стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / ПРО КРАЙ / Легенди та перекази про оселі / частина 3 :::

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ОСЕЛІ

© Василь Сокіл "Писана криниця"

(частина 3)

200. ПОЛОНИНИ ШИТРИ, ЛИСИЦІ І ЖУРАВНА

У Порогах (повіт Богородчанський) є полонини Шитри, Лисиці і Журавна, назви яких народ виводить з часів татарських нападів. Переказ говорить, що на першій з полонин "поганий цар" проїздив зі своїм військом, розбив намети ("шитри"), подібні до циганських, на другій - підгорнув собі догори волосся ("залисився"), а на третій - засмутився чогось ("зажурився").

201. ГОРИ ЦАРИНА, РІГ, СИВУЛЯ

Давно то було, коли на наш край нападали дикі татарські племена, спустошуючи його вогнем і мечем, знищуючи майно, беручи в ясир молоді сили чоловічі, а до гарему гарних дівчат і молодих жінок.
Німим пам'ятником тих страшних подій є гірські назви Царина, Ріг, Сивуля в Карпатах. Звідси переказ. За тими ж народними традиціями, схопили раз татари під час своїх нападів молоду королівну (в народній мові: царівну), славну, надзвичайної вроди.
Стережучись погоні, батько королівни дістався в гори над Лімницею на верх, звідки, як видно, ніякого виходу не було. Однак зважаючи на достаток звірини й можливі грабунки в околиці татари мали намір пробути на тій горі зиму і лише з весни далі робити наскоки.
Назважаючи на звертання царівни, видати її не хотіли ні за який викуп, тому що вона була призначена за жону хана, що стало однією з причин зволікання її повернення.
Однак очікування їх не справдилися.
З приходом зими брак поживи давався взнаки, а великі сніги не дозволяли їм вибратися з гір. Королівна, визнаючи віру християнську, зносила цілими днями гарячі молитви до Бога, просячи його про рятунок і на поміч покровителів Русі. Але татари вирішили нарешті замордувати її, тому що вона нібито чарівниця і чари якісь робить і що своїми молитвами накликає на них поразку.
Не пройшло їм це так легко. Ординці були певні за нагороду від хана і не хотіли позбавити життя королівні, за що старшина постановила скликати суд.
3 цією метою зібралися на одній з сусідніх гір-полонині.
Але Бог вислухав молитву дівчини, бо за хвилину, коли нараду закінчили і мав бути вирок смерті, почувся на протилежній горі сильний голос мисливського рогу. Вражені татари, думаючи, що напали на їхні обози, зірвали суд і почали втікати у великім переполосі, залишивши через погоню і можливу різню, царівну саму на полонині. Мисливець, котрий заграв у ріг, навіть не припускав, що неподалік могли бути татари і скерував свій похід в другий бік. А царівна подалася в напрямку почутого відголоску, але через те, що з гори вели, по суті, аж три круті хребти, заблудилась.
Ідучи південним схилом, зайшла на якусь високу гору, де врешті, стомлена, задумала зостатись, ховаючись у скалах і живлячись корінцями.
У тім місці до сьогоднішнього дня залишились камені дивної форми. Один з них представляє, напевно, форму отаманки, на якій, за ствердженням народу, мала спати царівна. А віддалік, кільканадцять кроків, знаходиться заглибина в скелі, яка мала служити королівні за сховок її поживи. Після певного часу батько королівни, взявши на рівнині татарських полонених у неволю, довідався від них, що царівна залишилась у горах жива, і, випитавшись приблизно про напрям дороги, вибрався на пошук своєї дочки. І з великими труднощами знайшов її посивілу з неволі й страху.
Звідти назва гори, де відбувався суд, - Царина, другої, звідки доходив голос рогу, - Ріг, а третьої, де знайдено королівну, що там посивіла, - Сивуля.

202. АННИНА ГОРА

Жила бідна, але дуже гарна дівчина Ганна у Вашківцях. А тоді на Буковині були турки, які виловлювали молодих дівчат і продавали в рабство. Пронюхали вони і про Анну. Одного разу вони наскочили на конях і хотіли її зловити. Анна стала втікати. Вибігла на гору, а турки старались її наздогнати.
Дівчина звернулася до рідної землі: "Земле, розступися. Захисти мене від ворогів".
Земля розступилася і дівчина зникла. Тільки коса залишилася зверху. Турки із злості її відрізали. Але дівчини вони не впіймали.
З того часу гору біля Вашковець стали називати Анниною горою.

203. АННИНА ГОРА

Анна виросла така красна, така чарівна, що їй пари немає по всій Буковині. Як вийде в неділю чи в свято на толоку, то сопілки й цимбали аж захлинаються від утіхи, а парубків ніби ще одне сонечко осяває. Але дівчина танцює тільки із своїм коханим легінем і його побратимами.
Вони так витанцьовують, що й не бачать, як у селі неначе з-під землі виросли три верхівці - турок, татарин, а з ними - молодий боярчук.
Зненацька турок підходить до неї і кладе руку на її плече й каже:
— Маєш танцювати тільки зі мною...
Дивиться на свого коханого й додає:
- Кинь цього магометника в яр.
Хлопець хапає турка за барки, тягне до крутого яру й кидає його туди з такою силою, що яничар летить аж у річечку, яку віднині турки називатимуть Карапчевом - чорною річкою.
Музика не замовкає. Толока аж гуде від веселої тропотянки. Анну просить до танцю побратим її коханого. А приблудний татарин не може відвести очей від неї.
- Мусиш зі мною танцювати.
- З татарським псом не танцюю, - відказала Анна. Вона обертається до побратима свого коханого. Візьми татарина за чубрину і кинь у той яр...
Не минуло й хвилини, як татарин опинився на дні глибокого яру.
Музика так грає, що на тополях аж листя лопотить. Анну просить до танцю другий побратим її коханого. А всі легіні дивляться тепер тільки на молодого боярчука - хочуть знати, що він робитиме. Але той не просить Анну до танцю, а сідає на коня і так пришкорує його, що за хвильку зникає.
Раптом Анна підносить руку вгору. Музиканти затихають.
- Боярчук утік звідси, щоб покликати на нашу голову турків і татарів. Нам треба братися за зброю.
Легіні повірили Анні і за короткий час поприходили з шаблями, сокирами, вилами, довбнями. Музика грає далі, але танці вже не такі жваві, як раніше. Всі напружені у чеканні битви з ворогом. Незабаром з'являється величезна ворожа зграя. Легіні й дівчата міцно стискають зброю в руках і з люттю дивляться, як наближаються вороги. Бій був нерівний. Падають одні за одними легіні й дівчата. Зостається лише красуня Анна. Вороги задумали схопити її живою.
Та Анна завзято борониться. Добирається до високої гори.
- Люба горонько, земле рідна, захисти мене від цих звірів, порятуй від страшної ганьби...
Гора почула благання дівчини і розкрилася. Але лише на мить, встигнувши прийняти тільки тіло Анни. Її довга русява коса, якою грався вітер, заплуталася між дерев і трав. Але магометники не змогли схопити її, бо коса стала раптом сріблястим струмком, що заспівав про вроду дівчини Анни.

204. БАТИНЕЦЬ

У нас є тутки гора, називаєся Батинець. А на ті горі жив татарський богатир Батий. Він тутки мав много землі, худоби. Айбо знущався над людьми. Нарід зненавидів того хана. Потому його ту вбили, а горі зробили таку назву.

205. ЦОКАН

Чого називаєся Цокан? Я де там пам'ятаю, але то вже тато мені розказував.
Було так. Колись давно на наше село нападали татари. Всі люде яли ся боронити від тої напасти. Недалеко від потока Кобильця, від півночи, сталася велика битва. І в тім бою забили якогось монгольського керівника, імня му було Штокан. Но й від того часу тоту гору в нас називают Цокан.

206. ТАТАРСЬКИЙ ГРІБ

Підполоззя. Це село лежит між горами само о собі в крузі Веречанськім, і здається, що воно має за собою кілка соток літ. Серед села гордо стоїт мала церковця так, як і в інших христіянських селах.
Говорят то старі люди, що коли в послідній раз татари напали на Угорщину, се, мабуть, мало бути в роках 1717, як згадує історія Угорська. Коли татари у білшім числі, около 20 тисяч, перейшли коло Борші на Бистрицю до Угорщини, але татарів побили і вони повтікали куда котрі могли. І тоді така горстка верталася через Карпати. Татари, як старі люде переказуют то, верталися через Бескіди до села Підполоззя. Коли мали надийти, то вже селяне в тім селі всі знали й всі зі своим маєтком зобралися в поблизькі ліси і гори, а село лишили пустоє.
Було це у вересню, коли зайшли в село. Але в селі не знайшли і живої душі, щоби взяти зі собою в полон, то тоді зайшли до церкви і там татаркиня з трьома синами і трьома іншими забрали з церкви всьо. В ризи убралася сама татаркиня, взяла в руки чашу, а в другу - кадилницю й сіла на коня та пішла на кони співаючи і алилуйкаючи та наспіваючися з христіянської віри. Останні татаре ішли за нею, ішли пішком та викликували з лісів дівчат на имня: "Мариню, Гафуню, Настуню, ходіт вже додому, бо вже поганська віра пішла гет".
Увідів то оден здоровий хлоп, що був вівчарьом у Павла Матійового на части села Романовець (той вівчарь називався Когут), що придивлявся з ліса на татаре з іншими селянами, й тоді він узяв пушку й пішов за татарами крадці та думаючи, як би ті церківні річи відібрати. Іде татаркиня навпереді, а єї сини й другі їх товариші й ідут позад неї, понад село Кушницю та Абранку через Кичеру, бо тоді ще туда була дорога на Нижні Верецкі.
Коли вже були над Абранков, то сама татаркиня далі ішла на кони лісами, вона далі алилуйкала і насмівалася з обряду христіянського, і не дивилася назад себе за своїми синами і другими товаришами, що зісталися коло Бабиної керниці. Вони рвали з ліщанок оріхи, кусали і їли там коло керниці та воду пили. Коли татаркиня вже була від них на яких 300-400 метрів на потоці каменистім, то тоді той вівчар Когут закрився з поля Клепків й стрілив на татаркиню. І в сей час злупив з неї свячені ризи і ступив їй ногою на рот, щоби не кричала. Але вона так його укусила за п'яту, що прокусила йому на нозі обув і яранила його за палці так, що кров текла, що не міг сперти. Вівчар Когут ті свячені ризи узяв із собою й зачав утікати далі потоком каменистим, а потім перейшов річку Абранку, а так вийшов на другий верх і вернувся додому.
Татаркиня скоро сконала, а єї сини та инші другі товариші як почули відстріл з пушки, то в сей час рушили. Але коли дійшли до трупа татаркині, то єї кінь стояв над нев, а вона лежала в кирви. Вони в сей час роздивилися кругом, але не побачили нікого, а потім обнюхали кругом й слід знайшли кривавий, що йшов до потока, а потім слід згубився. Татаре тоді труп татаркині тамий поховали, а самі пішли собі дальше через Татарское поле та через Бескіди.
Відтоді всі люде, хто тільки тою дорогою іде, то кождий ще здалека вже несе камінчик ци яку галузку та мече на ту могилу, на гріб татаркині. Той гріб називают Намет за те, що там все намітуют люде хто що може. Та могила, ци намет, довга на 5 метрів, широка 3, а висока 2 метри. Той намет відтоді називают Татарський гріб. Поодні то оповідают, що по смерти татаркині за кілка днів прийшли вночи татаре й тіло забрали із землі. Із-за часів Чехословенскої Республики то якісь археологи перекопували той намет, але там нічого не знайшли.

