабця померла, а згадка про неї, про її добру вдачу і чуйне серце, лишилася жити навіки у назві Ста-рява.

110. МОЛОДКІВ

Місцевість між потоками Горішнянкою і Лукавцем та в межиріччі Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської така, що здавалося, ніби запрошує когось із рішучіших і енергійніших людей докласти до неї трохи праці і обжити її, а вона відплатить за це сторицею. Та довший час чомусь таких не знаходилося. Чи то тому, що земля не дуже врожайна, чи тому, що ті, які сюди випадково заходили, були надто прив'язані звичкою та великою родиною до батьківського краю, а може й через те, що не відчували ще недостачі полів та лісів.
Минали роки і змінювалися умови. Виникає потреба освоювати нові терени, нові простори. Найскоріше за таку справу бралися молоді одчайдушні люди, для яких усе життя ще було попереду і котрі не сумнівались у тому, що зможуть свою долю влаштувати власними руками і працею.
Ось такі три нерозлучні друзі, молоді хлопці, пішли шукати гарного місця, щоб там прожити свій вік. Зупинились вони на схилі горбка, роздивилрись:
- То, може, друзі, ось тутечки між потоками й буде наша оселя?
- Я не проти.
- І околиця файна.
- Тут і сировиця є, не треба буде купувати солі або возити її хто знає відки.
Жили собі мирно, поки туди не появилися пани. Вони старалися відсунути людей на гіршу землю, а собі захопити кращу.
- Ідіт собі, ґазди, на отой горб, видите, скільки там поля.
- Не треба нам такої землі: вона жовта, неврожайна і вічно мокра, - відповідали панові Дричаки, Гринишаки, Кисляки та інші, - не треба.
Так той горб і назвеали Нетреба.
А село своє ім'я ввзяло від тих перших молодих газдів, від молодиків.

111. БАНІ

У нас у селі є такеє місце, що називаєся Бані. Колись у Кропивнику жив великий пан. То било там, як на Рибник іти. З правого боку били стави з рибов. Там пан поставив си хату і жив. А всього мав, що лиш душа багла. Потім коло ставів поставив си баню. А як запрошував до себе других панів, то вів їх купатися. Зараз там і знаку нема, де били бані, лише тото місце і нині називають Бані.

112. ПРО ВЕЛИКУ КОПАНЮ

Недалеко від того місця, де тепер село Велика Копаня, на високій горі жив один цар. У нього були дві доньки. Старша була дуже файна, і молодша файна була, але вже не така. Ота старша полюбила дуже красного простого хлопця. Але цар її не хотів за нього давати, а заставляв її любити одного царського сина. А вна того пана молодого не любила, ненавиділа його, тому і не хотіла іти за нього в жони. За се цар дуже розозлився на свою дочку та й покарав її. Казав, що тоді її видасть заміж за того, що вона хоче, як перекопле ту велику гору, що стояла на всьому тому місці, де тепер долина від Копані до Королева. Царська дочка дуже любила того простого хлопця, тому вона і пристала на таку тяжку роботу, хотя цар наказав їй не давати ніякої серсами (інструменту), щоб копати, а требовав, аби вна копала гору руками.
Ота красна, як ружа, молода дівчина пішла і копала своїми білими руками ту кам'яну тверду гору, копала аж доти, поки не відкопала її звідти. Тоді той злий цар уже нічого не знав, що казати. Хоть як не хотів, хоть як не сердився, але мусив віддат свою дочку за того простого хлопця, що вна го так сильно любила. То був добрий і красний леґінь.
А там на тому місці, де та скеляна гора була, люди почали хатки собі будувати, і так помалу виросло село, що ще й тепер на честь тої дівчини зветься Велика Копаня. Бо то була велика дівчина, що таке могла зробити.

113. ЛИБОХОРА

Жив колись пан в селі, а в нього була дуже гарна дочка Люба. Та така гарна, що на всі оті села не було кращої. Всі люди її любили, а найбільше - батько. Але раз стался таке, що вона захворіла. Довго то протягнулося. Батько все робив, аби вилікувати дочку. По всьому селу говорили: "Люба хора! Люба хора!" Так і не вдалося врятувати дівчину. Від того, що казали: "Люба хора" назвали село Любохора, а потім - Либохора.

114. СЕМАКОВА

Розказував мій тато, чого ся називає Семакова.
Колись давно на горі вродила жінка сім синів, семачат. Так і казали на них - семаки. Дали цій жінці на допомогу сім няньків, щоби викутали тих хлопчиків. Дуже файні були. Мати їх так любила та й усе казала: "Семаки мої, семаки". Росли вони, жили в злагоді. Всюди були разом. Та й тото село, де вони мешкали, почали називати Семакова.

ГІДРОНІМІЧНІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ

115. ВЕЛЕСНИЦЯ

Я чув, що ту були колись великі води. А керував ними такий сильний чоловік Велес. Він не хотів, щоби люди брали тої води. Раз вона вирваласє з-під землі. Та й той володар привів такого чоловіка, що мав єнно око - Сироїд називавсі. На що він сє подивив, то закамненило. Вода в тому місци пропала, але прорваласі в другому. Та й так постала ріка. А назвали ї в честь того володаря Велесничкою.

116. ВЕЛЕСНИЦЯ

Назва села від річки. То річка називаласі Велесниця, так і село. Ту якийсь богатиря був, що йому води належали. Називався Велес.
А був ту такий звір, як крокодил, - Смоком його називали. Він своїм смоком тягнув воду, навіть людей їв, як висунувсі із своєї яскині.
Як його знищити? Взєли бика і шкіру знєли, і набили повну соли, і поставили недалеко коло тої діри, де він висовувавсі. І вій єк раз сі вісунув, дивитсі - лежит бик. І смоком у себе сесю шкіру з запакованов сіллю лиґнув. І так пив воду, що ріку спер. А сам лопнув від неї. А ріка потекла далі. Отаке розказуют про Велесницю.

117. ДНІСТЕР

Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі повиривалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються. Люди кажуть, що то підшкірні води.
Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, потрапив він на вузеньку щілину, виглянув на світ і ймився за очі; світло так його вразило, що мало не осліп. Але згодом звикся, побіг до діда і став проситися на світ.
Дід посварив пустуна, а коли уздрів, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле - взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить.
- Як так, то йди, - каже йому, - але про нас не забувай. Хто звідси виходить - назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти, доки не добіжиш до моря. А як добіжищ, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить.
Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже:
- Зачекай. На тобі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби, воно знало, з якого ти роду і звідки.
Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло.
Дорогою почав людям служити. Вони клали млини, і він їх крутив, бо минати не було як. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними.
Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними водами, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море приймило його до себе.
Море зашуміло і каже;
- Ну, добре, я тебе прийму, але мусиш сказати, як ти називаєшся.
- Не знаю.
- Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе.
- Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі.
— Покажи.
Він - лап, лап довкола себе, а камінців нема,
- Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер.
- На дні стер, то на дні стер, - сказало море. - Якщо так, то відтепер будемо називати Дністер.

118. ДНІСТЕР

Знаєте, чому наша річка Дністром називається?! А я вам розкажу. Про це чула-м від старих людей.
Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то щоб не збитись з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни...
Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні поля і затопив береги. Коли ранком вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
- Хто дні стер - бідкались люди, і самі собі відповідали:
- Та хто?! Струмок дні стер.
З того часу і стали називати струмок, який дні стер, - Дністер.
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно, і б'є угору фонтаном вище того дуба.

119. ДНІСТЕР

Дністер витікає із урочища Старе поле. Колись там була керничка вицімрьована, зараз занедбана. Ге, від чого називаєся. То така ріка, що в зливу дуже велика і вимиває собі глубоке дно. .Люде казали, що "дно стер". Від того й назвали Дністер. Уже й за мої тямки ріка вглубилася може й на метер.

120. СТРИЙ

Ходили ми з татом до Сможі купувати воли. Поки тато щось там робили, а мене лишили коло биків. Вони були спокійні, скубли траву нидалеко від ярмарку, а я стояв та й слухав, як старший чоловік оповідав жонам і хлопцям про наші ріки Стрий і Опір.
Було, каже, колись два брати. Старший такий поміркований, розважний, а менший прикрий, раптус горячий. Ни любив подумати, що завтра буде, аби му лиш нині добре.
Зібралися они оба десь у дорогу. Хотіли подивитися, який-то світ там далеко на долах. До того часу вни жили під горов Явірник на граници з Закарпаттям. Та перед дорогов усе треба файно відпочити. Старший каже:
- Лігайме, брате, спати, бо завтра щи досвіта треба встати. Дорога далека, буде тяжко йти. Місця низнані.
- Ти лігай, як хоч, а я ще побігаю, подив'юся з гори, як буде сонічко йти на ніч.
Помчав, аж вітер за ним знявся. Спати ліг пізно і ни коло брата, а окремо. Набігався та й уснув твердо на другім боці гори, що й ни чув, коли старший пробудився. Тот кликав го і, шукав, а тогди зайшла го думка, що молодший, певно, сам уже повіявся і пішов, вибираючи зручні місця, такі рівні долини помеже горами, геть загнув півкруг аж попід Турку, дале завернув на Кропивник, Довге, Корчин...
Молодший схопився, а сонце гет-гет високо на небі - старшого брата нема. Зірвався - і впрост почерез гори, дебрі і скали пре, шумит, пінится. Ледви догонив старшого якраз там, де вінь мав уже вибиратися на широку рівну долину. Вперся тому в правий бік, хопився руков, бо далі вже сам і сили ни мав іти.
- Но, та ци вгадаєте, молодички, - питався тот старший чоловік, - як тим братам на имня було?
- Тот, що попід Турку йшов і дале на Корчин, то Стрий.
- А молодший?
- А тот другий - то Опір.
- А ни повісте, що далі боло з тими братами, - запитав я того чоловіка.
- Можу й того повісти, як так хочете. Брати Стрий і Опір мали якогось родича, називався Дністер. Та й вони оба до нього поплили. Дале разом уже аж туди, де збиралися води майже з усьої України, до Чорного моря.
Люде полюбили розважного старшого брата, побудували над ним місто, і то ни малийке. Може й ти,хлопчику, знаєш яке?
- Знаю. Та то Стрий. Колись дідо возили до Болехова луб'я продавати, брали мене з собов, і я тогди був у тім місті... ...Вернулися тато, і ми пігнали волів на Погарь.