207. ТАТАР1ВКА

Туй є поле, називаєсі Татарівка, бо там один чоловік застрілив ис пушкі татара.
Довго забігали сюди такі татари, що людий їли. Але раз один чоловік вішов на то поле ис пушков та й лєг спати. Пушку поклав попри себи, а сам лєг й уснув. Але наґійшов туди один татарь й того заздрів сп'єчого. Як єго заздрів та й зайшов потихи й узєв пушку, пообзирав-пообзирав, а далі вінєв лєшток, а у люфу набив піску та й поклав назад коло того сп'єчого чоловіка. Він собі гадав, шо то лєштоком сі ис тої пушки стрілєї. Гадає: "Єк озму лєшток, то він не зможе мене убити". Як вінєв він лєшток та й відійшов від того чоловіка на бік й кричит: "Гей! Ано пукать!.. Гей! Ано пукать!"
Тот исхопитсі та й єк уздрит татара, то й - хап за пушку. Але тот татарь смієсі й показує єму лєшток... Чоловік пообзирав пушку, а далі, єк зміркував, шо тот зробив, махнув на збитки руков й каже: "Ого, уже пукать ни знати чим!.. А далі приложит пушку до лице та й - грим! Татарь лиш перевернувсі.

208. ТАТАРСЬКИЙ ПЛАЙ

Сперед тым ще жили туй татари. Они були дуже погані люде, бо убивали і крали од людей, що лиш виділи. Они ходили аж до Рахова й мучили людей.
Тоді они повбивали й всіх баронів, тих великих панів, і они не могли нічо зробити з татарами.
Раз люде зобралися і каждый мусів йти проти татарів. Йшли з чим хто видів, з камінням, з вилами. Йшли одні з Польщі, другі з Апші, одні з Подкарпатської Руси.
Й удалося народу вытиснути их за границю, аж до Татарова. Там загнали их у оден вузькій звір й удалося на сім місті вибити татарів.
Зато се місто називався й сегодня Татарово або Татарскій плай.

209. ЯР ТАТАРІВЧУК І СЕЛО ТАТАРІВ

На верхах Магури, Лесньова і Хижек були встановлені віхи, а при них, звичайно, сторожа. Коли надходили татари зі сторони Делятина, похиляла сторожа віхи в той бік, куди йшло дике поганство. Раз ті зловіщі знаки похилилися в бік теперішнього вашого поселення. Побачив наш бідний народ, яке нещастя йому загрожувало. Татари були на підході до Микуличинова.
Тоді-то наші предки попідрубували ліс, який назирвається Кунельський (між Микуличином і теперішнім Татаровим) так, що дерева ледве на пнях трималися і при найменшому повіві вітру з гуком валилися на землю.
Татари над'їхали кіньми берегом Пруту, наближаючись до лісу. Люди, тримаючи в укритті кілька підтятих дерев на довгих линвах, пустили їх, а ті, падаючи, валили одне дерево за другим, За мить орда наїзників загинула під деревами Дівочого лісу.
З цілої цієї черні врятувався тільки один татарин, втікши разом з татаркою. Прибувши до мого прадіда, залишив жінку перед будинком, сам зайшов до хати, питаючи, чи не дістав би щось з'їсти. В хаті була тільки баба. Та показала йому на бочку, мовивши, що в ній є жентиця. Зголоднілий воїн нахилився, щоб заглянути, що є в бочці, а тоді вона вхопила його за ноги, втопила в жентиці. Татарка, відчуваючи, що щось траплилось, сіла на коня, і, перебрівши через Прут, залишила його на березі, ховаючись сама у яру з полонини Лісної. Тут під скалами народила молодого татарчука.
Мешканці, пізнавши татарського коня, що пасся на лугах, пішли шукати за татарами, а знайшовши татарку в яру, вбили разом з татарчуком. Відтоді назва яру Татарівчук, а села -Татарів.

210. КОСТІВЩИНА

Коло нас є поли, називаєсі Костівщина, бо там були кости из якогось чоловіка. Ше нидавно була одна кістка.
Кажут гіди, шо то там був якис татарь, та єго люди убили.

211. ГОРА ТУРЧАНКА

Як напали татари й турки на Волосянку, а було то якраз у неділю, в церкві правилася Служба Божа. І ту селяне побачили що татаре йдут. Народ з церкви розбігся. А священик правив Службу, бо йому ни вільно переривати, хоть би горів, поки не скінчит. А скінчив - пропало - смерть.
Татари зайшли в церкву і відтяли му шаблев голову коло престолу. А дяк заліз під крилос. Наводили татари повну церкву коней. Там було мале лоша з цікавим дзвінком. Підійшло воно до дяка й стало його нюхати. А дяк вийняв ніж і тот дзвінок відтяв і сховав.
За селом бойки наші зробили на татар і турків засідку. Татари намагалися йти на Закарпаття. Бойки вступили з ними в бій. На якійсь горі їх розбили. Та гора по нинішний динь називався Турчанкою.

212. ГОРА ТУРЧАНКА

То было в часи турецької війны. Турки переходили й Волосянку. Як дізналися наші люде, що они будут ту іти, пішли в гори, обы перетяти їм дорогу. Лиш турки підійшли, на них посипалося каміня, попадали підрубані дерева. Погинуло ту богато турецьких воїнів. Між ними - і великі достойники. Там їх і поховали, насыпали високі могили. На них поклали великі камені, круглі боввани. А звирьха закопали криж. Могилы били на самому вершку горы: у три сторони схил, а в єдину - під гірку. Від тої битвы тото місце назвали Турчанка.

213. ТУРЕЦЬКЕ

За переказами, на горі Чуриково (в Перегінську) була давня церква (монастир), яку збудував господар з Перегінська. На ту церкву кілька разів нападали турки.
Одного разу приснилось фундаторові, що з церкви зробилася лише червона смуга. А вставши рано, сказав до своїх синів і слуги, що церква, напевно, згоріла.
Сини зібралися подивитись, що сталося з церквою. Слуга взяв сокиру і пішов до лісу. Проходячи мимо, з церкви побачив тільки тліючі головешки. Він повернувся тоді додому, щоб повідомити господаря, що церква згоріла. А тим часом господаря і його синів турки вже пов'язали. Слуга, побачивши те, закричав: "Я був би не дав їх пов'язати, якби я тут був". А тоді турок сів на коня і помчався за ним, щоб піймати його і вбити. Слуга, втікаючи, сховався за кущами на поляні, де стояла церква. Коли над'їхав турок, він вискочив зі схованки і стяв йому голову.
За іншим переказом, снилося фундаторові, що церква стоїть у полум'ї. Отож, коли він пішов з синами і слугою, побачив, що сталося. Турки всіх їх, за винятком слуги, котрий зміг утекти, зловили і пов'язали. Слуга, втікаючи стежкою, яка вела вздовж хребта гори, сховався в кущах. І коли турок над'їхав у погоні за ним, розрубав йому сокирою голову. Це місце називається зараз Турецьке.

214. КОЗАКОВЕ ПОЛЕ

У селі Погар є місце, яке називається Козакове Поле. Знаходиться воно під Кичеров. Я чув таке, що в сиву давнину один козак із родини Масинців був у прибічній гвардії Тимоша Хмельницького. Повернувся додому, але рідних там не було. За якийсь час він віднайшов їх у Погари. Та й сам лишився ту жити. Рада громадська виділила йому кращу землю для городу. Від того й поле стали називати Козаковим.
Говорят, що громада і хату йому збудувала.

215. ГАЙДУКІВ ЖОЛОБ

На мої сіножати, де я кошу, розумієте, прийшли тоти гайдуки... За часу панщини ще. Люде повтікали до того смоляного стовпа, там уже ратуватися. І там уже люди зійшлися, і той уже гайдук, то називали знаєте кого?.. Прибіг там, а вни їмили його й там убили. Гайдука убили.
А він зганяв, застав'яв, що вни ни йдут робити на панщину. І тому називаєся поле Гайдукове.

216. СКАЛА ОПРИШКІВ

Недалеко Сокільського (водоспаду) у гребени, у лісі, є скала, що у ній давно опришки сиділи. Але тяжко до тої скали добутися, бо і стрімка дуже, і нечиста сила не допускає, та й як хто туди зближаєся, то каміннями мече. Якби хто дістався, то багато би там побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, і гроші. У оливі стоять пістолі, а гроші в бербеницях, самі сороківці та червоні, і підлоги по покоях вистелені грішми. Та до тих покоїв такі двері, що ніхто би не створив, бо вони с плити такої, що навіть не знати, що то двері.
А уночи чути, як там душі опришків вигравають на флоярі та сопілці так, аж сум побирає.

217. КОМОРА ОПРИШКІВ У БОРШІ

Опришки були й давно, шє перед Олексов Довбушем. Лише шо то було давно, то мало хто знає, бо позабували.
Єк си вийде на Чівчін, з верхє на Гомолю, то вити витко гет делеко на полудневий схід великі. Шпиці. Пид тими Шпицями видко великі ліси. Темні ліси, а в тих лісах витко два великі камені. Оден камінь має п'єдесет сіжінь, а другий камінь має дваціть п'єть сіжінь. В тим великим камени, шо має п'єдесєть сіжінь, є велика комора опришків. С того каменя, що має дваціть п'єть сіжінь, є тисова берь на тот великий камінь. Тота берь стоєла ни до давно там, але теперь упріла та й кажут, шо упала вже.
Там у верьху на тим великим камени, є вироблений ґанок й оплетений шинами зелізними. В тим ґанку є дзвин, котрий у усі урочєсті свєта дзвони. В тий коморі сиділо сорок опришків шистьдесєть років. Й наносили там тілько гроший, шо шє бирше два ґрейцарі, єк у цілий Австриї. Така там сума є ни приторенна. Отам були опришки, шє перед Олексов Довбушем. Але зимовував там шє й Олекса Довбуш.

218. ПИСАНИЙ КАМІНЬ

Отот Писаний камінь, що є в Єсенові у верьху, то усе виписали опришки бартками. Опришки там повиходє до того каменя, посідают, припочівают, та й мижи опришками були люде дуже учені, то й писали на тім камени бартками, що си в світі діє. Писали, що виділи, що чули, та й писали, що вни хороші хлопці, вид усіх душші, самі юнаки і никого си ни боє... Але сами си ни питписували, бо уни ни дурні були. Так, так, то опришки бартками на памнєтку списали тот Писаний камінь. І від того звет ци тот камінь Писаним.

219. ПИСАНИЙ КАМІНЬ

Від Фочиної скали треба йти вверх. Та й там Писаний камінь. То опришки виписали на ньому усєкі назви, їх імня та їх прізвища. Мали майзлі стальові... Вибивали клевчиком майзель та й так вироблєли букви та й числа. І від того назвали Писаний камінь.

220. ПИСАНИЙ КАМІНЬ

Між Буківцем, Білоберезкою, Устеріками і Ясеновом на горі є велика скала - Писаний Камінь.
Звідки він там?
Олекса Довбуш на тій горі не раз перебував з опришками. А одного разу закопав там великі скарби. Хтось міг їх відкопати, то Довбуш пішов у Чорногору, з гори Піп Іван відколов величезний камінь, на плечах приніс і привалив ним скарби.
Можете уявити собі, який був він сильний! До Попа Івана треба йти цілий день, а він ще й ніс такий камінь, що тисячі людей не зрушать його з місця.
Аби камінь був гладкий, Довбуш обтесав його, а знизу, видовбав зимарку-печеру, де ночував з опришками.
Аби знати, що тут великий скарб захований, Довбуш витиснув у камені свою долоню. Там є і напис, зроблений його рукою. Котре він писав - уже не знати, бо написів на камені дуже багато. Кожний, хто там буває, хоче аби і його ім'я коло Довбушевого було.
Пробували докопатися до скарбів, але з того нічого не вийшло, бо ніхто не годен таку велику скалу продовбати.