121. СТРИЙ

Наші вітці та матері приповідають, що в одного багача вкрав хтось гроші вночі. Він зачав бігти за злодійом і догнав братиного сина, що ніс товпичу соли в якісь хустині. Стрик його догнав на березі тої ріки і замордував на смерть. Відтоди зачали називати ріку Стрий. А на тім місци, де вбив стрий братанка, роб'ят люди наміт, або інакше могилу. А то так хтось іде, то на тото місце виломит пруток та на могилку верже. Як намечут велику купу, тогди запалюют і наново намітуют могилу.

122. СТРИЙ

Розповідав мені прадід, що ту, де наше село, колись были великі густі ліси. А люди жили нижче. Та по нашому краю пронеслася страшна вістка: йдут ординці. Вони все нищат, палят, грабуют. Почали всі втікати. Пішли догори ріков Стрий усе выще й выще, і від того, що люди стали жити вище, село назвали Выжлів.
Он там, бачите, высока гора. Навесні і влітку шумлят на ні зелені яворы. Тому й Явірником назвали. Через ту гору ходили наші люди в Тухлю, Славсько, Лавочне торгувати, бо через ті села вів торговий шлях.
От пішов туда наш один чоловік сторгувати соли. Повертався назад через Явірник. Перейшов гору та й сів відпочивати, бо змучився. А недалеко пас волы братів сын. Підійшов хлопець до нього і чи то не впізнав стрия, чи такий уже захланный быв, та й питає:
- Що ви несете?
- Золото, - пожартував чоловік.
Хлопець мав палицю і вдарив його по голові, та й убив. Дивиться в торбу, а там - сіль. Недобре йому стало. Придивляється краще, а то його стрий. Та не вернеш уже людину. Поховав його. Лиш закінчив насипати могилу, а відты почало бити джерело. І назвали його Стриєм. Струмок выріс у ріку.
Стрий тече через наше село Вьгжлів.
А вже десь тридцять років, як перейменували наше село на Верхнячку за те, що вище в горах від усих инчых.

123. СТРИЙ

За ріку Стрий є бесіда така, що вибралися стрий і братанич в дорогу та захотілося їм в дорозі води. На місци, де нині випливає Стрий, була керничка. Отже, коли стрий схилився пити воду, братанич всадив єго до керниці, з якоїсь там злости помстився. І відтоді виляла та керниця, і.з того русла постав Стрий. Випливає з Вижлова.

124. РІКА ЛАБОРЕЦЬ

Так, сказати, все наші слав'яне бажали з'єннатися до Київської Руси. Але як царі были, князі щи были... Но, а пак быв в Ужгороді князь Лаборець. Та коли мадяре туды приходили, переходили туды через Київ, і київський князь дав їм допомогу - посланців.. І они йшли-переходили через Веречанський перехід і приходили на Ужгород. Но сесь быв князь Лаборець слабий протів них стати. Так слуга йому каже: "Сідай, княже, на коня і втікай по чистому полю, щобы ни попасти ворогам у ниволю".
А окурат він попав у ниволю і йому над річков Лаборець голову зняли. І відтогды называєся ріка Лаборець. Відтогды, як його там утопили.

125. РІКА ЛАБОРЕЦЬ

Кажут люди, що був раз один славний князь Лаборець. Він за народ дуже гадав і любив. Зато й люди дуже любили його. Він і свій край любив.
Раз люди ізобралися до нього на одну велику раду. Він їх дуже гостив, і вони весело гостилися.
Але по великій радості став сум. Прийшли мадьяри через гори, Верецьким переходом, і напали на Лаборця і його військо.
Дуже бився Лаборець, але йому не стало вояків. Тоді він загнав тих людей, що в нього були, аби дали знати людям.
Дали знати й нашому селові, щоб ішли битися з ворогом. Наше село було ще маленьке й багато помочі не могло дати, але скільки було легінів - усі пішли. Прийшли до Ужгорода, але там вже дзвони били, сумно було. Такий великий сум був, що навіть тота пташка, що так весело співала, зажурилася.
Звідують легіні драгівські - чого сумує все в Ужгороді? Кажуть люди ужгородські, що люті вороги русинів прийшли з чужого краю. Геть убили людей та убили князя Лаборця над рікою Свіржавою, й запанували над нашим краєм.
З великим сумом поховали князя Лаборця. Двадцять попів му службу служило. Тридцять дяків му співало. І від того часу ріку Свіржаву назвали Лаборцем на згадку про нещасного руського князя.
Кажуть люди, що се було дуже давно.

126. РІЧКА СЛАВКА

Напали на наше село татари. Село спалили. Людей одних повбивали, а других пов'язали та й гнали в неволю. Захопили вони в неволю й дуже гарну дівчину Славку. Вивели її над Ялинковате. Обернулася Славка, подивилася на свої гори і каже татарам: "Не піду я дальше, бо не зможу жити без своїх гір і потоків. Уже краще я вмру тут". Загомоніли бранці, підводячись з землі і підходячи до дівчини. Ніби й не чули ударів татарських батогів. Та якось несподівано підбіг косоокий татарище з перекривленим від люті лицем, замахнувся з усієї сили шаблею і покотилася, зрошуючи кривавою росою рідну землю, голова дівчини.
Заплакали бранці. Надворі стало темно, пішов дощ, а від голови дівчини волосся, розмите дощовими водами, хвилястим жмутком витягнулося в долину, туди, де дотлівало село. У синіх, як погідне карпатське небо, очах дівчини відбився засліплюючий спалах блискавки, страшно ударив грім, аж земля здригнулася і гори застогнали...
Там, де стояв татарин, що вбив дівчину, лишився лише камінь. А з того місця, де лежала голова дівчини, з глибокої нори звивистою смужкою, як розплетена коса дівоча, задзюрчав потічок. Збираючи своїх братеничів і сестричок - Шаленого і Решітського. Малу Славку і Хащованського, Габійового і Гурдзанського, Павлюківського і Бильньового, Топільного і Погорецького (то потоки, що впадають у нашу річку), він скоро виріс у ріку, яка понесла свої води між горами до брата Опору, щоб з'єднатися з ним і своїми хвилями змити ворожу нечисть з рідної землі. А люди назвали ту річку Славкою.

127. РІКА СЛАВКА

Жила колись у нашых горах дівчина Славка. Така файна, що мож было обійти сотки сіл - кращої не найдеш. Підросла вна, вже й нареченого мала. Готовалися обоє до вісіля. ....Але ту напали татаре. Відбивалися люде, як могли. Правда, татарів было дуже доста, а людий тогды кілько в селі жило? Як набралася сотка - то й добре. Побили їх татаре, бо кратці наскочили. Загинув і Славчин наречений.
Наїмали ординці покалічених чоловіків та хлопців, молодих жін і дівок та й женут отуда, за перевал. Стали відпочивати, а Славка каже до людий:
- Далі не підеме. Най нас ліпше ту усих поб'ют, ніж маєме |мучитися в неволи і нашых гір ниґда не видіти!..
- Не підеме! - заговорили другі. Та й почали збирати каміня та палиці, обы відбиватися від татарів. Напудилися тоты, бо людий ту зобралося доста. Але ту підскочив якиїсь ординець до дівчины і відрубав ї шаблев голову.
З того місця, де вна загинула, почало бити джерело. З нього потік струмок, далі він перетворився в ріку, яку люде назвали Славков.

128. КРИВАВЧАТ ПОТІК

Були переливні часи, із знамих місць народ тікав і крився у лісах. Знайшли собі люди притулок у потоці над полониною. Але одного разу і тут на них напали татари, всіх побили. Кров зачервонила потік.
На тім місці через якийсь час поселилися інші люди, і село в назвали так, як називали потік. Я ще й сам пам'ятаю, коли теперішнє село Потік називали Кривавчат Потоком.

129. КРОВАВИЙ ПОТІК

В Новому Кропивнику є Кровавий Потік. За переказами, в село нападали татари. Одного разу вони влаштували таку різню, що вода була в ньому, як кров. Від того пішла і його назва.

130. СТРУМОК ПРУСИНКА

Джерельце, з якого витікає струмок, люди дуже любили, бо в ньому завжди була гарна, чиста і приємна на смак вода. До того ж, вона влітку холодна, а зимою, навіть у найбільші морози, не замерзала. Любовно селяни називали джерело Прусинкою.
Але був у ціх місцях якийсь пан, що дуже не любив наших народних назв, одягу, мови, взагалі всього буковинського. Зібрав він людей і наказав, щоби джерело ніхто більше і ніколи, на всі віки, не смів називати Прусинкою. Вигадав нелюд для нього якусь свою, чи то румунську, чи німецьку, чи хто-зна яку назву.
Неволя і безправ'я змусили буковинців погодитися з новою панською примхою. Бо сваволі цього нелюда не було меж. Та не скорилася йому наша рідна земля. Вона заховала в собі води Прусинки, і джерело зникло. Тільки сухе каміння на дні пригадувало про його існування...
Зайшов якось до села буковинець, що повертався із далеких заробітків, де пробув багато років. Не знав він, та й не хотів знати і миритися з панськими заборонами. Нахилився над висохлим джерельцем і каже: "Ого, зникла наша Прусинка". І в ту ж мить задзюркотіла, завирувала водичка. Така ж свіжа, чиста і приємна, як і колись. А люди, дізнавшись про це, більше ніколи не хотіли коритися панським примхам і виконувати їхню волю.

131. СТРУМОК РАДОВА

Розказують, що люди, перегнані татарами через гори, знайшовши тут воду, дуже зраділи. І струмок назвали Радова.

132. ЗАЙДИН ПОТІК

Зайдин потік так називаєся від того, що прийшов сюди якиїсь чоловік. Поселився там і жив. А від того, що відкись прийшов назвали го Зайда. Та й потік так почали називати - Зайдин потік.

133. ДЗЕБИН ЗВІР

В околиці тієї самої лісничівки, з пасма Горган до Лімниці, біжить Дзебин звір, який називається за іменем мешканця Дзеби з Ясеня.
Колись давно на Горганах пасли вівці. Прийшов до пастухів той Дзеба, і почастували його вурдою. З'ївши, попросив, щоб йому дали ще вурди. Пастухи дали йому знову кавуш вурди при умові, що на луб'ю з'їде з обочі Горганів у той звір.
Дзеба, наївшись, сів на кору, але перевернув її слизьким боком до трави і так летів згори, що розбився на шматки.