221. ПРОТЯТЕ КАМІННЯ

Ага, та розказати за Протєте камінє.
То камінє таке здавна виросло, відколи світ. А кажут за то протєте, що є воно там протєте, перерубане. Казали, що опришки протинали го бартками. І дес там в другі стороні опришки таки закопали гроші.

222. ПРОТЯТЕ КАМІННЯ

Камінє колис росли. А потому люди заклєли. Камінє то перестало рости. Але то камінє забило дорогу. Прийшли люди з ків'єм довбати, мінували, клали ґноти. А решта розбирали вручну, протинали го. Та й назвали Протєте камінє, бо вно си протинало колись.

223. ЧОМУ В ГОРАХ НАЗИВАЮТЬ ПЛАЙ ПРОСІЧКИ?


Розказуют, що давно на цілі Голови ни було дорих. Лиш утуда, коло Цюбив, перший раз просікли, прорубали дорогу криз ліс у полонини. Та й вид того, що криз ліси просікли, та й тимунь си зве Просічьки плай.

224. КАСАРНІ

На Вилех, онди проти старого заржонду, трошкі повише, тоті мури при дорозі из каміні муровані, шо уже розсипаютьсі, - то там восько стояло давно проти якихось забігів; такі, видитьсі, проти опришків. Тоти мури називають туй у нас й нині Касарні.

225. КАМІНЬ КОЛИСКА НА ГОРІ СЕНИЦІ

На горі Сениці перебував Довбуш з опришками. Там в однім камени, у великі пликі (його називают Колискою, бо він і зараз рухаєсі), є печьира. Там є хрест, де закопав Довбуш золото. І якийсь із Криворівні у п'ятницю великодну (бо чорт сидит на грошах, а в п'ятницю великодну іде вже до людей) пішов копати.
Копав, копав до того, шо його там і завалило. А камінь, де є золото, і далі рухаєсі, колишесі.

226. ОПРИШКІВСЬКІ МІСЦЯ

У нашому селі Зеленій є одне тепле місце, де ростуть берези. Там було колись валило на потоці. Потік тече з гори, що називається Патролище. Розкажують, що там патруль стояв, коли опришки були. А з другого боку, де бердо, є Пушкарівка. Тут пушкарі жили. Ті, що опришків ловили.
Між Явірником і Буркутом є селище Шибене. Тепер воно приєднане до Явірника. А Шибене називається того, що тут були колись шибениці, на яких страчували людей. Шибениці стояли, де дорога іде в полонину Середню. Повісили там сім чоловік чи то сім разів по сім. Вони були, розказують, із Закарпаття.
Як їхати до Явірника, то справа є джерело, що називається Довбушеве чуркало. Там Довбуш з опришками пив воду, коли сходив з Чорногори. Тепер так весь потік називається.

227. ДОБОШАНКА

Довбуш усе зимував он туй у Добошєнці, тимой та гора має єго імнє. Одної зими мав там 300 кіз, бив та й їв з товариством, лій із кіз забивав у бербениці та й ховав у печери. Лій, одежі, збруя, маєткі - усьо до нині стоїть у єго коморах, але то усьо заклєте. Як Олекса умер, то ті комори позамикалисі гет, плите засунулосі, і так стоїть і до нині. То богато ішло шукати, але пусте.
Мій тато старий був, 80 літ мав, та росказував, шо ще находив під Добошєнков підвалини з ОлексовоЇ хати.
Єго як убили, то розкинули по усіх селах по кавалкови, а у наше село принесли голову. Десь розказують, шо у небіщика Олінє, мого діда, була мищинка, отот черепок з голови, та й потому десь Яков'єки, як прийшли на то ґаздівство та й згірили. А то тепер аби мав тіцький кавалічок та пішов на Добошєнку, то би найшов усі єго маєткі.

228. ГОРА ДОБОШАНКА

Отам, за полониною Довгою, є гора Добошанка. Так її назвали, бо на ній мав свої пивниці Олекса Довбуш. У тих пивницях - добра немало. Там, на Добошанці, кажуть, довгий час стояла хата з величезних букових колод. Пани потім її спалили, аби не було пам'яті про Довбуша, бо він у тій хижці не одну зиму перезимував.

229. ДОВБУШІВКА

У нас тут такі гори: Лиса, Бердо, Довжки, Дзвинів, Остріг, Гамадючка, Гостилів, Углярня, Довбушівка. Тому Довбушівка що там є Довбушева пивниця. Вона коло самого Климця - села. Там є горб, а в одному місці - плита величезна, ніби двері. Ото і є пивниця.
Те поле належало колись Пищальникові. Він мав 19 гекіарін поля. Розказував мені, як перед плитою роздряпав граблями і посіяв конюшину. Конюшина підросла, а одного ранку бачить він - потоптано... А то було на Купала, на дев'ятий четвер, на русальну п'ятницю. Наступного разу взяв собі сокиру, пішов ночувати на поле. Наклав вогню і заснув. Ба! Він пробуджується- ясність! Плити нема, пивниця відкрита, а звідти виїжджають коні й коні - якийсь старовинний народ! Пищальника страх узяв, не може говорити. Заперло дух. А вони на нього не дивляться - їдуть собі, їдуть. Та й поїхали...
А тут дикий когут запіяв! Так красно. Лиш когут запіяв, а то все в пивницю! В пивницю! В пивницю! Блиснуло - і грім загримів. Як загриміло - дивиться: нема нікого, плита стоїть, конюшина потоптана.
Оповів то синам своїм, сини ходили, але нічого не виділи. А його сусіда розумівся на зіллі. Пішов собі на Купала, назбирав якогось зілля і з тим зіллям пішов. Створилася пивниця, вершники поїхали, а в пивниці - ясність. Трохи має страх, та пішов. І набрав з купи золота, що не може підняти. Та й лише присів, хотів завдати собі, а тут блиснуло, загриміло, зачало їхати. Захланний чоловік усе біду робить.

230. ГОРА ПОПАДЯ

Гора Попадя в Ясени має від того назву; що там мав Довбуш вхопити якусь попадю. Розказують, що тримав її так довго, доки не дістав викупу.

231. ГОРА ПОПАДЯ


Давно в горах ходив опришок Марусяк. Марусяк дуже файний був леґінь, і закохалася в нього одна попадя. Лишила попа й пішла жити з опришком. Ту гору, де вона жила з Марусяком, люди назвали Попадею.

232. КІНЬ ГРАФЕЦЬКИЙ, ПОПАДЯ І ГРОФА

Оповідають, що одного разу два брати, графи угорські, полюючи в тих місцях, викрали славну на вроду попадю перегінську. Але та попадя мала коханка, парубка, який, довідавшись про викрадення, зібрав гурт товаришів і пустився в погоню за викрадачами.
Графи, прагнучи уникнути погоні, втекли на світанку, а врешті, бачачи загрозу небезпеки, вирішили, щоб один з них утікав з попадею, інший мав стати до поєдинку.
Коли один з братів поліг від кулі, другий, посадивши попадю на коня, втікав далі. На одній з гірських вершин загинув під ним кінь. Утікав він далі пішки, а, побачивши на другій вершині, що не втече, вирішив збезчестити свою жертву. Та, боронячись перед зганьбленням, пробилася ножем. На третій вершині догнали графа і там його застрілили.

233. ГОРА КОЛИСКА

Довбуш мав дві сотки людей під рукою. Він їх привів на Колиску і тут з ними гроші закопував. Як закопали, поробили колиски і колисалися, бо то були ще молоді хлопці. Відтоді й гора називається Колискою.
Були на горі два явори і криниця, а за тридцять сажнів від криниці на захід був скарб закопаний.
Може хтось його викопав, а може, й ні.

234. СКАЛА ДОВБУША В БУБНИЩІ

По скалах коло села Бубнища ходив зі своїми хлопцями Довбуш. Тому ті скали називають Довбушевими. У тих скалах Довбуш із побратимами викопали собі печери. Головна була у скалі Одинець.
По смерті Довбуша там перебував Бойчук. Коли він напав на Болехів, то забрав від корчмарів і купців багато золота. Все відніс у печеру Одинець.
Ту печеру закриває камінь, що обертається. Коли повернеться боком, у печеру можна зайти. Айбо то треба таке слово сказати, аби печера відкрилася. Та Бойчук загинув і нікому не сказав, як печеру відкривати. І все золото лежить там:

235. ДОВБУШЕВІ СКАЛИ БІЛЯ СЕЛА БУБНИЩЕ

Того ніґде не записано.
Коли ще була панщина, то по горах оперував Довбуш. Він не хотів сі з панами змирити. Зібрав собі хлопців і розбивав панські маєтки. Говорили, що в онтих скалах він довший час проживав. Немало там труду приклав: повідовбував печери, керницю у скалі. Кругом скалів Довбуш з опришками вікопали рови, аби до них не мож було дістатися. А в рів напустили води, лиш тепер вна вісохла. То така була фортеця. А від того, що Довбуш повідовбував у тих скалах печери, називают Довбушеві скали.

236. СКАЛИ ДОВБУША У РОЗГІРЧОМУ

Скали Довбуша є тут, у Розгірчому, і в Бубнищі. Про наші розказують таке.
У одної жінки було багато дітей, а чоловіка не було. Старші діти розійшлися по світу, а хлопці лишилися при матері. Хата стара завалилася, не було що їсти, і мама пішла щось шукати. Брати порадилися:
- Підемо в щовб, де є печерка, продовбаємо і будемо там жити.
Стали вони більшу печерку копати, а люди почали до них за піском ходити. Платили їм, і хлопці з того жили.
А мама прийшла та й пішла синів шукати. Через кілька років знайшла їх. Коли вздріла, яку тяжку роботу сини її роблять, то закляла:
— Аби та земля каменем стала. І земля стала каменем.
Пізніше ці печери замешкали монахи, і тут був монастир. Звідси був підземний хід аж до Бубнища. Той хід знав Довбуш, бо він був і тут, і там, у Бубнищі. Відтоді ті скали називають Довбушевими.
Я чув, що наше Розгірче заснувалося не тут, а на горі, за Городищем. .

237. ДОВБУШЕВІ МІСЦЯ

В Ілемні довгий час була пивниця Довбуша, а в Бубнищах, за Болеховим є два камені. Один камінь такий високий, що поверх буків, а в тім камені другий є, що обертається. Обернеться однією стороною, і тоді вхід видно в дальші підземелля. Повернеться знов - і хід закриється, і ніхто вже не зможе вийти, хто не знає способу. В підземеллі є керниця глибока, що найвищу смереку якби впустив, то води б не досяг.
Довбуш мав дванадцять хлопців. Він з ними ходив, панів рабував, а бідним то добро давав, а решту грошей закопував. На горі Круглій був явір грубезний. Раз сюди на дванадцяти конях гроші вивезли і коло того явора закопали. Довбуш ніколи не брав з порабованого для себе, а тільки для людей. Оповідають гуцули, що на Говерлі, де є сідло, а в нім озеро. Озеро зветься Несамовите. Воно все хвилює, хоч вітру зовсім нема. Як пахнеш з файки (люльки), то вітер не розносить, бувало така тиша, а озеро все так і ходить. То коло озера є Піп-гора, а на ній чорна скала. В тій скалі Довбуш чорта забив. Від того та скала почорніла.