134. ПОТІК ВОЄВОДИН І РІЧКА ШИПОТ

По-стариковськи кажут потук Воєводин. Там є у воді великі скалы, а з них дуже паде вода, за то кажут, що воєводит. А друга річка ни є вже така скалиста, а рунша трохи. То она шипить, за то називаєся Шипот. До неї зливаєся і Воєводин потук.

135. ПОТІК СЛАТИННИК

Там сіль колись добували, слатину, соляну воду. І варили сіль із того. Там і зараз сіль є. Є ще й джерело, з якого витікає солена вода. По тій слатині і звеся потік - Слатинник.

136. ПОТІК СИРОВИЧИНЕЦЬ

У нас тече потік Сировичинець. Казали, що там була солена вода. Люде ходили туда за сировицьов. Нев солили їжу, давали худобі, навіть віробляли з неї гурмани такі, як бочівки невеликі, з тої соли.

137. ЧОРНИЙ ПОТІК

Вуглярі шукають таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Де тепер село - давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати. А від вугілля вода у потоці, який протікав через ліс, була чорною. І назвали потік Чорним.
Вуглярі на зрубах біля потоку стали будувати собі хижі. І помалу виникло село. І назвали село Чорним Потоком.
Першими жителями були Нірі, Потокі, Иона, їх іменами названо окремі місця у селі.

138. СИНЕВИРСЬКЕ ОЗЕРО

Старі люди кажуть, що на тім місці, де тепер Синевирське озеро, була колись глибока долина. Вівчарі мали там салаш.
Одного разу вівчар зганяв на салаш вівці, але вони так порозбігалися, що не мож було їх позганяти, а й тоті, що там були вже вкупі, не хотіли зайти до салаша.
Вівчар вже наморився, бігаючи за ними а зрештою так розсердився, що голосно залаяв:
- А бодай це місце зарвалося!
Так потім і сталося - місце зарвалося, а на нім виникло озеро. Затопилася кошара, колиба й багато сиру. Вівчар з вівцями також там утопився.
Люди кажуть, що один раз на рік випливає на поверхню озера бочка від сиру.

139. СВИРИДОВО ОЗЕРО

На граници села Вишних і Нижних Верецких є на однім вершку невеличкий ставок (озеро) завбільшки як піводного морґа землі. То озеро називают Свиридово. В нім літом, коли є велика посуха, то на тілки змалієтся води, що може худоба ходити. Із одного боку воно є дуже глибоке, і то місто називают "вікном". Вода з того озера не витікає і не втікає до него, но стоіт там вічно.
Говорят старі люде за те озеро такий переказ. Колись в непам'ятних часах жив собі богатий господарь у селі Вишних Верецких, що називався Свирид, зате і озеро назвали Свиридово. Той господарь мав слуги і служниці до помочи в господарстві, а за сембрелю слугам не платили місячно, як теперь, але токмилися на цілий рік, а заплата була така одному слугови: обув, одежа і посіяти за дньом землі вівса - то є оден морґ поля наорати і засіяти.
Свиридів слуга також витокмив собі від Свирида, щоби йому ґазда наорав той день землі на Великдень, бо тоді наоре собі найбільше, а, може, удвоє більше, як інших днів, бо то мав би бути найдовший день, "великий день".
На Великдень, ще на зорях, вийшли на поле орати, щоби богато наорати землі і посіяти богато. Орют собі, орют, а слуга все воли поганяє, щоби якнайбільше наорати та погойкує на воли:
"Гей, волики, гей, бо днесь великий день". Та знов поганяє. Коло дев'ятої години винесла Свиридова жінка обід. А в тій хвили, коли в церкви на Великдень найбільша відправа відбувається, коли в церквах Євангеліє читається, тогди під землею загучало і земля завалилася, куда було наорано, тільки те все вода закрила. А де мав бути плуг та ярма, заніски і бичилно, то і до днесь там серед озера росте рекетовий корч, а з-між корча стирчит тирпата берізка. Говорят так старі люде, що із занізок виріс рекетовий корч, а із бичилна - береза.
Коло озера сут два великі камені, та се мали статися тими каменями Свирид і його жінка. Поодні також і то говорят, що коли б на Великдень коло озера приложив ухо до землі і послухав, то почув би з-під землі ті слова: "Гей, волики, гей, бо днесь великий день". Але з хрещених людей ніхто не іде на Великдень до озера слухати тих слів.

140. ПРО ПОЛЯНИЦЬКЕ ОЗЕРО

Був ту в нас великий багач. Що не робив, усього була му мало. Настав Великдень. Усі люди пішли до церкви. А він каже:
"Е, та нині великий день. Мож доста зорати".
А мав він поле в горах, між лісом, на поляні. Узяв багач воли та й поїхав. Як приїхав, борзо запріг до плуга волів, аби більше зорати. Не пройшов і раз до кінця борозни, як провалився разом з волами під землю. А на тім місці, на ті поляні, зробилося велике озеро, та таке, що дна му не було.

141. ДІДУШКОВА РІЧКА

Розказували, що ту на цій річці проживав багач Дідушко. Він мав великі ґрунти. Мав у Скупові, у Перехреснім, що навіть туда, в Довгополи, - то були його землі. Уже пізніше почєло ту село.
Говорили люде, що Дідушко дес знався із панами польскими. Він казав, чи йому говорили, щоби він поміг Довбушя імити. За голову Довбушя дают шєпку червінців, хто принесе. Но він дес то сказав, що коби міг сего Довбушя імити, оби не шкодив їм, багатівцям, ґаздувати. Та й кажут, що то якос дізнався Довбуш. Прийшов і розправився з Дідушком. Кажут, що відрубав му голову. А кров бризнула гет у тоту річку. Та й так називают Дідушкова річка.

142. ПИСАРЕВЕ БОЛОТО

У Веренчанці, ще за поміщиків, у якогось дідича був писар. Він гірше знущався над людьми, ніж мандатор і сам поміщик. Одної весняної ночі, коли теньго розіллялася вода і болото розкисло, того писаря люди схопили і впхали в болото з головою. Пізніше його там знайшли, і від того пішла назва - Писареве болото.

143. ОЗЕРО ЛЕБЕДИН

Полюбив один хлопець дівчину, її не хотіли видати заміж, бо була багата, а він бідний. Не мали вони виходу і повтікали від своїх батьків. Прийшли до того озера і потопилися вбоє. То як лебеді дуже любляться, то так і вони любилися. Тому, кажуть, і назвали озеро Лебедин.
А навесні, вночі, завжди виходять хлопець і дівчина: дівчина в білому і у вінку з квітів на голові, а хлопець в білій сорочці.

144. КОВАЛІВСЬКА КЕРНИЦЯ

Оту, де моя хата, розказав мені тесть, жив колись першый мешканець коваль. То щи з тых перших людий. Айбо на вирьху трудно за воду, і той чоловік выкопав собі керницю, вбы мати все воду. То вже хто знає, коли было, але керниця й зараз є. Ниґда вода не пропадала: ани в спеку, ни в мороз. А називают ї з правіку Ковалівська.

145. ЛІСНИЦЬКА КЕРНИЦЯ

Тота керниця була з давних-давен обок села. То щи й з-за паньщини була. Зробили лісники таку ильтану півкрутлу, а на горі зробили роги, як то мают оліні лісові.
В неділю сходилися туди і співали, воду пили. Не раз казали:
- Де йдеме воду пити?
— В ильтану, в лісницьку керницю.
О, здорова вода була. Хто був хорий, а напився тої води, то виздоровлював.

146. ПИНТЬОВА КРИНИЦЯ

Опришок Пинтя ходив у сих місцях. На горі Кобила збирав своїх хлопців. Аби знали, де збиратися, сплів один з другим два бучки. Так і росли сплетені. То було на самому вершку гори.
Зібралися його хлопці якось на горі і забідкалися, що нема близько криниці. А Пинтя каже:
- То буде!
Верг балтою у бік села і сказав:
- Ідіть і найдіть мою збрань! Де упала - там має бути вода. Пішли хлопці і знайшли балту. Вона зарубалася у землю так, що ледве витягнули. Із тої ями зацюріла вода. Опришки зробили там криницю і назвали її Пинтьовою.
Коло тої криниці є велика плита. Пинтя приніс плиту від Тиси, аби написати на ній, що то його криниця. Та ходили туди пастухи і видряпували на плиті свої прізвища. Пинтів напис уже важко прочитати. Айбо криниця і дотепер кличеться Пинтьовою.

147. ДОВБУШЕВА КЕРНИЦЯ

В тростянецкім лісі, що називаєся Катерна, є Довбушова керниця, котру він сам викопав. З тої керниці ще п'ють тепер пастухи та рубачі воду і на цілу околицю нема здоровійшої води, що навіть в найбільші морози не замерзає. Як люди кажут, у великі морози, що "далі вже й Довбушева керниця замерзне", то ся приповідка пішла від тої керниці. Донедавна там були дубові цемрини, але мокрий берег зсунувся та й їх закрив. Кажут, шо давно в цілій околици тут не було доброї води, а Довбуш як забаг раз доброї води, то сам за одну ніч викопав ту керницю.

148. ДОВБУШЕВА КРИНИЦЯ І СКАРБ БІЛЯ СЕЛА ДІБРОВИ

У лісі Дуброві є криниця, з якої Довбуш пив воду, коли ішов у напад на Богородчани. Її тепер обгородили. Як зійдуться два-три робітники, то кажуть:
- Ей, хло', може нап'ємося хоч води з сеї криниці!
- А то ладна вода!
Говорять, що Довбуш, як вертався із Богородчан, закопав у нас на Калинищах золотий ланц під дубовим пнем. Ми не раз сміємось:
- Ей, слухай! Аби то напасти на той пень, де той ланц, от були би гроші!

149. ДОВБУШЕВА СТУДНЯ

Мовили, що переходив раз Довбуш до Турки. Ішов, ішов та й сів відпочити за Богонським. А страх хотів пити. Що робити - вдарив він по скалі топірцем, а там зробилася студня, і набігло повно води. Відтак усі ї називают Довбушева студня.

150. ПИСАНА КРИНИЦЯ У СЛАВСЬКУ

У Славську, на горі Писаній, є криниця. Там не раз бував Довбуш. Називають люди ту криницю Писаною. А ци знаєш чого?
Давно там була й печера, може, так на двадцять-тридцять хлопців. Ну й там десь завшов Довбуш зі своїми опришками. Коло входу в печеру стояли великі камені. А в печері, усередині, була криничка. Вона й нині є. Ніколи не замерзає. Навіть у найміцніші морози.
Та й між тими опришками якийсь хотів помоцуватися з Довбушем. А Довбуш каже:
- Нащо ми будемо один другого тягати по землі? Сильнішим буде той, хто пальцем підпишеться на отім камені.
Той другий опришок давив-давив пальцем по каменю, але не виходило нічого. А тота інша хлопчівня сміялася. Йому вже соромно, але не може та й що зробиш.
А Довбуш таку силу мав, що легко підписався пальцем на тім камені.
Від того й назва - Писана криниця.
А ще колись говорили: прийде така хвиля, що коли чоловік нап'єсься води з Писаної криниці, то стане таким сильним і сміливим, як сам Довбуш.

151. ПИСАНА КЕРНИЦЯ

То было тогды, коли горами ту ходив Олекса Довбуш із свойими хлопцями. Были опришки і в нашых полонинах, любили посидіти коло керниці під Високим.
Велику силу мав Довбуш. Там на камени він пальцьом підписався. За тото й керницю прозвали Писанов, а далі й гора дістала назву Писана.
В ті керници цілый рік є вода. У спеку студена, а взимі тепла і николи ни замерзат. І то під самым вершком горы.
Там і печера тогды была. В ні пересиділи опришки ни едну лиху годину. Потім печера завалилася, а керниця й нниськи є. Ходят туда люде з далекого світа, бо говорят, що буде колись така хвиля, що як в тот момент напитися води з Писаної керниці то чоловік стане таким сильным як Довбуш.
У Писану щонеділі, щосвята молоді люди з довколицпшх. сіл, ходят відпочити, зазнатися єнні з другими. Про то й співанка є:
А я собі ісподобав файну молодицю,
Як-ім ходив воду пити в Писану керницю.

152. РОЗБІЙНИЧА СТУДНИЦЯ

Давно колись на одному з відрогів Вагорляка на Стинках, що круто збігає у долину в бік села Гливище, жили розбійники. Ватага їх була невелика - всього троє. Ватажком у них був Юрко Червеняк, а його товаришів звали Іваном Дикуном і Петром Кострубатим. Чи були це їхні справжні ймення, чи розбійницькі прозвища, тепер вже невідомо.
Мешкали вони в бік Руського Грабовця.
Потайки вони часом спускалися в село Гливище, до своїх родичів, де переховувались, за що щедро їх нагороджували.
На розбій вони ходили в багаті краї на рівнину, в бік Капушон, до Ужгорода. У горах не було чого грабувати.
Награбоване розбійники ховали в лісі, у відлюдних місцях-печерах, дуплах, в ущелинах скель. Гроші, золото, срібло закопували в умовлених місцях.
Пити-гуляти ходили розбійники в самотні придорожні корчми. В старі часи, коли і весь крам возили кіньми, і подорожували люди або пішки, або також кіньми, і довгі валки тяглися, приміром, між Ужгородом і Кошицями, - корчми і заїзди були єдиними притулками, де можна було переночувати, коней нагодувати й самим поїсти, а то й погуляти. В них і ночували.
З часом корчми ці позникали, замість них залишалися хати-пустки або купи руїн, зарослих бур'яном. Нові часи настали. Була така одна корчма й за Оріховою. Корчмарювала в ній молода вдова на ймення Сурка Руда. Гарна була ця жінка. Красуня з рудим волоссям.
І полюбив вродливу шинкарку Юрко Червеняк, ватаг розбійників. Але недовго була йому вірною Сурка Руда. До нього дійшли чутки, що коханка його прихильна до бенятинського ватажка зграї розбійників Івана Коса. Кубло цієї зграї було на Боролові, на підгородській дорозі.
Ревнощі оселилися в серці Червеняка. І як не божилася, не клялася Сурка, заперечуючи всі підозри Юрка, але він не вірив. І розбійництво занехаяв, підстерігаючи Коса. Але той, попереджений, не приходив до корчми.
Зрештою, не бачачи іншого виходу, красуня-шинкарка вирішила позбутися одного зі своїх коханців: коли одного разу прийшов до корчми пити-гуляти Юрко Червеняк зі своїми товаришами та підсипала їм у вино сонного порошку.
Коли вони поснули, підступна жінка закликала Івана Коса, який теж її ревнував до Червеняка. Сокира поклала всьому край. Отак через жінку загинув Юрко Червеняк зі своїми товаришами.
Мертвих забрали, кров відмили, і ніхто так і не знав, куди поділися троє розбійників. Та, власне, ніхто й не шукав. Зникли туди їм і дорога! І шкодувати нема чого, розбійники ж!
А вони з собою забрали таємницю - де саме позакопуване на грабоване добро.
І тоді почали шукати люди ці скарби. Шукали по горах і ущелинах, по лісових нетрях, ярах, всюди, де тільки можна було. Одні шукали на Стинках, під Червоною Скелею, інші в Чорній Ямі, на Пильниковій Луці - і все дарма.
Довго розбійницькі скарби не давали спокою людям. В їхні уяві скарби досягли небачених розмірів. .Ніби в якомусь підземеллі чи печері стоять бочки: в одній тільки золоті дукати, в другій - срібні талери, в третій - мідні гроші... Тут же в кутку стоїть кована скриня, а в ній дорогоцінні золоті й срібні речі - келихи, персні, свічники, намиста й інші коштовності, яких і не злічити!.. Якщо відчинити цю скриню, то від блиску в печері засвітиться, як сонячне світло!
Не шукали скарбів лише двоє людей - Іван Романюк і Федір Демчак. Обидва вони були родичі загиблого ватажка. Вони здогадувались, або знали, що скарб закопаний десь на схилі Стинок біля джерела, що зветься Розбійнича студниця.
Коли вже люди перестали шукати, однієї ночі Демчак потайки від Романюка вирушив копати скарб. Було це влітку. Ніч зоряна. Місяць ледь-ледь пробивався крізь гущавину лісу. Іван ішов стежкою повільно, щохвилини спотикаючись об каміння й коріння дерев. Він часто спинявся, прислухаючись до кожного шарудіння.
Зрештою, він добрався до місця, до Розбійничої студниці. Ідучи, втомився, і тому сів одпочити трохи: людина немолода, років так за п'ятдесят.
Відпочивши трохи, Демчак почав міркувати, де йому копати. І в цю мить над його головою раптом несподівано почувся, розтинаючи тишу ночі, зловісний крик сича.
Він здригнувся. Стало моторошно. Навіть завагався - чи не повернутися. А потім стало соромно цього страху, й він поча копати.
Копати було важко. Грунт кам'янистий. Стукіт лопати об каміння й коріння глухо відлунював у лісі, хоч він намагався копати тихо. Раз у раз спинявся, щоб звести дух і втерти піт.
Довго він копав, а скарбу нема й нема. Дуже змучився й почав сумніватись - на тому він місці копає?
Тим часом настала північ. Місяць вже піднявся високо, освітив галявину перед джерелом, відбиваючись і гойдаючись в самій криничці перед джерельцем.
Зрештою, Демчак вирішив спробувати копати в іншому місці, але раптом його лопата вдарилась об щось залізне, наче кована скриню.
"Є"-промайнуло в голові.
Але в цю ж мить де не взялося - перед ним стала чорна коза з жовтими очима, що світилися, і, як йому здавалося, зловісно замекала.
"Нечиста сила!" - вдарила в голову думка, і він з переляжу мимоволі замахнувся на козу лопатою. Коза відскочила, але потім знову почала до нього наближатися. Він у страху відступає назад, відмахуючись лопатою, а коза йде за ним... Так вони дійшли до узлісся, й там коза зникла...
Демчак перехрестився від страху. Витер з чола холодний піт і, ледве пересуваючи тремтячими від страху ногами, повернувся додому.
Після того Демчак зліг і вже не встав. Перед смертю він розповів усе своєму родичу Романюкові.
Від того часу й перестали люди шукати скарби на Станках. Розбійнича Студниця дістала славу нечистого, зачарованого місця. Люди почали його після заходу сонця обминати, хоч Романюк переконував усіх, що то була його чорна коза, яка того дня заблудилася. Вона, мовляв, почула стукіт лопати й пішла на цей звук, а Демчакові здалося, що це нечиста сила.
Правда, після того випадку Романюк нараз несподівано розбагатів. Збудував собі кам'яницю, прикупив чимало землі, завів велике господарство.

153. ГІЛЬТЯЙСЬКА КЕРНИЦЯ

Меже Близницями є невеличка керниця. Говорили, що з неї пив воду Олекса Довбуш, Якраз тогды опришки йшли кудась, сіли спочивати в лісі і схотіли пити. Надибали малийке джерельце під каменьом. То таке вно было, що з нього не мож напитися. Взяв Довбуш та й вырубав у камени керницю. Вна наповнилася водов. А другі опришки, що были з ним, за тот час зробили з каменю велике горнятко. Тогды всі напилися тої водички.
На камени Довбуш видовбав якийсь напис. Потім, вытесав з каменю брус, а на нім лишив гачок, оби вішати горнятко. І так оно все там висіло на дрібонькім ланцку. Відтогды й керницю називают Гільтяйськов, бо зробили ї опришки-гільтяї.
Вода в ні дотипирь є, і горнятко донедавно висіло.

154. ЧОРНА КЕРНИЦЯ

Серед гір, де межа трьох сіл - Ялинковатого, Волосянки та Лісківця, під лісом коло дороги є керниця. Всякі люде, і добрі, і злі, ходили туда. Бывали там і опришки.
Переповідают, що Олекса Довбуш із свойими хлопцями в тих місцьох закопали золото. Схованку на нього выбрали коло керниці. Відміряли від неї на 12 шаблів і там закопали. Лиш нихто не знає, в котрий бік вни міряли. Але кажут старі люде, що вночи тото золото світиться, а керниця при тому світлі стає чорною. Від того й назва ї пішла - Чорна керниця.