238. ДОВБУШЕВІ МІСЦЯ В ЯРЕМЧІ

Завій, Багровець, Погар, Катеринка, Чертіж, Явірник, Горган, Половець, Підносовда - отак гори тут називаються., А он та гора - Дрібка. Це тому, що ліс тут дрібний -березина. В тому лісі - велике каміння і печера Довбуша. Колись казали, що то його комори.
Під горою Маковицею, вище печери Довбуша, був колись замок. Це місце називається Городищем. Тепер там хати стоять, а колись було місто, замок. Може, Довбуш його робив. Хто знає?
Він до нашого села часто приходив, бо тут, у Ямній, його сестра жила, що за Орфенюком була. Сестринець Павло з вуйком Олексою ходив і Баюрак з Дори. Тоді ще Яремчі не було.
Довбуш приніс отой камінь, що коло дороги, із самої Чорногори, і поклав там, аби люди знали його силу. Люди нині кажуть, що то камінь Довбуша, і ідуть на нього подивитися.

239. ДОВБУШІВ КАМІНЬ

Оце, бачите, брила. Зветься Довбуша. А колись то тут була лише стежка вузенька, по якій проходили люди і можна було верхи конем проїхати. Пізніше пробили дорогу. Можна вже було проїхати фірою. А ще пізніше вже стала дорога, з каменю роблена. Звалася вона цісарка.
То ще, як була вузька стежка, Олекса Довбуш сам скотив оцей камінь і загородив панам дорогу на Яремче, щоб не їздили, бо кругом стежки були гори і в сторону вступити не було як. Довгий час не могли пани дістатися до людей. За кілька років-почали дорогу робити, кругом каменя обводити. Тільки ще довго камінь їх не пускав, людський спокій сторожив.

240. КАМІНЬ ДОВБУША

Гуляв наш опришок, до смерті гуляв. Не одна стала пуста крамниця купецька, та й не трошки кровці сплинуло з панського тіла. Гуляли красні легіники, гей би на весіллії Бо волі бажали.
Але одного разу забарився Довбуш, гуляючи при дубовім столі. Та й обступило його військо смоляків на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітись. Та легіники не мали страху: заспівали вони тоді веселої своєї пісні.
Їх спів, неначе грім великий, прокотився по всій Верховині - над Говерлою, над Черемошем, по всіх плаях карпатських, аж шишки падали з ялиці зеленої. Перестрашились смоляки того співу, а старший їх наказав схопити живцем Олексу Довбуша.
І забрязчали топірчики, затріщали пістолі та кріси, і полилася свіжа кровця ворогів. Б'ється-б'ється Довбуш, рубає панів у пень, а кінця-краю не видко: багато було вороженьків.
Та не перестрашився наш опришок - красний легінь. Вибіг він онди на ту во гору, що над ріков, став на ній і сміється з ворогів. А ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього. І сталося тоді диво: схопив Довбуш шмат величезної гори й жбурнув ним з усієї сили в смоляків. Покотилася кам'яна брила з страшенним тріском та гуркотом.
Зі страху кинулись в ноги смоляки, та то пусте було: ніхто з них не зостався в живих, всіх їх потолочила на смерть он та каменюка (старий показав рукою на камінь, якого в народі так і називають: Камінь Довбуша).

241. КАМЕНІ ДОВБУША

Між Іванівкою і Погорільцем у лісі був камінь. Називали його Довбушевим. На ньому був хрест. Люди говорили, що то Довбуш пальцем у камені знак зробив. На тому місці була бурова і бульдозер зсунув Довбушів камінь до звору. Під тим каменем Юречко знайшов скарб монет в трилітровому горняті. Монети здали до музею.
У Князівськім є Павлівський камінь. Там ялиця росте, є криничка. І там був Довбуш, так що ото теж його камінь.

242. КАМІНЬ ДОВБУША БІЛЯ ПРОКУРАВИ

Знаходиться під Брусним, у лісі. То великий камінь і там відбита нога Довбушє. Кажуть, що він єк йшов, єк став, так відбиласє єго нога. І діти, єк ідут на екскурсію, то кажут, шо ходили на Довбушів камінь.

243. КАМІНЬ ДОВБУША БІЛЯ ЯЛИНКУВАТОГО

У полонині над Ялинкуватим є камінь, який називають Довбушевим. І криниця там.
Той камінь Довбуш переніс на руках з-між Близців, від криниці, виніс його на полонину і поклав у Куртому Жолобі. На тім камені нарисовано місяць, сонце та інше. Кажуть, що то Довбуш рисував.

244. ДОВБУШІВ КАМІНЬ У КУРТОЖОЛОБІ

Куртожолоб тягнеся з-під Долин. Называют го так, бо він дуже куртый. Там, над лісом, коло дороги, що йде з полонини, є камінь припертый горі берегом. Відколи він там є, нихто не знає, лиш старі люде оповідают, що там він віддавна. Называют го Довбушовым, бо кажут, що сюды, на полонину, його переніс Довбуш аж з-під Близця. Той камінь служив Олексі Довбушу за стів. Коло нього часто він спочивав, як переходив полонину, выдовбував на нім всякі візерунки, робив підписы. І типирь, як добре роздивитися, мож увидіти вырізані звізды, місяць, якісь підписы. Кажут, що він там підписався. Камінь заріс трохи мохом, то не дуже мож всьо розібрати.
Недалеко в боці є керниця. Пониж каменю, у буках, є друга керниця, якраз на зірках Бурацьких і Гаджійовых.

245. КАМІНЬ У СЕЛІ МШАНЦІ

Люди говорять, що отут, у Мшанці, як Шумина на Лані, де тепер лікарня, той великий камінь Довбуш поставив. Під тим каменем є Дувбушеві гроші. Два роки тому хлопці пасли худобу і копали довкола каменя, аби дістатися до грошей, а камінь сів ще глибше. Чим копали, тим глибше він сідає, бо він такий круглий, як яйце.
То Іван Довбуш лишив по собі таку пам'ятку. Я чув це, як ще був малим і пас худобу.

246. СКАРБИ В ДОВБУШЕВИХ КОМОРАХ ПІД КРИНТОЮ

Під Кринтою, на Скарбах, опришки закопали золото коло криниці - чуркала. Тому-то й називають це місце "Скарби".
Де опришки ховали своє золото, то те місце значили - на камені вибивали слід: підкову або метелик, або ногу.
Гаврилів із Синиць знав, де комори Довбуша, в яких печерах. Він копав Довбушанки на Синицях, але мав замало сили. Він тоді звертався до польського уряду, аби дали допомогу. Ті його обсміяли:
- Звідки у того злодія могло бути золото?
Вони Довбуша злодієм назвали.
Гаврилів копав далі сам. Він уже докопувався, але стався обвал, і його там привалило у печерах.

247. ДОВБУШЕВА БАРТКА І КОМОРА

Я був на Кидроватий коло Довбушевого сільця. Єк си вийде на Кидровату, то треба трохи пити в долину й там коло гребеня на поли стої сідец. Тот сідец, то вирубаний камінь на чьоловіка. То гет вирубано на голов, плечя, руки, ноги й на люльку так, що єк сєдє чьоловік, то на кожду честь тіла є вирубане місце.
Тот сідец - то вже дуже облупаний, бо єго люде облупали, шукаючі гроший. За плечіма того сільця є викопана єма, з котрої вибрали люде котев зеривний червоних. Тоти червоні то був закопав там Довбуш.
Довбушева комора - то вид сільця заделеко лиш на один верг Довбушевої бартки. Але шо с того, коли ни знати, єк заделеко летіла Довбушева бартка. Кажут, що у Довбуша була зроблена бартка з одного цинтаря стали, но то шош мала важитї тота барточка. Та й кажут, шо Довбуш єк сєде на тот свий стодец, то бувало єк верже тов свойов бартков, то вна аж упаде на його комору.
Довбуш був дуже добрий чьоловік, вин лиш у богачів брав, а бідним давав.

248. ЧОМУ ГОРА ЗВЕТЬСЯ КОБИЛА

Блукаючи містом, втікачі з Галичини й Буковини натрапили на поляну, біля якої зливаються дві гірські річки. Тут можна було випасати худобу. Та й води вдосталь. Поселилися на тому місці й жили собі - гадали, що ніхто їх ніколи не знайде, і служити панам не доведеться.
Та минуло небагато часу, і про поселенців довідався угорський дворянин Жигмунд. Вирішив надіслати до них своїх вояків, аби збирали данину.
Та не корилися втікачі. Як тільки в селі з'явилися панські слуги, пастухи розходилися по лісах, щоб ті не відібрали худобу. А одного разу вояків зустріло село кілками й сокирами.
- Бандюги! Опришки! - обізвався їх підпанок Кереші.
- Ми - опришки! - спокійно відповів на ті слова немолодий селянин. - Та йдіть собі від нас почесну, або підете неметеними дорогами.
А підпанок розсердився ще дужче.
-Розійдіться! - наказав селянам.
Але вівчарі, пастухи і не думали виконувати панського наказу. Затисши кілки й сокири, всі разом рушили до панських вояків. А ті побоялися смерті в глухому лісі, відступили.
В Сігеті розповіли охоронці своєму панові про непокірних гуцулів, а пан і не знає, що далі робити. І пішов на пораду до церковного владики.
Владика порадив:
- Треба їх до Божої віри привернути, а для того каплицю із розп'яттям Христовим для них збудувати. Бо не будуть вони, дикуни, нас боятися, доки Бога боятися не вміють...
Порада владики припала до душі дворянинові. Незабаром до оселення прийшли майстри. Вони збудували кам'яну каплицю, потім і піп над'явився - Службу в каплиці служити, до Божого лику людей навертати.
Скоро й сам Жигмунд сюди завітав, свою воскову свічку в каплиці запалив, аби селяни бачили і волю Божу ближче до серця взяли.
— Ваше село буде називатися Дєртянлігет, - заговорив до людей Жигмунд. Відтоді так і називалось це село по-угорськи. По-нашому сказати -Горюча Свічка.
Та люди й надалі не хотіли коритися панові: данину не платили, працювати на нього не йшли.З дужчих чоловіків створився справді загін опришків: його очолив Гриць Варцаба. Мало що опришки не дозволяли панським слугам виводити худобу з села, - ще й нападали на панські маєтки, переставали біля шляху галицьких купців. І послав Жугмунд однієї весни силу-силенну озброєних вояків, наказав розгромити опришків, золото й срібло відібрати, і поселення назавжди скорити.
Як дізналися опришки, що в Дєртянлігет військо їде, все золото й срібло в мішки зібрали і нав'ючили ними сіру кобилу.
- Веди її на гору, - наказав Варцаба одному із своїх легінів.
Опришок повів кобилу за уздечку. Та не встиг вийти за село, як йому назустріч виринуло військо панське.
- Куди ведеш шкапу? - спитав старший вояка, показуючи на кобилу.
- Попасти її хочу,-відповів опришок.
- Опришків бачив у селі?
- Ні, не бачив, паночку.
Вояки пропустили парубка з кобилою, а самі подалися до села, розпитати про опришків.
Але тільки вивів легінь кобилу на гору, за ним погналися вояки. В селі вони здогадалися, що то був опришок і їх обдурили. Слід повів на гору. Наздогнали вояки опришка, схопили його пов'язали. Але ніяк не могли зловити шкапину. Пробували і приманювати, і наздоганяти, і стріляти почали, а кобила віддалялася. Вже поранена, обійшла гору й зникла.
Зате опришли бачили, куди вона поділася: зайшла до знайомої їй печери.
Вхід до печери, куди сховалася кобила з бесагами, опришки закрили величезним каменем. А самі пішли на бій з вояками.
Не пощастило опришкам у бою - одні загинули, інших зловили вороги, повели до суду і потім стратили в Сігетській тюрмі,
Золото пани так і не знайшли.
Правда, в селі знали, куди зникла кобила. Але відкривати печеру не наважувався ніхто, - опришки її заворожили.
Відтоді гору назвали Кобилою, а село - Кобилецькою Поляною.