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО УРОЧИЩА

155. ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ КАРПАТИ

Давно на цій землі гір не було, а велика рівнина. Люди збирали урожай, пасли худобу. Але їхнім володарем був один чоловік, якого в народі прозвали Силун. Коли він ступав, то стогнала земля. Одного разу прийшов до нього хлопчик на ім'я Карпо і попросився:
- Хазяїне, прийміть мене на роботу,
- Ну, добре, - відповів той. І для тебе буде робота. Працював Карпо тринадцять років. Раз вечером він побачив свого хазяїна, який перед сном гуляв, і каже до нього:
- Ви знаєте, що я вже довго працював у вас. Тепер хочу навідати свою матінку. І попросив би, щоби ви мені заплатили за добру роботу.
Силун на те:
— Я ж тебе кормлю, одягаю. Що ще тобі треба?
Та й розгнівався. Підійшов він до свого слуги і кинув його на землю. Карпо встав, розправив свої могучі плечі, підійшов до Силуна і кинув його так на землю, що той провалився під неї. І почав Силун кричати. Стукне однією рукою - гора росте, другою - друга, стукне ногою - третя гора піднімається, другою-ще одна. Так утворилися гори. А люди говорили: "Ага, Карпа ти хотів убити, але він тебе зміг". Назва гір від того часу прийшла і до сьогодні.

156. ВІДКИ КАРПАТИ ПОСТАЛИ

Чорт учіпався до чоловіка та вчіпався. То задирав його, то фіглю придумає, заганьбить чоловіка, то називку якусь придумає, що лише чорт і може придумати. Але чоловік терпів, бо знав, що із чортом ліпше не заходити собі. Не видержав чорт і каже чоловікові:
- Пой битися!
Натерпівся чоловік, надоїло і йому, що чорт не дає покою, та й каже на се:
- Ідім!
Для битви вибрали велику рівнину, якраз там, де стоять тепер Карпати.
Стали битися. Чоловік як хопив чорта за пазуху, а потому навхрест, як зачав ним бити по землі, - то лише ями глибокі лишалися. Бив чоловік чортом по землі, бив... І став спрощуватися чорт від чоловіка:
- Лиши ня живим... Ти переміг...
Чоловік узяв слово за чорта й лишив його. І чорт лишився чоловіка, більше нигда не брався, бо знав, що чоловік май сильний від нього.
Але по часі на рівній-рівній низині із ям стало чинитися звориння. Де як сильно чоловік метав чортом, такої глибини і звориння чинилося.
І так постали Карпати.

157. БУБНИЩАНСЬКИЙ ЗАМОК

- Знаєте, хто то Перун?
- Хто?
- Перун метай блискавками, прав громами. А як уже ги добре змучится, то злізе з хмар, ляже си на зеленім моріжку перед тими каменями, по яких бубнив блискавками, і відпочиват.
Раз прийшов туда з свойими слугами, такой людьми, лишив їх, а сам більше ни показувався туди. Люде ходили дивитися на тото Перунове каміння і його слуг, що там сиділи, носили їм всякі дари.
Довгі літа то потривало. Учув галицький князь про той камінь.
- Сідлайте коний, поїдемо подивитися на тото. :
-Добре, княже.
Йому то місце сподобалося. Та бо то на всі Карпати ліпшого ни найдеш. Він прогнав Перунових слуг, а своїм воїнам каже;
- Збирайте найліпших, наймудріших майстрів і будуйте ту замок. Такий замок, аби го нияка ворожа сила ни могла здобути.
- А де краще його ставити, оту перед каменями відразу, ци троха далі?
- Ставте на каменях зверху і помеже ними. А де є доступ, викопліт глубокі рови.
- Твоя, воля, княже.
-Привели майстрів, закликали людий з гір і долів та й поставили замок такий сильний, що го жадна сила ни могла здобути. В нім сиділа княжа сторожа, що пильнувала, оби тими полонинами ни закралися сюда через гори мадяре.
Бов я коло того замку. Там рів є, в камени кімнати видовбані, а на вирьх ведут сходи. Дерево пігнило, а мури щи полишилися. Кирниця у великім камени видовбана така глубока, що йде аж під нього в зимлю.
Ходив туда і Довбуш. Любив там си спочивати. Якби ни тота Дзвінка, що го зрадила, бо бов щи довго пожив. А вна віддалася за Штефана Дзвінчука та й розказала му, чим мож Довбуша вбити.
Як уже Довбуш прощався з тим світом, у горах зірвалася така буря, такі громи, а вітри хватнули тоту Дзвінку в хмари і верли і коло того замку. Як станете лицьом до тих кімнат у скалі, то з лівого боку і троха ззаду стойит високий камінний стовпище. То Дзвінка скаменіла.

158. ГОРИ МАЛІ, ЛЮТА, ПОТІК КУЗЬМИНЕЦЬ

Тут, над Підлюттям, із західного боку, підноситься гора, яка називається Малі, на котрій богиня лісів народила 7 дівчат, названих у народі майками. Від тих малих названо, теж гору Малі.
Коли майкам померла мати, вони дісталися під опіку мачухи, і та поселилася на найнижчій горі, на котрій сьогодні підноситься новий метрополичий палац. Будучи злою до пасербиць (а в народній мові "люта"), мучила їх так, що вони мусили втікати за границю, тобто за ріку Лімницю, залишивши мачуху саму. Народ і назвав гору, помешкання мачухи, Лютою.
Майки, перейшовши через Лімницю, обрали собі місцем проживання високий верх, у підніжжі якого в два протилежні боки - на схід і захід - випливають два потоки, один тепер називається Кузьминець. Там вони тішились свободою. Знайшли гарного молодого пастуха Кузьму, котрий пригравав їм на флоярі, а вони танцювали і бавились з ним весело, без причіпок мачухи. Звідси назва гори - Ігровище, потоку - Кузьминець.
Але майки недовго тішилися щастям. Люта мачуха, довідавшись про ігрища пасербиць, вислала свою службу за музикантом, і ті, схопивши його на верху напроти Ігровища, вбили. Народ, шануючи пам'ять помсти невинного вівчаря, назвав місце злочину Заплата...
Пройняті і зворушені смертю Кузьми, богиньки залишили свою садибу (помешкання), і, ховаючись у глибокому яру, оплакували бідного пастуха. А плакали так дуже, що зі сліз їх постало озеро. Від того озера знову пішла назва Озірний. Та глибінь у потоці Озірний і сьогодні видна. В ній пізніше втонули майки, а тонучи, зробили таку пропасть, що, як твердять люди, ніхто не в змозі зміряти.

159. ИГРОВИЩІ

Як сі зачинав тут, у Зелені, нарід, й було лиш щось п'єть газдів, то они мали там, де теперь хата Юри Ґєкового, там мали исхід. Церкви ни було, коршми ни було, то прийшла ниґілє чи сьвєто, а они посхоґєтсі на тото місце й балакают собі - звичайно, гейби й теперь. Вийде нарід из церкви та й постают и раґєтсі. Но, балакают докі балакают, а далі завоґєт собі игри: музика играє, а они танцюют.
Але раз, кажут, наґійшли два лиґіні- штавт гейби десь из. Порогів; прийшли й запросили, ци не мож й їм забавитисі. Позволили. Тоти лиґіні узєли собі по ґівці та й музика заграв, а они пішли у танец... Але разом-извіяласі бурі, а тоти лиґіні лиш изнєлисі з ґівками угору, пішли вихторьими...
Але там були якіс й "розумні", та й оден крикне на ті ґівки:
"Вержи,-каже,-шо маєш!.."
Та й одна вергла відтів перскінь й зараз такі вергло й нев на землю. А друга не мала шо так швидко веречи та й понесло ї Біг знає куди. Та й тото місце, де тото було, називаєсі й донині Игровищі.

160. ПРИСЛІП

Раз пасли пастухи вівці на подині, она високо є. Та й разом похмарилосі й зачєли громи дуже лускати - пустиласі велика бурі... Худоба облєгла на тот чьис попід чубрі, бо то був дуже густий ліс, и ти два пастухи посідали й сиґєт. Але як лусне грім у ту гачуґу, що сиґіли ти хлопці, й они погибли на місци, а то зачєло горіти... Відтак наґійшла така фає дуже страшна из вітром - и увернула тот ліс цалом на вівці й на ти хлопці й прислопила тото усьо...
Церез то називаєсі тота подина Присліп.

161. ЛІС БЛУДНИК

У Рафайлові є такий ліс, називаєсі Блудньик, то й цілий день буде чоловіка водити й усе на одну стежку прийде. Чоловіку видитсі, шо тот чьис, шо йде, то зо штири мили зробив, а він прийде назад на то місце, де був.

162. БЛИЗНИЦЯ І ПЕТРОС

Близниця - гора, на південний захід від Ясіня. Вершина її - широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.
Навпроти Близниці - гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.
Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот - як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю.
Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
А Страхопуд ревів і ревів:
- Я голо-о-ден!
Так вимагав нову жертву.
Щоп'ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля, чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося - волів, корів, коней. Мусіли, бо коли б не дали, то, борони Боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
- Я го-ло-о-ден!..
Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.
Через добу Страхопуд спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.
Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.
Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини, й нічого Страхопудові дати. Щоб урятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
- Петрику-у-у! - кликала. - Вернися!
Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
— Я піду, Петрику, першою, - просила. Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
- Гаразд, іди. Лиш заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров'ю.
Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з'їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчину на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров'ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.
"Аби швидше з'їв мене й не мучив", - тільки й думала дівчинка.
А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати. Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але загадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала.
А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
— Ні, не сеї, а веселішої, - зажадав Страхопуд.
Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
Вона все чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист. І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося. Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров. І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикались в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, двори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку. Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
Гірко плакав хлопчик, гірко ридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер. Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам'ять про них назвали: одну - Петрос, - з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,- Близниця.

163. ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

Моя баба вповідала, що були такі два велетні. То раз єден в другого кидали палиціма. Той, що був на горі з тамтого боку ріки Стрий, вцілив у того, щоб був з отого боку. Він був такий великий, що як упав, то лишилася на горі велика яма. І за того Велетовець.

164. ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

То ще моя баба вповідала, а я малий був та й прислухався. На горі Велетовець, між Корчином і Крушельницев, жив якийсь великан (казали велет). Но і він раз кинув такий великий камінь через ріку Стрий на гору Блискавку. Далеко той камінь летів, а як упав, то десь там зарився в землю.

165. ГРУНЬ ДІВОК

Я чув з предків, що була дівка дуже велика, така, як той ґрунь зависока. Та й не віддаваласє. Так дівков ціле житє своє була та й там померла. Й від того часу назвали Ґрунь Дівок.