249. КОРИТИЩА

Долі всім Чорним Верхом є жолоб. Отой жолоб кличуть Коритищами. А в Чорному Верху, на самому штовбі, закопане золото. То опришки закопали. А аби до того золота, коли б його було треба добратися, то придумали Довбушеві хлопці таку штуку: дістали десь довжелезний ланц, одним кінцем прикували його до скрині із золотом, а за другий кінець потягли той ланц далі Чорним Верхом. Коли витягнули ланц на всю довжінь, узялися до роботи: викопали глибокий ярок і закопали той ланц. Коритища - то і є слід їх роботи.
Якби перекопати впоперек Коритищ глибокий рів, то напав би на той ланц. А за ланцом легко би знайти скриню із золотом. Біда, що Коритища заворожені. Один чоловік почав був копати, та дуже ним далеко щось вергло.

250. ДОВБУШЕВА ДОРІЖКА

Коло Верховини, в Бережниці, є гора Довбушанка. Там такі високі камені, як смереки, і стоять, як слупи. Помежи ті камені любив ходити Олекса Довбуш. Тому просвіт між ними називають, Довбушевою доріжкою.
Є там камінь, на котрий сідав собі ватажко, як говорив з опришками або як приймав кого до ватаги. Є там навіть повибивані в камені топірці - то опришки повибивали. Розповідають, що опришки заховали там Довбушеві скарби, і такі знаки лишили.
За Польщі чотири верховинські чоловіки шукали закопане золото, але не знайшли. Там і тепер є діра викопана, що відтоді лишилася.

251. ДОВБУШЕВА КАПЛИЦЯ

Розказував мині оден шешурський чьоловік, то є у Синих горах Довбушева каплиця. Й є у ту каплицу двері, а в тих дверех стоє ключі, та коли годі розимкнути. Єк си подивити у дирочьку криз двері, то там у каплици витко такі світла, шо раз, але шо с того, коли там ніхто би не увийшов.

252. ПИНТЬОВА ПЕЧЕРА

У опришка Пинті було 12 товаришів. Вони ходили: по всій околиці. Розбивали панські маєтки, забирали від панів золото і носили у Кам'янську печеру. Із церкви забирали дорогі речі і теж носили у тоту печеру.
Один з опришків сидів у цій печері і там. постійно вартував, щоб хтось посторонній туди не зайшов.
Одного разу ішов туди вівчар із вівцями. Дивиться, а там якась печера, і до того ж відкрита. Зайшов вівчар у тоту печеру а там опришок сидить за столом. Побачив опришок вівчара і каже йому: "Бери, вівчарю, грошей, скільки можеш нести".
Набрав вівчар повно грошей, напхав поза широкий вівчарський ремінь, подякував опришкові й пішов собі геть.
Потім вівчар загнав скоренько вівці у кошару, а сам заслав другого вівчаря, щоб і той пішов у тоту печеру і приніс гроші.
Пішов туди інший вівчар, але тоді печера вже була закрита, і він не міг її найти.

253. ОСТАПІВКА

У нас у селі є схил гори, який називають Ростоки, а низину - Остростік. І там є місце Остапівка. Тато розказували, що на тому місці убили вояка УПА - Остап називався. Він, кажуть, не був з нашого району, а десь із долів. Як він загинув, товариші поховали його такой там. Тота могила знаходиться на хребті, між лісом і пасовищем. Люди кратці доглядали її, і слідів могилки було видно ще донедавна.

254. ЛИСОВА ГОРА

То сталося на Стрітеня, 15 чи 14 лютого 1947 року між Побуком і Трухановим. Там була збудована переходова криївка. У ній ночували підпільники.
Тої ночі якось пронюхали за криївку облавники. Напали на сонних повстанців. Бій тривав цілу ніч, аж до ранку. Ніхто не здався. Двом удалося вирватися з оточення. Решта сім хлопців загинуло. Між ними був провідник Лис. Звідки він і його друзі - невідомо. Дуже гарні всі були. Я бачив, як їх позвозили побитих у село. Їх пообдирали з одягу, ланцами за ноги попришпилювавали до коней і стягали вниз на поле, а далі саньми - до села. Там гарнізон стояв. Із Побука забрали в Сколе, пофотографували і десь повикидали.
Потім люде стали називати ту гору, де вони загинули, Лисовою, на честь провідника. До того часу -гора називалася Снозник. І тепер люде називають Лисовою.

255. ВІДКИ ПІШЛА НАЗВА СКАЛИ В РІЖНІ СОКІЛЬСЬКИИ

Кажут, що у скалі тій давно си водили соколи, і від того, шо там давно виводили си соколи, прізвано і до сегодне ту скалу Сокільський.

256. СОКОЛІВ КАМІНЬ

Вище нашого села находиться велика гора, яка назнваєся Соколув камінь за то, же у нюм усе розмножувалися соколн, птахи такі. Як я ходила копати корінь, щоби мож їсти ліпше, то там іди были соколы у скалі.

257. КОЗАРЬКИ

Там є один звір, називаєсі Козарьки, бо там кісних років, єк не було козам шо їсти, то зігнали усі кози на то місце й скєли то місце, козам не броськ. Вірубали усю деревину, шо там росла, для кіз. Та й тимой звесі то місце Козарьки.

258. КУЗЬМИНА ЗАГОРОДА

Жив собі в Ялинковатому єден господарь. Називався Кузьма. Мав досить багато худобы, бо й родина била в нього велика, і хіба з того жили. Цале літо пасла худоба на полонинах. Та надыйшла зима. А зима в горах завалиста. Паші не встиг заготовити кілько треба. Задумався господарь: "Що ж я буду робити? Зима велика, паші не стане. Не перезимую худобу".
Ходив, журився, що робити: шкода худобы і годовати нема чим. Вирішив відогнати вівці гет від хаты. "Най буде, що буде: чи загинут, чи выжиют, а я ту ни можу дивитися, як они голодуют".
Выгнав їх на поле коло лісу з малыми смерічками. Зарубав довкола буки та смереки, обгородив великий шмат землі навіть з ліском, обы вівці далеко не пішли. І лишив їх на цалу зиму.
Як став сніг гинути, іде він дивитися, що з його вівцями. Приходит, дивиться, а вівці всі живі та й такі файні. Уже й малі ягнятка коло них є. Они їли чатину і так выжили. Дуже стішився Кузьма і забрав вівці домів. А поле з того часу називайся Кузьмина загорода.

259. ВОЛАРКА

Полонин у нашому селі доста: Високий, Помірки, Ракайлівець, під Омногов, Стіна, Стана, Воларка, Лелич. Колись на полонинах паслася всяка маржина: вівці, корови, воли. На одні полонині, що ближче до Закарпаття, найдовше світит сонце. Уже на Високому, на Помірках тінь, а ту ще гріє. То, кажут, що паша там солодка. І все на ні найбільше марги пасло.
Часто гонила туди воли одна жінка. В полонині була колиба, що мож було перепочити на обід. Ту вона любила часто сидіти, коли вишивала й співала:
Полонино зеленийка, полонино красна,
Я по тобі, полонинко, сиві воли пасла.
Може, з тих часів дійшла до нас ота співанка. Прозвали в селі жінку воларков. Та й полонину так назвали від того, що любила пасти воли на ній.

260. ОМНОГИ

Колись казали "много". А там у полонині був великий кусник землі, придатний до обробітку: мож було косити, сіяти. Люди казали: "О много в тебе". І так пішла назва-Омнога. А велику полонину назвали Омноги. Она туди за Крайом, під Чорнов Рипов.
Переказують, що Омноги під Чорнов Рипов колись були віддані якісь пані Катерині, чи як она називалася, вже добре не тямлят. Тота пані довго не господарювала там, а продала тоти Омноги в село Ялинковате за сорок баранів. Кожний господар з Ялинковатого (може, їх було в той час сорок,) дав по баранови а викупили Омноги. Пані барани продала і поїхала з села. Так частина Омногів відійшла до Ялинковатого.

261. ГОВДЯ

У горах Карпатах багацькі слуги дві тисячі овець випасали-стерегли. Літо видалося грибним, а вівці, звісно, лакомні дужо на теє. Полонина просторою була, вздовж і впоперек ні кінця, ні краю не видать. Ліси дрімучі, поляни квітучі. І знову поляни, і знову ліси. І так нескінченим ланцюгом.
Вівчар, що носив ім'я Говдя, теплої літньої днини сів на поляні й, зморений працею важкою, заснув солодким сном. Поки було тихо довкола, доти й овечки не блеяли, скубли собі зелену травицю. Та з Чорногори наповзла чорна хмара, обплутала верхи, і враз заплахкотіли блискавиці, вдарили громи, нашкереберть пішли столітні дуби. Вівці з переляку-переполоху та й у ліси тії подались. Але замість того, щоб мирно перестояти в чагарниках, вони все йшли та йшли, та все далі та й далі. Гриби манили їх.
Говдя прокинувся від сновидіння. Приснилось йому, що з дівчиною-красунею купається, але якийсь хлоп'яга зверха як турне каменюков в плесо - так вся водиця розтеклася. Тут він і схопився. Але що це? Овець і близько не чути, сам мокрий, вода дзюрчить з одежини. Він сюди, він туди - овець не чути, не видно. Хоч би один дзвіночок подав знати, хоч би одна овечка заблеяла, так ні. Пішов Говдя в розшуки, натрапив на слід і зрадів. Але радість передчасною була - не відшукав Говдя отару, заблудив у темних лісах і не вернувся більше в маєток панський. Не вернувся, бо й так знав, що голова на дривітні буде стята, якщо прийде без овець.
Вийшов на вершину гори. Думав, звідки побачити десь вівці, але їх ніде не було. І сів на пень-колоду, заридав. Всі сльози виплакав, а їх було так багацько, що утворили на горі озеро.
І понині те озеро виблискує плесом, усміхається навпроти сонця. А коли йдуть дощі, воно витікає через верх. І люди кажуть, що Говдя плаче, слізьми гори обмиває і овець шукає. А гору, де озеро стало, люди Говдею назвали.

262. ДЗВЕНІВ

Колись на схилі тої гори жив якийсь дуже файний коваль. Він усьо дуже добре вмів робити. Там усе в кузни дзвеніло. Але найбільше знали коваля як прекрасного майстра, що вмів виливати дзвони з сильним голосом. Коли в такий дзвін задзвонити, то навіть кури глухли. Такої сили був голос дзвонів, що їх робив той коваль.
Що з ним потім сталося - ни знати. Лише гора типирь називається Дзвенів.