166. ГОРА ДІВЧА

Оде над селом у нас є гора Дівча. А знаєте, чого так назы ватся?
І то было так. Десь у Невицьку на Закарпатті жило якесь Поган-дівча - ни то хлоп, ни то баба. А было страшенно погане. Як у тому Невицькому будовало дім, то заставляло всих тяжко робити, навіть жоны носили каміня, а жінське молоко давали в роствор.
Но та тото Поган-дівча мало так само оде коло границі кам'яниці. То бывало як іде з Невицька сюда, то спочиват на оті горі, що вам кажу. І за того назвали Дівча.

167. СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

Бідна була жінка з дитинков маленьков. Та й прийшла молока до багачьки просити. А багачька взєла камінь та й верла.
— На тобі,-каже,-молока.
А бідна каже:
— Аби ти скаменіла.
Та й так си стало.

168. СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

Била багачка. А прийшла до неї бідна жінка на кавалок хліба. А багачка взєла та й кинула каміньом у ню. Та й каже: "Марш мені з очей, старцюго!"
О-о-о! А Бог небесний того не стерпів, зіслав на ту багачку страшний, справедливий гнів. Она скалою стала і ще нині стоїт. Тому вже, кажут, що триста літ буде. І ще буде стоєти довгий-довгий чєс, щоби грішні мали примір такий для нас. Так Бог заклєв за то, що кинула каменем. Бо вна не увіряла ни в кого, не вірила бідному. Намість кавалка хліба, багачка кинула камінь. І всі її вівці, кози, всьо майно закаменіло.

169. ВОВКУНИ

Давним-давно жили в селі Ясіню два брати, Іван і Василь. Іван був трохи гордовитий, але зате здібний і працьовитий. Мама дуже хотіла, щоби і Василь такий був. Пішла до ворожки і просила, щоб вона їй допомогла в цій справі. Розповіла ворожці все, і та їй допомогла, дала зілля.
Напився Василь того зілля, і перекинувся у вовка. Блукав цей вовк довго лісами, і накінець прийшов ід батьківській хаті. Іван тоді сіно кидав на оборіг. Побачивши перед собою вовка, ударив його вилами так, що вовк умер.
Прощаючись з життям, вовк дуже хотів перекинутися знову у чоловіка. Коли Іван побачив, що то його рідний брат умер, то вбив і себе.
Відтоді і зветься той схил гори Вовкуни.

170. ГРІБКИ

У селі Перехресному ходила мачька. Кликали, що то умітка. Як увійшла до хаты, хто ї погладив, дав їсти, там не робила ничь. А хто ї не дав ничь, бив ї, там вшиткі умерли, доґде челянника.
Як всі там умерли, хотіла йти в Буковець, в село наше. А ту порадили так, щьо треба два быцьки-близнюки запрягти, оборати деревляным плугом село. Так умітка не перейде через борозду. Прийшла она оту на вирьх, там дуже пищяла. Далі пішла горі лісом (а там всі люде повтікали). Вшиткі повмирали на місци, там їх і поховали. І за то кликают Грібки.

171. ГРІБКИ

Біль був великий. Люде втікали, бо умітка йшла і несла хворобу.
Пішли люде до прімы. А вна їм повіла, вбы найшли два хлопці-єденаки і два бычки-близнюки, обы оборали село.
Як оборали село, умітка не могла войти сюда та крюнчала вонка коло борозды. А котрі люде повтікали туда в ліс, то там повмирали. Та тому ся називає Грібки.

172. ГОРА ПЛЕЧІ

Над Раховом височить гора Плечі.
Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все виносять на плечах. Навіть кінь туди не вийде - гора дуже крута.
А може, тому така назва, що подібна на людські плечі. Вона не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній - квіти й квіти.
В народі ходить повір'я, що гора була такою, як усі інші - розлогою, з рівниною на вершечку. І легко можна було вибратися туди.
Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, а інакше - босорканя. Такої, мабуть, ніде в Карпатах не було. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала: дітей умертвляла, худобу наврочувала. А хто шанув її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.
А мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати.
Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.
Одного разу вдосвіта розбудила босорканя синів і посилає по дрова:
- Принесіть по в'язанці, - каже, - та самі не трудіться, а дроворуба пошукайте, від нього й відберіть.
Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс.
У лісі справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів припочити.
- Що маємо чинити? - питає один брат другого. - Забрати дрова - лихо зробити, не забрати - матері не догодити.
- Звідки їй знати? - відповів другий. - Принесемо їй дров, та й уся біда.
Босорканя з хати не виходила, а все бачила: дивилась у відро з водою, там, як у дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розсердилася вона за той непослух і надумала люто їх скарати. Принесли хлопці в'язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:
- Будьте прокляті! - залаяла їм. - Вітрами станьте: північним і південним, щоб ніколи разом не були, а в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, не я!
Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні сторони розлетілися, потім один одному назустріч неслися.
Загадали брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору, один - із півночі, другий - із півдня. .
Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.
- Синочки, не робіть цього, бо гору зрушите!
Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, щосили на гору напирали. Зрушилася гора, й хату почало присипати.
Гадала босорканя втекти, але не встигла; присипало її землею, камінням, потім знову землею.
Багато-багато віків відтоді минуло. А брати-вітри все ще не вгавають: ні взимку, ні влітку, ні восени, ні навесні. Все зустрічаються на Плечах.
Шумить трава, хилять свої голівки нечуйвітрн. А взимку на вершині завірюха й завірюха. Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босорканю. Аби не ожила, людям зло не робила.

173. ГОРИ СТАНИМІР, МАКСИМЕЦЬ, БОЯРИН

Давно туй була велика война, але тому буде уже, кажут, 400 років. То воював царь Максим из єкимос поганим царем. Онди, єк ти синети, то туди гет видно старі плаї, то, кажут, тот поганий царь йшов из воськом та й тоти плаї прорубував, дорогу собі робив.
Границя була там на Усть-Максимці. Тот бік під запад по воду, то був московський, а сесь бік, то був турецький. Они мали таку загоду на тій горі, шо сі називає Станимірь.
Там, на Усть-Максимівці, є дві греблі великі. Там, кажут, є закопані у земли такі мармури, такі записи на камени, чіє то давно було. Якби ти греблі розвирнув, то би знав, чія то була земля.
Але они сі раз заложили оба - ніби тот Максим из тим поганим царем - заложилисі. Каже: "Котрий борше війде на сесь грунь (шо тапер називаєсі Максимец}, то єго будут уси неси, ніби усі села".
Максим пішов собі плаєм, тим, шо сі такі ним у гай ходит, а тот поганий царь приперсі такі навпровец горі ґрунем, шо гадав, шо борше війде.
Як загнавсі горі ґрунем та й став исперед такої синети, шо ї хіба би провернути... То й до типерь є сліди кінцькі туди попід верьхь, шо коні повібивали тогди сліди у плитю. Цюпа, небіщик, казав, шо там найшов був раз піткову кінцьку велику дуже.
Як він провернув скалу, грьинув кіньми попід -верх. Віходит, а Максим уже з воськом на полонині...
Оже, Максим зіграв заклад, бо був перший на ґруни, и вид того чьису тот грунь на ту памьитку, шо сі зробило, на памьитку називаєсі Максимец.
Але тот поганий царь, як то повиґів, що він програв своє царство, крунувсі из воськом долів ґрунем й зійшов на звір та й так ухопивсі горі ріков, горі звором й війшов на Ґавурі. Там вішов из воськом на полонину, вікопав дикунки, заховав восько своє и гадав сі боронити. Але тот Максим узєв..., казав свому воську, аби куждий муж поклав на ліве плече таку ґуґлю, а па праве плече сокиру, а на сокиру такі шьипку так, аби ніби виглядало штавт у кождого три голови є на однім туши. А тот поганий царь віслав свої шпійони, аби дивилисі, шо тот другий царь робит. Тоти придивилисі Максимовому воську й прибігли туди та й кажут: "Ой, там біда, царю. Там куждий муж має три глави, одну зітни, то з двома йде, другу утни, то ше одну має..."
Тот поганий царь, як тото учув та й збоявсі дуже того Максима, й від того часу називаєсі тота полонина Боярин.
Та й він такі наскоро зібрав своє восько из тих Окопів и пішов на порогівський бік й там сі дуже тьижко зажурив й від того там називаєсі то місце Журавна. .
Що би робити? Пішов він назад на сес бік через Неґрову и обшанцовавсі на Бистрій під Близницєми.
Але Максим прийшов из воськом й побив єго гет, вібив восько, а ему укєв голову. Та й потому, по ті войні, усьо восько поховали такі там на тих полонинах й то місце називаєсі Цвинтарі. Але ис поганого царє найшли лиш тут, а голови не було. Так та голова скакала по світу ше сім років, - усе ї шукали, йшли за слідом, шо кров була, - бо як та голова би заскочила у Дунай, то було би світ залєло, море би сі було зіграло, був би конец світа. Отже, Максим шукав тої глави из усим воськом, але не могли найти. Але раз идут полонинов, а то баба чипит під корчем. Кажут они: "Ой, чи не виґіла ти, бабко, такої й такої голови?"- "Ой, ні". Але Максим шос добагсі й трутит ту бабу из місці, а то ї из-під поділка віпала голова того поганого царя. Та й они имили, та й порубали й ту бабу, й ту голову, й наклали ватру та й спалили то гет.

174. ГОРА КИЙОВЕЦЬ

То я чув, як розказували, що тоді, як Володимир охрестив Україну в 988 році, запросив князь і закарпатців, щоб ішли вихрещуватися в Київ. А ті дороги ни знали, бо Карпати були вкриті лісами. Щоб не заблудити, палили вогні: один над Изками, а другий на горі Кийовець. Вдень дим курив, вночи - полум'я, щоб світло було видко. Люди по тому орієнтувалися і знали куди йти.

175. ГОРА КИЙОВЕЦЬ

Тото як я зазнався з стародавными переказами, коли старі приказовали, що за то она ся називає гора Кийовець, що колись наші українці, як тогды щи називалися русины, та йшли до Києва як посланці на переговори на приєднання до Києва. За то єї назвали гора Кийовець. Бо там они ночовали, там быв лісок буковий. Його називали Шумина, бо в них співали, шуміли...
Так-то від того часу вна называєся гора Кийовець.