263. СИНЕВІДСЬКИЙ ПРОГІН У ВОЛОСЯНЦІ

Казали старі люде, що колись ту волосані росли, млачища великі были. Говорили, що першый чоловік быв поселився коло Цапівського мосту. А як називався - того я не знаю.
Розказовали, що в нас не было дороги селом, а йшла горі Припором і називали Синевідським прогоном. Синевідце-торгівці шварцовали на Закарпаття волами, кіньми. То й я того не пам'ятаю, а казав мені. дідо. А молоді й не придумали бы, чого він так называєся.

264. ДИХТЬОВЕЦЬ

У Омноги треба йти через Дихтьовець. Хоч ідеш із села через той вершок - догори, хоч відтам - всьо одно тяжко йти, бо догори.
Колись через тоту гору возили снопи, сіно. Дуже тяжко піднималася фіра. Щоби переїхати, треба було підмащувати вози дьогтьом. І від того, що все на тоті горі мастили дьогтьом і назвали її Дихтьовець. Дьоготь робили з березової кори.

265. ГОВЕРЛА

Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней - для себе і для харчів та спорядження- і рушили в дорогу.
То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі, а про те, що на вершині цієї гори не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.
Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь. до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж рукою можна подати до її вершини.
Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней.
Та довелося потратити ще два цілих дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили.
Два дні тривав перепочинок. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.
Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Пробирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, пан спересердя пристрелив.
Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба.
Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.
Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав лапатий, густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й розігрався буран. Рятуючись від стихії, люди розбіглися, хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх. ніхто не чув. За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги від замету до замету.
Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Інші загинули в бурані.
Не повернувся й барон Янош Нодь.
- Говерло! Говерло! - розповідали ті, що повернулися!.. Це по-мадярськи означало, що вершина вся в снігу.
Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа і сніг.
Відтоді й гора названа Говерлою - сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу можна щоліта знайти в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа - не дивина.

266. ЧЕРВОНА СКЕЛЯ

Колись у Хустськім замку пановав руський князь. Надходили татаре. Князь зібрався з своим військом в похід проти ворогів. Прощаючися з жінкою і малим сыном, сказав: "Коли бы я на війні помер, виховуй сына так, щобы він міг колись стати на моє місце". Князь із своим військом пішов у бій. Татар було много й його розбили. Знищили краину й заняли хустський замок. Княгиня дізналася, що єї муж у війні помер. Всіх людей забрали татаре в полон. Татарський начальник кождому невільникові призначив якусь роботу.
Межи невільниками була і княгиня. До неї начальник сказав: "Ты будеш моєю дванадцятою жінкою". Княгиня сказала:
"Краще пійду в найтяжшу роботу, ніж маю бути в твоїм дворі". "Як не послухаєш мене, уб'ю твого сына", - сказав начальник. Бідна жінка пригадала собі слова свого мужа й покорилася. Стала жити на дворі начальника як дванадцята жінка. Хлопця взяли до військової школи.
Часы минають, а з хлопця виріс молодець. Брав участь у походах й вже самостійно провадив військо в боротьбу.
Одного разу вернувся він з битви. Учитель його питався:
"Що ти, сину, видів?" Молодець відповів: "Много країв я здобув, много крови християнської я пролив. За високими горами я видів прекрасний край. Живе там нарід дуже добрий, і жаль стало мені його різати. В тім краю на горі є чудовий замок. Здобував його я місяць, але здобути його не міг. Боронить його чоловік, сильнійший, як сто татар". Сю розмову молодця вислухала під дверима стара, виснажена недолею жінка. Она дуже зраділа: "Мій муж живе!"
Потім стрілася она з хлопцем у саду, але він не хотів з нею говорити. Але жінка взяла його за руку і тихо почала йому говорити: "Слухай, хлопче, той край, що тобі так сподобався, то твої браты. В тім чудовім замку ты світ увидів, а той хоробрый чоловік-твій рідний отець, а я твоя мати". І розказала мати свому сынови все їх нещастя. Довго радилися, що їм робити. Вкінци рішили втікати. По довгім блуканню прийшли над Тису, але старенька, змучена мати дальше не могла іти. Сказала сынові: "Дивися, там видно замок. Я дальше з тобою не можу йти. Возьми сю медаль з ланцушком, і по нім тебе отець спізнає. Наділа йому на шию ланцок з медалю і померла. Шаблею викопав глибоку яму і поховав свою маму. Сам переплыв Тису і пустився до замку.
В замку сидів старенький князь. Він присягнув, що мусить пімстнтися над татарами, котрі взяли його жінку і малого сина.. Люде прийшли і зголосили, що прийшов якийсь татарин.
"Знов татарин? Хоче забрати мій замок", - крикнув князь. Потім припняв на бік шаблю, сів на коня і побіг назустріч татарину. Коли увидів татарина, вытяг шаблю і відрубав йому голову. Голова відлетіла, а з шиї зсунувся ланцок з медалю. Аж тоді увидів князь, що вбив власного сина. Величаві похорони зробили молодому князеви. Гірко плакав старый батько над гробом свого одинокого сына. Потім мовчки встав, і на тім місци, де помер його сын, пробився власным мечем. Кров витікала із князя і червоно фарбила скалу. З того часу називаєся та скала Червоною.

267. ЧЕРВОНА СКЕЛЯ

Це було давно, дуже давно, ще в ті часи, коли воєвода Хуста безпечно жив у збудованому ним високому замку зі своїми численними слугами й воїнами. Сім'я у нього була невелика - дружина й двоє маленьких дітей. В обох дітей, хлопчика й дівчинки, були на правім плечі однакові родимки. Якось поїхав воєвода з великим своїм почтом на лови далеко в гори, залишивши в замку невеличку охорону. І в той час сталося велике лихо: в край вдерлися не знані доти нікому дикі татари, й захопили замок.
Татари багатьох людей повбивали, багато забрали в неволю. Вони забрали також молоду дружину воєводи і маленького сина Андрійка. Тільки малятко-дочка його врятувалася, заховавшись в один із закапелків замку.
Коли воєвода повернувся з ловів, у спустошеному замку він знайшов лише свою перелякану маленьку дочку. Він почав усюди шукати дружину й сина, але дарма - ніде їх не було. І в своєму невтішному горі дав клятву карати на горло кожного татарина, який потрапить йому до рук.
Ішли роки... Воєвода постарів, а дочка його виросла і стала дівчиною-красунею. Про долю дружини й сина. нічого не було відомо.
Тим часом син його ріс при ханському дворі й став гарним юнаком. На нього звернув увагу й сам хан і взяв його в свою гвардію своїм охоронцем. Мати скоро вмерла від горя, й Андрій, ібо як його звали татари Скандор, лишився сам.
Одного разу він випадково зустрів серед невольників одного із воїнів батька, якого упізнав по рубцю на обличчі від рани, що той колись дістав у бою. Старий воїн умовив юнака втекти разом з ним з неволі на батьківщину. Дуже небезпечна була їх путь, але зрештою вони добралися до рідного краю. Здаля вже було видно високий величний Хустський замок. Але старий воїн вже не міг далі йти і помер на руках в Андрія. Юнак викопав шаблею йому могилу й поховав свого старого друга. А тоді рушив у дальшу путь.
По дорозі він раптом почув одчайдушний крик і побачив дівчину, за якою гнався величезний ведмідь. Це була його рідна сестра, яка їхала верхи, залишивши далеко позад себе вершника, який її супроводив. Кінь, злякавшись ведмедя, кинувся вбік і скинув з себе дівчину.
Андрій, не довго думаючи, кинувся на ведмедя й убив його ударом кинджала в саме серце. Під час боротьби звір здер з юнака одяг і оголив родиму пляму у нього на плечі. Сестра тоді відразу впізнала свого брата й вони, від радості плачучи, впали одне одному в обійми.
Тим часом вершник під'їхав і побачив, дочку воєводи, в яку він був закоханий, в обіймах татарина.
У запалі ревнощів він поспішив донести своєму панові, що його дочка обіймається з татарином.
Розгніваний воєвода, вірний своїй клятві, зопалу наказав відрубати зухвалому татаринові голову. Незважаючи на благання й плач дівчини, слуги воєводи схопили нещасного юнака й потягли на скелю, що височить навпроти Хустського замка над річкою Великою, й тут же відрубали йому голову, не чекаючи воєводи.
Скоро під'їхав до місця страти й сам воєвода, і, впізнавши в убитому татаринові сина, тут же вбив себе мечем. Він помер на мертвому тілі свого сина. Їх кров змішалася й почервонила скелю, яку відтоді почали називати Червоною.

268. ШИБЕНИЦЯ

У селі Жураках було поле, яке називали Шибениці. Колись за якусь провину там людей вішали. За сто років тому побудували там костьол, а потім з нього школу зробили.
Там, де старунське поле Велика Толока, розходяться три дороги: одна - на Солотвин, друга на Жураки, а третья - на Гвізд. Колись, ще за панщини, на Великій Толоці, на границі між селами, стояла шибениця, корчма, хрест і будинок, де можна було переночувати.
Одного разу слуга віз сюди великого пана. Проминули вони корчму, хрест, доїхали до шибениці, і тут слуга зняв шапку.
Пан накинувся на нього:
— Ти чому не знімав шапку, коли ми їхали попри хрест, а приїхав до шибениці й зняв?!
— На цій шибениці багато невинних людей життя своє в муках скінчило, тому я перед нею шапку знімаю, -відповів слуга.
Пан роззлостився і наказав шандарам:
- Заберіть мого слугу і повісьте на тій шибениці, перед якою він шапку зняв.
І його тут же повісили, де опришків вішали...

269. ШИБЕНИЧКА

Де сходяться три хітарі - келечинський, буківецький та ізянський,- вершечок має назву Шибеничка. Не добро підказувало такі назви - їх породило гірке життя верховинців. Ще за панщини дали люди тому вершечку таку назву.
А чому? Бо давно як було: не вийдеш на панщину - дістанеш канчуків, не заплатиш податок - знову підставляй спину,-а втечеш із війська і впіймають чи підеш опришкувати і впіймають - шибениця готова. Щоб нагнати на людей страх, пани страчували бунтарів на видному місці.
Аби панам доказати, що люди не бояться умерти за волю, вершечок прозвали Шибеничкою.

270. ПОРУБАНКА

Я чув з повістий від старих, що ту в нас був якийсь пан. Він дуже знущався над людьми. Але найшовся такий, що зарубав пана - відтяв му голову. І відтогди пішла назва того поля Порубанка.

271. ПОЛЯ ПІЖІ, РУБАНЬ, ФУРКУТІЙСЬКЕ


Розказовала мені моя баба, що мала дев'яносто років. Колись люде хотіли доста поля мати. Но та й піжилися, сердилися, сварилися на єнному полю. А як дуже розлютилися, то ся побили і пішли на друге поле - рубалися сокирами. Вже як порубалися, потім бігли єнны за другими на другий вирьх. Там уже з них і кров форкотала. І ті три поля назвали Піжі, Рубань, а трете - Фуркутійське.

272. ГРОБИЩЕ

Глибоко в Полонинських Карпатах сховалося в мальовничій долині село Тур'я Поляна.
Навколо громадяться велетні-гори. Шумлять водоспади, біжать, пінячись на камінні, гірські потоки. Шумить, сповнюючи бездушним гомоном вузьку долину, бурхлива неприборкана річка Туриця.
Тур'я Поляна, Туриця, Тур'я Пасіка...
Самі ці назви нагадують далеке минуле, коли на просторі галявини виходили стадами могутні тури...
Гай, гай! Нема вже їх! І загубилися вони в пам'яті людській.
І не про них, не про диких турів йтиме мова, а про двох людей, яких розсудила тільки могила...
Років півтораста, а може й цілих двісті тому, жив у Тур'ї Поляні багатий піп. Як на ймення того попа вже тепер ніхто не знає. Адже ж багато попів від того часу в селі перебувало. Хіба ж їх усіх запам'ятаєш...
Так ось, у цього багатого попа була велика отара овець. І найняв він, цей піп, собі вівчаря, щоб стерегти його отару й доглядати її.
Найнявся цей вівчар на цілих десять років.
За угодою піп платив вівчареві не грошима, а вівцями, приплодом. Піп свої вівці продавав, а вівчар ні, й за десять літ у нього отара стала більшою за попову.
Коли минуло десять років, вівчар вирішив з попом розрахуватися.
Почали лічити, й бачить піп - у вівчаря овець більше, аніж у нього. Ним оволоділа жадоба, і він почав сперечатися з вівчарем, що, мовляв, його підрахунок неправильний.
А вівчар, хоч і був неписьменний, але робив щорічно карби на палицях і добре знав, скільки має бути у нього овець.
Так вони і не дійшли до згоди.
Прийшов Великдень, і коли піп пішов до церкви служити Службу, вівчар погнав свою отару й хотів перейти через гори в Галичину, звідки він був родом.
Хоч люди були того дня в церкві, але хтось все ж таки бачив, як вівчар погнав вівці, й побіг сказати попові. Як почув це піп, залишив Службу Божу, сів на коня й погнався за ним. І захопив з собою рушницю, щоб примусити вівчаря повернутися.
Але не так сталося, як гадалося.
Жили в ті часи під полониною Рівною розбійники. Своє кубло вони мали в печері під Рябою Скелею. Один з тих розбійників товаришував з вівчарем тур'янополянського попа. Бувало, зайде до нього в кошару голодний, переночує, молока, жентиці нап'ється, бринзи поїсть.
Одного разу придибав він до вівчаря ледве живий. На грудях у нього зяяла рана. Він ледве дихав.
- Я вмираю, - сказав він. - На нас напали бандури. Багатьох вбили, решта розбіглась. Я був поранений, але мені пощастило втекти. Я всі сили зібрав, щоб їм не потрапити в руки. Тепер приходить мені кінець. Візьми на пам'ять мою рушницю. Вона може тоді придатися. Може дика звірина нападе, щоб у тебе було чим боронитись.
Коли вівчар погнав свою отару, на будь-який випадок зарядив рушницю, гадаючи, що за ним буде погоня.
А піп вже здаля побачив у вівчаря рушницю і приготувався. Стрілили вони разом, і обидва впали тут же на місці.
Так їх і поховали в одній могилі, яка й досі зветься Гробище,

273. ГРОБИЩЕ

Колись давно у єнного ту багача быв слуга, якому ґазда пообіцяв, як дослужить, розраховатися вуцями, кулько буде мати приплоду. А тот слуга быв пастырь. Коли кончив служити, то забрав череду овець, що му припала, і гнав через єнно поле до свого села. Багачови жаль было за тими вуцями. Договорився з другима слугами. Тоты із ним його догнали і забили. Поховали там пастыря і выклали гріб. Тото місце і типирь кличеся Гробищє, то вбік Звору, із Звурської Гуты.

274. БЛИЗНИЦІ

Навколо нашого села высокі горы. З єдного боку стоят три дуже подібні єден на другий БЛИЗНИЦІ: Нижний, Середный і Вышный. Так называют їх здавна.
Колись на тих горах не было такого густого лісу, як типирь, а великі поля. Туда косили. Ниськы то вже позарастало. Але є й такі щи місця, де далі косят.
Давно, як лише ту люде поселилися, настали сінокосы. Чоловіки косили, а єдна жінка вынесла їм їсти, і там ї застали пологи. Такой там вродила она трьох хлопчиків, трьох близнят на тім поли. З того часу поле, а потім уже й усі три горы стали називатися Бизницями.
Стоят они над річков Славков, як іти понад тію з Волосянки до Ялинковатого, то з правої руки.

275. БЛИЗНИЦІ

Быв у нас в селі пан. Він мав дві горы з лісом.
Раз єдна жінка народила двох близнюків. Підросли хлопці і были дуже сильні. Коли пан вийшов на польованя (з ним были наганячі, бо выйшов на польованя на ведмедя), йому захотілося їмити живого ведмедя. Наганячі порадили, що в Ялинковатому є два сильні хлопці-близнюки, що можут йому їмити живого. Він їх запросив, а дасть їм в нагороду тоты горы лісу. Коли наганячі нагнали ведмедя на них, они його їмили і зв'язали. Пан забрав на повізку і повіз. А горы з лісом пошкодовав дати близнюкам.
Коли они йшли додому, він їх повбивав. І з-за того називаються горы БЛИЗНИЦІ.

276. ГОРА БЛИЗНИЦЯ

Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала їх обох.
Одного разу вона їм сказала, що за того вийде заміж, котрий їй принесе із гір едельвейс.
Пішли брати-близнюки шукати едельвейс. По дорозі зустрілися з одним старим дідусем. Розповіли йому про те, куди і за чим ідуть, а дід їм і каже:
- Беріть мій едельвейс, хоч він трохи засушений.
- Ні, ні, дідусю! - відповіли брати. Нам треба свіжий едельвейс. Брати від вас старий, засохлий - то буде не по правді.
Тоді дідусь повів їх до одної скали, а там якраз ріс один едельвейс. І рушили брати - один з одного боку, а другий -з другого. Тільки вспіли доторкнутись, як скала зірвалася і оба вони розбилися.
Дідусь повідомив про це дівчину. Вийшла вона на грунь і дуже плакала. З її сліз зробилося велике озеро, яке називається Орать. Від того часу і по сьогоднішній день люди цю гору звуть Близницею.

277. КУРГАН КРАСУНІ

На лівому березі ріки Верки напроти села Мужієва стоїть курган. Курган Красуні називає його народ.
Дочка берегського жупана Андрія Добоша Ілка за тридев'ять земель славилася своєю красою. Так і називали її в народі Ілкою Прекрасною. Пишався батько своєю дочкою-красунею. Багато лицарів добивалися її руки. Особливо упадали коло Ілки молодий і добрий витязь Валентин і дикий пристрасний рицар Нялаб, володар названого його ім'ям замка.
Андрій Добош був не від того, щоб віддати дочку за могутнього володаря замка, але серце красуні обрало Валентина. Недаремно умовляв її батько, вона не погоджувалася вийти заміж за Нялаба.
Впертий батько вирішив зрештою, щоб суперечка була розв'язана на герці. Хто переможе, той і візьме Ілку. Він потайки сподівався, що переможцем буде Нялаб, про якого слава йшла як про непереможеного на полі бою.
До речі, в місті Сас - так тоді звалося місто Берегово - готувалися до лицарських ігор. Сюди збиралися витязі в пишному одязі, зі слугами, на добрих конях з дорогоцінною збруєю.
Всюди маяли прапори і стяги. Місто було вбране по-святковому. І нарешті настав так довгочеканий день - день бойових змагань.
І ось зійшлися два супротивники - Валентин і Нялаб. Обидва знали, за що вони битимуться, не тільки за лицарську славу.
Вершники зіткнулися зі страшенною силою, але надто рівної вони були сили, щоб котрийсь з них був забитий. І почалася вперта боротьба.
Ілка ні жива, ні мертва, бліда стежила за герцем і від усього люблячого серця бажала перемоги Валентинові.
Тріщали щити під ударами мечів і списів, іржали коні. Вершники знову й знову розходились, щоб іще з більшою силою і завзяттям вдарити на суперника.
Довго билися лицарі, але раптом, коли ніхто не чекав, Валентин блискавично скористався необережністю Нялаба й скинув його з коня.
Нялаб був переможений...Народ радів, бо гордого Нялаба не любили. Ілка була щаслива.
Отак красуня Ілка стала з повним правом дружиною Валентина. Але Нялаб не примирився з невдачею.
- Ні! Ні! Іще раз ні! Клянуся небом і пеклом, що Ілка буде моєю! - вигукнув він у скаженій люті.
І Нялаб зробився розбійником. Він знайшов собі спільника - свого сусіду Канкова, володаря Виноградівського замка. Своїми наїздами на мирні села й міста, своїм грабунком вони наводили жах на населення краю. Сльози, кров, пожежі й плач лишали вони після себе.
Чутки про те, що робив Нялаб зі своїм спільником Канковим, дійшли до самого Будина. Король наказав покарати лицарів-розбійників і оголосив народне рушення.
За наказом і Валентин з'явився до війська, яке збиралося під Береговим.
Нялаб на це не зважив, і поки збиралося військо, він продовжував зі свого неприступного замка в Королеві своє розбійницьке діло. Бо й справді, його замок був розташований на крутій скелі серед широкої долини, що відкривалася велетенськими воротами, через які бурхлива Тиса виривається на простір Дунайської низини.
Разом з тим Нялаб не забував і про свою образу, яка штовхнула його на злочинний шлях.
Дізнавшись, що Валентин вже поїхав до війська, яке збиралося проти нього, вирішив діяти.
Зграя, щоб відволікти увагу, підпалила в іншому кінці села хату. Люди побігли туди гасити пожежу.
Скориставшись з колотнечі, Нялаб увірвався в палац Валентина і, схопивши непритомну від страху Ілку, помчав з нею до свого замка.
Проте, перш ніж він встиг переправитись через Верку, раптом здалля з'явився вершник. Це був Валентин, який помітив над селом густий дим від пожежі й, занепокоєний, чимдуж помчав додому.
- Нялаб? - упізнав він лицаря-розбійника з жінкою на сідлі. - Невже це вона?!
І помчав він за Нялабом. Почалася дика гонитва. Проте кінь Нялаба під подвійною вагою почав здавати.
- Стій, злочинцю! Стій, розбійнику! - кричав йому навздогін Валентин. Нялаб бачив, що своєї мети він не досяг і пекельна думка промайнула у нього в голові: якщо Ілка не буде його, то хай не буде нічия! І за мить гострий кинджал стирчав в грудях Ілки.
— Ось вона! Бери її собі! - гукнув він, обернувшись, і спустив тіло Ілки на землю, а сам стрибнув з конем у Верку, щоб переплисти на другий берег.
Але кінь зашпортався й, заплутавшись в очереті, загинув разом із своїм вершником.
Так загинув свавільний і злий Нялаб.
І тільки руїни замку, прозваного його ім'ям, що стоять на крутій скелі над Королевим, нагадують про лицаря-розбійника.
Ілка була похована на березі річки Верки, на тому місці, де вбивця скинув її з сідла.
Ховали її урочисто й всенародне. Прийшло і військо, яке зібралося було, щоб покарати Нялаба.
Кожний воїн набрав у шолом свій землі й висипав на могилу Ілки, яка жорстоко поплатилася за свою красу.
Отак і виріс на очах у людей курган Красуні.