176. СВЯТОСЛАВ

Пониж села Гребенова на правім березі ріки Опору серед смерек і корчів є могила, яку знають, певно, по всій Україні. А як ліпше придивитися там помеже смереками та корчами, то ввидите, що тота могила ни одна. Їх є більше... Щи до нидавна був такий звичай, що каждий, хто йшов чи їхав близько коло того місця, а там дорога із Сколього на Тухлю, Славське і далі через Бескид на Закарпаття, там ставав і клав на могилу бодай малу гілочку ци прутик. Таке робилося цілими століттями. Що ж то за могила? Хто там похований?
Про то й історія пише. Бо то й з Києвом, київськими князями зв'язане.
Як умер Володимир, його сини почали воювати між собов. Святополк за намовою своєї жінки, доньки польського короля, задумав повбивати всіх своїх братів, бо хотів сам безпечно управляти Київською державою. Вінь послав свойих вірних посіпак, і вони повбивали Бориса і Гліба. Дуже ненавидів Святополк брата Святослава, бо той був мудрий, і добрий, люде його шанували, мав вірних воїнів.
Зібрав Святополк ціле військо і пішов з ним на Святослава. Напав несподівано. Святослав мусив утікати з своїми воїнами. Їх мало було.
Під Карпатами, над рікою Стрий, відбувся бій. Там погинуло семеро дітей Святослава. Від того й село, що там є, названо Семигинів.
Святослав відступає далі в гори, хотів перебратися на Закарпаття. Другий бік був уже над рікою Опором, де тепер місто Сколе. І ту попадало з обох боків немало.
Решта дружинників Святослава і він сам відірвались від Святополкових убивць, пішли понад Опором. Змучені, покалічені стали відпочивати напроти того місця, де в Опір впадає річка Орява.
Не встигли люди перепочити, як на них напали Святополкові вбивці. Він понабирав для того навіть печенігів та поляків. Бій був дуже лютий. І ранених добивали. Гине там і Святослав. Лише декільком із його дружинників і, здається, одній дівчині чи жінці, вдалося сховатись у смерічках.
Вони потім боялися вертати в рідні місця, а пішли далі в гори і там полишалися жити. Через пару днів вони набрали місцевих хлопців і чоловіків та й пішли там, де був бій. Переконалися, що ниякої засідки нима, позбирали трупи і поховали їх. Дружинників похоронили в братську могилу разом. А Святослава ховали по-давному. Наносили велику купу дров, звирьха поклали тіло князя і спалили його. Потім той попіл позгортали, позбирали кістки, закопали то всьо і насипали звирьха високу могилу, її й з поїзда видно, як переїхати місто через Опір пониж Гребенова в бік Сколього.
Там ходили вчені, щось розкопували, находили ріжні речі, ручки від мечів, якийсь посуд. Я то вже точно ни знаю.
Коло того місця є кілька хат, лісопильний завод, кар'єр, де берут камінь на будівництво доріг. А називають то передмістя Сколього Святославом. І потік, що недалеко могили впадає в Опір, має назву Святославчик.

177. ДОЛИНА СВЯТОСЛАВА

Як мені розказували, так і я вам приповім.
Два брати - Ярополк і Святослав - боролися за князівську булаву. Але Святослав боявся брата і хотів утекти на угри. Ярополк із свойов дружинов аж з Києва за ним гнався сюда, через Довголуку, Семигннів. А як увійшли в гори, їх військо зустрілося в страшному бою. Тогди вся дружина Святослава була сколота, за то і називаєся Сколе. Але Святославу вдалося відти втекти, перебратися через річку Опір. Аж ту догонив його Ярополк і вбив. Он там, на правім боці ріки, поховали Святослава, а в могилу склали золоту зброю. З того часу ото місце називают Святослав.

178. ПАРАШКА

Розказували стародавні люди, що була якась жінка Параска, яка на Великдень вигнала на гору пасти воли. Вона взяла із собов і куделю. Коли ж зачала прясти, то за той великий гріх скам'яніла, а разом з нев і воли. З того часу гору називають Парашков.

179. ПАРАШКА

То було ще тогди, коли Ярополк пішов війнов на свого брата Святослава. Довго втікав Святослав з свойов дружинов, аж зайшов ту в Карпати. Але не міг утечи від погоні. А з ним була його дочка Парашка. Князь наказав ї не йти разом у долину, де мала відбутися битва, а перечекати ту тяжку хвилю в безпечному місци.
— Батьку, я не покину тебе,- сказала Парашка.
А батько відповів:
-Я князь, і мусиш виконувати мій наказ.
Тогди відправили Парашку в гори.Там і місцеві люде були, і частина війська. Отам у долині відбулася кривава січа. Розлючені Ярополкові воїни знайшли й Парашку і стяли ї голову. З того часу гора називався Парашка.

180. ПАРАШКА

Давно то було, дуже давно, ще тогди, коли наші гори були вільні. Люде пасли худобу, орали, сіяли...
Ту раз напали татари. Люде не сподівалися та й почали втікати хто куди. Єден татарин увидів дуже файну дівчану і хотів ї взяти в полон. Але она не далася му в руки і почала втікати в гори. Бігла, бігла, а за нев - татарин. Уже зараз добиралася до вершка. Але татарин увидів, що дівчина може втекти, прибавив бігу, догнав ї і відтяв мечом голову. Впало закривавлене тіло Парашки. Люде дізналися про її страшну смерть і назвали на пам'ятку гору Парашков.

181. УРИЦЬКИЙ ЗАМОК І ГОРА ПАРАШКА

Про Урич так говорят. Колись давно на місці нинішніх скал один князь побудував собі замок, в якому він мав мешкати. Це був багач. Але якось одного разу він поїхав у похід. Коли він ся вернув, то побачив, що його замок горит, чи татари напали, чи хтось запалив. І тоді вій кричит: "Горіш, горіш!" Від того потім і назвали село Оріч, а потім Урич.
Той князь мав і доньку Параску, яка скоро вмерла. Він свою дочку поховав на горі, яку потім почали називати Парашка.

182. ГОРА БАШТА

Під Козаківку дорога йде понад самі шкарпи. Там була башта, на котрі сиділа колись сторожа і пильнувала, чи не йде ворог. За то й Башта. Та якось раз учули, що йдут татари. Люде пилами понадрізали ліс (дерева) і пустили го у шкарпи. Татарам тяжко було пройти. Ніж вни тото прібрали, селяни були вже далеко в лісах.

183. ГОРИ БАШТА І ЗАБАШТА

При в'їзді у Сколе, по правім боці ріки Опір, є гори Башта і Забашта. Колись давно там було укріплення, ще до нападу татар на наші гори. З тої гори видно всю долину Опору аж до ріки Стрий. Це було зручне місце для оборони від ворогів. Колись там люди мешкали, було поселення, бо біля річки був і цвинтар. То із тих давніх часів гору, на якій стояла башта, назвали Баштою, а другу, за нею - Забаштою.

184. ЗОЛОТИЙ ТІК

Княжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там Кам'яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в'їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали: "Ту стань! Далі не можна". А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь той майдан позолотити.
Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо, і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав. Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на крилоську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
- Ловіть його! - крикнув хан.
Почали розкопувати гору, вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років рівно на метр підпливає вгору і колись Золотий Тік покажеться.
З Крилоса через наш ліс, через Лази, була княжа дорога, яловими дошками встелена, але тепер навіть не слідно, що було.

185. ЗОЛОТА ГОРА У СЕЛІ ВЕРХНЬОМУ СИНЬОВИДНОМУ

Оту гору інакше не називали, хіба Золота. А чого? Е, то давна історія.
На ті горі стояв колись монастир, а зараз церква. Но і до того монастиря приходило дуже богато народу. Він був на дуже зручному місци, при дорозі. Раз у ньому ночував і князь Данило Галицький, коли повертався із угрів, бо якраз тогди напали татари. Місце було безпечне.
Монастир не був золотий, а укритий ґонтами. Від того, що на ті горі був монастир, назвали гору Золота, бо то була головна гора.

186. ЗОЛОТА ГОРА У СЕЛІ ВЕРХНЬОМУ СИНЬОВИДНОМУ

Коли нападали монголо-татари на наші землі, то люде на он тій горі заступалися, боронили свій край. Там є ще й нині скопище. А гора була кругом обкопана ровами.
Розказовали, що робили дерев'яні канони і стріляли аж до ріки Стрий.
На тім місци був монастир. Всю гору завісили атласними хустками. Тогди татарські стріли відскакували назад. Так відборонилися люди від татар. А гору назвали Золотою.

187. ПОЛЕ МОНАСТИРСЬКЕ У ВЕРХНЬОМУ ВИСОЦЬКУ

Недалеко від Берега і Ліктя є поле, що називається Монастирське. Тут був колись чоловічий монастир. У ньому мешкали монахи. Там жило, казали, понад 150 монахів. Але потім появилася якась хвороба і котрісь вимерли, а решта розійшлися. Та й так монастир запустів.
Далеко пізніше побудували на тому місци церкву, а коло неї каплицю. Всередині тої каплиці є керниця, де святят і зараз воду. Кажут, що вона хворим помагає. То все на тім Монастирськім поли.

188. УРОЧИЩЕ ТРІЙЦЯ, БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ БІЛЯ МАНЯВИ

Два ченці з Києва після знищення Печерського монастиря повернулись до своєї вітчизни - галицької Русі із завданням: закласти там монастир. Для того вони взяли водяну вагу, аби знайти таку воду, як у Києві. Куди приходили, там брали воду і важили, але ніде не доходила вага, аж в околиці, де Станіславів, почала трохи доходити. Так вони пустилися догори Бистрицею, але де Раковець, знову вага не дійшла. Повернули на ріку Маняву, де, знайшовши таку воду, спочатку поселилися вище Бабчого. Те урочище і зараз на пам'ятку називається Трійця. Потім перенеслися, де спадає потік з Вознесенської гори до Скитця. Тут заклали каплицю, а їх місцем перебування став Блаженний камінь.

189. БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ

Було то дуже а дуже давно, здаєтся тогди, коли Галич єще звався столицею князя Данила. Отож з Кієвскої Печерскої Лаври два монахи за якусь кару були вислані в світ. Ішли они село від села, місто від міста та за піврік своєї вандрівки зайшли в сторони Карпат. Один чернец мав з собою золотий крестик, а другій фляшку води з жерела Печерскої Лаври та ще вагу. Цілію їх було, куда тілько будут переходити, важити воду всіляких околиць, а котра би вода рівнялась воді Печорського жерела, так на тім місці мали они заснувати скит, т. є. монастир. Так вандруючи, зайшли они над Бистрицю, коло Солотвини, та задумали по довгій вандрівці трохи відпочати. Помолились они Богу, поживились дикими овочами, яких в тих лісах було богато, а відтак стали приготовлятись в дальшу дорогу. Але тільки-що знизились до берега Бистриці, щоби зважити воду, стрітили ту молодого рибака, котрий сидів над берегом і ловив сіткою рибу. Коли рибак побачив монахів, обійшовся з ними дуже віжливо, а довідавшись, звідки они та по що прийшли в ті сторони, попросив їх, щоби загостили до єго печери. В дійсности, не був се звичайний рибак, тілько чорт, який, як кажут, був післаний Люципером на сей світ, щоби вигнати з сего місця тих монахів і не допустити до важеня води Бистриці та будованя на тім місці скита. Чернці не підозрівали жадної зради, дались намовити, а коли зайшли в печеру рибака, тесові двері печери зачинились з великим гуком. Чернці злякались сего, бо пізнали по устройстві печери, що се хитрість злого духа. Кромі стола, а властиво не стола, а пенька, який заступав в печері стіл, не було там нічого. На разі успокоїлись они, чекаючи кінця, що з сего вийде. Рибак попросив їх сідати коло пенька, а сам виняв з якогось закомарка великій камінний збанок з вином і горнятка та почав частувати своїх гостей. Чернці допускали зраду і зачали пити, перекрестивши вино. Рибак обурився тим і просив їх, щоби сего не робили. Чернці, почувши таке, зрозуміли, що находятся у пріятеля злого духа. Отже, вина они не пили, лише просили господаря, щоби випустив їх з печери. Рибак зареготався, кажучи:
- Я випущу вас тогди на волю, як ви мені підпишитесь, що залишите зараз ту околицю та підете туди, звідки прийшли!
По тих словах піднявся великій шум і явилось зразу богато чортів. Отже, чернці знайшлися в великім клопоті. Чернец, котрий мав золотий крест, приклав єго до дверей, які зараз же відчинились, і так він вийшов з печери. Другій чернець, котрий мав воду, побачивши множество чортів коло себе, почав кропшн їх свяченою водою, посуваючись все дальше і дальше. Чорти почули побіду над собою, почали рити землю і тікати виритою норою, аж вийшли на то місце, яке нині зветься Манявою. А за ними вийшов так же чернец. Помолився він Богу та присів, змучений, під пісковим корчем, щоб відпочати. А треба знати, що тогди ще ніяких сел тут не було, лиш густі ліси, в яких свободно множилася всяка звірина. Отже, не скоро ті два чернці зійшлися, тому що один остався при брусних дверах, а другій норов відійшов дуже далеко. Так они блукали цілий місяць по лісах, не знаючи нічого один про другого.
По місяцю сталось так, що один подорожний, переходячи туда, встрітив першого чернця при брусних дверах, і той оповів ему страшну історію з рибаком та поскаржився, що стратив своєго брата, того другого чернця. Подорожний перебув одну ніч, а на другій день пустився в дальшу дорогу, де по якімсь часі встрітив другого чернця, який также оповів єму свою пригоду з чортами. Подорожний оповів про свою встрічу з першим монахом і таким способом при посредстві подорожного обидва монахи зійшлися знов, зважили воду, і якраз она рівнялась вазі води з жерела Печорської Лаври.
Отже, тут було призначено їм осісти. Вибрали они сейчас відповідне місце під монастир, віднеслись до Кієва і получили поміч на будову скита. Але поки вибудували скит, чернці перебували під тим Блаженним Каменем, коло якого ось ми сидимо. Він служив їм за чернечу келію і каплицю. Розумієтся, камінь виглядав колись інакше, не так, як нині то видимо. Монахи не посиділи ні одної хвилі, працюючи коло Блаженного Каменя. Прочистили они корчі тернини для вигідного приступу, зробили горожені двері, а перед печерою завели огород, де садили ярину і сіяли збіже. В тій печері прожили монахи дев'ять літ, а по дев'яти літах став тут роскішний монастир, так званий Скит Манявскій. Він стояв довгі літа, аж в XVIII віці зруйнували его татари, а цісар Іосиф П скасував єго зовсім.
От стілько я знаю про сей Блаженний Камінь та про Скит від своєго батька...

190. БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ БІЛЯ СЕЛА МАНЯВИ

У Маняві, біля скита, є камінь, який називається Блаженним. Природа утворила під ним печеру, котра послужила житлом двом монахам-пустельникам - ченцям Києво-Печерського монастиря. Вони довго блукали по Карпатах в пошуках чудодійної води і знайшли її в Маняві, у печері кам'яної брили. Монахи були щасливі, що знайшли там мир і спокій, тому назвали той камінь Блаженним.

191. РУСЬКИЙ ПУТЬ

То было вже давно, я того не тям'ю. Переказовали люде, що ту переходили руські воїни десь із Либохорі через гори попри наше село. Айбо там были лісы і не мож было пройти. Вий тогды дрорубали ліс і так перейшли. За то называют Руський путь.

192. ЗАРУБОВЕ

Десь у Тухли Тургай Вовк і монголи тоти ходили і грабовали дуже. Вийшов Захар Беркут на Магей, тамки розказав усим людьом, щоби зарубовали ліс і загачовали потім. Вода ся сперла. Єнни потопилися, инчі повтікали. То так і не пішли монголи на Рожанку.
Пониж Тухлі щи й типирь тото місце називают Зарубове.

193. ПРОСІЧ

Дуже давно то было, щи коли орда нападала на наші зимлі. Зайшли напасники аж ту, між горы.
Руські князі повернули на Угорщину. Там до свойих воїнів приєднали богато закарпатців і разом з угорськими королями стали наступати на ординців. Наші селяни також билися проти завойовників.
У широкі долині быв великий бій. З ниї відступили між тісні гори, там ординців просікли так, що далі вже ни змогли йти, а котрі залишилися живі - повтікали назад.
Тото місце в нас відтогды называют Просіч. А трафлялося таке в горах ни в єднім місци. В Тухли побили й потопили напасників.

194. ПЕКЛА

У Рафайлові є така скала, називаєсі Пекла. То таке льичне місце, шо ніхто не годин стати на край, аби дивитисі удолину. То там як стати, то таки видитсі, шо шось кигне туди, удолину у ти Пекла.

195. ГОЛОВНИЦІ

На горі Головници був хлоп з худобов. Як були "забіги", татари напали на того хлопа. Вони зайшли з гори і вночи єго імили. Сказали ему так: "Признайсі, де ту русини мешкают, а як ні, то тебе стратимо". Він повів їх над беріг і показав, що сьвітится у хатах в селі. Казав їм, аби вони живо їхали, аби русини не повтікали. Они не знали, що там долина. Як вони над'їхали на край, на тоту "зомплю", як теньго займили кіньми, то відти попадали і поломили голови, і за того називався Головниці.

196. ЛІС ВИЛА

На північний захід від Кельменець є невеличкий ліс, що його називають Вила. Мій 106-річний дід Іфтимій Ткач переказує, що під тим ліском давним-давно ще за турків якийсь кельменецький чоловік тримав мізерний клаптик поля. Якось серед літа він зібрався возити снопи з того поля. Але його молода жінка, яка допомагала в роботі, на хвилину відійшла .в долину напитися.
Незабаром з того місця, куди вона пішла, донісся страшний зойк. Чоловік з вилами кинувся на поміч і побачив, що його жінку в'яже на аркан турок. Не тямлячись від хвилювання, він з розгону ввігнав вила в турка і підняв його на вила...
Тому, мабуть, і ліс зветься Вила, що він росте поруч того поля, де чоловік вилами врятував свою жінку від поганця.

197. ЧЕРВОНА МОГИЛА

Побутує на Буковині в Кельменцях прислів'я: "Сидить, як Червона могила". Яка могила? Чому вона червона?
Так от. Трапилося це дуже давно, ще як буковинська земля від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді люди терпіли. Як лютий вітер налітала на село дика орда. Вона залишала після себе море сліз і крові.
Одного разу, щоб захистити себе від несподіваних нападів, селяни вирішили варту встановити. Але де? Там навколо було рівне куди оком глянеш. Тоді хтось із селян підкотив камінь- а з нього далі видно. Вже ніхто не скаже, хто був тоді той перший. Але за ним потяглися у степ усі односельчани. Йшли чоловіки й жінки, діти й старі. І кожен з них приносив та висипав землю й каміння - хто повний мішок, хто торбу, вузлик, а хто тільки одну пригорщу - скільки міг.
Незабаром виріс чималий горб. А щоб краще було видно, на вершику спорудили дерев'яну вишку. Зле тепер стало ордіі не встигнуть вершники показатися далеко на обрії, як вартові вже б'ють на сполох, люди беруться за вила...
Ординці тоді вирішили знищити варту. Як ті гадюки, підповзли до підніжжя горба, та хлопці не розгубилися. Вони підпалили під собою вишку, і в селі помітили вогонь...
Але коли озброєні вилами люди прибігли на поміч, земля на горбі вже була червона від крові й вогню... - ;
Вона й досі червона. А як добре прислухатись, то можна навіть почути, як глибоко-глибоко щось гуде...

198. ГОРА МОГИЛА

Колись моя баба Головчанська Катерина (вмерла десь у 1921 році) розказувала, що давно-давно на наші землі напали були мадяри. Тогди вони спалили до половини села Опору, а в Тержавці на сполох дзвонили люде в дзвони.
На горі, яку типирь називают Могилою, була битва. Багато людий загинуло і там їх поховали. А гору через те назвали Могилою.

199. ПАРАСЧИНІ МОГИЛИ

Була якась дівчина Параска. Напали на наш край турки і зайшли в оці місця. Вони побачили ту дівчину. А вона була дуже гарною. І хотіли її зловити. Гнали далеко за нею.
Вона як прийшла на то місце, де могила, і сказала: "Проступися, земле, най під тебе піду!"
І тогди земля розпускалася. Вона пішла під землю, лише коса (кіска) лишилася. А турки із злості стали сипати на неї глини, щоби ї дуже прикидати. Кажут, що вони носили тої глини, хто шапками, хто кулаками, чим могли.
Так утворилися ті могили, їх дві. А люди назвали їх Парасчиними.

 Матеріал підготував (написав): Мирослав Зубрицький

 Джерело інформації: © Василь Сокіл "Писана криниця"