278. ЛАУРА

На Буковині між поселеннями Красноільським та Іжевцями розкинулася справжнісінька підгірна полонина. Відколи світ, відтоді й судилося їй худібку приймати. В ті давні часи полонина належала, звісно, дідичу. А в нього без ліку худоби було і слуг доста мав. Родина складалася з п'яти осіб: пан, його господиня і три дорослі дочки. Згодом найстарша Стелла віддалася за сусіднього парубка заможного, середуща Кокуца ,за повітового урядовця, а наймолодша Лаура всім рішуче відмовляла, жоден з тих, хто сватався, не до серця їй був.
Старий батько Іжеску брався муштрувати найменшу дочку.
- Роки йдуть, всі багаті хлопці женяться, а ти сидиш, казна- кого чекаєш! - не раз було вичитував.
- Не піду я за немилого, тату! - мовила дівчина. Старий хотів далі розширяти мошію свою і знову наступав:
- То йди за Флорю, доню. В нього землі, худоби багацько. Житимеш і горя не знатимеш!
- Ні тату! Ні землею, ні худобою серце не вгамуєш. Але про кохання своє вона не зізнавалась. Що не день Лаура відпрошувалась на полонину. Повільними кроками виходила на самий верх, лягала там на угрітій сонцем поляні і, уставивши оченята в бездонну небесну блакить, лежала так цілими годинами. А мислі пливли так, як оті хмарки білі в небі - такі ж чисті, такі ж вибагливі. За день квітів та ягід назбирає, принесе додому. А на запитання, чого щодня на ту полонину бігає, любов'ю до овець відбивається.
Та не йняв віри старий Іжеску, переодягнувся у ведмежі шкури і собі подався на полонину ще вночі, аби підстерегти, що робить тут його наймолодша донька. І коли сонце сипало тепле проміння, а роси виблискували лелітками, він же був замаскований пуд штубом. По-первах пройшла отара, яку проводив вівчар Івоніка.
Надзвичайної краси був хлопець. Чорні кучері спадали на його світле чоло, рум'янощокий, добрий флуєраш. Неподалеку сів на пеньок, вийняв з-за пояса сопілку і заграв вівчарську думу. З-за горба, немов квітка чарівна, виринула Лаура. Підійшла і обвилася навкруг вівчарської шиї, мило гладила його кучерики, цілувала губи. Вона кохала Івоніку й пішла б у світи далекі, аби тільки з ним бути разом. Вона пішла б і вночі навіть по місяцевій срібній струні, аби тільки коханого видіти.
Старого під штубом аж затіпала пропасниця, коли вздрів таке. Але стримався і повернувся додому. Розповів старий про оказію, яку бачив. Змовилися силою віддали Лауру за багацького сина. Призначили весілля. Напекли і наварили, всіх багачів покликали, відтак і Лаурі вінок на голівку поклали.
А коли почет молодого наблизився, Лаура крізь сльози вигукнула:
- Не піду за багацького сина, а для Івоніки-вівчарика суджена. Попервах впала голівкою в подушки і сльозила, гейби дрібним дощиком. І тут же перекинулася в квітку полонинську.
Оповідають, що й дотеперки, коли молодик настає, на полонині з'являється дівчина-квітка й гукає на свого Івоніку. І вона у відповідь чує невидимий голос в місячній ночі, в журкотінні струмка чує шепоти солодких уст, а в шумах смерек - сопілкові флоєрні співи.
Отож, назва полонини, що між Іжевцями і Красноїльськом, і походить від багацької доньки, що навіки покохала вівчара Івоніку.

279. ДІВОЧА ГОРА

Хоч він жив на подільському березі Дністра, а на буковинському зустрічалися вони щодня. Невеличкий острів на Дністрі служив їм за місце побачень, а дністрові хвилі та човен-чайка переносили їх з берега на берег.
Ні для кого не було секретом, що ставний, високий парубок з Поділля, який пас багацькі вівці понад Дністром, та струнка золотокоса буковинська дівчина-наймичка любляться і мріють скоро побратись.
Але обоє не мали ні кола, ні двора, і їм треба було щось заробити спершу.... Одного разу, коли дівчина, наче шукаючи захисту від усього злого, пригорталася до хлопця, знялася буря, чорні хмари нависли над ними.
-Треба поспішати додому, а то гроза буде, - промовила вона, і, прощаючись з милим, запитала тривожно: - А що, як після дощу прибуде Дністер і затопить наш острів? Як ми тоді зустрінемось? Я без тебе не проживу й хвилини... .
- Після дощу зійде веселка, - стиснув парубок руку дівчини. - Кажуть, що як стати там, де веселка воду п'є, то по ній можна й через море перейти...
Хоч не було тоді дощу і Дністер не розлився, але на другий день до його буковинського берега не допускали й на гарматний постріл: по річці пройшов румунський кордон.
Парубок, як і раніше, підходив до подільського берега Дністра, пускав вінок з червоних маків на сині хвилі, все дивився й дивився, але коханої своєї не бачив.
Одного разу над Дністром зійшла веселка. Наче справжній міст, вона перекинулась з берега на берег і одним своїм кінцем вперлася в підніжжя найбільшої гори, що на буковинському боці.
Далеко навкруги люди в той день бачили, як пташкою вилетіла на саму вершину гори струнка золотокоса дівчина і, розпростерши руки, як крила, кинулася в кипучий Дністер, а навздогін їй бігли і стріляли боярські посіпаки.
Ніхто не знає, що сталося з відважною дівчиною.
Відтоді гору ту люди називають Дівочою. Вже в наш час хтось посадив на її вершині берізку білокору, а вітер навкруги барвінку зеленого насіяв...

280. ЧОМУ ОДНУ ГОРУ НАЗИВАЮТЬ КИЧЕРА

Коло Репинного є гора Кичера. Але й полонину одну кличуть теж Кичера. Майже, репинська Кичера й походить від полонинської (за Репинним є ще й Чирканина Кичера). А полонинський верх названий Кичерою, бо там колись два вівчарі-браття на ім'я Кичера - Федір і Штефан -полюбили одну дівчину Олену. Вона від села один час носила їм полуденки. А люди, які вівчарять, жінок чи дівок рідко видять. А Олена була ще й файною відданицею. І полюбили її обидва браття. Довго любили, і один від одного таїлися. Олена знала се і не виказувалася, котрого любить вона, бо шкодувала ранити іншого. А любила молодого Штефана. І Федір се якось увидів, зрозумів. І терпів, доки не вибухнув. А як вибухнуло межи браттями нещастя, то й скінчилося смертю одного. Федір - старший брат - убив молодшого, Штефана. Олена, як учула, до Репинного й не вернулася. Може її вовки роздерли, а може зі скали собою верла. А Федір іздурів. Бо і брата позбувся, і дівка не захотіла його бути. Та й усе село гуло, що сталося.
А полонину ту, де браття-вівчарі дозирали сільську отару де сталося отеє, - відтоді і кличуть Кичерою. Відси і вершок коло Репинного кличеся Кичерою.

281. ГУСЛІ

Колись дуже давно, ще в давніших часах у долині ріки Жденянки управителем був Крайник Тімот. На високому пагорбку над селом Жденевим, була у нього панська садиба. Звідти він міг відразу охопити оком усі свої володіння.
Родина в нього велика, дітей багато, але гордився лише старшою дочкою Даялою. За тридцять земель не було подібної красуні! Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала вона, як гірська серна. Розкішне русяве волосся важким золотом лежало на раменах і лебединій шиї. В очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба. Отакою була білолиця з чорними бровами красуня Даяла!
А коли прикрашала вона себе вінком з гірських квітів, то це була справжня лісова царівна, хоч і одягалася вона небагато - домотканний одяг, і лише взута була в червоні сап'янові чобітки.
Усі парубки мріяли добитися її прихильності й кружляли навколо неї, як рій бджіл. Але вона лишалася до всіх байдужою. На всі запити юнаків відповідала жартами. Не діяли на неї й чари ворожі, до яких зертався не один з її поклонників.
Ще більше запишалася Даяла й уявила себе мало не справжньою царівною.
Серед тих юнаків, які упадали коло неї, був і син волосянського дячка на ймення Павло. Це був стрункий, вродливий хлопець, скромний і щирий, дуже чесний і довірливий. До того ж чудово грав на гуслях.
Часто запрошували на весілля. Його люди любили. Даялі подобалося, що серед її численних поклонників був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почала виявляти прихильність до нього, але насправді не кохала його.
А в Павла чим далі розпалювалося кохання в справжню пристрасть. Але дарма він добивався, щоб Даяла стала його дружиною. Вона ухилялася від відповіді. А час ішов, настала зима. Наближалися масниці. Павло знову заговорив про одруження.
- Перш ніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання - чи справді ти мене так дуже кохаєш, - відповіла дівчина. - Ти нещодавно говорив, що гратимеш у суботу на весіллі в Тихому. Так от слухай мою умову. Коли настане присмерк, ти залишиш весілля й підеш до нас так, щоб у північ був тут. Я не спатиму й тебе чекатиму. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь.
- Гаразд! - сказав, зрадівши, юнак, не маючи ніякої підозри. Як тільки смерклося, він вибрав слушну хвилину, непомітно лишив весілля й рушив у дорогу на Жденеве. Іти йому було далеко, щось аж за три милі. Щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре. Ніч була місячна, мороз на. Снігу в лісі багато, йти тяжко. Небо було всіяне зірками, але Павло нічого не бачив, а йшов собі й ішов, щоб швидше почути від коханої щасливе "так"!
Отак ішов він годину, другу, як раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець приспішив ходу, але навколо нього почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, що йшли на здобич. Їхні хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками між дерев. А.Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитись до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі й почав грати.. Вовки відбігли. Але не пішли геть увесь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високому пагорбку показалася в місячному сяйві садиба Крайника. Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли.
Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграє під вікном Даяли свою улюблену пісню.
Але ніхто вікна не відкривав, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув:
-Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! - і двері грюкнули. .
Павло зрозумів, що з нього жорстоко поглузували. Його охопило почуття образи й сорому. І замість того, щоб зійти в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору.
Зовсім знесилившись, на світанку додибав він глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і зовсім безсилий ліг під скелю й відразу ж заснув.
Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його другого дня по слідах у глибокім снігу.
Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб.доля була до неї така ж жорстока, як вона до їхнього дорогого сина! Щоб не було в неї в житті щастя й щоб не зустрівся їй юнак, який полюбив би її! Щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..
Так воно й збулося це прокляття. Люди всі відсахнулися від гордовитої красуні. Ніхто з' молодих людей не звертав на неї уваги. Так і лишилася вона старою дівкою. Постаріла й краса її зів'яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама.. І почала вона ворожбитувати, знахарювати.
За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами - шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління, і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою.
Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує бур'я, коли північний вітер в ущелинах поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, Що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

 Матеріал підготував (написав): Мирослав Зубрицький

 Джерело інформації: © Василь Сокіл "Писана криниця"
 


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Ігор [guest] повідомив(-ла) 29.04.2005 23:57
Вельмишановні панове!
Якщо у Вас є кілька цікавих легенд про УПА або Січових стрільців, терміново надішліть на мою скриньку. Щиро вдячний.
Ігор
TurSeryis Karpaty [guest] повідомив(-ла) 06.03.2005 23:55
Добродію Василю! Дякую вам за вашу працю. Я теж маю своїм захопленням вивчати історію та перекази про цікавинки нашого краю. Деякі статті мені вже є відомі, деякі могла б доповнити і страктувати по іншому, багато знайшла для себе нового і цікавого.Любімо себе, свою землю і свій нарід, бо ми того варті!
Yura [guest] повідомив(-ла) 11.06.2004 10:35
Деякі статті прочто чудові, навіть є що почитати, але є статті які написані не грамотно та неправдиво і дуже мало.

mariolia повідомив(-ла) 31.05.2004 21:52
Pryvit!
Mayu prokhannya- chy mih by hto meni pozkazaty lehendu pro horu "Pip Ivan " ?


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

На сайті (1): yarohroma.
Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::